Я хотів би поділитися з вами своїми роздумами стосовно перспектив української книжки у себе на батьківщині, в Україні.

Я письменник, і я пишу не для себе, щоб складати у шухлядку, а для публіки, і звісно ж, мене турбує, чи знайдуть мої твори свого читача. Багато разів мені доводилося чути: «Навіщо ти пишеш? Все одно ніхто у нас книжок не читає, народ такий, що йому ті книжки не потрібні». Я можу заперечити: по-перше, українці все-таки читають. Якщо не книжки, то журнали, газети, статті в Інтернеті – це також читання. А по-друге, якщо українські книжки випускаються малими тиражами і їм дуже важко пробитися, то може, вину буде справедливо покладати не так на публіку, як на авторів? Можливо, це їхні книжки є неконкурентоздатними, якщо програють навіть на своєму ж ринку?

Звісно, українським книжкам не вистачає реклами, розкрутки, такої, яка створила моду на Донцову, Роулінг, Толкієна, Стівена Кінга, Дена Брауна, Пауло Коельо, Річарда Баха та інших авторів, які заполонили книжкові полиці в магазинах, у домашніх бібліотеках, які стають темою для обговорень. Ці автори та їхні книжки стали модними – деякі завдяки своїм високим художнім якостям, декотрі – всупереч низьким. Але, на мою думку, сучасні українські книжки не можуть конкурувати з книжками розкручених авторів не лише через неспівставність рекламної підтримки. А й через те, що не можуть дати те, що дає зарубіжна література: яскравих героїв, яскраві події, описані у книжках, і чіткий сюжет.
Сучасна українська художня література поки що не представила харизматичного героя, який би захопив читача – такого, як Ераст Фандорін у Бориса Акуніна чи Гарі Потер, який так приваблює дітей. Сучасні українські письменники поки що не явили нам по-справжньому яскраві історії, неповторні сюжети, які би врізалися в пам'ять читачів, як сюжет «Парфумера» Зюскінда чи «Сяйва» Стівена Кінга. Вони все ще ніяк не можуть увійти в масову культуру, а сучасній українській літературі життєво необхідно охопити маси, а не вузьке коло поціновувачів.

Усі витвори мистецтва створюються для споживачів – тобто народу, публіки. Якщо народ не споживає, то галузь мистецтва спочатку, як то кажуть, стає «елітарною», тобто приналежною вузькому колу, а потім відмирає. На жаль, сучасні українські книжки є або суто орієнтованими на публіку та епатуючими, або річчю в собі, яка не сприймається широкою публікою головним чином тому, що творець і не бажав зробити її сприйнятною.
Над чим українським митцям слід попрацювати – так це над тим, аби публіка якомога глибше сприйняла книжку – її сюжет, героїв, занурилася в дію. Щоби публіка перейнялася. Достукатися до публіки можна через яскраві образи, яскраві події та сюжет, і яскраву подачу.

Якщо книжка хоче відвоювати собі місце під сонцем серед інших видів мистецтва, вона повинна давати людям те, що інші види не можуть дати.
Час чим далі, тим ущільнюється, з кожним роком усе дорожчою стає кожна година, кожна хвилина. Інтенсифікується робоча діяльність, спілкування, і перед сучасними людьми все гостріше постає питання – чому присвятити свій вільний час?

Для того, щоб розважити себе чи дізнатися якусь історію, у людини є вибір – або подивитися фільм, або прочитати книжку. І дуже часто цей вибір виходить не на користь книжки, оскільки та ж сама історія може бути подана в ущільненому вигляді у фільмі, де все розжовано, а ти просто сиди і споживай, не треба напружуватися, не потрібно активної мозкової діяльності, як при читанні книжки. На перегляд фільму потрібно півтори-дві години, в той час як читання книжки займає не один день. Крім того, у фільмах усе подається в яскравих візуальних і слухових образах, які мають велику силу. А у книжках все інакше: книжка постає перед нами у вигляді тексту, а образи читач створює самостійно.

Тобто кіно в наш час стало мистецтвом для лінивих, а книжка відсувається на другий план. Притому ця проблема особливо гостро стоїть в Україні, з її гуманітарною ситуацією, з низьким рівнем життя людей: коли ти поставлений на грань виживаня, тобі не до мистецтва. Коли ти цілий день працюєш для того, щоб елементарно заробити на прожиття, а ввечері, стомлений, приходиш додому, хочеться впасти в позу трупа і заснути.

В таких умовах книга взагалі і українська книга особливо мусить у прямому смислі слова завойовувати собі читача. Якою б не була гуманітарна політика в державі, якою би складним не було матеріальне становище нашого народу, він не повинен нехтувати культурою і мистецтвом, адже саме вони відрізняють нас від тварин, ми є людьми саме завдяки культурі і мистецтву. Як казав класик, не хлібом єдиним сита людина. І заробляючи собі на хліб, українець не повинен забувати і про духовну їжу, і завдання українських митців – привабити наш народ.

Яким чином?

Кожен вид мистецтва веде діалог зі свідомістю публіки. Книжка може вести діалог зі свідомістю читача через два аспекти – сприйняття і уяву. Майстерний письменник повинен грати на читацькому сприйнятті свого тексту і стимулювати уяву, аби з допомогою своєї фантазії читачі самі вибудовували ті сцени, які він змалював у тексті, самі «розфарбовували його малюнок». Оця спільна творчість є ключем до того, аби змусити читача по-справжньому переживати те, що написано у книзі. Візуальні мистецтва не стимулюють уяву читача, як це робить книжка – вои подають уже готову картинку, там немає співтворчості, і цим книжка вигідно відрізняється від кіно чи телебачення, і це її козир у боротьбі за увагу публіки.

Створюючи у читачів якомога сильніше враження від написаного, письменник може так сильно подіяти на читачів, що змусить їх співпереживати героям книги і спільно проходити через ті випробування, які випадають персонажам, разом відкривати для себе філософію та мораль, що закладена до книжки і розкривається у ході сюжету чи виводиться з нього.

Що людина шукає, йдучи до кінотеатру на комедію, бойовик чи фільм жахів? Що вона шукає, коли йде до балету, театру, на концерт рок-групи тощо? Вона шукає переживань, відчуттів, вражень. Саме враження є первинними. Враження – імпресії. Тому література, якщо вона хоче завоювати увагу публіки, повинна орієнтуватися на первинне – на враження, які вона у нього може викликати.

Без зайвої скромності можу привести у приклад свою книжку. http://www.youtube.com/watch?v=9xt2htyGsZA Вона починається зі сцени, як головна героїня пірнає у воду і заглиблюється. І там я максимально детально та різнобічно описую її відчуття при цьому, і кожна дрібниця і найменша подробиця працює на створення загальної картини. І читачі до мене підходять і кажуть, що з перших же сторінок вони пройнялися написаним: у них створилося враження, ніби то вони самі занурились у воду, від зростаючого тиску у них почала боліти голова, вони почали задихатися від нестачі кисню… і вони настільки розфарбували даний мною текст своєю фантазією, що мало не на фізичному рівні стали це відчувати. У цій книжці і в інших своїх творах я перш за все намагаюся досягти ефекту співпереживання, оскільки, на мою думку, це ключ до читацької свідомості. Необхідно змусити читача співпереживати описане у книжці, створити ілюзію, ніби то він сам є діючою особою.
Такого ефекту досягти реально.

Книжка спілкується з нами нашим внутрішнім голосом, коли ми її читаємо про себе – ми подумки проговорюємо написані у книжці слова. Завдяки цьому книжка потенційно може пробитися у сфери свідомості, глибші за ті, до яких апелює кіно та інші візуальні мистецтва, які витісняють книжку. Головне – аби письменник зміг реалізувати оцей потенціал, закладений у цьому виді мистецтва. Якщо текст написаний так майстерно і влучно, що попадає в унісон із думками читача, то створюється такий ефект, коли читач сприймає текст, проговорений ним подумки, за своє власне мислення.

І це ключ до читацької свідомості. І це те, що зможе дати читачам нові відчуття – ті, які не дає їм кіно чи телебачення (котре не стимулює уяву). І саме це врятує українську книжку.

Чому зараз стали популярні тривимірні фільми? Тому що вони створюють у глядачів ефект співпереживання, ефект безпосередньої присутності, приналежності до історії. Такий же обємний, 3D-ефект повинна створити література. І я стверджую, що постмодернізм на це не здатний. На це здатний лише імпресіонізм – і він повинен стати шляхом для нової української літератури, якщо вона хоче відвоювати публіку у інших видв мистецтва і вижити у новому світі, де є стільки простих і легких принад – кіно, телебачення, Інтернет. У сучасному світі паперова книжка стає архаїзмом. І на моє переконання, якщо вона буде йти нинішнім шляхом, то зайде у глухий кут і згасне – книжка повинна піти шляхом імпресіонізму, тільки так вона зможе пробитися до сучасного читача через його панцир, яким він оточив свою свідомість, аби захиститися від агресивних атак інформаційного середовища.

Публіка шукає яскравих відчуттів – книжка повинна їх дати! На це здатен тільки імпресіонізм. Постмодернізм на це не здатен. Постмодернізм – це мистецтво цитування, ремінісценцій, алюзій, запозичень, перегуків, стилізації, це мистецтво епігонів, наслідувачів, які переспівують створене раніше, заново його переробляють і пережовують (вони називають цей процес «переосмисленням»). Він не приносить нічого кардинально нового, а лише, немов блендер, перемелює, змішує та головне – подрібнює досягнення попередніх мистецьких напрямів. На мою думку, це глухий кут. І якраз у цю течію влилася українська література останніх десятиліть.

Українська художня література повинна віднайти свої нові форми – тільки якщо вона запропонує щось принципово нове, то зможе і відвоювати собі позиції на українському ринку, зацікавивши масового читача, і гучно заявити про себе на весь світ.

Ось у цьому я вбачаю зараз завдання сучасних українських письменників і такою мусить стати українська художня література нового покоління.

www.vadiarotor.tv
11 листопада 2010

Це текст доповіді на міжрегіональному літературному семінарі "Світле українське слово", яий пройшов у Житомирі 11лис2010