Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.25
07:19
Пробачте мене добрі люди,
Не зліться зопалу, прошу.
Безплатного більше не буде,
Порожній з учора капшук.
За пісню давайте сто "баксів",
За вірш про кохання - мільйон.
Одині така лише такса,
Не зліться зопалу, прошу.
Безплатного більше не буде,
Порожній з учора капшук.
За пісню давайте сто "баксів",
За вірш про кохання - мільйон.
Одині така лише такса,
2025.11.24
22:14
Останній осінній листок
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
лежить на лавочці,
мов корабель на мілині.
Він самотній,
як стрімкий метеорит
у космосі.
Осінній листок лежить,
як перебендя край села,
2025.11.24
12:28
Мій любий щоденнику!
Я лежав у стаціонарі тоді вже, мабуть, четвертий день, із депресією. Лікарі ставилися до мене добре, медсестри й санітари теж. Самогоспіталізувався і порядку не порушував. До мене навіть людську товариську зацікавленість виявляли. Ч
2025.11.24
10:47
Цей дощ солоний простір студить,
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
2025.11.24
06:12
Ксенії Кучерук
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
2025.11.24
00:00
Поки два українці чубляться за гетьманську булаву, їхню долю вирішує хтось третій.
Ті, що облаштовують місце собі в Україні, здебільшого мають мало України в собі.
Жадоба влади нестерпніша за сверблячку.
Ніщо так не дістає, як чужі достатки.
2025.11.23
22:14
Я прийшов на пустир, де немає коханих зітхань.
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
2025.11.23
20:03
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
2025.11.23
17:27
Осінь, що тільки торкнулась перону,
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми
2025.11.23
14:44
о ці вилиски у твоїх очах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
2025.11.23
14:12
У разі скупчення проблем,
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
2025.11.23
13:17
Дванадцять років з тих часів пройшло,
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пану
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пану
2025.11.23
12:39
Хоча багряне листя впало,
й далеко до весни,
свята любов ярить опалом
у серця таїни.
Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
а я закохана, щаслива
й далеко до весни,
свята любов ярить опалом
у серця таїни.
Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
а я закохана, щаслива
2025.11.22
22:10
На перехресті ста доріг
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
2025.11.22
20:29
На теренах родючих земель,
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
2025.11.22
20:00
«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Вадя Ротор (1986) /
Проза
Megatorq
Контекст :
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Megatorq
Я літаю. Наче у снах, тільки я дійсно літаю.
Питаєте, коли почав? Я це давно помітив. Одного разу, коли мені було чотири роки, я захотів у повітря. Взяв якусь порвану картонку і прямо в хаті розігнався з нею, як з крилом, – і дивна річ... полетів! Сам для себе неждано опинився під стелею.
У віці шести років моїм стартовим майданчиком була шафа... поки я її не перекинув під час невдалої спроби. Тоді мені заборонили й думати про польоти. „Це не для тебе! Всі, хто літають, або здвинуті по фазі, або скоро кінчають життя самогубством, бо хочуть надто багато, чого життя не може їм дати”.
Аби довести всім, що я дійсно можу, я виліз на дах будинку – хотів розганятися звідти. Втім, було таки височенько, і я зрозумів: мені ще рано. Не варто спішити поперед батька в пекло, встигнеться, не все зразу.
Що робити далі? Відточувати майстерність і набиратися сил.
Батьки весь час бачили, як я тренуюся. „Це може бути тільки хобі, літання – не заробіток на життя”. Але ж це те, що в мене виходить найкраще!
„Вчися, забудь про польоти. Це відбирає силу...” І я вчився... з трієчки на четвірочку, щоб решту енергії присвячувати літанню.
В нас у школі часто влаштовували конкурси, хто далі пролетить. По правді кажучи, перемагав я, попираючи вчительських любимчиків. А ті старі ідіотки підтримували їх руками, інколи підсовували для них фінішну лінію, щоб вони хоч би носочок поставили за нею. І вони вигравали. Або якщо моя перевага була надто помітною, щоб ігнорувати її, вчителі казали: „Перемогла дружба” або „Проіґравших нєт. Усє наґраждаются!”
Саме тоді, я побачив, що мені літання приносить задоволення, а моїм однокласникам воно дається великим напруженням, та й в них мало що виходить. Але так козиряться: „Я пролетів стільки-то метрів...” Саме бачачи такі пусті вихваляння й понти, я вповні збагнув, що таке бездарність.
Вони заздрили мені, хоч старалися цього не показувати й вперто талдичили, ніби насправді то я їм заздрю.
...Наприкінці шкільних років я дуже продвинувся в мому ділі, став робити справжні, недитячі успіхи. Тоді я вдруге виліз на дах будинку, однак знову зрозумів, що рано ще пробувати свої сили у великому небі.
Моєю розвагою після уроків стало розганятись на горбках і невисокому камінні й стрибати... я не відразу опускався на землю, з кожним разом все пізніше, пролітаючи все далі.
Скоро стало зовсім важко суміщати польоти і школу, я багато прогулював, але рідні стіни (школи) мені допомагали довчатись. Я витерпів до кінця, і тепер у моєму розпорядженні були канікули. Майже цілен день вільний.
Ходжу на кар’єр, стрибаю з одної гірки на іншу, наче тирольці, тільки вони це робили з жердиною, як Бубка, а я без будь-якої допомоги. У лісі перестрибую з дерева на дерево, мов білка-летяга. Без крил. Вага зменшується, піді мною ніби повітряна подушка, що не дає мені впасти.
Я хотів би погуляти хоч би рік, і за цей час або навчитись літати по-справжньому, або знайти собі заробіток, але такий, щоб не відбирав багато сил. Проте батьки твердили: „Інститут, інститут... Без диплому ти ніхто, недоучка...” А з дипломом? Усі знають, які липові оцінки бувають; тим більше, при прийомі на роботу дивляться не на диплом, а на здібності! Що, є роботодавцю різниця, маю я диплом чи ні?! Від цього йому не стане ні жарко, ні холодно. Його цікавить, чи зможу я якісно виконувати роботу, яку він мені доручить.
Я один, родичів багато. Обсіли мене з усіх сторін, тиснуть... Добре вже, піду навчатися. „Всі твої друзі вступили, повинен і ти!!!!” Чого це я повинен? Кому це я повинен? Не забувайте, я маю одну перевагу над усіма друзями.
Дехто на цьому заробляє: „Мені помагає літати цей еліксир! Купуйте!” Хтось, до пуття не вміючи сам, вчить дітей, і на цьому має гроші. Я ніколи не збирався робити так. Я літаю заради процесу... і результату, мабуть: приємно ж, оглядаючись назад, бачити, скільки подолав, не ступивши на землю.
...Дорога до інституту була малолюдною, йшла на південь у степи, де дерева росли рідко, а колючі будяки – часто. Серед неозорої площі, зайнятої піском та ріденькими бур’янцями, стояла двоповерхова будівля інституту, біля неї асфальтований майданчик з алейками.
Проте туди треба дістатися. Дорога – двобічне шестиметрове шосе між лісосмугами – розлогими й пишними на початку і зовсім ріденькими й сухими в кінці. І народу тоді лишається менше... Хто дорогу не осилить, хай повертається додому.
Багаті таточки відвозили своїх дітей на машині, ті синульки й дочки навіть одного разу не ступили по асфальту. Таких було відсотків п’ять, решта мусили йти пішки.
Когось відштовхували на обочину, де серед трави й гілля йому було важко не те що продовжувати шлях, а вибратися відти.
Хтось мав слабкі ноги чи надто важкий ранець-наплечник. Ну, вибачайте, ніхто вам рубцаки не понесе, волочіть їх самі.
А ще п’ять відсотків не просто йшли чи бігли, а летіли. Хто міг. Включаючи мене.
Дуже добре пам’ятаю запах смоли і як вона прилипає до капців, що мусиш відчищати об траву, і з кожним кілометром твої ноги все важчі, а трава все жовтіша...
Розбігаюсь і лечу. Торкаюся землі лиш одноніж, аби з новою енергією відштовхнутися. Дехто заздрить, хтось пробує затягти мене на землю, але руки не дістають. Навіщо? Чому вони дивляться на когось, якщо тут кожен за себе? А на тих, хто програв, вони не дивляться: зійшов з дистанції – і слава Богу, помагати не будемо.
Хтось, бачачи мене, теж пробує піднятись у повітря, але... відвертий провал. А ті, кому це більш-менш вдається, намагаються обігнати мене, заявляючи свої амбіції. Одна дівчина обігнала – я їй не заздрю, тільки радий за неї. Решта летунів зі шкіри пнуться-п’ячаться, тільки б догнати мене. Це стало для них ділом честі, гордості, амбіцій. Щ ж, з одного боку приємно-таки бути еталоном, коли на тебе рівняються – це зветься визнання!
На підході до інституту лишилася чверть тих, хто починав шлях. 5% багаті, 5% „крилаті” і 15% витривалі й цілеспрямовані. Ось хто буде вчитися.
В перший день усе було новим. І будівля здавалася нерідною, чужою... Ми жили на деревах. Там їх було дуже мало, але ті, що виросли, височіли над усією піщаною долиною, наче вежі. Вони були трохи переповнені, проте це не назавжди: когось виженуть, і його гілка звільниться... Загалом гарне місце.
Перші місяці навчання показали мені, що то воно таке.
Ледве міг дочекатися перерви – вилітав у коридор, аби над головами всіх зависнути під стелею. Спізнювався на заняття, потім, коли вони мені зовсім остогидли, став прогулювати. Але не для гулянь і відпочинку, як декотрі, а щоб займатися ділом.
Дівчина, яка обігнала мене тоді, по дорозі сюди, стала справжньою зіркою в інституті – їй вдавалося суміщати польоти з навчанням, одне не шкодило іншому. Вважала літання своїм хобі, не ставилась до нього так серйозно, як я. Не розумію її. Таким людям дістається шана у студентському суспільстві, а з мене сміються, бо надто я віддаю себе цьому ділу.
Навколо голий степ. Де мені тренуватися? Доводиться стрибати з гілки дерева, де живу. Струшую листя комусь на голову, незадоволені... А якщо попрошу в коменданта переселити нижче, втрачу набутий рівень.
Бачив одну картину під назвою „Ікар”. Море, на березі люди працюють, заклопотані. І в куточку з води стирчать поламані крила і ноги – то Ікар, розбившись о гладь, потонув. Ніхто не звертає на нього увагу, нікому він не потрібен, у них своє життя, у нього своє божевілля.
Нікому не потрібне моє літання, тільки мені. Для себе.
Якось я так залітався по коридору, що не помітив, як почався новий урок. Підпливаю до розкладу занять, читаю: аудиторія №40. А де це? Весь час прогулюючи заняття, я забув, де вона. Кажуть, у підвалі – жодного разу не торкнувшись ногами сходинок, м’яко спустився в підвал, зайшов до класу й сів на вільне місце.
- Де був?
- Літав.
Сміх.
Коли всі притихли, пара продовжилась, але ті дебіли все ще глипали на мене через плече. Не можу дочекатися перерви, дочасно виходжу з аудиторії й бачу на стіні виступи, наче для альпіністів. Тримаюся за них руками, ноги відриваються від землі. Але тяжко. Коли поганий настрій, не літається. Потрібне натхнення, самооцінка та повна впевненість, що ти займаєшся правильним ділом.
Вони з мене сміялися: „Це ж несерйозне заняття. Ми теж цим займались, але кинули. Будь серйознішим, подумай про своє навчання...” Просто заздрили мені. Хотіли, щоб я кинув своє діло й атрофувався. Нізащо!
Один хлопець із моєї групи теж щось там пробує, проте в нього, м’яко кажучи, не виходить. Важко уявити, до чого доходило його чванство. Козириться перед всіма, випендрюється й дозволяє собі пускати перед дівчатами насмішки наді мною: „Я не розглядаю його як конкурента, бо він мені не суперник ні в чому”...
Більше не можу терпіти їхнього сміху. Я повинен довести всім, що... довести всім і собі самому.
Третій раз я виліз на дах – тепер це була крівля двоповерхового інституту. Піді мною вже не земля – асфальт, і всі студенти зібралися, дивляться на мене. Два рази утримався - на третій стрибну. Недарма ж я тренувався стільки.
Якщо не вийде, це буде мій провал і визнання моїх мрій пустими. Якщо вийде, то буде моєю новою висотою і тріумфом над їхніми насмішками.
Розбіжусь і полечу. Як Нео. Пролечу над їхніми пустими головами й приземлюся на пісок, що розкинувся за хвойними алейками.
Розганяюсь... Дах закінчується, під ногами нічого нема – все, я сам відсік собі дорогу назад. З цієї миті тільки вперед – заявив про свої амбіції, тепер не зупиниш і не повернешся.
Натовп не зловить і не проковтне мене. Я на рівень вище них. Планка піднята – не можу проявити слабину й опуститися нижче, бо натовп заклює.
Поки є сили, лечу.
20 серпня 2005
www.vadiarotor.tv/writings_lyrics.htm
Питаєте, коли почав? Я це давно помітив. Одного разу, коли мені було чотири роки, я захотів у повітря. Взяв якусь порвану картонку і прямо в хаті розігнався з нею, як з крилом, – і дивна річ... полетів! Сам для себе неждано опинився під стелею.
У віці шести років моїм стартовим майданчиком була шафа... поки я її не перекинув під час невдалої спроби. Тоді мені заборонили й думати про польоти. „Це не для тебе! Всі, хто літають, або здвинуті по фазі, або скоро кінчають життя самогубством, бо хочуть надто багато, чого життя не може їм дати”.
Аби довести всім, що я дійсно можу, я виліз на дах будинку – хотів розганятися звідти. Втім, було таки височенько, і я зрозумів: мені ще рано. Не варто спішити поперед батька в пекло, встигнеться, не все зразу.
Що робити далі? Відточувати майстерність і набиратися сил.
Батьки весь час бачили, як я тренуюся. „Це може бути тільки хобі, літання – не заробіток на життя”. Але ж це те, що в мене виходить найкраще!
„Вчися, забудь про польоти. Це відбирає силу...” І я вчився... з трієчки на четвірочку, щоб решту енергії присвячувати літанню.
В нас у школі часто влаштовували конкурси, хто далі пролетить. По правді кажучи, перемагав я, попираючи вчительських любимчиків. А ті старі ідіотки підтримували їх руками, інколи підсовували для них фінішну лінію, щоб вони хоч би носочок поставили за нею. І вони вигравали. Або якщо моя перевага була надто помітною, щоб ігнорувати її, вчителі казали: „Перемогла дружба” або „Проіґравших нєт. Усє наґраждаются!”
Саме тоді, я побачив, що мені літання приносить задоволення, а моїм однокласникам воно дається великим напруженням, та й в них мало що виходить. Але так козиряться: „Я пролетів стільки-то метрів...” Саме бачачи такі пусті вихваляння й понти, я вповні збагнув, що таке бездарність.
Вони заздрили мені, хоч старалися цього не показувати й вперто талдичили, ніби насправді то я їм заздрю.
...Наприкінці шкільних років я дуже продвинувся в мому ділі, став робити справжні, недитячі успіхи. Тоді я вдруге виліз на дах будинку, однак знову зрозумів, що рано ще пробувати свої сили у великому небі.
Моєю розвагою після уроків стало розганятись на горбках і невисокому камінні й стрибати... я не відразу опускався на землю, з кожним разом все пізніше, пролітаючи все далі.
Скоро стало зовсім важко суміщати польоти і школу, я багато прогулював, але рідні стіни (школи) мені допомагали довчатись. Я витерпів до кінця, і тепер у моєму розпорядженні були канікули. Майже цілен день вільний.
Ходжу на кар’єр, стрибаю з одної гірки на іншу, наче тирольці, тільки вони це робили з жердиною, як Бубка, а я без будь-якої допомоги. У лісі перестрибую з дерева на дерево, мов білка-летяга. Без крил. Вага зменшується, піді мною ніби повітряна подушка, що не дає мені впасти.
Я хотів би погуляти хоч би рік, і за цей час або навчитись літати по-справжньому, або знайти собі заробіток, але такий, щоб не відбирав багато сил. Проте батьки твердили: „Інститут, інститут... Без диплому ти ніхто, недоучка...” А з дипломом? Усі знають, які липові оцінки бувають; тим більше, при прийомі на роботу дивляться не на диплом, а на здібності! Що, є роботодавцю різниця, маю я диплом чи ні?! Від цього йому не стане ні жарко, ні холодно. Його цікавить, чи зможу я якісно виконувати роботу, яку він мені доручить.
Я один, родичів багато. Обсіли мене з усіх сторін, тиснуть... Добре вже, піду навчатися. „Всі твої друзі вступили, повинен і ти!!!!” Чого це я повинен? Кому це я повинен? Не забувайте, я маю одну перевагу над усіма друзями.
Дехто на цьому заробляє: „Мені помагає літати цей еліксир! Купуйте!” Хтось, до пуття не вміючи сам, вчить дітей, і на цьому має гроші. Я ніколи не збирався робити так. Я літаю заради процесу... і результату, мабуть: приємно ж, оглядаючись назад, бачити, скільки подолав, не ступивши на землю.
...Дорога до інституту була малолюдною, йшла на південь у степи, де дерева росли рідко, а колючі будяки – часто. Серед неозорої площі, зайнятої піском та ріденькими бур’янцями, стояла двоповерхова будівля інституту, біля неї асфальтований майданчик з алейками.
Проте туди треба дістатися. Дорога – двобічне шестиметрове шосе між лісосмугами – розлогими й пишними на початку і зовсім ріденькими й сухими в кінці. І народу тоді лишається менше... Хто дорогу не осилить, хай повертається додому.
Багаті таточки відвозили своїх дітей на машині, ті синульки й дочки навіть одного разу не ступили по асфальту. Таких було відсотків п’ять, решта мусили йти пішки.
Когось відштовхували на обочину, де серед трави й гілля йому було важко не те що продовжувати шлях, а вибратися відти.
Хтось мав слабкі ноги чи надто важкий ранець-наплечник. Ну, вибачайте, ніхто вам рубцаки не понесе, волочіть їх самі.
А ще п’ять відсотків не просто йшли чи бігли, а летіли. Хто міг. Включаючи мене.
Дуже добре пам’ятаю запах смоли і як вона прилипає до капців, що мусиш відчищати об траву, і з кожним кілометром твої ноги все важчі, а трава все жовтіша...
Розбігаюсь і лечу. Торкаюся землі лиш одноніж, аби з новою енергією відштовхнутися. Дехто заздрить, хтось пробує затягти мене на землю, але руки не дістають. Навіщо? Чому вони дивляться на когось, якщо тут кожен за себе? А на тих, хто програв, вони не дивляться: зійшов з дистанції – і слава Богу, помагати не будемо.
Хтось, бачачи мене, теж пробує піднятись у повітря, але... відвертий провал. А ті, кому це більш-менш вдається, намагаються обігнати мене, заявляючи свої амбіції. Одна дівчина обігнала – я їй не заздрю, тільки радий за неї. Решта летунів зі шкіри пнуться-п’ячаться, тільки б догнати мене. Це стало для них ділом честі, гордості, амбіцій. Щ ж, з одного боку приємно-таки бути еталоном, коли на тебе рівняються – це зветься визнання!
На підході до інституту лишилася чверть тих, хто починав шлях. 5% багаті, 5% „крилаті” і 15% витривалі й цілеспрямовані. Ось хто буде вчитися.
В перший день усе було новим. І будівля здавалася нерідною, чужою... Ми жили на деревах. Там їх було дуже мало, але ті, що виросли, височіли над усією піщаною долиною, наче вежі. Вони були трохи переповнені, проте це не назавжди: когось виженуть, і його гілка звільниться... Загалом гарне місце.
Перші місяці навчання показали мені, що то воно таке.
Ледве міг дочекатися перерви – вилітав у коридор, аби над головами всіх зависнути під стелею. Спізнювався на заняття, потім, коли вони мені зовсім остогидли, став прогулювати. Але не для гулянь і відпочинку, як декотрі, а щоб займатися ділом.
Дівчина, яка обігнала мене тоді, по дорозі сюди, стала справжньою зіркою в інституті – їй вдавалося суміщати польоти з навчанням, одне не шкодило іншому. Вважала літання своїм хобі, не ставилась до нього так серйозно, як я. Не розумію її. Таким людям дістається шана у студентському суспільстві, а з мене сміються, бо надто я віддаю себе цьому ділу.
Навколо голий степ. Де мені тренуватися? Доводиться стрибати з гілки дерева, де живу. Струшую листя комусь на голову, незадоволені... А якщо попрошу в коменданта переселити нижче, втрачу набутий рівень.
Бачив одну картину під назвою „Ікар”. Море, на березі люди працюють, заклопотані. І в куточку з води стирчать поламані крила і ноги – то Ікар, розбившись о гладь, потонув. Ніхто не звертає на нього увагу, нікому він не потрібен, у них своє життя, у нього своє божевілля.
Нікому не потрібне моє літання, тільки мені. Для себе.
Якось я так залітався по коридору, що не помітив, як почався новий урок. Підпливаю до розкладу занять, читаю: аудиторія №40. А де це? Весь час прогулюючи заняття, я забув, де вона. Кажуть, у підвалі – жодного разу не торкнувшись ногами сходинок, м’яко спустився в підвал, зайшов до класу й сів на вільне місце.
- Де був?
- Літав.
Сміх.
Коли всі притихли, пара продовжилась, але ті дебіли все ще глипали на мене через плече. Не можу дочекатися перерви, дочасно виходжу з аудиторії й бачу на стіні виступи, наче для альпіністів. Тримаюся за них руками, ноги відриваються від землі. Але тяжко. Коли поганий настрій, не літається. Потрібне натхнення, самооцінка та повна впевненість, що ти займаєшся правильним ділом.
Вони з мене сміялися: „Це ж несерйозне заняття. Ми теж цим займались, але кинули. Будь серйознішим, подумай про своє навчання...” Просто заздрили мені. Хотіли, щоб я кинув своє діло й атрофувався. Нізащо!
Один хлопець із моєї групи теж щось там пробує, проте в нього, м’яко кажучи, не виходить. Важко уявити, до чого доходило його чванство. Козириться перед всіма, випендрюється й дозволяє собі пускати перед дівчатами насмішки наді мною: „Я не розглядаю його як конкурента, бо він мені не суперник ні в чому”...
Більше не можу терпіти їхнього сміху. Я повинен довести всім, що... довести всім і собі самому.
Третій раз я виліз на дах – тепер це була крівля двоповерхового інституту. Піді мною вже не земля – асфальт, і всі студенти зібралися, дивляться на мене. Два рази утримався - на третій стрибну. Недарма ж я тренувався стільки.
Якщо не вийде, це буде мій провал і визнання моїх мрій пустими. Якщо вийде, то буде моєю новою висотою і тріумфом над їхніми насмішками.
Розбіжусь і полечу. Як Нео. Пролечу над їхніми пустими головами й приземлюся на пісок, що розкинувся за хвойними алейками.
Розганяюсь... Дах закінчується, під ногами нічого нема – все, я сам відсік собі дорогу назад. З цієї миті тільки вперед – заявив про свої амбіції, тепер не зупиниш і не повернешся.
Натовп не зловить і не проковтне мене. Я на рівень вище них. Планка піднята – не можу проявити слабину й опуститися нижче, бо натовп заклює.
Поки є сили, лечу.
20 серпня 2005
www.vadiarotor.tv/writings_lyrics.htm
Контекст :
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Вибрати не можна тільки Батьківщину..."
• Перейти на сторінку •
"Українська художня література нового покоління: як завоювати читача?"
• Перейти на сторінку •
"Українська художня література нового покоління: як завоювати читача?"
Про публікацію
