Крокуючи до метро, я побоювався, що сьогодні на станції буде давка. Вже спустившись у підземний перехід, на жаль, переконався у власній правоті. Аякже! перший день місяця та ще й година-пік – марно сподіватись на нормальний прохід до автоматів, і в вагонах, очевидно, буде невидана тіснява.

На підході до дверей з зеленою літерою „М” у кружечку я зробив вимушену зупинку: пробка, далі не пройдеш. Повільно протиснувшись крізь двері, я відразу звернув увагу на кількість дружинників, що чатували біля автоматів, щільно стоячи, немов охоронці на футбольному матчі. Ні, з таким розкладом не проскочити і самій найнахабнішій людині; її зловлять і завернуть назад, примовляючи: „Йди швидше! Бачиш, ти людей, що ззаду йдуть, затримуєш...”, хоча насправді затримували саме вони. Та матюкайсь – не матюкайся, все рівно доведеться повертатись, купувати непомірно дорогий жетон (ціла гривня – ось чому люди так стараються пробігти), і в результаті спізнитися (дивно, як люди взагалі за таких цін користуються метро – воно стає елітним засобом транспорту).

Мене такий сценарій не влаштовував, тож облишивши марні сподівання проскочити, став я боком просуватися до каси. Вистоявши довжелезну чергу, врешті підійшов я до віконця, й там мене жорстоко обламали. „Все, не продаю більше!” – відрізала огрядна касирша, закривши віконце та, взявши маленьку чашечку з кавою, почала сьорбати з неї гарячий напій. Відпочиває вона, бачте. Взагалі касири – своєрідні індивіди, хамство в метро бере початок саме від них. Наприклад, у спокійний час підходять до них люди, просять розміняти крупну банкноту, а ті відповідають, що нема. Не вірте, все в них завжди є! Просто ліньки їм вставати, йти до сейфу й діставати звідти гроші.

Словом, уся черга, вилаявшись, злилася з чергою до іншого віконця, утворивши багатометрову „змійку”, яку час від часу розсікали ті, що просувалися до ескалаторів. Деякі, не бажаючи чекати знов, зробили спробу прорватись наперед до віконця, але руки обурених із першої черги віднесли їх назад, в самий кінець. І знов стояти доведеться довго-довго... А лінивий касир обслуговує повільно-повільно...

Я був готовий до кулачного вирішення стосунків прямо на місці, у страшенній тисняві, що нагадувала тортури з фільму „Чотири пера” (метро – нічний ступор клаустрофоба). Якби мені тоді хтось попався під гарячу руку в тій кошмарній душогубці, я б його прикінчив, присягаюсь. Ким би він не був. Я відчував себе просто ходячим вибуховим шматком агресії в її найчистішому вигляді – тільки надзвичайно стриманим... до пори до часу.

Нарешті, підійшовши до віконця, я просунув туди нову гарну зелену двадцятку, сказавши: „Учнівський!” Поруч стояла старенька бабка й канючила монетку. Не хотілося мені давати їй дрібноту, яка завалялася в кишені, отже я вдав, ніби не мав грошей. Тупо, але інші люди взагалі роблять вигляд, буцім не помічають жебрачок...

Касирша просунула мені в віконце якусь ліву картку за минулий місяць.

- Учнівський! – повторив я роздратовано.

- Що?

- Учнівський, бл...! – я психанув (само собою вирвалось).

- Ти! учень! – зневажливо кинули мені з-за скла, прострочений проїзний квиток зник, замість нього з’явилася п’ятірка. – Забирай свої гроші й шандруй звідси.

- Е! я давав зелену двадцятку! Де вона?

- Не мороч мені голову! Он люди за тобою стоять, на роботу спізнюються! Не затримуй їх! Бери гроші та й іди!

Сволота, хоче зіграти на людському факторі: вистоявши довгу чергу, людина навряд чи стане качати права, крім того, на неї тиснутимуть ззаду. Отак і дурять.

- Він дійсно дав зеленого папірця! Я бачила, я доведу! – заступилася за мене бабка.

- Так-так! – почулася з-за моєї спини емоційна підтримка. – Віддайте йому, інакше...

Касирша подумала-подумала і, гірко зітхнувши, повернула мою купюру, я вдячно вигрібши з кишені дрібноту, не жаліючи, дав бабці, а далі, показавши касирші середнього пальця, розвернувся й став проштовхуватися до автоматів. Що не кажи, пощастило. Віддаючи касирові гроші, треба бути готовим попрощатися з ними назавжди. І нічого нікому не докажеш – ні і все! А як доказуватимеш – покличе міліцію. Касир завжди правий – таке правило в нашій жорстокій дійсності (якщо ж неправий, див. вище).

До речі, ви не замислювалися, чому в метро немає книги скарг? Бо щодня вона росла б на десятки сторінок, і люди вистоювали б чергу, щоб поповнити її: станція – місце, переповнене негативною енергією, тут щохвилини виплескуються емоції, і мабуть, саме перебування на такій станції вкорочує життя.

...Крім двадцятки у мене була двійочка, отож нічого робити – довелося, вистоявши третю чергу, купувати відразу два жетони. Просунувши в щілинку папірця, я помітив, що біля мене став якийсь чоловік, а потім почув його писклявий фальцет:

- Дайте жетончик. Дивіться, в мене трепанація черепа. Осьдьо, на лобі.

Автомат, не проковтнувши двійку, виплюнув її – несмачна. Я почав нервово запихувати її до нього, побоюючись – а може, вона не приймається через те, що занадто пожмакана? В такому разі доведеться в когось розміняти, а я й так спізнювався. Голосок тим часом продовжував:

- Осьдо-го, дивіться, на лобі. Трепанація черепа. Дайте жетончик.

Я непорушно намагався всунути купюру в щілинку іншим боком, і нарешті автомат винагородив мої зусилля, викинувши знизу два зелених кругляші. Тут оцей нахаба схопив мою руку, заскигливши:

- Осьо-го, на лобі! Гляньте...

- Ну то й що? – відрізав я, одступивши від автомату, аби люди мали змогу діставати жетони. – А в мене викривлення носової перегородки, та я не канючу гроші в метро.

Він ще сильніше потягнув мене за руку, оголивши свій багряний шрам. Там дійсно було на що подивитися: червоний „гірський хребет”, котрий опоясував всю голову, утворив широку проділь, яка навряд чи заросте.

- Але ж в мене трепа...

- Відійди, бо зараз тобі буде друга трепанація прямо тут!

- За віщо ж ви на мене гарлапаните?

- Ти хоча б здогадуєшся, як жалюгідно виглядаєш, як принижуєшся перед людьми щодня? Викликаєш у них жаль оцим скигленням. І ще, мабуть, ти, гнидо, вважаєш себе чоловіком? Чоловіки так не поводяться! Вони мають гідність і самоповагу, яку не втрачають. А ти... викликаєш відразу. Мов облизень, хробак. Скажи, ти сам собі не огидний?

Тиша.

- Я звик спілкуватися з нормальними людьми, які мають честь і гідність, аж ось підходить до мене якийсь – даруй на слові – гамн і віднімає мій час, безпардонно тикаючи під ніс свою лису довбешку й вибиваючи з мене сльозу. Чого мовчиш, до тебе звертаюся!

Він похнюпивсь. Я замовк. Не очікував я сам від себе таких моралей. Взагалі не люблю (хто ж любить?), коли мені їх читають – а це буває доволі часто, - відтак ніколи не думав, що одного дня сам стану когось повчати. Понад усе не вірилося, що я читаю моралі, супроводжуючи їх конкретним опуском, чоловікові, який мені в батьки годився, а він уважно вислуховував усі мої слова й, здавалося, мотав на вус. Я так загнув, що люди, мабуть, зусібіч зглядалися на цю чудну та недолугу сцену – тоді я не звертав уваги на їхні погляди, а дивився просто у вічі співбесіднику. Він соромливо опустив очі, не знаючи куди їх діти.

Існують жалюгідні люди. Проте він не був гідним і жалю. Силився бути, одначе то для нього виявилось недосяжною вершиною.

До чого ж упали декотрі, як опустилися! Чи може, звалити все на суспільство, буцімто воно їх такими зробило? Як казав Чарлі Менсон, знаходячись у карцері, „Я такий, яким ви мене зробили, і якщо ви називаєте мене скаженим псом, дияволом, убивцею, недоноском, то зауважте, що я – дзеркальне відображення вашого суспільства”. Невже ми живемо в настільки прикрому, недосконалому світі?..

Словом, отаке.

А що робити мені з двома жетонами в руці? Віддати йому? Звичайно, я не жлоб, але й не лох. Само собою, він просив, а не нагло виставляв, крім того, не потрібен мені був другий жетон, адже на зворотному шляху, скоріше всього, будуть більш зговірливі касири. Й хотілося більше віддати жетона голодній матері з грудною дитиною, ніж оцьому трепанованому, який так і заробляв собі на життя-прожиття – ходив виклянчував жетони, міняв їх на гроші й купував за виручені кошти самогон.

- На, тримай...

- Дякую, - поспішно випалив чоловічок.

- ...але щоб я тебе більше тут не бачив, ясно?

- Добре, добре...

Голова в мене тоді розболілася страшно. День видався відверто паскудний: втратив купу часу, спізнився до школи, викинув дві гривні ні на що й до того ж зіпсував собі настрій. Залишалось плекати примарну надію, що своїми настановами я хоч би трошки підняв честь цієї низької (морально, не фізично) людинки і вона знайде собі краще заняття, більш чоловіче. Як я помилявся! Кілька годин потому, проходячи тією станцією, знов побачив я Плаксивого Фальцетика, який пристав до однієї панночки, котра боязно відводила очі, протягуючи йому жетона, а він, знімаючи шапку, промовляв: „У мене трепанація. Осьдо на лобі, дивіться...”

12 лютого 2004, Київ
www.vadiarotor.tv/writings_morals.htm