ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юлька Гриценко (1990) /
Проза
/
Крик душі
Мріяти? Дякую...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мріяти? Дякую...
Неперевершене відчуття — відчувати, що ти себе перевершив. Опустиш очі додолу — твої туфлі з натуральної шкіри, які ти шукала всю зиму, брудно-болотяного кольору. Ковзнеш поглядом вище — класичні штани, що робили тебе серйознішою, позеленіли від трави. Було б дзеркало, побачила б, наскільки жахливо виглядаєш: розтертий макіяж, розпалені губи, волосся дибки. Він начебто не помічає дивних змін у твоїй зовнішності і каже, що зачіска у тебе чудова. А ще очі сяють, серце вистрибує і вперше в житті зовсім не смішно. Хочеться плакати від того, що все сталось саме так. З тобою коїться щось таке, чого тобі не вистачало протягом життя. Хоча, набагато простіше описати не те, що з тобою, а те, що в тобі. Так-от, в тобі суміш із доволі різних відчуттів: страх, сором, радість, занепокоєння з одного боку, спокій — з іншого. Не можеш повірити, що пішла на таке...
-Колись було весело, - усміхаються губи навпроти.
-Так, якось не віриться, що минуло стільки часу, - відповідаєш тихенько і вдихаєш свіжого (таки свіжого) повітря.
-Гарне в тебе ім'я, - губи навпроти складаються в усмішку.
-Можливо. Але завжди хотіла бути Анною, - падаєш у спогади на одну соту секунди.
-Шкода, що зірок нема, - твій супутник сумно дивиться на захмарене передранкове небо.
Справді, нема жодної зірочки. Воно й не дивно, бо весь вчорашній день дощило. На вулиці, але не в душі. В душі дощило кілька років, і здавалось, ті хмари не розжене жоден вітер! Ніхто ж не знав, що з минулого вирветься отой клаптик колишнього життя — з добрими очима і кумедним акцентом. Ніхто ж не знав, що він змусить тебе валятись по мокрій траві перед світанком. А ще ніхто навіть би не подумав, що ви розплануєте майбутнє цілої держави і ти замислишся над власним майбутнім. Зрозумієш, що до того ніхто не казав тобі, що станеш хорошим журналістом. Це приємно, що не кажіть! Це приємніше, аніж чути про красиві очі чи довгі ноги. Ці миті належать до того типу митей, які хочеться пам'ятати.
-Нас хтось побачив, - тобі стає зовсім не до сміху.
-Та нехай бачить, - лунає у відповідь.
-Завтра буде стільки розмов, - стає якось соромно.
-Тобі не байдуже?, - питає здивовано.
-Дякую, - шепочеш і стискаєш його руку.
-За що? - не розуміє.
-За те, що дозволив мені побути щасливою. Раніше вважала, що мені це заборонено. Бачила, що інші на мене рівняються і не могла собі дозволити жодного хибного кроку. Знала, що в мене є дім, робота, університет і подруга. І купа ненависті до світу, звісно, - сама не розумієш, коли переходиш межу і починаєш сповідатись.
-Не дякуй, - здається і цей шматок розмови уривається.
Пролітає іще одна година і помалу вертаєшся до реальності. Встаєш з трави, обтираєш штани, розпускаєш волосся і зв'язуєш його якимось дивним способом. Шукаєш в сумці мобільник. О пів на шосту. Шістнадцять пропущених. Усміхаєшся і переконуєшся в тому, що комусь потрібна, якщо серед ночі стільки дзвінків.
-Підніми голову, - сміється.
-Зірка! Дві! Красиво, - сама не знаєш, що з тобою коїться.
-Дві зірки, - шепочуть чиїсь губи.
-Треба додому вже, - швидко перестрибуєш з зірок на дорогу.
-Йдемо, - не суперечить тобі.
Прощаєтесь так, наче тобі чотирнадцять, а то твій перший хлопець, ти вперше з ним гуляла, вперше забула про час, вперше боїшся, що мама кричатиме.
-Іди спати, - шепоче.
-Та ні, я сідаю зараз курсову писати, - зовсім не жартома відповідаєщ, уповільнюючи темп. Ти знову вертаєшся до старого — дім, робота, університет. Знаєш, що надалі ти знову крутитимешся у цьому колесі зайнятості доти, доки пластина не зітреться.
-Завтра що робиш? - питає.
-Щось напишу. У вівторок робота вже, - зітхаєш.
-Побачимось, - натхненно шепоче і йде.
Насправді, не побачитесь ви більше. Коли прокинешся і побачиш все очима тверезої людини, то вимкнеш телефон на тиждень і забудеш його, як невдалу спробу бути щасливою. Кожен з вас побіжить у ту прірву, яка тримала його досі. І все буде так, як співає Віктор Павлік “Ні обіцянок, ні пробачень. Все сталося само собою”. І ти сприймеш це як належне. Тобі ж нікого не треба, окрім журналістики. “Все буде добре”, - скаже голос всередині.
Захочеться отак істерично проплакати те, що залишилось від ночі. Тобі боляче? Тобі добре. Озираєшся навколо — сусідські будинки. Вони точно вже прокинулись і всі по черзі визирають, аби впіймати тебе на гарячому. Їх же так жаба дусить, що ти в свої двадцять стоїш на ногах. Треба мати на тебе компромат. Ти згадуєш, що ти хороша і усміхаєшся: нехай мають. Мама не спить. Вона не розуміє, що сталось. Вона не розуміє, де ти була. Вона звикла до того, що ти окрім роботи і комп'ютера нічого не бачиш.
-Де ти була? - питає в паніці.
-Гуляла, мам, - смієшся, як чотирнадцятирічна.
-До шостої ранку? - не розуміє мама.
-Так, рівно до шостої, - смієшся ще більше.
Ти не сідаєш за курсову. Ти падаєш на ліжко і засинаєш від втоми. Перед тим, як остаточно заснути обіцяєш собі, що більше не будеш пити і мріяти. Проте, якщо від першого ти легко зможеш відмовитись, то друге ще не раз про себе нагадає...
P.S. Дякую.
25.04.2011
-Колись було весело, - усміхаються губи навпроти.
-Так, якось не віриться, що минуло стільки часу, - відповідаєш тихенько і вдихаєш свіжого (таки свіжого) повітря.
-Гарне в тебе ім'я, - губи навпроти складаються в усмішку.
-Можливо. Але завжди хотіла бути Анною, - падаєш у спогади на одну соту секунди.
-Шкода, що зірок нема, - твій супутник сумно дивиться на захмарене передранкове небо.
Справді, нема жодної зірочки. Воно й не дивно, бо весь вчорашній день дощило. На вулиці, але не в душі. В душі дощило кілька років, і здавалось, ті хмари не розжене жоден вітер! Ніхто ж не знав, що з минулого вирветься отой клаптик колишнього життя — з добрими очима і кумедним акцентом. Ніхто ж не знав, що він змусить тебе валятись по мокрій траві перед світанком. А ще ніхто навіть би не подумав, що ви розплануєте майбутнє цілої держави і ти замислишся над власним майбутнім. Зрозумієш, що до того ніхто не казав тобі, що станеш хорошим журналістом. Це приємно, що не кажіть! Це приємніше, аніж чути про красиві очі чи довгі ноги. Ці миті належать до того типу митей, які хочеться пам'ятати.
-Нас хтось побачив, - тобі стає зовсім не до сміху.
-Та нехай бачить, - лунає у відповідь.
-Завтра буде стільки розмов, - стає якось соромно.
-Тобі не байдуже?, - питає здивовано.
-Дякую, - шепочеш і стискаєш його руку.
-За що? - не розуміє.
-За те, що дозволив мені побути щасливою. Раніше вважала, що мені це заборонено. Бачила, що інші на мене рівняються і не могла собі дозволити жодного хибного кроку. Знала, що в мене є дім, робота, університет і подруга. І купа ненависті до світу, звісно, - сама не розумієш, коли переходиш межу і починаєш сповідатись.
-Не дякуй, - здається і цей шматок розмови уривається.
Пролітає іще одна година і помалу вертаєшся до реальності. Встаєш з трави, обтираєш штани, розпускаєш волосся і зв'язуєш його якимось дивним способом. Шукаєш в сумці мобільник. О пів на шосту. Шістнадцять пропущених. Усміхаєшся і переконуєшся в тому, що комусь потрібна, якщо серед ночі стільки дзвінків.
-Підніми голову, - сміється.
-Зірка! Дві! Красиво, - сама не знаєш, що з тобою коїться.
-Дві зірки, - шепочуть чиїсь губи.
-Треба додому вже, - швидко перестрибуєш з зірок на дорогу.
-Йдемо, - не суперечить тобі.
Прощаєтесь так, наче тобі чотирнадцять, а то твій перший хлопець, ти вперше з ним гуляла, вперше забула про час, вперше боїшся, що мама кричатиме.
-Іди спати, - шепоче.
-Та ні, я сідаю зараз курсову писати, - зовсім не жартома відповідаєщ, уповільнюючи темп. Ти знову вертаєшся до старого — дім, робота, університет. Знаєш, що надалі ти знову крутитимешся у цьому колесі зайнятості доти, доки пластина не зітреться.
-Завтра що робиш? - питає.
-Щось напишу. У вівторок робота вже, - зітхаєш.
-Побачимось, - натхненно шепоче і йде.
Насправді, не побачитесь ви більше. Коли прокинешся і побачиш все очима тверезої людини, то вимкнеш телефон на тиждень і забудеш його, як невдалу спробу бути щасливою. Кожен з вас побіжить у ту прірву, яка тримала його досі. І все буде так, як співає Віктор Павлік “Ні обіцянок, ні пробачень. Все сталося само собою”. І ти сприймеш це як належне. Тобі ж нікого не треба, окрім журналістики. “Все буде добре”, - скаже голос всередині.
Захочеться отак істерично проплакати те, що залишилось від ночі. Тобі боляче? Тобі добре. Озираєшся навколо — сусідські будинки. Вони точно вже прокинулись і всі по черзі визирають, аби впіймати тебе на гарячому. Їх же так жаба дусить, що ти в свої двадцять стоїш на ногах. Треба мати на тебе компромат. Ти згадуєш, що ти хороша і усміхаєшся: нехай мають. Мама не спить. Вона не розуміє, що сталось. Вона не розуміє, де ти була. Вона звикла до того, що ти окрім роботи і комп'ютера нічого не бачиш.
-Де ти була? - питає в паніці.
-Гуляла, мам, - смієшся, як чотирнадцятирічна.
-До шостої ранку? - не розуміє мама.
-Так, рівно до шостої, - смієшся ще більше.
Ти не сідаєш за курсову. Ти падаєш на ліжко і засинаєш від втоми. Перед тим, як остаточно заснути обіцяєш собі, що більше не будеш пити і мріяти. Проте, якщо від першого ти легко зможеш відмовитись, то друге ще не раз про себе нагадає...
P.S. Дякую.
25.04.2011
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію