Неперевершене відчуття — відчувати, що ти себе перевершив. Опустиш очі додолу — твої туфлі з натуральної шкіри, які ти шукала всю зиму, брудно-болотяного кольору. Ковзнеш поглядом вище — класичні штани, що робили тебе серйознішою, позеленіли від трави. Було б дзеркало, побачила б, наскільки жахливо виглядаєш: розтертий макіяж, розпалені губи, волосся дибки. Він начебто не помічає дивних змін у твоїй зовнішності і каже, що зачіска у тебе чудова. А ще очі сяють, серце вистрибує і вперше в житті зовсім не смішно. Хочеться плакати від того, що все сталось саме так. З тобою коїться щось таке, чого тобі не вистачало протягом життя. Хоча, набагато простіше описати не те, що з тобою, а те, що в тобі. Так-от, в тобі суміш із доволі різних відчуттів: страх, сором, радість, занепокоєння з одного боку, спокій — з іншого. Не можеш повірити, що пішла на таке...

-Колись було весело, - усміхаються губи навпроти.
-Так, якось не віриться, що минуло стільки часу, - відповідаєш тихенько і вдихаєш свіжого (таки свіжого) повітря.
-Гарне в тебе ім'я, - губи навпроти складаються в усмішку.
-Можливо. Але завжди хотіла бути Анною, - падаєш у спогади на одну соту секунди.
-Шкода, що зірок нема, - твій супутник сумно дивиться на захмарене передранкове небо.

Справді, нема жодної зірочки. Воно й не дивно, бо весь вчорашній день дощило. На вулиці, але не в душі. В душі дощило кілька років, і здавалось, ті хмари не розжене жоден вітер! Ніхто ж не знав, що з минулого вирветься отой клаптик колишнього життя — з добрими очима і кумедним акцентом. Ніхто ж не знав, що він змусить тебе валятись по мокрій траві перед світанком. А ще ніхто навіть би не подумав, що ви розплануєте майбутнє цілої держави і ти замислишся над власним майбутнім. Зрозумієш, що до того ніхто не казав тобі, що станеш хорошим журналістом. Це приємно, що не кажіть! Це приємніше, аніж чути про красиві очі чи довгі ноги. Ці миті належать до того типу митей, які хочеться пам'ятати.

-Нас хтось побачив, - тобі стає зовсім не до сміху.
-Та нехай бачить, - лунає у відповідь.
-Завтра буде стільки розмов, - стає якось соромно.
-Тобі не байдуже?, - питає здивовано.
-Дякую, - шепочеш і стискаєш його руку.
-За що? - не розуміє.
-За те, що дозволив мені побути щасливою. Раніше вважала, що мені це заборонено. Бачила, що інші на мене рівняються і не могла собі дозволити жодного хибного кроку. Знала, що в мене є дім, робота, університет і подруга. І купа ненависті до світу, звісно, - сама не розумієш, коли переходиш межу і починаєш сповідатись.
-Не дякуй, - здається і цей шматок розмови уривається.

Пролітає іще одна година і помалу вертаєшся до реальності. Встаєш з трави, обтираєш штани, розпускаєш волосся і зв'язуєш його якимось дивним способом. Шукаєш в сумці мобільник. О пів на шосту. Шістнадцять пропущених. Усміхаєшся і переконуєшся в тому, що комусь потрібна, якщо серед ночі стільки дзвінків.

-Підніми голову, - сміється.
-Зірка! Дві! Красиво, - сама не знаєш, що з тобою коїться.
-Дві зірки, - шепочуть чиїсь губи.
-Треба додому вже, - швидко перестрибуєш з зірок на дорогу.
-Йдемо, - не суперечить тобі.

Прощаєтесь так, наче тобі чотирнадцять, а то твій перший хлопець, ти вперше з ним гуляла, вперше забула про час, вперше боїшся, що мама кричатиме.
-Іди спати, - шепоче.
-Та ні, я сідаю зараз курсову писати, - зовсім не жартома відповідаєщ, уповільнюючи темп. Ти знову вертаєшся до старого — дім, робота, університет. Знаєш, що надалі ти знову крутитимешся у цьому колесі зайнятості доти, доки пластина не зітреться.
-Завтра що робиш? - питає.
-Щось напишу. У вівторок робота вже, - зітхаєш.
-Побачимось, - натхненно шепоче і йде.

Насправді, не побачитесь ви більше. Коли прокинешся і побачиш все очима тверезої людини, то вимкнеш телефон на тиждень і забудеш його, як невдалу спробу бути щасливою. Кожен з вас побіжить у ту прірву, яка тримала його досі. І все буде так, як співає Віктор Павлік “Ні обіцянок, ні пробачень. Все сталося само собою”. І ти сприймеш це як належне. Тобі ж нікого не треба, окрім журналістики. “Все буде добре”, - скаже голос всередині.

Захочеться отак істерично проплакати те, що залишилось від ночі. Тобі боляче? Тобі добре. Озираєшся навколо — сусідські будинки. Вони точно вже прокинулись і всі по черзі визирають, аби впіймати тебе на гарячому. Їх же так жаба дусить, що ти в свої двадцять стоїш на ногах. Треба мати на тебе компромат. Ти згадуєш, що ти хороша і усміхаєшся: нехай мають. Мама не спить. Вона не розуміє, що сталось. Вона не розуміє, де ти була. Вона звикла до того, що ти окрім роботи і комп'ютера нічого не бачиш.

-Де ти була? - питає в паніці.
-Гуляла, мам, - смієшся, як чотирнадцятирічна.
-До шостої ранку? - не розуміє мама.
-Так, рівно до шостої, - смієшся ще більше.

Ти не сідаєш за курсову. Ти падаєш на ліжко і засинаєш від втоми. Перед тим, як остаточно заснути обіцяєш собі, що більше не будеш пити і мріяти. Проте, якщо від першого ти легко зможеш відмовитись, то друге ще не раз про себе нагадає...

P.S. Дякую.

25.04.2011