Гудуть рядки вірша – високовольтні лінії.
Їх струм, за кліткою звіря, тремтить під інеєм
забутого, прожитого, по буквi знятого,
такого видного нічим і перейнятого
мене.
І нерв
від рим кігтястих попадає в рай непрошений,
де літо бабине вітрами не покошено,
птахи води складами гам на дощ збираються,
вмиваються у простоті і серцем краються
на лет.
Каркле,
весна строфою золотою в сонці тріскає
у темряві лакується і сохне мискою
для місячного перекотиполе-яблука.
За ним, убогий волоцюго-хисте, я блукав
і крок,
курок
чи корок, щоб душа для істини відкрилася,
давав мені добро і випинав у вилицях
роками схожими, поношеними зливами.
Крикливими для зору, a на слух – дратливими
крильми
пройми,
поезіє, це небо, що бринить над інеєм.
Хай осипається воно, папір осинює,
переплітає несподіване із баченим,
несе мене туди, де ще не страчено
любов,
або
перебіжи – де не стікає сонце маками,
де все за так, за все, що у словах проскакує,
не дякують і не визбирують покришене.
І літо бабине летить, де світ побільшено
думкам
і вам.

4 Травня, 2011