Переклад із Ігоря Павлюка
http://maysterni.com/editpublication.php?id=62086

***

Прозрение.
Рассвет в кольчуге рамы.
Из колокола вылита река.
Трава растет из подземелья храма.
Весна, – как стих забытый Павлюка…
Забытого – на пару с ним – счастливо.
Воскресшего – о мартовской поре.
Цветут кресты, подростки, старцы, сливы…
Спит Лета на березовой коре.

Лицо судьбы так циферблатно светит,
Что в сердце шрамом пройден Рубикон.
У деда – ностальгия по Советам:
«Я сторожем вернулся бы в рай-ком!»

Монеты, – как моменты, – не прожиты.
Базарный хмель туманит грудь – и суть.
А тучи в небе – на погосте плиты…
И кровь по венам к Солнцу гонит ртуть.

Кругом слова какие-то ненаши,
Хотя сердцам уже не надо слов.
А место Украины – «на параше»:
Виват «аристократии» хахлов!..

Кто грешный Божий раб, кто Сын невинный –
Не разберешь с разгона, на коне.
И путь наш паутинно-пуповинный
Крошится льдинкой сахара в вине.

Душа-зазноба нараспев светает
И в Зазеркалье ищет закрома.
Но души наши не летают стаями,
Как сто чертей или одна кума.

Как лед об лед, звенит душа о душу.
Трепещет память жилкой на виске.
Закон времен….
А кто его нарушит, –
Бессмертным станет
Или же – никем.

Весной пишу свой злой романс про осень.
Изнежен ли, унижен, – не пойму.
Цветет гнездо.
И звезды, – будто осы, –
Роятся в бесовском своем дыму.

Зверино плачут талые деревни.
Предчувствия – чудесны и смешны:
Что яблочные райские деревья
От жизни адской радости полны.

Сквозь хлеб поэта брезжит лик Венеры.
И Млечный Путь белеет, как кумыс.
Умрут не те, кто поражен холерой,
А те, кто в жизни потеряли смысл.

Ладонью друга рассеченный в спину,
Чертям назло, я все же не погиб.
Толпа опять подкладывает мину,
Испытывая сплетнями на сгиб.

Мой аватар гуляет в интернете.
Он волком затесался в общепит.
Как мухи на котлету, на поэта
Садятся Музы – самогонку пить.

Во мне растет чутье слепого зверю.
И муравьиный спирт несет беду..
Свои часы по вере зверя сверю
И по тропе охотничьей уйду.

Оригінал:

* * *

Пробудження.
Світ стиснутий у рамі.
Тече, із дзвона вилита, ріка.
Росте трава, немов підземні храми.
Весна – як вірш забутий Павлюка...
Забутого так само і щасливо.
Воскреслого – мов березневий грім.
Цвітуть хрестато й сиво юні сливи.
Спить Лета на березовій корі.

Обличчя долі циферблатно світить.
Рубці на серці – справжні рубежі.
Дід ностальгує:
«Вернуться совіти! –
І я вернусь в рай-комні сторожі!..»

Монети – як моменти непрожиті –
Базарною печаллю віддають.
А хмари в небі – надмогильні плити...
І кров до Сонця тягнеться, мов ртуть.

Кругом шиплять слова якісь ненаші,
Хоча уже серцям не треба слів.
А місце України «на параші»:
Віват «аристократії» хахлів!..

Хто Божий раб, хто Божий син, – людино,
Не розбереш з розгону, на коні.
І шлях твій павутинно-пуповинний
Розтане так, як вітер у вині.

Розспівана душа моя світає.
Себе шукає в дзеркалі – нема.
А душі наші не літають зграями,
Як сто чортів, а чи одна кума.

Мов лід об лід, дзвенить душа об душу.
Мов слід у слід, йде пам’ять навпрошки.
Закон життя...
А хто його порушить –
Безсмертним стане,
Чи навік ніким.

Пишу весною злий романс про осінь,
Пронизливо, принизливо сумним.
Цвіте гніздо.
І зорі – наче оси:
Рояться, чортом злякані, мов дим.

А смак життя, мов сІм’я смак в природі,
Вертається із космосу до нас.
Писати вірш – немов приймати роди,
Родити і кохатись водночас.

Звірино плаче небо березневе.
І в серця є чудне передчуття:
Що райським сумом пройняті дерева
Пекельну радість мають від життя.

Крізь хліб поета видно рідні зорі,
У циферблату дзеркалі – усе.
У час такий найперші мруть не хворі,
А ті, хто у житті забули сенс.

Хто зраджений рукою друга в спину,
Заглушений шипінням мілюзги –
Отруйним, косооким, чорнопінним...
Що пробують на злам мене й на згин.

Моє ж ім’я гуляє в Інтернеті.
З моїх слідів вовки дощиська п’ють.
І люблять музи й жалують поети
Не так мене, як «водочку» мою...

Чуття у мене, як в сліпого звіра.
У горлі світ – як мурашиний спирт.
Годинник свій по серцю звіра звіру,
Що не звернув з мисливської тропи.