Я знайду Тебе. Байдуже, скільки мине часу і як буде далеко, але я знайду Тебе

НАТАНІЄЛ ДО КОРИ В “ОСТАННЬОМУ З МОГІКАН

Місто, закохане у кришталь пекучого весняного сонця, закутала нерозгадана таємниця весняної магії. Ніжні промінчики пробираються крізь фіранку почуттів, наповнюють серце новими і новими думками. Спонанні чи спокійні, дивні чи звичні, романтичні чи буденні,- ніяк не можу розібратися. Якісь з них дарують прекрасне, якісь нагадують про біль, а деякі кричать, волають, підштовхують і знову стихають. Вони лише мої і світ про них ніколи не дізнається...

Та й сама я боюся дозволити докорам сумління, згубним поглядам перехожих виставити почуття, як нікому не потрібний аукціонний лот, як розбиту дитиною порцелянову ляльку, в застиглих очах якої завжди видніється покора, неіснуюче серце котрої ніколи не напише високих шедеврів світового кохання...

Ну й нехай, а я , десь там, між мріями і буденністю, відчайдушно шукатиму щось надзвичайно дороге і важливе. Ні, це зовсім не коштовність із глибин океану, не таємнича скарбничка звуків, що линуть у небесну безвість, не шматочок дитинства, оповите запахом матусиних рук, це щось інше- таке, що заставить спонтанно, прискорено битись серце, забути своє ім'я, усміхнутись, відчути(!!!), збагнути і ніколи уже не відпустити...

Там, де мрії сходяться з життєвою стежиною, де аромат весняних щедрот переплітається із зимовою казкою, де осінь і літо будуть пахнути яблуками і грушами, я зустріну Тебе. Ти ще про це не знаєш, не здогадуєшся, зовсім не підозрюєш, мабуть, не чекаєш, але обов'язково відчуєш. Твої очі, неважливо які вони будуть: карі, неначе відблиск янтаря, чи зелені, що випромінюватимуть вічний шепіт лісів, а може кольору літніх волошок, або сірі, як хмаринки у безкраїх просторах вічного неба... У них ще здалеку виднітиметься усмішка закоханого листопада, випромінюватиметься щирість і щастя. Подумки, захочу Тебе покликати, зрозуміти як за секунду життя можна викликати шквал неймовірності, збудити приспану зимою душу, зачарувати буденність. Ти покажеж мені напрямок долі, допоможеж побачити всесвіт з іншого боку, надасть нетактовним порухам моєї душі поліфонію і запалиш вогник дивних для усвідомлення почуттів.

Не бійся! Я звичайна дівчинка, на дні серця якої завжди вирує свій світ. Час від часу соромлюся і опускаю очі, то плачу, то сміюся, дихаю і живу Весною, велика мрійниця, іноді так багато говорю, що рот не закривається, а іноді просто мовчу і слухаю тишу. Ти вмієш слухати багатоголосся тишини? Якщо ні, то я обов'язково Тебе навчу. Вона чарівна, у її душі звучать свої мелодії, я час від часу запрошую її погостювати у моєму світі, де завжди затишно і красиво. Ми навіть трішки схожі: всі знають яка вона, та проте ніяк не можуть розгадати її таємницю. Хоча, думаю, ти сам колись все дізнаєшся.

Приходи, я навчу Тебе дивитись у засіяне небо зірок, спиняти на мить час, битися Твоє серце із швидкістю польоту світової хвилі. Ти подивишся у мої темно-карі очі і побачиш своє відображення. Я навчу Тебе відкривати незвідане, тримати в руках вічність, жити для Бога і бути щасливим. А ще просто дарувати казку перехожим вулиці, носити в кишені веселку, бігати по вкритому тонким льодом, асфальті, здійснювати свої бажання, любити, пробачати і ще стільки всього... Я подарую Тобі мрії, що загублять холод і дадуть крила- омріяні, віддані, ласкаві, справжні...

Чекаю Тебе від зими до зими, від подиху до подиху, щомиті, завжди. І десь там, зараз, завтра, чи через століття, серед бурхливого натовпу людей чи меланхолійної тишини, обов'язково знайду Тебе...