Був ясний день, на небі ні хмаринки,
Лиш голубінь сміялась в далині,
А сонце сипало свого тепла зернинки,
Одна із них припала і мені.

Осіла під вікном мойого серця
І заглядала , просилася ввійти,
Благала там напитися з відерця,
Хотіла паростком дубовим прорости.

І я впустила, й так радісно робилось,
Коли дивилась, як проростав дубок
Спочатку давав тінь, а серце билось
Від щастя й радості, що зеленів листок.

Його я часто й щедро підливала,
Щоб не зів’яв, а ріс у вишину,
Колюче зілля навкруги зривала,
Щоб не глушило, щоб жить лишень йому.

Не знаю, як і де той час подівся,
Дубок уже високим дубом став,
Гіллям широким від мене відділився
І серця мого більше не бажав.

Він взяв усе, що бУло найдороще,
Під ноги потоптав мою любов,
З погордою дививсь, як вітер троще
Фортецю віри, як з серця л’ється кров.

Ой дубе сильний, дубе гордовитий,
Колись і тебе буря розіб’є,
Згадаєш дні, як ти в любов сповитий,
Скинув тепло, вітру вддав себе.