«Минуле віддане на поталу, - бо колись потолоч може допастися до влади, і час утопиться в плитких водах.»

(Ф. Ніцше)

Штучно поширюється міф, що нібито в часи «культу особи» народ фанатично обожнював вусатого виродка, створював собі кумира. Це неправда. Люди, які були дорослими в часи сталінщини мислили критично і прекрасно все розуміли – хто в чому винен і як воно могло бути. Дітей, звісно, в ті часи потужно обробляли, «промивали мозок». А дорослі часто боялись при дітях говорити «зайве». Тому й виростали часом фанатики. І то не всі. Старе покоління – ті хто в двадцяті й тридцяті роки були дорослими людьми відійшло. І схоже нікому вже розповісти як ті люди мислили, як дивилися на світ і тодішніх правителів – горезвісних «вождів». Я розкажу тільки про те, що чув – про відношення того покоління до вусатого «вождя» в селищі Північне, що біля міста Сніжного на Донеччині – на шахті № 32-біс шахтоуправління «Зоря» в ті свинцеві роки.
Ілюстрацією відношення до «вождя» може бути зокрема місцевий шахтарський фольклор. Я маю на увазі справжній фольклор – не вигаданий штучно по партзавданню. Довелось мені від старих людей чути купу приповідок про Сталіна, які на жаль повністю ну ніяк не можу привести – там суцільна нецензурщина. І наповнені вони такою зневагою і ненавистю до «вождя» всіх народів, що годі шукати там навіть слідів поклоніння. Зокрема, доводилось мені чути біля десяти варіантів приповідки: «Спасибі Сталіну-грузину, що …… резину.» В середині там такий «трьохповерховий» в адресу, що ну ніяк… Ні, не буду писати я таких слів. Дід розказував, що і знамениту приповідку: «Огірки й помідорчики, Сталін Кірова убив в коридорчику» розповідали ще в тридцяті і в сорокові – задовго до двадцятого з’їзду. І при цьому люди іноді за такі репліки плати життям, але все одно говорили… Люди сміялись над самою смертю. Причому у приповідках висміювались всі тоді «тонкошиї вожді» - поплічники «великого керманича». Побудови типу «Бєрія, Бєрія, нєт к тєбє давєрія…» і далі за текстом певно найм’якша сентенція з низки характеристик кожного з «керманичів». Взагалі тема народного фольклору плолетарізованих народних мас 30-50-тих років практично недосліджена і досі лишається під певним табу – відвертий кітч щодо офіційної ідеології тодішнього суспільства створений з абсолютно не літературних виразів якось так і лишив цей шмат народної творчості за межами уваги дослідників. Так і лишився зникаючим табу. Про анекдоти я вже мовчу. Виявилось, що про «вусатого» анекдоти ходили ще в ті часи, і виявилось, що знаменитий анекдот «Папитайтесь, таваріщь Горькій, напісать раман «Атец», папитайтєсь. Папитка нє питка, нє правда лі, таваріщь Бєрія?» з бородою, і ходив в народі ще в кінці сорокових.
Чому шахтарі говорили іноді так необачно і «безшабашно», бавлячись зі смертю в піжмурки думаю зрозуміло – ці люди кожен день на смерть ішли. Лізли «в забій» і не знали – хто повернеться живим, кого винесуть на поверхню. А як гудок тривожно ревів над селищем – збігались до шахти – знали – когось завалило…
Ще одна яскрава ілюстрація «любові до вождя» це ставлення до його пам’ятнику, що стримів біля прохідної на шахту. На постаменті регулярно з’являвся напис з одного короткого слова з трьох літер. Ідуть шахтарі зранку на зміну мимо пам’ятника «вождю» - на постаменті напис золоченими літерами «Й. В. Сталін» а під ним крейдою «…». З парткому вже біжать з відрами і ганчірками, змивають, шахтарі сміються. «Чого смієтесь?!» «Та то ми так, про своє. А я навіть читати не вмію…» Напис змивали а на ранок він з’являвся знову. Шукали, звісно, але хто це писав – так і не знайшли. Навіть охорону виставляли – все одно напис регулярно з’являвся. Потім постамент перефарбували на білий колір – напис почали писати вуглиною. Судячи по всьому, це були вчинки не однієї людини, а свого роду колективне зрушення. Я так уявляю собі картину: глупа ніч, ліхтарі де-не-де ледве миготять, тільки світяться вогники на териконах, долинає гудіння з шахти. Повз паркани обережно пробирається шахтар – чорний весь - в штибі, спецівка теж чорна як ніч – тільки зуби виблискують. В руках шмат вуглини чи крейди. Підійшов, а там уже написано: «…!» «Ех, випередили! Певно хтось із нічної зміни написав!» Так тривало аж до того часу поки «кривавий Торквемада» не потрапив до пекла. Пам’ятник продовжував стояти, аж поки хтось не розпустив чутку, що в інших містах пам’ятники зносять. Шахтарі зібрались і без будь-якої підказки переляканого керівництва пам’ятник звалили і розтрощили на шматки. Мій дід теж прийшов з кувалдою, хотів стукнути хоч раз по голові «вождю». Але таких бажаючих було багато, вдалось йому тільки потрощити ноги.
Були звичайно і такі, що ридали від таких звісток. Хоча плакали вони не за тінню «рудого і вусатого», а зі страху за майбутнє: «Певно, знову буде війна. Знову буде голод…» І бігли скуповувати в селищну крамницю сіль, сірники і мило. Бо більше там і купувати було нічого… Ті хто доносив, ті не плакали – ті перелякано принишкли і мовчали.
Після знесення постамент лишався порожній. Хтось із керівництва вирішив на це пустище поставити Шевченка. Поставили. Через кілька днів з’явився на постаменті напис: «Діти ж мої діти, що ж ви наробили, на сталінську [дупу] мене посадили…» Тараса зняли і постамент так і лишився порожній. Всі якось те місце оминали, постамент заріс бур’яном, туди кидали сміття. В такому вигляді я побачив цей обрубок страшного минулого у 1979 році коли один старий дід розповів мені історію того місця. Він недобрим поглядом подивився на постамент і сказав: «Тут стояв пам’ятник цьому … вусатому.» І плюнув. А ще хтось нині байки нам розказує ніби люди з іменем того «вождя» на вустах на смерть ішли… Не вірю.

2011
(Ілюстрація з мережі - обкладинка дитячої книжки К. Чуковського "Тараканище" - дуже вже мені цей вусатий персонаж когось нагадує...)