«Може прийти великий тиран, витончений нелюд, що своєю милістю і немилістю ґвалтуватиме все минуле, поки воно не стане для нього мостом, знаменням, оповісником і півнячим криком.»

(Ф. Ніцше)

Я хочу розповісти про те, про що розповідати особливо важко. Я хочу розповісти про 1946 рік. Не про весь цей страшний рік у Всесвіті чи то на планеті Земля, а про події того року в маленькому шахтарському селищі Північне, що біля міста Сніжного, що в Донецькому краї, маленькому селищі, що страждало і вмирало того страшного року як і вся моя зболена Батьківщина.
Того року почалась нова хвиля репресій – знову шукали «ворогів народу» - забрали мого діда по батьковій лінії Олександра за виконання на весіллі «політично неправильної пісні» і пішов дід по колах пекла ГУЛАГу. Селище маленьке – всі, звичайно, знали хто написав донос. І не забули, не подарували тій «людині», що відправляла односельців прямим ходом на той світ.
Ніхто тоді не чекав нових арештів, нового страшного року – всі якось думали: перемога, війна закінчилась, може тих вурдалаків нарешті попустить і поживемо хоч трохи по-людськи. Та упирі думали інакше: народ відчув себе переможцем, раптом він не захоче терпіти таку владу, раптом відчує себе занадто вільним. Людей вони вирішили знову поставити на коліна. І вкотре вже над тим нещасним народом, що пережив таку страшну війну засвистала коса у кістлявій руці. Але «воронки» були лише передвісниками нової страшної біди.
Почався голод. Страшний і нещадний. Цікаво, що під час війни в тих краях голоду не було, і під німецькою окупацією, і рік після війни люди якось давали собі раду – було важко, але такого страшного голоду не було. А тут… Люди помирали прямо на вулицях – падали і більше не вставали. Їхні тіла підбирали і тягнули на кладовище у візках знесилені копачі. Мій дід по материнській лінії Мусій працював на шахті – пайок йому почали давати зовсім мізерний і це треба було поділити на вісьмох дітей і ще мати якісь сили працювати на шахті – інакше навіть цього мізерного пайку не дадуть. Ловили горобців – варили і їли. Дід змайстрував ручний млинок з каменів – жорна – такі як в часи неоліту – мололи на тих жорнах солому, старі порожні качани від кукурудзи без насіння, пекли з такого «борошна» якісь «коржі». Але прийшли люди з синіми погонами і сказали, що це приватна власність на засоби виробництва і тому підлягає знищенню. Млинок розбили і пригрозили під страхом розстрілу надалі такі пристрої не виготовляти. Стало зовсім нестерпно. З’їли свого кота і собаку – плакали але їли – шкода було тварин до болю. У лісі обдирали кору з дерев, шукали напівзотлілі жолуді, викопували в лісі якісь корінці, пекли з цього якесь місиво – так виживали. По селищу повзли страшні чутки про людожерство. Мій дід особисто таких випадків не бачив, але це була правда.
І в цей час привезли в селище якихось невідомо яких людей в «теплушках» невідомо звідки. Поселили їх в барак, обнесли колючим дротом і під конвоєм ганяли на роботу на шахту. Хто вони були і звідки – ніхто не знав. Мову якою вони говорили ніхто не розумів ні слова. Це не були військовополонені – крім того, що всі вони були в цивільному, серед них були жінки, діти, старі люди – вони не бувають а ні військовополоненими, а ні військовими злочинцями. Судячи по всьому, це були якісь «вороги народу» та їх жінки і діти з якоїсь з країн Східної Європи – можливо з Угорщини чи Румунії. Чи навіть з різних країн. Єдине слово яке вони встигли вивчити це слово «хліба!» Їх практично не годували, але ганяли на каторжну роботу. Вони дивились сповненими відчаю очима на жителів селища і просили шматочок хліба не дивлячись на крики конвоїрів. Їм нічого було дати, селищани самі помирали з голоду, але інколи кидали нещасним останній шматок. Конвоїри тут же починали відбирати хліб, жорстоко бити тих нещасних каторжан. Часто вони падали і вже не могли підвестись – або тут же помирали або просто не могли йти. Конвоїри добивали їх багнетами або просто проколювали вже мертвих «для контролю» - щоб ніхто не втік. Вони всі померли від голоду і важкої праці – всі до одного. Їх тіла відвозили і ховали на окремому кладовищі серед полів. Так ніхто і не довідався звідки їх привезли і хто вони. Мені показували цей шматок поля – ні хрестів, ні позначок – тільки сліди неясних горбиків. Стара людина яка показала мені це місце з якимось жахом і болем додала, що тепер це поле страшне і прокляте, бо тут домучили стільки невинних людей.
Той страшний рік знову розділив мислячих істот на дві категорії на людей і звірів. На тих хто страждав, виживав і помирав і та тих хто вбивав собі подібних.
Нічого тут не вигадано – все написано по розповідях мого діда Мусія Олексійовича та бабусі Єфросинії Андріївни та їх дітей…

2011
(Світлина з мережі)