«Співай і вируй, лікуй душу новими піснями,щоб нести велику долю, котра не випадала ще жодній людині!»

(Ф. Ніцше)

Кінематограф як мистецький феномен схожий чимось на річковий транспорт: течі Великої Ріки розгалужуються, але є певні знакові віхи – свого роду дороговказівники чи то порти-пристані звідки судилось вирушати новим капітанам-творцям. До таких знакових фільмів безперечно належить фільм Серджо Леоне (Sergio Leone) «Хороший, поганий, злий» (1966) («Il buono, il brutto, il cattivo» (іт.), «The Good, the Bad and the Ugly» (англ.)). Фільм прийнято сприймати як розважальний і як завершення трилогії про «жменю доларів» присвяченій старій заяложеній темі людей і грошей. Насправді все не так просто.
Фільм багатоплановий, багатоповерховий, різноплощинний. Навіть різнонаправлений. На час виходу цього фільму вестерн як жанр виродився. Перетворився з напрямку кіномистецтва на різновидність кустарної шабашки, ремесла розваг, у свого роду лубок Нового Світу. Новітня казка і модерновий міф трансформувались в штамп. Вестерном як жанром перестали цікавитись митці, вважалося знімати в сьому стилі мало не ознакою поганого смаку. І раптом – переворот. Стрічку, звісно, лаяли. Але навіть найагресивніші критики розуміли – це шедевр і його вплив на кінематограф як такий буде величезним – що і не забарилось збутися. Фільм побудований в принципі без претензій на реалізм (на відміну від багатьох попередніх вестернів). Більше того, це по суті найбільш голосне заперечення реалізму в новітньому італійському кінематографі. Італійську весну розуміють виключно як течію неореалізму – і раптом – відверте заперечення. Леоне, взагалі, працював як міфотворець. Вестерн у нього не просто казка з особливими правилами (мінімум присутності жінок, абсолютизація досконалості певних здібностей героїв, зловживання алкоголем як спосіб життя та ін.), а міф, епос. Епос новітній, модерновий, але зі стилістикою класичного. «Ганфаєр» тут не просто майстер постріляти – це аргонавт, філософствуючий про гуманізм зі світоглядом Діогена.
У фільмі взагалі відчувається, що режисер усвідомлює себе спадкоємцем великої і давньої цивілізації. Так знімати міг тільки італієць для якого античність була вчора, а всі середньовічні естетизації темної містики – дивне непорозуміння. Фільм перенасичений символами, які виглядають як цитати чи то із Сервантеса чи то із Данте. Елементи середземноморської цивілізації виглядають як мозаїка. Автор заперечує окремішність американської культури. Весь фільм просякнутий думкою – європейці здолавши океан і засновуючи Новий світ прихопили з собою свою голову і посадили відщепу європейських культур на новий ґрунт. Режисер підводить до думки, що так звана американська культура це одвічний конфлікт двох цивілізацій – середземноморської (романської, якщо хочете) і кельтсько-германської (англосаксонської). Індіанські елементи не присутні навіть як тіні. Дивишся фільм і бачиш якесь продовження історії романських народів. Ці католицькі храми, монахи, віслюки і колодязі. Так і хочеться вигукнути: «Це знущання. Це ж пісня про Іспанію, а не епопея підкорювачів дикого краю!»
Фільм просякнутий індивідуалізмом. І це теж шістдесяті! Індивідуум – самоцінність, суспільство – ніщо. Герой сміється з приводу його псевдо цінностей.
Ще один рівень фільму – пародійний. Фільм починається як пародія на вестерн і кінематограф взагалі. Автор ще не починаючи сюжет пояснює – цей персонаж – поганий, цей – хороший, а цей – огидний. Це ж знущання над споживачем «кіно» як ширпотребу, обивателем екрану. Але це тільки елемент фільму – далі діалог ведеться образами, крупними планами, типажами. Стереотипність героїв стає ілюзією. Образи глибокі і оригінальні. Всі персонажі цинічні – і це не випадково – людина тут цинічна по своїй суті не залежно від моральної основи, що є вторинною. Зображений світ просякнутий неодарвінізмом – йде виживання найбільш пристосованого. Ніцшеанство виступає як домінанта світогляду сучасної людини – на екрані йде становлення надлюдини – нехай і створеної напівштучно за допомогою винаходу інженера Кольта. Герої, звісно, не проголошують, що «Бог помер» - для них це банальна істина. І це все – неодарвінізм і ніцшеанство поєднане з глибоким гуманізмом. Ви скажете – це неможливо, таке поєднання – несумісне. Але в цьому то і була вибуховість такої суміші – вибуховість шістдесятих років. Це передчуття 1968 року з усіма його ілюзіями і марними мріями. Не випадково картина просякнута антивоєнним пафосом. З точки зору режисера будь-яка війна безглузда, аморальна, дурна. І немає такої мети, яка б виправдовувала війну. Будь-яка війна аморальна, навіть якщо здійснюється під найчистішими і найкращими гаслами. Будь-яку війну ведуть негідники – і не в ім’я гасел, а в ім’я власних примітивних бажань. Герою байдуже яку форму одягати і що проголошувати – навколо ідіотизм – з обох боків фронту. Важливі вічні цінності, а не гасла. Це теж шістдесяті. «Давай висадимо в повітря міст і ці ідіоти підуть собі воювати в якесь інше місце.» - так відноситись до війни може певно, тільки італієць для якого починаючи з часів занепаду Римської імперії війна - суцільне безглуздя, нищення культури заради творення якої він і живе… Герой фільму вкриває помираючого солдата власним плащем – єдиним майном, що в нього лишилось, хоча хвилину тому він був у лавах ворожого табору. Бо для нього це не ворог, а людина, просто людина, яка заслуговує поваги тільки за те, що вона думає, відчуває. Для героя поняття «ворог» тотожне поняттю «те що вбиває мене» - причому саме зараз, в цю мить. Героя не цікавить, що було вчора чи що буде завтра – для нього реально існуючим є тільки коротка мить, що і є життям. Ворог через мить може стати другом, або «тим, що копає землю». Для нього люди чітко діляться на дві категорії – ті, що тримають в руках револьвер і ті, що копають землю. І в нього немає нахилів ненавидіти будь кого – навіть того, хто вчора хотів його вбити. «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими» - цією фразою Ніцше просякнутий не тільки цей вестерн.
Образи фільму є самодостатніми картинами, автономними філософськими притчами. Людина, що біжить по кладовищу – а кладовище тягнеться до самого горизонту, море хрестів. І цей біг в невідомість. Так кожна людина біжить через море смерті яким є Всесвіт до якоїсь примарної мети, якої, можливо, і не існує.
Перед нами велика філософська притча незвичайного майстра. Картина художника пейзажу та людських душ. Життя – це мозаїка. І режисер кадр за кадром цю мозаїку складає в калейдоскоп, співаючи серед пустелі модерного суспільства пісню про Людину.
У фільмі звеличується людина як така – фільм по своїй суті ренесансний чи навіть бароковий – тут дивуватися немає чому – італійська культура – культура вічного бароко… Власне, це і послужило основою для критики цього фільму – світогляд режисера ренесансний, середньовіччя для нього ніби і не було. Античність плавно перейшла в проторенесанс. Для італійця це, зрештою, так і було. В італійський культурі християнство феномен античний. А не основа середньовічної (і готично, панове, так!) свідомості. Кінокритики переважно мислять середньовічно – для них ренесанс чи то не почався чи то давно закінчився. Ми справді живемо на початку нового середньовіччя, але даруйте, помріяти про світ Платона можна. Хоча б на екрані кінотеатру…

2011
(На світлині - Серджо Леоне. Світлина з мережі.)