
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.02.01
12:50
Ти мрієш про квиток у невагомість.
Про дорогу в один кінець
до чогось неозореного.
Ти мрієш про єднання
з природою.
Ти мрієш почути
тихий плескіт води.
Мрієш відчути
Про дорогу в один кінець
до чогось неозореного.
Ти мрієш про єднання
з природою.
Ти мрієш почути
тихий плескіт води.
Мрієш відчути
2023.02.01
10:11
Грішу щоночі. А уранці каюсь,
Бо змалку не байдужий до краси.
Без грішників монахи б не рождались,
Монашки теж пощезли би усі.
Та що монашки! Не було б пророків,
Апостолів та сонмища святих!
О, зохен вей, русалі кароокі!
Бо змалку не байдужий до краси.
Без грішників монахи б не рождались,
Монашки теж пощезли би усі.
Та що монашки! Не було б пророків,
Апостолів та сонмища святих!
О, зохен вей, русалі кароокі!
2023.02.01
00:14
Життя завмерло, хоч іще не осінь.
Колись гуляла пристрасна жара,
Палка, жагуча, змінюючись зливою.
Тепер нудьга спішить до мене в гості.
Момент прощання... а мої слова
Тремтять ледь чутно нотами тужливими.
Сумую, сам на себе я сердитий,
Колись гуляла пристрасна жара,
Палка, жагуча, змінюючись зливою.
Тепер нудьга спішить до мене в гості.
Момент прощання... а мої слова
Тремтять ледь чутно нотами тужливими.
Сумую, сам на себе я сердитий,
2023.01.31
21:29
Так густо, гучно
До сліз і крику,
До гупоту тисяч що кинулись в танець,
"Скажи мені люба, чому не танцюєш,
Скажи, мені люба, що з голосом сталось?"
Так густо і гучно,
До темного крику,
До гупоту тисяч підкинутих грудок,
До сліз і крику,
До гупоту тисяч що кинулись в танець,
"Скажи мені люба, чому не танцюєш,
Скажи, мені люба, що з голосом сталось?"
Так густо і гучно,
До темного крику,
До гупоту тисяч підкинутих грудок,
2023.01.31
20:26
Дихає темрява вогкою довгою піснею.
Слів не розчути, бубніння лірично сумне.
Шепче у вухо, стискає виски доброзичливо.
Все це мине, ось подивишся, все це мине.
Чому ти, темряво, лізеш до мене в розрадниці?
Чому вважаєш минання доречним кінцем?
Чут
Слів не розчути, бубніння лірично сумне.
Шепче у вухо, стискає виски доброзичливо.
Все це мине, ось подивишся, все це мине.
Чому ти, темряво, лізеш до мене в розрадниці?
Чому вважаєш минання доречним кінцем?
Чут
2023.01.31
17:10
Жили ми у союзі як брати,
а от окремо... кожне пам’ятає,
як партія вела до висоти
із низини болотяного краю.
Тоді ділив усе великий брат –
і їжу, і продукцію – пайками...
а нині лиш народний депутат
а от окремо... кожне пам’ятає,
як партія вела до висоти
із низини болотяного краю.
Тоді ділив усе великий брат –
і їжу, і продукцію – пайками...
а нині лиш народний депутат
2023.01.31
17:03
Усе, необхідне сьогодні – на часі,
та обрана каста одне визнає –
украдене – це уже їхнє наразі,
допоки керують лакеї-рантьє.
Минули майдани, настала розруха
у серці держави, в її голові...
Феміда клепає(ні слуху, ні духу
та обрана каста одне визнає –
украдене – це уже їхнє наразі,
допоки керують лакеї-рантьє.
Минули майдани, настала розруха
у серці держави, в її голові...
Феміда клепає(ні слуху, ні духу
2023.01.31
15:35
Ми – нація. Нам слід добре пам’ятати все минуле.
Нам слід читати себе без помилок.
Людина, будь-яка, повинна жити з собою в майбутньому прогресі
цілої нації і зараз з усієї глибини свого невеличкого людського серця –
я повертаю до Вас усіх, мої лю
2023.01.31
14:49
Прощай, убитая россия,
Страна запуганных рабов.
Ты бредишь манией мессии,
Ты вечно в поиске врагов.
Прощайте, дикие уроды,
Исчадья дьявольских болот.
Исконно мерзкому народу
Страна запуганных рабов.
Ты бредишь манией мессии,
Ты вечно в поиске врагов.
Прощайте, дикие уроды,
Исчадья дьявольских болот.
Исконно мерзкому народу
2023.01.31
11:48
Де дві дороги сходяться в одну,
Щоби з'єднати заблукалі долі,
Де вічність і буття настільки кволі,
Що і найменший подих вітру руйнує їхні мури –
Туди злітаються прокинувшись Амури,
Проспавши і сніданки, і полуденки, й вечері,
Вистежують народжен
Щоби з'єднати заблукалі долі,
Де вічність і буття настільки кволі,
Що і найменший подих вітру руйнує їхні мури –
Туди злітаються прокинувшись Амури,
Проспавши і сніданки, і полуденки, й вечері,
Вистежують народжен
2023.01.31
11:36
В каждом старом городе есть несколько мест, без которых просто немыслим сам его образ.
В Иерусалиме – это Стена плача и шук Махане Егуда. Как ни парадоксально прозвучит, но обе эти достопримечательности эмоционально как бы дополняют одна другую.
Стена
2023.01.31
09:59
Помер мій учитель і наставник Дмитро Васильович Павличко і калейдоскоп спогадів про нього накрив мене з головою. Великий письменник постійно був присутнім у моєму житті і ця втрата сприймається так само гостро, як смерть брата, якого поховав минулого ро
2023.01.31
09:44
Я бачив рай. Тримав твої долоні,
Все відчував, та рухатись не міг.
Гаряча кров пекла вогнем у скронях
І танув я, неначе мокрий сніг.
Здавалось так, що хором стоголосим
Кругом твоє лунало лиш ім’я.
Твої уста, каштанове волосся
Все відчував, та рухатись не міг.
Гаряча кров пекла вогнем у скронях
І танув я, неначе мокрий сніг.
Здавалось так, що хором стоголосим
Кругом твоє лунало лиш ім’я.
Твої уста, каштанове волосся
2023.01.31
07:23
Зневіра часто ходить поруч.
З'являється тоді,
коли бракує сил йти далі.
Вона спустошує усе.
Робить порожнім до того
сповнене натхненням серце.
Вона завжди близько.
Завжди там, де її не чекаєш.
З'являється тоді,
коли бракує сил йти далі.
Вона спустошує усе.
Робить порожнім до того
сповнене натхненням серце.
Вона завжди близько.
Завжди там, де її не чекаєш.
2023.01.31
06:18
Безмовні хмари пурпурові
Тривожить душу на зорі, -
Відтінків полум'я і крові
Помалу більшає вгорі.
Зі сходу зводиться заграва
Та небом шириться скоріш, -
Чому ж так холодно і тьмаво,
І огортає смуток вірш?..
Тривожить душу на зорі, -
Відтінків полум'я і крові
Помалу більшає вгорі.
Зі сходу зводиться заграва
Та небом шириться скоріш, -
Чому ж так холодно і тьмаво,
І огортає смуток вірш?..
2023.01.31
03:31
день набухає
мов брунька
вибухне
в сім хіросім
смерті іуди-цілунки –
зими завжди
на часі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...мов брунька
вибухне
в сім хіросім
смерті іуди-цілунки –
зими завжди
на часі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.01.04
2023.01.03
2022.12.08
2022.12.03
2022.09.01
2022.05.01
2022.04.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Адель Станіславська (1976) /
Проза
Будь щасливий, коханий!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Будь щасливий, коханий!
Він сидів непорушно, і спостерігав, як вітер грається купкою багряного опалого листя. Тут, на міському цвинтарі, було тихо і затишно, а саме спокійно. Так, ніби душа прийшла до рідного дому, де ніхто не потривожить намарне, не одірве од незбагненного і неповторного відчуття Вічності. Бо тільки тут, так, тільки тут воно приходить. І тоді, на її межі, він відчував себе вільним, мов птаха. Тут кожен знаходить спочинок від земних турбот, негараздів, нещасть...
"Ось вона, моя маленька дівчинка, така спокійна і безтурботна, усміхнена і щаслива... Їй тут добре, набагато краще, ніж за життя."
З надмогильної плити на нього дивилася чарівна молода жінка. Пишне, густе, чорне волосся обрамляло по-дитячому ніжне, привітно усміхнене личко, а очі світилися щирою добротою і ласкою. Це була його Віра. Вірочка, кохана, єдина і неповторна, його маленька і ніжна дружина.
Він відчув, як очі повільно наповнилися непроханими слізьми, до горла підкотився гіркий, пекучий клубок, дрібно затремтіли руки. Долаючи хвилювання, квапливо припалив цигарку, глибоко затягнувся, звівши погляд до похмурого осіннього неба і, тільки тоді відчув, як біль тяжкої втрати повільно покидає його. Три роки... Господи, майже три роки не міг отямитися від цього жахливого тяжкого горя. Не нарікав. Навіщо картати долю, коли однаково нічого не вдієш, не зміниш, не зарадиш?
Денис, так звали ще молодого, але з помітною сивиною на скронях чоловіка, знав про все з самого початку. У Віри була складна форма серцевої хвороби. Але, незважаючи на різного роду справедливі відмовки, вважав, що кожна людина має право на крихту щастя у цьому дивному, непостійному і скороминущому житті.
- Я люблю тебе, - говорив він своїй коханій, - ми будемо жити довго-довго і щасливо-щасливо! Ось побачиш!
Віра плакала, а він з болем у серці, цілував зажурені кохані очі, і з щирою вірою переконував себе, що так воно і справді буде. Йому було відомо, що Віра поклялась ніколи не виходити заміж, щоб не калічити нічийого життя, знаючи, що приречена.
Та вона здалася. Бо що було вдіяти, коли серця обох молодих людей переповнювала жага нестримного, палкого кохання,а Денис, знаючи про все, не бажав відступати?
Вони відіграли скромне весілля і поселилися у Денисової мами, старенької лагідної жіночки, яка часто журно дивилася на своїх закоханих голуб'ят, і з мукою в серці здригалася від думки, що непоправне горе може щохвилини завітати у їхню маленьку затишну оселю.
Дітей у них не було. Віра не хотіла навіть чути. Не за себе боялася - жаль було залишати сирітку на білому світі. Денис не наполягав. А біда не забарилася.
В той день коли це сталося, Денис враз відчув себе найнещаснішим, найсамотнішим у цілому світі. В грудях пекла нестерпна мука, обличчя обпікали нестримні сльози, а тіло здригалося від беззвучних ридань, коли він впав на її бездиханне тіло, таке маленьке, на цьому великому лікарняному ліжку, востаннє притиснувшись до її грудей так, ніби хотів заховатись від цілого світу...
Як спокійно і затишно ставало йому тоді, коли він робив так, розповідаючи їй про свої проблеми чи невдачі. А вона ніжно пестила його густе непокірне волосся, час від часу притискаючи його до грудей, де серденько стурбовано поспішало - стук-стук, стук-стук...
Три роки... Денис підвівся. Поправив букетик квітів у вазі і, тяжко зітхнувши, погасив недогарок свічки. Потім, ще раз глянувши на рідне обличчя, повільно рушив додому.
З сусіднього ряду на алейку вибігла дівчинка, пустунка років п'яти-шести. Вона усміхнулася до Дениса, а її виразні чорні оченята пустотливо заблищали:
- А я вас знаю. - Просто сказала вона.
Денис зупинився. Ця непідкупна дитяча простота враз заспокоїла і розвеселила його. "Життя продовжується, - сказав він собі, - і свідченням цьому є оця маленька дивна квіточка."
- Справді? - Серйозно спитав він, ховаючи посмішку.
- Справді. Ви тут часто буваєте. І завжди тоді, коли й ми з мамою. А ви до кого приходите? - поцікавилась мала.
- Тут моя дружина... А до кого приходиш ти? - В свою чергу поцікавився Денис. Йому почало подобатись це несподіване знайомство.
- До тата. Він помер коли мені було три рочки. Я його не дуже добре пам'ятаю, - серйозно відповіла вона. - Бачите? Он моя мама. - Вказала вона маленьким пальчиком на схилену у молитві жінку.
- Бачу. То ти кажеш, що знаєш мене... А я не пригадую, щоб бачив тебе раніше.
- Ви завжди такий задумливий, - махнуло ручкою дівча, імітуючи когось з дорослих.
Це знов розвеселило Дениса. " Яка кумедна!" - Подумав він.
- Аліно. - Пролунало зовсім поруч. - Яка ж ти непосида, дитино. Навіщо ти чіпляєш на розмову незнайомих людей? Усі думатимуть, що ти геть не вихована, - жінка підвела очі на Дениса, - вибачте, будь-ласка, вона така неслухняна...
Це була молода вродлива жінка. Великі сірі очі дивились уважно і збентежено. На обличчі відбилася несмілива винувата усмішка.
- Ну що ви! Це ж дитина. - Заспокоїв її Денис. - Вона у вас жвава і весела, та ще й спостережлива. Каже, що я їй знайомий, бо часто мене тут бачить. А я, на жаль, ніколи її не помічав...
- О, вона завжди про все знає, - засміялася жінка. - Така цікава, що, мабуть, аж надто.
Вони повільно рушили до воріт цвинтаря, розмовляючи і сміючись. А мала бігала довкола них, підстрибуючи і зацікавлено зазираючи дорослим у вічі.
Пройшовши кілька кроків, Денис озирнувся. З фотографії йому усміхалася Віра, немов раділа: "Будь щасливий, коханий!"
2004р.
"Ось вона, моя маленька дівчинка, така спокійна і безтурботна, усміхнена і щаслива... Їй тут добре, набагато краще, ніж за життя."
З надмогильної плити на нього дивилася чарівна молода жінка. Пишне, густе, чорне волосся обрамляло по-дитячому ніжне, привітно усміхнене личко, а очі світилися щирою добротою і ласкою. Це була його Віра. Вірочка, кохана, єдина і неповторна, його маленька і ніжна дружина.
Він відчув, як очі повільно наповнилися непроханими слізьми, до горла підкотився гіркий, пекучий клубок, дрібно затремтіли руки. Долаючи хвилювання, квапливо припалив цигарку, глибоко затягнувся, звівши погляд до похмурого осіннього неба і, тільки тоді відчув, як біль тяжкої втрати повільно покидає його. Три роки... Господи, майже три роки не міг отямитися від цього жахливого тяжкого горя. Не нарікав. Навіщо картати долю, коли однаково нічого не вдієш, не зміниш, не зарадиш?
Денис, так звали ще молодого, але з помітною сивиною на скронях чоловіка, знав про все з самого початку. У Віри була складна форма серцевої хвороби. Але, незважаючи на різного роду справедливі відмовки, вважав, що кожна людина має право на крихту щастя у цьому дивному, непостійному і скороминущому житті.
- Я люблю тебе, - говорив він своїй коханій, - ми будемо жити довго-довго і щасливо-щасливо! Ось побачиш!
Віра плакала, а він з болем у серці, цілував зажурені кохані очі, і з щирою вірою переконував себе, що так воно і справді буде. Йому було відомо, що Віра поклялась ніколи не виходити заміж, щоб не калічити нічийого життя, знаючи, що приречена.
Та вона здалася. Бо що було вдіяти, коли серця обох молодих людей переповнювала жага нестримного, палкого кохання,а Денис, знаючи про все, не бажав відступати?
Вони відіграли скромне весілля і поселилися у Денисової мами, старенької лагідної жіночки, яка часто журно дивилася на своїх закоханих голуб'ят, і з мукою в серці здригалася від думки, що непоправне горе може щохвилини завітати у їхню маленьку затишну оселю.
Дітей у них не було. Віра не хотіла навіть чути. Не за себе боялася - жаль було залишати сирітку на білому світі. Денис не наполягав. А біда не забарилася.
В той день коли це сталося, Денис враз відчув себе найнещаснішим, найсамотнішим у цілому світі. В грудях пекла нестерпна мука, обличчя обпікали нестримні сльози, а тіло здригалося від беззвучних ридань, коли він впав на її бездиханне тіло, таке маленьке, на цьому великому лікарняному ліжку, востаннє притиснувшись до її грудей так, ніби хотів заховатись від цілого світу...
Як спокійно і затишно ставало йому тоді, коли він робив так, розповідаючи їй про свої проблеми чи невдачі. А вона ніжно пестила його густе непокірне волосся, час від часу притискаючи його до грудей, де серденько стурбовано поспішало - стук-стук, стук-стук...
Три роки... Денис підвівся. Поправив букетик квітів у вазі і, тяжко зітхнувши, погасив недогарок свічки. Потім, ще раз глянувши на рідне обличчя, повільно рушив додому.
З сусіднього ряду на алейку вибігла дівчинка, пустунка років п'яти-шести. Вона усміхнулася до Дениса, а її виразні чорні оченята пустотливо заблищали:
- А я вас знаю. - Просто сказала вона.
Денис зупинився. Ця непідкупна дитяча простота враз заспокоїла і розвеселила його. "Життя продовжується, - сказав він собі, - і свідченням цьому є оця маленька дивна квіточка."
- Справді? - Серйозно спитав він, ховаючи посмішку.
- Справді. Ви тут часто буваєте. І завжди тоді, коли й ми з мамою. А ви до кого приходите? - поцікавилась мала.
- Тут моя дружина... А до кого приходиш ти? - В свою чергу поцікавився Денис. Йому почало подобатись це несподіване знайомство.
- До тата. Він помер коли мені було три рочки. Я його не дуже добре пам'ятаю, - серйозно відповіла вона. - Бачите? Он моя мама. - Вказала вона маленьким пальчиком на схилену у молитві жінку.
- Бачу. То ти кажеш, що знаєш мене... А я не пригадую, щоб бачив тебе раніше.
- Ви завжди такий задумливий, - махнуло ручкою дівча, імітуючи когось з дорослих.
Це знов розвеселило Дениса. " Яка кумедна!" - Подумав він.
- Аліно. - Пролунало зовсім поруч. - Яка ж ти непосида, дитино. Навіщо ти чіпляєш на розмову незнайомих людей? Усі думатимуть, що ти геть не вихована, - жінка підвела очі на Дениса, - вибачте, будь-ласка, вона така неслухняна...
Це була молода вродлива жінка. Великі сірі очі дивились уважно і збентежено. На обличчі відбилася несмілива винувата усмішка.
- Ну що ви! Це ж дитина. - Заспокоїв її Денис. - Вона у вас жвава і весела, та ще й спостережлива. Каже, що я їй знайомий, бо часто мене тут бачить. А я, на жаль, ніколи її не помічав...
- О, вона завжди про все знає, - засміялася жінка. - Така цікава, що, мабуть, аж надто.
Вони повільно рушили до воріт цвинтаря, розмовляючи і сміючись. А мала бігала довкола них, підстрибуючи і зацікавлено зазираючи дорослим у вічі.
Пройшовши кілька кроків, Денис озирнувся. З фотографії йому усміхалася Віра, немов раділа: "Будь щасливий, коханий!"
2004р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію