Я Оксана, а мою кращу подругу звуть Іриною. Живемо в невеличкому містечку, де всі про всіх усе знають. Ірка іронізує, що про неї знають навіть те, чого вона про себе сама не знає! Товаришуємо ми з дитинства: в одному пісочку гралися, сварилися-билися, мирилися-любилися, разом в школу, на здибанки... Одного року віддавалися і взяли за чоловіків двох нерозлучних товаришів ― Миросика та Юрасика. Ірка вибрала Миросика, а мені дістався Юрась. Ми, як справжні українські жінки, зразу ж узяли своїх чоловіків міцно в руки. Ні курити, ні стограм випити і весь час до роботи гонемо, бо хлоп без роботи, як кінь без вуздечки. Але Ірчин Миросик якийсь смирніший.
― І як то тобі вдається так Миросем попихати, мій не хоче слухатись?― запитую.
― А ти його „відлучи від цицьки“ на кілька днів, ― стане як шовковий!― радить.
― Та я пробувала ― не можу: мій як замуркоче, як заскобоче... Як ти то робиш?
― Як? Як? Відвертаюсь задом тай кажу: торкнешся мене пальцем, — приб’ю!
― Але ж ти, Ірко, садистка! Хіба так можна із живою людиною робити?
Ірка зроду така черства і худа, як тріска. Ніякого співчуття до свого Миросика, а недавно все кинула і поїхала в Італію на заробітки. Приїде на місяць-другий літом, тай знов їде. А Миросик з того всього взяв тай заслаб... Вона приїхала в липні, повезла в область до спеціалістів... За тиждень привозить його непритомного― пізно вже лікувати. Приходжу до неї: сидить над ним , трясеться.
― Йой, Оксано! Дивись, що на світі робиться!
Так десь зо тиждень минуло, а він не помирає і не помирає, і не живе на світі.
Згодом знов заходжу я до них, а Ірка по хаті шастає. Питаю:
― Що?
― Та все по старому... Чуєш , Оксанко, буду його так, як є, хоронити.
― Як? Живого! Ти що!
― Та все одно помре ― чи тут, чи там. Доктор сказав, що жити не буде...А мені треба в Італію їхати, бо файну роботу втрачу.
― Та як то так, Ірко? А як прийде до себе під землею!
― А я вже придумала, я йому мобільний телефон в руку дам, якщо щось, то подзвонить до вас ― підете тай відкопаєте.
― Що ти мелеш таке!
― Та я вже й труну замовила.
Бачу: справді якісь хлопці заносять в кімнату домовину.... Мені так зробилось жаль! Я як заплачу і як крикну:
― Що ти робиш ! Дурепо!
І тут прокинулась. Кругом темна ніч, включила світло, сіла на ліжку і плачу, як мала дитина. А мій спить собі збоку, хоч би що. Я його як копну!
― Га! Що? Де? ― забурмотав.
Як побачив мене всю в сльозах , стривожився і обняв.
― Що сталося?
Я йому й розказала свою пригоду.
― Ну, ти дурна! Лягай тай спи, мало що присниться.
― Ні! Ти, Юрчику, подзвони до них, може щось погане...
― Ти щось маєш в голові? Друга година ночі...
Але бачить, Юрчик, що я не засну, і вдався до хитрощів: притулився, взявся муркотіти, лоскотати... так мене і приспав. Зранку першим ділом я взялась за телефон.
― Ірусю, як у вас справи? Всі здорові?
― Та все добре, Оксаню, поснідали, і я чуть прилягла, щоб сало зав’язалось...А що сталося?
― Ага, ага! Якраз до твоїх костомах сало пристане... А Миросик що робить?
― Та! Вдягається, має на дах лізти ринву ремонтувати ,бо як дощ іде, то десь протікає і капає на балкон.
― А може би ти його на дах сьогодні не посилала?!
― А в чому справа? Та вже кажи!
― Сон поганий снився...
Я їй розповіла детально свій сон, а вона тихенько слухала, а під кінець як зарегоче:
― А ти то класно про мобільний телефон придумала. Мені придасться...
― То ти що, ― ще перебуваючи під враженням сну, вигукнула я, ― ти би справді його живцем поховала?
― Тю! Навіжена! Твою ідею з телефоном використаю, але в Італії...
― Як?
― А ти ніби не знаєш , що сеньйора, яку я доглядаю, страждає різними фобіями і останнім часом мене дістає своїми страхами... Коли вона помре, то я маю перевірити, чи вона мертва, бо їй здається, що діти можуть її живою похоронити... Я ж тобі розказувала: старе- дурне! А тепер я їй скажу, що покладу в труну мобільний телефон. Може, заспокоїться.
― А може ти Миросика на дах сьогодні не посилай, Ірусю!
― То чому ж? Нічого йому не бракує: вчора півночі мені спати не дав, то ж нехай лізе на дах! Змучиться тай скорше засне... І мені на балконі на голову капати не буде. А я йому накажу, щоб до комена добре шнурком прив’язався. Заходь до мене на капучіно... А ти то, Оксаню, класно про мобільний телефон придумала!

2011р.