Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.27
21:24
Літо вислизає із-під нас,
Мов коштовний осяйний алмаз.
Літо хмарою пливе у даль,
Залишаючи свою печаль.
Літо вислизає із-під ніг.
І жене вперед жорсткий батіг.
Мов коштовний осяйний алмаз.
Літо хмарою пливе у даль,
Залишаючи свою печаль.
Літо вислизає із-під ніг.
І жене вперед жорсткий батіг.
2025.10.27
09:17
Крок за кроком… Слово в слово
Нога в ногу… свій маршрут
Лиш малесенька обмова:
Вони там, а я ще тут…
В кожнім ритмі музиченьки
В кожнім подиху вітри
Не такий щоб я маленький
Але, звісно, до пори…
Нога в ногу… свій маршрут
Лиш малесенька обмова:
Вони там, а я ще тут…
В кожнім ритмі музиченьки
В кожнім подиху вітри
Не такий щоб я маленький
Але, звісно, до пори…
2025.10.27
08:32
Накрила ніч все темною габою,
Гуляє вітер одиноким звіром.
А чи зустрінемось іще з тобою?
Лойовий каганець тріщить, мов віра.
Ми якось розійшлися по-англійськи,
Немов блукаємо у мутнім меві,
А почуттів ще теплий гріє ліжник,
Гуляє вітер одиноким звіром.
А чи зустрінемось іще з тобою?
Лойовий каганець тріщить, мов віра.
Ми якось розійшлися по-англійськи,
Немов блукаємо у мутнім меві,
А почуттів ще теплий гріє ліжник,
2025.10.27
06:13
Споконвіку невдержима,
Жвава, осяйна, -
Грає хвилями дзвінкими
Гомінка Десна.
Неглибока, неширока,
Має стільки сил,
Що розрізує потоком
Світлий виднокіл.
Жвава, осяйна, -
Грає хвилями дзвінкими
Гомінка Десна.
Неглибока, неширока,
Має стільки сил,
Що розрізує потоком
Світлий виднокіл.
2025.10.27
00:05
Рідне Слово моє —
ти і слабкість, і сила.
Ти і сонце розпечене,
і пустота.
Ти даруєш політ
моїм раненим крилам,
у простори нові
прочиняєш врата.
ти і слабкість, і сила.
Ти і сонце розпечене,
і пустота.
Ти даруєш політ
моїм раненим крилам,
у простори нові
прочиняєш врата.
2025.10.26
22:22
мов на мене раптом навели туман
я циганські очі покохав
циганські очі покохав о так
ей
циганко
на самоті усівшись біля вогнища
я циганські очі покохав
циганські очі покохав о так
ей
циганко
на самоті усівшись біля вогнища
2025.10.26
21:36
Це дуже спекотне літо,
Як втілене пекло землі.
І висохле море в молитві
Не вмістить нові кораблі.
Це дуже спекотне літо
Спалило вселенські думки.
І янгол упав із орбіти,
Як втілене пекло землі.
І висохле море в молитві
Не вмістить нові кораблі.
Це дуже спекотне літо
Спалило вселенські думки.
І янгол упав із орбіти,
2025.10.26
21:12
Зазвичай блукати там, де тільки заманеться
(Що взяти з того, в кого не всі дома?),
Зійшов Корній на гору край села
І бачить куряву, і незвичний гуркіт чує.
«Ти староста?–гукнув передній з мотоциклу.-
А де ж обіцяні хліб-сіль?»
«Та ж хліб ми вже здал
2025.10.26
18:54
Був лицарський сон і минув непорядний,
Був панцир із мушлі і голос ошатний,
Була попередня історій гомілка -
Кошлата як кішка, тремтлива як бджілка.
Пропали без вісті далеке і доля,
Пробуджені хвилі, солодка сваволя.
Втекли!
Захо
Був панцир із мушлі і голос ошатний,
Була попередня історій гомілка -
Кошлата як кішка, тремтлива як бджілка.
Пропали без вісті далеке і доля,
Пробуджені хвилі, солодка сваволя.
Втекли!
Захо
2025.10.26
17:41
Вона поїхала у далеч невідому –
Не витримавши жаху самоти.
Коли під сорок і сама удома
Із розуму так важко не зійти.
А хто він там – інтелігент чи бидло,
Що меле душу вщент, немов тартак…
Насамперед кохання. Й неважливо,
Не витримавши жаху самоти.
Коли під сорок і сама удома
Із розуму так важко не зійти.
А хто він там – інтелігент чи бидло,
Що меле душу вщент, немов тартак…
Насамперед кохання. Й неважливо,
2025.10.26
16:29
Не відчув він тепла середземних країн,
Незнайомі Берлін, Люксембург.
Що Брюссель чи Париж – навіть Києвом він
Не блукав, та й ніколи не був!
Засмагав він під сонцем донецьких степів,
Соледар у підвалах вивчав.
Хоч за віком було йому 20 років –
Ще к
Незнайомі Берлін, Люксембург.
Що Брюссель чи Париж – навіть Києвом він
Не блукав, та й ніколи не був!
Засмагав він під сонцем донецьких степів,
Соледар у підвалах вивчав.
Хоч за віком було йому 20 років –
Ще к
2025.10.26
15:27
Прадавнина з мого роду)
1
Повертався солдат зі служби у далекому Петербурзі в шістдесятих роках дев’ятнадцятого століття. Їхав на коні, бачив навкруг вишневу заметіль і радів, що йо
2025.10.26
15:13
Сидять в корчмі над шляхом козаки.
Димлять їх люльки, що аж ріже очі.
Корчмар до них підходить неохоче,
Бо вже добряче випили-таки.
Як козак випив, краще не чіпать,
Бо з’їздить кулацюгою у вухо.
Чи й шаблею… Нікого не послуха.
Отож корчмар, аби не
Димлять їх люльки, що аж ріже очі.
Корчмар до них підходить неохоче,
Бо вже добряче випили-таки.
Як козак випив, краще не чіпать,
Бо з’їздить кулацюгою у вухо.
Чи й шаблею… Нікого не послуха.
Отож корчмар, аби не
2025.10.26
14:35
І на останок зникнуть обрії і далі,
і твердю висушеному єству, в запалі
ще усього минулого свого,- як води -
спадуть, відкриються забутні насолоди.
Пребудь, хоча б тепер, у дійснім світі!
Почуйся птахою, щасливим квітом в житі,
стрімкою рибою у о
і твердю висушеному єству, в запалі
ще усього минулого свого,- як води -
спадуть, відкриються забутні насолоди.
Пребудь, хоча б тепер, у дійснім світі!
Почуйся птахою, щасливим квітом в житі,
стрімкою рибою у о
2025.10.26
06:06
Ридала мати: «Вбили сина!»
І проклинала Україну,
І рвала коси на собі.
Колола серце гостра голка,
В труні лежав її Миколка,
В якого очі голубі.
«Тебе ж, — волала рідна мати, —
І проклинала Україну,
І рвала коси на собі.
Колола серце гостра голка,
В труні лежав її Миколка,
В якого очі голубі.
«Тебе ж, — волала рідна мати, —
2025.10.26
05:33
У могилах, у руїнах
Рідна сторона, -
Кривду робить Україні
Проклята війна.
Вбивства, болі та страждання,
Де б я не ходив, -
Не існує заклинання
В світі од біди.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Рідна сторона, -
Кривду робить Україні
Проклята війна.
Вбивства, болі та страждання,
Де б я не ходив, -
Не існує заклинання
В світі од біди.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анонім Я Саландяк (1955) /
Проза
МОБІЛЬНИЙ ТЕЛЕФОН
Я Оксана, а мою кращу подругу звуть Іриною. Живемо в невеличкому містечку, де всі про всіх усе знають. Ірка іронізує, що про неї знають навіть те, чого вона про себе сама не знає! Товаришуємо ми з дитинства: в одному пісочку гралися, сварилися-билися, мирилися-любилися, разом в школу, на здибанки... Одного року віддавалися і взяли за чоловіків двох нерозлучних товаришів ― Миросика та Юрасика. Ірка вибрала Миросика, а мені дістався Юрась. Ми, як справжні українські жінки, зразу ж узяли своїх чоловіків міцно в руки. Ні курити, ні стограм випити і весь час до роботи гонемо, бо хлоп без роботи, як кінь без вуздечки. Але Ірчин Миросик якийсь смирніший.
― І як то тобі вдається так Миросем попихати, мій не хоче слухатись?― запитую.
― А ти його „відлучи від цицьки“ на кілька днів, ― стане як шовковий!― радить.
― Та я пробувала ― не можу: мій як замуркоче, як заскобоче... Як ти то робиш?
― Як? Як? Відвертаюсь задом тай кажу: торкнешся мене пальцем, — приб’ю!
― Але ж ти, Ірко, садистка! Хіба так можна із живою людиною робити?
Ірка зроду така черства і худа, як тріска. Ніякого співчуття до свого Миросика, а недавно все кинула і поїхала в Італію на заробітки. Приїде на місяць-другий літом, тай знов їде. А Миросик з того всього взяв тай заслаб... Вона приїхала в липні, повезла в область до спеціалістів... За тиждень привозить його непритомного― пізно вже лікувати. Приходжу до неї: сидить над ним , трясеться.
― Йой, Оксано! Дивись, що на світі робиться!
Так десь зо тиждень минуло, а він не помирає і не помирає, і не живе на світі.
Згодом знов заходжу я до них, а Ірка по хаті шастає. Питаю:
― Що?
― Та все по старому... Чуєш , Оксанко, буду його так, як є, хоронити.
― Як? Живого! Ти що!
― Та все одно помре ― чи тут, чи там. Доктор сказав, що жити не буде...А мені треба в Італію їхати, бо файну роботу втрачу.
― Та як то так, Ірко? А як прийде до себе під землею!
― А я вже придумала, я йому мобільний телефон в руку дам, якщо щось, то подзвонить до вас ― підете тай відкопаєте.
― Що ти мелеш таке!
― Та я вже й труну замовила.
Бачу: справді якісь хлопці заносять в кімнату домовину.... Мені так зробилось жаль! Я як заплачу і як крикну:
― Що ти робиш ! Дурепо!
І тут прокинулась. Кругом темна ніч, включила світло, сіла на ліжку і плачу, як мала дитина. А мій спить собі збоку, хоч би що. Я його як копну!
― Га! Що? Де? ― забурмотав.
Як побачив мене всю в сльозах , стривожився і обняв.
― Що сталося?
Я йому й розказала свою пригоду.
― Ну, ти дурна! Лягай тай спи, мало що присниться.
― Ні! Ти, Юрчику, подзвони до них, може щось погане...
― Ти щось маєш в голові? Друга година ночі...
Але бачить, Юрчик, що я не засну, і вдався до хитрощів: притулився, взявся муркотіти, лоскотати... так мене і приспав. Зранку першим ділом я взялась за телефон.
― Ірусю, як у вас справи? Всі здорові?
― Та все добре, Оксаню, поснідали, і я чуть прилягла, щоб сало зав’язалось...А що сталося?
― Ага, ага! Якраз до твоїх костомах сало пристане... А Миросик що робить?
― Та! Вдягається, має на дах лізти ринву ремонтувати ,бо як дощ іде, то десь протікає і капає на балкон.
― А може би ти його на дах сьогодні не посилала?!
― А в чому справа? Та вже кажи!
― Сон поганий снився...
Я їй розповіла детально свій сон, а вона тихенько слухала, а під кінець як зарегоче:
― А ти то класно про мобільний телефон придумала. Мені придасться...
― То ти що, ― ще перебуваючи під враженням сну, вигукнула я, ― ти би справді його живцем поховала?
― Тю! Навіжена! Твою ідею з телефоном використаю, але в Італії...
― Як?
― А ти ніби не знаєш , що сеньйора, яку я доглядаю, страждає різними фобіями і останнім часом мене дістає своїми страхами... Коли вона помре, то я маю перевірити, чи вона мертва, бо їй здається, що діти можуть її живою похоронити... Я ж тобі розказувала: старе- дурне! А тепер я їй скажу, що покладу в труну мобільний телефон. Може, заспокоїться.
― А може ти Миросика на дах сьогодні не посилай, Ірусю!
― То чому ж? Нічого йому не бракує: вчора півночі мені спати не дав, то ж нехай лізе на дах! Змучиться тай скорше засне... І мені на балконі на голову капати не буде. А я йому накажу, щоб до комена добре шнурком прив’язався. Заходь до мене на капучіно... А ти то, Оксаню, класно про мобільний телефон придумала!
2011р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
МОБІЛЬНИЙ ТЕЛЕФОН
Я Оксана, а мою кращу подругу звуть Іриною. Живемо в невеличкому містечку, де всі про всіх усе знають. Ірка іронізує, що про неї знають навіть те, чого вона про себе сама не знає! Товаришуємо ми з дитинства: в одному пісочку гралися, сварилися-билися, мирилися-любилися, разом в школу, на здибанки... Одного року віддавалися і взяли за чоловіків двох нерозлучних товаришів ― Миросика та Юрасика. Ірка вибрала Миросика, а мені дістався Юрась. Ми, як справжні українські жінки, зразу ж узяли своїх чоловіків міцно в руки. Ні курити, ні стограм випити і весь час до роботи гонемо, бо хлоп без роботи, як кінь без вуздечки. Але Ірчин Миросик якийсь смирніший.
― І як то тобі вдається так Миросем попихати, мій не хоче слухатись?― запитую.
― А ти його „відлучи від цицьки“ на кілька днів, ― стане як шовковий!― радить.
― Та я пробувала ― не можу: мій як замуркоче, як заскобоче... Як ти то робиш?
― Як? Як? Відвертаюсь задом тай кажу: торкнешся мене пальцем, — приб’ю!
― Але ж ти, Ірко, садистка! Хіба так можна із живою людиною робити?
Ірка зроду така черства і худа, як тріска. Ніякого співчуття до свого Миросика, а недавно все кинула і поїхала в Італію на заробітки. Приїде на місяць-другий літом, тай знов їде. А Миросик з того всього взяв тай заслаб... Вона приїхала в липні, повезла в область до спеціалістів... За тиждень привозить його непритомного― пізно вже лікувати. Приходжу до неї: сидить над ним , трясеться.
― Йой, Оксано! Дивись, що на світі робиться!
Так десь зо тиждень минуло, а він не помирає і не помирає, і не живе на світі.
Згодом знов заходжу я до них, а Ірка по хаті шастає. Питаю:
― Що?
― Та все по старому... Чуєш , Оксанко, буду його так, як є, хоронити.
― Як? Живого! Ти що!
― Та все одно помре ― чи тут, чи там. Доктор сказав, що жити не буде...А мені треба в Італію їхати, бо файну роботу втрачу.
― Та як то так, Ірко? А як прийде до себе під землею!
― А я вже придумала, я йому мобільний телефон в руку дам, якщо щось, то подзвонить до вас ― підете тай відкопаєте.
― Що ти мелеш таке!
― Та я вже й труну замовила.
Бачу: справді якісь хлопці заносять в кімнату домовину.... Мені так зробилось жаль! Я як заплачу і як крикну:
― Що ти робиш ! Дурепо!
І тут прокинулась. Кругом темна ніч, включила світло, сіла на ліжку і плачу, як мала дитина. А мій спить собі збоку, хоч би що. Я його як копну!
― Га! Що? Де? ― забурмотав.
Як побачив мене всю в сльозах , стривожився і обняв.
― Що сталося?
Я йому й розказала свою пригоду.
― Ну, ти дурна! Лягай тай спи, мало що присниться.
― Ні! Ти, Юрчику, подзвони до них, може щось погане...
― Ти щось маєш в голові? Друга година ночі...
Але бачить, Юрчик, що я не засну, і вдався до хитрощів: притулився, взявся муркотіти, лоскотати... так мене і приспав. Зранку першим ділом я взялась за телефон.
― Ірусю, як у вас справи? Всі здорові?
― Та все добре, Оксаню, поснідали, і я чуть прилягла, щоб сало зав’язалось...А що сталося?
― Ага, ага! Якраз до твоїх костомах сало пристане... А Миросик що робить?
― Та! Вдягається, має на дах лізти ринву ремонтувати ,бо як дощ іде, то десь протікає і капає на балкон.
― А може би ти його на дах сьогодні не посилала?!
― А в чому справа? Та вже кажи!
― Сон поганий снився...
Я їй розповіла детально свій сон, а вона тихенько слухала, а під кінець як зарегоче:
― А ти то класно про мобільний телефон придумала. Мені придасться...
― То ти що, ― ще перебуваючи під враженням сну, вигукнула я, ― ти би справді його живцем поховала?
― Тю! Навіжена! Твою ідею з телефоном використаю, але в Італії...
― Як?
― А ти ніби не знаєш , що сеньйора, яку я доглядаю, страждає різними фобіями і останнім часом мене дістає своїми страхами... Коли вона помре, то я маю перевірити, чи вона мертва, бо їй здається, що діти можуть її живою похоронити... Я ж тобі розказувала: старе- дурне! А тепер я їй скажу, що покладу в труну мобільний телефон. Може, заспокоїться.
― А може ти Миросика на дах сьогодні не посилай, Ірусю!
― То чому ж? Нічого йому не бракує: вчора півночі мені спати не дав, то ж нехай лізе на дах! Змучиться тай скорше засне... І мені на балконі на голову капати не буде. А я йому накажу, щоб до комена добре шнурком прив’язався. Заходь до мене на капучіно... А ти то, Оксаню, класно про мобільний телефон придумала!
2011р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
