1.

Ще існую у світі, прожитім, описанім мною,
Провідчутім до нервів і до праглибин-прависот.
Журавлино над замком цей поклик веде за собою...
Як невипитий мед із небачених бджолами сот.

Чорноземна глибінь озивається піснею смерті,
Вже яку не боїшся, а дивно жалієш, як все.
У вселенськім Комп’ютері файли майбутнього стерті,
А минуле зосталось і ссе...

Літа сита печаль. Липень з глупим красивим обличчям.
На рибалці нічній я зловив собі цілий Дніпро,
Із якого мене голе небо пронизливо кличе,
А в деревах зелених осіння з’являється кров.

Дрочить шаблю сумну постмодерна бліда феміністка,
Що «начхала на все». Є лиш компік, вібратор і VIP…

Ця епоха – базар.
Ця епоха зі здобного тіста,
Що існує, допоки її воріженьки живі.

Я ж бо ворог також.
Хляю водку із вовчого сліду
І читаю думки придорожних повій і ялин.
Але батько мій тут не дожив до середини літа
І затих, як стихає поламаний грозами млин.


Я зостався іще,
Самогонно сумний і веселий.
Наче діри в кольчузі, до мене моргають зірки.

Але Всесвіт скрипить, як дитячі, гучні каруселі,
Бо не змазав його дід Юхим, що з війни без руки...

26 лип. 11.

2.

Інтерес до життя проминає, немов електричка.
Кисень білим вином прострумує у жили мої.
Але я іще є. І буття моє – імпульсна звичка.
Наді мною не хрест, поки що тільки Сонце стоїть.

Чорні шаблі доріг усе менше мене пригортають
І не так переймає подушка жіночих грудей.
Перепито сповна. Усього. Вже я падаю, наче літаю.
Громний зародок пісні у грудях неюно гуде.

І богема не кличе. Не манять іскристі Багами.
Зрозуміла весільна печаль скоморохів мені.
Із веселих чортів ми стаємо сумними богами...
Хтось воскресне.
Хтось ні.

Все те золото крові на зуб не візьмеш, як монету.
Сиву тінь цього злота малює крило на траві.

Логін мій та пароль будуть вічно гулять Інтернетом,
Наче думка про гріх у п’янючій моїй голові.

5 серп. 11.