Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.15
20:37
розваж мене чимось небесний зодчий
немає тут розваг земних
сьогодні
знаю ми несхожі
ти понад хмарами а я оце на дні
я вірував у вітер
вітер віяв
збираючи ужинки там і сям
немає тут розваг земних
сьогодні
знаю ми несхожі
ти понад хмарами а я оце на дні
я вірував у вітер
вітер віяв
збираючи ужинки там і сям
2026.06.15
13:25
Я розхлюпую час, ніби воду вечірню.
Я розхлюпую спокій, мов стріли часів.
Я іду до порожньої в лісі молільні
У хоралі пророчих і злих голосів.
Я розхлюпую розум, розхлюпую мудрість.
І любов розлітається, ніби вода.
Я розхлюпую біль і задавнену мук
Я розхлюпую спокій, мов стріли часів.
Я іду до порожньої в лісі молільні
У хоралі пророчих і злих голосів.
Я розхлюпую розум, розхлюпую мудрість.
І любов розлітається, ніби вода.
Я розхлюпую біль і задавнену мук
2026.06.15
10:42
Про виделки з мельхіору
Говорили у вівторок
Серед грудня в час мінору
Марафону і коня,
У горі з рахат лукуму
Ковдрам ребра розминали,
Міцелярною водою
Обливались серед дня.
Говорили у вівторок
Серед грудня в час мінору
Марафону і коня,
У горі з рахат лукуму
Ковдрам ребра розминали,
Міцелярною водою
Обливались серед дня.
2026.06.15
09:44
Колобки натхнення в павутині сірій,
Вирвизуб окатий сонечко жує.
Ген, за виднокраєм, білосніжний ирій
Я вже там думками, поміж юних єв.
А вони гарячі! А вони жагучі!
Кожна - квітка-ружа! Удихнеш - пропав.
Після них усоте головою з кручі
Вирвизуб окатий сонечко жує.
Ген, за виднокраєм, білосніжний ирій
Я вже там думками, поміж юних єв.
А вони гарячі! А вони жагучі!
Кожна - квітка-ружа! Удихнеш - пропав.
Після них усоте головою з кручі
2026.06.15
08:00
Мов сторожа зла за бранцем,
Пси метнулися за зайцем
І позбавили свободи
Гризуна в кінці городу,
Хоч пустився той щодуху
Із морковкою за вухом...
15.06.26
Пси метнулися за зайцем
І позбавили свободи
Гризуна в кінці городу,
Хоч пустився той щодуху
Із морковкою за вухом...
15.06.26
2026.06.15
06:14
Птах сумний на горобині
повертає в дійсність.
Ні, не зрадив, не покинув —
відійшов у вічність.
Чи подумати могла я,
що біда проклята,
наче круків хижа зграя,
повертає в дійсність.
Ні, не зрадив, не покинув —
відійшов у вічність.
Чи подумати могла я,
що біда проклята,
наче круків хижа зграя,
2026.06.14
23:13
Не маєтки паперові,
а споріднені по крові,
розум і душа готові
мати серце для любові.
В погляді, а чи в розмові,
або хоч в одному слові,
сенс життя є при умові:
а споріднені по крові,
розум і душа готові
мати серце для любові.
В погляді, а чи в розмові,
або хоч в одному слові,
сенс життя є при умові:
2026.06.14
21:55
Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
2026.06.14
20:11
іще на хвилину дитинство городом недостигаючих полуниць · строго зелений нечервоніючий аґрус усе дозволяється їсти навіть не миючи · старий холодильник кавказ із характерною залізною ручкою що в одноруких бандитів тільки стирчить не догори а додолу · херн
2026.06.14
19:27
Ще прізвищ в давнину не існувало,
По прізвиськам людей і розрізняли.
Князів, скажімо давньоруських взяти.
Мстиславів там і Рюриків багато,
Всеславів, Володимирів чимало.
Та й Святославів, Ігорів навалом.
Ще Всеволоди всякі, Ярослави.
Й багато хто з
По прізвиськам людей і розрізняли.
Князів, скажімо давньоруських взяти.
Мстиславів там і Рюриків багато,
Всеславів, Володимирів чимало.
Та й Святославів, Ігорів навалом.
Ще Всеволоди всякі, Ярослави.
Й багато хто з
2026.06.14
17:29
Так сонце смажить невідступно
У гладіаторських боях,
Жорстоко, хижо і підступно
В далеких вигаслих краях.
Так прямо воїну у вічі
Воно палає, ніби меч.
І стяг далекого сторіччя
У гладіаторських боях,
Жорстоко, хижо і підступно
В далеких вигаслих краях.
Так прямо воїну у вічі
Воно палає, ніби меч.
І стяг далекого сторіччя
2026.06.14
11:25
Анатолій Матвійчук
Найгірше - коли нездари судять Митця...
Плювати в спину Геніям не треба,
Коли вони за небокрай ідуть!
Бо душі їх здіймаються у Небо,
І в тім, напевно, є найвища суть.
Найгірше - коли нездари судять Митця...
Плювати в спину Геніям не треба,
Коли вони за небокрай ідуть!
Бо душі їх здіймаються у Небо,
І в тім, напевно, є найвища суть.
2026.06.14
11:13
Я постукав в двері Бога,
Зранку, у неділю.
- Чи ти, Боже, віриш в мене?
Він спросоння:
- Ні, не вірю!
Ти є вигадка учених,
Пустота наполовину,
Зранку, у неділю.
- Чи ти, Боже, віриш в мене?
Він спросоння:
- Ні, не вірю!
Ти є вигадка учених,
Пустота наполовину,
2026.06.14
09:48
Пісок сховався у рогожу.
З’явились - Діккенс і вовки.
Жебрак гомілки сон тривожить,
Готує з кістки поплавки.
Гарцюють коники в коноплях
Промовлю я тобі: - Дивись!-
Вогонь вже їсть життя голоблю
І дим націлися кудись…
З’явились - Діккенс і вовки.
Жебрак гомілки сон тривожить,
Готує з кістки поплавки.
Гарцюють коники в коноплях
Промовлю я тобі: - Дивись!-
Вогонь вже їсть життя голоблю
І дим націлися кудись…
2026.06.14
07:48
Реквієм страждання
відлунало скерцо.
Стихнуло мовчанням
в порожнині серця.
Боже, як жахливо
втратити колишнє...
Ми ж були щасливі,
як буяли вишні
відлунало скерцо.
Стихнуло мовчанням
в порожнині серця.
Боже, як жахливо
втратити колишнє...
Ми ж були щасливі,
як буяли вишні
2026.06.14
07:24
Сонний алігатор у полуденнім сонці
Побіля річки як-ото зазвичай у сторонці (о ні)
Хоче своє віскі
Хоче свої чаї
Але хоч що завгодно та мене не хчи
О ні
О ні я бував там доволі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Побіля річки як-ото зазвичай у сторонці (о ні)
Хоче своє віскі
Хоче свої чаї
Але хоч що завгодно та мене не хчи
О ні
О ні я бував там доволі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Томаш Деяк (1984) /
Проза
Квартирне питання
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Квартирне питання
Між державами, небом і людьми – немає нічого спільного, крім відстаней.
Між мною, тобою і майбутнім – немає нічого, крім часу.
Між містами і їх мешканцями – немає нічого, крім квартирного питання.
І все ж ми тут: я, ти, час, міста та інші…
Ми стоїмо у Словаччині,
на місці, звідки видно Ужгород та Токайські пагорби,
з нами стоїть квартирне питання…
…і сторож занедбаного музею оповідає нам історію.
Цей сивий чоловік не був особисто знайомий з
графами, князями та герцогинями,
не порпався у їхній брудній білизні,
не отримував від них маєтків і милостей.
Проте його історія витікає з нього так само легко,
як сік зі свіжого винограду.
Сторож занедбаного музею не має дисертацій на історичні теми,
публікацій у фаховій періодиці.
Він закінчив сільське ПТУ, проте, слухаючи його історію,
ти відчуваєш себе в ній.
Ось ми – стиглі грона винограду, які під звуки чардашу
розчавлюють босими ступнями незаймані дівчата.
І ми вибухаємо, щоб розтектись смарагдовими цівками
дерев’яними стінками жбану.
Сторож занедбаного музею працює з сьомої до шостої, за середньоєвропейським часом, але ось вже за північ, а ми розмовляємо про Ракоці і про Еґана,
про виноградарство і самогоноваріння.
Його історія не пахне нафталіном і пліснявою бібліотек,
вона грає у шлунку і серці свіжим божоле
і, як всі добрі вина, пахне виноградом, а не спиртом.
Він дарує нам свій час, а ми тільки широко відкриваємо очі у відповідь.
Під сухий фурмінт ми вбираємо в себе його історію,
а він вбирає в себе наш щирий подив.
Ця ніч, як і всі до неї, закінчиться і стане історією,
яку збереже 70-літній сторож занедбаного музею.
Сторож, у якого щирі навіть зморшки на доброму обличчі…
Ми заснемо під небом Словаччини і снитимемо фортецями,
над мурами яких зі скойки сріблястих хмар виринатиме золотава перлина сонця,
сонця, яке наповнюватиме криваво-смарагдовим соком грона,
округлі, мов стегна незайманих дівчат,
що босими стопами вичавлюють душу винограду у дерев’яні жбани.
У цих жбанах бродять наші душі, перетворюючись у божоле під ступнями підступних німфеток.
Ми прокинемось під скрипи віконниць занедбаного замку і народимо нові легенди, легенди, які переповість наступним слухачам сімдесятилітній сторож.
Сторож, у якого щирі навіть зморшки на доброму обличчі…
Між державами небом і людьми – немає нічого спільного, крім відстаней.
Між мною, тобою і майбутнім – немає нічого, крім часу.
Між містами і їх мешканцями – немає нічого, крім квартирного питання…
Але ми тут і усміхнений фотограф перевіряє зафіксовану ним історію.
Але ось ми тут і між нами немає нічого…
Нас тут немає, але ми були тут завжди…
І сторож занедбаного музею вже звичним жестом зачиняє хвіртку замку на ніч.
Сторож, у якого щирі навіть зморшки на доброму обличчі…
Між мною, тобою і майбутнім – немає нічого, крім часу.
Між містами і їх мешканцями – немає нічого, крім квартирного питання.
І все ж ми тут: я, ти, час, міста та інші…
Ми стоїмо у Словаччині,
на місці, звідки видно Ужгород та Токайські пагорби,
з нами стоїть квартирне питання…
…і сторож занедбаного музею оповідає нам історію.
Цей сивий чоловік не був особисто знайомий з
графами, князями та герцогинями,
не порпався у їхній брудній білизні,
не отримував від них маєтків і милостей.
Проте його історія витікає з нього так само легко,
як сік зі свіжого винограду.
Сторож занедбаного музею не має дисертацій на історичні теми,
публікацій у фаховій періодиці.
Він закінчив сільське ПТУ, проте, слухаючи його історію,
ти відчуваєш себе в ній.
Ось ми – стиглі грона винограду, які під звуки чардашу
розчавлюють босими ступнями незаймані дівчата.
І ми вибухаємо, щоб розтектись смарагдовими цівками
дерев’яними стінками жбану.
Сторож занедбаного музею працює з сьомої до шостої, за середньоєвропейським часом, але ось вже за північ, а ми розмовляємо про Ракоці і про Еґана,
про виноградарство і самогоноваріння.
Його історія не пахне нафталіном і пліснявою бібліотек,
вона грає у шлунку і серці свіжим божоле
і, як всі добрі вина, пахне виноградом, а не спиртом.
Він дарує нам свій час, а ми тільки широко відкриваємо очі у відповідь.
Під сухий фурмінт ми вбираємо в себе його історію,
а він вбирає в себе наш щирий подив.
Ця ніч, як і всі до неї, закінчиться і стане історією,
яку збереже 70-літній сторож занедбаного музею.
Сторож, у якого щирі навіть зморшки на доброму обличчі…
Ми заснемо під небом Словаччини і снитимемо фортецями,
над мурами яких зі скойки сріблястих хмар виринатиме золотава перлина сонця,
сонця, яке наповнюватиме криваво-смарагдовим соком грона,
округлі, мов стегна незайманих дівчат,
що босими стопами вичавлюють душу винограду у дерев’яні жбани.
У цих жбанах бродять наші душі, перетворюючись у божоле під ступнями підступних німфеток.
Ми прокинемось під скрипи віконниць занедбаного замку і народимо нові легенди, легенди, які переповість наступним слухачам сімдесятилітній сторож.
Сторож, у якого щирі навіть зморшки на доброму обличчі…
Між державами небом і людьми – немає нічого спільного, крім відстаней.
Між мною, тобою і майбутнім – немає нічого, крім часу.
Між містами і їх мешканцями – немає нічого, крім квартирного питання…
Але ми тут і усміхнений фотограф перевіряє зафіксовану ним історію.
Але ось ми тут і між нами немає нічого…
Нас тут немає, але ми були тут завжди…
І сторож занедбаного музею вже звичним жестом зачиняє хвіртку замку на ніч.
Сторож, у якого щирі навіть зморшки на доброму обличчі…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
