МАМИНЕ КОХАННЯ

Є у мене те, що невідбі́рне,
Що відчинить двері у ночі.
Те, що взимку серце відігріє,
Не штовхне у прірву в самоті.

Мамине кохання та турбота
Приголу́бить навіть коли ти
Не прохаєш того тепла в Бога
І надію знищив у собі́.

Коли хата тво́я вже без сте́лі,
Коли все немиле у житті,
Тільки в мамині долоні в цій пустелі
Ти чолом припадеш, як тоді...

Як тоді, ще хлопчиком, в мину́лім,
Знов тебе до гру́дей пригорне́.
Не штовхне, коли всі відштовхнули,
І з колін, як впа́деш, піднесе́.

Це єдина жінка, що не зрадить,
Що не дасть втопи́тись у вині́,
Що цілунками заго́їть твої ра́ни
І ніщо не ві́зьме у замін.

Її серцю треба лише знати,
Що без сліз щока її дитя́,
Щоб на тиждень хоча б раз читати
Лист від нього, сповнений тепла́.

Все частіш у вечір мабуть тато
Сльо́зи з вій твої́х чарі́вних витира́.
Все частіш, напевно, в кутку хати
Ти звертаєшся до о́бразу Христа.

А я тут, у вільную хвилину,
Ди́влюсь в бік незри́мого вікна,
Де стоїш ти й згадуєш про сина
Під мелодію весня́ного доща.

І в душі́ стає мені тепліше,
Та в очах ледь не брини́ть сльоза́,
Що тебе, бувало, образи́вши,
Інколи цього́ не помічав,

Що стою безсилий при дорозі
Перед долею і ту́жу в самоті,
Що цілунками укрити я не взмозі
Твої руки ніжні та святі.

Павло Гай-Нижник
7 червня 1990 р.