Іван Франко Мозаїка із творів,
що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах


1. Гайдамаки

Для належного оцінення творів Тараса Шевченка, ба й других наших давніших писателів, у нас досі дуже мало зроблено. Крім деяких случайних заміток, найдеться ледве кілька студій в цілім нашім письменстві, посвячених розборові важніших пам’ятників нашої сьоговікової літератури [1]. Та й не диво. У нас досі більше любувалися тими творами, більше декламували їх, аніж старались їх розуміти. При тім круг образовання нашої галицької інтелігенції був надто тісний, критична думка надто мало вироблена, а щоб хто з галичан міг успішно взятись до того діла. При тім же в сутолоці різних партій галицьких тим творам нашої словесності, а особливо творам Шевченка, припала дуже незавидна і всяку критику вбиваюча роль — книг канонічних, священного писанія, на котре покликувались, котре натягали кожний по своїй уподобі і до своїх партійних видів [2]. А хоч дехто й брався до критикування і пояснювання творів Шевченка, то робилось се без належного наукового методу, критика оберталась в вузькім кружку, ограничувалась нераз тільки пересказанням полатаною прозою того, що Шевченко висказав стихами. Дві хиби нашої школи і нашого образовання — застарілість наукового методу і застарілість самих поглядів на життя, світ і історію — не давали розвитись у нас критичній думці. Приміри пояснять се найліпше. Найкраща робота про Шевченка, яка появилась в Галичині, се, безперечно, студія Партицького «Провідні ідеї в письмах Т.Шевченка». Вона цінна вже тим, що зводить докупи думки Шевченка, розкидані по його поемах, і старається з них вибудувати одноцілий світогляд нашого поета. Але іменно в тім лежить також її найбільша хиба, що Шевченко бересь в ній як цілість, як щось одностайне, викінчене і скристалізоване в собі, вважається радше твердим і недвижним, хоч ясним, хрусталем, ніж чоловіком, що зміняється і розвивається; значиться, недостача генетичного методу. Ми, прочитавши працю д.Партицького, остаємся в непевності: коли се так думав Шевченко, як критик показує? чому він так думав? чи думка тота була у нього тривка і в’язалась тісно з цілим його світоглядом, з цілою його моральною натурою, чи се може тільки риторична фраза, гіперболічне або образове речення? Очевидно, що се недостача дуже важна і підриває вартість цілої праці, позаяк читач не бачить ніякої поруки за те, що весь суд критика побудований на твердій науковій основі, а не на случайній комбінації та догадках. При тім же критика д.Партицького не виходить поза той круг думок, який находиться в поезіях Шевченка; не бачимо там навіть проби розбору самих тих провідних думок Шевченка. А іменно такий розбір був би дуже багато причинився не тільки до вияснення становища Шевченка як поета і діяча громадського, але був би — в той час, коли вийшла книжка д.Партицького, — дуже причинився до розвитку тодішнього українофільства в Галичині і до спровадження його на дорогу правдивого народовства. Так, як кажемо, такого розбору й заводу нема в праці д.Партицького, і до нього він, як видно з його пізніших відозв о Шевченку і з його прочої літературної діяльності, не був зовсім спосібний.

Такі самі недостатки бачимо і в працях критичних д.Огоновського. Тота сама метода — не узглядняти розвитку поета і його думок; тота сама неохота — вийти поза круг думок поета і віднестись до них критично. Взагалі критика д.0гоновського переважно формально-естетична, але й на тім полі критик якось не входить вглуб речі, не розаналізовує основи критикованого твору, не добирається хоч би тільки до психологічних, коли вже не до суспільних пружин, порушаючих дійствуючі в нім особи, як се, напр., робив Бєлінський в першій, естетичній добі своєї діяльності [3]. Д.Огоновський пояснює хіба, коли і де написався який твір, кому і за що був присвячений, пояснює також приходячі в тексті географічні та другі назви, т. є. те, що в філології зветься rеаlіа, а впрочім ограничується на виписках, переказах та цитуванню «паралельних місць», котрі вже й зовсім нічого не вияснюють.

Іменно по поводу праці д.Огоновського про «Гайдамаків» Шевченка ми й пишемо сю свою замітку. Праця та має надпись: «Гайдамаки. Поема Тараса Шевченка. Студіюм д-ра Омеляна Огоновського» і була насамперед читана автором на університетських прелекціях, відтак оголошена друком в «Правді» 1879 р., а також видана окремою відбиткою. На 39 сторонах великої вісімки міститься там розбір Шевченкової поеми, уступ за уступом, а також відправа деяким критикам (Кулишеві, Обрістові). Ми думаємо, що більшість наших читачів знайома не тільки з поемою Шевченка, але й з критикою д.Огоновського, і для того не будемо вдаватися в обширний розбір ні одної ні другої, а тільки намітимо головні точки, потрібні до оцінки поеми, і задержимося довше на тих, котрі по нашій думці Д.Огоновський або недостаточно, або хибно виложив.

1. Чи можна «Гайдамаків» назвати поемою історичною?

Д.Огоновський старається оминути се питання. Він часом, бачиться, се потверджує, але часто вигороджує історію від тотожності з поемою і признає, що Шевченко мало знав історію України взагалі, а Гайдамаччини поосібно. Та все-таки з його невиразного в тім згляді представлення виходить щонайменше те, що історично вірно списані Гонта, Залізняк, уманська різня, а що найголовніше, що вірно схоплений сам характер Коліївщини — нібито «послідні змагання люду козацько-українського за правду і волю». Правда, в тій мглистій фразі «за правду і волю» міститься все, що хто хоче, так що Д.Огоновський міг би заставитися нею проти усякого виразнішого твердження і зможе заставатись і проти того, що скажемо далі про саму Коліївщину. А щодо поеми Шевченка, то нам здається, що ся фраза більше каже, ніж є в поемі. За яку, за чию правду і волю ідуть змагання, описані в «Гайдамаках»? Коли ціль усіх, або хоч більшої часті гайдамаків така сама, як у Галайди, т.є. щоб на Україні блисла гетьманська булава, то до якої ж волі, а найпаче, до якої правди (справедливості, рівності між людьми) йдуть змагання, описані в поемі? Чи більшості того гайдамацького люду, тим жидівським попихачам, гольтяпакам та обідранцям ліпше буде, коли замість жидів та ляхів давитимуть їх власні дуки-срібляники? Нам здається, що як, з одного боку, Шевченко не порозумів значення Коліївщини, так, з другого боку, Д.Огоновський не старався уяснити собі ціхи і напрямку «Гайдамаків». Спрібуємо доказати се докладніше.

«Гайдамаків» писав Шевченко в 1841 р. — вони затим приналежать до першої доби його духовного і поетичного розвитку, до тої доби, коли він, поверховно обзнакомившись з історією України, знайомий також дещо з сучасною патріотичною поезією польською, задумував неначе сотворити щось подібного, як польська романтична школа: віршував народні казки (Причинна, Тополя, Утоплена, Лілея і др.), або брав сюжети до своїх поем з історії України (Іван Підкова, Тарасова ніч, Гайдамаки, Невольник і др.). Твори з тої доби відзначуються попри яркий український націоналізм також значною примішкою сентименталізму, загально пануючого в тодішній польській, а по часті й російській літературі. Загально звісно,що, крім «Истории Руссов» псевдо-Кониського та, може й, Маркевичевої «Истории Малороссии», Шевченко інших книг про історію України не читав, та аж до свого знайомства з Костомаровим (1845) і поглядів критичних на тоту історію собі не виробив. То ж не диво, що за повною історичністю Шевченкових «історичних» поем ніхто тепер і не обстає, коли новіша історична критика по більшій часті розбила мнимі факти «Истории Руссов», коли розвіялась слава Наливайків, Остряниць, Трясилів та Іванів Підков, коли показалось, що одна з найкращих «історичних» штук Шевченка «Гамалія» — прямо його власна видумка, та як про ніякого Гамалію, нападавшого на Скутару, ніде нічого не згадується. Одне, що тепер і назавсігди останеться цінне в історичних поемах Шевченка (розуміється, не згадуючи про уступи ліричні, котрі належать до іншого ряду), се те, що д.Драгоманов назвав його «нюхом історичним», се іменно його любов до простого люду і наклінність (зовсім рівнобіжна з напрямом сучасної історичної критики) — освічувати всі історичні факти знизу, не згори, — з становища люду, не панів, як звичайно робили польські романтики. Ся наклінність прямо випливала з того, що й сам Шевченко був мужик, геніальний мужик.

Та тільки ж, звісна річ, з таким «нюхом» без достаточного знання історичних фактів далеко не зайдеш. Вже хоть би поминути те, що прийдеться в «історичній» поемі розказувати видумані факти, вводити видумані особи! (Так н.пр. Галайда, котрого Шевченко не знати чому назвав напіввидуманим, між тим коли се майже певна річ, що він таки зовсім видуманий. Так само смерть вільшанського титаря, за історичностю котрої Шевченко обстає, по вислідам д.Антоновича показується так само видумкою, конечно, не Шевченка самого, але люду, не більше як місцевою «сагою», яких тисячі живе по святій Русі. Так само неправда, що Шевченко каже о Гонті, немов то ще перед уманською різнею «на Поліссі Гонта бенкетує», і немов то також перед уманською різнею Гонта разом з Залізняком спалив Лисянку, між тим коли річ допевне звісна, що Гонта з Залізняком зійшовся аж під самим Уманем. Так само неісторична повість про те, що Гонта в Умані порізав власних синів, і т.д.) Але, поминувши все те, поезія має свої права, а історія свої. Поема може бути історичною, хоч і показує чимало неісторичних, видуманих фактів: коли тільки ті видумані факти добре характеризують дану історичну добу, коли тільки її загальний характер і настрій в поемі вірно і наглядно показаний. Се бачимо, напр., в історичних драмах Шекспіра про боротьбу Білої і Червоної рожі, ,в історичних романах Вальтера Скота, в Гетевому »Gotz von Berlichingen». Та тільки ж треба іменно і передовсім вірної характеристики даної історичної доби, — а сего по нашій думці в «Гайдамаках» нема. Взагалі ні один, може, твір Шевченка не показує такого мішаного характеру, таких внутрішних суперечностей, що «Гайдамаки». Ми постараємось далі виказати ті суперечності, а тепер задержимось на одній.

Шевченко, як ми сказали, поет-мужик, і то не тільки по походженню, але й по симпатії. Ті мужицькі симпатії пробиваються у нього всюди, і в поемах з першої його доби. В дальшім розвитку його поетичного таланту і його мислення ті симпатії прояснюються, міцніють, стають в першім ряді між тим, коли в першій добі вони тільки де-де проблискують з-за іншого, набутого матеріалу, іменно з-за українського націоналізму та козацького патріотизму. Як виробились у нашого поета ті націоналістичні погляди, суперечні з духом його таланту і його симпатією до мужиків, до пригнітених і обідраних, сего докладно не знаєм, так як і прочі моменти духового і поетичного розвитку Шевченка далеко не досить прояснені. Нам здається, що рішучий вплив на нього мали «История Руссов» і знайомство (хоть недокладне) з тогочасною польською романтичною та патріотичною літературою. При тім же наразі мужицькі симпатії мусили не видатись Шевченкові суперечними з формальним українським патріотизмом [4]. Симпатія до мужиків, до бідних і обідраних, зразу, конечно, була у нього неясна, не вироблена наукою, не оперта на широкім науковім світогляді, а тільки на гарячім, гуманнім чувстві, розбудженім в довгих літах власної неволі, власного пониження. А з другого боку, в «Истории Руссов» (вона в головній основі перепланована у нас Дідицьким яко «История Руси») мусив побачити й свою Україну всю обдертою і пониженою, мусив побачити у всіх її давніх борцях героїв, що бились за правду і волю, значиться, героїв, гідних віджити і розблиснути наново в його пісні. В змаганнях і ділах тих героїв мусив він побачити ідеал, за котрим варто зітхнути їх потомкам — кріпакам. Оглянути ближче той давній ідеал, розібрати ті змагання героїв козацької давнини у Шевченка не ставало доволі історично-критичного знання. Таким способом, запевно, виробився його українсько-козацький патріотизм, тота пануюча нота в творах його першої доби.

Але швидко з розвитком власної думки мусили в душі Шевченка будитися сумніви щодо того патріотизму, мусив меркнути перед ним старокозацький ідеал, уступаючи місце ширшим ідеалам всеслов’янського, а далі й вселюдського братерства. Нам бодай здається, що якраз в тій поемі, котра мала бути короною його патріотичної творчості, в «Гайдамаках», іменно патріотична струна починає дзвеніти фальшивим звуком. Сам предмет лихо надавався до патріотичної поеми. Гайдамаччина, як Шевченко міг зміркувати з оповідань та пісень народних і як теперішні історики (Антонович, Ор.Левицький) наглядно показали, була вибухом боротьби соціальної, не патріотичної. Патріотична примішка, котру внесли в ню попи, була ділом другостепенним, хвилевим, викликаним по часті інтригами московської цариці Катерини. Сам рух гайдамацький тлів трохи не від часів Хмельницького, зміцнявся і ріс поровень із зростом бідності люду українського і вибухнув вкінці великим пожаром Коліївщини. Коліївщина була тільки одним моментом гайдамацького руху, — се був рух гайдамацький з многими посторонніми примішками. Діло було запутане: поза рухом і в самім руху стрічалися та йшли врозріз з собою різнорідні соціальні та політичні змагання: московського двора, польської шляхти, попів, козацької старшини, міщанства та багатшого вольного козацтва і вкінці «голоти» — пролетаріату. Головна сила, котра підняла рух, був іменно той пролетаріат, а іменно тота сила була сліпа, не мала виразних цілей і давала вестись то сему, то тому. З її руху, крім різні та знищення, не могло вийти нічого, і, як знаємо, справді й не вийшло нічого. Покористувались рухом тим хіба московська цариця, бо при помочі гайдамацтва підтяла та заполохала польську шляхту, а відтак, щоб приласкати тую ж шляхту, підтяла і скувала немногі оставшіся ще вольності українського люду.

Чи така подія годилася для патріотичної поеми? Чень же кожний признаєть, що ні. Але, з другого боку, Шевченкові близька була та подія раз для того, що була йому милою споминкою дідових оповідань, а відтак і для того, що іменно тут рух вийшов з-посеред простого народу. Він і зачав свою поему соціальним контрастом: багатого жида і його слуги-попихача зачав зовсім в дусі переказів народних і історичної правди. Але патріотичний звук живо переміг: з боротьби соціальної вже з появленням конфедератів стає боротьба національна.

Але й сей образ національної боротьби годі було Шевченкові перевести вповні консеквентне. Патріотична струна, як ми вже сказали, живо почала дзвеніти фальшивим звуком. Адже ж, крім ляхів та жидів, мусив поет наткнутись на козацьку старшину, а описуючи її, хоч би й з живих переказів народних та пісень, мусив наткнутися на їх гордування та ворогування з простим народом, з «голотою». І справді, поет потрутив і о той бік діла: в прозаїчній розмові старшин виразно зачуваємо фальшивий звук, котрий дивно контрастує з патріотичним бажанням Яреми-Галайди, щоб на Вкраїні блиснула булава гетьманська: старшини поперед усього дбають про своє верховодство, до простих гайдамаків обзиваються, як до худоби, бояться ляхів, не вірячи в силу народного руху. Ся нота, фальшива в патріотичній поемі, зовсім вірна історично. Та тільки ж поет немов случайно трунув сю ноту і з поспіхом минув її, немов не хотів додумуватись до дальших її консеквенцій [5]. Але швидко він мусив і до них додуматись. А що ж, мусив він подумати, коли дуки козацькі в XVIII віці так згорда собі починали і ставали супроти простого народу, то чи не так само починали собі й дуки XVI і XVII віків, ті герої його патріотичних поем? Чи не боролись і вони, замість за правду і за волю, за яке-небудь шляхетство з усіма його привілеями? Що воно справді так було, про те дізнавсь Шевченко пізніше. А скоро так було, то в що ж розвивався його старокозацький ідеал? А скоро той ідеал в минувшості розвивається, то де ж його шукати?

З усього досі сказаного яка ж випливає відповідь на питання, поставлене на чолі сего уступу: чи можна «Гайдамаків» назвати поемою історичною? Зваживши, що герої тої поеми або видумані (Галайда), або представлені неісторично (Гонта), що деякі головні факти або зовсім неісторичні, або списані уривкою, з показом тільки різні та бенкету гайдамаків на пожарі, а з залишенням усіх правдиво характеристичних та історичних фактів війни (напр., перехід Гонти на сторону гайдамаків), зваживши вкінці, що ціла Гайдамаччина понята Шевченком фальшиво як боротьба патріотична, між тим коли се був тільки один вибух довгої боротьби суспільної на Вкраїні, мусимо, здається, з повним правом відмовити поемі «Гайдамаки» назви поеми історичної.

2. Чи можна «Гайдамаків» назвати найкращою поемою Шевченка в естетичнім згляді?

Д. Огоновський кілька разів у своїй студії називає «Гайдамаків» найкращою поемою Шевченка. Ми вже показали, що найкращою історичною поемою вони не є. Значиться, мусить їх краса бути в них самих; не в історичній вірності, то в поетичній красоті представленої дії. Приходиться нам затим іти за д. Огоновським на те поле, на котрім він завсігди так старанно огороджується, на поле естетичної критики. Що діяти! Естетична критика у нас бурлить ще в головах, начинених німецькою ідеалістичною філософією, а викурити її відтам ніхто досі й не брався. У нас ще штука, написана по правилам естетики, може мати надію на поводження; про її суспільне значення ніхто не спитає. Погляньмо ближче на тоту естетичну критику, яку представляє д. Огоновський. Спрібуймо розібрати «Гайдамаків» естетично, а відтак порівняти наш вивід з виводом д. Огоновського.

Зачнім ab ovo. Що таке естетика? Естетика, то наука о хорошім, особливо в штуці. Що вважається хорошим в штуці? На те різні естетичні теорії дають різні відповіді, котрі остаточно всі дадуть звестися на одне, а іменно: хорошим в штуці називається те, що викликує в чоловіці ублагороднююче зрушення. Штуки пластичні (малюнок, різьба, будівля) викликають таке зрушення при помочі гармонії красок і ліній; штуки експресивні (музика, поезія, гра акторська) при помочі чувств, особливо, як виказав Арістотель, чувств тривоги і надії. Остаточно затим увесь естетичний бік штуки сходить на викликування певних появ психологічних, певних сильних, потрясаючих вражінь і чувств. Звісна річ, затим, що щоб певний твір штуки викликав сильне і потрясаюче зрушення в нашім нутрі, мусить і весь уклад бути на те звернений, щоб громадити увагу і заняття читача, а не розстрілювати їх. Звідси відвічне намагання до єдності і одноцілості в штуці, намагання, котре так рішучо висказалось в правилі французьких псевдокласиків о трьох єдностях: місця, часу і дійства. Звісна річ також, що новочасна штука, за почином Шекспіра і великих поетів та критиків. німецьких (Лессінга, Гете, Шіллєра) опрокинула ті єдності, крім єдності дійства: мусить же коло чогось громадитись увага читача, мусить же щось потручувати струни його чувств, щоб остаточно розбудити в них пожадане естетичне зрушення. До того не треба ні єдності місця, ні часу, ні навіть єдності головної особи, а тільки єдності головного дійства, около котрого все в данім творі штуки громадиться.

Надіємося, що д. Огоновський погодиться з тим виводом, — бо се вивід загально прийнятий в естетиці. А коли приложити його до «Гайдамаків», то що ж вийде? Поперед усього інтерес в «Гайдамаках» двоїться, коли й не троїться: єдності дійства нема. Зразу видається читачеві, що Ярема — головна фігура, його любов і месть — головне дійство в поемі, — то ж на нім громадиться вся увага читача. Ярема — попихач жидівський, унижений і оскорблений не тільки в економічнім положенні, але і в своїй людській гідності,—— кожний надіється, що в його душі вибухне реакція, вибухне бунт проти того ладу, котрий його низить і скорбить, і що той бунт буде головним мотивом поеми. Між тим не правда. В дальшім тоці поеми Галайда-Ярема уступає з своєю местю зовсім на задній план; поет вправді нагадує нам часом про нього, але не показує його в дійстві. Ми раді б вірити, що Ярема, як каже д.Огоновський, страшний і лютий месник, але можемо се вірити хіба поетові на слово,— з діл його сего не бачимо. Що він іде з Залізняком по базару і кричить: «Кари ляхам! Муки! Крові!» — т.д., се, правду кажучи, геройство невелике; що він в своїй ніби-лютості «мертвих ріже, мертвих віша, палить», се також не велика штука, відваги чільної не треба, та й се така робота, котра будить в нас радше обридження, ніж подив над геройством «страшного месника». Як кажемо, в дальшім тоці поеми Галайда рішучо уступає назад, стирається, а висувається наперед «месть цілого люду українського», а властиво висуваються наперед вожаки тої месті, Залізняк і Гонта. Читач оп’ять не знає, де головна вага поеми.

Коли верховною точкою поеми має вважатися найяскравіше списаний образ Уманської різні, то мусимо пригадати напроти того, що образ той з прочою поемою в’яжеться тільки поверхово — тим, що там дійствують ті самі особи, які дійствували перше, — ба навіть з початком поеми, котрий так живо затрогує нашу симпатію, й зовсім не в’яжеться. Та й ще більше, героєм в тім образі є ніби Гонта, а весь інтерес читача сходиться на його синах більше, ніж на нім. Адже ціле превозношування Гонти поетом не зрушує нас так глибоко, як короткі слова вмираючих його синів: «Ми не ляхи, тату!» І вп’ять таки, чим зв’язані ті сини і їх смерть з цілістю поеми? Але можна взяти діло ще з іншого боку, можна вважати, що героєм сеї поеми є весь український народ; головним дійством — месть на ворогах-гнобителях. В такім разі не знати, пощо в початку поеми автор так довго і так сильно в’яже нашу симпатію до Яреми та Оксани з їх любов’ю, пощо протягнув тоту любов, мов червону нитку, через усю поему? Та й при тім же дивний то герой, котрий в цілій поемі ніде не виступає (хоч би й масою) наперед, котрий усе, як «німа особа» в грецькій трагедії, стоїть збоку, і хоть дійствує, та не дає пізнатися ближче. Коли б автор хотів був зробити головним героєм поеми цілий народ український, то чень же був би старався показати нам його змагання в типах (такий тип в поемі лиш один — Галайда, котрого мож би вважати представником «голоти», бравшої головну участь в Коліївщині, — але де ж представлені другі верстви народу? Залізняк і Гонта — не типи, а індивідуальні характери, та й то списані досить поверхово і односторонньо) або хоч і в масах (як се, напр., дуже часто діється у Шекспіра), — а не громадив цілу нашу увагу раз на Яремі, то знов на Залізняку та Гонті.

От тому-то ми думаємо, що «Гайдамаки» в своїм переведенню не відповідають самій основній вимозі естетики — єдності дійства і інтересу, і що противно, інтерес в них розстрілюється, а остаточно загального враження (Gezammteindruck) читач не одержує ніякого. Бо ж послідня ярка сцена, вбивство дітей Гонти, нічим попереду не була приготована, читач не почував ні тривоги, ні надії, окрім хіба загального щем’ячого, болісного чуття, що буде велика різня. Згадана сцена з дітьми Гонти звалилась на нас, як камінь на голову і лишає в душі читача радше обурення, ніж співчуття. Що се чув і поет, доказує дальша сцена, як Гонта ховає своїх синів, сцена по-майстерськи описана, але вп’ять-таки з попередньої не випливаюча, ані її не лагодяча. А до Яреми в цілім посліднім уступі нам і діла мало, — про нього поет, бачиться, і не згадує, — його повість скінчена, скоро ми знаємо, що його Оксана вирятувана і жде на нього в Лебедині. Таким способом головні нитки дійства поеми розлазяться, як зійшлися, без ніякої внутрішньої конечності, случайно.

Д. Огоновський помиляється, твердячи, що ми при кінці поеми цікаві знати, що сталося далі з Галайдою і що поет не доказав нам сього. Противно, доказав. Адже «старі гайдамаки» геть-геть уже по різні співають: «А у нашого Галайди хата на помості!» Значиться, оженився з Оксаною, грошей наніс з різні і зажив панком. Чого ж тут більше? А що Д. Огоновський хотів би, щоб на Галайду спала яка кара, хоч би тільки гризота совісті за поповнені вбивства, се тільки його, д. Огоновського, добра воля. Ми сього не домагаємось. Адже Галайда, вбиваючи ляхів, робив тільки святе, патріотичне діло, різав свяченим ножем, клонив голову під попівські благословенства перед різнею! За що ж тут кара? За що гризота совісті? Правда, ми не знаємо тільки одного: чи Галайда, живучи з своєю Оксаною в «хаті на помості», тужив іще за гетьманською булавою на Вкраїні, так як поет казав йому тужити за нею, коли йшов до Холодного Яру? Чи, може, ставши й сам панком-козаком, уважав себе гетьманом в своїй хаті, а на решту Вкраїни махнув рукою? Сего не знаємо, хоч, правду кажучи, се й не цікава річ.

Але чому ж се так? Чому Шевченко, безперечно великий поет, уміючий так глубоко хапати нас за серце, тутка в найбільшій своїй поемі так заблудився з дороги? Подібне питання ставить і д. Огоновський проти закиду д. Обріста, що мов то тема «Гайдамаків» невдачно вибрана. Як же, питає д. Огоновський, міг Шевченко, такий великий живописець, знаменитий психолог і приятель людськості, невдачно вибрати тему? І відповідає, що не міг. Се так, як коли б хто казав, що гірник, уміючий так добре і тривко викопати шахту, не може вибрати до копанця місця пустого, в котрім не найде золота. Мож бути великим поетом, психологом і живописцем і помилитися в виборі теми або вибрану тему слабо обробити. А Шевченкові з «Гайдамаків» лучилось і одно і друге: він не тільки вибрав тему не конче пригідну до епічного оброблення і конче згідну з його природою і з характером його таланту, але з різних причин поняв сю тему фальшиво і обробив її слабо. Ми вже вказали одну з тих причин: се був той, з боку привитий і хибною історією підпертий, націоналізм козацький, котрий спонукав його шукати ідеалу життя України в минувшості і виспівати той ідеал у великій поемі. Ось він і наткнувся на великий рух народний, на Коліївщину, про котру чув змаленьку оповідання свого діда. Він і рішився списати той рух в великій патріотичній поемі, не уяснюючи собі наразі ближче, як і в якім напрямі перевести цілість, не стараючись також уяснити собі ближче й історію описуваної події. Але хоч і не знав Шевченко виразно, що Коліївщина мала ціху соціальну, не національну (як, напр., польські повстання), то прецінь, ведений своєю мужицькою і гуманною симпатією, початок своєї поеми веде так, як коли б в поемі іменно думав вказати боротьбу соціальну. Але, як ми сказали, симпатії поета, хоч живі й гарячі, не були прояснені ані оперті на науковім світогляді, то ж живо і в поемі вони уступають назад. Ярема з наймита-гольтяпаки неждано-негадано стається українським патріотом, думаючим о приверненні гетьманства і булави, та разом з тим і кінчається його роль; наперед виступають старші, патріоти par excellence, а особливо Гонта. Бачимо затим, що іменно та внутрішня робота думок, котра йшла в Шевченковій голові на початку [18]40-х років, боротьба між його гуманними та мужицькими симпатіями і його козако-українським патріотизмом, породила те роздвоєння в поемі, попсувала її під зглядом естетичним. Коли б поет був вів поему в тім напрямку, в якім написав перший розділ, то міг би був сотворити справді безсмертне діло, в котрім і краще та вірніше була б описана Коліївщина (звісно не в повнім образі, бо до намалювання повного образу і сам предмет не надавався і Шевченко не був способний, як показують іменно малюнки різні в «Гайдамаках», — а в мініатюрі, в відраженню кривавих подій, відбуваючихся за сценою, на долі Галайди і подібних йому унижених) і при тім мож було б уникнути кількоразового повторювання опису пожарів та бестійських бенкетів серед трупів і знищення.

Але, крім тої внутрішньої суперечності в думках і поглядах поета, була ще одна причина, чому задуманий в «Гайдамаках» патріотичний епос не міг удатися. Се була суперечність таланту Шевченка з темою. Талант Шевченка переважно ліричний, суб’єктивний. Він уміє плакати, жаліти, тужити, гніватися, але не вміє спокійно оповідати, малювати словами. Майже ні в однім своїм творі він не лишив нам пластичного образу, котрий би з повною живістю і наглядністю кидався нам в очі. А без того об’єктивного спокою чи ж може вийти епос? Найкращі часті в «Гайдамаках», се іменно найнепотрібніші часті — ліричні уступи і рефлексії поета. Його гаряча душа рветься наперед з-поза описуваних лиць і подій, рветься, щоб сказати своє слово, але за тим словом ми тратимо з очей саму тему, образи і лиця бліднуть, стираються, перестають жити власним життям, так як ми на кожнім кроці бачимо движучого та попихаючого їх поета. Се друга важна суперечність в обробленні поеми, суперечність між темою і природою таланту Шевченка, — і, звісна річ, ся суперечність також немало уймає вартості поеми, а не лагодить, як каже д.Огоновський, страшних картин, в ній описаних. Аж геть пізніше, в «Неофітах» і «Марії»’, Шевченко дійшов до більшого об’єктивного спокою.

На тім ми й скінчимо свої замітки про «Гайдамаків». Багато ще дечого мож би про них сказати вправо і вліво, але здається, що головні точки для оцінення поеми тут намічені. А коли звести докупи наш суд про оброблення тої поеми, то мусимо признати, що він якраз противний судові д.Огоновського: ми вважаємо «Гайдамаків» одним із слабших між творами Шевченка. Верх його поетичного творчества ми бачимо в його поемах політичних («Кавказ», «Сон»), в «Неофітах», «Марії» і особливо в «Думках». Та про все те іншим разом.

Нагуєвичі, 20—21 вересня 1881


--------------------------------------------------------------------------------

Примітки І.Франка

1. Ось важніші статті, посвячені розборові творів Шевченка: «Провідні ідеї в письмах Т.Шевченка» Ом.Партицького (часть перша); розбір «Неофітів» Згарського; розбір «Неофітів», «Посланія», «Гайдамаків» і др. Ом.Огоновського; «Шевченко і його думки про громадське життя» S-о [Ф.К.Вовка] (Громада, IV), «Шевченко і українофіли» М.Драгоманова (Громада, IV). Коли додамо до того деякі замітки в «Dziennik-u literacki-m» і відповідь на них в «Вечорницях», далі книжку Гвідо Батталії «Taras Szewczenko i jego pisma», книжку Обріста «Taras Grigorijewitsch Schewtchenko, ein kleinrussischer Dichter» і статтю Еміля Дірана в французькім журналі «Revue des deux Mondes», то будем мати більш-менш усе головне, що досі у нас і за границею списано про Шевченка. В російській літературі звісна нам тільки коротка, хоть і гарна рецензія Добролюбова на «Кобзаря».

2. Дуже гарно і наглядно показано се іменно в статті М.Драгоманова «Шевченко й українофіли» (Громада, IV).

3. Дуже цікавий і гарний примір такої естетично-психологічної критики, се Бєлінського розбір «Героя нашего времени» Лермонтова. Для порівняння з критикою суспільною порівняй сю статтю з паралельною статтею Добролюбова: «Что такое обломовщина?» — Прим. авт.

4. Формальним ми називаємо патріотизм, бажаючий, напр., увільнення якогось народу з-під чужовладства, але без зміни самих соціальних обставин, в яких жиє той народ. З погляду народу увільнення з-під чужовладства буде зміною тільки формальною: замість чужих панів прийдуть свої. Що такий патріотизм в основі речі суперечний з любов’ю до простого люду, се кождий бачить. — Прим.авт.

5. Що іменно в «Гайдамаках» козацький патріотизм Шевченка починає ставати в суперечність з його симпатіями до вбогого, обідраного люду, се бачимо і з того неприязного кивка, який дає поет сучасним панам-українцям, потомкам тих козацьких старшин, обагатившихся народною недолею. — Прим. авт.

Примітки

Подається за публікацією в «Світі» (1881, ч. 8-9, с.158 — 161; ч. 10, с.171 — 172).