Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.17
23:32
Бузок розквіт у травні.
Сусід його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.
Занадто в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно
Сусід його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.
Занадто в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно
2026.05.17
22:24
Я прийшов у травень - він мені не радий,
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Змучений, самотній, усіма забутий,
Стелить нескінченний безнадійни
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Змучений, самотній, усіма забутий,
Стелить нескінченний безнадійни
2026.05.17
19:38
Тремтить на взгір’ї стиха яворина,
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Мож
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Мож
2026.05.17
17:44
Втомився украй, не спавши, зовсім не
Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
2026.05.17
17:02
Нелегко живеться бідним жебракам на світі.
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де
2026.05.17
11:34
Я хочу заховатись у світах,
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.
Я хочу прямувати у світи
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.
Я хочу прямувати у світи
2026.05.17
11:17
Забери мене туди,
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
2026.05.17
11:14
Ми, буває, від себе втікаєм,
кожен прагне своє наздогнати,
але час — він це просто мотає
на одвічні свої циферблати.
Через мінні поля безрозсудства
час ішов завжди рівно і сухо,
він доводив учених до глупства
кожен прагне своє наздогнати,
але час — він це просто мотає
на одвічні свої циферблати.
Через мінні поля безрозсудства
час ішов завжди рівно і сухо,
він доводив учених до глупства
2026.05.17
10:14
не мав ні статків ні хатів
не мав і звиклої автівки
хтось оббирав мене до нитки
всіляк однак і я хотів
у цій намарній боротьбі
де нас оточують примари
іще якийсь вампір кумарить
жадає крови та ганьби
не мав і звиклої автівки
хтось оббирав мене до нитки
всіляк однак і я хотів
у цій намарній боротьбі
де нас оточують примари
іще якийсь вампір кумарить
жадає крови та ганьби
2026.05.17
08:48
Як закриєш очі вночі зі скрипом,
Катеринку розкрутиш з думок звичайних,
Наче зернятко проса щуром трамвайним
По дзвінкому сталевому лабіринту,
Без кінця і краю, без насолоди,
За дурними законами злої карми -
Не у тебе ж суд чи скрипти свободи -
Катеринку розкрутиш з думок звичайних,
Наче зернятко проса щуром трамвайним
По дзвінкому сталевому лабіринту,
Без кінця і краю, без насолоди,
За дурними законами злої карми -
Не у тебе ж суд чи скрипти свободи -
2026.05.17
06:19
І. Г...
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
2026.05.17
00:42
Я більше не почую голос Ваш,
Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.
Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж
Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.
Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж
2026.05.16
18:41
Дійові особи:
ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років
АКТ 1 (і останній)
ЖУРНАЛІСТ: Гав!
ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років
АКТ 1 (і останній)
ЖУРНАЛІСТ: Гав!
2026.05.16
18:30
Наше життя - темна мить. Залишається тільки
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить…
(З останніх надходжень)
Бачу вже, як за хвилину знервовані пальці автора цієї стр
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить…
(З останніх надходжень)
Бачу вже, як за хвилину знервовані пальці автора цієї стр
2026.05.16
15:31
Наше життя - темна мить. Залишається тільки
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить.
Світе мій милий! В яку порожнечу пішов ти?
Як повернути найкращі твої голоси?
Ніжн
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить.
Світе мій милий! В яку порожнечу пішов ти?
Як повернути найкращі твої голоси?
Ніжн
2026.05.16
13:25
Про "мудрий вкраїнський нарід"
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,
Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,
Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Дениско (1954) /
Проза
Перегони
Це була зовсім нова (остання) модель волжського автозаводу. Вона зійшла з конвеєра наприкінці існування Радянського Союзу. На дверцятах багажника виднівся напис: «Супутник». Дотепні водії зразу ж придумали (з огляду на клиновидний профіль передка авто) свою назву: «Зубило».
Натомість Водій спершу називав автомобіль «Білястим лебедем», згодом – «Боліваром» (іменем коня з відомого кінофільму про ковбоїв), а нині – «Прудкобіжним возідлом».
Власником авто Водій став після затяжних і нервових переживань, пов’язаних із процедурою надання дозволу на придбання авто роботодавцем – найдостойнішому серед бажаючих. Була мить, коли Водія все так дістало, що захотілося всіх послати до дідька та відмовитись від жалюгідної гри у витягування «щасливого» жереба.
Він не хотів більше ходити на засідання профкому, де тупо запитували: «А навіщо вам потрібний автомобіль?» Щоб довести членів профкому до повного збараніння відповів: «Я хочу, дуже хочу або перегнати у пустелі Калахарі найшвидшого хижака – гепарда, або з’їздити в Іспанію на кориду».
«Ти більше нікому такого не кажи» – порадив якось директор, який цінував Водія за професіоналізм, і додав: «Якщо гебісти довідаються, що тебе приваблює життя дикого капіталізму, то буде вже інша “корида” – сам знаєш…»
Отже, після моральних тортур, пошуку дев’яти тисяч рублів та ще тривалого очікування самої машини, яка загубилася десь на залізничних станціях Росії, настала нова епоха життя. Свобода! Відкриття інших світів, ще не бачених дивовижних, казкових краєвидів. Драйв і екстаз від польоту в далеч, коли захід сонечка стає тривалішим, бо видається, що на шаленій швидкості возідло зможе його наздогнати…
Пролетіли, галопом проскакали роки. Возідло – обвітрене й обшарпане за свої 23 роки – геть утратило блиск свого пір’ячка, а згідно з загальниками Країни сходу сонця мало б надцять років тому вже спочивати на звалищі. Втім, Водій любив возідло і завчасно ремонтував та обслуговував. Тому прудкобіжність його – не згасала…
Одного разу, теплим і тихим вечором, Водій їхав незвіданою дорогою – прямою, як розправлена линва, що лише зрідка прогиналася чи здіймалася на пагорб. Зліва ріс давній, здичавілий ліс. Могутні дуби і клени нахилили своє гілля над узбіччям, нібито грифи розправили крила над здобиччю. А праворуч був степ і курган, що виднівся на тлі червоного небокраю.
«Може то козацька могила» – подумав Водій. Зупинився. Вмикнув запис пісні «Суботів» гурту «Кому вниз». Вечірні промені сонечка, які ледь-ледь пробивалися із-за хмари, вплели у гобелен небосхилу золоті ниточки, видимі по контуру хмаринки. Побачена картина заворожувала. А в цей час із авто лунало: «Церква-домовина розвалеться і з-під неї встане Україна…» Сумні і щемливі настрої порушив звук вихлопу мотоцикла, схожий на приглушену кулеметну чергу. Озирнувся.
До місця зупинки напрочуд швидко наближався Харлей-Девідсон. Мотоцикліст у шоломі, як у льотчика, та у чорному, лискучому шкіряному костюмі нагадував інопланетянена. Потужне синє світло великої фари спотворювало пастельні кольори довкілля і наливало свинцем крони дерев.
«А що це тут, на дорогах моєї Вітчизни, роблять пихаті американці? А якщо наздогнати і перегнати?! Невже прудкобіжне возідло не зможе?» – подумав чоловік. Колесо жбурнуло на узбіччя шмат пошкодженого асфальту, нібито копито жеребця. На обрії виднілася гора. Треба б устигнути. Акселератор вдавлено у підлогу і руховик вихлюпнув, віддав колесам усі кінські сили. Ось уже поряд кров’яне око заднього стоп-сигналу мотоцикла. Так! Нарешті сталося! Кляті янки – позаду!
Кілька кілометрів, не збавляючи швидкості, Водій переживав солодке відчуття перемоги, хоча адреналін зашкалював, бо руки злегка тремтіли. Неочікувано з-за кущів густого терну вибіг інспектор ДАІ, махаючи палицею. «Оце влетів! І де той Харлей узявся на мою голову?» – картав себе Водій, зупиняючи авто, яке проскочило ще чималий гальмівний шлях. Судорожно, лаючи себе, шукав документи. Вийшов мляво з машини і побачив, як інспектор упевненою ходою простував до нього, тримаючи в руках прилад для вимірювання швидкості руху. А мимо проїжджав легендарний Харлей-Девідсон. Його хромовані вихлопні труби хижо виблискували, співаючи сумну і неповторну мелодію барабанів і литавр. Мотоцикліст повернув голову в бік Водія і зухвало помахав рукою у чорній перчатці…
2011 рік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Перегони
Якщо заснути за кермом –
не зрозуміють.
Михайло Бобиков
Це була зовсім нова (остання) модель волжського автозаводу. Вона зійшла з конвеєра наприкінці існування Радянського Союзу. На дверцятах багажника виднівся напис: «Супутник». Дотепні водії зразу ж придумали (з огляду на клиновидний профіль передка авто) свою назву: «Зубило».Натомість Водій спершу називав автомобіль «Білястим лебедем», згодом – «Боліваром» (іменем коня з відомого кінофільму про ковбоїв), а нині – «Прудкобіжним возідлом».
Власником авто Водій став після затяжних і нервових переживань, пов’язаних із процедурою надання дозволу на придбання авто роботодавцем – найдостойнішому серед бажаючих. Була мить, коли Водія все так дістало, що захотілося всіх послати до дідька та відмовитись від жалюгідної гри у витягування «щасливого» жереба.
Він не хотів більше ходити на засідання профкому, де тупо запитували: «А навіщо вам потрібний автомобіль?» Щоб довести членів профкому до повного збараніння відповів: «Я хочу, дуже хочу або перегнати у пустелі Калахарі найшвидшого хижака – гепарда, або з’їздити в Іспанію на кориду».
«Ти більше нікому такого не кажи» – порадив якось директор, який цінував Водія за професіоналізм, і додав: «Якщо гебісти довідаються, що тебе приваблює життя дикого капіталізму, то буде вже інша “корида” – сам знаєш…»
Отже, після моральних тортур, пошуку дев’яти тисяч рублів та ще тривалого очікування самої машини, яка загубилася десь на залізничних станціях Росії, настала нова епоха життя. Свобода! Відкриття інших світів, ще не бачених дивовижних, казкових краєвидів. Драйв і екстаз від польоту в далеч, коли захід сонечка стає тривалішим, бо видається, що на шаленій швидкості возідло зможе його наздогнати…
Пролетіли, галопом проскакали роки. Возідло – обвітрене й обшарпане за свої 23 роки – геть утратило блиск свого пір’ячка, а згідно з загальниками Країни сходу сонця мало б надцять років тому вже спочивати на звалищі. Втім, Водій любив возідло і завчасно ремонтував та обслуговував. Тому прудкобіжність його – не згасала…
Одного разу, теплим і тихим вечором, Водій їхав незвіданою дорогою – прямою, як розправлена линва, що лише зрідка прогиналася чи здіймалася на пагорб. Зліва ріс давній, здичавілий ліс. Могутні дуби і клени нахилили своє гілля над узбіччям, нібито грифи розправили крила над здобиччю. А праворуч був степ і курган, що виднівся на тлі червоного небокраю.
«Може то козацька могила» – подумав Водій. Зупинився. Вмикнув запис пісні «Суботів» гурту «Кому вниз». Вечірні промені сонечка, які ледь-ледь пробивалися із-за хмари, вплели у гобелен небосхилу золоті ниточки, видимі по контуру хмаринки. Побачена картина заворожувала. А в цей час із авто лунало: «Церква-домовина розвалеться і з-під неї встане Україна…» Сумні і щемливі настрої порушив звук вихлопу мотоцикла, схожий на приглушену кулеметну чергу. Озирнувся.
До місця зупинки напрочуд швидко наближався Харлей-Девідсон. Мотоцикліст у шоломі, як у льотчика, та у чорному, лискучому шкіряному костюмі нагадував інопланетянена. Потужне синє світло великої фари спотворювало пастельні кольори довкілля і наливало свинцем крони дерев.
«А що це тут, на дорогах моєї Вітчизни, роблять пихаті американці? А якщо наздогнати і перегнати?! Невже прудкобіжне возідло не зможе?» – подумав чоловік. Колесо жбурнуло на узбіччя шмат пошкодженого асфальту, нібито копито жеребця. На обрії виднілася гора. Треба б устигнути. Акселератор вдавлено у підлогу і руховик вихлюпнув, віддав колесам усі кінські сили. Ось уже поряд кров’яне око заднього стоп-сигналу мотоцикла. Так! Нарешті сталося! Кляті янки – позаду!
Кілька кілометрів, не збавляючи швидкості, Водій переживав солодке відчуття перемоги, хоча адреналін зашкалював, бо руки злегка тремтіли. Неочікувано з-за кущів густого терну вибіг інспектор ДАІ, махаючи палицею. «Оце влетів! І де той Харлей узявся на мою голову?» – картав себе Водій, зупиняючи авто, яке проскочило ще чималий гальмівний шлях. Судорожно, лаючи себе, шукав документи. Вийшов мляво з машини і побачив, як інспектор упевненою ходою простував до нього, тримаючи в руках прилад для вимірювання швидкості руху. А мимо проїжджав легендарний Харлей-Девідсон. Його хромовані вихлопні труби хижо виблискували, співаючи сумну і неповторну мелодію барабанів і литавр. Мотоцикліст повернув голову в бік Водія і зухвало помахав рукою у чорній перчатці…
2011 рік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
