Якщо заснути за кермом –
не зрозуміють.

Михайло Бобиков

Це була зовсім нова (остання) модель волжського автозаводу. Вона зійшла з конвеєра наприкінці існування Радянського Союзу. На дверцятах багажника виднівся напис: «Супутник». Дотепні водії зразу ж придумали (з огляду на клиновидний профіль передка авто) свою назву: «Зубило».
Натомість Водій спершу називав автомобіль «Білястим лебедем», згодом – «Боліваром» (іменем коня з відомого кінофільму про ковбоїв), а нині – «Прудкобіжним возідлом».
Власником авто Водій став після затяжних і нервових переживань, пов’язаних із процедурою надання дозволу на придбання авто роботодавцем – найдостойнішому серед бажаючих. Була мить, коли Водія все так дістало, що захотілося всіх послати до дідька та відмовитись від жалюгідної гри у витягування «щасливого» жереба.
Він не хотів більше ходити на засідання профкому, де тупо запитували: «А навіщо вам потрібний автомобіль?» Щоб довести членів профкому до повного збараніння відповів: «Я хочу, дуже хочу або перегнати у пустелі Калахарі найшвидшого хижака – гепарда, або з’їздити в Іспанію на кориду».
«Ти більше нікому такого не кажи» – порадив якось директор, який цінував Водія за професіоналізм, і додав: «Якщо гебісти довідаються, що тебе приваблює життя дикого капіталізму, то буде вже інша “корида” – сам знаєш…»
Отже, після моральних тортур, пошуку дев’яти тисяч рублів та ще тривалого очікування самої машини, яка загубилася десь на залізничних станціях Росії, настала нова епоха життя. Свобода! Відкриття інших світів, ще не бачених дивовижних, казкових краєвидів. Драйв і екстаз від польоту в далеч, коли захід сонечка стає тривалішим, бо видається, що на шаленій швидкості возідло зможе його наздогнати…
Пролетіли, галопом проскакали роки. Возідло – обвітрене й обшарпане за свої 23 роки – геть утратило блиск свого пір’ячка, а згідно з загальниками Країни сходу сонця мало б надцять років тому вже спочивати на звалищі. Втім, Водій любив возідло і завчасно ремонтував та обслуговував. Тому прудкобіжність його – не згасала…
Одного разу, теплим і тихим вечором, Водій їхав незвіданою дорогою – прямою, як розправлена линва, що лише зрідка прогиналася чи здіймалася на пагорб. Зліва ріс давній, здичавілий ліс. Могутні дуби і клени нахилили своє гілля над узбіччям, нібито грифи розправили крила над здобиччю. А праворуч був степ і курган, що виднівся на тлі червоного небокраю.
«Може то козацька могила» – подумав Водій. Зупинився. Вмикнув запис пісні «Суботів» гурту «Кому вниз». Вечірні промені сонечка, які ледь-ледь пробивалися із-за хмари, вплели у гобелен небосхилу золоті ниточки, видимі по контуру хмаринки. Побачена картина заворожувала. А в цей час із авто лунало: «Церква-домовина розвалеться і з-під неї встане Україна…» Сумні і щемливі настрої порушив звук вихлопу мотоцикла, схожий на приглушену кулеметну чергу. Озирнувся.
До місця зупинки напрочуд швидко наближався Харлей-Девідсон. Мотоцикліст у шоломі, як у льотчика, та у чорному, лискучому шкіряному костюмі нагадував інопланетянена. Потужне синє світло великої фари спотворювало пастельні кольори довкілля і наливало свинцем крони дерев.
«А що це тут, на дорогах моєї Вітчизни, роблять пихаті американці? А якщо наздогнати і перегнати?! Невже прудкобіжне возідло не зможе?» – подумав чоловік. Колесо жбурнуло на узбіччя шмат пошкодженого асфальту, нібито копито жеребця. На обрії виднілася гора. Треба б устигнути. Акселератор вдавлено у підлогу і руховик вихлюпнув, віддав колесам усі кінські сили. Ось уже поряд кров’яне око заднього стоп-сигналу мотоцикла. Так! Нарешті сталося! Кляті янки – позаду!
Кілька кілометрів, не збавляючи швидкості, Водій переживав солодке відчуття перемоги, хоча адреналін зашкалював, бо руки злегка тремтіли. Неочікувано з-за кущів густого терну вибіг інспектор ДАІ, махаючи палицею. «Оце влетів! І де той Харлей узявся на мою голову?» – картав себе Водій, зупиняючи авто, яке проскочило ще чималий гальмівний шлях. Судорожно, лаючи себе, шукав документи. Вийшов мляво з машини і побачив, як інспектор упевненою ходою простував до нього, тримаючи в руках прилад для вимірювання швидкості руху. А мимо проїжджав легендарний Харлей-Девідсон. Його хромовані вихлопні труби хижо виблискували, співаючи сумну і неповторну мелодію барабанів і литавр. Мотоцикліст повернув голову в бік Водія і зухвало помахав рукою у чорній перчатці…

2011 рік