ОБРАЗ ТЕКСТУ

Читаю текст:
Знову осінь садами гуляє, золотим багрянцем горнеться до ніг, з вітром перекотиполе ланами ганяє, дощиком колючим кропить мій поріг. І туманом смутку душу огортає, а думки за літом тягнуться услід, бо вже так судилось, бо така вже доля, якщо дощ колючий - то на мій поріг...
Як листок зів'ялий, то на серце впаде, і пекучий промінь його обпече, та воно в тополі, що в бурю лиш гнеться, узяло і мужність, і гнучке плече. А тепло від сонця, що крізь дощ сміється, ласку спило з квітки при битій дорозі, яку кожен скубне, до землі пригне .А вона встає й красою для людей цвіте.
Кожне серце щастя хоче, мріє і бажає, бо вінок любові його уквітчає. Та не так, не так як в мріях у житті буває. Не завжди нам його доля із троянд сплітає. Є у ньому терен і лаврова віть і сльози гіркої капелька бринить. Є тепло незгасної людської доброти й повінь весняної блакиті з висоти.
І радості хвилину виспівують пташки, а сум туманно-мжичний зникає в долини. Здається, зірка щастя ось-ось прилине з далеких доріг... Та знову дощ осінній крапить на гармонійності поріг.
  Автор, давня моя знайома Оксана Максимишин, усміхнена, красива, як квіточка, що завжди, мов барвистими метеликами, оточена дітками. … Але що ховає жінка за чарівну посмішку?А що приховує незвичайна гармонійність її тексту? З першого прочитання я не збагнув таємниці… аж потім дішло – текст римований…але поскладаний, мов проза. От і вийшла не звичайна проза - така собі «приземлена» поезія: форма тексту, нагадує мовби «туманом смутку… огорнену» та вкриту жовтим листям площину осіннього саду...
Чи зустрічав я десь-колись такі тексти? Не буду шукати у своїй свідомості… але саме цей, Оксанин, заставив мене усвідомити сам текст як зображення на просторі сторінки…
І вже згадувана раніше (Мандри в космосі) «Стриптизерка» Хмельницького формою нагадує струнку дівчину, а його ж:

Любов, гаряча і безтямна, пірнала з берега у річку,
Оголена і наче п’яна, струнка і гарна, мов смерічка.
Пірнула в хвилі водограю, зблиснувши білим ніжним тілом...
...А вдалину, за виднокраї, десь тепле літо відлетіло...

можна було б поскладати у два рази вище:

Любов, гаряча і безтямна,
пірнала з берега у річку,
Оголена і наче п’яна,
струнка і гарна,
мов смерічка.
Пірнула в хвилі водограю,
зблиснувши білим ніжним тілом...
...А вдалину, за виднокраї,
десь тепле літо відлетіло...
Але тоді б перший варіант цього тексту (впоперек листка) не нагадував би своєю формою обриси лежачої жінки… у воді!

Чи ставив собі таке за мету Валерій..? Чи зумисне це робила Оксана..? – зрештою, відомо, що форма доповнює зміст - вийшло чудово!

жовтень 2011