Зліт-посадка

Кінець 1986 і початок 1987 років позначились в моєму пам’ятному списку серією дальніх і ближніх перельотів на Ту-134 (5 посадок), а також єдиним і незабутнім рейсом на «кочерзі», як ми називали Іл-18 (за іншою версією «відпускник»). 1987 рік став найактивнішим у плані відряджень і близького ознайомлення з новими моделями літальних апаратів. Протягом року до
переліку додались Ан-26 – невеличкий транспортний трудівник і Мі-8 – наймасовіший радянський гелікоптер, рекордсмен по бойових втратах і водночас рятівник поза конкуренцією.
Освоївшись у салонах відносно великих машин, я радісно став на трап до невеличкого пасажирського лайнера Ту-134. Ця машина, серед інших, виконувала рейси до Донецька. Одним підскоком літак не міг подолати відстань між столицею Узбекистану і столицею шахтарського краю. На половині маршруту виконували проміжну посадку з дозаправкою у аеропорту казахського міста Шевченко, поблизу Каспію. Коли літак повертався у Ташкент, він спочатку прямував на Гур’єв.
З року в рік «стотридцятьчетвірок» стає все менше. Вони застаріли фізично і морально. Рівень комфорту літаючої братії пішов далеко вперед. А двигуни «туполєва» ревуть, як скажені, на зльоті, аж небо розколюється навпіл. Три десятки років тому цього не помічали. Для мене літак в останню чергу служив засобом пересування. Головне, що я бачив землю далеко-далеко. І комфорт – не головне. Мрія здійснювалась щоразу, починаючи із запуску двигунів. Немає кращих літаків, немає гірших. Кожна машина має унікальні риси. Хай авіаційні оператори порівнюють технічні характеристики, тим самим вони пильнують свої гроші. Повітряним романтикам цікаво політати на всьому. Навіть якщо мітла іноді літає, то не можна втратити свій шанс.
З Ту-134 ми майже ровесники. Він народився на два роки раніше, розрахований на транспортування 80-96 пасажирів. А в серію літак пішов у 1966 році. Випускався аж до свого «повноліття». До 1984 року авіабудівники поставили на крило понад 850 одиниць різних модифікацій – багатенько. Те, що «тучка» й сьогодні піднімає пасажирів, так це хороша реклама, літак потрібен, його біографія завершиться після вичерпання ресурсу останньої машини.
У вузькому салоні крісла розставлено по двоє: два справа і два зліва. Пасажири мусять терпляче чекати один одного. Щоб пропустити когось, треба сісти. Над кріслами стандартний набір лампочок індивідуального освітлення, сопел системи кондиціонування, кнопка виклику стюардеси. Багажник, порівняно з моделлю Ту-154, мініатюрний. Все трошки наче як дитяче, а в цілому лаконічне, необхідний мінімум, як то туалет і харчоблок, мають місце. Всі радянські лайнери повторювали однакові опції, то й у цьому я не знайшов, за що зачепитись оком.
Розганялись довго: можливо, потужности двигунів трохи не вистачає. Набір висоти не такий жвавий. Не проблема, головне, що літак рухається в бік України. Краєвиди під крилом невдовзі помінялись. Навколо Ташкенту спостерігали скупчення гір, посипаних цукровою пудрою. У долині тепло, а на схилах справжній грудень. Згодом внизу розляглася біла імла. Через рідкісні розриви пасажири не могли роздивитись земний краєвид. Лише перед самою посадкою я розрізнив берегову лінію і ми пірнули в молоко. Літак підкидало, кінцівки крила тремтіли у лихоманці. Командир розвернув машину і ми вийшли з хмари зовсім низько над землею. В ілюмінаторі до самого обрію розкошував чи то голий степ, чи пустеля. Верблюжа колючка, перекотиполе шапками позначались на поверхні. Отакої! Ані моря, ані міста не видно. Дорогою їхав рейсовий автобус і це все, побачене мною. Не в’яжеться з таким рідним українським ім’ям – Шевченко. Якби не автобус, можна було б подумати, що пілоти заблукали у надхмар’ї і сіли в Афганістані. Типовий для тієї країни пейзаж. Для годиться я навіть перепитав: «яка це країна, люди?». Люди мовчали. Між іншим, туман густішав. Захотілось додому. Аеровокзал, схожий на автостанцію провінційного містечка, для очікування льотної погоди не здавався придатним. Екіпаж відвезуть до готелю, а нас? Але заправник качав гас у крила. Значить злітати можна.
Лайнер скоро котився доріжкою і, вивернувши на злітну смугу, без зупинки дав повний газ. Нижня молочно-біла межа спускалася все нижче, погрожуючи притиснути літак до бетону. Ось-ось заскрегоче кіль і викреше сліпучі іскри з непроникного гніту, і ми застрягнемо всередині захопленого негодою Ту, а небо тиснутиме зверху, допоки не луснуть під його вагою шпангоути салону. Що тоді робити?
Льотчики прискорили машину, вириваючи її з неминучого полону. Носове колесо пішло вгору і основні опори теж відчули полегшену крилами масу навантаженого металу. Відрив. Майже за мить ми занурилися у молочний коктейль. Де земля, де небо? Кінцівки крил ледве проглядають в обіймах повітряно-водяної суміші. Тільки пілоти по приладах «бачили» істинне положення літака відносно земної тверді. Перенавантаження не відчувалося, бо штурвал обережно взяли на себе, не так, як наші військові літуни – на межі фізичних можливостей. Тому до розпеченого сонячного диска машина піднімалася обережно. Командир вів її, як делікатну панночку за ручку. І ось верхня півсфера розчинила двері. В ілюмінатори увірвалися промені, примусивши сонячних зайчиків бігати обшивкою, стрибати зі спинки на спинку крісел.
Ешелон 10 000 метрів. Стюардеси крутили кола спідничок, снуючи між рядами. Це хвилини блаженного піднесення, про які мріяли всі мої друзі, мугикаючи популярну тоді пісеньку:
«Добрый день!» – шепну я стюардессе –
«Ну скажи мне, как дела?»
Незадовго до моєї відпустки слова цього шлягеру таємничо проспівав мені сусід по кімнаті Володя Яцюк. Останні (до своєї заміни) дні він, здається, тільки про те й думав, які слова прошепотіти на вушко цариці золотистих хмаринок, притиснувши її до запасного виходу лайнера. Літаючи на своїй хвилі, сусіда неодноразово вдирався до кімнати о другій ночі, тверезий і романтичний, тягнув з-під ліжка гармонь і втикав на весь модуль нашої:
«Очі сині, та й сині
Дала мати дівчині,
А навіщо давала, –
Та й не знала сама…»
Шия Володимира червоніла від напруги, на ній чітко проступала артерія, неначе шланг для подачі повітря під тиском. Він горланив, як реактивна турбіна. Задовольнившись співом, товариш залягав у тривожний сон. І дивно, що за нічні концерти ніхто ніколи не проклинав його. Хлопець не мав неприятелів. У принишклій кімнаті відбувалась матеріалізація садка вишневого коло білої чепурної хати, тину з глечиками, великих жовтих соняхів, обов’язково – ставка, булькатих жаб в ньому і криниці з журавлем. Вершина мрій Тараса Шевченка. Хоч усі ми були жителями міст і військових містечок, думки наші тягнулися до сільського затишку, у спокій теплої літньої української ночі.
Пам’ятаєте квітень 1986-го? Звісно ж, – катастрофа на Чорнобильській АЕС. Ми служили далеко від України, настільки далеко, що навіть брехня доходила до нас перебрехана найбрехливішими політбрехунами. Пішла проціджена інформація: для панічних настроїв причин немає. А Володимир відразу написав рапорт на позачергову відпустку (родина десь там, на Чернігівщині). Він летів додому, як на згарище, а я навіть не думав, наскільки серйозна небезпека іде від розкритого реактора. Міркував собі: якщо через будь-яку дрібницю кожен з нас битиме на сполох (в того син кашлянув, у іншого дружина зуби пломбує, у третього собака кісткою подавилась), то нікому буде служити. Даремно. Нескінченна брехня радянської влади висушила останні краплі довіри до неї. Омана розвіювалась, колос на глиняних ногах вже падав на наші голови.
Володька повернувся з відпустки, маючи аудіозапис дружини і доні. Кілька разів на день він крутив касету, жорстоко сумуючи. Цим записом починався і закінчувався день, як личить патріотові розплющувати очі під акорди державного гімну, і ними завершувати. Приятель крутив плівку для себе і для нас, підкреслюючи тим, що він не тільки солдатик у великій грі гігантів, але людина з особистою планетою всередині душі. Його люблять, чекають. Я напам’ять знав текст привітання, про те, як доця цьомає татка у щоку, а мамка у губи. І хоч нас це не стосувалося, своєю мовчазною увагою ми демонстрували повагу, або свою чоловічу солідарність. Кожен хотів мати таку касету, та не всі мали люблячі сім’ї.
Незабаром Володимир замінився у Союз, щасливо відбарабанивши свої два роки. На його місце прибув інший прапор, перейнявши головну мрію – дожити до здійснення слів пісні:
«Добрый день! – шепну я стюардессе, –
Ну, скажи мне, как дела?»

Була-не-була!

Літак поєднав абсолютно різні світи. Глибину різниці важко навіть уявити. Перехід від миру до війни і назад – фантастична подорож. Обидва світи абсолютно реальні, як папір, на якому я записав слова. Вони лишають глибокі сліди у серці, а повірити так важко. Люди на сусідніх кріслах не розуміють інших відчуттів, крім спокою мирного неба, у якому ревів турбінами наш рейс. Ми вилетіли з Ташкенту, подолали тисячі кілометрів, перетнули море і сіли у Донецьку. Після невеликого гарнізону, де зброя валялась під ліжками, на стільцях, будь де, після чужих міст і кишлаків, у яких без автомату напоготові ні кроку, такий всеоб’ємний мир приголомшив. Літак пройшов над вулицями мого міста. Воно не помітило нашого прибуття.
В Афгані ми ідентифікували літаки за призначенням. Навіть пісня така є: всі вони одним кольором, тільки ми їх розрізняємо. Відпускник, поштовик, «чорний тюльпан», санітарний… Усіх непокоїв стан неба, траєкторія борту в польоті. Як він заходить на смугу, чи сяде з першого заходу? Як працює пара прикриття? Що привіз нам, а що повезе додому? Сьогодні ти спостерігач, завтра – пасажир. Не всі хотіли літати, але мусили, попри свій страх. Сашка Кисельов, як він того боявся, та змушений був молодим кабанчиком метнутись по топографічні мапи у столицю. А треба сказати, кому Ан-12 як забавка, то Олександру він – повільна смерть, ступа баби Яги. Повертався Сашко такого туманного дня, який рідко трапляється в Афгані. Справді, то було щось. Його борт з першого заходу не знайшов смугу. Власне, промазали крилаті пару-трійку кілометрів, мало не сівши на нашому плацу. Ледь видимий обрис сірої сосиски проревів над нашими головами, здивувавши навіть дурних осінніх мух. На аеродромі обслуга здивувалась лункій тиші, адже з переговорів між екіпажем і диспетчером виходило, що вже й колеса вивалились із своїх ніш, аж ні – тихо. Льотчики вчасно помітили будови між соснами там, де хотіли б бачити рівну бетонну дорогу і дали газу. Пішовши на повторне коло, вони ніяк не могли угледіти червоні вогні на торці смуги, аж поки сигнали не перевели на режим блимання.
Олександр доїхав деморалізований болями у вухах, животі, з геть розбалансованим організмом. Пару днів він вилежувався, жалісно попискуючи під ковдрою. Покатався хлопець.
Дивитись на таке було смішно: доросла людина, прапорщик, врешті-решт, просто чоловік, але… Чи міг я колись подумати, що любий мін Ан-12 підкине й мені несподіваний неприємний сюрприз? Трапилось летіти, попри застуду, на чергове завдання. Негаразди пішли відразу, як тільки літак закрутив спіраль, набираючи висоту. У животі почались такі спазми, наче душмани проривалися з оточення через мій шлунок. Біль то відпускав, то повертався знову, катуючи мене протягом всього польоту. На стрілянину барабанних перетинок я вже й не звертав уваги. Отже, коли плануєте повітряну подорож, зважайте на стан здоров’я.
Крім випробування болем на «дванадцятому» довелося пройти через заморозку. Взагалі, той рейс був цікавим. Почався він у Кабулі. Коло рампи зібрались ми – пасажири. Льотчики скинули на землю парашути. Скільки парашутів, рівно стільки й пасажирів. І нарахував я мінімум три типи куполів: заплічний, нагрудний і під п’яту точку. Разом з нами крутив, розглядаючи парашут, цивільний здоровань гарантованою вагою далеко понад центнер. А на календарі зима, високогір’я. Куртка на ньому тепла, светр, ще якась одежина. Така собі галапагоська черепаха, яку треба заправити у підвісну систему, пустивши пару лямок між ногами і пару через плечища. Як це звести на пузі? Людина в глибокому шоці. Вперше за життя тримає Д-6 і, головне, льотчики чути не хочуть, щоб він летів некомплектний. Запакувавшись, я розтягнув йому лямки на повну довжину. Малувато. Натиснувши на кендюх, смикнув щосили два кінці. Клацнув замок. Бульбоподібне тіло перекосило набік. Спільними зусиллями ми втоптали масу жиру у підвісну. Симетрію було відновлено.
– Як ним користуватись?
О, це практичне питання. Хіба за дармо мучилась людина, щоб у критичний момент гепнутись з нерозкритим куполом?
– Відштовхуєшся від літака, - кажу, - рахуєш: «сто один, сто два, сто три» і смикаєш оцю червону ручку, яка є, насправді, кільцем.
– А куди стрибати?
– Е, друже, то вже дивись, у якому місці літак переломиться.
І нащо лякати чоловіка статистикою, яка свідчить, що з Ан-12 на парашуті ще ніхто не рятувався? В його очах я прочитав увесь хід попереднього життя, а по губах – слова каяття. Пілоти зосереджено роздивлялись якусь деталь, показували пальцем, наче робили ставки: долетимо – не долетимо. Ми рушили до салону. Я розповідав, яка кепська штука – гумова киснева маска, особливо взимку. Мій «курсант» сів навпроти мене, відправляючи подумки останні телеграми рідним, натягнув на лице маску і вкипів на місці.
Черево транспортника захищало лише від вітру – не від морозу. Сказавши, що було свіжо, я буду найбільшим у світі брехлом. Морозенко брав за горло. А далі чиста фізика: літак піднімається над горами – температура падає. Сидячи на металевім стільці, я зрозумів, що хронічні хвороби незабаром увійдуть до тіла. Підібрав ноги, сівши навпочіпки, та так і закляк. З кожною хвилиною м’язи дерев’яніли. Конденсат стікав на підборіддя холодними струмками. Коли рівень рідини піднімався до носа, я її зливав. І, як кажуть студенти, це тривало повну академічну годину.
Сіли у Шинданді. Сусід навпроти завовтузився, відкликаючи назад посмертні телеграми. Ач, який молодець, замерз, чи ні, але рухається. Все-таки жировий прошарок знадобився. А мене скувало так, що ледве ноги вивільнив. Ні, взимку треба літати цивільними літаками. Хоча, он старші офіцери бадьоро вийшли з гермосалону. Не всім одна доля, як та пайка у їдальні. Батьківщині треба добре послужити, щоб вона віддячила, кому пільгою, кому суттєвою добавкою до окладу. Мені дано було право літати, не сплачуючи ні копійки. Насправді, не стільки право, скільки обов’язок. Як добре, що бувають приємні обов’язки.

Мі-8

Бажання літати, помічене командирами, реалізовувалося при найменшій нагоді. Навіть не пам’ятаю всіх завдань, які виконував. Одного разу підполковник Крупнов доручив розшукати у Гераті офіцера. Подробиці забулись. Треба було щось передати. Схема проста, та не передбачала форс-мажору. Мобілок тоді не було, а офіцер на момент мого прильоту рушив з колоною на північ. Той собі поїхав, нічого не знаючи¸ а я вилетів гелікоптером Мі-8 до Герату.
Мі-8, ах! І ще раз ах! Чим цікава машина? Потужність 3000 коней. «Тьху!» - сплюне знавець – «Чи не цаца!». А от і цаца. Вона настільки універсальна, що легше перерахувати, чого не вміє металева бабка. Доставка десанту, вантажів, рятувальні операції, санітарні рейси, монтажні і евакуаційні роботи, пошта, повітряне таксі, розвідка, нанесення штурмових ударів, підтримка військ, функції командного пункту, радіоелектронна боротьба і ретрансляція, ескорт повітряних та наземних об’єктів… Ще багато іншого лягало на гвинти наймасовішого вертольоту радянської армії. Приблизно, порахувавши лише бойові втрати, називаю не менш ніж 161 машину, втрачену за період окупації Афганістану. Плюс зі складу ВПС ДРА знищено повстанцями близько п’ятнадцяти Мі-8 і його модифікації Мі-17. А виведені з ладу в результаті транспортних пригод і різних непоправних ушкоджень порахувати не вдалося, потонув у цифрах. Неможливо уявити таку кількість загиблої техніки.
Але ж техніка пов’язана з діяльністю людей. Мій шеф Валерій Сергійович Крупнов знає, як то падати у збитому вертольоті. Контузія не дасть забути.
Екіпаж Мі-8 складався з командира, льотчика-штурмана і борттехніка, причому штурман був повноцінним пілотом. Бортачів теж практично готували до надзвичайних випадків. Один технік
Кандагарської ескадрілії двічі приводив підбитий вертоліт на базу. Варто було б описати всі історії, але наведу лише кілька яскравих прикладів бойового використання, щоб трошки розворушити уяву читачів.
25 квітня 1984 року під Баграмом катапультувався пілот Су-17МЗ старший лейтенант Сергій Соколов. На землі його чекали мисливці за погонами. Під час перестрілки Сергія тяжко поранили. Пара Мі-8 пошуково-рятувального загону молотила повітря над Панджшерською ущелиною. Навіть у польоті з максимальною швидкістю (260 км/год) рятівники підійшли лише через 20 хвилин. Зорієнтувались по уламках літака. Капітан Бойков помітив Соколова серед барханів. Неподалік катапультне крісло. Точився бій одного проти загону. Коли двоє рятівників підбігли до Сергія, він вже втратив свідомість. Піднявши пораненого на борт, технік Анатолій Маркуш оглянув його. Він помітив у руці непритомного затиснуту гранату з висмикнутим кільцем. Розчепивши пальці, Анатолій кинув гранату назовні. Для командира екіпажу капітана Єфімова це був другий врятований льотчик.
19 листопада 1984 року в районі Чорних гір розпочалася велика десантна операція. Як це неодноразово траплялося, висадку блакитних беретів помилково почали на необробленій вогнем з повітря висоті. По вертольотах вдарили «сварки» (ДШК – мовою пілотів). Кулі великого калібру завдали найбільших ушкоджень машині капітана Малишева. Практично, обидва двигуни було виведено з ладу, але завдяки майстерности, вертоліт вивели з небезпечного сектору і посадили на дні ущелини. Іншим вертольотом екіпаж евакуювали на базу. На цьому б і припинити, отут би дати оговтатись врятованим, але екіпажів гостро не вистачало. Капітан Малишев з капітаном Ісаковим і старшим лейтенантом Ткаченко зробили другий рейс, а потім – третій, останній. Льотчики ніколи не кажуть «останній», є інше слово – «крайній». Але третій виліт екіпажу Малишева став для них останнім. Висадивши десант, на зльоті попали під дощ куль від «сварки». Вирубало правий двигун, пошкодило гідросистему. Командир тягнув до бази, але головна гідравліка вийшла з ладу. Коли машина заходила на рівну ділянку поблизу поста, відмовила аварійна система. Перевернувшись, вертоліт впав і вибухнув.
1987 рік, передсвятковий день 7 травня. Поблизу Кандагару вибухнув у повітрі вертоліт, що перевозив одинадцятьох демобілізованих солдатів. Поспішали на свято у родини. До рідних вони доїхали, але у «цинках» і з запізненням.
Вертольотчики служили в Афганістані по року. Прилітали наступники, мінялися екіпажі. Багато хто встиг зробити два-три заходи на війну. І вони, політавши в горах кілька місяців, набували такого безцінного досвіду, який не купиш, не накопичиш за весь стаж у армії.
Широку кабіну з великими вікнами частково захищали навісною бронею. У багатьох випадках вона зберігала життя, бо моджахеди не лінувались дірявити небесний тихохід, небезпечний для них. Але броня з’їдала швидкість і маневреність. Дехто свідомо знімав листи зі своїх вертольотів.
Звернувшись до цієї теми, я перекопав інтернет-ресурси, знайшовши записи двох ветеранів, дотичних до роботи Мі-8 в Афганістані. Знову-таки, спершу звертаюсь до спогадів Ігора Фролова. Він просто «купив» мене своїм гумором. Читати подібні страшні історії легко. Тож, із задоволенням додаю до своїх розповідей трохи пригодницького шарму.
Таким був перший ознайомчий виліт вже знайомого нам бортача Ф.:

«Запустились, вирулили у непроникному жовтому поросі, запросились, злетіли.
– Сідай за кулемет, друже, – сказав командир. – Наберемо висоту, сядеш назад. Літаємо на максимумі, щоб «Стінгер» не дістав. Слава Богу, це наш крайній виліт, відпрацювали своє. Тепер ваша черга.
Висоту набирали із зусиллям. «Дохла машина» – кривився командир. Борттехнік з нагрудним парашутом сидів за кулеметом і дивився на жовту землю у запорошеному серпанку.
– Побачиш, якщо заіскрить внизу – доповідай, побачиш спалах – доповідай, побачиш димовий слід – значить пуск, побачиш сонячний зайчик – значить машина зблиснула склом, – бубонів командир.
Набравши 3500, вони вийшли поза зону, яка охоронялась і потяглись на північ, добираючи висоту по прямій.
– Тут кулемет не потрібен, – сказав командир. – Сідай на місце.
Борттехнік почав вилізати від кулемета. Розвернутись можливости не було – нагрудний парашут чіпляв кулемет і борттехнік розумів: якщо він зачепиться кільцем, то розкриттю парашуту у кабіні ніхто не зрадіє. Він трохи підвівся і заніс праву ногу назад…
Але поставив її не на підлогу, а на важіль шаг-газу (знаходиться ліворуч від правої чашки і дублює шаг-газ командира). Не зважаючи на те, що командир тримав свій шаг-газ, його розслаблена похмільна рука виявилась неспроможною зреагувати на несподіваний напад незрячої ноги борттехніка. Важіль смикнуло донизу, кут атаки лопатей впав, вертоліт провалився.
– … (оригінальне слово не відтворюю з огляду на його нелітературність), – спокійно мовив командир. – Прибери ногу, брат, – мені й так тяжко…
Судячи з несподіваної легкости в тілах, вони падали.
Борттехнік, у якого все зіщулилось від переляку, впершись лівим коліном, зіскочивши назад гепнувся на своє відкидне сидіння. Командир потягнув шаг-газ, притисли перевантаження, вертоліт затремтів і пішов вгору.
Деякий час мовчки закурювали.
– А все-таки, я заздрю борттехніку, – раптом вимовив правий льотчик і подивився на командира. – В нього аж два місця. Хоче тут сидить, хоче – за кулеметом.
– Але з іншого боку, – рік командир, – коли борттехнік сидить, як от зараз, на своєму місці, то при спуску на авторотації (аварійне зниження при непрацюючих двигунах) передня опора шасі, що знаходиться точно під сидінням, пришпилює борттехніка до стелі. Якщо ж він сидить за кулеметом – як на балконі, – то є мішенню для ворожих куль.
– Це точно, – погодився правий. – А якщо просто у скло влітає дурний орел, то борттехнік з проломленою грудиною валяється у вантажній кабіні. Та й у випадку покидання вертольоту ми з тобою вистрибуємо через свої блістери, а борттехніку треба чекати своєї черги, або бігти в салон до дверей.
– У будь-якому випадку не встигає, – кивнув командир. – Мабуть тому втрати серед борттехніків набагато більші, ніж у інших категорій льотно-підйомного складу…
– Ну все, командир, – сказав борттехнік. – Зупини, я просто тут вийду.
І всі троє засміялись.»

А так наші повітряні помічники розважались по ходу справ:

«Степ Ялан поблизу Герату. Пара «вісімок» повертається з завдання – завалили НУРСами кілька входів у кяриз – підземну річку, яка тягнеться до гератського аеродрому. Машини повільно пливуть уздовж кяризу, шукаючи, куди б ще пустити залишок ересів. Раптом дорогу ведучому перетинає лисиця – і не руда, а палева з чорним.
– О! Диви, диви, – кричить командир, майор Г., тицяючи пальцем. – чорнобурка! Лупи її, чого рота роззявив! Оце хутро буде.
Борттехнік відкриває вогонь з кулемета. Гелікоптер висить на хвості в’юнкої лисиці, вона крутиться змією. Борттехніку жаль лиску. До того ж він розуміє, що кулі калібру 7.62 влучивши перетворять лисиччине хутро на дрантя. Тому він акуратно вбиває короткі черги то ближче, то далі швидкої красуні.
– Та ти що, … , влучити не здатен! – реве командир, качаючи важіль. Правак зсуває блістер, висовується, починає шмаляти з автомату. Але лисиця враз зникає, - вона просто розчиняється серед каміння.
– Ех ти, мазило! – каже майор Г. – Я тобі її на блюдці підніс, ножем можна було заколоти. А ти…
– Жаль стало, – зізнається борттехнік.
– Та годі тобі! Просто кажи, стрілок …
Борттехнік ображено мовчить. Він добуває цигарку, закурює. Вертоліт набирає швидкість. Спершись ліктем лівої руки на ліве коліно, борттехнік курить, правицею граючи знятим зі стопора кулеметом. Попереду навскіс, дугою мелькнув горобець. «Н-на!» – роздратовано вимовляє борттехнік і коротко натискає гашетку, не змінюючи пози. Дворазове туркотіння кулемета – і …
… Бризки крови з пушинками заліплюють лобове скло!!!
Ошелешений цим несподіваним влучанням, борттехнік курить, не міняючи пози. «Бог є» - думає він. Льотчики вражено мовчать. Після довгої паузи майор Г. проказує:
- ВАС ЗРОЗУМІВ, ПЕРЕПРОШУЮ!»

Льотчики робили дива, але й землепрохідці іноді у тому не поступались. Часом мізки плавились під шоломами і тоді у результаті…:

«Зі сходом сонця пара була зайнята вільним полюванням – прочісували пустелю поблизу іранського кордону на захід від Шинданду. Летіли вже близько двох годин, сідали на кожну вимогу старшого групи спецназу. Полювання не складалося – ані машин, ані верблюдів, ані явних духів. Попадались лишень чорні, схожі на каракуртів, пуштунські намети…
Під час чергової посадки, коли бійці розсипались по наметах, борттехнік поглянув на покажчик пального і побачив – гасу лишалось тільки долетіти до «точки».
– Командир, час вертатись, – сказав він, тицяючи у покажчик.
Командир вистромився через блістер, поманив пальцем бійця, що стояв неподалік і гаркнув йому:
– Клич всіх, пальне закінчується!
Боєць спокійно підтакнув, повернувся лицем до наметів і покликав товаришів. Зробив він це доволі просто: підняв свій автомат і натиснув на гачок. Черга – з третину ріжка! – пішла вертикально вгору, як щиро вважав боєць. Але позаяк він стояв поблизу командирського блістеру, - просто під лопатями несучого гвинта, які обертались – то вся черга – куль із десять! – на очах у занімілого екіпажу пішла в лопаті!
Борттехнік і командир похапались за голови від жаху, зарепетували несамовито. Вони погрожували бійцю кулаками, тицькали пальцями у небо, крутили ними коло скроні. Воїн здивовано подивився на чудних льотчиків, стенув плечима і відійшов про всяк випадок подалі.
Доки летіли додому, екіпаж дослуховувався до посвисту лопатей, додивлялись до кромки гвинта – але все йшло штатно.
Прилетіли, зарулили, вимкнулись. Борттехнік поспіхом загальмував гвинт, тоді відпустив гальма і втрьох піднялись нагору. Ретельний почерговий огляд лопатей виявив, що у них жодної дірки!
– Мабуть, у цього бійця на «калаші» переривач Фокера (пристрій застосовували на гвинтових літаках, щоб дати можливість вести вогонь через диск гвинта – прим. автора), – пожартував заспокоєний (не треба міняти лопаті) борттехнік.
– Добре, якщо так, – сказав командир. – А тобі не спадало на думку, ЩО НАШ СПЕЦНАЗ ХОЛОСТИМИ ВОЮЄ?
(Вичерпну глибину цього вислову борттехнік Ф. не годен усвідомити навіть через 20 років).»

Фронтовий мемуарист Фролов – не кадровий офіцер. Відслуживши законний термін, старший лейтенант перейшов на мирні рейки. Він не планував льотної кар’єри у ВПС, але, так трапилось, пройшов крізь горнило, набувши непотрібного йому досвіду. Ігор пише, що у польоті життя борттехніка цілком залежало від льотної майстерности пілотів. Він поділив льотчиків на три категорії: ті, що літають, як Бог, хоч я би не згадував всує Всевишнього; друга категорія – літали, як диявол, тобто, коли бортач прилітав з мокрими штанями; треті – літати взагалі не вміли. Історія, якою колишній бортач ілюструє свої спостереження, з деякими моїми купюрами, тому доказ:

«Того дня командир екіпажу прибув на стоянку один. Правака все не було, а зліт відкладати неможливо – наближався час виходу на зв’язок з комеском. Капітан К. розсудив летіти без правака.
– Один хрін, з нього нема користі. Читач! – сказав він. – Ти, Феліксе, під час зльоту посидь у правій чашці, щоб з «вежі» не помітили його відсутности.
Так і злітали без правого льотчика. Борттехнік М. весь політ просидів на його місці. Коли приземлились і зарулили, побачили старшого лейтенанта В., який сидів коло контейнера на ящику з НУРСами і, пахкаючи цигаркою, читав детектив. Він мовчки вислухав докладну думку про себе капітана К. і вони пішли.
Наступного дня екіпаж прибув у повному складі і вчасно. Борттехнік М. жартома запропонував праваку знову посидіти на стоянці. Той стенув плечима, висловлюючи згоду, але командир рішуче заперечив, наче передчуваючи негаразд.
Злетіли, відійшли від аеродрому в бік Анардари і почали крутити кола з малим креном. Все було, як завжди – правий розгорнув книжку, борттехнік, відкинувшись спиною на зачинені двері кабіни, закуняв.
Але звична ідилія тривала недовго. Може вертоліт, що сонно гуркотів, попав у низхідний потік, нерідкий у гірській місцевости, може стояче повітря сколихнула ланка «свистків» (винищувачів-бомбардувальників – прим. автора)… Раптом, під час чергового розвороту, вертоліт почав швидко завалюватись на правий бік, як корабель, що отримав пробоїну. Нахил стрімко зростав, командир зробив спробу вирівняти борт, але перестарався і гелікоптер завалився на другий бік з нахилом у 50 градусів. Командир знову смикнув ручку, вертоліт повторно ліг на правий бік. Далі – гірше. Вирівнюючи машину, командир взяв важіль на себе, вертоліт задрав ніс, командир посунув важіль вперед і кинув машину у стрімке піке. Тепер льотчик боровся зі стрибками тангажу. Машина застрибала по небу кульгавим коником. Борттехнік прокинувся і, наливаючись жахом, дивився на авіагоризонт, який то білів, то увесь запливав чорним. Командир вже безладно смикав ручку і совав ногами так, наче їхав на дитячій педальній машинці. Він почав панікувати, з під шолома по обличчю струменів піт. Борттехнік, бовтаючись у дверному отворі, зачепився поглядом за висотомір – та вони просто падали і за якісь секунди втратили півтори тисячі! До вершин Анардари лишалось зовсім небагато – ось вони, розгойдуються перед очима, стрімко виростаючи. Борттехнік висмикнув з-під сидіння свій нагрудний парашут і заходився чіпляти його на підвіску. Карабіни зривались у мокрих пальцях і парашут ніяк не хотів зростатися з тілом. «Ось він,…! – майнуло в голові. – І навіть не у бою!»
І тут у навушниках пролунав невдоволений голос правака.
– Припиняй буянити, командир! – сказав він. – Дай-но я…
Трьома простими рухами старший лейтенант В. вивів вертоліт із стану безладного падіння і перевів його в спокійний набір висоти.
– Почитати спокійно не дадуть… – буркнув він. – Візьми керування.
Після цього випадку борттехнік М. зафіксував у своєму записничку з дев’ятьма правилами ще одну заповідь: перед вильотом перевірити комплектність екіпажу.»

У певний час періоди служби мій і лейтенанта Фролова періоди служби збіглися. Гортаючи його записи, я шукав епізоди, по яких хоч приблизно можна було побачити ознаки історій, пам’ятних для нас обох. Здається, знайшов схожу. На момент прочитання перший варіант моїх спогадів вже лежав в Інтернеті. Користуючись нагодою, у другій редакції я поклав собі спершу передати Ігореву історію. Чим йому запам’ятався політ? Отже…:


«Дорогою на Турагунді пара сіла на 101-й майданчик (101-й полк, дислокований перед Гератом). Вимкнули двигуни, чекають, коли привезуть секретну пошту. Нарешті, пошту підвозять. Офіцер з портфелем посідає своє місце в салоні ведучого. Там сидить листоноша з Шинданду (точно, був один солдатик – прим. автора) з трьома паперовими мішками листів.
Екіпаж у кабіні, запуск двигунів. Борттехнік Ф. натискає кнопку допоміжного турбоагрегату АІ-98 (у народі – «аішка»). Позаду у хвостовій балці лунає гучне клацання і нічого не відбувається.
– «Аішка» згоріла? – припустив командир, майор Г.
Борттехнік стенув плечима.
– Ти мастило давно перевіряв? – спитав командир.
– Та вчора якраз, – звично збрехав борттехнік і поліз нагору. Доки він добирався правим бортом до аішки, командир, незважаючи на його значні габарити, пробіг по лівому і опинився коло капотів раніше борттехніка.
Борттехнік знітившись від неочікуваної жвавости майора, відкрив капоти.
Такої підлости він не очікував. Над мастиломірним склом, на заглушці горловини висіла ЗАВОДСЬКА СВИНЦЕВА ПЛОМБА! Інакше кажучи, крайній раз мастило було залите на заводі і на цей момент вийшло.
– Ну ти й фокусник! – вражено прокоментував командир наявну ситуацію. – «Вчора»!
Мастило на борту було і борттехнік швидко поповнив нестачу. Але, виявилось, при спробі «сухого» запуску згорів запобіжник на електрощиту, який знаходиться у хвостовій балці. Звісна річ, запасного запобіжника у борттехніка Ф. не було. Не було його і на веденому борті.
– Спробуй викруткою, – порадив командир. – І давай швидше, стирчимо тут, як дві тополі… Позавчора он трубопровід за 101-м рвонули…
Борттехнік взяв викрутку, піднявся драбинкою до лючка у хвостовій балці, сунув викрутку у контакти для запобіжника, але тримати рукою не наважився. Зліз донизу, крикнув праваку:
– Запускай!
Правак натис кнопку. У люці гегехнуло, викрутка з гуркотінням вилетіла у вантажну кабіну і підкотилася до ніг секретника. Він підняв її, з цікавістю роздивляючись малинове жало.
Борттехнік метнувся на ведений борт, який вже запустився і молотив, очікуючи ведучого.
– Давай, знімай свій запобіжник, я його до себе поставлю, - сказав він хазяїну борта, борттехніку Л.
– Хіба я хворий? – здивувався борттехнік Л. – Знімай сам.
Борттехнік Ф. поліз у темну балку, що ревла, пітніючи від спекоти (під його руками потріскувала напруга у десятки тисяч вольт) зняв кришку щитка, взяв запобіжник двома вологими пальцями за скляну середину. Його тут-таки пронизало судомами і з криком …! він злетів з драбини на підлогу. Бідкаючись, , взяв суху ганчірку, обмотав нею руку, абияк вирвав слизький запобіжник і помчав на свій борт.
Запустились, полетіли. Сіли в Турагундях, вимкнулись. Через годину, під час запуску, борттехніку довелось проробити ту процедуру у зворотному напрямку – запустивши свою «аішку», висмикнути запобіжник (два удари струму, незважаючи на ганчірку), поставити його в рідне гніздо.
Потім знову була посадка на 101-му майданчику – і знову вимкнулись, чекаючи підвозу поранених з 12-ї дивізії, і знову на запуску борттехнік тремтячими руками виймав (три удари) запобіжник.
– Гарний політ вийшов, змістовний, – резюмував, підсміюючись, командир. – І корисний! У дикої тварини породи «борттехнік» виробився умовний рефлекс до порядку.»

Отакий політ описано тезкою. Є у ньому кілька моментів, які наче підказують мені: «А ти пам’ятаєш?» Щоправда, кінцівка несхожа, бо зі 101-го майданчика мене забирали з пилової
бурі, не вимикаючи моторів. Не було поранених і не було маніпуляцій у хвостовій балці. Можливо то подібний випадок, у якому інший бортач напрацьовував корисні рефлекси. Пам’ятаю, по прильоту у Шинданд, я почув від пілотів про якусь важливу дрібну деталь, яку переставляли з борту на борт, щоб запуститись. Що думати? Історія могла піти маятником. Ми, люди, здатні ігнорувати повчання, напрацьовані до нас. Все шукаємо власного досвіду, набиваючи ґулі. Можливо ж, якісь подробиці з плином часу загубились у численних поворотах мозку – інформація заблукала. Очевидна правдивість, така незабутня дрібничка і, разом з тим, величезна моя цінність, бо я людина, допоки можу пам’ятати.
Я на борту. Відкидні східці прибрано всередину. Турбіни розкручують п’ятипалий гвинт. Вібрація – те, чого немає в літаку, вона передалася навіть макаронам, з’їденим зранку. Ручкою циклу командир перевірив роботу автомату перекосу. Млинець гвинта віддав поклони на чотири сторони світу. Трохи нахиливши його вперед, льотчик крутнув рукоятку шаг-газу, додав обертів двигунам і потягнув важіль вверх. Пласкі лопаті відреагували довертанням на потрібний кут атаки і почали загрібати повітря, кидаючи його додолу. Хвилі порохняви заворушились навколо, і підлога піді мною ожила так, ніби легкий бриз на воді заколивав округлий корпус вертольота. Пара відірвалась від бетону і почала набирати швидкість. Але вгору вертольотчики не пішли. Машини понеслися над автотрасою, як дві гоночні машини. Через прочинені двері пілотської кабіни я бачив попереду дорогу, автомобілі і бойову техніку. Вони йшли назустріч, або ми обганяли їх. Здавалося, постав на перехресті світлофор, то й наш гелікоптер зависне нерухомо на червоне.
Увійшовши між горами, пілоти розпочали слалом. Попереду час від часу виринали стрімчаки. Вони насувались швидко-швидко, навіть здавалося, що Мі-8 не встигне відвалити вбік. Це був погляд із салону. З пілотських крісел ракурс мінявся, там все виглядало як з водійського крісла міжміського автобусу. Тільки висота з десяток метрів і шалена швидкість, і ще гуркіт двох вертольотів, який багаторазово відбивався від схилів, наповнюючи нутрощі п’янкою млістю.
Величезні вузли і петлі дороги ми зрізали напряму. Ведучий тягнув руку і ніс вертольота задирався вгору. Відомий повторював підскок, тримаючи небезпечну відстань. До слуху долітало цокотіння кулемета. Це правак, а може технік промацував підозрілі купки каміння на шляху. Он бурунці пилу там, де полоснула черга, ще не розвіялись. Гори не відповідали вогнем. Мабуть того дня мисливці мали клопіт в іншому місці.

Гарнізон Герат. Покидаючи вертоліт, я попросив льотчиків підібрати мене на їх зворотному шляху. Пара готувалась іти на Турагунді. А я знову у спекотному 101-му полку. Скільки ж то часу мене тут не було? Нова електростанція гула корабельними дизелями, працював пральний комбінат. Цивілізація зробила пару кроків вперед. Уславлена частина обросла необхідною інфраструктурою, яка значно покращила побут її мешканців. Тут четверо командирів отримали золоті зірки Героїв.
Але де мій офіцер? Немає його, поїхав колоною на північ. Я не думав наздоганяти колону. Ну чим її доженеш? Пара Мі-8 вже далеко. Чи буде ще? А заночувати, чесно кажучи, хотілось у своєму ліжку. Покрутившись між модулями, я поплівся на вертолітний майданчик. Скоро мала повертатись моя пара.
Сидів, грівся я під капелюхом, тут мене і накрило вітром-афганцем. Тривожно так стало: як мене підберуть? Нічого не видно навкруги. Всі нормальні люди поховались по «норах». Однак, треба було чекати, пропісочуючись осоружним гарячим пилом. Висидів! Із глибини, ні – з висоти рудих клубів почулася музика турбін. Тільки звук, на який я міг іти. Вертоліт сів за кілька метрів. Все-таки, які вони молодці! Прилетіли, бо пообіцяли, пірнули у невідоме, не знаючи, чи тут їх пасажир.
Двері за мною зачинилися. Відразу підлога підскочила вгору, втиснувши на своїх місцях усіх, хто сидів у салоні. Поруч зі мною жінка, приблизно вдвічі старша від мене. Навпроти – солдат з мішком пошти і ще пара осіб. Лишивши вітер-афганець бешкетувати внизу, вертоліт вирвався у
повітря, перенасичене сонцем. Напарник чекав нас, виписуючи кола. Побачивши нашу втечу із середини бурі, він повернув на південь, де вже виднілись гори. Треба було їх перескочити, щоб вийти на Шиндандську авіабазу.
Над горами летіли низько, навпростець, не тримаючись автодороги. То піднімались, повторюючи рельєф, то падали по той бік хребтів осіннім листом. Середнього віку жінка праворуч тяжко роздувала «міхи». Тканина на тих дихаючих місцях натягувалась, викликаючи моє занепокоєння: хоч би її не знудило. Солдат-поштар дістав порожній паперовий мішок і наповнював його, сховавши голову по вуха. Напевно, пілоти отримували велике задоволення від своєї роботи.
Вже на літовищі, коли зупинені турбіни «відсапувались», потріскуючи гарячим металом, учасники перельоту розповіли, як у Турагунді не запускалися двигуни нашої машини. Тоді технік зняв якусь деталь від справного гелікоптера і встановив її на свій. Виходить, ми летіли на зіпсованій бабці?!
Наступного дня, незадоволений моїм не результативним вояжем, Валерій Сергійович відправив мене зранку на вертоліт: «Шукай де хочеш, а знайди, туди твою, растуди!» Не дивно, що піднявшись у повітря, я дякував сам собі. До другої половини дня мене перемістили спочатку до Герату, а там далі – у Турагунді.
Фактично, це містечко перетворили на велику матеріальну базу радянських військ. Роблячи коло над майданчиком, нам показали державний кордон і південне радянське місто Кушку по той бік. Звідти через річку перекинуто залізничні рейки для проходу вантажних потягів. Тож, не було потреби перетинати Пяндж сотням автомашин. Всі вони екіпірувались тутечки у дальню нелегку путь.
Наш політ пролягав через центральну частину Герату, вцілілу від безкінечних бомбардувань. Обабіч отих залишків стирчали руїни, руїни, руїни. Розбиті дували змішались із стінами колишніх будинків. Глина і цегла до обрію. Який жаль! Цьому місту тисячі років, тут творилася історія і народжувалася унікальна культура. Тут генії відтворювали красу у мистецьких виробах і творах. Що далі? Далі що?
Соборна мечеть надзвичайно тонкої роботи стояла неушкодженою. Бомбардуючи місто, вочевидь, враховували історичну цінність древніх споруд. Герату лишили віками накопичене архітектурне багатство, знісши начисто житлові будинки. Можна після цього сподіватись на повагу до шураві? Якби тільки бездушні стіни. Людські душі лузали, як насіння, оптом і вроздріб, цинічно: вони ж не родичі нам, вони – дикуни. А у мене протягом років склалося інше враження, яке підтвердив християнський пастор у наведених нижче словах:
«Людські істоти, які прямують за сатаною, здатні на неймовірну порочність. Не знадобиться багато часу, щоби стати у галереї сорому в один ряд з Нероном, Гітлером, Сталіним, Мао і Пол Потом; сюди ж входять арабська і західна торгівля рабами, тероризм, геноцид у нацистській Німеччині, Руанді, Камбоджі, Боснії й Терції. Будь яке зло стає можливим, коли демонічна сила усуває всі людські захисні механізми проти зла.
Дослідник прав людини Гарі Хьюген виявив у Руанді, що для масових вбивств не потрібні «патологічні» кілери. «Коли знято всі обмеження, селяни, клерки, директори шкіл, матері, лікарі, військові і теслі можуть взяти ніж і зарізати беззахисних жінок і дітей.» Хьюген виводить: «Людина без Бога… дуже жахливе створіння.»

«Нацисти знали, що майже кожний здатен на надзвичайну жорстокість. Майбутні офіцери СС отримували цуценя німецької вівчарки на початку навчання. Щеня росло разом з кандидатом в офіцери. Вони працювали, грали, спали разом, вони були постійними супутниками протягом шести місяців. За цей час собака повністю довіряла цьому офіцеру. Але фінальний іспит офіцера перед введенням на посаду в СС вимагав від нього власноруч задушити собаку. Ті, хто не міг цього зробити, виключались із СС. Але ті, хто робив це, ставали здатними до страшного зла. І це ставалося лише за шість місяців.
Ми, безперечно, висловлюємо своє несхвалення злу, коли воно виходить з-під контролю у кількісному вимірі. Але чи бажаємо ми визнати, що зло, яке ми проявляємо щодня, по суті, не відрізняється від того, яке проявляється у більшій мірі?» (Джон Паулін, «Євангеліє з Патмосу», вид. «Джерело життя», 2010 рік.)
Це точно, зло завжди є злом, багато його, чи мало. Можливо, я профан у політиці, не розумію історичної ситуації, доцільности, та, врешті решт, не я засуджую радянську окупацію. Судовий вирок викрикують спотворені вогнем вулиці. Ми дивились на них крізь ілюмінатори: чи це за таку братню допомогу на медалях викарбовано напис: «Радянському воїну від вдячного афганського народу»? Я встиг отримати таку перед звільненням з лав армії. Як сувенір, цікава, але неправдива прикраса, не вірю її словам і відштампована медаль десь у СРСР. Достойні нас (з погляду того ж афганського народу) нагороди купувались за гроші в інших країнах світу: пластикові міни – Італія; стрілецька зброя – США, Англія, Китай, Ізраїль; ракети; гранати; гармати… Отже, я вже нічого не можу змінити, крім ставлення до тих подій.

Трагічна доля багатьох десятків Мі-8 у Афганістані не перекреслює вагомого внеску «вісімки» в розвиток всіх, без виключення, бойових операцій. Так, межа можливостей часом не дозволяла бути там, де виникали критичні моменти. Нездатність піднятись на певну висоту щоб зняти поранених, перетягнути через перевал, коли на верхівках гір загрузли свинцеві хмари, зачепитись на кручі. Чи дають право казати про технічні недоліки безліч подібних випадків? На це я так скажу: усі без винятку літаючі апарати мають суттєвий недолік – вони не можуть миттєво і безпечно перемістити вантаж за призначенням у будь яке місце. У межах своїх характеристик Мі-8 з покладеними на нього завданнями впорався на відмінно.
Ось які реальні події згадав і записав колишній воїн Валерій Новосьолов:

«Яким чином можна було пояснити колоритному майору, що я не хочу стрибати з парашутом, тим паче, що наказ на звільнення вже вийшов у газеті? Ніяк! Відмовка, на кшталт, «я боюся», тут не йшла. На цю відмовку в нього був залізний аргумент. Півроку прослужив в Афгані, щодня літаючи на вертольоті над «духами», ти тепер мені кажеш про страх?
А показові стрибки у Кандагарському вертолітному полку організували з приводу пари нещасних випадків, що сталися з екіпажами вертольотів, які тільки-но прибули з Союзу. Пілоти не залишили борта, хоча гарантовано могли це зробити. Не судитимемо. Льотчики знають, що часом ліпше загинути разом з бортом, ніж… Тим більш, «духи» вельми «любили» наших пілотів.
«Стрибатимуть ВСІ! А надто дембеля!» - резюмував майор, підвівши жирну риску під моїми спробами відкараскатись від стрибків.
«Та й добре… хай буде так» – з гіркотою вирішив я. – «Більш того, не той герой, хто не лякається та йде. Герой отой, хто боїться, але йде.» – заспокоїв я себе.
Стрибали двічі на день, у різний час, щоб «духи» не взяли нас на приціл.
…
Шосте десантування відбувалось рано вранці. Почалось, як завжди, з молодецьким «уханням» в вишині, перегукуванням з Толіком, моїм напарником у парі. Тому трасери, що летіли в наш бік, звідкілясь збоку Хушаба, я помітив запізно. Відстань вочевидь була чималою і незрозуміло, дістануть вони нас, чи ні?
«Толян» По нас стріляють!» – закричав я, зриваючись на дитячий фальцет. На борту певно теж помітили щось, і він, розвертаючись, хижо вишкірився у бік кишлаку прикриваючи нас своїм тілом, таким рідним в цей час. Все-таки ми приземлились. Ми впали на землю двома мішками щоб лежати і тяжко дихати розмазуючи чи то піт, чи то сльози, а може й юнацькі шмарклі. У цей момент ми уявляли себе не геройськими дембелями, а шмаркачами, що тільки-но вирвались від смерти.
Після всього, ми підійшли до екіпажу і мовчки потисли їм руки. «Все нормально, хлопці! Летіть додому, ви своє зробили» – сказав нам командир екіпажу по-батьківськи обнімаючи нас, а ми схлипували.
Двадцять шість років проминуло з тих часів. І 26 років, зачувши «голос» гелікоптера в небі, завмираю і проводжаю його мокрими очима. Я згадую всіх своїх командирів екіпажів, всіх правих льотчиків, всіх бортачів…
Живіть, браття! І величезна вам подяка, що ви були і що ви будете завжди. Мирного неба вам і миролюбної землі.»

Все, пов’язане з вертольотами Мі-8, викликає в мені хвилю позитиву. Я не ідеалізую льотчиків, добра половина з яких – то були молоді люди. При бажанні можна знайти ганебну рису, щоб, як кажуть, вкинути ложку дьогтю… До того ж служба, пов’язана з (яке страшне слово) убивством. Так, з одного боку із захистом, порятунком, а з іншого… А все-таки, у мене стільки ж причин бути виправданим, або засудженим, скільки й у кожного учасника гарячих подій.
Наведу наступний епізод. Колись він зачепив напружену струну мого серця. Я мушу поділитись цим, бо щось схоже на ностальгію з’їсть мене із середини.

Кабул. Я чекав літака на Шинданд. Кілька дванадцятих «Анів» вже відбули. Вони не могли взяти всіх бажаючих з причини нестачі парашутів. Першими сідали старші офіцери і ті, хто мав тяги в комендатурі аеропорту. Пару разів нас, невдах, смикали з пересильного пункту на посадку. Там, під крилом, вкотре виявлялося, що більшість бажаючих лишаться до кращих часів. Харчування на пересилці, казати відверто, більше підходило коропам. Січка на воді, та такий-сякий сірий хлібчик і напівчай з віником вприкуску. Звісно, кожний день табірного життя погано впливав як на нервову систему, так і на систему травлення. Тож, коли нам показали пальчиком повертатись на свої нари, хтось пожартував: «Перевертай літак!». Натовп, готовий перекинути через крило Ан-12, підтримав жарт нервовим сміхом. Тортури напівголодною бездіяльністю наелектризували і найтерплячіших.
Я тішився всім, що бачив на аеродромі. Безхмарне небо топило у синіх водах воєнні і цивільні рейси. Цікаво і красиво, як на авіашоу. Далеко над містом лопотіла срібними дисками пара Мі-8. Летіли на нас під прямим кутом до смуги. Сонце сліпило очі, та дарма – моя уява вже перемістила мене до кабіни.
Здалеку все було наче нормально, тільки друга машина чомусь просідала трішки, чмихаючи вихлопом. Ближче, ще ближче… Задньої лівої опори немає! Точно немає! Он воно що. На аеродромі метушня: народець кинувся стягувати до купи якісь ящики. Люди чекали битий вертоліт і он він тягне над вулицями, готуючись до посадки подалі від іншої техніки. Якщо вже піде не так, як треба, то хоч…
Сівши, ведучий заглушив двигуни і чекав розв’язки. В горах він підтримував друзів вогнем, а тепер на землі працювали інші рятівники. Вертольоти в Афгані падали часто. Міцний корпус захищав пілотів при перевороті, але не завжди. Розлітаючись врізнобіч, уламки лопатей ставали снарядами. У баках повно легкозаймистого гасу. Така пригода – більш, ніж неприємність. Як варіант, льотчики могли трохи набрати висоти і стрибати, лишивши некерованою важку машину. Що вже думати про техніку? Щорічний рахунок йшов на десятки. Плюс – мінус одиниця: все виправдає слово «війна». Стосик списаних паперів і можливість для ескадрильї отримати новий Мі-8.
Хлопці у пісочних комбінезонах підтягували до місця посадки бомботару, бочки, автопокришки. Вони не думали про другий варіант. Стріляний гелікоптер торкнувся правою і носовою опорами, страждально почав валитись на лівий бік. Командир блискавично відреагував, давши газу вимотаним, змученим турбінам. Рятівники кинулись, рвучи жили важкими речами, під гвинт, вимощуючи барикаду з підручного майна. Ще одна спроба: вісім
тон високих технологій налягають на нехитру конструкцію. Видно, як вона подалася і почала розсідатися, не витримуючи Мі-8. Вертоліт небезпечно хилився, загрожуючи двадцятиметровим гвинтом. Знову зависання. Крякне бодай одна турбіна і тих, хто порпається з ящиками, розчавить, порубає на олів’є.
Реалізм події вражав тим, що був занадто, занадто реалістичним. Розум підказує, як має бути. Усі подібні фільми повинні закінчуватись американським хеппіендом – щасливо, із спокійними втомленими посмішками, вигуками: «Ми зробили це!», повільною ходою героїв (вид зі спини). Хто режисер? Я вимагаю щасливого завершення! Ось має відбутись розв’язка і ми отримаємо відповідь: житимуть люди, чи ні?
Цікаво, чи була у тих хлопців думка кинутись врозтіч, відбігти на безпечну відстань, перечекати? Очима глядача я бачив напружений порив, відчайдушний вчинок кількох молодих людей. Вони працювали так, ніби наступними дублями можна буде виправити невдачу: усі піднімуться, знову запустять мотори і нарешті редактори виберуть найкращі кадри. Прокручуючи цю картину у пам’яті протягом багатьох років, мозок нарешті видав вірш – скромний пам’ятник вчинку.


Дві битви за один політ

Аеродром "Кабул". Весна.
Хвилини відпочинку.
Мулли молитва голосна
Вривається в будинки.

Службове рондо до кінця
Вже добіга помалу.
Нема ні звіра, ні ловця...
Війни – як не бувало.

Я так любив хвилини ці.
У вишині – ні хмари.
Ширяють тільки горобці,
Та вертольотів пара.

Та що ж один так низько йде?..
Неначе п"яний тоне.
Його ведучий вже онде, –
По смузі вітер гонить.

І я примружився на мить:
(О! Як же сонце сяє!)
Та він... поранений летить.
Шасі в нього немає.

Турбін розстріляних виття,
Машина вередує.
Такий політ на все життя
Кошмари гарантує.

Пілоти, начебто, не з тих,
Кого не любить небо.
Двигун дотягне до своїх,
Та ще ж і сісти треба.

Вже майже скінчився політ, –
Страшний вояж у гори,
Тепер спирався вертоліт
Лише на дві опори.

Лягає зраненим бортом,
Неначе спати буде.
Не можна! Черконе гвинтом, –
Розтрощить за секунди.

Із пекла вирвався, вцілів,
Не впав під лезо бритви.
Тепер триває на землі
За їх спасіння битва.

Для когось – гори у красі,
Комусь – весна столична,
Комусь – життя на терези
Покладено публічно.

Несли усе: важке, тверде,
Під "хворий" бік мостили.
Готово! Більше не веде.
Саджайте гвинтокрила.

І знову тиша, і весна,
Та горобці на лузі.
Не вірилось, що йде війна,
Та ось вона, на смузі.

Мені, як свідкові, щемить,
Хоч я там був стороннім:
Саджали хлопці вертоліт
На плечі і долоні.

Врешті-решт, гарячою справою рук, граничною з чимось надприродним, успішну посадку вертольоту таки організували. Замовкли турбіни, зупинились гвинти. Випадкові глядачі розійшлися обговорити побачене. А, власне, вони дивились і не такі картини. Хтось взагалі нічого не помітив. Пізніше десь там, по штабах, пройшла суха статистика бойових ушкоджень. А я за таку роботу давав би ордени.
До речі, про нагороди. Ви не чули, які цікаві директиви видавало якесь генштабівське дурко? Навожу витяг із спогадів капітана запасу Леоніда Москаленка. Уривок названо «Рознарядка»:

«Командир АП представив до відзнаки «Червоною Зіркою» 9 командирів і одного – до ордену «Бойового Червоного Прапору» – вищої нагороди серед живих! Дванадцятьох льотчиків було
представлено до ордену «За службу Батьківщині», 17 чоловік – до медалі «За бойові заслуги». Через тиждень ввечері на КП пролунав дзвінок з Кабулу. Заступник командувача АА (армійською авіацією) запросив до телефону нашого командира полку. Після доповіді за статутом, він довго слухав мовчки. Гама почуттів, що мінилася на обличчі, достойна пера Художника. Командир молодець! Те, що я почув про командувача, його заступника і про всіх інших, повністю співпало з моїм уявленням про них. І як тільки слухавка не луснула? Виявляється, відповідно до рознарядки, нашому полку на весь рік припадає 10 орденів Червоної зірки, 12 – «За службу Батьківщині» і 21 медаль «За бойові заслуги». Оскільки вже одна людина отримала орден Бойового Червоного Прапору, а ще двох представлено до ордену «За службу Батьківщині» раніше, то ніхто не дасть, тобто не підпише стільки представлень. Тим більше що полку ще 7 місяців воювати. А раптом ще хтось відзначиться? Чим нагороджувати? А штабісти, тиловики? Вони що, без заслужених нагород залишаться? Троє – орден Червоної Зірки, четверо – «За службу Батьківщині, шестеро людей – медалі. Це страшний, аморальний цинічний результат оцінки ратної праці на війні. Якою жахливою, брудною силою віє від слова РОЗНАРЯДКА. Вкрадено не право на машину, квартиру, не гроші. Вкрадена частка душі, принижено відчуття власної гідности, втоптано у бруд ратну славу. Що відповість льотчик синові, який спитає: «Тато, якщо ти воював, то де медаль? Як же ти воював?».
P.S. Командир ОБАТЗ* Бажутін – орден «За службу Батьківщині», начальник ВК (відділу кадрів) – «За службу Батьківщині»; секретар парторганізації (нельотна посада) – «За службу Батьківщині»; начальник ПВ (політвідділу) Владикін – орден Леніна! І т. ін, і т. ін.
Щелепи зводить, чесне слово…»


Чесні командири не стримували гніву: «Щоб вони там поздихали, чинуші лампасоносні!» Солдат, ідучи на подвиг, не знав, що ліміт звитяжних вчинків вичерпано, себто, заслужений ним орден передано «хорошій людині». Ті свого не втрачали при будь яких розкладах. Думай, солдате, чи вигідно тобі бути героєм?

Кабульський аеропорт бачив багато. Різниця між кількістю тих, хто вилетів і тими, хто повернувся, складала сотні одиниць. На те війна – чим більше від’ємне сальдо, тим вона успішніша, дивлячись чия сторона веде підрахунки. На цьому літовищі сталася ще одна трагедія, яку з багатьох інших я пам’ятатиму окремо, бо вона могла стати трагедією моєї сім’ї.
Відбувши у чергове відрядження до штабу 40-ї армії, я сподівався повернутись швидко. Власне, з дорученнями вдалося впоратись протягом дня. Керівники моєї служби готові були влаштувати «зелений коридор» для термінового відльоту у разі затримки на етапі аеродромної комендатури. Перебравшись у цивільне, я обмірковував можливости виїхати в аеропорт, коли почув голос, однозначно звернений до мене. Невідомий старший прапорщик вітався так, наче ми рік пробули в одному окопі:
– Не впізнаєш?
– Не дуже. – Аж сором зізнатись: як так, він мене знає, а я його вперше бачу!?
– Я Володя Забошко з н-ського полку.
Отакої! Виходить, я таки широко відомий у вузьких колах перець!
Познайомились. Володимир трохи старший від мене, мав купу справ у Кабулі. Між іншим, крім суто службового, він склав власний план заходів у столиці. З основних пунктів, пам’ятаю: виготовлення зубних протезів і велике бажання купити «тухлі» для дружини. Ой, ті його «тухлі»! Побачивши знайому фізіономію, хлопець не на жарт зрадів, та заходився умовляти залишитись на кілька днів, бо, бачте, йому сумно самому у незнайомому гарнізоні. Якби я не любив Кабул… Тож, не хвалитимусь винятковою дисциплінованістю, пропозицію було прийнято.
Звісно, за руку нового приятеля не треба було водити. Де його носило – не знаю, але по обіді ми зустрічались. Я краще орієнтувався на місцевості, тобто виконував функції гіда, консультанта, напарника. Перший і останній вихід по кабульських дуканах здійснено саме з
Володимиром. Крамнички розташовувались неподалік частини, на так званому «хрестику». Найвпертіший столичний віслюк знав, що основу товарообігу дуканщика складає виручка від шураві. На радянських бійців орієнтували асортимент крамничок. Але Кабул – не Жмеринка. Тинятись по дуканах категорично заборонялося. Пом’якшуючи сувору тезу, скажу так: заборона мала формулу «не попадайся», а значить, бажано було не наразитись на патруль, що ми відразу ж порушили, тільки-но вийшовши з дверей магазинчика.
Подумки я ще раз розпрощався із службою, лізучи до кузову ГАЗ-66. У Вовиному дипломаті перекочувалась пляшка придбаного кон’яку, до якої я не мав жодного стосунку. Хто повірить? Ми ж мало не під ручку вийшли. Дорогою до частини напарник тиснув на жалісливий нерв, так і сяк умовляв старлея відпустити, мовляв, вперше, та про заборону не чули. Можливо, проста селянська душа прапора, його дивовижний суржик, якось вплинули на начальника патруля. Він відпустив нас на території військового містечка.
Зрозумівши, що нам – провінційним чайникам зась бігати по столичних крамницях, Володю потягнуло до жіночих модулів. А мені-то куди? Звісно, із ним. От уже де я натішився! Якась нижньокабанська вимова і ахінея, яку сплітав приятель, тільки підкреслювали його прапорську недолугість. Так сплив цілий тиждень. А тепер згадайте, чому я звернувся до цієї історії? Ага! Справа в тім, що того дня, 21 жовтня 1987 року, коли я мав летіти на шиндандщину, потенційно «мій» борт розлетівся на ближньому приводі, ледве набравши кілька метрів висоти. На борту знаходились 18 осіб, а живим лишився тільки стрілок кормової установки. А я на той час Забошку «зуби міняв». Серед загиблих знаходився патологоанатом шиндандського гарнізону, можна сказати, людина, яка мала справу не з війною, а з її наслідками. Це він колись розтинав тіло вертольотчика Хрустальова, а перед тим тіло хлопця, якого ще живий Хрустальов супроводжував до місця поховання. Отак! Де б ти не був, хоч у найглибшому бункері, війна і звідти може сколупнути тебе.
А мені хоч би що. Харчувався щодня по різних їдальнях, завів знайомства. Може ще пару днів милувався би палацом колишнього короля Дауда, доки Володька не купив би «тухлі» дружині. Та одного ранку я і дехто з армійського начальства ніс до носу здибались зі мною на території містечка, і він мене упізнав:
– Ти що тут робиш дотепер, вояче?
Що я міг пояснити?
– Сьогодні ввечері я побачу тебе у літаку разом зі мною. Зрозумів?
Хто б не зрозумів? Після обіду я вже був не те, що в літаку, а навіть у гермокабіні, та ще й у компанії з генералом Учкіним. Мінералку пасажирам не розносили, але долетів я у відносному комфорті. Вже на шиндандщині борттехнік видавив ілюмінатор двері між нами і вантажним салоном. «Пс-с-ст!» - свиснуло повітря, вирівнюючи тиск. «Упс!» - луснули у відповідь барабанні перетинки. Таки непогано бути генералом!

ОБАТЗ* - окремий батальйон автомобільно-транспортного забезпечення

2010 рік