Бардак? Ні! У бардаках був лад

У країні з назвою Афганістан коїлися неймовірні речі. З одного боку, надзвичайна пересторога, особливі режими пересування, хитро встановлені пастки, сигнальні міни, електрошокова сітка «Ландо», нарешті, дротові огорожі, секрети. З іншого – дивовижні способи пройти непоміченим там, де кожна миша має бути обрахована. А я пер навпростець через святеє святих воюючої країни і хоч тобі що. Одного разу мене мало не звільнив комдив через офіцера іншої частини, поміченого на території штабу дивізії серед білого дня. Йому, бачте, до обіду не можна тут швендяти. А винний, звичайно, черговий по КПП. Хоча відома істина констатує: КПП збудовані для лохів. Кмітливі люди заходять різними, спеціально зробленими для цього отворами в огорожі, тощо. Ще раз перепрошую за всі слова на адресу генерала, бо в запалі, кидаючи зброю на стіл оперативному черговому, перед бойовим прапором дивізії, голосно прокричав: «А я і не бажаю надалі служити під таким дурнем!». Мені прикро через це. Олександр Васильович – розумна людина. Посада і напружена ситуація в зоні відповідальности змушувала бути суворим і у несуттєвих дрібницях. Генерал-майор Учкін з когорти молодих начальників, які досягли успіху розумом. Ніхто ж не каже, що старшому сержанту личить панібратство з командним складом. Гострі кути легко обрізав мій безпосередній начальник підполковник Крупнов. Валерій Сергійович ще з Союзу дружив з Олександром Васильовичем, мешкаючи на одному поверсі офіцерського будинку в Душанбе. Це йому, підполковнику, я пояснив причину гніву і він заступився за мене, передавши слова «амністії»: «Забери причандалля в оперативного і йди, служи!»
Коли ж я звільнився з армії, вислуживши повністю строк контракту, Сашка Юллєнен, мій замінник, писав листа, згадавши комдива. Тоді Сашко швидко виріс від сержанта до старшини, а наказ про присвоєння старшинського звання підписував «сам». Отже, невдовзі після отримання широких галунів, під час чергування, Учкін «натикав» йому за відсутність води в арику при штабі. Обов’язок слідкувати за наповненістю арика чомусь поклали на чергових КПП. Як наслідок – гучний рознос із обіцянкою достроково звільнити Сашка. Новоспечений старшина кинувся до комендантської роти, нагнав звідти бійців і ті швидко дали воді хід, аж вона полилася через верх. Побачивши результати наганяя, комдив вдоволено промовив: «Ну, не так сильно». На тому хвиля вщухла.
Та причини для всіляких розборів виникали постійно, бо армія, – це ґрунт, збагачений скандальним міцелієм. Я ж кажу, треба ще вигадати неймовірну історію, яка не могла б трапитись в армії. Купу незрозумілих правил нагромадили таку, що треба було або пильнувати, або змиритись з регулярними порушниками цих правил. Для зразка наведу наступну історію.
Чергуючи по КПП, я, зазвичай, близько півночи йшов спати додому. Теж порушення, але так робили всі. На посту лишались двоє солдатів. Одного разу, коли я поринув у нірвану, гуркіт підлеглого підняв мене на ноги: «Там тебе питають два майори».
Нормальні майори не вештаються серед ночі по КПП. Пішов подивитись. Справді, стоять двоє нетверезих офіцерів, загадково замислені. Один наш. Обличча його супутника мені не було відоме. Але саме той почав доповідати:
– Товаришу старший сержанте, ми з майором таким-то отримали інформацію, що в розташуванні медсанбату женуть самогонку. Мусимо їхати на перевірку сигналу. Сержанте, просимо вас супроводити нас.
– Тільки ти не бачив мене. – Довірливо подивився в очі другий тип.
Як діяти? Доповісти оперативному? А мені далі жити тут. І чому командирський УАЗик стоїть напоготові? Хіба таку машину взяли без дозволу? Ну добре, коли «ступа» є, то полетіли. Я з водієм попереду, бо треба ще просити у охорони на виїзді БРДМ для супроводу. «Ревізори» розташувались позаду, радісні такі бугаї, по очах видно, що їх запросили, а не «дали сигнал» і вони не тільки налижуться самогонки, але й запліднять там по ходу інспектування кого треба. А все через отой стан, який відомим сатириком названо словом «недоперепив».
Весь шлях бронемашина підсвічувала нас прожектором. Все як годиться – екіпаж напоготові, забезпечити успіх секретної місії. Неподалік від аеропорту, на прямій ділянці водій розігнав легковика до сотні. Конвойний панцерник відстав від «бобіка» і після повороту ми вже не бачили його. І повертаючись на свій КПП, він не стрівся, хоча таку «дуру» не сховаєш у кюветі – чистий тобі анекдот. При всіх правилах, застереженях, наказах, життя пішло паралельним курсом. Через якийсь час шершнула думка: хто я, власне тут є, черговий по КПП, чи у всьому Шиндандському гарнізоні? Такий умовний наш світ…
Журналісти вміють красиво упакувати матеріал, а ми – прості оповідачі, не володіємо як слід пером, зате пишемо про події, які не вкладаються в журналістську логіку. Письменники – теж залежні люди. Їхня правда сприймається через призму професії. «Прибрехав, на те він і пише, з того живе» – такий вердикт виносить читач, вичитуючи неймовірні історії. Я можу писати, можу не писати. Нічого це не міняє, ніяк не впливає на матеріальний стан. Я не десь почув і тепер переповідаю сто разів переінакшену байку. Читайте записи дієвих осіб всіх окремих випадків, які, не виключено, унікальні, чи навпаки, практично ставали неписаними законами і йшли врозріз з офіційно встановленими заповідями. Все до певної міри умовне. Десь ветеран з офіцерів не побачить правди, скаже: «Не могло такого бути». Простий солдат заперечить: «Так було». Навіть мої розповіді – не канон, за яким ви визначите, чим ми там жили.
Скажімо, легковик начальства, закріплений за певним офіцером, вважався до останнього гвинтика його парафією. Аж ні, стверджую – тільки наполовину. Мені траплялося ганяти машину начальника штабу дивізії, або свого начальника – підполковника Крупнова у такі місця, куди не треба було потикатись. Якби ж тільки знали наші високі особи усю історію наданих їм транспортних засобів… Солдатики з усього майна хіба що генеральських погонів собі не приміряли. Та й то, як знати? Бувало, гаркнеш у слухавку наказ, а з того кінця: «Буде виконано, товаришу підполковник!» Дрібничка, а приємно. А мені вже на п’ятий десяток іде – я досі не підполковник. Що з того? Колись генеральські підписи ставив, як власні.

Обломилась мені забавка – на шефовій машині відвідати підлеглий підрозділ. Там людей було – прапор та кілька солдатів і сержантів. Хлопці жили в землянках за огородженою дротом лінією. Їдеш – видно здалеку що там до чого.
Бачимо з водієм, вартовий скочив до землянки. За мить звідти вже вилетів його командир, застібаючи останнього ґудзика: доброго ранку тобі, спляча красуне! Регочемо з водієм, аж машина трясеться.
– Тьху на тебе! – плюється взводний, побачивши мене на сидінні підполковника Крупнова.
Тьху – не тьху, а пильнувати треба. І зустріти начальство гучним докладом. Молодці! Готові до приїзду САМОГО.

Знав я ще й таку звичку днювальних штабного приміщення – дрімати вночі посеред навчальної кімнати. Там звечора стільці піднімали на столи для зручности прибирання. Отож, один стіл слугував імпровізованим ложем. Дочекається, було, зморений солдатик коли всі привиди розбредуться по лігвах, вилізе на стіл і… беркиць горілиць. І вже ті плафони йому, як планети під стелею, так заколисують. Він же завжди невиспаний. Хто не сіпне вдень рядового у казармі чи на території? Аж, нарешті, спокій. Але то такий ризик (звичайно, сон переборював всі острахи) попасти на «губу», або під гарячу руку старшого. Хіба воїн має право спати на посту? Воно ж так розслабляє. Сьогодні вночі ніхто не чіпав, завтра – не чіпав, післязавтра… Там вже, дивишся, солдат обертається на лежня, втрачає пильність, нахабніє. Треба було час від часу збадьорювати.Так я там догадався насторожити хлопця, щоб не дуже розслаблявся та не проґавив серйозну інспекцію. Відчинив я знадвору двері до штабного коридору, прислухався – анічичирк. Як гарикнув:
- Знову цей халамидник хропе замість службу правити!
Ще не завершив промовляти, як у тій віддаленій кімнаті загуркотіли меблі. Це стільці обсипалися на підлогу. Служивий, зненацька прокинувшись, мало не розтрощив все приміщення. Бадьорить! Але на те і служба. Пильнуй! Матимеш більше шансів поїхати додому неушкодженим.

Кожна частина мала свою святиню – бойовий прапор. А надто, стяг гвардійської, орденів Бойового Червоного Прапора і Кутузова Зимовниківської дивізії – річ, скажімо, вельми не умовна. Прапору віддають честь, а коли треба, захищають ціною життя. Вартовий може навіть застосувати зброю, хай би там хто посягнув приступити до цього символу. За втрату бойового стягу командирів піддають військовому трибуналу. Варта біля прапора, беззаперечно, найпочесніша справа для солдата, а у справжньому, не книжному житті – найтяжча кара, кращий спосіб згноїти гіперактивного хлопця. Дві години сонне чудо мусило стовбичити струнко і лизати повітря широко розкритими очима. Протягом дня штабом вешталися чисельні зами, поми, опери, коми, посильні, поштарі, секретники, кодувальники, викликані на бесіду, для розгону, для постановки цілей. Вони спішили, карбували кроки, вибігали по маленькому, виповзали покурити, попасталакати… і на кожний почутий крок вартовий випрямляв тільки-но розслаблену ногу, насилу робив урочистий вираз обличчя, дивився крізь усе і усіх строго вперед. Некрасиво, якби біля головного прапору гарнізону стояло невиспане опудало, затравлене муштрою і дідівщиною. Скільки оповідали випадків про те, як падали зморені вартові, не витримавши нападу дрімоти. З гуркотом автомату, дзвоном розбитого скла. Ото де «зальот»! А ти, «гемонський вилупку», стій струнко, та дивись на командирські гланди, не сміючи втирати слиняву шрапнель з його, і не тільки його рота.
Відповідно, старші командири мусили подавати приклад шанобливого ставлення у тому місці, випромінюючи на адресу червоного, розшитого золотом стяга теплі промені, щільно стуливши пелюстки губ на знак постійної готовности до смертного бою. Ніхто не міг припустити навіть теоретичної можливости появи Володі Яцюка перед прапором у нетверезому стані, в самих тільки сімейках, тобто, у спідньому. Напевно, вартовий якщо й надумав покуняти, то після побаченого вже почувався браво. А Володька зміг!
Він перевершив самого себе, проляпавши капцями повз вікно оперативного чергового і продемонструвавши вартовому свій власний квітчастий прапорець. Похід залишився глибокою страшною таємницею для високого начальства. Ніхто так і не дізнався мети Володимира. Сам він теж радий був би знати, але себе вчорашнього з ранку вже не пам’ятав.
Напевно, ліжко, залишене ним наступнику, було зачароване. Глибоке безпам’ятство передалося у спадок, маючи походження від звички банячити де і з ким тільки можна. Олександр Кривицький по-своєму був цікавим дивізійним кадром, залишивши незабутні зразки анекдотичних вибриків. Шурчина кар’єра неодноразово висіла на волосинці: він божився, хрестився, та, як кажуть, зарікалася свиня… Його прямий шеф, начальник тилу дивізії
полковник Олексій Попов з тих командирів, чуючи яких, вже стаєш позитивним воїном, та й він не міг поставити підлеглому клепку на місце. От що значить спати на ліжку Володі Яцюка.

Трапилося, Попов заскочив свій УАЗ на дорозі до управління дивізії. Водієві що? Він – людина, підпорядкована службі. На питання: «Де був?» пальчиком на Сашка тиць! Тобто, був там, де тіло цього прапорця. С пасажирського місця поволі вилузався Олександр. Став на ноги – не тримають. Обхопив лапищами дверцята – ой, штормить жорстоко! Незважаючи на стовідсоткову халепу, підлеглий намагався взяти ситуацію під контроль.
– Ти чому п’яний? – питання де був вже втратило актуальність.
– Я н-н-н-н-е п-п-п-п-п-п-п’яний – відповів розхитуючи УАЗик Сашко.
Він і тверезим заікався на кожному слові. З п’яним годі було порозумітись. Тільки спеціально треноване вухо могло вловити системну послідовність звуків, скласти їх до купи, утворивши слова, пов’язати ті слова логікою і осягнути глибину прапорської потаємної душі. Цибатий полковник нависав над колобкуватим прапорщиком, розуміючи, що ніякою своєю логікою його не пройняти. Самовпевнений тип сміливо видихав у бік начальника шлункові випари, як дитя, поклавшись на ефект маленьких кульок антиполіцая. Скільки він їх ковтнув? Напевно, що не одну. Із впевненістю Котьки Кірпіча (пам’ятаєте: «Кафельок, кафельок – какой кафельок?»), Сашко нахабнів і пишався відвагою: немає головного доказу – перегару, значить він тверезіший від антарктичних пінгвінів.
Полковник поклав на душу «вбити» його наступного дня, коли з головним болем повернеться усвідомлення якихось обов’язків і каяття. Вночі мій сусідик щось лопотів, плямкав губами. Десь серед ночі його вивернуло, та так майстерно, що залишки вчорашньої закуски опинилися акуратно під ліжком, по центру. На ранок він не знав, чи варто жити на світі: невидимий скальпель скибками нарізав те, що там ще лишилось у голові. Провина перед нами за трошки підіпсоване повітря, а головне – невідворотна зустріч із Поповим взагалі підточили всілякі надії на більш-менш терпиму перспективу. Ми – тверезі мешканці кімнати, готові були поставити всі гроші на двадцятичотиригодинне звільнення Кривицького. Чесно кажучи, не розумію, як він залишився на службі. Гіпноз? Шантаж? А може він одночасно був офіцером КДБ? Надивившись всякого, у що тільки не повіриш.
Напередодні відпустки Кривицький продемонстрував найліпші душевні якости. Таки під оболонкою кольору хакі може скорочуватись велике білоруське серце захисника. Ввечері (а я вже ноги під ковдру поклав) Сашко, трошки під «мухою», притарабанив сибірську кішечку. Їй, хутряній модниці, саме тут, в Афгані знайшлося місце. Мурка відразу здалась мені підозріло гладенькою. Прокрутив швиденько три варіанти:
а. не слідкує за фігурою;
б. така у кішечки конституція тіла;
в. вона чекає дитину.
Тут же Сашко заходився годувати тваринку, намагаючись поінформувати мене і проінструктувати, що слід робити протягом його відпустки. Розклад такий: Мурочка завтра-післязавтра має народити п’ятьох кошенят (саме так і не інакше). Чоловіка в неї немає (де той волоцюга подівся?). Кішці потрібен прихист і акушерська допомога. Коротше, ще той правозахисник хвостатих. Напучуючи мене, сусід розкрив дві бляшанки: тушенку і згущене молоко, підсунув Мурці до морди. Схопився – вона ж схоче пити! З цим він зняв кришку з мого термосу і налив води. Я вдавився язиком і лежав у повному ступорі.
Сашко до ранку зник, а кішка, надлизавши з обох банок, почала обстежувати наше помешкання на предмет тарганів. З невеселими думками заснув. Важка Мурка через якийсь час стрибнула мені на живіт. Я відправив її на підлогу. Почалася затяжна боротьба за право лежати на ліжку. Жбурляти вагітну тварину було однозначно жаль, але відбивався, доки вона не покинула спроби відвойувати частину постелі. Десь серед ночі сердешна настирливо занявчала, продерлася через мене на підвіконня і впала звідти на мене разом із півторалітровим термосом. На тому, наче, все стихло, чи може я розчинився у сні. Вранці до мене нарешті дійшло, що
трошки вихована тварина хотіла до туалету. Вона не знайшла порозуміння, тому помстилася по котячому підло. Отже, вдома Сашко, чи де інде, а смерділо в обох випадках саме з його ласки.

Пишучи ці рядки, усвідомлюю, що розповідаю про інших вже людей. Взяти кожного окремо – то ми не ті і не такі. Щось залишилось глибоко в серці від мене юного, але… Думаю, мислю іншими категоріями. Так і мої друзі, товариші, однополчани. Он який ривок зробив Руслан Аушев. У Кабулі я бачив його майором, але вже й тоді він був нагороджений Золотою Зіркою Героя. Президент Інгушетії! А командир коментантської роти? Тепер йому п’ятдесят. У 1988 році – старший лейтенант. Сьогодні – міністр оборони Абхазії. Полковник Яштаков вийшов у генерали. Живе в одному зі мною місті. Це тільки ті, про кого знаю.
Ностальгую.
Надіюсь на чудо, надіюсь на чарівника, який дасть можливість ступити на Афганську землю ще раз. Більшого й не хочеться.

Свої

Лазня – двічі на тиждень, самі розумієте її статус найдемократичнішого закладу. Поза нею, може хто когось і не хотів бачити, а там, зайшовши, забудь, скільки зірок назбирав за життя.
Якось знайомий прапор з Герату приїхав і лишився на ніч. Ввечері я запросив його паритись. Він хлоп молодий, ровесник мені, погодився. Все ж краще, чим безтолково у носі кокс шукати. Одночасно з нами очищався від пилу начальник оперативного відділу підполковник Харахорін – чолов’яга немолодий, та такий невеличкий, як шкет. Попри те всі зважали на відповідність прізвища характерові. Та лазня по суті не місце для характерних вчинків. Тож, він попросив мого товариша надраїти йому шию і нижче шиї. А чому ж не надраїти? Це навіть вияв довіри до незнайомця. Завершивши справу, приятель заходився милити свою мочалку, а тоді – тиць її підполковнику, мовляв, послуга за послугу. Той мусив добросовісно відробляти. Як мені потім казав товариш: «Я там знаю, хто він є?» Та й справді, у статуті носіння погонів на капцях не регламентоване.
Поступово зі споду пам’яті дістаю обличчя. Багато імен забулося (такий недосконалий мозок), а вираз очей, особливість рухів, інтонації – пам’ятаю. От хто б назвав ім’я худорлявої жіночки з насосної станції? А скажеш: «Хлорка» і кожен в уяві намалює пісне видовжене, крейдяного кольору личко, ріденьке, наче вибілене хлорним розчином волосся. Чи від неї сонячні промені відбивались чисто усі? Соляна статуя, а не людина. У теплій ванні така перетвориться на розсіл. Але назвисько до неї причепили за те, що вона дуже старанно дезинфікувала воду для управління. Хлорувала на совість, подвійною нормою. У їдальні поманить пальчиком солдата-офіціанта: «Хведю, молочне!» А те молочне біле і їдке. Я любив посьорбати білого супчику, та, бувало, скуштую і задумаюся, ну чого в ньому більше – молока, чи тієї отрути? За це хлопці її «шанували».
Інша справа – Мавлюда Турсунова. Юна таджичка обіймала посаду перекладачки агітзагону. Поряд з такою красунею починало битись тверде серце ленінського погруддя у політвідділі. На конкурсі краси радянського контингенту, якби такий був, можна було не голосуючи віддати
гран-прі, а інших претенденток просто розігнати. Рідкісну вроду треба шанувати. Мабуть не один боєць записав у блокнотик заповітні слова: «ВОНА говорила зі мною».
Ідеальна протилежність Мавлюді – представниця сонячного Узбекістану і водночас секретарка політвідділу. Треба ж так було зосередити на десяти квадратних метрах дві крайнощі! Я знаю, що кажу. Надмір тіла, позамежне нахабство при повному неусвідомленні своїх даних. Називалася вона не інакше як Мариною, натомість, мала ще справжнє ім’я – Марфуга. Авжеж, воно пасувало тітці. Тим більш, мій побратим Вітька, вміючи давати точні імена, лагідно казав Легкий Танк Шерман – ім’я, прізвище та по батькові.
Пригадую, залетів друг до мене пополотнілий, очі страшні, от-от від них стіни запалають: «Рятуй армію! Шерман подає документи на продовження контракту.» Треба пояснювати, до чого тут я? Консульські питання – прямий обов’язок нашого відділу, а я у ньому «сірий генерал», обірвати самовпевнений політ такого фугасу міг і мусив, і зробив. Ретельно зібрані документи «загубились» дорогою до Кабулу. Таким чином я виправив помилку начальника політвідділу полковника Віталія Володимировича Юркіна. Не могли встояти, пане полковнику? Нічого, сержант все поправив. Як вам це? Правильно зробив? Неправильно, бо незаконно, але тоді печаль однієї особи проти радости десятків людей не йшла ні в яке порівняння.
Майор Валерій Русов. Приємна особа. У першу чергу, відзначався людськими якостями, наче такий цивільний колега в офіцерській формі. Він ніколи не робив з людини посміховиська, не клеїв самодура, готовий був поспілкуватись хоч і з солдатом, демонструючи м’який «русівський» гумор. Подібні йому офіцери рідко здобували високі чини: мало заліза в голосі, не та фактура, за горло не візьме, та й горлом теж, отже, потенційно вічний майор. Але, на рівні взаємопорозуміння не виконати наказ Русова було майже неможливо, по-людськи гонору на таке бракувало. Два особливо пам’ятні епізоди:

Епізод №1. Дружні наміри
Початок дня. З ранку майор нездужає. Причина тут зрозуміла – вчора видали чеки, ті папірці пекли стегно, а тоді й почалося… а там зірвало гальма. Вираз страждання на пожмаканому обличчі. Вгледівши мене, шеф трошки оживає, губи через силу натягуються, зображуючи усмішку. Він веде мене до сейфу. Хрустальний передзвін ключиків, скрегіт сувадла і, нарешті, хлюпотіння головного «документу»: «Давай за компанію, Ігорьоша, бо мені так погано!» Я категорично відмовляюсь, адже хоч фізіологія сержанта і майора у стані сп’яніння подібні, але наслідки зальоту кардинально відмінні. Тоді Русов цідить собі у гранчак і жадібно виливає горілку «на гланди». Адамове яблуко на шиї, рухаючись вверх-вниз, як автоматний затвор, перезаряджає майора на новий день. Обличчя кілька разів пересмикується. На вираз світлої надії накладається гримаса відрази. Може краще відійти? Здається, не пішла… А от і ні, губи знову схожі на губи, ніс стає на місце, очі добрішають. Нащо себе так мучити? Випив сам, а наче як і мені попало. Бр-р-р!

Епізод №2. Опа!!!
Взяв у саперів протитанкову італійську міну, TS-6,2 називається. Не для диверсії, сувенір зробити хотів на згадку про службу. Щоб міна перестала бути зброєю і стала сувеніром, її треба модифікувати. Нічого кращого за молоток і викрутку тут не вигадаєш. Отак собі сиджу, длубаючи помалу вибухівку. Відколоті частини складаю на газету (чи не на смітник я потім це викинув?). Обережність потрібна, щоб не струсонути занадто кільце особливо чутливої речовини у центрі. Вона відрізняється від основної маси рожевим, наче малиновий кисіль, кольором. Один сильний удар і крила вже не потрібні, достатньо буде реактивної тяги, щоб долетіти до кишлаку фрагментованим. Роблю справу дуже акуратно – батьки чекають живим.
Двері відчиняє Русов. Двосекундна пауза, хоча без паніки: «Я опісля зайду». «А то вже як схочете, товаришу майоре, як собі схочете.» Отож, сувенір нагадує мені не мовчазних погоничів таємних караванів, а одного з моїх командирів, може, навіть, найкращого з них.

Майор Макарусь – помічник підполковника Крупнова. Скільки його пам’ятаю, ніяк не міг зрозуміти, що за людина така. В останній перед заміною день він запросив мене додому попрощатись і запропонував подальшу перспективу по службі в Угорщині, куди Макарусеві належало їхати після відпустки. Заманливо і реалістично, але я не хотів все життя пов’язувати з армією. Стати генералом – не моя стихія, а на нижче, мабуть, не варто зважуватись.

А от іще майор – поміняв на посаді Макаруся. Душевна людина з особливим іронічним стилем спілкування. Не знаю, за що його «сусліком» прозивали. Худий був, та не настільки. Цей складав ідеальну пару Русову, – також любив жартувати. Йому належить почутий мною через стіну вислів: «Щас я из этого сверчка сделаю тысячу маленьких сверчочков». Це коли під самий Новий рік я усіма способами відкараскувався від вояжу до Кабула і, не попавши на літак, не вжив заходів для гарантованого відльоту. Летіти довелось наступного дня під суворим контролем начальства. Хоча, мій демарш не зіпсував стосунків з майором. До речі, забувся представити, – майор Суслов.
Першим бажанням кожного офіцера було якнайшвидше повернення додому. Друга мрія «сусліка» - завести мавпочку. Прапор з сусіднього батальону зв’язку мав маленьку макаку, водив її на мотузці, чи то вона його водила. Так жартували, а де жарти, там близько лежить сама правда. За твариною треба дивитись, піклуватись і перейматись її мавп’ячими справами, на що у військової людини не може бути достатньо часу.

Примати в Афганістані є за кілька сот кілометрів на Схід, де серед цитрусових гаїв гріється під субтропічним сонцем місто Джелалабад. Напевно, Суслов організував би мені туди вояж за будь яку ціну, та якраз з причини дозрівання цитрусових підполковник Крупнов поставив мені секретну задачу доставити пару лантухів вітамінів до «холостяцького» столу. Не стану наново переказувати історію цієї унікальної подорожі. Вона описана у самостійному творі під назвою «Афганські спогади. Замріяні гурмани». А майорові так нічого з того не вигоріло: мавп, які чомусь чіплялися до радянських жінок, перестріляли. Може так і краще, бо мавпа «сусліку» – не товариш.

Старший прапорщик Алєксєєв, мій сусід по кімнаті, а у вільний від нічного сну час – паспортист, відповідно до штатного розкладу консульського відділу. Характеризувався як патологічно організований, а тому передбачуваний і інтелектуально розвинений служака, військова кістка. Лишив по собі позитивний асоціативний ряд.
Картина перша.
Ранок починається з прослуховування популярної мелодії. Музика відома всім, але кожен розуміє, що щось з нею не те. Вона звучить на східний манер, з чвертьтоновими варіаціями, протяжно і занудно. Це спрацював будильник на електронному годиннику Алєксєєва. Чи там батарейка застудилась, чи який інший дефект, але прилад звучав унікально і гарантовато пробуджував всіх сплюхів. Іван натискав кнопочку і відразу починав жити. Ми ж знову поринали у перегляд свіжих сновидінь, не додивившись перервані попередні.
Хвилин через 20, розбурхані внутрішніми біохронометрами, прокидається решта мешканців. Розплющую очі. Замість яскравої картинки сновидіння у напівтемряві вимальовується Іванів перевернутий тулуб. З тихим, як шелест осіннього листя, шурхотінням, він виконує кілька асан – йог кімнатний. Далі, без варіантів, відриває стрічку туалетного папіру (довжину хоч еталоном перевіряй) і виходить надвір.
Картина друга.
Теж ранок. Тільки Іван, звільнившись від добового чергування по КПП, готується відпочивати. Перед сном він завзято духопелить нунчаками наш килимок. Це традиція – позбавлятись кімнатного пилу після наряду і саме Алєксєєв, якщо не помиляюсь, її започаткував. Сусід непогано володів зброєю японських селян. Хтозна, звідки вона завелась у кімнаті? Привезена з Союзу? Навряд. Тягнути через митницю бойове знаряддя – клопіт непевний, бо митник обов’язково питає, дивлячись на тебе риб’ячим поглядом: «Зброю, наркотики, порнографію, цінности везете?» Треба бути гіпнотизером, ризикуючи заради якоїсь цяцьки. Зате в Афгані хоч собі на портупею причепи. А що? Захист – не захист, а впевнености додає. Ні, власне, я про те, що там, де по кімнаті катаються гранати різнокаліберні, холодна зброя – не зброя.

Діаметральна протилежність Іванові – прапорщик N. Викапаний Поліграф Поліграфович Шаріков. Навіть до анекдотичного радянського прапора розумом не сягав, чесно кажу. Не здатний ні на що, не здібний ні до чого, хоч уже й немолодий. Просто бабуїн із зоопарку. Але не виганяли – і це найбільше диво. Виводили поза штат, підбирали посаду, лаяли, співчували, – крім бути хлопчиком на побігеньках йому нічого не пасувало.
Час від часу нас – середню ланку, мучили політпідготовкою. Ніхто не любив гаяти час, слухаючи проповідників комунізму, але ми не знали, як уникнути ненависних заходів. Від успішно зданих заліків могло багато чого залежати. Ідеологічні питання контролювали добросовісно політпрацівники і особий відділ. Знову-таки, звільняючись, чи виїжджаючи по заміні до Союзу, щось, та значило мати на руках пристойну характеристику. Не тільки, навіть, для військових, та й для цивільних також. Пропоную перлину із своєї колекції армійських раритетів.

Службово-політична характеристика
службовки РА К.Н.А., 1956 р.н., росіянки, б/п, освіта середня, мойщиці посуду офіцерської їдальні, в РА з травня 1985 року.
За час роботи в в/ч пп 93977 на посаді мойщиці посуду офіцерської їдальні сл. РА … показала себе з позитивного боку. Добросовісно ставиться до виконання своїх обов’язків, працює з великим ентузіазмом (ще б пак!) і бажанням, проявляючи при цьому ініціативу і самостійність (яка пильність і спостережливість командування). Не шкодує своїх сил і часу, коли цього вимагають інтереси справи (глобально мислить). Постійно працює над підвищенням свого ідейно-теоретичного рівня (а як інакше? тільки над цим і працює) і спеціальних знань (тепер є в кого переймати досвід), які вміло застосовує на практиці. Бере активну участь у суспільному житті частини, особисто займається організацією і проведенням різних заходів (ой, знаємо ми ці заходи!). На зауваження старших реагує правильно (хто без недоліків?). Принципова, на зборах виступає з критикою і самокритикою, вживає заходи для усунення недоліків (мабуть, за складеним чітким планом).
Морально стійка. Ідеологічно виважена.
З честю (!!!) і достоїнством виконує свій інтернаціональний обов’язок з надання допомоги афганському народу (оце вірно! винна – віддай!).
Справі Комуністичної партії і Радянського уряду віддана.

Заступник командира в/ч пп 93977 по забезпеченню майор Ширшов.

Так от, повертаємось до наших баранів, – нашого прапорщика N. Він перевершив класичний образ з армійської обойми жартів, легенд і анекдотів. В управлінні дивізії до підбору кадрів ставились з урахуванням інтелектуального рівня кандидатів і хто дав маху в даному випадку – великий знак питання. На політзанятті N довго і безуспішно шукав найбільшу країну світу – СРСР. Блукав очіма в Антарктичних льодовиках, досліджував написи в Австралії, думаючи, куди ці поганці сховали батьківщину? Може на тихоокеанських островах? Неначе така держава зникла там, де й міфічна Атлантида. Кожен із свідків цієї ганебної для армії картини годен був підказати, вистріливши у велику рожеву амебу хоч із найдальшого кута кімнати. Не попасти, а тим більш, не побачити… слів немає. А хоч би й місячну мапу перед ним поклали, то він шукав би, шукав і шукав, розгублено чухаючи настовбурчені брова.
За роки служби я бачив виловлених у кишлаках Середньої Азії чабанів, які не знали жодного слова по-російськи, стрічав дебілкуватих здорованів, виплеканих бабусями в інтелігентних сім’ях, де все за синочка робила дбайлива родина. З цим контингентом все зрозуміло: рядовим прийшов, рядовим пішов. Унікума, подібного N. світ не бачив. Не потрібний ні своїм, ні чужим. Взявши в полон нашого N., партизани, швидше за все, дали б йому під зад коліном і відпустили на всі чотири вітри, щоб не проїдав невільницький пайок.

Олександр Аргамаков – середнього віку старший прапорщик, веселун. Прибув до нас із зразково-показовго Нарофомінська. Таким походженням слід було б пишатись, бо всякий кадровий радянський офіцер з піітетом виголошував наіменування гвардійської дивізії. Однак, сам Сашко вважав за краще піти звідти і єдиний для нього спосіб – вийти чорним ходом через пекло війни. Що ж, свої щасливі дні він використав на повну котушку. Сусід мій сповна перейнявся звичками двох інших товаришів по службі, приходячи додому під яскраві нічні зорі у напівпоросячому стані. Не тому так кажу, що свині п’ють вогняну воду, але ж мій нетверезий товариш не завжди міг сплести пару слів. Молов щось, а тоді клався на постіль і рохкав, неначе заправська льошка. Бувало і не дуже пив, але, завалиться до кімнати, а там я сплю. І відразу подумає – ну як його розвеселити приятеля? Чом він очі склепив, «дитячий час» надворі? І давай мене веселити. Знаменитий вислів Аргамакова: «Ігорьоша!... Ігорьоша!... Вибачай мені! Я більше не буду.» Підсунеться до самого ліжка, наче хоче впасти в ноги і розридатись. Струсоне чубчиком і далі: «Але й менше – теж».
Сашкові «перло». Серед переліку його везінь – знайомство з достойною парою. На стотисячний контингент кілька сотень представниць прекрасної статі (не про якість мова), але одна з них – його. На якийсь час Олександр увійшов до когорти умовно сімейних людей. Для безперешкодного поєднання він, з купою вибачень, заздалегідь забронював наш номер на всю ніч. Це значить, що я йшов спати до сусідів через стінку. У них знайшлося вільне місце. Тут я переключаюсь на іншу історію.

Момент переходу з кімнати до кімнати записався у мозку окремим абзацем. Я ніби побував у трьох порах року. У нашій оселі під помірно працюючим кондиціонером панувала весна. Довгий коридор за дверима ряснів радіаторами охолоджуючих агрегатів бакінського виробництва. Деякі молотили на всю потужність. Отже, повітря у коридорі нагрівалось до спекотно-смердячої температури. Це – літо на іншій, недружній планеті. Тут концентрувались випари, видихи і вихлопи мешканців усіх кімнат. Наступний крок до кімнати сусідів, і я в зимі. Зайшовши, швидко покрився гусячою шкірою. Кондиціонер надривається, а під ковдрою, накрившись з головою, холоне тіло Валерія Кучеренка. Він помітно тремтів. Озвавшись на голос, показав мені одне око.
– Чому мерзнеш, вояче?
– Не хочу вилазити.
Не хоче, чи не може – поважна причина. Щоб не доводити до пневмонії з летальним результатом, я вимкнув «кондішн». Наші туші не потрібні навіть начальнику продскладу.
Валерій все довоєнне життя прожив, з його слів, у Сємську. Нормальною мовою – Семипалатинську Казахської РСР. Про особливости побуту казахів розповідав з іронією і зневагою. Школа напару із комсомолом переконували, що то такі ж люди, але не переконали. Він так і не второпав, що Кучеренки з Єсбосиновими хоч і далекі, але родичі по Адаму, а це ближче, ніж співгромадянство у межах найпотужнішої колись держави, яка так і не змішала десятки націй в одному коктейлі.
Через кімнату Кучеренка протікала спиртова річка. Точніше, вона втікала, а назовні не виходила. Тільки вхожі до сусідів могли споживати цей спецпродукт. Спирт мали б використовувати для регламентних робіт з апаратурою кодогрупи. Там простежувались витоки ріки і то було «єпархією» Валєри, його товарища і ще одного старлея. Вони разом працювали, разом жили, разом пили, пригощаючи найближчіх друзів спиртом, змішаним з вишневим соком. У їхній кімнаті ще мешкав секретник – старший прапорщик Павловський, любитель часнику. Про цю любов знала вся дивізія: де витає аромат часничку, там тільки-но пройшов пан секретник. Взявши слід, можна вийти на нього самого. Тобто, таємниця кімнати зберігалась від ворожих вух – усі давали підписку про нерозголошення. Навіть свого службового рудого кота вони пов’язали участю у застіллі, примусово напоївши спиртякою через трубочку. Кіт виписував лапами затійливу траекторію, викликаючи приступи істеричного сміху, напаскудив де попало і, нарешті, сів прямо у своє неподобство. Кодувальники, нареготавшись до коліків, з огидою видраювали свого звіра у тазику.
Валерій час від часу генерував корисні ідеї. Не пам’ятаю випадків реалізації, але вже те, що він ініціативний є позитивним. В арику на території управління він побачив житя, а для нас – джерело фосфору. Захотілось урізноманітнити меню свіжою рибою. Для рибної ловлі є два швидкі способи: за допомогою вибухівки, або іншого хитромудрого пристрою. Риба коло нашої гвардійської дивізії принципово не виростала до промислових стандартів. У малому аричку, хто розуміє, нічого путнього вирости не може. Але вона була, і ми її хотіли. Назва цього чуда, схожого на мікроскопічну акулу, на диво рідне – маринка. Вона швидко сновигала течією, підхоплюючи ротиком маленькі крапинки поживи. Волосінь, гачки – не те знаряддя на маленьких «шпротиків». Приятель мав інший план.
Ми взяли трилітровий бутиль з пластиковою кришкою. Зробили овір у кришці, а навколо нього натикали невидимок. Всередину бутля накришили хліба і… вуаля! знаряддя лову готове.
До, так би мовити, водного дзеркала ми дістались, ховаючи винахід від допитливих очей. Не хотілось попасти на першу сторінку гарнізонної газети. Робити таку непевну справу відкрито ми, чесно кажучи, соромились. Занурили бутиль під воду і пішли гуляти туди-сюди, туди-сюди. Маринка оцінила хлібний дар, вчинивши штовханину всередині пастки. Виявляється, не такі ми вже й дурні, ловитва пішла, тільки встигай тягнути за мотузку і вивалювати переполохані рибинки до торби. Ускладнений побут воістину допомагав знаходити нестандартні рішення. Але ж сіль, як не метикуй, замінити нічим не можна. Про сіль треба було подбати заздалегідь. Наловлених хвостів вистачало заповнити каструльку, а пересипати – нема чим. Ще й наглі справи в обох з’явились. Ми домовились дати рибкам пару годин перечекати, а там вже, принісши солі зі складу, мали б засолити їх.
Через енну кількість хвилино-годин нами була констатована масова смерть і повна непридатність маринки до подальшої обробки, позаяк у їхньому теплому кліматі процеси розпаду і бродіння протікають прискорено.
Отак і всі інші ідеї Кучеренка йшли в пісок. Його спроба додати до прапорського заробітку ліву копійчину мало не вилізла боком, коли ми удвох вночі поперлися висохлим річищем збувати куплений у воєнторзі солодкий товар. І добре, що не прийшов дуканщик. Добре, що взагалі ніхто не прийшов, бо могли прийти чорняві люди, які не любили сгущенки. Навідались би по м’ясо з п’ятикутними зірочками і хто зна… Сума Валерчиного прибутку склала не більше нуля, та він, як наврочений, чи отой, що з острова невезіння, проте, завжди з надією і в доброму гуморі (чорному-чорному армійському гуморі), все мудрував. Єдине, в чому сусідові поталанило, так це у тому, що через його кімнату текла невсихаюча спиртова ріка.

Знайду кілька слів для офіцера, який нічим не запам’ятався. Тобто, звичайний, пересічний радянський старлей. Позитиву чи негативу від нього не пригадую. Тільки, власне, оце словосполучення: стагший лейтенант Афондєгкін Югій Петгович. Чотири «р», які він не міг виговорити, але мусив. Ніхто не винен, навіть батьки, нагородивши гаркавого сина повним набором з трьох слів, які повторювала наша компанія всякий раз, забачивши Юру. Можливо, за чверть століття «стагший лейтенант» вислужився до «генегал-майога». І чим же це вважати, успіхом, чи нещасливою зіркою?

Ніщо не триває вічно на нашій землі – ні добре, ні погане. Коли я складав рапорт, вирішивши несподівано для самого себе лишитись на надстрокову службу, попри готовність зробити це, в душі легкими прозорими крильцями тріпотіла надія на відмову командування. Тоді заради чого робились тілесні рухи? Хто б міг відповісти за мене на складні питання? Начальство не відмовило, до особіста не викликали, у психіатра не перевіряли. Протягом всього подальшого життя я чую одне запитання: «Для чого?». Не сказати, як там було гарно – краса Карпат перевершує найліпші краєвиди шиндандщини, чорне наше море голубіше неглибокого арика. Немає відповіді, як немає жалю. Можливо, відповідь слід шукати не у мене. Хай психологи розв’язують подібні загадки. Десятки, а може й сотні моїх побратимів готові сьогодні ж повернутись туди не зі зброєю. Чужому солдату там нема чого ловити. Загадкова країна має велику притягальну силу. Але ж все могло вийти іншим боком. Для мене – колишнього безбожника, Бог написав кращий сценарій.
Шостого лютого 1988 року стікав термін контракту. Знову те саме відчуття: додому хочеться нестерпно, але прощаючись з Афганістаном, насилу відрубуєш від себе половину світу. Нехороше слово «назавжди» гнітило не менш, ніж день мого призову. Підполковник Крупнов, та й інші казали: «Лишайся! Немає нічого неможливого». Я знав, що зможу служити стільки, скільки стане сил, але вони такі диваки, наче пів-царства мені пропонували, а самі тільки чекали на заміну. А вже дихав у спину повний вивід контингенту. Перебудова у Радянському Союзі змінила акценти на полі зовнішньої політики. Треба було їхати додому, треба.
Ті, з ким колись починав, давно вже по домівках, хто вцілів, звичайно. Жодної людини призову 1983 року поруч. Справедливість вимагала припинити безумну війну. Скільки разів можна брати одні й ті самі висоти, зачищати сто разів перезачищені кишлаки? Ніхто не знав, як Афганістан відпустить нас. Вводити війська було легше, хоч ішли не на готове. І от, після 9 років бійні – відсутність факту перемоги. Тугодуми досі твердять: «Нас нема за що судити». Не дивно – злочинці часто не визнають провину. Спитайте у афганців – це їх землю топтали наші чоботи.
Через дорогу від кам’яного паркану нашої частини стояв відділок міліції – царандою. Я часто кидав туди оком, думаючи про майбутнє цих людей. Ми – додому, а їм куди? Наврядчи афганці свято вірили в успішну передачу влади до рук національних утворень. Всі вони тримались за життя штучно, як той хворий під крапельницею. Не вірили, і багато хто чкурнув за кордон –закладати там фундамент нового життя. Насувалася «ніч довгих ножів», отже й мені треба було подумати про завершення військової служби.

Я не думав, що наші військові командири мають хоч краплю сумніву у місії, якою вони, власне, керували на місцях, підкидаючи дрова у полум’я конфлікту. Мною тут уже продемонстрований «плюралізм» офіцера-льотчика. Наслідком тих роздумів комуніста не стало особисте припинення бомбардувань, відповідно до голосу совісті. Копирсаючись у записах воєначальників, я натрапив на працю колишнього командира 101 піхотного полку 5 гвардійської МСД полковника Нєвєрова. Читаю і «прозріваю». Виявляється, розуміли, усвідомлювали, не схвалювали.
Герой Радянського Союзу Нєвєров подає справку:
«Втрати військової техніки склали: літаків – 103, вертольотів – 317, танків – 147, БМП і БТР – 1314, гармат і мінометів – 433, автомобілів – 11309 !!!, інженерної техніки – 11369 !!!, радіостанцій і КШМ – 1138. За часів війни понад 200 тисяч воїнів нагороджено урядовими нагородами. 85 осіб стали Героями Радянського Союзу, 8 осіб отримали звання Героїв Російської Федерації за мужність і героїзм, проявлені під час бойових дій а Афганістані.»
А тепер головні висновки (стаття має таку назву «Оцінки війни у ДРА. Підсумки. Етапи. Висновки).

«Це була ніяка не революція, а справжній військовий путч, здійснений революційно налаштованими офіцерами і частинами, розташованими у Кабулі. А керівник, ніхто інший, як
вчитель Таракі – генеральний секретар НДПА і Армії. Широкі народні верстви у цій акції не брали участі і не знали, хто обійняв владу у результаті саурської революції 7 саура 1357 року, тобто 28 квітня 1978 року. Який уряд обійняв владу і кого замінили? Хто очолив державу? Через те, військовий заколот ніяк не міг перерости у соціалістичну революцію і змінити на краще життя афганського суспільства, як думали правителі у Москві (Брєжнєв, Громико, Суслов, Черненко, Устінов). Афганський народ твердо знав і його неможливо було переконати в цьому, що у кожному кишлаку для нього авторитет, покровитель, хазяїн – це місцевий мулла, бай і старійшина. Ті, хто дав йому землю, хліб, воду. І це для народу була норма існування, яка визначалася приказкою: «Верблюд не витримає кінської швидкости, тому ми йдемо своїм шляхом, дорогою, накресленою Аллахом». Хіба є у світовій практиці, щоби хтось переконав мусульманський світ і направив його проти Аллаха? Тому війна в Афганістані розколола народ на частини, а потім взагалі заплутала ситуацію. І якщо, у перші дні вводу військ нас зустрічали з квітами, то у подальшому, з кожного дому, кишлаку нас почали зустрічати свинцем. Тому, Афганське питання можна і треба було вирішувати мирним шляхом. А саме, нехай у самій країні Дауд валить Захір-Шаха, Амін душить Таракі, а Аміна труїть Бабрак Кармаль, якого у свою чергу усуває Наджибулла. Бо для Радянського Союзу жодної загрози не було. Нас просто туди авантюрним шляхом втягнули. Чому війна в Афганістані триває й сьогодні? Після саурської революції НДПА не має авторитету, а тому не отримала широкої підтримки афганського народу. Оскільки цілі і завдання, об’явлені лідерами цієї партії, не відповідали інтересам народу, а якщо перетворення нічого не дають народу, вони приречені на невдачу. Кінцевий підсумок революції – успіх чи провал, обов’язково має бути підкріплений реальними діями. Політична лінія, нав’язана групою партійних функціонерів, народом була відкинута. Наша армія у цих умовах не могла запобігти краху режиму НДПА. В країні почалась і триває громадянська війна, а якщо до наших днів не встановлено баланс сил, і не досягнуто остаточної згоди в суспільстві, війна триватиме. А, отже, насильницьке перелаштування суспільства в Афганістані завершилось провалом.
…
ВИСНОВКИ.
Висновок 1. Найбільш перспективним і раціональним був наполегливий пошук шляхів політичного врегулювання внутрішніх і зовнішніх афганських проблем.
Висновок 2. На початку 80-х років щодо Афганістану найбільш реальним було не прагнути створити собі слухняну соціалістичну державу, а як були схильні США, Пакістан, Індія, країни Заходу, створити нейтральну державу.
Висновок 3. В інтересах безпеки Росії необхідно налагоджувати стосунки з мусульманським світом. Бо у XXI столітті іслам набуває величезного значення и стає одним з головних факторів, що визначають розвиток міжнародних стосунків.
Висновок 4. Введення Радянських військ на територію Афганістану було вкрай недоцільною авантюрою. Оскільки потрібно вже було вводити крупні сили, щоб закрити кордон з Пакістаном і Іраном. Радянське керівництво не мало чіткої цілі, певного задуму дій. Адже 40-й армії не було поставлене конкретне завдання: що робити і які бойові завдання виконувати, тобто не було виразної військово-політичної цілі і конкретного завдання.
Висновок 5. В усьому цьому мороці лишається тільки світлий образ радянського солдата і офіцера, які в Афганістані самовіддано виконували свій обов’язок (не сприймаю наказ вбивати чиїмсь обов’язком – прим. автора). Справжній солдат, у будь яких обставинах, інакше зробити не може. Плачевний підсумок – це людські втрати, які склали – 14 тисяч 451 особа, у тому числі Армія – 13.833, КДБ –572, МВС – 28. Загинули понад 300 військових радників. Санітарні втрати становили 49.983 особи, стали інвалідами – 6.669 осіб, пропали безвісти – 330 осіб.»

Щонайменше, текст, наведений мною, не схожий на комуністичну риторику вісімдесятих років минулого століття. Це при тому, що й дотепер не тільки наші колишні командири, але й дехто з солдатів тієї доби, вперто наполягають: ми виконували інтернаціональний обов’язок і
іншого виходу, крім військового способу розв’язання проблеми не існувало, інакше американський імперіалізм… І далі пішло, поїхало.


2010 рік.