Школа катувань

Заради справедливости, не подумайте, що катувати полонених, або мирних жителів у радянській армії навчали старші командири, ні, ні і ще раз ні, воно якось само... По-перше, вправлялись на молодому поповненні. Навіть армійська наша розмовна термінологія пропонувала однакове слово для позначення, як душманів, так і радянських солдатиків наймолодшого призову – «духи». До «духів» ставлення однакове, без градації на національні корені і громадянство. Полонені не завжди попадались під постійно гарячу руку ротного «дідугана», але молодший призов, як правило завжди у меншости, щохвилини під боком, до послуг його величности «діда» збройних сил. Старожили не тільки передавали бойовий досвід, а багато часу присвячували майстер-класам з рукопашного бою. Перше, ніде не записане, але незмінне правило – молодий мусить «літати». Перший період служби – найтяжча рутина, яку тільки можна уявити. «Польоти» тривали, щонайменше, по півроку, а тоді вже, з надходженням чергового поповнення, ота кормига трохи послаблювалась. Тобто, пресинг здійснювався за ознакою строку служби.
По-друге, іноді національний склад окремих підрозділів давав поштовх міжетнічним суперечкам із застосуванням грубої сили. Слов’яни купчилися собі, кавказці – своїм угрупованням, середньоазійці, до яких тяжіли деякі представники уральських етносів, звісно, молдовани, та прибалти… Москвичі – щодо них панувала якась упередженість. Все це у різних варіаціях існувало, як явище. Воно не перекреслює іншої правди: все-таки, міжнаціональна дружба теж була по різних підрозділах, на бойових постах, точках, в екіпажах машин, але… Епітет «чурка» багатьом став відомий тільки в армії. Я не берусь «стерилізувати» цю сферу нашого життя. Коріння ненависти росли і звідти теж.
Молодого воїна впізнавали легко. Не підігнана форма, перетягнута дерматиновим («діди» носили м'які шкіряні) ременем висіла мішком, ніяк не інакше. Ремінь на талії підганяли так, щоб неможливо було просунути палець між ним і кітелем. Скажімо, «черпаки» (від 1 року служби) такого носити собі вже не дозволяли. Прослуживши рік, ми мали деякі привілеї, як та дрібна шляхта на Заході України. Хоч небагато тих привілеїв, та гонору по самі вінця. Однорічкам вже не личило махати віником, перемивати посуд за весь батальйон, тощо. Перше, що робив новоспечений «черпачок» – благоговійно підганяв штани і кітель по тілу. Нерідко це виглядало гротескно, як казали: вшився аля презерватив. Даремно командири забороняли, а іноді самі розшивали оте страхіття. У вільну хвилину розшитий знову брав до рук голку, бо ходити батальйонним чуперадлом було сором перед своїм і молодшим призовами.
Отже, «духів» впізнавали не тільки наші, але й афганці з легкістю неймовірною, бо він мав бути схожим на «чмо у ботах». Звісно, так «піднімався» авторитет Червоної Армії в очах народів світу. Капелюха молодий носив з опущеними донизу крисами. Очі – додолу, тільки б не зустрітись із поглядом представника вищої касти. Дивитись орлом можна було тільки в строю, щоб «дідусь», бува, не розцінив це, як виклик, зухвалість, або надлишок бадьорости і зайвий привід для тренажу. На ногах воїна першого періоду служби, за рідкісним виключенням, красувались порепані шкарбуни (нові чоботи відразу «вимінювали» діди). І скрізь це вважалося законним, беззаперечним правилом, хоча на словах велась безкомпромісна боротьба з позастатутними стосунками (ех, словеса, чого ви були варті?).
Не стверджую, що таке явище процвітало скрізь. Дідівщина мала відмінности і це залежало від уміння, мудрости та волі офіцерів, які мали б цьому протиставляти статутні вимоги. Натомість, скільки не велась профілактика ганебної практики, дідівщина процвітала, як поля опійного маку в афганській глибинці. Дякувати Богу, не така вона нестерпна була у взводі охорони, куди мене приписали по прильоту до Шиндандського гарнізону. Можна сказати, дихалося нам значно легше, ніж «духам» із сусідніх підрозділів. Наскільки ж, у такому разі, мої слова відповідають дійсности?
Яким могло бути життя і яким воно було у сотень інших молодих солдатів я побачив у найпершу ніч, тільки-но попав на «Кубу». Власне, особливою жорстокістю і запам'ятались мені «діди» тієї кабульської частини. Багато розмов на цю тему давали волю фантазіям, починаючи від першого дня призову. Наскільки жалюгідними бувають уявні баталії солдатських будень, я з жахом переконався, як тільки вечірні сутінки насунулись на дерев’яну солдатську казарму. І що там трасуючі кулі, які літали собі десь там, метрів за сто-двісті від нас? От де йшла війна. Точніше, не війна, бо на війні хоч як маєш можливість і шанс взяти гору над супротивником. Побачене скидалось швидше на приміщення, де безголосі жертви піддаються тортурам. А за який гріх? Та тільки через бажання завдати приниження, болю, відчути себе панівним класом у тій казармі. Їх була більшість. Переважна більшість «дідів, дідків і дідочків», інакше мало хто посмів би розкрити свого слинявого рота і заверещати: «Бажаючий! Сюди!!!»
Нас – транзитників не чіпали. Навпаки, у багатьох знайшлись земляки серед бійців старших призовів. Ті були зайняті бесідами про хатні справи на батьківщині. Після відбою казарма бубоніла на різномовні голоси. А на тлі гомону розігрувались битви, так би мовити, локального масштабу. Діди за «законом» займали нижні яруси ліжок. Над ними селився молодняк. Але якщо «духи» і дрімали, то так, щоб не пропустити найтихішої команди. Після команди знятись із ліжка бажаючому, з другого поверху десантувались кілька зашуганих «духів» і постали перед ясновельможним. Той невдоволено проварнякав: «Я казав, – один бажаючий!». Почулося гупання важким тупим предметом. Коли покарання винуватців закінчилося і вони полізли під свої ковдри, той знизу знову голосом скаженого заревів: «Бажаючий!». Хто мав підскочити? Правильна відповідь – ніхто, або, якщо точніше, то треба було з першого разу встати всім і надавати по пиці… Що я кажу? Це хороша теорія, яка не спрацьовувала у армії. Якась нелюдська філософія: спочатку «літатиму» я, а тоді «літатимуть» інші, ще й як «літатимуть», бо моєї злості вистачить на всіх! – вона перетворювала людей на бездушних тварин.
Встати мав один. Не встати – скинутись і прибігти на голос. Він все-одно бував битим: не так подивився, повільно падав, не радів при цьому… Хіба хто пішов би, та пожалівся офіцерові? Ні, такий втрачав авторитет серед свого призову. Тримати удар – вважалося ознакою справжнього пацана. Слабохарактерних цькували всі, старші, молодші. Тобто, неписаний «чорний» статут вимагав виконувати забаганки «дідів» до певної міри, яку треба було відчути, щоб не пасти на самісіньке дно ієрархії, де об тебе вже витиратимуть ноги. Коритись, але не плазувати, виконувати накази, але не принижуватись до того, щоб піти прати «дідові» його одяг.
Дехто наважувався вирішувати проблему дідівщини за радянськими законами, звертаючись до командирів. Дивна річ, формально винний у нестатутному поводжені мав якісь неприємности, більші, чи менші, але життя жалібника ставало нестерпнішим. Глуха ізоляція, наче якогось прокаженого, торкалась його подальшої служби. І це назавжди перекреслювало перспективу щасливого «черпацтва» і «дідівства». Щасливого – не означає, що він міг когось принизити, та не давали. Неможливо бути одному серед тих, хто тебе не поважає. На жаль, люди втрачали все, що у них було від людини, перейнявшись цим загальним почуттям відрази до хлопця, який не встояв у двобою із жорстокістю. Армія не розуміла сентиментів.
Командири. Якою була позиція офіцерів і прапорщиків відносно існування подвійної моралі у підрозділах? Якась їх частина, безумовно, засуджувала регулярні побиття одних іншими. Та хіба можна було не відреагувати, коли сліди нічних «польотів» деколи неможливо було не бачити? Найчастіше солдатик стояв на власній версії: послизнувся на милі, впав, забився. Далі – тупик, непроникна стіна. А, як розсудити, то ніякому командиру не був вигідний широкий розголос, бо треба буде пояснювати вищому начальству, – чому махровий мордобій процвітає у казармі?
Лейтенантові, старшому за своїх підлеглих на три чи чотири роки, легше покласти всі обов’язки по нагляду за порядком на молодших командирів – сержантів, або на старший призов. Їм було байдуже, як організується лад і благодать у роті, хто кого гнобить, бо з таким устроєм апріорі згодні не тільки «діди», але й молоді бійці. Строк іде, наказ Міністра оборони наближає термін чергового призову, отже, «чобітна» дисципліна навіть вигідна, аби тільки тримати під контролем моральний стан своїх підлеглих, щоб, бува, хтось не перестріляв кривдників. Не всі офіцери брали на себе ще й обов’язки педагога. Вчити, виховувати, впливати, бодай не авторитетом, так владною рукою міг не кожен, а з тих, хто міг, може не всі й хотіли.
Ризикую попасти під перехресний вогонь критики. Я вже скуштував її, переконуючи, ні, навіть не переконуючи, а просто викладаючи думки з приводу законности всієї афганської кампанії. Тепер ще ця нездорова тема. Тільки не зробіть неправильний висновок, що описані явища наскрізь просякнули кожний підрозділ, кожний маленький чи великий солдатський колектив. Вірю, було не так. Але протилежна думка, нав’язувана принципово налаштованими нашими учасниками тих подій, мовляв, нащо ворушити найгірше і псувати без того невисокий авторитет інтернаціоналістів? А я кажу – правду потрібно викласти такою, якою вона є. Наш світ не став більш гуманним від часів середньовіччя. Чи, скажете, він змінився на краще? У обговореннях на тему насильства багато людей не заперечують саму можливість існування насильства, а сперечаються між собою, які форми тероризму виправдані.
Колишній солдат, хоча б у приватній розмові, готовий визнати – дідівщина була, іноді вона набувала страшних форм. Як ігнорувати це? Хто може не погодитись зі мною? Можливо, ті, хто не все бачили, не хотіли, або не могли бачити ретельно приховану щоденну, щонічну рутину. Ті, хто сам знімав з себе надмірне навантаження військової лямки? Визнаючи неохоче, можуть ще змусити пом’якшити формулювання: не треба узагальнювати, мовляв, бо ганебні побиття чинились не скрізь, не так масово, як отут пишеться.
Я не узагальнюю окремі випадки. Але ми звикли читати про подвиги особового складу радянських військ. Делікатні теми нестатутних стосунків обходили, прямих відповідей уникали. На моїй пам’яті дехто з солдатів, удостоєних звання Героя Радянського Союзу, в інтерв'ю для військової преси розповідали про принципову неможливість мордобою у контингенті. Та краще вже мовчати, ніж брехати. Замовчування вад системи – це приниження самих себе. Продовжуємо боятись покарання за правду? Дідівщина – не тільки нехлюйська практика командирів нижчої ланки. Вона підпиралася авторитетом командирів батальйонів і полків. Статистика випадків нестатутних відносин турбувала політпрацівників цих підрозділів. Почни боротись з явищем і матимеш погані цифри. А це не сприяло кар'єрному зростанню. Тільки от закони зони забирали щороку десятки життів – не бойових наших втрат. Жорстокість переставала бути чимось аномальним. Життя втрачало свою істину цінність. Ба, навіть володіння зброєю не було засторогою від зазіхань на право недоторканої гідности.
Розмова ведеться не про поодинокі випадки. Наш невеликий взвод теж відзначився історією збройної помсти. Земляк мій з Донеччини – розумний, талановитий хлопець, прекрасний музика, вночі відкрив вогонь по зміні караулу. Може від хвилювання, а може через небажання зашкодити невинним, не влучив ні в кого. Хлопці залягли, провалявшись на землі до останнього пострілу. А той, відсалютувавши, застрелився сам. Винним військовий трибунал визнав єфрейтора М., мого року призову, гуцула з франківщини. Чи насправді він так позбиткувався над небіжчиком, безумством довівши до відчаю? Маю сумніви. Слідчий не опитував особовий склад, шукаючи докази. Може, головним аргументом стало те, що М. йшов розводящим, тобто, виконував певні командирські обов’язки зміни караулу, а тому вважався головним підозрюваним?
Не таким звіром був єфрейтор М., як старший наш «бойовий товариш», сержант Василь Б. Він теж з України. Десь, може, застосовує навички побиття у цивільному житті, хоча навряд йому таке подарують прості громадяни. А за статусом він – воїн-інтернаціоналіст, точно такий, як усі, без додатків і винятків. Той міг припечатати за здорово живеш табуретом по голові. Було-таки, нахапавшись Василевих п’ястуків, кинувся один до зброї, бо не мав сили вже терпіти наругу над собою. Ну, Вася і гехнув його навідліг. Табурет – на друзки. А у хлопця голова дубова, вичухався швидко, тільки його від гріха подалі перевели на кухню. А так, може, покосив би нас як пшеницю, за компанію.
Отак і жили постійно на межі. Хтось вбивав кривдників і відправлявся на зону, хтось потрапляв до дисбату, якщо наслідки виявлялись кричущими, але з проявами дідівщини покінчити не могли. Недорозвинена модель явища у нашому взводі пояснювалась не млявістю і малою чисельністю «дідусів», але жорсткою позицією заступника командира взводу старшого сержанта Єреся. Віддаючи належне, скажу, що при ньому ніхто не розшаркувався перед «вищою кастою», не прав чужих манаток. Звісно, молоді виконували всю брудну роботу по прибиранню, могли отримати добрячого стусана за різного роду недбалости, але так щоб у щелепу... Просто для тих, хто відбарабанив понад рік були окремі привілеї – можливости порушити статут караульної служби без усіляких наслідків. І цього їм вистачало, до певної пори. Згодом, коли помінялися кілька призовів, взаємини між старшими і молодшими піддалися змінам, відповідно неписаним традиціям.

Епізод:

Заступаю вдень на караульну вежу. Перед тим як піднятись, стаю під душ з автоматом, бронежилетом, у повному споряджені. Наостанок надіваю наповнений водою шолом, та лізу сходами на пост. Мушу стояти дві години, вдивляючись у одноманітну далечінь гірського плато. Вода випаровується за якісь хвилини, а літечко – на славу тепле. Спати хочеться немилосердно. За дві години бачу зміну караулу, яка жваво оминає мою вежу. І потекли наступні дві години «шкварчання» на тій «пательні».Я розумію, що хтось там захворів і мене не поміняли. Позачергово підняти «діда» не є можливим. Він мусить готуватись до переходу у «дембелі», а то знаєте, яка складна справа?

Останні два роки (надстрокової) служби я мав можливість подорожувати гарнізонами. З приводу позитивних спогадів трохи врівноважу викладений негатив. У тому ж Кабулі стояв собі зразковий полк зв'язку. Чутки про нього доносились до Шинданду. Хто вірить чуткам? Треба на власні очі бачити, щоб мати думку. Переночувавши у тій частині, я не повірив, що такою може бути наша армія. На території полку військовослужбовці строкової служби чітко віддавали мені честь, як того вимагає Статут. В чому дивина? Є визначені законним чином порядки у війську, то чому дивуватись, якщо написане і наочне співпадають? Зазвичай, в усіх частинах контингенту ігнорували основні норми етикету, як то віддання честі. Молодші офіцери задовольнялись кивком голови у їх бік. Лише старшим офіцерам козиряли на їх великі зірки, та й то не всім. І я бачив, що, на диво, всі солдати у зв'язківців були однаково одягнені: форму підігнано, капелюхи тримали правильну геометрію. Виходить, можна всього досягнути! Чому ж тільки у зразковій частині солдат, якого посилали на побачення із смертю, міг відчувати себе людиною?
Робіть висновки. Про яке гуманне поводження з корінним населенням країни може іти мова, коли свої до своїх ставилися не по-людськи? Я не спростовую факти постійної братерської допомоги. Звістки про відбудовані «шураві» лікарні, школи, фабрики – правдиві. Доброчинна справа робилась повсякчас. Цілі колони автомашин ввозили з СРСР борошно і цукор, м'ясо і медикаменти. Нашими літаками користувались біженці, повертаючись до домівок. Десь самі моджахеди поводились не досить чемно з місцевим населенням. А як же? Не міг бути друг ворога їхнім другом. Агітація – головний коник радянської політики. Тут контрреволюція поступалась нам, більше покладаючись на практичні заходи.
Під кожну акцію радянських підводилась ідеологічна база. Крім суто військових в Афганістані працювала ціла армія політпрацівників. Не скажу, що вони їли свій хліб даремно. При політвідділах дивізій організовували агітаційні загони, що розвозили допомогу по кишлаках. Мій тезка, старший лейтенант Ігор Рогов, був перекладачем такого загону. Його БРДМ підірвався на міні по виїзду кишлаку. Як він казав потім: «Невдячні люди якісь. Я трендів, розпинаючись цілий день, а вони нас підірвали». Не завжди незалежність можна було розміняти на чувал борошна.
Повертаюсь від високих матерій до суворого армійського буття. Мене виховували у повазі до всякої людини. Якої вона нації – не цікаво було. Таким я й лишився, хоча, свідомо сторонюся ідей інтернаціоналізму і космополітизму. Вони, як мильна булька, луснули у казармі. Армія допомогла стати націоналістом у тому значенні, як це розуміється світовою спільнотою. Це глибока повага до всіх націй. Але це також усвідомлення себе, як представника окремої, самодостатньої, унікальної нації, яку не можна «розчинити» у казані, де розвиваються інші народи. Однак, на службі я дізнався, що є «чурбани» і є... Не хочу!!! Це принизливо звучить. Для мене «Чурбанів» не існує. Є неповторні народи Середньої Азії. Так, з ними складно було знайти спільну мову, але ми не ідентичні, мусили б цьому навчитись. Є молдовани і гагаузи – етноси, що ділять спільну, а тепер вже спірну територію. Вони звикли зверхньо ставитись один до одного. Дивно, що нас у школах не навчили важливому. Воно полягає у наступному: кожна окрема народність доповнює і збагачує наш духовний стіл. Поставте перед собою варену бульбу і їжте її тричі на день, та сім днів у тижні. Надовго вистачить наснаги й апетиту? Бачте, у їжі ми розбираємось, а у питаннях розмаїття культур – не завжди.
А земляки скрізь гуртувались за етнічною ознакою. «Дух»-українець шукав підтримку у «діда»-українця. Представники Кавказу, Середньої Азії, – вони забували про внутрішню ієрархію, коли поставало питання честі нації. Розшарування за так званим п’ятим пунктом було слабким місцем Радянської Армії. Хіба можна нівелювати особливости кожного етносу до стану середньо-радянського громадянина? Так, найбільш «просунуті» республіки, оті, що ближчі до Європи, давали висококваліфіковані кадри. Аргумент? На відміну від них середньоазійські, де не настільки переважає міське населення, ставили до строю чабанів та аграрієв, випускників селянських шкіл. Уявляєте порівняльну картину? Реальність інтерпретувалась, як нездатність представників деяких народів осягнути науку, а звідси й усталений міф про меншовартість одних перед іншими. Та, треба сказати, «елітні» нації продукували таких унікальних дебілів, що я розжалував би до рядових отих воєнкомів, які послали їх в Афганістан. Трошечки лячно бачити зброю у руках двадцятирічного йолопа з вусами, який скаже щось і сам з собою придуркувато гигикає. Не називатиму цього інфантильного типа на ім’я – забагато честі. Його «дембель», напевно, багатьом приніс полегшення, передавшись головним болем у чиюсь українську родину. Але лишилися й інші, по-своєму цікаві. Для когось він, все ж-таки, мужній воїн, фронтовик, приклад для майбутніх поколінь. Так, чи ні? Ви ж не знаєте історію його червоного посвідчення. Посвідчення дали всім однакові, а з ним почесті, чи зневагу, залежно від ставлення до «афганців», як до таких.
Викликає повагу вчинок одного з тисяч українців мого призову. Служив він батальйонним поваром. Отож, вихідці братньої республіки, а за соціальним станом «черпаки» зраділи поповненню і нумо його повчати неписаним законам рекрутчини. Хлопцеві не дуже хотілось пів року харчуватись стусанами. Він по-іншому бачив ціль своєї служби. Та як перехопив ломаку двома руками! Та як заволав: «Повбиваю...............!!! ..................!!!»(тут я навмисно скорочую пряму мову, бо вам того знати не треба). Якщо коротко: більше ні одна злісна мармиза не сунулась до нього, навіть до сплячого.
Ми вміємо прощати. Сьогодні у одних спілках об'єднані ті, хто гамселив і ті, кого гамселили, а також ті, кого гамселили ті, кого вже відгамселили. Розтлумачувати накручене не стану. Десь є меридіан на планеті, перетинаючи який вчорашній звіроподібний «дід» ставав людиною. А чи ставав? Кажуть, хто пройшов Афган, став заґартованим поборником справедливости. О, люди! Чи справедливою була наша участь у тій війні? Чи зробили нас чутливішими і людянішими втрати друзів? У яких благородних справах карбувались наші «шляхетні» характери? Для прикладу пригадаймо вибух на московському цвинтарі наприкінці століття. То «афганці» цинічно нищили братів по зброї. Під час поминок. Через дурні гроші. То у нашому Донецьку один з побратимів вивозив чужі плити з будмайданчиків ветеранів Афгану. Він мав і посаду у Спілці, і можливости зачепити краном та десь покласти на своїй землі, виділеній йому державою, як благородному воїну-визволителю. Я впевнений у іншому: хто пішов служити людиною, той людиною залишився. Мерзотник вдосконалився саме, як мерзотник.

Місцева рослинність і питво

Є ще напластування, яких спочатку торкалися обережно, допоки не настали часи гласности. Це обіг наркотиків всередині контингенту і пияцтво. Зрозуміло, не всі, навіть з числа палких прихильників «зеленого змію» і сміхового зілля, були негідними людьми. Різне траплялося у житті. В ті роки про наркоманію на території СРСР не могло бути мови. Такі слова, як «кокаїн», «героїн», «гашиш», «марихуана» вживалися тільки радянською політичною періодикою у контексті способу життя на загниваючому Заході. Хоча, мої ровесники знали, як піти у відключку без традиційних «ста» грамів. Алкогольними напоями воєнторг, звісно, не торгував. Але Афганістан – країна, де солдатові жилося сутужно без алкоголю, просто вдвічі важче, ніж деінде на теренах батьківщини. І прапорщику, і офіцеру теж. Дехто на оковитій зробив маленький бізнес, знаходячи різні канали постачання. Ціни, скажу вам, нереальні. Та, незважаючи на це, товар швидко знаходив покупців.
Коли у Союзі пляшка коштувала три з копійками рублі, за «бугром» правили 60 і більше чеків Зовнішпосилторгу. Один чек мінявся з рук у співвідношенні 1 до 2, навіть до 3. Валюта! Самогонка і спирт-ректифікат теж обертались, як самостійні, незалежні від наявности закусі напої. Навіть лосьйони і туалетна вода викликали підозру у командирів. Через те навіть накладали заборону продавати ці напої… тьху ти! – засоби гігієни у солдатські руки. Але купували, пили, блювали, знову купували і пили.
Фасована «пайка» героїну коштувала дешевше пляшки горілки. А різноманітної «дурі» у маленьких пакетиках – хоч греблю гати! Надійно, дешево і практично хлопці пахкали по кутках оте, до чого, начебто, не було передумов. А ще були легкі наркотики: чарс, нас, анаша. Можливо, це одне й те саме, бо я на наркоті не знаюся – так і не спробував. Проте, аромат «травки» у щільній атмосфері казарми іноді давав знати причину того, чому хлопці так дивно сміялися.
Начальник штабу батальйону казав: «Каратиму не за те, що вживали, а за те, що попались». Командири намагались не розголошувати факти вживання навіть важкої отрути. Стан дисципліни у війську – особлива звітність, від якої залежала кар’єра офіцерів. Наркоману, зазвичай, давали по пиці і відправляли на «губу» тарганів годувати.
Аби стати «абонентом» наркомережі, треба було завести правильне знайомство. Все інше як у цивільному житті – «підключають» безкоштовно, але так, щоб користувач вже не «переключав канал». Пихнути на пробу міг запропонувати «дід» «духові», мовляв, як не курив, то й не служив. Таким чином, хто не шукав, того знаходили.
Для багатьох наркотик був засобом позбутись тваринного страху. Думка про спороті животи полонених, про тяжкі поранення, заважала діяти без паніки. Епізодичне вживання під час рейду ставало потребою. На совісті «допінгу» багато людських життів. Кожен боєць носив на рукаві пакет із засобами першої допомоги при поранені. Комплект містив знеболююче у шприц-тюбику. Навіть на це єдине полегшення іноді накладали руку «діди», вилучаючи тюбик з промедолом у молодого. А той, кого могли врятувати, помирав від больового шоку. Війна однаково списує гідних і негідних. Для нас лишаються таємницею істині причини багатьох втрат. Ми кажемо: «Так сталося. Випадок, невдача.» Статистика війни не буває відкритою. Це – чорна бухгалтерія. Хто винен? Війна. Тобто, – ніхто. Давайте засудимо громадянку Війну до довічного ув'язненя. Але часто смертельні пас'янси розкладала рука, яка має хазяїна з іменем, прізвищем і навіть по-батькові. Це люди, які за миттю насолоди не бачили нікого навколо себе. Весела хвиля вдаряла у голову, а на виході – «вантаж 200» (загиблі).
Розігрів – побутова сварка – образа – піф-паф!
Знайшли що ділити старші прапорщики: командир мого взводу і секретник батальйону, бо перший з них, перебуваючи під «мухою», зайшов у кімнату до кривдника з АКСУ, випустив чергу, та пішов не розуміючи свого вчинку. На щастя постраждалого, дві кулі не зачепили життєво важливих органів. «Мисливець» поїхав на чотири роки кудись на Мангишлак. Казали, що там для «афганців» створили окрему «зону».
Невдовзі інший епізод. Капітан П., п'ючи гірку, мабуть погано закусював. На думку спало відсалютувати на честь майбутнього похмілля. А чому ні? Навпроти офіцерського модулю стояв (поки не згорів) дерев'яний туалет на 8 «посадкових смуг». Його капітан і перекреслив довгою автоматною чергою. Хочеш жити? Пірнай!. Погодьтесь – то щастя, що на ту хвилину на «мішені» ніхто не «читав».
Продовжую хроніку подій. Під час мого чергування по частині прискіпався до мене старший прапорщик Л.: «Дай автомат!» Оскільки з Л. ми були на приятельській нозі (з тверезим), скорочено моя відповідь прозвучала так: «Чеши, протверезись!» Я чув, як він порпався у своєму сейфі і перезаряджав пістолет. Саме час було робити ноги. Я дав по газам, а там почалася така розкішна стрілянина!!! Вистрілявши набої, Володя шукав мене у розташуванні роти і, напевно, поліз би у бійку. Як добре бути молодим, спритним і винахідливим. Іноді це не давало розвинутись ситуації за небажаним сценарієм.
Крім нерухомого майна штабу від Вовчиної війнухи ніхто не постраждав. Наступного ранку він сам розшукав мене, щоб я вправив йому мізки, бо там у голові не лишилось і сліда від учорашніх походеньок. Як екскурсовод я провів прапора коридором, демонструючи прострілені плафони, дірки у стелі і стінах. Володимир полотнів, дивуючись, що ото за хмара накрила його свідомість. Доки крім мене ніхто не бачив розгардіяш, ми заходились маскувати нароблені зайві отвори, крутили ті пластикові плафони, повертаючи їх дірками з поля зору геть. Вибачення було прийнято. Проте, тепер ступінь довіри до особи цього хлопа опустився відповідно до вчиненого. І недаремно.
Іншим разом, добряче хильнувши, Л. вправлявся у метанні гранати на території батальйону. Вважаєте це ненормальним? Ви – нормальна людина. А командування частини просто не звернуло уваги. З ким не буває? Якщо десь падає граната, значить це комусь потрібно? Можна бути майже впевненим, що почувши звуковий автограф Володимира Л., саме його образ сплив в уяві мешканців нашого містечка. Звичка! Законів, щоб укоськати дрібного хулігана Вовку Л. вистачало. Не було кому пред’явити «рахунок» за стривожений спокій, бо сам начальник штабу батальйону майор Т. пив, якщо не в одній кімнаті, так за перегородкою у сусідній. І, до речі, самого начальника штабу наш вартовий якось поклав на землю п'яного, коли той наблизився до нього серед ночі. Після того випадку всі зрозуміли – не надійся, що разом із майорською зірочкою у голові автоматично збільшується об’єм сірої речовини. Іноді прогресія очевидно була зворотною. Так що, мав з кого брати приклад скромний прапорщик, а інші сприймали це, як невідворотне зло. Пережити, та й потому.
Маю нагоду запустити анекдот у тему:

Вночі до вартового іде начальник штабу.
- Стій! Хто іде?
- Петренко, це я - начальник штабу.
- Тоді проходьте, товаришу майоре.
Офіцер підходить до вартового:
- Петренко, чи ти Статут ніколи не читав? А якби я був американським диверсантом?
Солдат, не вагаючись пересмикує затвор і розстрілює майора:
- Ти ба, яка гадина? А казав: «начальник штабу, начальник штабу»!

Ще один нічний «привид» у чині підполковника, чи то «білочку» вхопив, чи й справді, маленькі чортики накапостили йому на стіл, знервований, зі скаженим перегаром, наставивши на мене «Макарова», примусив супроводити його у штаб, бо він, бачте, чомусь боявся увійти до свого кабінету. От і думай: тріснути його по голові, щоб приспати неприродним методом, чи так ходити, підставивши спину чорній дірочці калібру 9 міліметрів? Варіант перший – практично доступний, з огляду на відсутність достатньої координації у п’яного підполковника. Але як гарантовано відбити пам’ять, щоб, прочухавшись, він не повів мене до військового прокурора? Ой, кепсько, кепсько! Хтозна, від якого подразника його вказівний палець міг смикнутись на гачку? Отак я здійснив вечірній моціон, ледве спекавшись небажаного «кавалера».
Озираючи минуле, треба визнавати помилки. Не тільки чужі. Сказати б, що сам повністю чистий і що не вживав… Наркотики – ні, а всякі такі напої, які розум віднімають – було. Без наслідків, щоправда, якщо не вважати наслідком попадання під гарячу і (о чудо!) тверезу руку того ж начальника штабу батальйону. Так що, вже не зразок. І того не треба було. Виправдатись? Так, я Бога не знав. Але то не виправдання. Не сталося біди, але ж статись могла! Я от про що пишу: десятки випитих стаканів, які лишили тільки головний біль, для когось на сто перший раз, на тисячний раз поставили велику чорну крапку. Тут немає гіпотетичного припущення, що так могло бути. Мої історії мають імена, приховані під скороченнями.
Останні два роки я служив при консульському відділі 5 мотострілецької дивізії, гарнізон Шинданд. Тут, на заході Афганістану, бойові дії не носили такого інтенсивного характеру, як на сході. Більшість втрат по нашому «кущу» зазнавали кандагарці. Маючи доступ до документів, я склав власну статистику. Вбитих за 1986 і 1987 роки приблизно однакова кількість – понад 300 осіб на рік. Але, саме бойових втрат, може, трохи більше половини. А решта? Здогадуєтесь. Про одну «бойову» (офіційно) втрату пишу окремо.

Повертаючись з бойової операції, старший прапорщик Р., старшина комендантської роти, п'яний не втримався на броні. При падінні зазнав ушкоджень, не сумісних із життям. Крапка.

Ви чули про обкурених душманів, що ходили у атаку на радянські позиції, але мало чули, або ніколи не чули про обкурених «шураві». Обкурених до такого стану, що то вже були не бійці, а страхопудла, небезпечні для своїх. Про героїзм списано паперу не на один вантажний потяг. Його не викреслиш, не заперечиш. Державні нагороди свідчать про мужність орденоносців і як не описати їх подвиги заради... не знаю чого. Виконання обов'язку? Обов'язку? Скоріше – бездумної реалізації злочинної державної політики.

Реалізм, як він є

Слово має вплив на людину. Екранізоване слово з «картинкою» вдвічі, втричі дієвіше. Бачили «Дев'яту роту»? Яке реалістичне полотно. Для режисера, що взяв незнайомий матеріал – відмінна праця. Як вона вплинула на свідомість глядача? Ви ж не вагались, визначаючи, хто у стрічці «погані хлопці»? Зрозуміло й дитині: ворог – бородань у чорному, хитрий, підлий, іншої віри. За сюжетом бойові генерали теж не янголи. Ну, забули передислокувати бойовий підрозділ... Та ці хоч «свої негідники». Збентежений фабулою глядач бажає помсти за «своїх». Випалити, знищити! Наші ж завжди праві? Більше вогню на ворога! Достойна штука –патріотизм. Та, мабуть, він доречний на рідній землиці.
Обговорення «афганських» проблем на Інтернет-форумі… Розгул маргінесу і розважливі слова на противагу. Більшість учасників, вибачте за тавтологію – учасники тих подій. Люди, які занурили долоню у місиво війни. Одна із тем має назву: «Вивід військ – злочин! Горбачова – на палю!» Для мене це означає одне – війну там ще не скінчено. Є реально готові «мочити по сортирах» в Афганістані, у Чечні, деінде. І ніхто інший, тільки вони мають право вказати пальцем на ворога. Кого ж мочити? А головне, – за що?
Кажуть, світ прогресує. У технологіях – так. Моральні принципи стають все більш розмиті. Право народів мати свою державу вирішується по закордонах на домашніх кухнях, за кабацькою стійкою, у тверезих, чи п’яних розмовах, серед політиків, сильних світу цього, серед людей близьких до міжнародних проблем і далеких, не тільки у професійному сенсі, а й далеких від здорового глузду. Куди не глянь, – всі готові дати пораду по облаштуванню порядку по всьому кожному кутку планети.
Скажіть, народи Афганістану мають право на незайману батьківщину? Погодьтесь зі мною, заперечте мені, але не мовчіть. Чомусь ті, хто заперечують дане Богом право на самовизначення, відчувають за своєю спиною чи не одностайну підтримку. І моя думка серед них – маячня дивака. Як не начистити пики бородатим, якщо вони поводились нечемно? Якщо людей поклали кільканадцять тисяч, значить потрібна перемога. Повна перемога, щоб радянський, далебі, російський чобіт утвердився на афганській шиї надійно. Чи нам приховувати, звідки найбільш поширюються такі настрої?
Легкі, як тополиний пух, аргументи про іноземне втручання з боку країн Заходу, перш за все, Америки, вони не міняють нічого. Логіка: якщо можна їм, то можна і нам – неповноцінна. Тоді я можу брехати, красти, вбивати на свій розсуд, адже комусь це сходить з рук.
Так, у Афганістані воювали найманці з багатьох куточків планети, навіть негри. Значить, коли ми маємо за ворога рівного, а краще, слабшого за себе, тут принцип «один на один» діє. Для подолання сильнішого, звемо друга, сусіда, знайомих хлопців. І це, начебто, теж справедливо. А у поєдинку між Афганістаном і СРСР де ми бачимо двох рівних суперників? От і навчить благородству моджахеда, проти якого сусідня держава перекидає через кордон стільки озброєнь, що їх навіть уявити нереально. Вони були нашими суперниками, але я розумію їх. І те, що маленька відстала країна дев'ять років мордувала нас, і мордуватиме американців, європейців захищаючись до останнього подиху… Хіба це не героїзм?

Дев'яності роки

Початок дев'яностих минулого століття. Трамвай наповнюють медале- і орденоносці. Відчувається різний ступінь свідомости і вміння тримати себе у руках. Рушаємо, стиха ведучи свої розмови. Але декому вже здається, що його персоні приділено замало уваги. Він дивиться крізь скло соловими очима на дівчат, які аж нічим не гірші від інших. Йому здається, що вони занадто байдужі. Легковажні, як сміють вони не звертати уваги на молодого героя? Ось «рембо» у тільнику їде мимо і дивиться їм просто у душі.
Дарма, що схожий на слимака. Слина тече з рота, ось-ось з нього виплеснеться поспіхом з’їдена ковбаса у блювоті. Він лупить по шибці і реве: «Це ж я за вас воював, тварюки!». Ой як соромно, люди добрі! "Воював за вас". То був останній захід воїнів-інтернаціоналістів, відвіданий мною після повернення на Україну. Я тепер пригадую ці слова щоразу, коли дістаю з кишені пільгове посвідчення. Ану, за кого тут я воював? Мої пільги забезпечені і проплачені працею моїх співгромадян. І мені соромно бути одним із отаких «героїв», хоча, давайте будемо справедливими, саме таких – одиниці. І будь хто з пасажирів трамваю міг спитати мене: «Якого дідька ти мені був потрібен ТАМ, у тому Афгані?». Згоден, наше місце було не далі радянських кордонів. Я летів ТУДИ переконаний, що захищатиму не стільки чужу, скільки свою країну від підступних американців і ТАМ на мене дуже-дуже чекають.
Я не люблю пам'ятних заходів, які починаються чинно, а завершуються свинством. Перший тост: «За військову дружбу!». Другий: «За зустріч!». На третьому колі починається вистава, гідна режисерського таланту Ельдара Рязанова. Третій п'ють за загиблих. Закон! Частина тих, кому вже так хороше, що аж погано, стають на одне коліно. Берет (у кого він є) кладеться на ліве зап'ястя. Тулуби хитаються на всі сторони, залежно від того, з якого боку хвиля наляже. Хвилина мовчання. Гикавка, схожа на схлипування. Традиційну процедуру виконано, далі все іде поза сценарієм.
Траплялося, ветеран сіяв у траві медаль. Як не прикро, а розкидатись бойовими нагородами – то є неподобство. Таку точно медаль можна купити на ринку, але у тім-то й справа, що то вже не твоя медаль. Важко заслужити нагороду. Ще важче гідно носити її. Що це означає: гідно? На мій погляд, у нашій свідомости повинно жити переконання: ніхто і нічим нам не зобов'язаний. Не за свою Україну ризикували, навіть не за Радянський Союз. Дякувати Богу, «афганців» вважають достойними ветеранських пільг, бо нас не питали, які ми маємо плани на життя, коли заносили до списків на відправку.
Мирні часи. Іноді ми чуємо, як колишній воїн-інтераціоналіст, ризикуючи життям, врятував дитину з палаючого будинку, чи витягнув потопаючого. «Таким його зробив Афганістан.» – робить висновок журналіст. У іншій історії жорстоке серійне вбивство. «Нелюдем він став у Афганістані.» – констатує працівник пера. Так, тисячі колишніх «афганців» мають подвійне «хрещення»: бойове і кримінальне. Цікаво, яким було би суспільство, якби всі проходили школу війни?
Один хороший офіцер пожартував: «У нас тут не школа демократії.» В цьому щось є. Адже вчили нас не мистецтву співу, хоч ми й горланили стройові марші. Солдат мусить швидко цілитись і натискати на гачок, не картаючись докорами сумління. І, не роздумуючи, виконувати накази. Не роздумуючи! Ми були різними, але нам тицьнули до рук «калаша», не досліджуючи внутрішній світ кожного. Треба було шинкувати м'ясо на чужій території. Ось ми і повернулись додому з «дипломами» тієї вищої школи. І тут нас намагаються зробити бойовим загоном чи то партії, чи то сумнівного бізнесу. Помиляєтесь, панове, ми граємось у різних «пісочницях». На чужині єдиним спільним завданням було – повернутись додому. А так, кожен із власною свідомістю, совістю і досвідом. Дивіться на колишнього солдата обмеженого контингенту радянських військ у Афганістані, як на звичайну людину, бо ви не гірші і ваш мирний досвід теж унікальний. Шануймося!

Сухий залишок. Епілог
Тридцять років промайнули. А скільки ж це тоді мені? Та невже так багато? А я й не помітив. Як добре, що на вулицях наших міст не грякають снаряди. Нелегко нам жити, але маємо мир на своїй землі. Для нас тридцять років летять швидше, ніж дев'ять років радянської окупації для афганців. Вони звикли воювати. Майже десятиліття мочалили північного монстра. У 1989-му стомлений монстр відпустив жертву, бо не зміг проковтнути, а через три весни і літо ґиґнув сам.
Якщо маєте хорошу уяву, проживіть наступні дев'ять літ (починаючи з 29 грудня), як на війні. Стережіться ходити дорогами, нашпигованими мінами. Особливо бійтеся ночі. Вночі приходять неждані гості. Лякайтесь чути політ літака. Можливо, пілот бачить у прицілі саме ваш будинок. Зітхнути з полегшенням ви зможете лише у лютому 2019-го.

Я не наважуюсь назвати себе окупантом. Але я служив у армії, яка виконувала окупаційну місію. Повернулись додому троє моїх однокласників. Федір Єгурнов відслужив телефоністом у Кабулі. Микола Суханов – мотострілецький полк, Шинданд. Анатолій Береговий – десантура, Баракі.
Не без пригод обійшлося з трьома моїми товаришами по технікуму. Анатолій Паляніцин повернувся ще у 1982 році із слідами заліза на обличчі і тілі. Володимир Німіц звільнений достроково. Додому приїхав без одного ока. Валерій Калінін – інженерно-саперний батальйон, Адраскан. Наприкінці служби контужений при підриві БТРу на фугасі. Життя врятував бронежилет, на якому Валерій сидів.
Хочеться вірити, що всі мої побратими, які пішли служити людьми, лишились людьми дотепер. Світ, переповнений зброєю потребує очищення. Війна не буває справедливою. Ми живемо не в ті часи, коли ворог подавав супротивнику шпагу, щоб з'ясувати стосунки у чесному поєдинку.
Убити людину – не таке велике задоволення, коли це доводиться робити вперше. І я не став би присипляти совість, навіть граючись у війну. Прагніть миру попри все! Це головне, що я хотів сказати. От і кінець!


2009 рік.



Найголовніше!!!
Я сердечно дякую своїм друзям, що забезпечили мене підтримкою і з їх допомогою зроблено коректуру цих спогадів. Це авторка сайту Тетяна Яровіцина і видавець Юрій Височанський. Окрема подяка кандидату педагогічних наук, члену Спілки Письменників України Вадиму Оліфіренко.