Чи й не тема для читання

Після чотирьох з половиною років проведених мною поза домівкою маю законне право стверджувати, що якість життя суттєво залежить від якости харчування. Не кількісні показники, а саме наявність або відсутність у меню тієї смакоти, до якої звикли вдома. Мені досі здається, що я у їжі невибагливий. Але хвилину тому я подумав, що кажучи так, безсовісно брешу. Ні, не безсовісно – трошки прибріхую. Ні, ще м’якше – я не до кінця відвертий перед самим собою. Уточнюю: коли є чим перекусити, то й невибагливий. При скромному асортименті, доступному для середнього споживача, не бідуватиму.
Тепер не тільки про себе, бо виходить до непристойности егоїстично – все «я», та «мені». Головним словом цього оповідання є слово «ми» – мої товариші, армійські побратими і…, ну і я серед них. Разом терпіли, разом вчились жити, користуючись мінімумом можливостей. А ви чули таке: людина є тим, чим вона харчується? То ж, давайте про хороше і погане на війні у контексті шлункових відчуттів.
І ще! Перші дні служби (уточнюю: перші після перших), коли смак останнього маминого пиріжка, достатньо пригнічений невміло приготованою солдатськими руками баландою, отой ніжний смак тіста, що тануло на язиці, не був забутим, психологічний дискомфорт наростав з критичною динамікою. Саме тоді ми пізнали різницю між змістом слів «хавчик» і «їжа».

Організаційні питання у пошуках «хавчику»

Ви знаєте, яким небезпечним може бути коротке слово „борщ” в умовах військової частини, де його не могли зварити за багатьох об’єктивних причин? Скажи „борщ” перед строєм – і з шеренги випадуть знепритомнілі українці. З нами можна було воювати, пригнічуючи психологічно. Просто партизани цього не знали. Уявіть, перед нападом на колону над горами гучно лунає плямкання і сьорбання. Пара речень про сметану та вареники з компотом – от і все. Українці деморалізовані. Тепер узбецькою про лагман і манти, татарською – про бешбармак, російською – не знаю, що там у них викликає потік слини… Звісно, це жарти, грубі армійські жарти. Проте, не скажу, що подолати бажання поїсти від пуза домашнього було просто. Коли боїшся навіть згадати оте небезпечне слово «борщ», воно само приходить на згадку.
Не сказати, що ми голодували. Недоїдання на початку – нормальне явище, адже ритм життя змінився кардинально від моменту, коли сержанти почали вичавлювати з нас солону юшку. З часом організм перебудувався (куди йому було подітись?). Всередину попадав менший об’єм поживи. Через те наші шлунки поменшали. Де бралася сила в ногах? Не знаю. Чесно кажучи, не думав, що резервів організму на екстремальні випадки стільки багато. А іноді навіть доходило до переїдання. Проте, нечасто буденні дні і місяці строкової служби приносили моральне задоволення від спожитого. Багато – не те ж саме, що смачно, як для душі. Воістину, набитий консервованою картоплею кендюх не рятував від дратівливих спогадів про смачнючі макарони по-флотськи, голубці, з яких, бувало, здирав капустяне листя, а їв тільки серединку, про звичайний помідор з куща. Вірите, я не з’їв жодного свіжого помідора в Афгані, ані, бодай зеленої, черешні. Тож, як би правильно не були пораховані кілокалорії солдатського пайка, мозок лишався голодним. У шлунку повно, аж діафрагма проривається, а в голові тоскно.
Вам кенгурятину їсти не доводилось? А ми їли. Жилавеньке м’ясце, зварене так, аби не сире, – воно завозилося великими партіями на армійські продсклади. Треба було туди попасти, щоб переконатись у правдивости слів кухаря, якого я про себе назвав брехлом, хай він мені пробачить. Посміхнувшись у душі, я оцінив його слова, як посередній жарт. Хороші жарти завжди були у ціні. Але, забувши розмову з кашоваром, одного разу звернув увагу на купу «баранячих» туш, які ми з хлопцями оминали на складі. Великі сині штампи видавали далеке заморське походження продукту під назвою «kangaroo». І ноги, чи що там у тварини? Ні, то ніяк не баранячі, а такі справжні олімпійські ноги спринтерів бушу. Після такого шоку я не поспішав вішати на людей ярлики. По складах лежало чимало небачених нами раніше продуктів, або звичайних, тільки законсервованих у неприродній для Союзу спосіб. Відкриття тільки починалися.
Продовольчі склади – то цікаві приміщення. Цікаві з пізнавальної точки зору – то само собою, а ще і з огляду на заклопотаність невгамовним бажанням почефанити. Поясню. Слово «чефан» ніколи не вживалося ні до ні після Афганістану. Там воно означало їжу. Їжу не таку звичайну, що давали у їдальні, а якусь святкову, або солодощі, і все, що викликало у нас задоволення. Чефанити – означало їсти із задоволенням. Багато хто хотів попасти в рабство до начальника продовольчого складу хоч на півдня. Він теж людина розуміюча. Ти йому коробки та мішки перетягаєш, він тобі – безкоштовну екскурсію по закутках і матеріально-продовольчу винагороду: «Їж, солдатику! Ой, який ти ненажерливий!».
Той, хто мав земляка на складі, або іншого штибу блат, той розумівся, на різниці між продовольчим кошиком солдата і офіцерським пайком. Як на мене, похід на продсклад міг замінити перегляд цікавого кінофільму. Я заздрив щурам. Вони, не розвинені духовно, не підковані політично надгризали хрусткі галети, печиво і сири. А солдатик, бувало, витисне з ока скупу сльозину і тільки крізь її мінливу структуру побачить фантастичну уявну картину – цілу миску салату зі сметаною, кавалочки ковбаси, оселедець під цибулькою, сир, якого середній швейцарець на рік з’їдає до 12 кілограмів. Нарешті, крізь ту сльозину ввижалися і заварні тістечка, до цих пір мною шановані, кульочок цукерок, скибка дині…
Якось звикли існували без того, дістаючи час від часу картопельку не з металевої бляшанки, а живу. Консервована віддавала металевим присмаком і йшла у спільний котел. А справжня, неочищена, яку ми із задоволенням пантрали, через що наші пальці ставали чорними від лушпиння, її ми здобували з-під землі. Як? То не хитра справа. Михайло Жванецький казав: „Хто що охороняє, той оте й має”. Овочевий склад знаходився поруч з нашим караульним приміщенням. Власне, він був підземним. Назовні стирчав тільки шиферний дах. Тим самим, у сховищі підтримувалася, трохи нижча від вуличної, температура влітку і однозначно було тепліше зимою. Вночі, за командою старших товаришів, пара молодих воїнів знімала шиферину і... Починався бенкет для всього караулу. Головне, щоб начальник штабу не застукав особовий склад над бачком смаженої картоплі. Ну та хто б йому показав? Голос вартового було добре чути всередині приміщення і, на крайній випадок, все, чого не треба бачити командуванню, полетіло би у вікно.
Кілька хлопців сідали нарізати бульби тоне-е-енькими напівпрозорими скибочками. Я ж кажу, що смажили картоплю у бачку, щоб вистачило на всіх, а любили її хрусткою, а не пропареною власними соками. І от, спеціально для нашого випадку, якісь попередні призови винайшли спеціальний рецепт приготування. Звичайно, морально легше було невиспаному юнакові заступати на добове чергування з передчуттям скорого чефану. І, уявіть, нікого не мучили докори сумління.
Все ж-таки, стан задоволення диктує модель поведінки у багатьох випадках нашого життя. Хто там думав про начальника складу, крадучи у нього картоплю? Знали – війна спише ті пару-трійку сот кілограмів. Авжеж, совість є у кожної людини. Якщо нам дуже добре, то ми і інших повчаємо жити. А в умовах скрутних, коли їсиш, а воно, як трава і хочеться плакати від того, що колись пиріжок з повидлом за п’ятак, не доївши, кидали собаці.
Можна дискутувати на тему, чия армія мала вищу боєготовність і моральний стан. Дискусія навряд чи розставить усі акценти, бо ми, попри всі наші специфічні труднощі військового буття, лишалися відданими державі, яка не дуже дбала про нас. Лаємо «америкосів», а їхній солдат з давніх давен і нагодований, і під кондиціонером, і мав час на всілякі там танцюльки, отримуючи при тому високу грошову винагороду. Якщо подивитись на нас – ото і був зразок ідейних бійців. А за спалену у нічних крадіжках совість вибачайте. Не думаю, що моральний дух солдата будь якої країни встояв би. Місяць полушпенив би по плацу і заскиглив би: «Ну якої?».
Радянська людина проявляла надзвичайну винахідливість, особливо коли справа стосувалася шлунку. Організм шукав того, чого йму бракувало, блокуючи внутрішні заборони. В один з таких щасливих днів мені обломились два-три яйця. Не думайте, що я поніс їх на кухню. Там однозначно зраділи би, але вони і без моєї допомоги знайшли би чим підживитись. Мені страшно кортіло яєшні. І це, даруйте, не примха. Вітаміни, мікроелементи потрібні нам, незалежно від того, знаємо ми про них, чи ніколи не чули. Побачивши яйця, я просто взяв їх. Не зумів не взяти.
Влітку не було часу на роздуми – спека вбивча і, маючи делікатний продукт, я почав діяти негайно. До рук потрапив важкий солдатський чайничок. У солдата кухонного начиння не водилося, хіба тільки ложка – бойова подруга на всі часи. Десь дістав олії, не пам’ятаю. Чи може, надибавши яйця, побачив, та й відбатував шмат масла? Не важливо. Головне, в моїх руках були всі основні компоненти скромної солдатської яєчні. І якби таке багатство хоч раз на рік! Ні. Легше знайти золоту монету, пірнаючи у болото, ніж повторити щасливий збіг обставин. Тепер, вдома, підсмажуючи яєчню, моя дружина додає молока та перцю, а ще й приправи. Але цінність усіх речей пізнається у порівнянні: що було і що є. А я мав тільки нагрівача на цеглині – звичайний ТЕН. Мав чайника. Мав смачну мрію, котра несподівано втілювалася у гарячу реальність. Коли яйця зашкварчали на дні чайника, мені запаморочилось в голові. І треба було записати, коли це сталось, бо така подія варта щорічного відзначення. День Курячого Яйця – так я назвав би своє свято.
На споді сосуду сформувався жовтий місяць із кратерами повітряних бульбашок. Це було прекрасно! Засмаживши вишукану поживу, я стикнувся з делікатною проблемою, яку теж іноді слід обдумувати заздалегідь, але це стало наукою на майбутнє – як її спожити? Отвір у чайника зробили невеличкий. Конструктори нехитрого армійського атрибуту гадки не мали про можливість використання чайника у якости пательні. Згадавши кмітливого Васю Тьоркіна, я почав ложкою відокремлювати від „місяця” ласі ділянки і обережно діставати їх через отвір. Вийшло, ніби я смакую. І навіть тепер, записуючи ці рядки, я їм яєшню з гречкою, вдячний дружині за смачне приготування; вдячний курці за її нелегку справу; вдячний всьому народові, який дотримується старих кулінарних традицій і, нарешті, керівництву країни, що ніяк не доб’є наше птахівництво. Бо поки галузь хоч якось животіє, ми можемо дозволити собі іноді святкувати День Курячого Яйця.
Передбачливі телевізійники, знімаючи рідкісні кадри, пов’язані з ризиком для здоров’я, попереджають у титрах, що деяких речей повторювати не варто. Попереджаю, наступна історія згадана не для того, щоб ви вдома проводили подібні експерименти. Не хотів би також, щоб якісь несвідомі елементи використали витяг з моїх мемуарів для поганих жартів. А не розповісти не можу, бо то була майже бойова ситуація.
Поставили ми з Андрієм Кравченко (нашого роду людинка) бляшанку каші на розігрів. Поставили і призабули. А вона за нашими спинами розігрівалася, роздувалася. Від дії внутрішнього тиску циліндрична ємність ставала все більше схожою на м’яч. І коли ми побачили, що зараз її розірве, паніка була не театральна: що напишуть у свідотстві про смерть? Численні мінно-вибухові поранення і опіки не сумісні з життям? Сховатись і перечекати? А що буде із службовим приміщенням, де мій товариш доклав чимало зусиль, щоб воно виглядало пристойно? Андрій сволодів ситуацією, схопивши через рушник гречану бомбу і поставив її на стіл.
Сумніви ще лишалися. Всередині йшов процес перетворення рідини на пару. Треба було рішуче зменшити тиск у ємності. Вістрям консервного ножа мій товариш тільки наколов опуклу кришку. З дірочки у стелю вистрілив фонтан перегрітої каші з парою. Візуальний ефект нагадував спрацювання паровозного свистка. Витиснутий струмінь рідкої каші черкнув Андрія по гімнастерці і забарабанив у стелю. Над нами нависли зернисті бурульки, а сосуд ще свистів пронизливо і довго. Коли припинився свист, ми ще нервово, до болю в животах, реготали.
День міг закінчитись безглуздими неприємностями. До столу ми мали половину від первинної кількости продукту, але були абсолютно впевнені, що жоден шкідливий мікроб, якщо він і був, тепер нам не загрожує.

Ми і паразити, яких ми їли

Теплий клімат подобався бактеріям, вірусам і мікробам. Вони були місцеві, а ми – прибульці, незвиклі до набору невідомих мікроорганізмів. Аборигени, мабуть, надбали за сотні літ імунітет, призвичаїлися жити разом, не помічаючи існування «братів» менших. А наш народ падав, як та пшениця. І неважливо, скільки разів вимиті руки, зараза жила на посуді, чекала у котлах. Тарілки, ложки, кружки мили люди, точніше – солдати. Якби вони мали до того інтерес, то результат міг бути іншим, але… ми всі знаємо, як у спільній їдальні можуть ставитись до чужого здоров’я. Отак сидиш, бувало, і думаєш: або пронесе, або «пронесе».
Двозначність слова „пронесе” вимагає покаламбурити і розповісти історію, коли чужа біда, хоча вона і біда, а сміху спричинила... Я дуже вдячний Богу, що мій організм склепано на совість. За період від 6 жовтня 1983 по 12 лютого 1988 року він мене не підводив. А таке бувало, що хлопці, з якими однією ложкою сьорбав юшку, через кілька днів жовтіли. Ку-ку, Гриня! Маєте, друзі, гепатит. Ні, мене проносило тільки по хорошому. А от щодо другого значення… тут я вже пишу, як свідок про те, що бачив і навіть чув однієї темної ночі.
Так от, охороняв собі караульне містечко – окремо винесена територія всередині розташування частини, на яку мали доступ тільки чинний наряд, та окремі командири. Ніякої тобі романтики. Основні маршрути по батальйону прекрасно освітлені прожекторами. Праворуч розташовані казарми. Ліворуч – туалет. Але ж – ніч і мало хто тинявся туди-сюди, намотавшись за день. Крім вартових всі поснули. Коли, бачу, летить щось велике і біле. Файно біжить, потужно, аж білизна на ньому напинається вітрилом. Добіжить, думаю, чи ні? Не добіг. На половині дистанції, там де схрещуються промені прожекторів, страшно гальмує. Пилова хмара рухається далі, в бік туалету, а людина... Йому вже не треба було спішити. На тому місці на ранок лишилась відмітка про нічне досягнення хворого воїна. Виснажений і знесилений він сурганився до казарми. А може варто було б додрімати ніч у туалеті?
Сміх сміхом, але інфекційні хвороби іноді добивали хворих. Скажімо, потрапивши у госпіталь з дизентерією, чи гепатитом, боєць чіпляв там паратиф, малярію і таке інше. Висока температура тіла, солідний атмосферний «плюс», обезводнення, лихоманка – все складалося до купи, аж лікарі не знали, від чого лікувати. Так військо втрачало «багнети», а рідня, здавалося б, кріпкого колись сина. Невдовзі після потрапляння в Афганістан помер Чапа – кандидат у майстри спорту з боротьби. Хто б подумав? Треновані, фізично сильні хлопці першими піддавалися хворобам, а миршаві та недолугі від першого до останнього дня тягнули солдатську лямку справно. Світ перевернувся з ніг на голову. І хоч я сам себе не записую ні до спортсменів, ні до протилежного табору млявих «ботанів», тенденцію таку підмітив і відношу це явище на рахунок підірваного серйозним спортом імунітету.
Коли була можливість розкошувати «чефаном», я не ходив до їдальні. Зберегти себе для мирного життя підказувала інтуїція. Технологія приготування їжі на велику кількість людей сама собою довіри не викликала. Іноді ми – їдці, так чи інакше попадали до зали приготування і ставали свідками форс-мажорних випадків. На наших очах армійські кулінари, не червоніючи і не соромлячись відповідальности перед Богом, чаклували над котлами. Не розрахувавши, наприклад, вихід кінцевого продукту, та побачивши, що страви не вистачить на всі підрозділи, кухарі відкривали воду. Так, сиру воду і просто у котел. Перемішали і – смачного! Та ще через сумнівну якість продуктів смак готових «шедеврів» не завжди був приємним. Мій язик ще пам’ятає металевий присмак вершкового масла, законсервованого, як шпроти. Жах! Кавовий напій, яким ми бавились, був з простроченим 17 (сімнадцять, щоб не вважали моєю помилкою) разів терміном. Консервованим могло бути все: картопля, капуста, морква, буряк. Тому, якщо щастило добути нормальної картоплі, я нарізав її кубиками і варив у трилітровій банці. Коли картопля ставала м’якою, висипав туди сардини у маслі. Виходила юшка.
Але, запитаєте, як можна зварити картоплю у скляній банці? За допомогою саморобного кип’ятильника. Між двома лезами клалися сірники. Двох було достатньо, щоб між двома пластинами утворити зазор. Все це перев’язувалося ниткою. До кожного леза методом загинання кінчиків прикріплювалися дроти і виходив потужний водонагрівач. От і все. Якщо частина забезпечена електрикою, які проблеми? Два протилежні кінці дроту втикалися у розетку і вода у банці відразу починала виділяти бульбашки. Трошки терпіння, трошки обережности – в результаті отримували крутий окріп. Чим масивнішими були робочі поверхні нагрівача, тим більшу потужність він видавав. Вода закипала швидше. З часом я навчився робити такі агрегати, що повна банка сунулась по рівній поверхні, тільки-но вмикався струм.
Таким чином, безцеремонно порушувались не тільки правила безпеки, але й швидко занепадав стан всієї електромережі частини. Лінії передачі перегрівалися понад норми. Що могло бути із дерев’яним модулем, станься коротке замикання? На це я перефразую відомий вислів: «Якщо не годуватимеш належним чином власну армію, то… розгрібатимеш багато попелу».
Примітивні електроприлади доводилось переробляти часто, бо вони, з’їдені корозією, швидко ставали непридатними. Щоб довше користуватись кип’ятильником, в хід йшли товсті пластинки високовольтних запобіжників, та всяке залізяччя, яке валялося під ногами. На кип’ятіння трьох літрів води, за наявности масивного «агрегату», витрачалося менше хвилини часу. Але власником найпотужнішого за всю історію частини нагрівача був все-таки не я. Завзяті хлопці, зрозумівши пряму пропорційність номінальної продуктивності від площі робочої поверхні, шукали спосіб нагріти діжку води, та так, щоб швидко і без диму. Вони зметикували розрізати дві бляшанки з-під згущеного молока, встромили між двома розгортками палички і… Либонь, вся енергосистема була змонтована через відоме місце на тілі. Жоден запобіжник не спрацював, ніде нічого не перегоріло – стала дизельна станція. Двигун завив і заглух. Шкандаль!
Дизелісти застрибали навколо хазяйства, а там все у нормі. Чухаючи потилиці, знову запустили електростанцію. Мотор розкрутив генератор і струм закрутив кондиціонери офіцерських помешкань, засвітив згаслі лампочки. Але і солдати не дрімали біля діжки. Друга спроба увімкнути нагрівач знову закінчилась зупинкою двигуна. З цього разу вони допетрали, чому разом із встромлянням вільних кінців у розетку припиняється таке звичне для всіх торохкотіння ДЕС. І я собі подумав: а будь там дизель побільше! Когось підучили б основам електротехніки через трибунал.
До речі, конструюючи кип’ятильники, я сам був одного разу спантеличений. Хотілося чаю. А на той час серед майна не знайшлось підходящих деталей для приладу. Взяв хромовані елементи від замка, ну і зліпив їх докупи. Увімкнув – система працює, вода гріється. Що там відбувається у банці, не бачив. Повернув голову лише коли вода забулькотіла. У це неможливо було повірити: я побачив розчин кольору міцної кави. Що за чудеса? Кого я зварив? Чи не каракатицю? Ледве стримуючи рух волосся короткої солдатської зачіски, я стояв, заклякши на місці, не в змозі дати собі раду. Поруч нікого не було – так? Так! Воду наливав абсолютно прозору – так? Так! Містика якась. Ну, то пити, чи не пити? А виявилось, не містика, а чиста
хімія і фізика. Потягнувши за дроти, я дістав геть облізлий нагрівач. Ключове слово мого оповідання – «хромовані». Напевно, ви збагнули це раніше, ніж я тоді. Так от, кажу вам, вчить у школі все, що вам викладають, бо колись знадобиться.
От, наприклад, як в умовах спекотного літа охолодити флягу з водою? Ми навчились це робити. Обшивали ємність шинельним сукном, намочували флягу іззовні і «холодильник» починав працювати. Випаровуючись, тканина віддавала з парою і тепло. І не сказати, що мудро – прості, відомі із шкільної парти закони, але як доречно їх використовували. Особливо водії масово користувались цими знаннями, знаходячись у постійному русі. Дверцята їх машин прикрашали не тільки бронежилети від куль, але й ворсисті фляги, які вони чіпляли на кронштейн дзеркала. Тепла вода не давала померти, а прохолодна давала жити на повну.
Полковнику Геннадію Попову хтось дуже здогадливий подарував великий афганський глек, у якому вода охолоджувалася сама. Я тільки і визирав, щоб воєначальник кудись подався, щоб перехилити скляночку, та й повторити. Секрет – у технології виробництва. Спочатку майстер зробив тонкостінний сосуд, обліпивши його поверхню кінським волосом. Поверх того він наніс зовнішній шар глини. У печі волос вигорів, утворивши мережу капілярів. Крім того, що вода поступово охолоджується, вона ще набуває приємного присмаку. Бачите? Елементарні знання, та вони суттєво полегшували життя.
Що вода? Завдяки цьому фізичному явищу охолоджували повітря казарми. На вікнах робили каркаси, всередину клали оберемки верблюжої колючки і поливали водою. Скільки вікон – стільки живих кондиціонерів.
Колючка, крім раціону верблюдів, надходила і до нашого столу, тільки в іншому вигляді. Ні, салат з неї ніякий. Зате відвар рослини добре втамовував спрагу, хоч не можу сказати про її приємний смак. До незнайомих смаків треба було звикати. Звикати, щоб були сили, звикати, щоб перемагати невидимих нападників, які атакували і перемагали багатьох здорованів. Служба тилу дбала про наше здоров’я, як могла. Не вистачало свіжих овочів і фруктів – подавали сушені, прострочені, консервовані, вирощені самосадом у пустелі.
Асортимент напоїв, які нам пропонувались у війську, цікавий. Медична служба додала до нього складові, яких не зустрінеш деінде. Я писав про відсутність або обмеженість багатьох натуральних складових із вітамінами. Авітамінізований солдат далеко у гори не піде. Для вирішення проблем служба тилу завозила на продовольчі склади великі бляшанки із знайомими нам кульками „Ревіту”, „Гексавіту”, „Ундевіту”. Тільки не подумайте, що старшини поштучно видавали кожному бійцеві жовту кульку до сніданку. З них варили „компот”. Вода і вітаміни – нехитрий рецепт пійла. Передати смак проблематично – нема з чим порівняти. Спробуйте самі. Розведіть у склянці окропу з десяток кульок і випийте. Тільки спочатку порадьтесь з лікарем, чи можна таке робити з живим організмом?
Далі за рейтингом популярности йшов узвар, тобто, компот із сухофруктів. Завдяки майже достовірним солдатським чуткам, ми знаємо, що за розпорядженням начальника медслужби в нього додавали бром. Як вам відомо, бром не входить до переліку вітамінів. Цим препаратом намагались пригнічувати делікатну потребу солдатів у особах протилежної статі. Але я чомусь не дуже вірю в ефективність такої „хіміотерапії”, бо випадки вагітности представниць прекрасної половини людства були якимись системними, щоб не казати – стабільними. Отже, компот ми пили беззастережно. Він був трохи кращим за «чай» (без лапок писати – не піднімається рука), невідомо чиїми руками зметений, невідомо у яких стайнях.
Беру на себе відповідальність описати рецепт одного напою, який готували, так би мовити, у приватному порядку. Все-одно, повторити результат ви не зможете, та й не захочете – клімат не той. Для початку, треба взяти великий вогнегасник, відірвавши його за допомогою лому, чи обценьок від стіни. Потім є сенс випустити отой непотріб, яким його заправлено. Далі частини вогнегасника слід ретельно вимити (ми ж, наче, не свині). Всередину слід залити воду, бо то, хоч і не головна, але найоб’ємніша складова. Туди ж вкидається кілька пакетиків льодяників, додаються дріжджі кришка щільно загвинчується. За добу під розпеченим дахом вогнегасник „дозріває”. А ховати таке знаряддя треба дуже-дуже хитро, бо утвореною рідиною не гребували ні офіцери, ні цивільні службовці.
Коли я був наївним молодим рядовим, то побачивши повний ящик цукерок у кімнаті командира взводу, подумав: „Який ласунчик!” Насправді, він не любив солодке, а полюбляв міцне. Ну все, алкогольну тему закрито. Оповідати про способи захмеління не є логічним для мене – противника спиртного. Уявіть, майже всі вірили у всемогутність «вогняної води» у боротьбі з мікроорганізмами. А пройтись по інфекційних палатах – так де вони ті, що не пили? Як до хвороби робили «профілактику», так і під час її «лікувалися», наскільки вистачало грошей. Ну, не всі, але…
Нескладно здогадатись, що стіл солдата відрізнявся від розмаїття на столі командирів. Спрощено можна намалювати піраміду. Широка основа – це саме найчисельніша категорій військовослужбовців, рядові, єфрейтори, сержанти і старшини строкової служби. Трохи вище у «зграї» командири середньої ланки: сержанти і старшини надстрокової служби, прапорщики, молодші офіцери і цивільні особи. Далі піраміда звужується до сегменту старших офіцерів, від майора і до полковника. На вістрі піраміди – одноосібно бовваніє постать генерала, але заступники, напевно, столувалися разом з комдивом. Не секрет, що кухарі і начальство, причетне до служб тилу – окрема категорія, по за пірамідою. «Діди» і «дембелі», можна сказати, теж явище не від того світу. Хто міг побудувати незалежну систему харчування, той був щасливішим.
Військо було розкидане по різних гарнізонах, а кожна частина, як окрема держава, мала різний ступінь розвитку їдалень, починаючи від асортименту і аж до добору кухарських кадрів. Десь, читаю, навіть офіцери страждали від іншого роду поживи, не такої, до якої звикли у Союзі. Раіс Аблазов, командир вертольоту з ескадрілії у Баграмі записав: «Про хороше годування можна було тільки мріяти. Запам’яталося, як щоразу на вечерю подавали манну кашу. За рік з’їли, мабуть, всю сушену картоплю з НЗ нашої держави, яка зберігалася на складах ще з війни (Великої Вітчизняної), – така вона була несмачна, погано розварювалася. Оскільки ми із собою взяли примуси, то іноді самі, по черзі, готували на ланку. Продукти міняли на льотні талони у їдальні в кухарок.»
Так це ідеться про льотну столову, де взагалі норми відрізнялись від норм наземного війська у кращий бік. І, знаєте, під час своєї надстрокової служби я не жалівся на манну кашу, а їв її щодня з превеликим задоволенням. Може пан Раіс – гурман, до якого мені далеко?


2009 рік