Гостинність

Людина, яка подорожує світом, напевно цікавиться місцевими предметами вжитку, побутом туземців, на території котрих перебуває. Обов’язково хочеться залишити собі сувенір на згадку з певними асоціаціями. І, звичайно ж, більшість людей готові «продати» себе на дружній обід з особливостями місцевих смакових уподобань.
Передати враження від споживання страв – не вийде. Варто обмежитись загальними епітетами: поживно, більше, ніж смачно, з несподіваними смаковими сюрпризами. Я не вмію дегустувати, а потім описувати незнайоме зрозумілими словами, ніхто з читачів з моєї розповіді не відчує смаку на язиці. І тепер, щоб ви не подумали, нібито я вчащав до афганців, та знаюся на їхніх кулінарних секретах – ні. Але одного разу попав вдало, переконавшись у непорушности законів гостинности.
У кожного з учасників радянсько-афганського конфлікту, хто мав таку ж нагоду, свої враження, відмінні одне від одного. Ми із старший лейтенантом Анікєєвим потрапили до друзів, або ж до умовних друзів, як тоді можна було охарактеризувати стосунки між представниками радянської і афганської армій. Нижче я наведу мемуари офіцерів про їхні візити до лігва збройних формувань моджахедів. Бували й такі. Кожна подібна поїздка була досягненням особистої дипломатії.
Тепер про обставини зустрічі: організатори і хазяї – підполковник афганської армії, та й ще один офіцер, цілий полковник, літня людина ще того старого королівського загартування, тобто, за молодих років починав служити в армії короля Дауда. Мав він високу посаду, чи ні, по погонах не судять. Афганським офіцерам приходили чергові звання, незалежно від посади, по календарному строку. Гості – я, тоді рядовий і жодним чином не особливий якийсь хлопець і мій візаві – старший лейтенант інженерних військ. Водія нашого «бобіка» можна не вважати учасником обіду, оскільки він весь час крутився біля машини, ледве відганяючи навалу малих капосників від дзеркал і номерних знаків.
Наважитись на поїздку до самого Шинданду допомогла юнацька цікавість. Неспокійні хвилі лоскотали нерви, накочуючись і відступаючи. Ми намагалися не допустити тривожних думок глибоко в серце, однак, розслабитись теж собі не дозволяли. Надворі бовваніла наша машина, навколо якої гасав розпашілий водій. А ми самі увійшли до будинку, усвідомлюючи, наскільки ж далеко знаходяться наші бойові пости і хто нас тут шукатиме до кінця дня?
Великий вентилятор на підставці ганяв повітря кімнатою. На столі белькотів японський приймач, присипляючи нас то протяжними східними акордами, то незрозумілою персидською мовою. До компанії приєднався тарджоман – перекладач, один з молодших офіцерів, який свого часу навчався на території СРСР інженерній справі. Все, про що ми говорили, не варте пам’яті у порівнянні з обідом, який нам замовила приймаюча сторона. Та і про що ми могли говорити? Загальний зміст бесіди: ми вам, а ви – нам, тому між нами завжди все буде добре. Сказавши речення, ми терпляче чекали, доки слова перетлумачать на фарсі, складуть пару речень у відповідь і відпасують нам. Сплітаючи словесні реверанси, я непокоївся, що мого запалу витримати все у стилі інтелігентів вікторіанської епохи надовго не вистачить.
Чорний, як земля, сорбоз поставив перед учасниками тарелі з пловом. Шматки баранячого м’яса лисніли у великих зернинах рису. Давно не бачив стільки м’яса і такого добірного рису. Безкінечна розмова почала подобатись. Додому ще треба було доїхати, але до людей, які сиділи перед нами, прокинулася повна довіра. То був єдиний день, коли критичне навантаження шлунку співпало з повним моральним задоволенням від спожитого. Сам собою розв’язався язик, віднайшовши потрібні слова наостанок. Ніхто не хотів лишатися боржником у красномовстві. Через те ми ледве вмостилися до УАЗіка, хвилюючись, не стільки про те, як безпечніше проскочити до гарнізону, скільки про машину, яка могла знадобитись її хазяїну під час нашого бенкету.
Іншого рівня зустріч описана колишнім командиром 101-го піхотного полку Володимиров Невєровим у його нарисі «Чесна угода». Слід сказати, що полковник Невєров не переймався бажанням перекусити, а планував провести плідні перемовини з керівником, як він сам пише, бандугруповання. Ось що з цього вийшло.

«Це був 1983 рік! Багато чільників банд були готові до мирних переговорів з урядом Афганістану, а на місцях з губернаторами провінцій, міст. Але, на жаль, ані афганська сторона, а, тим більш, радянська, цього моменту не відчула, або не хотіла. Погодившись на зустріч, я запропонував провести її на території полку. Однак, наступного дня зв’язковий (Фейзбулла) прибув і передав побажання свого командира зустрітись на нейтральній території. Та для кого вона була нейтральною, якщо кожна висота, кожна п’ядь землі – афганська. І тоді я наважився на зустріч, розуміючи, що то могли бути мої останні години життя. Доповівши ситуацію командиру дивізії,, я спитав дозволу, але отримав відповідь: «Тільки після мого рапорту командувачу армією». Я навіть не міг припустити, наскільки це виявилось складним процесом. Мені довелося переконувати не тільки командувача 40-ю армією, але й командувача військами округу. Отримавши, все ж, дозвіл (вочевидь, це був перший випадок, коли особисто командир полку вів переговори з душманами без представників афганської влади), я почав готуватись до спілкування. Я настільки хвилювався, що у магазин до ПМ (пістолет Макарова)почав вставляти дев’ятий набій (при місткости 8 набоїв), хоч прекрасно розумів, що скористатись ним не доведеться.
24 лютого взяв із собою перекладача і майора А.Казанцева на БТР-60ПБ, я виїхав до стану зверхника. Не доїжджаючи метрів 50, мене зупинили і рухом показали, що до намету мені і перекладачеві необхідно йти пішки. Навколо намету було розставлено охорону чоловік 10-12. Увійшовши до намету, я побачив (вперше) голову банди Сайд Амір Ахмада. На око йому було років 30. Виглядав вельми пристойно.
У ході переговорів він відзначив, що розуміє наше становище і хотів би жити у мирі з нами. Такий порядок мене повністю влаштовував. Розмова тривала близько 6 годин з перервою на обід. Коли нам подали їжу, я не починав трапезу. Якесь внутрішнє почуття було про отруєння їжі. Помітивши мою тривогу, Сайд Ахмад посміхнувся і, сьорбнувши вміст із своєї тарілки, передав її мені, а у мене взяв мою. Такий хід вплинув на мене обнадійливо. Але… Схід є Схід.
Після обіду Ахмад розгорнув мапу і почав показувати розташування складів, баз, кишлаків, у яких мешкають душмани і навіть маршрути, якими з Ірану доправляють зброю і боєприпаси. Але хто після цього лишить живим командира полку? Так, нагодували мене добре перед смертю, майнуло у голові. А тут ще перекладач мимохіть прошепотів: Товаришу полковник, а Вас стратити хочуть».
Переговори ще тривали близько півтори години. А в мене думки про близькість моєї смерти. Почав уже подумки прощатись з усіма.
Минули роки. І коли пишу ці рядки, я не можу пригадати, чим саме зміг переконати командира банди у відтермінуванні моєї смерти. У результаті переговорів ми уклали без протокольний мир. Я обіцяв не проводити операцій проти моджахедів його банди, а він запевнив, що його люди не нападатимуть на наші транспортні колони, пости та інші об’єкти.
– А гарантія? – спитав я.
– Моє слово – найтвердіша гарантія, – відповів він.
– Але у районі діють інші загони.
– Я забезпечу порядок на своїй території, – відповів Ахмад.
І, як показали подальші події, слово він своє тримав твердо. На довгий час у районі Герату встановився мир.

Як не важко радянському полковнику переосмислити вагу епітетів, якими він нагородив сардара Ахмада, слід віддати належне взаємній повазі до суперника. Лише один раз його загін названо в оповіданні моджахедами. І то вже прогрес, бо коли це відбувалося, крім як найманцями і бандитами партизанів не прийнято було іменувати.
Наведена історія переповідає обставини, коли один із наших воєначальників їв, маючи внутрішній спротив до того. Смачно і страшно водночас. Пішло на користь таке бенкетування, чи ні? Думаю, не пішло. А наступний витяг з оповідання борттехніка Фролова, відомого вам з попередніх частин мого циклу, теж підтверджує таку мою думку. Інтерес там був схожий, тільки іншого рангу виконавці. Надаю слово Ігору Фролову.

« ДЕНЬ ДУРНЯ
Перше квітня 1987 року. Пара Мі-8 у супроводі пари Мі-24 летить до іранського кордону, у район соляних озер. Летять у дружню банду, везуть матеріальне свідчення дружби – великий телевізор "Sony”. У вождя вже є дизельний генератор, відеомагнітофон, набір відеокасет з індійськими фільмами – телевізор має увінчати собою цю піраміду добробуту. В обмін вождь обіцявся інформувати про плани недружніх банд.
Проскочили Герат, повернули перед хребтом на Захід. «Двадцять четвірки», у яких, зазвичай, не вистачало пального для великих перельотів, побажали на все добре, і пішли назад, на гератський аеродром, пообіцявши зустріти на зворотному шляху. «Вісімки», знизившись до трьох метрів, летіли над дорогою, наздоганяючи поодинокі танки і бетеери, тішачись тим, що лякали своїх сухопутних колег. Ті, хто стирчав з люків або сидів на броні чули тільки гуркіт своїх двигунів, – і, раптом над самою головою, дихнувши гасовим вітром, закривши на мить сонце, ширяє голубе, у брунатних патьоках мастила червонозоряне днище, - і гвинт окрила машина, заглушивши ревом, проноситься далі, доброзичливо хитнувши фермами з ракетними блоками.
Відійшли від дороги, довго летіли порохнявим степом, нарешті, дісталися. Пару зустрічав натовп суворих чорнобородих чолов’яг з автоматами і гвинтівками на плечах. Очікуючи, доки борттехнік загальмує лопаті, командир пожартував:
– А нащо їм довбаний "Sony”, якщо вони можуть забрати два вертольоти і шість льотчиків? Грошей до кінця життя вистачить.
Взявши автомати, вийшли. Вдалині, з боку іранського кордону, блищала і здригалася біла смужка – озера, чи просто міраж. Командир помахав тим представникам банд формування, що стояли оподалік, показав на борт, окреслив руками квадрат. Підійшли три афганці, винесли коробку з телевізором. Вийшов вперед вождь – похмурий товстий велетень у чорній накидці – жестом запросив іти за ним. Льотчики рушили у щільному оточенні мужиків з автоматами. Борттехнік Ф. докурив цигарку, хотів кинути недопалок, але подумав – чи можна ображати землю у присутности народу, що її замешкує – хтозна, як відреагують. Випотрошивши пальцями залишки тютюну, він сунув фільтр у кишеню.
У глиняному будиночку із сферичною стелею було прохолодно. Уздовж стіни лежали подушки, на які льотчикам запропонували сідати. У центрі поставили телевізор. Гості і хазяї розсілися навколо. Над борттехніком Ф. було віконце – він навіть розміркував, що через нього можна стукнути його по голові. Праворуч сидів жилавий «дух», і борттехнік непомітно намотав на ступню ремінь автомату, що лежав у нього на колінах – на той випадок, якщо сусід забажає схопити автомат. Ліву нагрудну кишеню-кобуру відтягував пістолет, праву – граната – перед тим, як вийти з вертольота, екіпажі, розуміючи, що шансів проти такого натовпу немає, прихопили кожен по «лимонці». Гості тут, звичайно, – свята справа, але всяке буває. Тим більш, першого квітня…
Принесли чай – кожному по маленькому металевому чайничку, скляні кружки – маленьку подобу пивних, білі і бежеві кубики рахат-лукуму, зацукровані горішки у надтріснутих шкаралупках, схожі на вустриці. Вождь, скупо посміхаючись, показав рукою на гостину. Льотчики тягнули час, оглядаючи з робленою цікавістю стелю. Пити і їсти першими не хотілося – невідомо, що там налито і підсипано. Почали тільки після того, як вождь підніс кружку до бороди.
Гостювали недовго і напружено. Попивши чаю, встали, незграбно притиснувши руки до грудей, вклонилися, жестом дали зрозуміти, що проводжати не треба, потисли руки всім по черзі, взулися біля порогу, і умисно не поспішаючи, пішли до вертольотів. Беззахисність спин була, як ніколи, відчутна. Від чаю чи від страху, усі шестеро змокли. Кілька мужиків з автоматами повільно йшли за ними. Їхні погляди тиснули на лопатки.
Діставшись до вертольотів, скоса глипнули, непомітно заглянули під днища у пошуках підвішених гранат, через те ж оглянули амортизаційні стійки шасі – зручне місце для розтяжки гранати – вертоліт злітає, стійка вивільняється, кільце висмикує чеку…
Запустились, помахали з кабін вождю, який все ж вийшов проводжати. Він підняв руку, прикриваючи очі від піщаного вітру гвинтів. Злетіли, розвернулися, ще очікуючи пострілу, і пішли, пішли – все далі, все спокійніше, ховаючись за пиловою завісою… Пішли.
– До-о-обре! – зітхнув командир, майор Г. – Ще одне таке чаювання, і я посивію.
Через півгодини вискочили на дорогу, підскочили, запросили «двадцять четвірок»: «Йдемо, зустрічайте».
– Теж мені, супровід, - мовив командир, – … вони мені тут потрібні – мали б поруч крутитися, доки ми отой страшний чай пили.
Мі-24 зустріли їх вже на підльоті до Герату. Пристроїлися попереду і ззаду, спитали, чи не подарував вождь баранця.
– А як же, кожному – по барану, – сказав командир. – Просив кістки вам віддати.»


Ну як вам таке? Велика і серйозна дипломатія не завжди давала очікуваний ефект. Політика примирення, оголошена у 1987 році практично нічого не змінила, окрім того, що радянські війська не мали права відповідати на провокації і тоді вівся односторонній відстріл, і цинкові труни перетинали кордон з тією ж інтенсивністю. А мала самодіяльна дипломатія, практикована на свій страх, з величезним ризиком, зберегла багато життів. На територіях, підпорядкованих умасленим сардарам, припинялася війна, джентльменська угода діяла, а, якщо порушувалася, то не афганською стороною. Один раз нашим могли повірити. Другого шансу попити чаю і лишитись живим не було.

Кулінарні знахідки

Солдатське буття треба прикрашати, робити маленькі свята і не за казенним столом. Армія США не тим сильна, що тримається на професіоналах, – бути «янкі» престижно. Вони ситі, вони задоволені, тому й готові зранку до вечора гарувати, як…, вибачте, афроамериканці на плантаціях. Німецька армія – до кінця минулого століття формувалася за принципом набору на строкову службу. І що? «Зольдати»ситі і задоволені. Наша їдальня не задовольняла наших смакових звичок, а ще більше – естетичних. Чого нам не давали, те ми намагалися організувати на наші мізерні грошенятка.
Наші гарнізонні крамниці пропонували товари, яких у Союзі навіть ніхто не бачив: голландська шинка, натуральні грецькі соки, всіляка смакота. Та й такі звичні тепер продукти, як згущене молоко в широкому асортименті, ікра, консервовані краби (справжні камчатські), печиво вітчизняне і імпортне. Хто жив у Союзі, той розуміє. З усього розмаїття краму солдат обирав, зазвичай, дешеве, рідко – дорожче. І ми робили собі „Наполеон” з простого харківського печива, викладаючи його шарами і поливаючи згущеним молоком. Ту ж таки згущенку можна було продути вуглецем на компресорній і отримати подобу морозива. Так що, ситі мої читачі, війна війною, а мозком керують не тільки доцільність, рефлекси самозбереження, але і шлунок, великою мірою, теж.
Як уже було сказано, позапланові чаювання з печивом називалися спеціальним терміном «чефан». Натомість, не віталося таємне вживання прихованого хліба, або бридкої каші з батальйонної їдальні. Це називалося зневажливо словом «парашничати». До «парашництва» були схильні молоді солдати, за рідкісними винятками. Попастись на цьому на другому році служби – ганьба смертна. Один з наших «дідів», з підходящим прізвищем Дєдух, уважно стежив, як молодий черпає кашу, щоб подати йому і не забував попередити: «Кам-кам!», тобто, «Трошки!». І доки я сам не дослужився до почесного строку, ніяк не міг зрозуміти, як йому, Дєдуху, вистачає сили жити? А що там довго міркувати? На скажених забігах у бронежилеті його не бувало, на прибиранні казарми – тільки, як контролюючий орган. Там – почефанив, там переспав. То так і шматок хліба з маслом – неабияка їжа. Додати до чаю трохи (кам-кам) згущеного молока, та вже й до прадіда можна служити!
Коли-не-коли «діди» генерували ідеї, які молодий побоявся б озвучити: з’їсти караульного пса.
Собака європейцю, слов’янину хто? У першу чергу, – друг. За яких обставин корейці почали їсти собак? У якій армії вони служили? Але наші (на другому році служби) показилися. Було у нас два барбоси. Не дурні і не вундеркінди серед своєї породи. До речі, якої ж породи вони були? Якоїсь мішаної. Ніхто не знав, коли вони попали до караульного вол’єру і хто перший почав водити їх на нічну варту. Командам їх ніхто не навчав. Цілий день вони, закриті у вол’єрі, відсипалися. Але щоб насмітити під себе – такого не бувало. Зате ввечері, коли вартовий відкривав дверцята, вони могли перед нарядом на етапі спорядження автоматів зливати по п’ять хвилин (от терплячі тварини!). І перші хвилини не солдат водив чотирилапого, а навпаки, той гарцював маршрутом так, що доводилося грубо смикати пасок на себе, щоб не забігти ненароком у сусідню провінцію.
Собак мені жаль. Чому хлопці підняли руку на своїх партнерів по службі? Спочатку «почефанили» одним гавкуном, а, незабаром, з’їли його товариша. У тих «вечірках» я участи не брав. Про те, що сталося, дізнався, коли заступив у караульний наряд. Бенкетувала ж інша зміна. Відтоді я не почувався вночі настільки безпечно, як із голосистим помічником.

Нове життя

Строкова служба навчила жити за принципом: не все так погано, як могло би бути. Справді, не хочу казати, і не маю на те підстав, що цей складний період відбувся, як чорна смуга у житті. Нарешті я міг вирішувати подальшу долю так, як мені хотілося. Або їхати додому, пірнати з головою у сметану (бо хотілося), чи все-таки ще раз переконатися і затвердитися, і дати відповідь на питання: хто я є? Одна справа, коли за тебе думають старші, вказуючи напрямки руху, порядок дій, та межі дозволеного. Недобровільно, примусово, не питаючи про стан душі, не переймаючись чиїмось емоціями. Граничні режими організму вже були визначені, а що до того, чи зможу я триматися приблизно у такому ж ритмі, маючи вибір: іти далі військовою стезею, чи повернути на цивільні рейки? Військова людина у Союзі – повноцінний громадянин, який має свою специфічну роботу, але ввечері він кладе голову на плече дружини, а вранці лізе до свого холодильника. Та по «гарячих точках» тисячі людей у погонах вели філософську розмову самі із собою: наскільки вистачить пороху в моїх порохівницях? Зараз спало на думку таке – це ж типу військове чернецтво. Нехай не всі офіцери добровільно обирали свій складний шлях, але мені – солдату, який відслужив належне, виконав, як кажуть, громадянський обов’язок, зовсім не потрібно було питати у батьківщини, чого вона ще вимагає від мене. Спонтанна думка, підкинута одним із друзів, швидко переросла у остаточне рішення: лишаюся.
Отже, прослуживши останні півроку у Гератському гарнізоні, я знову перемістився на шиндандщину, в управління 5-ї Гвардійської Зимовниківської, орденів…, мотострілецької дивізії. Твою дивізію!!! Чи не погарячкував? А домашні вареники? А борщі?
Переполошилися домашні, пішли в атаку родичі, посипалися листи, почалися умовляння. Але заднього ходу вже не було. Я виписав на складі новий комплект польової форми і вперше увійшов до офіцерської їдальні на законних правах. Так це ж зовсім інша справа! Відтоді можна було казати вголос: я – людина.
Швидко минув період притирання до нових начальників і ознайомлення з колом обов’язків. Скоро оточення зрозуміло – цей буде літати. Після дебютного перельоту відбувся наступний, а там ще і ще, і ще. Гарнізони і військові частини, короткі, проте, змістовні візити прикрасили життя. Ні, ченцем військового аскетичного ордену я себе вже не почував, розвідавши поступово «зірковість» їдалень по різних закутках контингенту, коли-не-коли вгамовував там основну потребу організму. Тураґунді, Кандагар, Кабул, Баграм, Джелалабад. Така собі географія подорожей, чи, інакше кажучи, весь світ на тарілці.
Незабаром при дивізійному управлінні відкрили воєнторгівську кав’ярню. І одночасно з цим народився ритуал „відвальної”. Мої друзі – геніальні автори чорного гумору, проводжаючи мене в дорогу, казали: „Тебе не сьогодні – завтра зіб’ють, то ми разом і сосисок не поїмо?” Я замовляв сосиски, ми ґелґотали до пізньої години, бо зрання я вже їхав на аеродром. А якщо з якихось причин не відлітав, ввечері процедура „відвальної” неодмінно повторювалась. Найгучніші проводи, пам’ятаю, тривали кілька днів поспіль.
Найбільше подобалося літати до штабу 40-ї армії. Коли всі службові справи бували влаштовані, я на деякий час ставав цивільною людиною. Виймав комплект перемінного одягу і виходив на вечірню прогулянку, не оминаючи столичної кав’ярні, у порівнянні з якою наша дивізійна тягнула на жалюгідну помийницю. Коли водилися чеки, ввечері гріх було відмовити собі у смаженому курчаті. А вранці я любив робити рейди по офіцерських їдальнях різних військових частин. Переглянувши меню, лишався, або рухався далі – було куди піти. При штабі армії їжу готували цивільні кухарі і ставлення до обов’язків вони мали відповідне своєму високому інвалютному заробітку. На час відрядження, за військовими правилами, слід було виписувати продовольчій атестат і ставати на облік для отримання харчового забезпечення. І не там, де заманеться, а у тій частині, куди належало прибути для виконання завдання. Та такого, щоб колись виконати всю процедуру належним чином, не велося й мови. Дівчата у фартушках завжди чемненько подавали все до столу, не питаючи, звідки така незнайома фізіономія.
Одного ранку я встиг натрамбуватися у трьох частинах. Їдальні військових будівельників оминав, не маючи нічого проти самих бійців будбату, але не покладаючись на майстерність їхніх кухарів. Сумний досвід минулого підказував, що у цьому роду військ хлопці однаково вправні біля бетономішалки і біля котла. А тому їх могли переставляти за нагальною потребою. Ну то так, здогадки. Найкращі спогади збереглися від закладів харчування льотчиків і десантників. Але головне, нещодавня болюча проблема постійного недоотримання задовільного поживного продукту, геть перестала тривожити. Навіть тимчасові затримки на пересильному кабульському пункті, коли попутного літака доводилось чекати по кілька днів, не доводили до відчаю. А то єдине місце у Кабулі, де не слід було казати «поїв». Емоційно точніший вислів – «отруївся». Та коли були у наявности гроші – було з чим до туалету іти навіть там. Якоїсь неситної днини від голодної кволости мене врятував кілограм яблук, куплений на останні 70 копійок.

Апельсиновий рейс

У субтропічних широтах Афганістану, де гори не такі високі, а долини зеленіють, омиті водами широкої річки Кабул, знаходиться цитрусовий рай. Там, у раю, обережно літали, ні, не Янголи, а гвинтокрилі машини. І звідти, з-під листя, назустріч їм летіли крупнокаліберні кулі і зенітні ракети. Тому вони – вертольоти, носилися не менш, як парами, хижо маневруючи на максимальній швидкости. Частина машин не поверталася на базу, перекресливши небо траурно-чорною стрічкою диму. Так що, пілоти не відчували себе курортниками у небі над містом з красивою назвою Джелалабад.
Дякувати моєму шефові, підполковнику Крупнову, і я на добу залетів туди подивитись на рясніючи мандаринові та апельсинові плантації. Ціль відрядження насправді була унікальною. Офіційно, тобто у документі, написали: супровід особового складу. Реально ж я мав завдання зустрітися з колишнім однополчанином і другом Валерія Крупнова, і вивезти до Шинданду чималий гостинець стиглих мандаринів, в’язанку евкаліптових віників, а, на палке прохання майора Суслова – мавпочку. Так, теоретично (і ми це знали, бо у нашій частині один прапор вже був власником макаки) примати жили на деревах, які вкривали джелалабадські схили. Я тоді не дуже замислювався, як ловити тварину, чим її налигати, щоб доправити на шиндандщину, але якась моя і майора Суслова дитяча довіра давала підставу сподіватися, що його план цілком реальний.
У далекому 1570-му році імператор моголів Джелаладин Акбар заклав місто у цих благодатних краях, але ще до нього буддисти понаставляли там свої культові споруди, датовані аж першим століттям. Номінально встановлена революційна прокомуністична влада так і не впоралася, навіть за допомоги двох бригад «шураві» і радянського вертолітного полку, з великою кількістю повстанських угруповань. Близькість пакистанського кордону грала на руку моджахедам, які проходили підготовку у таборах по той бік, а відпрацьовували науку у джелалабадських заростях. До основних баз зброї – рукою подати і знаходились вони на території іншої суверенної держави, куди не могли літати на бомбометання радянські бомбардувальники.
Головною сільськогосподарською культурою адмінцентру провінції Нангархар до недавнього можна було вважати… мак. Саме так, опійний мак, від якого залежав добробут селян. Через запровадження програми знищення посівів опіуму багато фермерів і простих землеробів сіли на голодний пай. Дійшло до того, що боржники змушені були наркодилерам віддавати своїх дітей.
Чому не цитруси, а мак був основною комерційно вигідною продукцією селян? Причина у нестачі води. Неподалік від річки, там де вологи вдосталь, вирощують фрукти й овочі, а у віддалених районах на незрошуваних площах гарно росте тільки мак. Не цинічна байдужість до поламаних життів, а безпросвітна бідність змушувала дехкан вирощувати надзвичайно красиві квіточки, які збирали у своїх маленьких коморках білий смертельний сік.
У цю красу мене і відправили, не жаліючи міноборонівських валютних коштів, адже за перевіз кожного пасажира гроші переганялися з рахунка на рахунок. Відправляючись в далеку путь, я навіть не здогадувався, наскільки далекою стане дорога. Прямого сполучення Шинданду-Джелалабад не існувало. Усі рейси – через Кабул. Мій Ан-12 робив великий трикутник, зробивши першу посадку у Кандагарі. Побачити залюднені кабульські вулиці після стриманого аскетизму Кандагару було просто приємно. Однак, у місто я не поїхав. Вночі у потрібному напрямку відлітав Ан-26, тому кілька годин чекання ледве-ледве дотягнув на пересилці коло аеропорту.

Напівтемний салон Ан-26. Поруч – група молодих офіцерів тільки-но з Союзу. Дивилися на мене, старшого сержанта, як на батька рідного. Я нікому не сказав, що лечу у Джелалабад вперше. Глупа ж ніч навколо, а екскурсовод забарився. Де ночувати і як шукати десантну бригаду – задача з кількома невідомими. Але я був щасливий польоту. Зсередини розпирає хвиля почуття, як би його визначити, марнославство, чи що? Та ні, наче воно не моє, але ж приємно бути головним пацаном серед приголомшених невідомістю лейтенантиків. «Визначимось!» - запевнив я їх. Язик у голові не тільки, щоб поштові марки слинявими.
Недовго летіли, перестрибнувши через гірське сідло і у повній темряві впали на долину. Бортач опустив рампу. Розгерметизований відсік шумно впустив оточуюче повітря. «Хух!» - дихнула на нас субтропічна ніч. «Йо!» - відказав внутрішній голос. Таким відпаром земля ще ніколи мене не приймала. Задушлива спека увірвалася, наповнивши кожну шпарину ароматами невідомих рослин, а може самих гір, вперемішку зі спаленим гасом. А на Україні в ті дні вже бачили перший сніг.
Вийшли назовні. Вогке гаряче повітря накотило на нас щільною хвилею. Чи буває тут зима? Напевно, як ми її розуміємо, не буває. І стало так цікаво все побачити, а у небі – тільки квасолини зірок, і зовсім не видно місяця. А темна земля, вкрита рослинністю, робила ніч ще темнішою. І всі зрозуміли, що попали в інший світ, абсолютно не знайомий ні сочінцям, ні кримчанам, ні душанбінцям. У повітрі зависло питання: і що далі?
Тільки пілоти могли зорієнтуватись у своїй аеродромній стихії. Отже, я до них, а за мною мої необстріляні супутники. Екіпаж крутився під стійками шасі, не вмикаючи ліхтариків. Знали, на кожну блискітку, навіть на коротке кліпання засмаленої цигарки, моментально могли відреагувати вогнем на ураження. Льотчик рубонув долонею простір, вказавши азимут і додав, що там ми побачимо високу пальму, а вже хтось, та якось скерує нас.
– За мною! – розкомандувався я ступивши у пітьму. – По зорях вийдемо.
Офіцери розібрали валізи і задріботіли услід. Тільки-но проминули пальму, як із темряви вигукнули: „Стій! Хто іде?” Нас зустрів прапорщик. Переконавшись, що це не кінь у пальті гуляє аеродромом, а живі радянські люди, він завів нас до приміщення блок-посту. Тільки там увімкнули ліхтарик і оглянули кількість прибулих. Все підпорядковувалося вимогам безпеки. Пост, обкладений тугими мішками з піском, бронежилети і шоломи, обтягнуті маскувальною сіткою. І наша група – кашкетики, повсякденні лейтенантські кітелі, кілька валіз манаття. Хіба тільки я не схожий на курортника військового санаторію.
По телефону викликали бронемашини із бригади і тут виявляється, що всередині, під захистом панциру, поїдуть речі, а люди із рештою поклажі – вершки. Отож, обклавши водія пожитками, усі попричіплялися навколо башт. Старший машин подав сигнал, увімкнулись бортові прожектори і ми понеслися. Незалежна підвіска восьмиколісного чуда рахувала вищербини битої часом дороги, а назустріч летіла всіляка крилата живність, нагадуючи мені трасуючі кулі. Напружену атмосферу тропічної ночі розривав рев двигунів. Дивлячись убік, щоб мухами не повибивало очі, я їхав по мандарини. А всі інші – на війну свою першу війну.
Вранці моїм питанням зайнялися «аборигени». На якусь заставу дали команду „накосити” цитрусів і нав’язати віників, як я зрозумів, виконати стандартну процедуру. Цим самим мене лишили можливости побачити, як ростуть мандарини на деревах. З іншого боку, з’явилась можливість не робити нічого цілий день, тиняючись містечком, розбудованим уздовж берега річки. Прокинувшись, я роздивився навколо: «Ой леле! А справді таки рай!». Стільки зелені, куди не кинь оком. Пальми! Та такі пальми, яких не виростили у Криму. А на них…! У «розпальцьованій» кроні я побачив важкі грона фініків. Яка краса! Разом з тим і жаль, бо до мого прильоту плоди висіли недозрілі. Великі, але ще світлі, не набравши кольору, не «засмагнувши» до тієї товарної кондиції, що ми бачимо на торгу.
А як не пальми, то великі-великі, листям схожі на вербу, евкаліпти. Я спеціально перевіряв, розтерши пальцями листок. Аромат евкаліпту – не верби. Ну нащо моєму шефу полковничі зірки, коли він ставав володарем найкращих у Афганістані віників? Навіть наш дивізійний гуру у мистецтві пропарки тіла – Іван Алексєєв, втратив кілька балів зі своїм дубовим деркачем. І інші спеціалісти лазні, що попривозили з Союзу цінніші за Почесну грамоту віники, – чим тепер вони могли виділитись у масі плебеїв? Мовчи нікчемна душа, замовкай жалюгідний теоретик, коли у парну входитиме Валерій Сергійович. Мрій тільки про те, щоби він довірив поляскати його по спині, може колись і до тебе дійде черга успадкувати залишки облізлої розкоші, коли черговий сержант зганяє до Джелалабаду за свіжими віниками.
Попереду я мав вільний день, яким міг розпорядитись на власний розсуд. Перший вельми позитивний висновок на адресу кухарів офіцерської їдальні десантників я зробив. Воно хоч і не головне у житті, але запам’ятовується. Перше враження сильне. Відчуття комфорту, задоволення, ситости, так-так, її самої – ситости, як і враження від чистих, або навпаки, від сирих і драних простирадл у провінційних готелях, лишається у пам’яті візиткою, приємною, або ж поганою.
Я вийшов з-за столу задоволений, переключивши увагу на огляд військового містечка. Щось місцеві категорично не рекомендували їздити до міста. Не нариваючись на неприємності, я блукав берегом річки під наглядом замаскованої бойової машини. По той бік земля потопала у зелені. Хотілося туди. Та тверезі голоси радили милуватися смарагдовим покривалом здаля. На нічний рейс записувались бажаючі летіти до Кабулу. Не маючи близьких знайомих тут, мені не резон було лишатись на довший час. І плоди, відняті у мамки-дерева доставили, упакованими, готовими на відправку. Значить, на те вища воля.
На моє просте запитання: «А чи бувають літаки вдень?» – «комсомолець» із журналом реєстрації так подивився, мовляв, хто тут у нас такий недалекий? Ні, здається, він не тільки подивився, як на припудреного, а щось таке промовив вголос, на кшталт: «Чи ти з глузду з’їхав?» Не знав я, що для них це таке болюче питання. А ми, шиндандські, такі собі розслаблені, аж незручно перед хлопцями, літаємо вдень, коли хочемо, як хочемо, та ще й бажаємо оглянути місцевість з екскурсоводом. Ну правда, була така думка хоч проїхатись тією ж нічною дорогою і подивитись, де були, які серпантини накручували і що то за вода шуміла, та які хащі ховали своїх мешканців обабіч бетонки. Не думаючи про погане, кортіло злетіти, доки сонце не втомилося підсвічувати краєвиди немислимої краси. Скучив за новими естетичними враженнями. Так буває. Але бойові товариші вправно поставили мене на місце, обламали крила романтика і акуратно повернули на землю. Виліт – о першій ночі.
Відпрацьовуючи довіру командування, поцікавився на предмет вивозу макаки. Історія співіснування людей з мавпами не пішла з пам’яті аборигенів, проте, на час мого відрядження лягла в архів спогадів. Харчів вистачало всім. Чого примати не добирали на дереві, їм кидали люди, а ні, то вони самі відбирали. Примхливі тварини чомусь не любили наших жінок. Бійцям жінки подобалися. Конфлікт переростав у бунт. Бувало, стрибне з пальми напівдике створіння, вкусить і знову на пальму. Ніяк вони не хотіли вчитись хорошим манерам. За це їх постріляли безпорадні воїни. Не позбавляти ж себе через любов до фауни гріховної втіхи?
Якби макаки мали більше розуму, їхнє вціліле плем’я втішалося би видами на чисельні кістяки бойових машин, вантажівок, – обвуглений метал з вибитоми на ньому написами: „Зроблено в СРСР”. Саму дорогу від Кабулу до Джелалабаду красномовно названо дорогою життя. Вона несла життя у гарнізон, водночас роздаючи чорні мітки солдатам іноземної армії.
Вночі я припхався на аеродром, наче з ринку. Та ніхто й не бачив мого вітамінного вантажу, бо ми як кроти, на звук, відшукали літак. Злітні вогні увімкнули лише на короткі секунди розбігу. Тільки Ан-26 відірвався від смуги, усе померкло, крім зірок, що відділяли морок долішній від темряви космічної.
На кабульській пересилці, попоївши пісної січки, морально розчавлений після щедрого джелалабадського «вкидання», поліз до баулу з мандаринами. Ще зелені і кислі, вони залишили смак у роті. Прикинувши, скільки вітамінних плодів доведеться згризти, заїдаючи пересильну тирсу, подумав: підполковник Крупнов скаже, що беру завеликий відкат. А що вдієш?
Літак прилетів швидше, ніж мішок схуднув до непристойного розміру. До Джелалабаду більше ніколи літати не довелося. Дарма. Якби вдалося поласувати фініками…

Кулінарний майстер-клас від сержантів

На літературний десерт подаю два епізоди. Між ними відстань невелика. Період дії – приблизно між літом 1986-го і літом наступного року. Суть у тім, що чоловіки вміють готувати не гірше за жінок, застосовуючи творчий підхід до діла, навіть якщо раніше не доводилося смажити нічого, крім яєчні. Інтуїтивно я і мій друг Віктор Міроненко відчували в собі хист до куховарства. Не раз бачивши, як з-під материних рук вискакують вареники, хто утримається, щоб не повторити, а, можливо, і перевершити свою вчительку? Коли ми ще жили по домівках, нам того не треба було. З печі само якось стрибало усе до рота. Аж ось вона, армія, довела вояків до нестерпного бажання хоч чогось із домашнього меню. До звільнення так далеко! Дивізійне меню набридло, нема куди далі.
Прорвало нас тоді, коли Вікторові знайомі дівчата з політвідділу змісили колобок тіста. Замісили, а далі – самі. Він – до мене: «Вареники можеш ліпити?» Та що там їх ліпити? Колись отак стаканом робив матері крильця. Вона клала всередину ложечкою сиру, чи вишні і чік-чік-чік, готово!
Зорієнтувалися по ресурсах. Попервах питань не виникало, Вітя покладався на банку вишень, яка, як він думав, ще досі стоїть у шафі. Від цього моменту почалися „але”. Друг поліз у шафу, але... Ще вранці зі шпиталю приїжджав майор Борєвський (він мешкав у одній кімнаті з другом). Вишні сусідик, хворий на гепатит, зараза, прихопив із собою. Була надія купити вишні у воєнторзі, але... Того дня консервованих ягід у крамниці не виявилось. Придбали джем. Що до вареників з повидлом, то це був мій шкільний прикол, на кшталт сала у шоколаді. Тепер юнацький гумор втілювався предметно. Ну, джем, то і джем.
Взялися дружно. Я – катав млинчики к кавалочків, братчик намагався робити «чік-чік-чік». Перше зауваження на мою адресу – треба робити круглі заготовки. Подивився – правда, форма більше схожа на амебу з підручника біології. Врахував побажання. Почав розкатувати тісто тоншим шаром, а безформні нарости обрізав ножем. Мав вийти злагоджений конвеєр. Вітька щось там сопів, кректав, збирав навколо себе мої вироби, а готових напівфабрикатів так і не видав. «Не ліпиться, туди його!»
Я відклав пляшку-качалку. Як же то мати, граючись, загортала стулені подвійно половинки а трьома перстами накручувала гребінець? У чотири руки в нас нічого путнього не виходило. Пробували втирати краї, «вальцювати», підсипати борошна. Ледь-ледь зліплений перший вареник почав розклеюватись, коли кипіла робота над другим. Зате вода не кипіла. Нагрівач не грів на совість. Низки тоненьких намистин-бульбашок тягнулися до поверхні, а справжнього кипіння не було.
Висолопивши язики, стікаючи голодною слиною, ми порпалися з тістом. Щось, наче, почало виходити, натомість, перші вареники геть порозкривалися. Погодилися, що краще буде обгорнути їх ще одним шаром тіста. Вареники по афганськи, у бронежилетах. Реготали, як ті коні. Ми завжди багато сміялися з Вітькою. Очевидно, сміх і зморив мого друга.
Партія різних за формою і розмірами вареників була готова до занурення. Деякі, схожі на динозаврів, просто лякали. Вітя куняв і помітно втрачав оптимізм. Не здаватися! Вкидаємо! Не обпікаючи рук, у воду, що так і не заграла ключем, полетіли наші фугаси. Гаряче сирим не буває. Куди вони дінуться? Зваряться! З цією дією на поверхні перестали підстрибувати, без того нечасті, бульбашки. Попливли клапті джему. Не страшно, на війні без втрат не буває.
А другана «вбили». Він тяжко гепнувся головою на подушку… Хоча, ні, солодке сопіння показало, що він тільки «поранений». Однією рукою я помішував водно-джемовий розчин, а лівицею термосив бійця за плече: «Не покидай мене! Розмовляй зі мною!»
Вода трошки рухалась, але не сказати, щоб вона нуртувала. Пам’ятаючи як мати виймала шумівкою спливаючі вареники, я чекав. Процес приготування здавався нескінченим. Друг безсоромно заснув. Я вже й сам подумував податися у мандри, передавшись фантазіям стомленого мозку. Але ж, третього серед нас не було. Хто би довів справу до кінця?
Бовтаючи ложкою у каструлі, я підштовхував „динозаврів” наверх. «Та спливайте, нелюди!» Нарешті один знехотя, самим кінчиком, став виринати. Як шарпну Віктора за руку і в крик: „Готово!”, а сам, щоб він знову не потонув, під зад його, під зад!
Виловивши вареник, ми розчавили його навпіл. Ганьба нації. Так можна охарактеризувати «щось» на тарілці. Сире, безформне. Друг поремигав трохи, аварійно відключившись до ранку.
Кортіло плюнути у каструлю і припинити знущання над собою, над тістом і джемом, але на справу ми вже поклали кілька годин часу. Тож, поморочившись ще, я довів кілька одиниць продукту до кондиції не сире, але й не готове, поглинув їх і… Далі не дуже чітко пам’ятаю.
Вранці під паркан ми вихлюпнули з пів-каструльки червоного солодкого розчину із шматтям того, що називалося «… у бронежилетах». Наступні чверть століття я їм тільки материні вареники, або куплені в магазині.

Остання історія пов’язана з дружнім візитом Радіка Ковальова. Родіон Родіонич – мій друг з гератського полку, іноді робив несподівані наїзди у справах своєї частини. Я радів друзям. А коли когось любиш, то хочеться бути привітним. Герат запам’ятався непоганим, в цілому, харчуванням. Принаймні, горохова каша була смачною. Хотілося перевершити сподівання товариша, хай би він похвалився нашою фірмовою гостинністю. І я подав ідею не ходити до їдальні, а насмажити (підкреслюю – насмажити) картоплі. Самому давно хотілося чогось простенького, як колись робив вдома – із засмаженим на пательні помідорчиком.
Ага! Значить, із помідором? А де ми брали помідори? Їх же не було апріорі. Та ні, купити томати в афганців у разі потреби я міг. Стерігся. Чесно, нас спочатку так нашугали історіями про отруєні овочі, що я ніколи не думав про це. Але підсолені, у банках, продавалися в нашому воєнторзі. Яка різниця? Ми все-одно підсолюємо страви. Заходився готувати, розважаючи Родіона теревенями.
Тепер слідкуйте за логікою. Для друзів (і заради себе теж) не жаль нічого. Пательня здалася не настільки містким об’ємом для вшанування побратима. Значить – геть сковорідку і – слава солдатському бачку (на десять осіб – що треба). Розігрів олію, поклав помідори. Вони віддали розсіл. Мені б здогадатися вибрати зайву рідину. Ні, подумав, хай картопля просочиться, стане ніжнішою. Ну, логіка! З поправкою на апетит бараболі начистив на трьох (а шо, не з’їмо?). Порився у шафі. Опа! Ціла бляшанка плавленого сиру. От і буде ще тверда маса. Натер з половину бляшанки, перемішав. Овва! Рівень усіх складових досягнув половини посудини. Родіоша сидів веселий і спокійний – хіба друг не знає, що робить? При перемішуванні картопля розчавилася з помідорами. Тепер не можна було казати, що це смажена картопля. Вийшла якась каша.
А мій побратим виявився людиною тактовною. Почалося все з підбадьорливого: «Не переймайся, все класно!». З кожною наступною ложкою хотілося бути відвертішими один з одним. Нарешті, з’ївши трохи менше дитячої порції, Радік оголосив вирок: «Знаєш, як називається ця страва? Детектор брехні.” Який влучний постріл! Та ні, я не образився. Їсти таке і хвалити могла тільки безсовісна людина, до того ж з організмом, знайденим на смітнику. Тому я не наважився вимагати пояснень: ах ти ж, брехлива твоя пика, казав же: „Класно!”. Наклавши повну літрову банку моєї картоплі, ми закинули її до баку з відходами і пішли у їдальню. Унікальна, свого роду, вечеря не зашкодила здоров’ю через те, що наші шлунки були загартовані. І не думайте про мене як про недолугого кухаря! Просто я сміливий експериментатор. А буде нагода зустрітись, довіртесь моїй інтуїції, голодними я вас не відпущу.

Резюме

Друзі мої, я витратив багато годин часу, щоб пригадати і записати ось ці історії. Може комусь спаде на думку написати мені листа і сказати вашу правду, наприклад: «Це не оповідання, це… Хріну в ньому не вистачає». Випереджаючи критику, поспішаю виправдатись – писав чисто для себе, але, відчувши інтерес своїх друзів до невигаданих подій, наважився викласти на загал. Ріжте і їжте на здоров’я! Якщо вас спіткала проблема у житті, яка не вирішувалася протягом довгого періоду часу, ви навчилися цінувати всім, що набули: статками, досвідом, навіть тією силою, яка іноді прокидалася у немічі тілесній. Мені, колись юній людині, дісталася доля вимушено бути позбавленим того, що вважалося природнім, самим собою зрозумілим. І після всього, на щастя, я не лишився з думкою, що головне у житті – смачно пожерти. Світ, сповнений егоїзму, нерідко повертається до нас тилом. Наших потреб не помічають. Навпаки, нас утискають. Тоді – щоб боялися, щоб не думали, щоб інтереси держави стояли над інтересами її громадян. Сьогодні – щоб відрізати кращий шматок собі, а крихти струсити зі столу на поживу «плебеям».
Коли ви сідаєте до столу, пам’ятайте, що ближній – така ж людина. Якщо від вас залежить доля хоч однієї душечки, дайте їй жити достойно. Бо людина створена Богом за Його подобою.


2009 рік

* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *




У ЦИХ МОЇХ СПОГАДАХ ВЕЛИКА ДОЛЯ ПРАЦІ ТЕТЯНИ ЯРОВІЦИНОЇ, ЯКА ВИКОНАЛА КОРЕКТУРУ ТЕКСТУ. БЕЗМЕЖНО ВДЯЧНИЙ, ТАНЮ!