Тридцять років тому

Чверть століття обмірковував одну тему, та все ніяк не наважувався викласти свої спогади. Яскраві вони, чи ні? Це моє, можливо нікому не потрібне. Може, я негарно пишу. І то є добре, що за цей строк не знайшлось часу та натхнення попсувати папір. Напевно, все мало б інше забарвлення. То могли бути високі матерії інтернаціоналізму, героїзму, військової звитяги, радянської слави. Як мислив, так і написав би тоді. А тридцять років проминули, як три дні. Світогляд зазнав певних змін. Тепер я готовий до першої, після школи, письмової роботи.
Відлік починається наприкінці 1979 року – першого у історії радянсько-афганської війни. Перші чотири роки - не мої. Вони випали старшим за мене пацанам з наших радянських мікрорайонів, вулиць, селищ, кишлаків і таке інше. Наступні чотири – час моєї перевірки, коли я трошки краще почав розбиратись в собі; важкі і пам'ятні роки. І вже чверть століття тягнеться останній постафганський період - час ретельної переоцінки минулого.
Тридцять років відділяють нас від подій, які почалися штурмом палацу на одній із сопок Кабулу. Хоча, ні, не те. Штурм – вже не початок. За пару днів до того на кабульському літовищі почало вирувати шалене життя. Вдень і вночі на посадку заходили військово-транспортні літаки, показуючи місцевим мешканцям червоні зірки. Кабул, Баграм – найбільша військово-повітряна база у 60 кілометрах від столиці, ще ніколи не бачили такого.
У військових училищах Кабулу, у полках і окремих афганських частинах наші військові радники встановили особливий режим для курсантів, солдат, офіцерів титульного народу. Офіцери першими склали зброю на купи під ноги представників радянського командування. Її навіть не переписували перші пару днів, поки з цих куп не почали масово зникати раритетні зразки пістолетів, автоматів, тощо. Частину афганських командирів заарештували, дехто із спритних і далекоглядних встиг вислизнути, передчуваючи біду. Ніхто майже нікому не вірив, бо мало хто взагалі розумів, що сталося і як буде далі. Тяжкі години вагання. Хто хазяїн у країні? Та хто б не був керівником номінально, відчувалося, що Афганістаном керують не корінні афганці, а оті високі чини із слов’янським типом обличчя. Так, насправді, і було.
Хтось наважився вистрілити першим, чи, може, віддав команду відкрити вогонь на ураження. Були вагання: натиснути на гачок і вбити того, хто вчора навчав мистецтву бою. Ви можете усвідомити, які протиріччя вирішував для себе кожен афганський воїн? Я почав думати про це тільки в останні кілька років. Тоді мої ми: я і мої політки, ще не вміли думати. А дехто з побратимів і тепер не навчився.
Закінчуючи останні класи середньої школи, я не міг збагнути, як у наші мирні дні ровесники падають під кулями у далекій-далекій країні? Якою високою має бути місія визволителів з радянської країни – країни, яка посилає кращіх синів захищати бідного дехканина, простого афганського трударя, дитинку, стару людину. Так я собі думав. Так вчили думати. На початку 80-х років не було достовірної інформації, або наявних доказів бійні, у яку втягнуто мою, таку миролюбну, таку демократичну, найкращу країну. Правда, і до нашого невеличкого шахтарського містечка долітали чутки: «До Донецька прибув літак з-за «бугра» набитий «цинками»». Хтось повернувся додому обпечений, чи посічений осколками. Тільки коли у 1981-му від сусіда почали приходити листи, у яких він писав про війну, я усвідомив: десь там наші добряче воюють. Значить, це необхідно!?
Тобто, у країни просто вибору не було і, відводячи небезпеку від своїх кордонів, вона довірила визвольну місію найвідданішим, випробуваним, таким, хто заслужив цю честь. А чим заслужив, то вже час покаже. Отаким наївним був я тоді. Кажіть – дурним, не ображатимусь. Мені теж кортіло бути героєм-захисником. Я уявляв себе переможцем, вцілілим після багатьох місяців поневірянь. Хоча, не було ніякого бажання занадто ризикувати, демонструючи свою силу та вправність. Власне, сили теж бракувало такої, аби її демонструвати. Проте, була витривалість, терплячість, наполегливість і нетерпимість до «поганців». Отаке мав виховання, чого вже приховувати?
Тільки-но відсвяткував вісімнадцятиріччя, як через місяць отримав державний папірець: «1 жовтня прибути на...» Отакої! Тямущі люди казали, що у ранні строки до лав РА беруть тих, кого готуватимуть до служби у закордонних контингентах. Заманливо! І куди ж мене? Такий самий наказ мав на руках мій однокласник – Федір Єгурнов. Відтоді я почав аналізувати всілякі чутки і здогадки. До спортсменнів-розрядників ми не належали, значить десантура і Афган нам не світив. Куба? О, Кубо, омріяна карибська красуне! Лечу до тебе! Хтось вкинув оце слово і я переконав себе, що саме так і буде. Віват, Кубо! Чув, там солдати носили цивільне вбрання, жили, як коти у сметані. От і мені поперло. Хіба даремно я так старанно вчився у технікумі? Оцінили. Хоча, Федько... Той ніколи на навчання не налягав. Ледве подолавши, за допомогою запотиличників, вісім класів, та училище зв'язку. А може вимоги не такі суворі, як про те подейкували люди?
Вранці 1 жовтня нас сяк-так вишикували перед Селидівським комісаріатом, порахували і автобусом відвезли до Донецьку, на територію збірного пункту. Важкі ворота зачинились і з тієї хвилини ми перестали вважати себе вільними. Серце стислося до розміру пін-понгової кульки. Домашня дитина – я не бажав змиритися з дійсністю, а «відкосити» не хотів і не міг. Почесний обов'язок! Сумління не дозволяло вдати з себе немічного або дурника, хоч дехто з моїх знайомих знаходив «тяги», відкараскуючись від призову. Я йшов, як та вівця, втішаючись думкою про швидкоплинність часу і свою витривалість. Слово «домашній» я краще заберу в лапки. Вітер авантюризму, бажання почати своє незалежне, цілком окреме життя мало місце. І ще страх, як хотілося на Кубу, аж усі, кого нагнали на збірний пункт ввижались кубинцями.
Мрії мої, мрії! Куди вони носили мою уяву? Які картинки малювали? Думав, всього за два роки перебиратиму фотознімки, на яких стоятиму під пальмами, засмаглим красенем у темних окулярах, у моднявих джинсах.
Щоправда, у мене такі фотки, є. Під пальмами, але на іншій півкулі Землі. У військовому є і у цивільному. Натомість, перша зупинка моєї закордонної епопеї носить назву – Кабул. Перестав літери, от тобі і Куба, та ще й «л» на додачу. А першим повідав велику військову таємницю майор з автобатівськими емблемами, якого ми швидко почали величати на «ти». Він доправляв нашу групу до пересилки під Новомосковськом.
У перший вечір знайомства майор Микола (Кольок), скрививши жалісливу міну, заскиглив: «Жаль мені вас, пацани, скоро вам до Ташкенту, а звідтіля – у Афганістан. Чи не нашукаєте часом трохи грошей? Навряд вони стануть вам у пригоді.» Кілька хлопців насували йому у жменю м’ятих карбованців і вже до ранку Колька ми не бачили. А вранці він з'явився із слідами нічних «поминок». Мабуть, не жалів себе, обмиваючи наш призов – за власною його версією потенційне «гарматне м'ясо». Ми також виглядали кепсько внаслідок бурхливо проведеної ночі.
На ніч всіх рекрутований, але ще нестрижених, заштовхали у тісну казарму з двоярусними тапчанами. Збуджений натовп насилу розлігся. На зсунені по двоє тапчани вкладались утрьох. Той, хто лежав по центру, мучився на стиковому заглибленні. Двоє крайніх чіплялися руками, аби не попадати додолу. Який там сон?
Світло вимкнули, а гамір все наростав. Черговий офіцер спробував гримнути на балаган, але у відповідь почув таке огидне слово, яке я не повторю навіть під загрозою розстрілу. Спіймавши облизня, той пішов «плакати». І не було на нас методів впливу. Присягу ми не складали, виконувати накази командирів - не обіцяли. Не визнавали поки що хлоп’ята командирів. Тыльки один наглядач був, і того, наче водою спустили.
Наступного дня невиспану юрбу транспортували до потягу. Там додали ще одну команду з Луганської (тоді Ворошиловградської) области, розсадили по двох вагонах, та й спекалися ледве керованого збіговиська вчорашніх шибеників. У сусідньому вагоні їхали лісічанські. Дорогою до Красноармійську то там, то сям виникали суперечки: хто тут у потязі крутіший. Дехто вже заздалегідь загрожував когось «зачмарити», коли вже служитимуть у частині, дехто провокував розібратись прямо там, на місці. Нависла загроза невеличкої війни. Новобранці дивились один на одного, як чужинці. Хтось постійно снував туди-сюди, у тамбурі грюкали двері і було так накурено, ніби з усіх вагонів пасажири збігались покурити саме у цей тамбур.
Перед самим Красноармійськом рядами пустили капелюха. На станції потяг стояв двадцять хвилин. Народ хотів відзначити перший день похідного життя. Двоє хижооких з валізою чкурнули «по груші». Решта позирала на цивільне населення так, ніби ті заборгували, а вже час розрахуватись, тому перед нашим вагоном ніхто не зупинявся.
Час вийшов. Потяг плавно рушив, а гінців – катма. Кмітливі рвонули стоп-кран. Відразу зчинилась метушня з залученням провідників і бригадира поїзда. Вагони знову повільно покотились, та вже у іншому тамбурі хтось відпрацював стоп-краном. Думали не про хлопців, які могли спізнитись у армію, а про горілку. Та ось вони, у шаленому герці наближалися до перегрітого вагону і ускочили, підхоплені дужими руками, своїх земляків. Почалося щось... Кожен гуляв востаннє, вкладаючи всю душу у ту гульню і всю силу легенів, доводячи тільки свою правоту, своє знання життя. Мама рідна! Оце їхало добірне поповнення виконувати інтернаціональний обов'язок.
Скоро один, не менш ніж стодвадцятикілограмовий кабанець відключився між сидіннями, заблокувавши вихід другу, що сидів біля вікна. Його торсали, хряскали по пиці. Щоки драглисто тремтіли, вкриваючись зимовим густим рум'янцем, а реакції – нуль. Бесіди перейшли у одночасне перекрикування одразу всіх. Слина ляпала на підборіддя співрозмовників, очистки і недоїдки сипалися на підлогу. Все стало дуже схожим на сварку, тільки не було сваркою. Швидше, то був такий спосіб переконливо встановити свій авторитет інтонаційно. Лишень через кілька тижнів ці хлопці мали взяти до рук недитячу зброю, а у перший день, чи там другий, запросто могли поскручувати один одному в'язи за так, за здорово живеш, з дурости, та на п’яну голову. Ми їхали! І про це знала вся залізниця.

Міжнародний переліт

Я до армії за кордоном не бував. Практично всі мої товариші по службі теж, народившись у Союзі, думали, що там і трава іншого кольору. На ташкентському військовому аеродромі «Тузель» заправляли Ту-154. На борту синім кольором напис «Аерофлот» повідомляв пасажирів про буденність і мирний характер польоту. Звичайний рейс: цивільні пілоти, стюардеси, пасажири і... щойно випущені з навчального комбінату рядові – половина салону юних солдатиків.
Чекаючи виліт на Кабул, тобто, на Кубу, тільки не так пишеться., побачили послідовну посадку двох військово-транспортних Іл-76. Хвиля голосів сколихнула повітря: «З Афгану!» Он вони які, героїчні наші соколи! А якраз туди. Є різниця ними і нами? У напрямку руху – так. У якомусь незбагненому для нас розумінні життя – можливо. А, як люди, ми були однаковісінькі. Вдома чекали мамка, батько, може, дівка. І вони зичили нам успішної служби, вчасного повернення, чоловічої дружби, взаємодопомоги, розуміння командирів, захисту від небезпеки, скорого перетворення на справжніх чоловіків, здатних на вчинок – на гідний прикладу вчинок. Може ті, з військових «бортів», вже перейшли на інший щабель людської гідности? Вони побачили біду, склали ціну життю, виросли, як ЛЮДИ… Скільки часу для цього потрібно? Ми готові були ступити у ріку, яка, на мій погляд, повинна була омити нас від намулів юнацького хизування один перед одним, намагань довести свою твердість, своє достоїнство. Час пішов!
Наївних романтиків цей світ «любить» по своєму. За п'ять місяців навчання у Ташкенті я не знайшов підстав констатувати: «Ось, ми стали іншими». Вже невдовзі по прибуттю у групі чітко позначились задерикуваті лідери, та ті, кого цькують. Виокремились негідники, чи просто люди, які не можуть втримати себе у тісному просторі військової дисципліни. І «завелись» вони так, як заводяться таргани, раптом. Не іншого року, не іншого строку призову, у нашому ж підрозділі, де всі рівні, всі схожі, як два негри для білої людини. Коли на нас напосідали «діди» із сусіднього будбату, ми гуртувались і давали відсіч. У тих чесались п'ястуки від неактивованої люті. Неписаний закон армії, скорочений до трьох слів, звучав так: молодий має літати. Так то були «чужі діди», з іншої частини, не кажу вже – підрозділу. Але і їм хтось із сержантів одного разу зауважив: «Цих скоро «за бугор» кинуть, а там хтозна... Не чіпайте «щиглів»!»
Я думав собі тоді, як добре було б вилетіти з Ташкенту. Мабуть там, в Афгані, де кулі літали, як ґедзі біля корів, було інше ставлення до людини з рідної землі. Тому не один я радів, відбуваючи назустріч невідомому. Тільки ніяк не доходило до мене – яким чином ота підлота, що разом з усіма розсідається салоном «тучки», може перекроїтися на воїнів-героїв, Чомусь наші компетентні органи разом з батьками-командирами не догледіли, не розпізнали серед молодих солдат типів, недостойних високої місії. Моїм пафосним думкам про зразкового радянського воїна дуже не вистачало реалізму.
Літак легко відірвався від смуги, довернувши на Південь. Під час польоту внизу відкривались небачені ніколи краєвиди. Незабаром пішли гори. Та такі гори, що тільки милуватись ними. Як там можна воювати? Здавалось, на сотні кілометрів в усіх напрямках немає нічого, окрім гір. І щоб подолати такий простір, наземному мандрівнику потрібне ціле життя. За що можна битись серед непохитних стрімчаків? Чи хто питав себе: а нащо нам ота війна? Що вона вирішує для такого велета, як Радянський Союз? Той, хто бачив Афганістан тільки на карті, можливо собі думає, що у великої країни вистачить потуги підім’яти під себе малий клаптик землі, з архаїчним устроєм. Подивившись з висоти десяти тисяч метрів, можна засумніватись у своїй правоті.
Лайнер подолав чималу відстань, але не збирався знижуватися. Я роздивлявся навкруги., розшифровуючи химерні візерунки вершин і ущелин. У таку погожу днину далеко було видно. Хто сидів коло ілюмінатора, побачив місто під нами, помережане артеріями вулиць. Раптом, літак глибоко занурився носом. Тіло втратило вагу. Щось не так? Там, іззовні все наче нормально. Але двигуни Ту-154 побачити не можна, бо вони знаходяться у хвостовій частині фюзеляжу. То що?
На значній відстані ліворуч і вниз я відшукав поглядом два винищувачі. Чи, бува, не «пакі»(пакистанці) нас підбили? Така думка шугнула, аж скроні теплом обдало. Тільки паніки зараз не треба. За штурвалом, бодай, не діти сидять. Крила цілі, салон, наче, неушкоджений.
Літак зробив коло, стрімко знижуючись над містом. Детально окреслились будинки і машини на вулицях. Навіть людей, які спокійно пересувалися у своїх справах і не звертали уваги на наш «Ту», я почав розрізняти на відкритих місцях – маленькі такі рухомі лялечки із східних казок. Пілоти поступово вирівняли машину. Бетонна смуга набігла конвеєрною стрічкою, наче ото хтось поспіхом підстелив її під літак. Легко струсонуло раз, два і пілот перевів двигуни на реверсний режим. Картинка іззовні почала помітно уповільнюватись. В ілюмінаторі другим дублем майнуло точно таке видовище, яке ми бачили два дні тому у нашому літньому військовому кінотеатрі, переглядаючи фільм «Спекотне літо у Кабулі». Ну просто, як повторний перегляд! Залюднений аеровокзал, диспетчерська вежа, напис латиницею «K A B U L». Потім – ліворуч і праворуч на стоянках десятки військових літаків, вертольотів. Списані і частково розібрані, чи розбиті фюзеляжі колишніх повітряних суден. «Салям, шураві!» Нас прийняв міжнародний аеропорт такої цікавої країни, у порівнянні з якою ніяка Куба, та що там Куба, найліпші острівні, чи материкові держави не зрівняються ніколи. Всякому бажанню я вмію дати раду, але велике бажання потрапити туди знову іноді просто нестерпне. Хтозна, може то якась інфекція, що викликає мало не наркотичну залежність від певної країни?
Відлік «три роки за рік» пішов, починаючи від дня двадцять п’ятого, лютого, 1984 року.
Для початку усіх новоприбулих вишикували в шеренгу. Вміст речові мішків, за наказом когось у військовому, вивернули на бетонку. Солдатські «сидори», видно, не радували очі офіцерів. Земних багатств ніхто з собою не прихопив. Цікаво, що такого можна було туди ввезти, чого там немає? Наркотики? Зброю? Ой, не смішно! Через багато місяців своєї достойної служби, коли під моїм ліжком накопичилась колекція не облікованих гранат і іншого вогнепального залізяччя, згадувати цей огляд, то просто, як чути старий, нецікавий анекдот. Відступаючи від хронології, повідаю, як колись у сусідській прапорській кімнаті уздрів гранатомета. На питання: «Чий?», відповіли без всякої загадковості у голосі: «Нічий. Бери, як хочеш». А дрібні набої до стрілецької зброї, здається, взагалі ніхто не лічив. Та до цього ще повернемось. Тут, на столичному літовищі, ми пройшли митний контроль без митників і взагалі без представників країни, до якої прибули. Перед афганцями не звітували, їм не подавали документи для контролю, їхнього дозволу не питали ніколи і ні про що. І нікому за це соромно не було, якось, навіть, у голову таке не приходило.
Після деяких формальностей нас ескортували через усю столицю до гарнізону, головним об’єктом якого був штаб славетної сорокової армії. Багатьом відомо, що «серце» контингенту калатало у колишній резиденції покійного лідера країни Аміна. Наскільки вдалим виявилось розташування, ми оцінили вже першої ночі. Палац маячив над усіма військовими містечками, як Кіліманджаро на африканській рівнині. Треба визнати складність штурмової операції по захопленню цієї споруди у грудні сімдесят дев’ятого року. Круті схили пагорба, на верхівці якого маячить палац, не викликали ентузіазму у пішого воїна. Але викурювати довготривалою облогою і класти там солдатські життя було розкішшю неприпустимою. Завдання взірцево виконала спец група «Альфа», поклавши особисту охорону Аміна і його самого. І коли апартаменти передали штабу армії, вони стали головною мішенню у Кабулі на всі роки тієї злочинної війни. Ввечері у напрямку штабу коли-не-коли злітались трасуючі кулі. Стрільці били десь здалеку, не цілячись, щоб шураві ніколи не дрімали спокійно. Небо перехрещувалось кривими траєкторіями, а через кілька секунд долітало стишене торохкотіння кулемета. Бувальці казали: якщо тут трохи пожити, обов'язково побачиш бадьорий політ некерованого ересу (реактивного снаряда). Така-то афганська рулетка – різновид російської, вдосконалений моджахедами – кулю посилали вони, а ти тільки не ходи там, куди вона летить. За теорією вірогідности саме в тебе поцілити важко – може, один шанс на тисячі. Та що про теорію вірогідности розкаже той, чия надія не виправдалась?

Примарні зовнішні і невідворотні внутрішні загрози

Перші враження – вони незабутні. Те, чого ніколи не сподівався побачити, матеріалізувалось перед ясні очі. Став на чужу землю. Десь у темряві ширяли дурні кулі. Далеко, нечутно, але часто. Невидимий партизан, як завзятий дачник, «поливав» ділянку «городу». Там «полив» і там «полив», і хто йому завадить «полити» ОТУТ, де стояв я? А хто такий я на ЙОГО «городі»? Визволитель, чи ненависний окупант, собака, невірний? Тільки на перший погляд відповідь зрозуміла. Усі розумні на свій лад. Два слова «я» і «окупант» не кожен може поєднати. А нікому і не треба доводити протилежне, бо не вдасться переконати все одно. Треба подивитись на справу з усіх боків, визначитись для самого себе. Що, якби нас там не було?
Я летів туди не валізи трофейними годинниками пакувати. Про моє бажання-небажання не йшлося. І, як виявилось, не всі там нас чекали. «Не всі» вважайте дипломатичним терміном. Нас майже ніхто не чекав. Але хтось був, чиїм голосом, або підписом намагались легітимізувати просування іноземних військ від півночі до півдня, від сходу до заходу? Заради чийого бажання «утилізовано» без суду Аміна? Нам би у своїй країні вміти розібратись, а ми складаємо до купи всі більш-менш логічні пояснення, якусь дивовижну філософію, мовляв, радянська людина апріорі хороша, миролюбна. Вона ніколи не чинить шкоди, любить всіх, захищає пригноблених, у небезпеці – підставляє плече, жертвує собою. Все це могло бути чистою правдою. А ще додам: радянську людину вчили бути слухняним гвинтиком, її зрощували на спеціально звареному «бульйоні» з красивої брехні і вона – радянська людина, у більшости випадків, вірила сліпо всьому. Наївність від незнання правди. До нас, за залізну завісу, долітали тільки краплі правди, прориваючи її радіо-голосами, які саме і називали брехнею. І я вірив свято. Таким може бути окупант? Моя відповідь декого ошелешить: може.
Хто знав відповіді на всі питання, той не пояснював, що на отому витонченому Сході споконвічно проживають ворогуючі клани. Вони між собою намагаються поділити інтереси, перехопити сфери впливу, взяти під контроль героїнові потоки, корисні копалини, мандаринові плантації. Врешті-решт, війна їх давно годує. А у війні переможцем може бути той, хто вчасно робить вдалу ставку.
Так через яку халепу все розпочалося? Офіційною версією політичної верхівки СРСР був захист суверенної сусідньої держави від вторгнення американського війська. Могло статись таке? Могло. Тобто, сценарій правдоподібний, враховуючи, що Афганістан межує з СРСР, що великі стратегічні об’єкти, у вимірах сучасності, знаходились на відстані «плювка», а де кордони самих Сполучених Штатів? Та все ж! Яка різниця, з точки зору міжнародного права, чиї війська там розгорнули? Міжнародна практика, здається, не визнає слів «нам можна, бо ми хороші». Є воля народу країни. Де не враховують волю людей, то хоч повинні рахуватись з існуючою там владою. Значить, владу треба поміняти. Зробити цю ганебну річ один раз і швидко, щоб не встигли оговтатись. Потрібна така влада, яка дасть дозвіл. Ні – сама попросить: ідіть, допоможіть нам!
У 1979-му Бабрак Кармаль поставив на Великого Друга – СРСР і зірвав банк. Він намацав тверде дно. Хотів він цього, чи його переконали, а може й підпоїли – не знаю. Спитати б сотню кабульців напередодні революційного перевороту: хто такий Кармаль? І хто б відповів? Тільки той, хто знав тонкощі політичної кухні тодішнього Афганістану, був посвячений в інтриги двору. На той час інтереси його партійного крила НДПА (Народно-Демократичної Партії Афганістану) і радянської КПРС збіглися. Бо якраз в умовах гонки озброєнь імперія робила широкі кроки у військовій сфері. Де випробувати ефективність нової зброї, як не у реальних бойових умовах? І хто, як не політичний вигнанець готовий вклонитись і лизнути чобіт пану, котрий пропонує на долоні найвищу посаду у країні, яку можна «доїти» і не бігати по світах у пошуках притулку.
Амбітній людині в Афганістані нічого не досягнути без силової підтримки. Але, доскочивши влади, гріх забувати свого «спонсора». І небезпечно втрачати відчуття реальности. Не дай, Боже, «дах знесе» від успіху, та захочеться побільше реальної, непідконтрольної влади. Загримиш «бурбухайкою» (вантажівкою) шляхом свого попередника. Чим не догодив країні рад той самий Амін? Мабуть, хотів бути занадто самостійним, відірвавшись від своїх коренів, не став надійним партнером Радянському Союзові. Своїм він не довіряв. Навіть Амінова охорона складалась із громадян СРСР. То, виходить, під час штурму наші валили наших. Неадекватність новоспеченого диктатора стала кісткою поперек горла афганцям, особливо прогресивним політикам, яких той потроху розстрілював, винищуючи цвіт нації і могла дискредитувати Кремлю, бо той офіційно підтримував тісні і дружні стосунки з партією лівого толку.
Дайте мені відповідь: чи може бути така війна справедливою? Коли у країні вождів міняють не її жителі, тоді у п’єсі під назвою «Життя» щось негаразд. Незабаром і Бабрака «поклали» назад, у шухляду з нафталіном. Тобто, він не дотримав дистанції і субординації із Старшим Братом: очі недостатньо світились, а руки помітно тремтіли від випитого алкоголю. Його крісло посів останній маріонетковий керівник ДРА – Наджиб (Наджибулла). Чи цей був виразником інтересів більшости населення країни? Аж ніяк. Його бог сидів у Кремлі, а більшість афганців вклоняються Аллахові. Відчуваєте, яка різниця курсів? І сам Наджибулла , як випасене КПРСівське теля, більше став нагадувати бая. Бачив я його одного разу у оточенні міцних охоронців, які прикривали велике тіло шефа під час його візиту до управління нашої п’ятої мотострілецької дивізії. Невеличкі автомати напоготові у руках «бодігардів», перестороги, яких ми до того не спостерігали. Та, мабуть, він сам міг би власноруч завалити кількох нападників – здоровий був чолов'яга. Не вберегли. А помер Наджибулла на шибениці. Таліби розуміються на цьому. Покиненому напризволяще державному і партійному лідеру ніхто не дав прихист. Лялькарі завершили спектакль, не зумівши дограти останній акт. Вийшло, як у прислів’ї: після нас – хоч потоп.
І насувалася на Афганістан чорна хмара помсти. Після остаточного виводу обмеженого контингенту підручні прорадянського режиму пізнали що таке справжня загроза. Отут вже була повна визначеність для них: кого у в’язницю, кого на шнурок, кого камінням, а кого ножем. Не минулося їм вірне служіння Московії, як колись і вони прибирали з дороги, хай однопартійців, але опонентів. Вони унаслідували тривогу 1979 року від своїх політичних недругів і не тільки недругів, адже у 79-му зорієнтуватись у ситуації по країні взагалі було складно. Прості люди, далекі від політики, робили так, як підказувала совість і здоровий глузд.
Я переглянув записи військового радника, підполковника Валерія Аблазова. З червня 1979 до липня 1981 років він допомагав служив у ВПС і ППО Афганістану. Це допомогло мені, принаймні, перейнятись протиріччями, які зароджувались у серцях молодих афганських офіцерів, курсантів і інших спеціалістів-авіаторів країни. Невизначеність у час, коли саме й треба було визначатись: як ставитись до військової присутности іноземців? Друзі вони, чи ні?
У своїх записах В. Аблазов поринає ще далі – у перші місяці після, так званої, саурської революції. Ланцюг політичних репресій почав сковувати волю людей за життя Аміна. І ось я навожу витяги з робочих зошитів радника при начальнику штабу ВПС і ППО ДРА полковника Орлова з різницею у півроку. Вони ілюструють атмосферу у лавах збройних сил у той період, коли реальна влада відійшла від керівника країни і лідера НДПА Нур Мухаммеда Таракі до його соратника Аміна. У вересні 1987 року Таракі відвідував Гавану і Москву, а, тим часом, заколоти струшували Афганістан і Амін готувався підступом обійняти владу, яка, на його думку, знаходилась не у тих руках. Країну «зачищали» від заколотників. Слідкуйте за датами подій:

Коли радники цікавились долею відсутніх на службі офіцерів, то їхні арешти маскувалися під формулювання «відсторонений від роботи», «ліг у госпіталь».
«03.09.1978 р. Заарештовані: командир роти курсантів старший капітан Абдул Хамід і викладач по радіообладнанню літаків, колишній начальник кафедри РТЗ (радіо-технічного забезпечення), підполковник Гулям Хайдар (повернувся 16.10.1987 р.)
05.09.1978 р. Арештований викладач радіотехніки, колишній начальник Авіаційного ремонтного заводу (АРЗ) у Баграмі Мір Абдул Самад.
31.10.1978 р. Арештований викладач з технічного креслення і технічної механіки майор Абдул Азіз.»

Тепер схожі записи, тільки зроблені через півроку. Нагадаю, влада вже перейшла від Таракі і сам він був страчений у в’язниці, а за офіційною версією, помер від складного захворювання 10 жовтня 1987 року. Тепер зачистки активістів з іншої «стайні» набули повального характеру.

«13.03.1979 р. Арештований викладач з радіообладнання літаків майор Садруддін, працював у ЛТШ (льотно-технічній школі) 2 місяці, прибув із Баграму, (повернувся).
…
31.03.1979 р. Арештований офіцер відділу планування, колишній льотчик майор Маару (повернувся 15.04.1979 р., звільнений 16.04.1979 р.)
…
14.05.1979 р. Заарештовані: начальник КЕС (?) старший капітан Абдул мухам мед, начальник автопарку лейтенант Абдурахман, начальник тех. складу лейтенант Мухаммед Акбар, начальник тренажерів майор Абдул Халік, начальник відділу кадрів Абдула, офіцер планового відділу майор Абдул Фарук, начальник речової служби майор Гулям Фарук.»

З часом ставало все складніше розібратись у внутрішній ситуації у країні. Наче, внутрішні справи чужої країни – не ті проблеми, що мали б впливати на побут і щоденну роботу радянських радників. Однак, не забуваймо, що на те вони і радники, щоб радити афганським колегам, як і проти кого діяти військам, як піднімати бойовий дух майбутніх офіцерів військових училищ. Далі розповідає полковник Кузнєцов Є.М. – радник начальника зв’язку ВПС і ППО ДРА.

«05.08.1979. Заколот.
В ніч с 4 на 5 серпня було розкрито найбільший заколот проти уряду. Арешти заколотників почали в ніч з 03.08 на 04.08. Згідно із планом реалізація заколоту повинна була початись о 3.00, в ніч з 04.08. на 05.08. Але це не вдалося і початок перенесли на 12.45 05.08 (час початку обіду, коли радники виїжджають з військових частин). У всіх полках і дивізіях були підготовлені групи із завданням знищити командування. До кожного танку були приставлені люди, які повинні були їх захопити. План оборони Кабулу повстанцям був відомий. Витік інформації відбувався з Генштабу (Міністерства Оборони). До всіх пунктів міста, куди виводились танки, направлялись групи з підкуплених колишніх танкістів. Після захоплення танків кожна група отримувала конкретне завдання. Однак, загальний сигнал не пройшов. Але 26 полк «Командос», що базувався у фортеці Балахісар, виступив частиною особового складу на боці бунтівників (1 батальйон і весь підрозділ зв’язку). Командири полку і 2 батальйону відмовились від виступу. Командира полку поранено. На той час у полку знаходились 6 наших радників. Придушення заколоту відбувалось неорганізовано. Танкісти стріляли у повітря, а не по цілях – батальйону, що відходив у гори, дали можливість бунтівникам піти. (вагання свідчать про невизначеність самих учасників тих подій: де їхнє місце, на чиєму боці?). Прицільно гатила тільки авіація. Нік Мамад подзвонив у штаб ВПС з Оперативної Групи Генштабу із вказівкою не наносити удар по штабу у Балахісарі. Під час придушення заколоту авіація зробила 81 виліт у тому числі 49 вильотів з бойовим застосуванням зброї (невже не вагались?). Керівництво заколоту – полковник з Міністерства Оборони (начальник відділу будівельного управління), організатори – парчамівці, маоісти, брати мусульмани.

А ось свідчення того, що радянські військові радники на власний розсуд мусили діяти, щоб, принаймні, не стати жертвами непевних обставин. Запис генерал-майора Тутушкіна С.П., замполіта апарату радників.

«Я підтримував зв’язок з 26-м полком протягом всіх подій. Питаю радників: «Що ви робите?» - «Стріляємо» - «Куди?» - «Не знаємо» - «Що бачите?» - «Нічого не бачимо, але стріляємо».

Нормально? Куди стріляти? В кого? Але – «стріляємо». Додам до панорами подій ще кілька спогадів військових радників. Поставте себе на місце цих людей, може ви знаєте, що вони мали робити?

«Госпіталь забитий пораненими з обох сторін (і де ж там «наші» і «не наші»?). Арештовано 539 чоловік. Зі штабу ВПС арештований Нік Мамад, котрий мав завдання розстріляти оперативну групу.Амін сказав, що це заколот з боку Ірану і Пакистану, а про парчамівців нічого не казав.
У 26-му десантному полку всі події 5 серпня почалися під час обіду. Члени партії (хальківці) Рузу не дотримували і прийшли на обід. Їх зустріли і сказали, що у їдальню заходити зі зброєю неможна. Вони здали зброю, увійшли до зали. Чоловік, який їх зустрічав, почав їх косити з автомату і відразу поклав багатьох членів партії, у тому числі і замполіта.
У батальйоні «Командос» йшла нарада офіцерів. До кабінету увійшов чоловік і розстріляв усіх 8 чи 9 осіб. Напилися двоє перекладачів: один на радощах, що лишився живим (він був у 26-му полку), другий – з ним за компанію.

Ну як, розібралися у ситуації? Насправді, не так воно складно, як видається на перший погляд. Все було набагато складніше.

Політична «температура» всередині Афганістану зростала. Крім того, що антикомуністичні сили організовували заколоти, як то у Гераті, та інших провінціях, так іще й всередині правлячої партії щось коїлося, від чого московські патрони генсеків НДПА не були у захваті. Єврейське побажання стосовно часів великих змін, у які жити не рекомендовано, в афганському варіанті слід посилити. То були нестерпні часи. І от, після понад дев’яти років радянсько-афганської війни, чергові зміни, страшні, як ракова пухлина, як СНІД. Відкрився сезон полювання на поплічників прорадянського режиму. Під ударом талібів опинились не тільки члени НДПА. Тут всякого роду комітетчики, старійшини кишлаків, які «зливали» інформацію командирам шураві, вчителі, офіцери народної армії, орденоносці, великий прошарок інтелігенції, діячів культури, мистецтв, засобів масової інформації.
В результаті, найв'юнкіші лишились живими, але чи не назавжди втратили батьківщину. Менш спритна, але чисельніша частина потенційно відчувала себе… незручно перед реаліями буття. Отже, постійні загрози, які циклонами так і витали над Афганістаном, носили, не стільки зовнішній, скільки внутрішній характер. А що ж до нас – воїнів країни рад? Яка небезпека була «най-най»? Логічно і природно, вона мала походити від контрреволюції – головного ворога афганського народу, або тієї сили, яка нам (чи ми їй?) протистояла. Але…
Почну з сумнівної статистики. Фахівці ніяк не зведуть рахунок душам людським, покладеним не знати за що. Доконечно не відомо (а може, відомо, та не оприлюднено), яку кількість «цинків» вивезено у СРСР. Відлік починається від офіційної чисельности загиблих у 13 300 осіб. Різні джерела додають відсотки, які не було враховано, бо вони йшли не по лінії Міноборони. Доречи, втрати протилежної сторони не піддаються обрахунку. Достеменно відомо, що їх понад мільйон. А коли число сягає цієї психологічної позначки, хто там обраховує ті тисячі? Війну виграно? Маю сміливість наполягати: в Афганістані ніколи не можна виграти війну. Вони битимуться до останньої людини і залишаться непереможеними. Таку істину доводили невеличкі гірські кишлачки, які «полірували» з вертольотів, літаків, але опір переносився в інші місця. Як не намагався Радянський Союз стати рідним батьком Афганістану – не виходило, хоча туди вгатили борошна, текстилю, будматеріалів, машин та різного реманенту на мільярди доларів. На виході мали запеклого ворога, зруйновану і неспокійну країну у Середній Азії, втрачений імідж на світовій арені, жахливі втрати, безногі, безрукі, з вибраними очима, з наслідками багатьох характерних захворювань, ушкодженою психікою, наркоманів, негідників, які отримані навички застосовують у повоєнні часи.
Я хотів би, щоб створюваний штучно міф про гуманну наддержаву сяяв цнотливою чистотою. Справді, можна, як приклади брати щоденні моменти прекрасних людських стосунків, особливе ставлення до дітей, братання з афганськими солдатами, безкорисна допомога в усіх питаннях складного життя. А попри те, на іншому боці нашої блискучої медалі виходить не такий вже ідилічний відбиток. З обережністю я вживаю слово «звірства», бо воно десь не співвідноситься з образом радянської людини. Нормальної радянської людини, а не відморозків, про яких ми вдосталь начиталися у Солженіцина.
Якщо відкинути вкраплення отієї братолюбної романтики, лишається суто чоловіча робота, ім’я якій – війна. Повірте, неестетичний вигляд споротого живота і відрізані кінцівки того, кого вчора плескали по плечу, називаючи Сашком, Мишком,…, іноді викликав неконтрольований спалах гніву. Тому якраз звірства – невід’ємний атрибут всякої війни. Звірства на звірства. Хто почав перший? Відповісти нереально.
Звірства породили такі самі звірства у відповідь. Зауважу, ми там були не на своїй території. А коли тобі на голову падають камуфльовані чужинці і чоботиськами навчають життю, виникає бажання відповісти адекватно. Замислимось, нам з вами потрібні іноземні танки, з яких нам розтлумачуватимуть, кого слід любити? Важко любити, коли тобі це втовкмачують кованим носаком у щелепу. Це ми навчили їх катувати полонених. І про це - наступна розповідь.


2009 рік