На його чолі відбивався горизонт
і два сухих дерева.
Своїм обраним він говорив:
"Я не залишу на тобі
шрамів, я обіцяю,
тільки не мовчи,
доки з тебе не впаде
останній клаптик шовку.
Співай, як співала
один лише раз у своєму житті,
одразу після власного народження.
Співай!" - говорив він їм,
і вони співали.
І мережива стікали з них
чайно-молочною піною.
Вони співали,
і їх голос ставав їхніми тілами,
а їх тіла ставали останнім листком,
що падав з його сухих дерев,
і горизонт губився у солоній мряці.
Вони заламували руки
у бік свого зірваного звуку,
а згодом
у електричках
дивилися на його пейзаж за
плямистим склом,
і ховали затерплі руки до кишень;
думали,
що він ніколи не тримає обіцянок.