ΑΔΩΝΙΔΟΣ ΕΠΙΤΑΦΙΟΣ

переклад з давньогрецької

Я заводжу голосіння, бо сконав Адоніс гарний.
«Гарний поконав Адоніс», - так голосять всі ероти.
Більше вже не будеш спати на постелі із шарлату,
ти, Кіпрідо, - в чорні шати одягайся, бий у груди,
голоси, аби всі чули: «Гарний поконав Адоніс!»
Я заводжу голосіння – і голосять всі Ероти.
Ліг на пагорбі Адоніс, у стегно жахливим іклом –
у стегно утятий гострим, – і у розпачі Кіпріда
божеволіє із горя. Чорна кров тече із рани
по його блідавім тілі, очі – в погляді застиглім,
з уст його тікає барва, а нещасна Кітерея
все цілує його тіло – бо цілує вже востаннє.
Й мертвого підняли б знову ці Кіпридині цілунки,
лиш Адонісу байдуже до посмертних поцілунків.
Я заводжу голосіння, бо сконав Адоніс гарний.
О жахлива, о жахлива у стегні зіяє рана,
тільки рану ще страшнішу в серці носить Кітерея.
Вірні пси довкола квилять, і за хлопцем гучно тужать
німфи лісу – ореади, а нещасна Афродіта,
розпустивши довгі коси, навмання блукає лісом,
неутішна, босонога. Гострі шпичаки ожини
їй впиваються у тіло і святую ронять кров.
І вола богиня прикро, мчить, нещасна, по галявах,
тужно кличе ассірійця – юнака, свойого мужа.
Чорна кров йому залила весь живіт довкола пупа,
гарні груди обагрила ця смертельна кровотеча –
а були вони раніше наче сніг – пречисті, білі.
«Горе, горе Кітереї», – заливаються ероти.
Втратила сяйного мужа – і святу красу з ним разом.
Гарною була Кіпріда, доки був живий Адоніс,
та усі її принади із Адонісом померли.
Плачуть гори: «О нещасні Афродіта і Адоніс!»
І ліси, і бистрі ріки з Афродітою сумують,
і ключі холодні в горах за Адонісом ридають,
а усі красиві квіти закривавилися з горя.
Не вгаваючи, Кіпріда у дібровах плач заводить:
«Горе, горе Кітереї! Гарний поконав Адоніс!»
Ехо їй відповідає: «Гарний поконав Адоніс!»
Про Кіпрідине кохання хто б, почувши, не заплакав?
Ледве вгледіла богиня ту Адонісову рану,
кров побачила багряну, що струмить із його паху,
в горі руки розпростерши, заволала: «Залишися,
бідолашний, залишися, доки я прийду востаннє,
щоб з’єднать вуста з вустами, щоби міцно обійнятись!
І цілуй мене так довго, скільки житиме цілунок,
доки дух не перейде твій крізь вуста до мене в серце,
доки я сповна не вип’ю трунку любощів солодких,
і любовного напою – збережу цей поцілунок
від Адоніса на спомин; бо, нещасний, ти відходиш,
ти відходиш так далеко – до потоку Ахеронту,
до царя, страшного вельми. Я ж лишаюся живою,
і, нещасна, несмертельна, за тобою йти не можу.
Тож прийми мойого мужа, Персефоно. Ти від мене
набагато є сильніша: все прекрасне йде до тебе.
Я, знедолена, страждаю з ненаситної розпуки –
за Адонісом ридаю, і твоїх я справ боюся.
Ти помер, мій пожаданий, наче сон, любов минула,
овдовіла Кітерея, і Ероти посмутніли,
і квітковий пояс висох. О навіщо ти, зухвальцю,
що таким родивсь красивим, звіра роз’ярив на ловах?
Так ридає Афродіта і голосять всі Ероти:
«Горе, горе Кітереї! Поконав Адоніс гарний!»
Скільки він утратив крові, стільки сліз гірких пролила
Пафія. І проростають миттю квіти із тих крапель:
кров породжує троянди, ревні сльози – анемони.
Я заводжу голосіння, бо помер Адоніс гарний.
У лісах свойого мужа не оплакуй вже, Кіпрідо,
бо Адоніса не гідне це просте із листя ложе.
Хоч і мертвий, хай спочине на постелі Кітереї.
Він-бо і по смерті гарний, мов не мертвий, а заснулий.
Поклади його на ніжні і коштовні покривала,
на яких у сні священнім спочивав він, натомившись,
на ліжниці щирозлотній – хоч і мертвий, а жаданий.
Оповий його квітками – бо пов’янули з ним разом –
бо пов’янули всі квіти, хай же разом з ним загинуть!
І скропи його сирійським – миром ти скропи пахучим,
хай всі пахощі загинуть, бо сконав Адоніс гарний.
Ой поліг Адоніс пишний на пурпурних покривалах,
а довкола неутішно заливаються ероти:
пишні кучері зістригли із нещастя і жалоби.
Хтось з еротів тягне стріли, інші – лук із сагайдаком,
із ноги хтось зняв сандалю, інший золотим відерцем
носить воду, омиває стегна хтось його криваві,
ще хтось крильми овіває зі спини юначе тіло.
Горе, горе Кітереї! Поконав Адоніс гарний.
Згасли шлюбні смолоскипи у руках у Гіменея,
і вінки весільні – долі, не співати Гіменею –
не співать пісень до шлюбу, все у пісні його чутно:
«горе, горе!» і «Адоніс!» – чутно в пісні Гіменея.
І оплакують Харити юнака, Кінира сина,
«поконав Адоніс гарний» – чутно в їхніх голосіннях.
Навіть Мойри – й ті зітхають: «Горе, горе! О Адоніс!»
Тільки він лежить байдужий, тільки він того не чує,
не тому лиш, що не хоче: просто Діва не пускає.
Годі плакать, Кітереє, годі бити себе в перса:
через рік знов заголосиш, через рік ізнов заплачеш.

Біон зі Смірни – давньогрецький поет (ІІ ст. до н.е.), який поряд із Теокрітом і Мосхом входить до канону буколічної поезії. Нечисленні вірші збереглися в старовинних антологіях. «Епітафія Адоніса» («ΑΔΩΝΙΔΟΣ ΕΠΙΤΑΦΙΟΣ») виголошувалася, ймовірно, на щорічному святі Адоніса, Адонісіях, про що свідчать заключні рядки вірша. Цей вірш має багато відгомонів у європейській літературі, серед і поема «Венера та Адоніс» В. Шекспіра.
Українською «Епітафію», наскільки мені відомо, інтерпретував лише Іван Франко, здійснивши переспів із німецького перекладу поч. ХІХ ст. Йогана Гайнріха Фосса (Johann Heinrich Voß, 1808). У переспіві Франко не дотримувався принципу еквілінеарності, хоча художні якості франкового тексту не варто ігнорувати.
Я у своєму перекладі, відтворюючи по змозі оригінальний поділ на рядки, вирішив не відтворювати ретельно гекзаметр, а обрати розмір, ймовірно, архаїчніший від нього – восьмистопний хорей, та й до того ж, текст «Епітафії» подекуди дає підстави для такої заміни.
Переклад здійснено за виданням: The Greek Bucolic Poets. – London, New York, 1919. оригінал також доступний тут http://www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc=Perseus%3atext%3a2008.01.0672