Блукає музика – хай ноти їй болять,
а сльози оживуть – від ніжності прозорі,
витискуючи з пальців душу... і земля
продовжує свій лет у сі-бемоль мінорі.

І враз ножем до вух прорізується звук,
лунке вібрато відіб’ється в серці.
І полиск сліз натягує свій лук,
щоб влучити в малу секунду терцій.

Як передати вдих, що струни перетяв?
Судоми присмак і дотичність пальця?
Ковток повітря, тремоло життя,
й сфорцандо на останній серця скалці.

2. (Джазові Вина)

Попелище середи. Сонячне знебарвлення. Рекламна макіяжність.

Останні повногруді видихи метро. Ділові справи продовжують своє сухе розрахунково-обчислювальне існування у головах заядлих працеголиків. Для решти – власників білих і синіх комірців – вони потихеньку вмовкають, скидаються разом з атрибутикою професійної приналежності, міняють зовнішню оболонку на домашні халати і капці, врешті – вмовкають.

Розфарбоване осінню, місто поступово перетворюється на неоновий карнавал, що вабить своїм нічним життям всіх, хто має бажання і час. Розщедритися і опорожнити кишені, відійти від нагромадженої за день суєти, поринути у цей вир виявлення власної потреби і здатності – бути собою, надавати всім органам сприйняття право оцінювати, смакувати і при співпаданні бажаного з відчутим насолоджуватись отриманим за вечір траншем задоволення.

Щасливі ті, хто може собі на це дозволити. Для одних – це невід’ємне право на активний відпочинок, для інших – шанс заробітку, матеріалізація таланту, органічне перетворення творчих задумів у відповідну дегустацію.

Творчість – це такий же товар, як і політиканство, з очевидною відмінністю, що останнє може бути бездарним і заробляти при цьому неабиякі дивіденди. На відміну, хвилю творчого успіху не купиш без іскри Божої, не запалиш сенсори сприйняття, не маючи до того відповідних якостей, харизми та уміння – подати себе так, щоби інші вічували себе у тій припіднесеній шкірі – повірили при сприйнятті ув автентичнісь й можливо неповторність відчутого.

Сприймач вдоволений, коли його витрати виправдані, відповідають і задовільняють власні смаки і їхні власнодоповнюючі мірки. Від ресторанної кухні і до театрального позасцення – приготовлення твердне у готовність – сенсорно визріває, набуває форм, позбувається зайвого, вбирає душу і оголює серце. Простий розрахунок – успіх годує, він породжує повні зали і самовпевненість, а з нею – і собівартість того чи іншого продукту.

Як не крути, а все упирається у той фурорний урожай оплесків – уміння бездоганно попасти у смак, стати миттєвою насолодою, одноголосно заполонити публіку, витаврувати у її пам’яті власний бренд... і роздаватися – осідати до наступної зустрічі теплими відгуками, рекомендаціями та різноманітними знижками на майбутнє. При наплодженій вільним ринком скорпіонній конкуренції враховуються надрібніші тенденції – найтонші примхи покупця нічної насолоди. Тому втримуюються на плаву найвинахідливіші – акули в індустрії шоу-бізнесу.

При вході у Джазові Вина, як і очікувалось, не так людно, зате усередині – стає меломанно-густіше від нещодавно надиханого тепла. За п’ять хвилин Аниного очікування на подругу “джазовиння” поглинуло заледве одну закохану пару і легко прим’ятого часом доповнювача клубного інтер’єру у сірому шерстяному светрі під шию та зрулоненими новинами – вечірньою газетою під пахвою.

Погода дозволяє перебувати назовні і займається більше струшуванням листя, аніж заганянням живого до прогрітих нірок. З Аниного плеча, отепленого ніжно-попелястим і м’яким пончо з лами, звисає невеличка шкіряна сумочка, підібрана під стиль розкішної, невибагливої до освітлення, кольору ночі, фетрового капелюшка, яку носиться дещо навскіс і прикрашається деколи з вищого боку делікатним декоративним пір’ям та облямовується майже прозорою сіточкою, що створює легко-вуальну видимість прикритого обличчя до рівня уст. Таке ж майже прозоре, як та сіточка, боа охоплює шию і ховається під пончо, з-під якого по боках проглядає, обтягуючи вправно-рухливе позаталля, на-пів-шляху-до-часшечок-колін спідничка. Вишукано-візезункові панчохи продовжують дорогу до шпилькового підкреслення принадності і гармонії тіла та одягу. Чоловіче перехоже око, як звичайно, схильне починати своє оцінювання у зворотньому порядку.

Аня, мов приманка на відвідувачів, чи пантера у невидимій клітці, павлино курсує між дверми і рогом будинку, попередньо вдало пришвартувавши свого сріблястого “жука” на паралельній вулиці, не полюючи довго за місцем під ліхтарем та ще й заощаджуючи собі на “крокажі” – кількість кроків спалених за вицокану хвилину. Ощасливлена недовготривалим перебиранням бруківки, вона “бавиться” цигаркою у паління, ну, принаймі, так потрібно вважати. З її слів, панночка не палить – вона просто бавиться.

Та й справді – що тут такого? Тут головне – сам процес – запалювання, загадкова усмішка при набиранні ментолового диму і повільне тут-же-випускання його, але не “втягуючи” у цю послідовність легеневі простори. Хіба ця “забавка”, насаджена на філігранно-витончений мундштук і делікатно затиснена між вказівним і середнім, не додає їй шарму, елегантності при струшуванні попелу, не пасує до її ретро-шляпки і кармінно-помадних уст? Хіба ці терції при розмові не залежать від магічого потягування і розтягування інтервалів, не задурманюють чоловічу уяву та не в’їдаються ув очі конкурентки на ласий кусень купленого за кокетливість щастя? Ще як!

Це вже мистецтво – бути переконливо-окличною і без права на який-небудь опір – коли падають стіни, на коліна, хутряні шубки... одним словом – будь-яка примха має право на життя – стати жаданою реальністю і нереальною жадою. Це вже вроджена здатність – бути магнітом і обертати навколо себе своїх супутників, закручувати і виводити їх на необхідні орбіти, а при занадто близьких обставинах – спалювати, наштовхувати і взаємно-нівелювати – нівечити факти, міняючи ролі та маски, грати на нервах та перелітних почуттях.

Така сила має здатність міняти, контролювати і забезпечувати потрібний розвиток подій. Вона тримається за волосину терпіння і те, часом, грубшає, щоби надати пристрасним рухам надалі впливати, важчати і помірково гойдатися. І допоки все висить і маятникує – жити легко. Охоронниці такої кебети – знають їй ціну і не зловживають нею, не розпорошують те відьмацьке уміння на дріб’язкові передриги серця, аби не пожинати плодів саморозчарування – у жертовному позбаленні себе непереможного статусу – вогнеокої богині солодкої спокуси.

З-за рогу, ледве не зіткнувшись з Анею, наче занадто колесуючий фургон із повільно-пливучою легковою, з’являється Наталя. Перебігає ще декілька секунд на вгамування подиху і фільтрування необхідного до сказання. Її одягово-взуттєвий гарнітур не встиг змінитися за ці заклопотані під зав’язку години.

— Хух, привіт. Забіглась. Давно чекаєш, Ань? Мені тепер не дивно, чому пенсіонери завжди жаліються на брак часу. Це якась гонитва за тінню. Ну, хоч бери і клонуйся на всі можливі випадки життя. Ти не знаєш – де би то мені пропелера якого купити, щоби всюди встигати і ще мати трохи часу для себе? — не чекаючи на відовідь, вона продовжує свою стрекотливу серенаду загубленому дню. — Ніби-то п’ять хвилин, як цьомкались на прощання, а вже майже пора вкладатися люлю. Я почуваю себе – як видушена до останньої краплі квасноти цитрина, одна шкірка від бажання – аби ще щось бажати, окрім плюхкання в ліжко і вимикання світу на очах. Відрубуюсь просто. Але може кава – моє рятівне коло – таки допоможе.

— Була би ти моїм кавалером – з’їла би разом з бумером і колючим віником. Гм… — випускаючи цигарковий дим, застигає на останньо-сказаному Аня.
— Бідні твої кавалери. П’ять хвилин… і сцена з “Останнього Дня Помпеї”.
— А з ними інакше не можна, Таль. Чим тугіше затягнута краватка – тим важче дивитися по боках. Сама знаєш.
— Слава тобі.., що я – не вони, а вони – не на мій смак уготовані. Ну що, ми так і стоятимемо? Заходьмо, бо моя вечеря вже зачекалася і скоро вистигне, соки дотягують останню слинку, а кишки – не знають де подіти барабанні палички. — обтинає Наталя вуличний діалог і з легкістю натягування амазонкою тятиви береться за клямку, пропускаючи поперед себе першою непорушну поборницю пунктуальності.

Фуркотіння моторів і вичовгування тротуарів зникає за замкненими дверима, мов розхвильована поверхня за люком підводної лодки. Вухо насторожено зачерпує розчинене у перкусійно-дуто-клавішній юшці перешіптування розпливчастих під легко-восковим світлом фігур, що подекуди заглиблюються, а так – втрачаючи об’єм, перетвоюються на силуети. Це мажорно-окислене джазування часто перекликається з формами вільного вірша, коли почергово перепускає через себе нешаблонні інструментально-вокальні соло, що дають можливість розкритися навіяній аритмією тематиці, як у класичній опері – інтермеццо. Імпровізація іде в ногу з натхеннням і задає темпу своїй наступниці. Ви стаєте свідками неповторного процесу – непередбачливого, але гармонійного розгалуження звукових переходів при генеруванні незабутньо-колоритного настрою, настояного на сюїтній ситуативності.

Із лівого кутка видніється густо-заставлений інструмнетами та апаратурою півострівок непомітно-відірваної від паркетної підлоги сцени. Плетиво зі шнурів доростає лише до підсвіток, залишаючи оголеним місце аж до перших накритих білосніжними скатертинами столиків. Цього місця вистарчило би на добрий десяток танцюючих без відчуття тісняви пар. Цей півострівок задає настрою розкованій атмосфері публіки. На протилежному боці, через просвіток між дверцятами, що відчиняються по-ковбойськи, проблимує гостро-кухонне світло. Поруч – "ч/ж кабінки" для "полегшення" і "наведення" ... в залежності від потреби. Віконний квартет у накинутих почергово перед приходом вечірньої пори фраках закриває собою потойбічність. Стіни допасовані під музичний стиль. На них розвішені не занадто уважно споглядаючі на гостей ідоли джазу і комедійні мізансцени видувачів труб, різнострунних тринькачів, таперів та любителів товчення по мідних тарілках і натягнутій шкірі. Між столиками сновигає, наче тінь від всього того, що на скатертинах, тріо офіціантів, одаровуючи медовими послугами, розмовами та усмішками належні їм “чайові” територїі. Золотою серединою клуба є розлогий бар, усіяний, мов грибами після дощу, крутливими пуфиками на блискуче-металевих ніжках. При ньому наливайко прискіпливо придивляється до протертого напевно вже декілька разів фужера і нарешті підвішує його за піставку на спеціально-пристосоване на таку операцію місце на оббивці стелі під стойкою. Наразі лише одне прибарне крісло є окупованим. Це той самий чоловік, якого Аня зустріла при вході, коли "вигулювала" цигарку, чекаючи на подругу. Його ліва рука притримує напів-розгорнуту газету, права ж – періодично допасовує до уст напій з ледом, попередньо описавши декілька помішуюче-магічних кіл, аби полегшити міцність і визволити холод від нерухомого стану.

Наталя здає своє лляне з відтінком паленої умбри пальто у гардероб. Отримує номерок, який кладе до зграбної, пошитої із цупкого сукна та прошитої золотистними нитками сумочки. На ній – аж до самісіньких колін влягся довжелезний, але неприталений светр – малахітового кольору і такої ж текстури, з майтерно викінченим комірцем та нарукавними візерункани з клаптиків чорної шкіри. Стан нетуго обвитий допустимо-широким чорно-блискучим паском, що тримається за сріблясто-металічну, усієну псевдо-діамантами, викривлено-овальну пряжку. Ледь зауважлива пишність фігури додає їй якоїсь природньої краси, а пофарбоване під блондинку волосся – контрасту до засмаглого підчас регулярних відвідин солярію обличчя.

Аня, відчувши певну прохолоду у приміщенні, залишається в пончо. Вона вже підозрює – де їх саджатимуть – у спеціально-відведене місце для тих відвідувачів, хто не може жити без запальнички, збирача попелу і тютюново-навіяного пихкотіння. Що за часи пішли? Немає де цигарки притулити. Що за грамотій ті закони повидавав? Вона би його посадила на те відведене місце і обвела довкола столика жовтою стрічкою, де чорними жирними літерами було би витаврувано “кримінальна сцена – не пересікай”.

Усміхнено-приємний жіночий голос вітає новоприбулих і запитується про бажання запалювати цигарку. Сьогодні Аня не дасть ствердливої відповіді, щоби, прихопивши зі собою парочку меню, менеджер по розфасовуванню клієнтів провела її до очікуваного “так-і-знала” столику з декоративно-вмонтованою над головою витяжкою. Сьогодні вона вимушено потерпить всі ці безглузді незручності і тягу – обволоктися димовою потаємністю. Цей вечір присвячується наповенню вушних мушель морем музики, а не огубленню мундштука.

З почуттям безвинної жертви бюроктаричного свавілля, Аня переходить тест на ввічливість.
— Ми залюбки присядемо поближче до сцени, коли це можливо. Це можливо, правда?
— Ну звичайно, будь-який незайнятий столик – ваш. Аби лише не було вам заголосно...
— От дякую, лялюнь, за співпереживання. Прошу не турбуватися, коли буде заголосно – ми попросимо нас пересадити... на гальорку, або принести пару ватних затичок, або нехай тоді музиканти грають пошепки. Хіх.

Наталя вирішує відмовчатись. Її погляд підбирає краще місце для приземлення – там, де би можна було вести прицільно-непомітну перестрілку очима і бути зміщеним центром у кулях уваги. І вона вже бачить себе за таким столиком, такою намагніченою і леліяною однозначною цікавістю.

Музика, ніби біжить доріжкою платівки і плавно переходить на іншу мелодію з повільнішою тональністю, втрачаючи інтервал, де би можна було увиразнити постукування вилок з ножами об тарілки, тертя льоду об скло при помішуванні напоїв, обривність розмов і делегування примх замовника через паперове розпорядження, прийняте з вух пристолового прислужника.

Подруги розглядаються і мовчки пробираються через обіднілий на світло міжстоликовий простір. Минаються постаті, погляди, оцінки, перешіптування. Лише атмосфера залишається незмінною і непідмінною, невимушненою і просто... джазовою.

— Ось цей столик нам пасує. — Наталя нарешті видобуває з надр спостережливості свій одноголосний вердикт.
— Гаразд, дякую вам. Прошу переглянути меню і зачекати секундочку на офіціана. — офіційно розшифровує подальший розклад подій їхня “конвойна” і самостирається з кругозору.

Панночки розглядаються, вищупують очима налаштоване на музичний лад довкілля. Нестача освітлення розчиняє у собі почуття зайвості і бажання прискіпливої рентгенізації меломанного бомонду. Опісля урівноваження цікавості з інстинктом збереження загадковості приходить можливість уткнутися у ламіновані прейскуранти шлункової насолоди, звичайно враховуючи співвідношення конечної потреби з "хай-її" дієтою.

— Ти як сьогодні, Ань? Я готова на все, що ще нині бігало, плавало і лізло на сонце. З тою Лорою – то одна тяганина. Ледве встигли перевезти її шмаття до мене – як тут Роман, мов грім з неба, гримає у двері і падає на коліна, мало не котиться по підлозі. Най-го. Хоч бери і до душевних ран притуляй, а як ні – то сам прилипатиме. Недооцінене відразу дало про себе знати. — притакує собі головою Наталя, не відриваючи уваги від привабливих назв на меню.
— Я вже перекусила, Таль. Хіба щось легеньке… під винце. Зараз надибаю. То ти кажеш, що з того Романа можна ще щось виліпити?
— А я знаю? Нехай ліпить, її проблема. Але я би спочатку кинула під шпильки і помісила трохи. Жартую. Добре, що моїй шафі легко дихається. Забрала Лорка своє лахміття навіть не розпаковуючи його. Може тепер той Бомко думатиме не лише меншою головою, Дон Жуан задрипаний. О, я вже знаю що я хочу.
— Хіх, часом не тої меншої голови?
— Тої не хочу... хіба що покроєної, звареної і посипаної петрушкою.
— Ве... та ну тебе, я собі це уявила – апетит пішов Вааааатсона шукати. — висмикує зі себе невдоволення Аня, відкидається на спику крісла і жбуряє меню на стіл.
— Сама зачепила, хі-хі. Ну і уявочка в тебе... Так що? Може без петрушки, але з кетчупом?
— Перестань... бо зараз пересяду... он до того… з лисою і лискучою… — вмовкає Аня, а за секунду вибухає сміхом. Колежанка підтримує її вибухливість. За хвилину дуетне перехікування перериває проявлена тристоликовою відстанню постать офіціанта.

— Добрий вечір. Мене звати Самуел. Маю надію, що ви приємно проведете цей вечірньо-джазовий час разом з нами. Що замовлятимемо? Ви готові, чи потребуєте ще декілька хвилин? Чи міг би я запропонувати щось з напоїв перед тим, як наші неперевершені аси кулінарної справи приготовлятнимуть для вас божественні страви? — усміхнено продає свою витонченість у голосі симпатичний приносій.
— Ми більше ніж готові, шановний. Ми вже вготовані і вгодовані одним вашим словом. Пропонуйте нам вино. — вистрілює, мов корок від шампанського, Аня. — А поки принесете – ми надумаємось.
— Гаразд. Сьогодні у нас каліфорнійська Зінфандель у трьох кольорах – в білому, рожевому і червоному. Можу запропонувати Каберне Совіньон з п’яти країн – з Чілі – найдешевше, а французьке – самі розумієте... Португальська Сангрія... Австралійський, або німецький рислінги... Аааа...
— Зупинимось на німецькому рислінгу... — перериває набираючого повітря офіціанта Аня.
— Чудовий вибір... знакомитий! По фужеру чи пляшку? — запитує Самуел і подумки накидає собі чайові.
— Пляшку і фужери до неї прошу не забути.
— Шаную витончений смак і гумор, пані...
— Панна... Анна.
— Вибачте... панно Анно. Як гарно римується і мелодійно звучить... Зараз все буде, так як просили. — продовжує вдоволений майстер прислужної справи, киває головою, вицокуючи по-військовому закаблуками і зникає.

Поки-що місце пана “перебирача чорно-білих клавішних кісточок” пустує, не примагнічує увагу, обростаючи нанесеним навхрест світлом. Воно вчиться лапати блідих зайчиків, що бігають довкола свого “сонця” – підвішеної над сценою кулі, обклеєної чиїмсь "розбитим надрізки дзеркальним щастям".

— Ну і де ж той твій запирач духу і приборкувач метеликів? — примруживши одне око та імітуючи споглядача у підзорну трубу, по-капітанськи розглядається Аня.
— А тобі ось так? на плиткому блюдечку припіднести і покроїти ще може дрібно на собачі нотки? Ось він, саме чекає і не начекається, мліє, не відходячи від білікалки, щоби ти прийшла і махнула пальчиком у знак – прошу пана починати, Їх Всеосяйність вже у відповідному настрої, аби відчинити для вас те незайняте дистанційкою віконце і вислухати ту всю вашу джазовеннійшу беліберду.
— А що? Ти засумнівалась у моїй притяжній натурі? Гммм...
— Ага. Притяжна чи липка? Напритягався – аж влип по самі вуха. Спагеті з медом – то часом не твоє улюблене блюдо?
— Іх! І яка за тобою нині муха кусатись літала, Таль? Он що таке – ненагодована вчасно маркіза-де-перекуси. — дещо пригальмовує розмову Аня.
— Голод – надійна вакцина від рукоплескання. О! Як Самуел ще трохи попоноситься з пляшкою і ми не замовимо чогось конкретнішого...
— Стоп... він вже біжить... Вже якось зачекаємо на твою обіцянку...

— Вибачте, що забарився... Ось тут спеціально для вас від нашого шеф-кухара... з вдячністю за ваше чекання. — лагідно виливає слова вибачання Самуел і перекладає з підносу на стіл, окрім пляшки з фужерами, невеличку фруктовницю з шістьма полуницями в шоколаді.

З огляду на ненадокучливу гучність музики – розмова протікає у таких же тонах.
— Ваув! Щедрий ваш шеф сьогодні. Мені аж цікаво – якою глибокою ця вдячність здаватиметься нам упродовж вечора. — заповнює ефір і смакує очима цю довершеність рислінгового ковтка приємно-здивована Наталя. — Ми готові.
— Чудово, записую. — коротенько підсумовує готовність офіціант, наводить кулькову ручку у верхній куточок блокнота і та – застигає, ніби фігуристка перед фінальним піруетом.
— Мені попрошу – стейк з картоплею у мундирах і свіжонарізаний салат. — перебирає натхненно позубовим списком Наталя.
— До картоплі – сметана і масло? Яка приправа до салату? французька, італійська, російська чи може з голубим сиром? Яким повинен бути стейк щодо приготування?
— Сметана і масло... ееем... французька... і добре приготований. — уточнює та.
— А для вас, панно Анно? — не чекаючи на закінчення ручкою попереднього замовленння і нахиляючить ближче столу, запитує Самуел.
— Мені, коли це не так важко, міні-асорті із міні-канапок і свіжовитиснений апельсиновий сік. Хотілось би ще попельничку, але ж на гальорці сидіти не хочеться. — ніби сама до себе додає Аня.
— ...апельсиновий сік. Що зі солодким? Подумаємо? Пізніше?
— Саме так – пізніше! — майже в унісом відповідають панночки.
— Дякую прекрасному товариству за замовлення. За п’ятнадцять хвилин – я тут. — Самуел відкланюється, збирає поспішно меню і залишає за собою надію на швидке повернання.
— А як ні – то з вашого шефа крем брюле. — кидає навздогін підсолоджене уявою попередження Наталя.

— У мене тост... За серце без болю і кишені без вітру. — підносить фужер з вином Аня, не відриваючи ліктя від скатертини. Свічка любується власним світлом, що вібивається від напівнаповненого утримувача п’янливості.

— За без болю і вітру... — погоджується Наталя і дотягується своїм фужером до Аниного.

Коротке дзень – засвідчення кришталевого зіткнення. Курс на упротилежнення. Пригублення – прихоплення устами марусиних поясів, занурення язикових рецепторів у охолоджений нектар, горловинне зволоження при перекриванні легенево-караванних шляхів. Цей розфасований ефір для істин проникає через кров у найглибші і найщільніші закапелки людської небалакучості, здатний відширмувати можливо маловідомі її сторони і сторінки, властивості, а часами – відверту наготу. Приховане – проступає, нагромаджене – кидається на вітер і в очі, покрите пухом – окопичується і нагостророжується. Морська поколінність вимірюється ковтками, а оголеність сказаного – передуживним станом наповнювача голови засобами різно-обертового бродіння. Бути неабияким господарем цього стану – керуватися лише можливостями, надавати перевагу легкому сприйняттю, а не легковажній піддатливості, яка дослівно і по зав’язку збіжиться у піддатість. Наші співрозмовниці – правдиві ґаздині цього стану, хоча, з їхніх слів – “з ким не бувало”...

— Мммм... — відкушує половину пошоколадженої полуниці Наталя і додавши до присмаку ще один ковток п’янкого трунку продовжує розмову — Щось таке – в сам раз. Коли би ще воно не прилипало зайвими калоріями – їла би кілограмами, та й час у мене підійшов саме зараз – шоколадово-необхідний. Кхм.
— Розумію... — примугикує Аня і настромлює наступну "солодку втіху" на дерев’яну зубоколупачку. — Розумію і співчуваю. Коли що – то в мене є таблетка від цієї справи. Потребуєш?
— Все файно, не треба. Я можливо відлучуся за декілька хвилин... Але поки що слухай но сюди... Пані Каталіна... Я ж обіцяла попліткувати з тобою про неї.
— Точно. А я вже забила собі баки твоїм забриньканим труба-дуром-дурасиком і геть вилетіло з голови все інше.
— Так ось. Ти не думай собі, що пані Каталіна була така собі божа перелітна пташка, що все своє благесеньке життя давала уроки музики, пекла смаколики на свята і пригощала ними мало не кожного сусіда, сусідку, чи сусіденя. Виявляється, що вона, як і дружина мого далекого родича – дядька Пилипа, Дора, приїзджа.
— Це того самого, що теж недавно... на днях відійшов і є... тобто – був власником будинку на Затишній, де проживала пані Каталіна?
— Саме він. Завтра іду на похорон. Добрий дядько був – могла місяцями не платити за помешкання, а він все це списував мені, хоча родичі ми – таки добряче далекі. Та і квартплата, можна сказати, що символічна. Ти думаєш чому я так цупко тримаюся тої тіснявої комірчини? Де би я ще знайшла таку лафу?
— То правда, Таль – такої лафи ти вже не знайдеш. — підтакує Аня і береться за третю полуницю. — Я колись надибаю на свій скарб – то нехай він і думає – як би то організувати все так, щоби було найлафовіше моїй мості.
— Дивися, щоби не продівувала золотої лихомаки викручуючись змійкою довкола стопців у своїх стрип клубах.
— З’їж ще полуничку і не підколюй, сама знаєш, що це все тимчасове...
— Ну, так. Тимчасове – як і твої безперервні романсеро. Ну, нічим панєнці не вгодиш. Я би за того дантиста – зубами трималася. Ні – все не так. — надкушує ще одну полуницю Наталя. —Ммм... не розумію я тебе – хоч вбий, хоч ріж на кавалки.
— А тут і розуміти не треба, Таль. Нехай він собі запхає свою бурильню поглибше. Що вона, що він – набридле прокручування дір у голові. Ще трохи – і я би ходила, як пацієнтка під наркозом і висолопленим язиком, не могла би й слова сказати. Одне так...так...так... — вдає пацієнтку під наркозом Аня. — Со солоденький, со подати, со підігріти?
— Хі-хі! Мені би твої проблеми, паці-пацієнтко. Ну так слухай далі. Пані Каталіна народилася і виросла в Іспанії.
— А я ж то думала, звідкіля у неї такий виразний акцент?
— Звідтіля ж, з повоєнного Мадриду. Але ще це не все. Вона була... зараз впадеш... одною з коханок Матео Бланко.
— Кого-кого?
—Ну ти, що з місяця звалилась? Матео Ортеґа Бланко – це його повне і’мя. Ну, такий собі знакомитий мальовидник-портретиста. Його здається довів до самогубства фашиста Франко. Саме так мені це переказувала пані Дора. Трагічна історія з летальним фіналом для головного героя.
— Жартую, пані Всі-Розуми-Поїла. Знаю я хто такий Матео Бланко. Мені справжні мужчини запам’ятовуються. Бачила якось його портрет випадково, коли лазила по нету. Знаєш як то є – ґуґлиш одне – а воно тобі викидає купу "заходилок". Так і натрапила на сторінку "Приватна Колекція Бланко". Ось так. Деколи корисно шукати за сумочкою на вихід.
— Мммм... смачна полуничка... Може ще попросимо? Отож наша Каталіна підпрацьовувала покоївкою у резиденції художника. Є навіть її портрет, який досі знаходиться там же і належить до родинного спадку Бланко, приватної колекції, так би мовити. Дякуючи старанням вельможного Матео, Каталіна змогла здобути музичну освіту і пізніше заробляти собі нею на хліб. Невідомо скільки би продовжувався цей роман, але після арешту художника і його смерті Каталіна вимушено покинула Іспанію, неочікуючи власного заґраткування. В Парижі вона зустрілася з пані Дорою, а згодом переїхала з нею сюди. Тобто пані Дора познайомилась з моїм дядьком, а той запропонував їй руку і серце, а Каталіні – працю у музичній місцевій школі. Тому подруги опинилися тут. Правда Каталіна так і не знайшла собі пари і прожила на виділенім їй "горищі" до останніх днів...
— Цікавезно! І що у пані Каталіни нікого з близьких не було поруч окрім пані Дори? Не вірю, що ця скромниця не мала кавалерів.
— Та були ж. Безумовно, що були. Що вона поношена блузка, чи що? Але я розумію її категоричність. Просто не було відповідника достойнішого за її Матео.
— Ну бачиш, ось і я про це саме – немає відповідника, тому ми сидимо, мов дві Марфуші, що висиджують час на чу-чу у залі очікування.
— Ех, що за щаслива жінка – зустріла своє щастя. Хоч ненадовго, хоч так трагічно... але зустріла, мала, жила ним і потайки від усіх упивалася. У Матео була дружина. З тим образомазим братством завжди так, тобто завжди все навпаки, не як у людей. У творчих людей – творчий підхід до гріхів і поступків.
—Халепа. І так завжди. Як хороший мужик – то вже осідланий, а як занадто красивий і без сідла – то в подружки можна спокійно брати. Ти дивися – справився наш подавайко, вже колесує між столиками. Не бачити нам нашого брюле, як миші дармового с-и-и-и-ру. — Анине ‘и’ розпливається в усмішці, мов на тісті молоденька шкірка піци.

— Як обіцяв прекрасному товариству, все приготовлено з урахуванням вашої терпеливості. — киває головою Самуел і доливає рислінгу у майже порожні фужери. Підкочує до столу допоміжну підставку на колесиках і починає ритуал обслуги з роздачі теплих і мокрих полотенець для рук. — Ось ваш добре приготований стейк, картопелька в мундирах, сметана і масло до неї. Так, ось салат і французька приправа. А ось ваші міні-канапки, панно Анно, і апельсиновий сік. Як вам вино і полуниці?
— Чудово, Самуеле. — поспішливо промовляє Наталя, присуває до себе тарілку зі стейком і береться за ножа з вилкою. — Дякуємо наразі. Ми вас побачимо пізніше, коли подумаємо над солодким.

Офіціант виструнюється, ніби головуючий на військовому параді, забирає зі стола порожню фруктовницю з полотенцями у ній і проштовхує підставку попереду себе у бік кухні. Аня береться за першу канапку і надкушує її. Наталя старається не спішитися і показово доносить перший кусень м’яса до уст. П’ять хвилин утамовують Наталиного хробачка і несуттєво прибавляють порожього місця на Аниній тарілці з міні канапками.

— Ну я зараз, Ань. — встає зі столу Наталя, символічно проводить кінчиком серветки по устах, кладе її поруч тарілки і подається у бік "ч/ж".
— Давай, я поки порозглядуюсь за публікою. — промовляє Аня і робить ще один рислінговий ковток.

Підсвідоме сприйняття виловлювання чужої цікавості з власних контурів наштовхує Аню на витончену гру, у якій вона, неперевершена Міс Енігматичність, занурюється у підшляпкову багатозначність, очестрільну безвекторність і очікує на посилення біомагнетичних сил на всіх фронтах і полюсах чоловічої хтивої уяви. Їй скоріше ні до чого – ця не така вже й уявна хтивість, їй просто необхідно переконатися у чаруючих силах, у глибокому розумінні слова "la femina". Ця безперечна тактика завжди перемагає і залишає зацікавлені очі з нічим, окрім однозначного – глянула, причарувала і пішла далі на оглядини.

З розпахнутих дверей кухні у бік джерела музики переходить мужчина з невеличкою ніби-папкою у руці. Він старається не привертати до себе уваги і по-дорозі здіймає з голови ковбойську шляпу. Підходить до крайнього столика і кладе на одне з крісел своє "головопокривне і-го-го". Сам сідає на сусіднє ненагріте місце. Розкриває папку і витягує звідтіля папір з густо-накинутим від руки переплетенням тексту і нот. Вдивляється у сплетіння, ніби кінокамера з останнім метром плівки на фінальний епізод. Він сидить через столик від Ані.

Незабаром проявляє свою присутність Наталя, довкола неї розквітає освіжілий запах парфум. Стримуючи щиру усмішку, вона підморгує Ані, киваючи у бік черезстоликової постаті.
— Це він... — лише рухає губами Наталя. Вона присідає поруч Ані і нашіптує на їй вухо своє захоплення. — Добре, що встигла втамувати голод. Тепер можна іншою насолодою перейнятися. Зараз сама переконаєшся.
— Щось мені той патлатий ковбоєць мало схожий на маестро. Якийсь і-го-го-шний.
— І і-го-го-шний і о-го-го-шний, Ань. Ну, я його просто обожнюю. З таким... одне задоволення і не гріх...
— Я таких тобі у стрип-барі пачками напакую, теж мені задоволення... Надіюсь, що він краще вміє перебирати пальцями, ніж одягається.
— Отож, у тебе там пачки, а мені хочеться душі. Подавайте їй відразу Кардена у чорному фраку з метеликом.
— Як маестро – то маестро.
—Ой-ой! — іронічно підкреслює своє невдоволення Наталя і водить вилкою по тарілці. — Кожному своє.

Інструменти вмовкають, як водяна прісність поза гирлом річки, що впала у море. До мікрофона, що запитально-похило слідкує за клавішним порядком на піанінному видавлювачі душі, підходить кларнетист і постукує по ньому. Зал пригальмовує подих і насторожено очікує, ніби заглядає зі свого призвичаєного оком затемнення ув освітлене майбутнє відпочиваючого під барабанними перетинками звуку.
— Хвилиночку уваги. Кхм. Ми передаємо цей нотний стан до рук нашого вигулювача джазового дощу, пана Сальвадора. Вітайте! Ваш вечірній настрій – маестро Сальвадор!!! — гучномовно пропонує вільноплинне “ля-фа” на дегустацію публіці кларнетний видувач. Його слова супроводжує плюскотіння опесків, схвально-подекудні посвисти і подавайчики.

На таперне місце, що приковане до цікавості майже невидимих поглядів, усідається довговолоса постать у чорному шкіряному піджаку, з під якого контрастно виступає білий гольф. Вона збирає своє волосся у пучок, ніби колоски у гостку – пожинач, обмотує його гумкою і наближається до бездушного передавача емоцій фонуючим гучномовцям. Мікрофон прокидається від поправляючих його поставу пальців і передає своє невдоволення через незрозуміле булькотіння.

— Привіт-привіт, шановне товариство! Як вам сьогодні смакує вечір? Вас вітає Сальвадор-р-р-р! — оголошує свою присутність маестро з кінцево-затяжним ‘р’. Він легко і невибагливо перебирає декількома тендітними акордами.

— Далі? — доностися із зали і переростає у теплий сміх.

— Влучно, шановні. Дякую за високу оцінку. У музики є свої далі, а спеціально у джазі – їх немало. Хотілось би бути одним з них. Друзі, я дещо забарився, то ж – вибачайте. Мій друг шукає за примішенням, він тимчасово перебуває у мене. Хороший друг, художник і поет. Коли би хтось чув про вільне примішення під майстерню – прошу дати знати. Заздалегідь вдячний і ручаюсь... Добре? Ну, гаразд. Маю для вас щось, що ми створили спільно з Матіо. Забув – звати його Матіо.

— Бланко? — перебиває його той самий голос із зали, яка чомусь цього разу всезагально втихає.

— Ви, як я бачу, знавець "мальовничої" справи, друже. Не Бланко,
але дуже тепло. Отож, можливо не зовсім джазова композиція, але напевно така, що попадає у кардіо-ноти.

Сальвадор пробігає очима розгорнуте на пюпітрі чорнильне закарлюччя і починає перебирати клавішами. Прелюдія нагадує мінорним настроєм Елтона Джона “What am I gonna do to make you love me...” Звучить щоправда вільніше, випливаючи за межі повторювання, розливаючись роздріботілими переборами, ніби хвилями новонародженого вітру обриволиста осінь. І ноти облітають, як те зосінене листя, окуповують монументальність впійманого наслух моменту, піднісяться знову у неповторних комбінаціях – вивихах тиші і клавішних віддтисках. Мініатюрне життя, що передається через звук і дихає нерівномірними терціями, проводить паралелі і щедро наносить до вух лапастість увертюрного снігу. Саме снігу. Це білосніжна композиція – не тому, що вона холодна, а якась занебесно-близька і чиста. Музичне переліття відштовхується від першого кам’янисто-нерухомого акорду і переходить гусячо-шкірими хвилями аж до перших ознак вокалу. Яким би не було те переліття, воно викликає емоції, загострює сприйняття і наближається впритул до передачі стану душі, її проникливої наготи. Емоції теплішають, переходять у переконливо-вагітний стан, що виношуватиме гармонію вібрації повітря зі змістом, що перетікатиме від складу до слова, від ноти до акорду, від промовляючої душі до душі, що вміє слухати.

Скільки разів гадав – з любов’ю я “на ти”.
Скільки разів сердечний біль ділив з чужими.
Скільки разів – не знав де дім? куди іти?
І розпачу дощі не замовкали в римах.

Чи знає хто історій толк, чарівність фей?
Чи знає хто, де ще пала багаття слави?
З надією на янгольські вогні з очей
живу і тчу любов і доброту з обави.

Здалеку – райське забуття,
де водять душі хороводи.
У янгола в очах – життя,
це сон, коли любов приходить.

Благословення долі – час
для серця битися про себе.
Нічні симфонії звучать,
немов присяга перед небом.

Буває так – метелик на вогонь летить.
Буває так – чекай, пробач – забута пісня.
Буває так – як опече, то відкипить,
збере плоди, відтуркотить кудись колісно.

Зі мною буть! Сльоза чи сміх – не вигорай.
Прийматиму блаженно я дощів молебінь.
Весна іде. А зацвіте цілунком рай –
лічитиму я до семи пелюстя неба.

Здалеку – райське забуття,
де водять душі хороводи.
У янгола в очах – життя,
це сон, коли любов приходить.

Благословення долі – час
для серця битися про себе.
Нічні симфонії звучать,
немов присяга перед небом.

Ще декілька акордів – і музика заспокійливо вмовкає, але продовжує жити у тому серці, яке її прийняло і дозволило влягтися. Трисекундне мовчання озвучується знакозапитувальним очікуванням на реакцію публіки. І лунають оплески і відлягає на серці стан невідомості. Сприйнято "на ура", зараховано, забезпечено подальшим життям і бажаннням – почути ці засніжені ноти ще раз.

— Дякую вам, друзі! Тішуся, що сподобалось. — схиляє голову перед залом Матео і переводить звучання акордів у мажорний стан, ніби марафонський бігун, що перемкнувся на друге дихання.

Його підтримують інші музиканти. Джазова веремія охоплює найвіддаленіших у розмовах збирачів звуків, ніби полум’я мокру деревину, що спочатку димить, а потім подається під настриливими язиками. Ось де можна уявити себе посеред фарб музики тим поглиначем її різнобарвності, першовідкривачем її неповторності, відтворювачем її для себе – для наповнення серця довільно-поступаючою переливністю вправно-поданої через розгнуздані ноти душі. Пийте джаз, впивайтеся ним – нехай п’яніє настрій, римується пережите з наступаючим, ноги просяться до танцю, а руки на час народження "біс". Художники розтанцьованого настрою малюють перед вами експромт, де все, як у житті, непередбачливо-сподіване і природне. Час не втримає, не зафіксує вібраційних мазків, але у ньому залишуться відкарбовані враження і те короткотривале співзвуччя просіяного через плеяду аритмічних сфорцандо анемійного світла з рухами поміжтілого повітря.

Грудень 2011