НАША КУЗНЯ

На дні моїх споминів і досі
горить той маленький, але
міцний вогонь…Це вогонь у
кузні…І мені здається, що
запас його я взяв дитиною в
свою душу на далеку мандрівку
життя.
І.Франко

Наша кузня – це символ босоногого дитинства. Кращі його хвилини, дні, роки.
Знаходилась колгоспна кузня біля родинної хати. Я довго не міг зрозуміти, чому бабуся Мар'яна каже на кузню Петрів двір. Коли підріс, дізнався, що то була колишня садиба мого двоюрідного діда Петра, який помер у 33-му і хата залишилась без господаря.
Кузня - це було наше вікно у світ. Тут було безліч цікавих речей, які нам, 7-12-річним дітлахам, належало осягнути. Вози, сани, безтарки, дрожки, лафети, сівалки, плуги, розпашники, лобогрійки, гребки, ярма, колеса, борони, бочонки, коні, воли і весь час люди, люди, люди…
Тому втулку в колесі поміняти, тому обід натягти, тому коня підкувати, тому леміш до плуга замінити, тому зубок до борони викувати, тому занозу до ярма, тому просто покурити та потішитись розмовою.
Як воно все крутиться, який трибок за який і чому зачіпається і, що після цього відбувається,- все це треба було осягнути. А ще, треба було послухати дядьків. На якому полі що посіяно, які види на урожай, скільки і чого дадуть на трудодень? Найбільше нас цікавило чи дадуть меду і кавунів? При цьому, за всі роки дитинства при кузні, ми не чули жодного матюка.
Мабуть люди того часу, попри невисокий загальний рівень освіти, на генному рівні відчували, що лихослів’я завдає шкоди всім, хто його чує, а найбільше тому, хто промовляє такі слова. Це вже тепер ми знаємо, що вплив сварки рівносильний радіаційному опроміненню в 10-40 тисяч рентген. Рвуться ланцюжки ДНК, розпадаються хромосоми, зумовлюються мутації. Лихими словами можна не тільки розхитати здоров’я, викликати хвороби, а й убити людину.Ті, хто надивився на масові смерті голоду і війни оберігали і себе і оточуючих. Чому ж тепер лихослів’я проростає бур’яном в побуті, засобах масової інформації, літературі, кіно? Щоб нас було менше?
Коли ковалі були не дуже завантажені, нам дозволялось заходити всередину до кузні і під час перекурів вони підбурювали нас хто більше разів підніме найважчий молот.
Тут ми спостерігали, як із звичайного шматка заліза виковувались лемеші до плугів, ободи до коліс, зубки борін, румки сап, болти, гайки і багато іншого реманенту потрібного у господарстві. Як дядько Кость, хвацько підхопивши з ковадла довгими щипцями готову деталь, занурював її в корито з водою. Вода шипіла і клекотіла гартуючи залізо.
На запитання "Дядьку!А що це ви робите?" у нього була завжди одна відповідь:
- Гусім ярмо, а тобі г…но!
У кузні стояв своєрідний запах вугілля, заліза і махорки. Запах дитинства.
Особливими для нас були хвилини, коли дядько Кость доручав роздувати горно. А сам, підхопивши металеву штибу поміщав її туди, присипавши вугіллям. Коли штиба розжарювалась до білого кольору вихоплював її щипцями з вогню і хвацько кидав на ковадло. Потім, постукуючи невеликим молотком, вказував молотобійцеві місце нанесення ударів важким молотом. Штиба, змінюючи форму, на очах перетворювалась у Річ - болт, гайку, чи підкову. Наші очі променились сяйвом і гордістю від усвідомлення того, що вогник роздутого тобою горна сприяв творенню цих простих, але таких необхідних речей. Ці перші уроки причетності до процесу творення запали в душу на все подальше життя. З роками вони підтвердились, бо людина, як дитина Божа, покликана для творення. Якщо воно відсутнє,- не виконане призначення приходу в цей світ. Пустоцвітом і відійде.
Після закінчення робочого дня ми ставали повноправними господарями подвір’я кузні. Спочатку улюбленою нашою грою були піжмурки. Дуком були вхідні двері до кузні. Об них треба було застукатись до того, як тебе помітили. А, якщо помітили, то встигнути попереду того, хто жмурився. А заховатись справді було де. За возом і під возом, під безтаркою, за бочонком, куди вистачало фантазії і можна було пролізти, щоб потім швидко і непомітно вислизнути.
Були випадки коли від удару тілом двері кузні відчинялись. О, тоді розпочиналось! Нишпорили по всіх закутках, а також на горищі, на яке був лаз зсередини.
Під час однієї з таких експедицій один з хлопців жигалом зробив кілька дірок у стелі над горном. А вночі була гроза. Вранці, старший коваль дядько Кость, побачивши дірки, почав усім розповідати, що в кузню вдарила блискавка. Почувши цю "страшну" історію ми рвали животи зо сміху.
При перекритті покрівлі кузні, була скинута додолу стара солома. Увечері, коли всі ковалі вже порозходились додому, ми почали з розкритого горища плигати у неї вниз головою. Коли вже солома
скрізь була добре втоптана, залишився в одному місці незайманий пагорб. Іван Д., розігнашись, пішов у нього вниз головою. О, лихо! Під тонким шаром соломи стояв розпашник. Іван розбив об нього лоба так, що прийшлось терміново вести його до фельдшера, який наклав на рану скобки. Шрам залишився на все життя. Але не завадив Іванові закінчити військові училище та академію і всю службу провести на космодромі Байконур, готуючи до космічних стартів ракети різних класів і модифікацій та отримавши за це ордени Червоної Зірки і Знак Пошани.
Влітку залишок старого садка обійстя заростав бур'яном. Ще залишились стара яблуня, груша глива, кілька вишень і, на нашу радість, шовковиці.
Коли достигала шовковиця, ми постійно там "паслись". Лопухи в цьому садку росли такі дорідні, що листя сягало півметрової довжини. Це було улюблене місце для гри у війну. Розділившись на дві команди: "наші" і "німці" ми годинами не показуючись над поверхнею лопухів висліджували один одного у таємних ходах аж поки не буде "вбитий" останній солдат.
В один з таких моментів, до себе на город, який знаходився поруч, завітав дід Яїчко. В садку тиша, нікого немає, дід розслаблено собі чалапає… І, раптом, наче з- під землі окрик: "Баба яйка, хенде хох!" Дід підскочив так, наче йому в зад увіткнули розпечене жигало. З того часу, навіть зустрічаючись вже сивими дідами, ми не можемо втриматись від сміху, згадуючи цей епізод.
А дід відтоді ходив на город тільки з батогом. Батіг у нього був знатний. Із сириці, з китицею біля пужална. Це було його знаряддя праці, бо працював він у колгоспі водовозом. Ну, і звісно, знаряддя боротьби з нами. Ми ж були постійно на сторожі. Все ж одного разу ми діда прогавили. Сидимо на двох шовковицях, які росли поряд так, що можна було перелізти з однієї на іншу, не спускаючись на землю, ласуємо. І, раптом : "А, …. вашу мать!" Батіг ударив по гілці у мене між ногами. Від несподіванки підстрибнувши на ній немов на трампліні, я перелетів через дідову голову, і зник у лопухах. Хлопці, горохом сипонувши на землю, також миттєво зникли там же. Через хвилину всі сиділи на лавці в нашому дворі, наче нас в садку і близько не було.
Ранньою весною на місці цих бур'янів був гарний вигонок. На ньому ми постійно грали у гилки і махуна, аж поки не підсихав сільський стадіон, де ми розпочинали новий футбольний сезон.
У 50-х роках через дорогу від кузні була колгоспна плотня. Це була велика хата, через сіни, мого ще одного діда по батьковій лінії – Лаврентія. В одній половині, від городу, жила тітка Ялосовета, вдова
Лаврентія, з сином Василем. В другій – від дороги, була колгоспна плотня, яку згодом теж пренесли у Петрів двір, напроти кузні.
Василь був старшим за нас на 10 років і вже працював у колгоспі прицепщиком та був знаним у районі футболістом.Після служби в армії навіть грав за збірну Полтавської області. Ми часто приходили до нього і він нас муштрував по повній програмі, ставши згодом і капітаном футбольної команди, і тренером, і учителем фізкультури. Під його орудою наша футбольна команда була багаторазовим чемпіоном і володарем кубка району. Після укрупнення району, як чемпіон, кілька років успішно грала на першість області.
Ми, тоді вже 17 -18-річними юнаками, побували майже в кожному районі області, що було досить-таки цікаво і пізнавально. Та і до армії йшли фізично міцними і загартованими.
По закінченню місцевої школи наше дитинство теж закінчувалось. Починалась юність, з іншими епізодами і іншими дійовими особами. А потім доросле життя - зі своїми радощами і смутком, рубцями і шрамами, здобутками і втратами. Немає вже кузні, навіки втрачено чимало друзів дитинства. Але пам'ять живе і про них, і про кузню…