Любко Дереш ввійшов у когорту «дорослих» авторів як один з її наймолодших представників. Сьогодні йому 27 років і в нього надруковано шість романів. Пише він про молодь, його книги можуть слугувати інструкцією з підліткових угрупувань: хіпі, панки, гопніки, репери, растамани – і до кислотників включно – все це герої творів Дереша. Вони з тих, хто в своєму короткому житті переважно «курив, пив і нещадно волоцюжив», а над могилою своєю волів би бачити конопляні зарості.

Разом з тим, персонажі Дереша демонструють недитячі знання з літератури та музики. Такі собі вундеркінди з недобрими схильностями. «Ось бачите: ми хоч і покидьки, зате з музичною освітою», – кажуть про себе герої «Поклоніння ящірці». Тексти Дереша наповнені духом цього молодіжного прошарку: його молоді люди розумні, чи, скоріше, інформовані; вони не закомплексовані; вони бунтують проти поп-культури вкупі з радянським Тичиною і мильними серіалами для домогосподарок. Чи симпатичні вони? Лише подекуди, бо поруч з вищеописаною психологією крокують наркотики, мат і химерні видіння; а клич трощити стару культуру іде, здебільшого, не через пуританство тієї культури, а через відсутність у молодих людей життєвих орієнтирів.

Але наркотики, цинізм і мат – це лише наслідок. Суть питання криється в психології підлітка взагалі. Здається, письменник це розуміє.

Молода людина, котра ще не встигла усвідомити, що Бог вищий за неї, вважає себе єдиним господарем власного «Я». В романі «Трохи темряви», щоб звільнитися від химерних видінь, Йостек вигукує: «Я сам вибираю, у що вірити, а в що ні! Я сам вибираю, як жити!». Про те ж говорить й інша героїня, Жанна: «І тут несподівано мене відвідало осяяння. Я зрозуміла, як все просто, коли живеш так, як каже Лорна: ніколи не бреши (передусім собі) й роби тільки те, що хочеш». Однак, перешкодою на шляху до свободи постає весь світ: батьки, котрі не дають робити те, що хочеш; суспільна мораль, що диктує свої правила поведінки; врешті, сама людина, яка не може не лише змінити, але й до кінця збагнути свого буття. Звідси між мислячою особою і світом виникає неминучий конфлікт.

Реагуючи на це, герої Дереша сприймають навколишнє як абсурд, хвицають цинізмом та іронією на моральні догми, включаючи життя, смерть і український націоналізм. З іншого боку, вони намагаються втекти від світу, відгородитись від нього. «У ньому було щось, що споріднювало з Дарцею, – каже герой «Культу» Банзай. – Можливо, летаљний ген божевілля, або потяг до усамітнення за високими мурами». «Ми будемо втікати. Усе життя. Від мудрості натовпу і порад родичів. Будемо носити цеглу і будувати високі мури» – пише Дереш в романі «Поклоніння ящірці».

Закутком, куди втікає автор разом зі своїми персонажами, часто стає химерне, напівусвідомлене потойбіччя. Музикант Джим Моррісон, котрому присвячений один з романів, створивши рок-групу під назвою «Двері», коментував це так: «Є відоме. Є невідоме. Їх розділяють двері, ось ними я і хочу стати». Дереш теж прагне стати такими дверима, але не для того, щоб відкрити шлях у потустороннє, а щоб сховатися за тими дверима від реального світу. Та мусимо констатувати, що вигадані автором стародавні боги і велетенські хробаки, які іноді дуже скидаються на вже відомих персонажів із голлівудського кінематографа, цього завдання не виконують, залишаючись лише елементом для підсилення гостроти сюжету.

В світовій літературі, яка досліджує проблему відгородження молодої особи від навколишнього світу, вершиною, мабуть, є образ патологічно байдужого навіть до себе «Постороннього» Альбера Камю. Але коли душа героя Камю давно відмерла і скам’яніла, то наші ще пручаються. Адже не будемо забувати, що молоді люди, про яких оповідає Любко Дереш, по суті, залишаються дітьми. «Покоління байдужих, – пише автор у «Поклонінні ящірці», – покоління пофігістів. Але то тільки зовні. Усередині муру ми існуємо, ба навіть живемо». І коли героя щось торкає по справжньому, равлик його душі вилазить з хатки. Таких щирих описів маємо цілий масив у «Поклонінні ящірці», коли Дереш оповідає про подорож Михаська і Дзвінки в Карпати та про їхню першу ніч разом. Інколи, немов соромлячись наготи почуття, герой прикриває його іронією, але з тексту фонтанує зовсім інше сприйняття світу, ніж то було на початку роману. Михась із Дзвінкою стоять на вершині гори: «Я обійняв Дзвінку. Нам відкрилась вона, ГАЛИЦЬКА МРІЯ, ідея-фікс кожного галичанина, картина, що гоїть душу, лікує екзему, знімає неврози й дарує химерне, але від цього не менш іскристе почуття щастя. Не мало значення, які випробування готує нам доля. Коли бачиш картину, яку бачимо ми, усе втрачає вагу, і ти почуваєш себе часткою, крихітною часткою Карпат, і відчуваєш, як таємничі сиві задуми природи ворушаться десь тут, поруч з тобою і мною, – все навколо відразу наповнюється символами, знаками й віщуваннями, і ти стаєш незалежною річчю-в-собі, і ти відчуваєш, що вмієш літати».

Тому не дивно, що цих вразливих нігілістів і борців за власну свободу мучить одночасно ще й почуття самотності, богооставленості. Байдужість світу, а світ насправді байдужий до кожного, породжує нагальну потребу мати рідну душу, потребу якщо не слави, то хоч би уваги навколишніх. Герой Дереша Герман «хоче, щоб на нього звернули увагу, від браку уваги йому зле. Він почувається дуже нещасним. Можливо, це тому в нього так темно всередині» («Трохи темряви»). «Кричи хоч тисячу років, а хочеш – бийся об стіну головою, розтовчи її до крові, напиши на її шорсткій цегляній поверхні власними витеклими мізками: МЕНЕ НЕ ЧУЮТЬ!!!, але все одно до тебе нікому не буде діла» – волають душі героїв «Поклоніння ящірці». Заради того, щоб відчувати себе потрібною, Віра-Вікторія («Трохи темряви») здатна на приниження і страждання: «Мені ж просто треба любові! Просто-напросто! Мені в житті так не везе на любов!».

Трагедія нерозуміння й самотності спонукає молодих людей шукати виходу в наркотиках і алкоголі, звідси ж ігнорування моралі, і самогубство як вищий прояв свободи вибору, тобто, та зовнішня оболонка, за якою дехто розпізнає молодіжну прозу. Проте, світ не завжди такий, яким бачиться молоді. З віком людина розуміє, що впокорення свого «Я» перед Богом є постулатом не просто кращим, а істинним. Рух до розуміння цього – це рух, як казав Гессе, від периферії до центру. На жаль, Любко Дереш про таке нам не каже.

Взагалі, твори Дереша талановито віддзеркалюють, але не ведуть до істини. Автор, хоч часом і декоративно, але достатньо правдиво відображає настрої і психологію підлітків. Тільки от дати всьому цьому якесь осмислення йому вдається не завжди. Мова не йде про мораль у байці; мова навіть не про те, щоб рятувати дитячі душі «над прірвою в житі». Хороший твір мусить відбитися на світогляді читача. Адже після читання того ж Селінджера починаєш по іншому дивитися навколо себе, на цих неприкаяних підлітків, дивитися з розумінням і співстражданням. А Любко Дереш якось не проникає із периферії застиглого дзеркального відображення у свідомість чи підсвідомість МОГО буття. Немає в його романах і героя, з котрим би читач звіряв свої вчинки й думки. А якщо письменник і робить спроби пояснити цей світ, то не художніми засобами, а елементарним авторським моралізаторством. Так, коли в романі «Трохи темряви» починає сповідатися Йостек, стає очевидно, що художня література закінчилася, і почалася чиста інформація. Письменник устами персонажів просто розкодовує і пояснює темні місця в тексті, а заодно й втовкмачує читачеві філософську ідею свого твору. Фінал стає підручником з психоаналізу, вказуючи шлях до зцілення: щоб не мучитися своїми фобіями, треба звільнитися від перенесеної в дитинстві травми тощо.

Звичайно, все це можна пояснити проблемами росту. Але рано чи пізно автор позбувається ярлика «молодий письменник». І тоді він, як давньоруський витязь, опиняється на роздоріжжі. Одна дорога веде його на дослідження людських душ на іншому, художньо вищому рівні, а друга повертає по кругу, щоб навік залишити письменника дорослим дядею в дитячій пісочниці. На яку з цих доріг ступить талановитий молодіжний автор Любко Дереш – вирішувати, певно ж, не нам з вами.

2011
* * *