Вечоріло. На небі розливался червона фарба горячого сонця. Мама підспішувала мене і двох братів, бо час не стояв на місці, а до пристані далеченько. Ми докладали у малу валізку наш одяг і вже готові до виходу . Мама ще дала нам по куску хліба , щоб було чим задурити голод на пароплаві.
Ну ось, ми вже пливемо по Дніпрі, у сторону малого містечка на Чернігівщині. Колисково гойдається наша тимчасова хатка і ми з братами занурившись у власні думки, засипаємо. Під ранок, нашого пароплавчика вже обмивали хвилі Десни.
Ще трохи і ми вже в нашому родинному містечку, йдемо піщаними дорогами у сторону старої хатини до нашої бабусі. Прийшли під фіртку, але не наважилися стукати. Нехай же поспить. Сіли на лавочці, чекаємо до повного розвиднення.
Десь недалечко заспівав свою ранню пісню півень. І понеслося оте куріку-кууууу
по всіх закутинках бабусиного подвір’я. Ми почули, як рипнули хатні двері, зашуруділи кроки стежиною і бабуся пошкандибала до кринички. Ми вже більше не чекали.
-Бабусю, відчиняйте , ми вже тут!
Старенька з радісною усмішкою впустила нас на подвір’я і обнімала нас всіх по одному та цілувала наші перемерзлі голови.
В хаті було тепло і затишно. Тим часом сонце викотилося м’ячиком на поляну і манило нас до себе. Ми не знали, як починати день. Чи бігати по саду та зривати дозрілі плоди і насолоджуватися тою смакотою, чи бігти до річки, де хлопці збиралися ловити рибу. Мені байдуже! Я радію! Де б не пішла всюди простір!
Ми приїхали на літній відпочинок . Допобачення моє велике місто, аж до осінніх днів! Як гарно, бабусю, що ти у нас є!

Цей спогад з дитинства

написано 5 січеня 2012 року