Німеччина. Війна 1944-ий рік. В бараках «примусових робіт».
Знову загула сирена. Протяжно , голосно, майже без зупинку. Знову налет бомбовиків. Люди перемучені безсонними ночами, так як оце і ми- батько, мати, брат та я мала. Дехто казав, та нехай вже скінчаться ці муки. Нехай падає та бомба просто на наш барак і вже заснемо навіки. А може таки перелетять літаки і не кинуть смерть у наш бік. Та ні! Все почалося, як і попередніми ночами. Свист і зриви! Свист і зриви. Ми таки зірвалися з ліжок. Вибігли на вулицю і побігли. Бомби розривалися зовсім недалечко, летіли уламки будов, горіло все навкруги, а ми бігли. Зовсім згубилися, не знали де ж та дорога, що вела до бункера? Я почала молитися. Ні не молитися, кричати молитву. -Отче наш, ти що єси на небесах- спаси нас. Перед нами і навкруги нас, вогонь і дим . Нічого не видно. Ми згубили напрямок і бігли лиш тому, що неможна було зупинитися. Ми відчували , що за нами гналася смерть. Сховатися не було куди. Та навіть би ми і знайшли якесь сховище, по закону, двері під час налету, вже нікому не відчинали. Я далі просила Бога- Господи спаси нас! І ось перед нами бункер. Двері закриті. Ми стали бити кулаками у грубезні стіни, які відділяли нас від спасіння. Ніхто ніде не ворухнувся.
І ось ми чуємо, як летить зі свистом наша смерть. Ми вже не чули власного крику. І тут сталося ЧУДО- двері відчинилися і ми вскочили до середини бункеру, якраз тоді коли бомба упала збоку на цей бункер. Ми впали на підлогу і тремтіли від пережиття і страху. Як сталося, що нам відчинили двері? Інакшого пояснення не було. Бог почув мою молитву. Помимо людських законів ще діяв і найвищий закон- а це Боже проведіння. Ми лишилися живі .Сталося чудо!