Росла вона при дорозі, і завжди привітно кивала нам своїми гілками. Добрий день, липо, як тобі тут, не самотньо? Здавалося, вона усміхалася до нас у відповідь і тоді якось радісно робилося на душі.
Не знаю коли вона була молоденьким деревцем. Згадую її , розлогу, високу , пахучу деревину. Не раз і не два, ставала вона сховищем від дощу чи надмірно горячого сонця. ЇЇ густе листя творило гарний затишок і ми з товаришками часто сідали під цей зелений дашок, і вели довгі розмови про усяку всячину.
Бувало набігаємося по запашних полях, назбираємо квітів- ромашок, волошок, маку , сядемо в кружок під липою і плетемо вінки . А тоді заквітчаємо свої голови і гайда назад у село. Літом, ми часто відвідували нашу липу, бо там недалечко від неї на вигоні, пастушки пасли худому і ми дуже любили сходитися та співати пісень. Не знаю, як би ще довго вона була нашим пристановищем, нашою вірною подругою. Одного дня, через наше село перейшов буревій. Сила вітру зривала дахи, вода лилася з неба , ніби хтось поперевертав відра, дороги перетворилися в річку. Коли трохи вщухло , ми, підростки , побігли на на наш вигон. Коли підходили ближче, ми вже мали передчуття, що не застанемо нашої липи. Так воно і було. ЇЇ вивернуло з корінням і вона лежала, розпроставши в останнє, свої запашні гілки.
На листочках сріблилися краплинки дощу. Липа плакала. Було так боляче, що і ми мимоволі залилися слізьми. Прощай наша дорога подруго.
В скорому часі наша родина та і багато інших родин, змушені були покинути село і мандрувати у далекі світи. А може, може липа відчувала, що приходить прощання з минулим і вона сама себе підставила під ці сильні вітри, щоб разом з нами покинути ці дорогі місця, які ми всі любили. Не стало нас в селі, не стало і липи!