Він стояв безпорадний, сумний, розбитий. Так, справдилося те чого так боявся. Вона сказала- Ні !
-Намарно ти приїхав у мої сторони. Рік нашої розлуки, заставило мене думати про нашу любов і я вирішила- вона не справжня, напущена, чужа!
Як може бути любов «чужа» вона не пояснювала. Та і чи справді варто щось говорити? Просто розлюбила і все. Можна шукати причину, але пощо мучити душу, яка зараз покрилася кригою і взагалі згубила будь яку реальність. Так, він жив у фантастичному світі. Мріяв про неї , вкладав плани, будував своє життя навколо неї. Збудував собі мильну бульку, яка сьогодні тріснула, не залишивши по собі і сліду.
Зайшов до того саду де рік тому присягали навіки кохати одне одного. Вітер тихенько гойдав гойданку, на якій колись довгими годинами сиділи в обіймах, і з кожним рухом перед ним виринали картини минулого. Недалеко деревце з вирізаними літерами « А» «Г» . Він дивився на них і думав- чому написали лиш початкові літери імен, чому не написали – кохаються? Чи це було передчуття не завершиної любови, чи боялися наврочити . Щось ховалося у тих двох не докінчених словах. Чомусь притулився лицем до холодної деревини і зрозумів- вона стала оцим деревом- холодним, жостким, німим.
Втягнув голову у ковнір плаща і поплентався у невідомий напрямок. Приїхав намарно. Вона і справді –ЧУЖА! Вона сказала- ні!