ДАРУНОК ДО РІЗДВА
Присвята Х.М.

І.
Того року сніг випав лише за кілька днів до Святвечора – гарний, лапатий… Ніхто вже й не сподівався такого дарунка. Останніми роками наші зими скупі на сніг. Доводиться втішатися споминами дитинства, коли Святий Михайло, зазвичай, приїздив «на білому коні», напередодні Різдва нівроку морозець притискав, а під ногами колядників сніг рипів. Егеж, було колись, були сніги! Тепер таких нема. Бувало так замете, що ні до дверей не дістатися, ні з хати вийти. А на дорогах що діялось? По обидва боки шосе – кучугури заввишки півтора-два метри. Нині інакше – влітку нестерпна спека, а взимку снігу, як кіт наплакав.
- Подивіться, кого я вам привела? – розпашіла від морозу Василина зайшла до хати, а одразу за нею на порозі з’явилася постать старшої пані стрункої постави, з вигляду, як у нас кажуть, «з міста». – Ну що, впізнали?
- Зачекай-зачекай, хто ж це може бути? – обізвалась мати дівчини.
- Та хутчій вже впізнавайте, бо сміятимусь з вас?
- Господи, та невже то пані Соломія – наша вчителька?
- Ну нарешті!
- Звідки тут ви взялися, панунцю моя? – господиня схопилася з місця й кинулась назустріч гості. – Прошу, заходьте, роздягайтесь, а ти, Василинко, приготуй нам чогось теплого, щоб зігріти пані вчительку.
- Вже біжу.
- Може сядете собі отут коло печі? Ще не забули в місті нашого сільського життя?
- Як можна таке забути, Маріє.
- А чому самі приїхали, без чоловіка?

Гостя зітхнула й зі смутком промовила: – Нема вже мого Миколи… Два роки як нема. Сама я тепер…
- Нехай спочиває з Богом. Вибачте, я й не знала. А як діти?
- Донька з сім’єю в Києві, син за кордоном, телефонує час від часу. В мене все добре, не турбуйтесь, сусіди привітні – стільки літ мешкаємо поруч.
- Дякувати Богові. Ви так довго не приїздили? Ми вже почали забувати, як ви виглядаєте.
- Чоловік хворів, лежав у лікарні, швидко втомлювався. Мріяв набратися сил і приїхати. Не діждався… А я от наважилася, вирішила не чекати літа, бо й сама вже не при силах. Цими днями виповнюється два роки, як він помер. Хотіла на пам'ять про нього відвідати його ба́тьківщину.
- Прошу, випийте гарячого чаю з варенням, – Василина поставила на стіл горнятка з чаєм, пиріжки і вишневе варення.

Ці пиріжки – то справжня смакота! Соломія пам’ятала їх з часів свого вчителювання в цьому селі. Запашні та рум’яні, зі скоринкою – вони мали незабутній смак. До них, зазвичай, пропонували ще кисле домашнє молоко або сметану. Кілька разів Соломія наважувалась приготувати їх, але жодного разу вони не були такими смачними, як тут.
- Пригощайтесь, варення наше, дякувати Богові, вишні знову родять. Дам вам на дорогу.
- Дуже дякую.
- Та що це я про варення! Давайте про вас. Прошу залишитися в нас на Різдво – повечеряємо разом, підемо до церкви. Спати є де, в хаті тепло.
- Не хочу завдавати вам зайвого клопоту.
- Та який там клопіт! Будьте, як вдома! Надворі зима, робот́и закінчилися, поговоримо, колядок поспіваємо. Ви ж для нас найкращий дарунок до Різдва!
- Дуже дякую.
- От і добре! – Василинко, приготуй гості ліжко. – А може, вам ще щось попоїсти приготувати?
- Ні, не потрібно, дякую. Вибачте, що отак зненацька, проти ночі…
- Ну що ви! Нема за що вибачатись. Погляньте, як вам буде добре в нас!
- А що з нашою хатою? Як її нові господарі поживають?
- Добре поживають. Господиня працює вчителькою, як і ви колись, а чоловік коло землі, мають господарку. От тільки дітей у школі мало. Кажуть люди, що можуть закрити, тоді дітям доведеться до сусіднього села за кілька кілометрів діставатись. Влітку ще півбіди, а взимку? На шкільний автобус бракує палива, а відправити дітей пішки самих серед зими – хто нині наважиться на таке?

ІІ.
Слово за словом, розмова затягнулася до пізньої ночі… Пригадували важкі повоєнні літа, вчителів, приятелів, друзів, з-поміж яких вже багато хто стали на вічну дорогу, а інших життя закинуло далеко від рідного дому. Соломії було добре з цими людьми в теплій, гостинній оселі. Грілася коло печі, накинувши на плечі хустку. Втомлена дорогою, час від часу слухала розповіді господині із заплющеними очима, поринаючи у спомини минулих літ. Її зачіска, сиве волосся, котре вона ніколи не фарбувала, щоб виглядати молодшою, її постава, ця хустка, вбрання, мова – все свідчило про те, що перед вами жінка, інтелігентність і шляхетність котрої є не вдаваними, а цілком природними.
- Що це я вас тримаю стільки часу, а ви, мабуть, вже хочете відпочити? – вибачаючись за довгу розмову, промовила Марія. – Ходімо спати, ще наговоримось.
- Так, я б відпочила з дороги.
- Ну от і добре, ваше ліжко вже готове, відпочивайте, на добраніч.
- На добраніч і вам.

ІІІ.
Розтривожена споминами, Соломія довго не могла заснути. Пригадувала, як замолоду приїхала до цього села, як познайомилась з Миколою. Він повернувся до рідного села по закінченню педагогічного інституту. Подумки верталася до часів свого дитинства… Осяяні світлом і добром, вони здавалися їй неймовірно далекими, майже нереальними…
Вона народилась у вчительській сім’ї. Батько був директором школи, мати чудово грала на піаніно. В їхньому домі часто гостювали вчителі, лікарі, актори місцевого театрального гуртка. Співали українських, польських, німецьких пісень, жартували. До батька постійно звертались за поміччю прості люди. Він ніколи й нікому не відмовляв – тому допомагав грошима, іншому – скласти заяву до суду. Завжди мав при собі записничок, у якому занотовував скільки, кому й коли щось позичив. До повсякденного, «робочого» вбрання та черевиків ставився дуже шанобливо. Ніхто не міг сказати, скільки їм було років. Щодня, прийшовши зі школи, він довго і ретельно чистив взуття, а костюм вішав до шафи.
Був дуже життєрадісним чоловіком, надзвичайно терплячим до дітей та дорослих – саме ці риси конче необхідні справжньому вчителеві. Він навчав школярів математики та фізики, вправно грав на скрипці, гітарі та піаніно.
Малим дівчиськом Соломія вечорами любила сидіти поруч, коли батько перевіряв домашні завдання школярів. Імена майже всіх дітей у школі вона знала напам’ять, бо часто навідувалась туди з матір’ю. Щойно батько збирався ставити в зошиті учневі оцінку, як Соломія цікавилась, яка це буде оцінка та нерідко заступалася за учня, благаючи батька поставити кращу: «Ну татуню, це такий гарний хлопець, будь ласочка, постав йому «4», а не «3». Батько посміхався і ставив «четвірку».
Про витримку і теплячість батька ходили легенди. Якось навідався батьків підлеглий – молодий вчитель. Його вигляд свідчив про те, що чоловік був чимось дуже занепокоєний. Він нервово озирався довкола, поправляв окуляри, і нарешті собі під ніс пробурмотів: «Пане директоре, якщо ваша ласка, чи не могли б ви продати мені цей абажур? Скільки він коштує?» Йшлося про гарний, вишуканий абажур батькової настільної лампи, котру він придбав лише кілька місяців тому. Дізнавшись ціну, молодий вчитель витягнув гаманця і, відрахувавши потрібну суму, простягнув батькові гроші. Батькове обличчя при цьому випромінювало цілковитий спокій і приховану посмішку: «Подивимось, що ж він тепер робитиме з моїм абажуром? Цікаво, що скоїлось цього разу – невже знову отой довготелесий школяр-розбишака довів його до сказу?»
Отримавши абажур, молодий вчитель деякий час ретельно розглядав його зусібіч, а потім прожогом кинувся до дверей. Відчинивши двері, він прямісінько з порога щосили жбурнув абажур на подвір’я і той розлетівся на друзки. В хаті запанувала мертва тиша, всі здивовано переглядались. І лише батько, як і досі, був цілковито спокійним. Щойно вчитель зачинив двері й повернуся до столу, як батько сказав: «Ну що, друже, стало легше? Йому потрібно було зняти стрес, у вчителя така нервова робота».
Де ви нині? – найсолодші, найкращі роки дитинства! Відгомоніли, відлетіли у вирій і лише зрідка виринаєте в пам’яті напівстертим, блідим образом чи словом. Який то був Божий дарунок! Якою батьківською любов’ю, піклуванням та ніжністю були сповнені ці найдорожчі у світі літа! «Як мені бракує вас, мої дорогі мамусю і таточку!».
IV.
Упродовж наступних днів Соломія відвідала школу, в котрій вчителювала впродовж майже двадцяти років, спілкувалась з колишніми колегами, знайомими, батьками дітей, котрих навчала. Завітала до батьківської хати чоловіка, яку після смерті його матері вони продали – навідуватись сюди було надто далеко, а без належного догляду вона б хутко перетворилась на руїну. А який чудовий колись був тут сад! Теплими літніми вечорами вони полюбляли сидіти під кремезною яблунею до опівночі, споглядаючи зоряне небо.
На Святвечір було сніжно і морозно. До Марії приїхала з райцентру старша донька і син з дітьми. Увесь день готували пісні страви до вечері: кутю, калачі, зупу з грибами, капусняк, оселедець, вареники з капустою, варену квасолю, голубці з гречкою, узвар із сушені, смажену цибулю і рибу, мариновані огірки, горіхи, мак. Мак до куті тер господар, а онуки по черзі тримали макітру й облизували макогін. Застелили обрусом стіл, сіном долівку, поставили дідуха.
Нарешті всі страви були на столі. Але ж то краса – отой святвечірній стіл! Ніде у світі не знайдеш подібної краси! Господар запалив свічку і всі разом змовили молитву… Скуштувавши куті, сіли вечеряти. Смакували приготовлені страви й хвалили господиню. Невдовзі онуки, котрі якийсь час сиділи тихо, як миші, вже гарцювали на долівці, встеленій сіном, і хата наповнилася дитячим галасом та сміхом. А який же Святвечір без колядок! Співали традиційні: «Нова радість стала», «Бог предвічний», «У Вифлиємі нині новина», «Небо і земля»…
- Дідусю, а заспівайте оту колядку про перину! – благав семирічний онук Степан.
- А ти допоможеш?
- Звичайно!

«В місті Вифлиємі сталася новина – то пречиста Діва-Мати породила Сина.
Як го породила – стала му співати: люляй, люляй, мій синочку, бо я йду вже спати.
Мамо ж моя мамо, зачекай хвилину – най я піду до раю, принесу перину.
Ой сину ж мій сину, та де ти ще годен – ще нема три години, як ти ся народив.
Мамо ж моя, мамо, чому ж я не годен – я сотворив небо й землю, щем ся не народив.

- А ще, будь ласка, мою улюблену – звернулася до присутніх Соломія.
- Яку? – перепитала Василина.
- Про сорок шостий рік – зауважила мати. – Ти була ще малою, а в ті часи за подібні пісні можна було й за ґрати потрапити. Сусідського хлопця викликали на розмову – біля клубу після танців заспівав, як тоді казали, «канадійську» – «Я люблю волю…». Щоправда, обійшлося – заступився голова сільради, сказав, що хлопчина випив зайвого й не тямив, що робив.
- Мамо, то ж давайте вже співати!

«Ой сумний той Святий вечір в сорок шостому році,
Плач по цілій Україні, плач на кожному кроці.
Посідали вечеряти мати з діточками
Замість мали вечеряти – облилися сльозами.
Посідали вечеряти – діти ся питають:
«Мамо, мамо, де наш тато, чом з нами не вечеряють?»

На очах у Соломії з’явилися сльози… Тисяча дев’ятсот сорок шостого року її батька заарештували і вислали на десять літ до Сибіру! Знову побачила тата вже після смерті Сталіна. А до того часу спілкувались тільки листами та листівками, і то не відразу, а за два роки після арешту.
V.
Господар прислуговував у церкві дяком і після вечері пішов на Всеношну. Онуки полягали спати. Марія обійшла кожного з них і перевірила чи бува хтось з малих не розко́пався. Поправила ковдри й зібрала все зі столу. Загасила свічку, залишила на столі лише кутю та калачі.
- Підемо завтра вранці до церкви, – промовила до Соломії.
- Дякую вам за цей чудовий вечір, за гостинність, за все…
- Ми вам дякуємо, що були з нами. Ви ж знаєте, як ми вас любимо, стількох дітей у світ вивели! Моя старша донька вас часто згадує.
- Нещодавно мені зателефонувала колишня учениця, і знаєте звідки? З Америки! Не забула. А що мені ще потрібно – добре слово і досить.
- І вашого чоловіка пам’ятаємо, славний був чоловік, щирої душі людина, ніколи нікому злого слова не промовив.

VI.
Тієї ночі Соломії приснився батько… Прокинулась о четвертій і до ранку не стулила очей. Її не полишало відчуття того, що ця подорож до чоловікового села – остання в її житті. Їй вже сімдесят вісім. Ще рік, два і відважитись на таку далеку дорогу буде надто необачно. Пригадала, як в одному з листів, котрі батько надіслав із Сибіру, він розповів про пригоду, що трапилася з ним напередодні Різдва. Його слова закарбувались в пам’яті: «Дорогі мої, кохані, хочу поділитися з вами радістю, що цього року я мав чудову нагоду святкувати Різдво! А все – дякуючи доброму конвоїрові, дай Боже йому здоров’я!». Про те, що сталося насправді, Соломія довідалась значно пізніше, коли батько був реабілітований і повернувся додому. А сталося ось що…
Разом з іншими ув’язненими батько працював на лісоповалі. Зима того року була люта. Мороз сягав сорока градусів. Чимало в’язнів повідморожували собі руки та ноги. Однак керівництво табору на це не зважало і конче вимагало виконання осоружного плану.
Батько з кількома ув’язненими громадили зрізані стовбури дерев на купу. Не зважаючи на те, що конвоїр був зодягнутий в теплий кожух і валянки, він за кілька годин теж добряче змерз і вирішив розвести вогнище, щоб зігрітися. Не потрібно казати, чим було це вогнище для ув’язнених – найжаданішим джерелом благодаті серед лютого сибірського пекла.
Влучивши момент, коли конвоїр відійшов від вогнища, батько, присів коло нього і простягнув руки над вогнем. Загіпнотизований полум’ям, котре нагадало йому рідну домівку, він не помітив, як ззаду тихо підкрався конвоїр і з криком: «Ти чєво, падла, нє работаєшь, в карцер захотєл?» щосили вдарив його по руках прикладом автомата.
Того дня батькова робота скінчилася – конвоїр зламав йому по кілька кісточок на кожній руці, так що він вже працювати не міг. Отож його мусили допровадити до табірного шпиталю. А табірний шпиталь, як відомо, був тим місцем, куди хотів потрапити бодай на один день кожен в’язень, вимордуваний щоденним знущанням і важкою працею.
Яким треба було бути життєлюбом, скільки треба було мати терпіння, любові до життя, віри, щоб уважати отого ката-конвоїра за благодійника! Батько уважав його саме за такого, адже завдяки йому він потрапив до шпиталю, і, лежачи на шпитальнім ліжку, міг насолоджуватися споминами про Різдво, яке він святкував на волі з родиною…
………………………………………………………………………………………..
«Ой сумний той Святий вечір в сорок шостому році…»
Почало розвиднюватися… Соломія встала з ліжка, зодягнулася. Зайшла до світлиці. Марія вже поралася коло столу. Онуки ще спали… Побачивши Соломію, Марія радісно промовила:
- Христос рождається!
- Славімо Його!

В церкві задзвонили дзвони, сповіщаючи людей про Службу Божу. На серці було щемно й водночас радісно і світло. Щось вкотре назавжди долучилось до споминів, стишилось, наче відлуння різдвяних дзвонів. Натомість народилося щось нове, неочікуване або довгождане. У хаті по сусідству за кілька днів чекають поповнення. Життя тривало…