
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
2025.08.31
14:03
Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
2025.08.31
12:34
Глядача цікавого містер Кайт
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Потьомкін (1937) /
Поеми
Урі Цві Грінберг "На вушко оповім дитині"
Єврейський хлопчику, ти в моїм домі,
в зневаженім Сіоні. Вечір. Сутінки.
Я схиливсь, а ти – на моїх колінах.
Тобі, мій любий, оповім історію
про доброго Месію, котрий не прийшов.
Старшим тут од тебе не оповім, мій милий.
У старших немає таких очей і сяйва того,
що в твоїх оченятах.
Старші не вислухають так, як ти.
Надто їх оглушила доля в Сіоні, і душі їх схожі на сільський світильник із глини...
І їхня печаль не засяє двома диво-сльозинками, як у твоїх оченятах,
І я не зможу поцілувать їх так,
як тебе поцілую в лобик,
коли оповім про Месії нещасну історію...
Він не прийшов, цей Месія...
Наче орел, він ширя понад кривавою прірвою.
Удень і вночі чув я крил його лопотіння.
Аж до узбережжя Яфо діставсь він
в подобі людини з торбою за плечима:
Бідний син одкровення і руйнування...
І я упізнав його потім у сіячеві, що простував під палючим сонцем у поле, і в каменяреві,
що колов єрусалимсьий кремінь.
Був він так близько... Був він отут.
Як булька вино, що ллється із жбана в чару, так чув я булькіт його крові.
Чув і як стрибав він з гори на гору,
як стрибають газелі чи сарни
на височенну скелю.
Та на Храмову гору він не дістався:
це єдина гора, на яку не ступила його нога.
Він дійшов лишень до переддвер’я, тільки до порогу царства – і там знайшли його гендлярі: в полум’ї благородного гніву.
І довкруж голови палахкотіла променів грива
І ключ вогняний у руці від брами Храму,
Згідно закону Месії.
І прийняли лик його там... брехнею і кпином
свого івриту – гендлярі!
І що ж вони сказали тоді йому?
Я чув, що сказали тоді вони, гендлярі:
«Ти помиливсь, мандрівниче.
В кожнім поколінні є такий, як ти,
заблуклий псевдопровидець:
Єрусалимське царство... Го-го...
І в кожнім поколінні ми ось так стоїмо
на порозі, щоб розуму навчать провидців:
Єрусалим потребує покоління багатирів, мішок грошви, щоб зводити будівлі
й торгувати, їсти і пити.
Без Храму Господнього на горі і без престолу палкого царя Давида і без щитів героїв.
Єрусалим потребує золоте тільце,
а не образ Бар-Гійора ,
бідний син одкровення і руйнування...
Єрусалим потребує тиші і золота, і тиші...
І не погано, що щит британський
на міській стіні;
І не погано, що араб на вершині гори,
а ми в долині –
Ти зрозумів, мандрівниче?»
А як скінчили вони базікать і засміялися знову:
го-го, скривився Месія,
немовби ножем його різонули.
Скривився і я, мовби й мене ножем різонули.
Якби занесли над ним ніж і в серце всадили –
з ножем у серці здійнявся б
він понад їхніми тушами.
Та оскільки кпином його закололи –
здолали тоді вони, гендлярі.
І я чув, як закривавленим ротом спитав він :
«А де ж покоління, що чекали мого пришестя,
що кликали мене з Риму, з арки Тита ,
на поріг царства?»
І почув я, як він скінчив: «Немає зо мною поколінь... Горе мені, горе!
І горе тобі, земле моя,
що на двох берегах Йордану!»
І здійнявся Месія, і полетів собі далі – а куди, не знаю, не знаю я, оповідач.
Може, шакалом виє він
у виноградниках Ханаану...
А, може, подався одинаком у мандри
в усі фортеці світу:
У фортецю Масаду ... і сидить там голий.
Суховій обпіка його, шматує тіло. Він сидить.
І зграїща мух лижуть кров... Він сидить.
І ніч наказує вітрам підняти смерть
із Солоного моря і видуть її
На рани того дивака, що сидить –
А, може, ні... Може, ввійшов він у мене:
у ребрах сидить і палає, і гнівно реве,
немов зв’язаний лев.
І я не кажу нікому, що криється він у ребрах.
І годую його своїм живим м’ясом
і напуваю добірним вином – кров’ю.
І з глибин своїх добуваю на віолончелі
батьків наших плачі, молитви і прощення.
А як місяць засяє пророчо поміж олив,
тоді граю в глибинах своїх на органі:
Чудесний, чудесний вічний твій Єрусалим
У сяйві місячнім, немов за ночей
Давидового царства.
І покоління Ізраїлю закутані в талеси,
і сяйво страшне довкола їхніх голів.
Бачу – чекають вони Месію –
І в тіло впиваються тисячі шпичаків,
і западають щоки, і стиснуті скроні,
і пломінь в очах...
Він рида поміж ребер...
А, може, ні... Може, він той,
що в подобі орла злетів над Кідроном
І літав, кружеляючи понад Храмовою горою,
і плакав.
Я бачив, як зробив він коло, і чув його плач... Плаче птах.
І сказав я тоді: плаче птах,
чи це не початок кінця,
коло прощання: кінець?
В образі птаха Ізраїль з Храмової гори розлучається з месіанством своїм?
А орел завершив своє коло і полетів до моря.
Птах без лопотіння крил. І настав тоді морок.
Може, в місто Тита,
до арки отої він повернувся.
Знову невидиме тіло, в кайдани закуто
на дві тисячі літ, а голова – в безодні:
в криниці єврейської крові.
За законом Месії...
Знов на дві тисячі літ... Хто віда, що це не так.
------------
Урі Цві Грінберг (1896-1981) народився в містечку Білий Камінь, що в Галичині. Дитинство та юність минали у Львові, куди батьки перевезли його ще немовлям. Походить з родини галичанських хасидів. У Палестині з 1923 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Урі Цві Грінберг "На вушко оповім дитині"
Єврейський хлопчику, ти в моїм домі,
в зневаженім Сіоні. Вечір. Сутінки.
Я схиливсь, а ти – на моїх колінах.
Тобі, мій любий, оповім історію
про доброго Месію, котрий не прийшов.
Старшим тут од тебе не оповім, мій милий.
У старших немає таких очей і сяйва того,
що в твоїх оченятах.
Старші не вислухають так, як ти.
Надто їх оглушила доля в Сіоні, і душі їх схожі на сільський світильник із глини...
І їхня печаль не засяє двома диво-сльозинками, як у твоїх оченятах,
І я не зможу поцілувать їх так,
як тебе поцілую в лобик,
коли оповім про Месії нещасну історію...
Він не прийшов, цей Месія...
Наче орел, він ширя понад кривавою прірвою.
Удень і вночі чув я крил його лопотіння.
Аж до узбережжя Яфо діставсь він
в подобі людини з торбою за плечима:
Бідний син одкровення і руйнування...
І я упізнав його потім у сіячеві, що простував під палючим сонцем у поле, і в каменяреві,
що колов єрусалимсьий кремінь.
Був він так близько... Був він отут.
Як булька вино, що ллється із жбана в чару, так чув я булькіт його крові.
Чув і як стрибав він з гори на гору,
як стрибають газелі чи сарни
на височенну скелю.
Та на Храмову гору він не дістався:
це єдина гора, на яку не ступила його нога.
Він дійшов лишень до переддвер’я, тільки до порогу царства – і там знайшли його гендлярі: в полум’ї благородного гніву.
І довкруж голови палахкотіла променів грива
І ключ вогняний у руці від брами Храму,
Згідно закону Месії.
І прийняли лик його там... брехнею і кпином
свого івриту – гендлярі!
І що ж вони сказали тоді йому?
Я чув, що сказали тоді вони, гендлярі:
«Ти помиливсь, мандрівниче.
В кожнім поколінні є такий, як ти,
заблуклий псевдопровидець:
Єрусалимське царство... Го-го...
І в кожнім поколінні ми ось так стоїмо
на порозі, щоб розуму навчать провидців:
Єрусалим потребує покоління багатирів, мішок грошви, щоб зводити будівлі
й торгувати, їсти і пити.
Без Храму Господнього на горі і без престолу палкого царя Давида і без щитів героїв.
Єрусалим потребує золоте тільце,
а не образ Бар-Гійора ,
бідний син одкровення і руйнування...
Єрусалим потребує тиші і золота, і тиші...
І не погано, що щит британський
на міській стіні;
І не погано, що араб на вершині гори,
а ми в долині –
Ти зрозумів, мандрівниче?»
А як скінчили вони базікать і засміялися знову:
го-го, скривився Месія,
немовби ножем його різонули.
Скривився і я, мовби й мене ножем різонули.
Якби занесли над ним ніж і в серце всадили –
з ножем у серці здійнявся б
він понад їхніми тушами.
Та оскільки кпином його закололи –
здолали тоді вони, гендлярі.
І я чув, як закривавленим ротом спитав він :
«А де ж покоління, що чекали мого пришестя,
що кликали мене з Риму, з арки Тита ,
на поріг царства?»
І почув я, як він скінчив: «Немає зо мною поколінь... Горе мені, горе!
І горе тобі, земле моя,
що на двох берегах Йордану!»
І здійнявся Месія, і полетів собі далі – а куди, не знаю, не знаю я, оповідач.
Може, шакалом виє він
у виноградниках Ханаану...
А, може, подався одинаком у мандри
в усі фортеці світу:
У фортецю Масаду ... і сидить там голий.
Суховій обпіка його, шматує тіло. Він сидить.
І зграїща мух лижуть кров... Він сидить.
І ніч наказує вітрам підняти смерть
із Солоного моря і видуть її
На рани того дивака, що сидить –
А, може, ні... Може, ввійшов він у мене:
у ребрах сидить і палає, і гнівно реве,
немов зв’язаний лев.
І я не кажу нікому, що криється він у ребрах.
І годую його своїм живим м’ясом
і напуваю добірним вином – кров’ю.
І з глибин своїх добуваю на віолончелі
батьків наших плачі, молитви і прощення.
А як місяць засяє пророчо поміж олив,
тоді граю в глибинах своїх на органі:
Чудесний, чудесний вічний твій Єрусалим
У сяйві місячнім, немов за ночей
Давидового царства.
І покоління Ізраїлю закутані в талеси,
і сяйво страшне довкола їхніх голів.
Бачу – чекають вони Месію –
І в тіло впиваються тисячі шпичаків,
і западають щоки, і стиснуті скроні,
і пломінь в очах...
Він рида поміж ребер...
А, може, ні... Може, він той,
що в подобі орла злетів над Кідроном
І літав, кружеляючи понад Храмовою горою,
і плакав.
Я бачив, як зробив він коло, і чув його плач... Плаче птах.
І сказав я тоді: плаче птах,
чи це не початок кінця,
коло прощання: кінець?
В образі птаха Ізраїль з Храмової гори розлучається з месіанством своїм?
А орел завершив своє коло і полетів до моря.
Птах без лопотіння крил. І настав тоді морок.
Може, в місто Тита,
до арки отої він повернувся.
Знову невидиме тіло, в кайдани закуто
на дві тисячі літ, а голова – в безодні:
в криниці єврейської крові.
За законом Месії...
Знов на дві тисячі літ... Хто віда, що це не так.
------------
Урі Цві Грінберг (1896-1981) народився в містечку Білий Камінь, що в Галичині. Дитинство та юність минали у Львові, куди батьки перевезли його ще немовлям. Походить з родини галичанських хасидів. У Палестині з 1923 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію