Небо обертається щоками: ліва – біла, права – чорна.
Дивиться на мене ластівкою й вороном,
щедро пробачає і вбиває покаранням,
зрештою, нічого не вчуває – не сентиментальне.
Рівно гріє й холодить, і промовляє громом інколи,
не чесне й не безчесне, лиш таке, як є…
Небо! Твій порожній синій дзвін найкраще слухати,
повільно терти на зубах творог тої безмовності.
Не шукати зігрівань в тобі, лиш простір для повернення,
дерева нас туди закинуть через років тисячу.
Ми звідти падали колись промінням сонячним
із серця духа невимовного вібрацією музики,
тепер насіння наше проростає вгору, вгору…
тісниться листям на земнім вологім лоні.
Комусь упасти стисненим долонями і жорнами,
безжалісними жорнами камінних берегів хаосу,
комусь ставати стінами і згарищами чорними,
у зморшках плоду зрілого зітлілим сірим пилом.
Комусь же сяяти, продовжуючи лінію
свого Прабатька – Сонця дивовижного,
комусь плодити насолоду й силу,
й великий, як над степом небо, усесвітній сум…
По той бік слів тече сакральна музика –
хори григоріанську тягнуть поліфонію,
на вітражах уяв дитячих зайчики танцюють,
а у крові щасливій темний зріє хміль.
Душі протяжність має шанс торкнутися долоні
й замкнути раз хоча б ланцюг спіралі Вічності
на химерні звиви зоряної долі,
в туманних далях верховин великих
над кінчиками спраглих неба трав.
У мить одну колись луна на небі дзенькне,
в секунду вміщуючи все життя твоє,
і на обличчі Сонця надвечірнього
майне пелюстка сліду твої усмішки…

Koku - "Порожній дзвін", композиція з класичного медитативного репертуару суйдзен для японської флейти сякухачі.