Три дні розкрадали Київ. Червоні відступили, німці ще не увійшли. Відчувши безвладдя,почався грабунок крамниць. Брали все, що було по магазинах. Харчі були розхоплені найперше. А потім тягнули все, що попадалося під руки. Моя мама, чомусь плакала і не дозволяла поступати, як це робили інші. Тільки й голосила,-ну що ж це робиться! Ми сиділі в квартирі , дивилися у вікна і не могли зрозуміти чому і ми не можемо робити, як усі. Я і по сьогодні не можу зрозуміти маминої логіки. Наша родина жила бідно, ніколи не вистачало ані на харчі, ані на якісь кращі убори.
Мені, ще зовсім малій дитині, забавки тільки снилися. Не було за що купувати цяцьки.
Брат, який був на багато старший за мене, непомітно вислизнув на двір. По деякому часі повернувся із клуночком. Покликав мене до себе. Гей, мала, ходи сюди. Він завжди так мене називав - «мала». Розв’язав клунок і висипав на підлогу маленькі заводні машинки. Понакручував їх і зробив «перегони» Я сіяла з радості і заливалася сміхом. Аж тут-мама! Ну що це ти сину зробив? Я ж казала не йти. Брат мій, тільки плечима здвигнув. -Мамо, це все валялося на вулицях, я ж не йшов до магазинів.
Оце таке добро у нас завелося в хаті. Коли вступили німці, настав страшний голод. Ті, що понабирали собі запасів, жили, як то кажуть, «на повну губу», ми сиділі голодні. Крамниці були пусті. Мама виносила все, що було краще з хати, на села, виміняючи це за кусок хліба, чи там крупи. Коли вже не було чого виносити, покинули Київ і подалися в село. Дальша доля, це вже довга, тяжка, болюча, життьова дорога.