Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Що звалилось на голову нам,
Невтоленне, гаряче, прекрасне,
Нагорода за вічний бедлам.
Передчасні ця спека неждана
І це сонце пекуче, жорстке.
Передчасні, як перше кохання,
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
Та все ж Всевишнього благаю:
Щоб зберігати справедливість на Землі,
Тільки злочинців слід по-справжньому карати:
Брать поза чергою на той світ, а не саджать за грати.
Зрештою як і тих, хто не знає, що робить,
І наш стадіон, той, що родом з дитинства.
Кружляє пожовкле і втомлене листя...
Далеко від мене скорботні шторми.
Ворота відчинені. Треба зайти,
Бо як же давно не було туди входу!
Повільно заходжу. Вдихаю свободу,
вслухаються у тишу,
а безгомінь не та —
не ніжна,
як колись…
День під пахвою сну
журу свою колише,
а ніч поміж сирен
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.
Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору чуттів о цих
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
ген за обрій, за небокрай,
де любов заливає глеками
росянистий карпатський плай,
щоб слова оселились птицями-
емігрантами в далині
і віддали тепла сторицею
тим, хто дав колись крил мені.
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Р. Марія Рільке. Оливовий сад
невидний, сірий, він у сірім листі
чоло, припале пилом, похилив,
занурив у долоні попелисті.
По всьому це. Кінець. Я мушу йти,
сліпма торкати куряву негожу,
велиш казати, що існуєш Ти,
а я Тебе надибати не можу.
Надибати не можу. Ні в собі,
ні в камені не можу, ні в юрбі.
Не можу. Я самотній, далебі.
В людському сумі я осамотів,
його Тобою втишити хотів,
та це не Ти. О стид напоготів…
Відтак розкажуть: янгол прилетів.
Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла,
шелéснула оливинами, учні
неподалік поснули невідлучні.
Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла.
Звичайна ніч, нітрохи не відмінні
від неї сотні інших, онде пси
дрімотні в незворушному камінні.
Ах, ця скорботна, що чекає нині
повернення ранкової роси.
Бо вже ні янгол, ні великі ночі
до цих молінь не вернуться, бо вже
самозагублених ніхто не вбереже,
бо їм чужі напучування отчі
і мáтерине лоно їм чуже.
Париж, травень – червень 1906
З німецької переклав Мойсей ФІШБЕЙН.
28 липня – 4 серпня 2002 р., Erding
Der Ölbaumgarten
Er ging hinauf unter dem grauen Laub
ganz grau und aufgelöst im Ölgelände
und legte seine Stirne voller Staub
tief in das Staubigsein der heißen Hände.
Nach allem dies. Und dieses war der Schluss.
Jetzt soll ich gehen, während ich erblinde,
und warum willst Du, dass ich sagen muss,
Du seist, wenn ich Dich selber nicht mehr finde.
Ich finde Dich nicht mehr. Nicht in mir, nein.
Nicht in den andern. Nicht in diesem Stein.
Ich finde Dich nicht mehr. Ich bin allein.
Ich bin allein mit aller Menschen Gram,
den ich durch Dich zu lindern unternahm,
der Du nicht bist. o namenlose Scham...
Später erzählte man, ein Engel kam - .
Warum ein Engel? Ach es kam die Nacht
und blätterte gleichgültig in den Bäumen.
Die Jünger rührten sich in ihren Träumen.
Warum ein Engel? Ach es kam die Nacht.
Die Nacht, die kam, war keine ungemeine;
so gehen hunderte vorbei.
Da schlafen Hunde, und da liegen Steine.
Ach eine traurige, ach irgendeine,
die wartet, bis es wieder Morgen sei.
Denn Engel kommen nicht zu solchen Betern,
und Nächte werden nicht um solche groß.
Die Sich-Verlierenden lässt alles los,
und die sind preisgegeben von den Vätern
und ausgeschlossen aus der Mütter Schoß.
Rainer Maria Rilke, Mai/Juni 1906, Paris
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
