Ми познайомилися кілька років тому. Аня Раманова – вродлива молода дівчина з довгим русявим волоссям і допитливим поглядом, працювала у нашій компанії «Авалон-інвест» менеджером з персоналу, а після роботи вела приватний прийом, як психолог-консультант. Перше ж враження, яке вона справила на мене і справляла на всіх оточуючих було на межі того щоби закохатися в неї.
Саме Аня приймала мене на роботу. Це було біля третьої дня. Зранку я вже встиг побувати на двох співбесідах, сонце пекло немилосердно і від того голова боліла страшенно, а мізки плавилися. Попередня зустріч пройшла вдало, я підходив роботодавцеві, а він мені. Тож нічого вже не сподіваючись від Авалону, я прийшов швидше для годиться і сидів з похмурим виглядом. Але завдяки цій дівчині, що радісно посміхалася, вела себе так невимушено і створила атмосферу затишку навколо себе, я став юристом цієї компанії, не зважаючи на менший оклад і гірші умови, ніж мені пропонували інші фірми.
Ми працювали пліч опліч майже рік, проводячи разом обідні перерви, а часом і вихідні дні. Ми стали друзями, але насправді не знали одне-одного. Ми були колегами. Мене тягнуло до неї, хотілося бути поряд, бачити її постійно, але я відчував, що вона не підпускає мене надто близько, не дозволяє зазирнути собі у серце. І я не тиснув. Згодом я зрозумів, що в ній є щось більше, глибше, що криється за зовнішньою люб’язністю, добротою і життєрадісністю. Інколи я помічав, що її очі сповнені, якогось тихого суму. Я пишався можливістю бачити той сум, бо можливо, я був єдиним від кого вона його не ховала. Але я не міг знати причин. Я не питав про них. Бачив це у погляді – «Будь ласка, не питай…».
Одного разу затримавшись після роботи до пізна, я вже збирався йти, коли помітив, що в її кабінеті горить світло. Постукавши, зайшов і побачив Аню, що сиділа вся у сльозах, тихо схлипуючи. Я кинувся її заспокоювати, питав, що трапилося, але тоді вона розридалася по-справжньому. Мої намагання розібратися в чому річ виявилися марними і врешті я притис її до грудей, нашіптуючи щось заспокійливе. Так ми просиділи довго. Мені було добре. Прикро було, що Ані боляче, що вона від чогось страждає. Але відчувати її поряд, чути як б’ється її серце, її подих, що поступово ставав спокійнішим. Я був щасливий. Я був радий, що можу їй чимось допомогти. Хоча б обіймами.
Аня погодилася щоб я відвіз її додому. Вона попросила мене почекати біля під’їзду і за кілька хвилин повернулася з товстенним зошитом у грубій палітурці в руках. Простягнула його мені і сказала, що напевно жалкуватиме про це потім, але вона хотіла б щоб я це почитав. Наостанок додала, що завтра їде у відпустку тож ми побачимось за місяць. Аня поцілувала мене у щоку, сказала «Дякую тобі…» і розвернувшись стрімко побігла додому. Її погляд був знову таким, що у мене защеміло серце.
Це був щоденник. Він шокував мене з перших сторінок бо я знав цю дівчину. Ніжну, лагідну, тендітну дівчину, що несподівано виринала зі сторінок сповнених власних спогадів, радостей і печалей. Я справді не знав її…