Хроніки одного Хроніка. 24/XI - 25/XI/2004
"По забутій дорозі – прямій, наче погляд назад -
ти ведеш легіони до пункту, якого немає,
на питання: “навіщо?” сокиру здіймає твій кат,
твоя відповідь – лезо, і дерево кров’ю стікає..."

Правило перше: сухі ноги.

            Революція. Альтернативи немає. Я повинен бути тут і без зайвих запитань. Хіба, окрім одного - як і ким би себе почував, не приїхавши. А так - все добре - морозний ранок середи, третього дня Протесту. Київ. Хрещатик. Наметове містечко ледь присипане снігом. Пульс нормальний. Народження і розвиток одного життя в іншому. Одного міста в іншому? Ні - однієї країни в іншій. Теплого в холодній. Оранжевого на біло-синьому реліктовому фоні.
Перехожим, приїжджим, місцевим і не місцевим наметові тубільці пропонують чай, каву. Приємно приїхати не на голе місце... Обличчя зосереджені й, водночас, відкриті, переважно юні - студенти й недавні випускники? Не тільки. Ось мене помічає бізнесовий знайомець зі Львова, пан Валерій К. Він вже тут від понеділка і очолює службу охорони одного із секторів під сотню палаток наметового містечка. “Ти ж знаєш, Валеро, я капітан, запасу, при потребі можу дати корисні поради по охороні й опору… Якщо така необхідність настане… Зрозуміло, що вночі… А так, для початку, не завадило би мати на сектор з десяток вогнегасників...”
"Одягнуті в помаранчеве молоді люди, що, почергово змінюючись, прикривають собою містечко, при необхідності повинні відійти за перший ряд палаток... Ні, зараз нічого не треба робити і нікому нічого не говорити, - поки це все без потреби…" Валерій уважно вислуховує, помітно, що після декількох безсонних ночей реальність і галюцинації кольорово перемішались в його голові...
В Москві 1991 року, здається 19 серпня, усе було інакше - по-перше: значно тепліше, тільки ближче ночі стало накрапати і прохоплювати холодом, по-друге – для москвичів ми, захисники “Білого Дому”, були явищем швидше небажаним, на все одинадцятимільйонне місто назбиралося в той, найнебезпечніший день, щось біля 15-20 тисяч. І це за для захисту молодої і цілком легитимної демократії від реакційного перевороту, від ГКЧП.
В Києві, навпаки, ми, схоже, бажані. Дістали і киян безпардонні грошовиті магнати і бандити з клеймом “донецкіє”. Ох дістали, майже як усіх нас, не киян…
Прокидаються транспаранти, лозунги, прапори.
Ще було там, в Москві, декілька українських прапорів. Вдалося навіть одним, найбільшим, жваво помахати ледь не перед самим носом Бориса Ніколаєвича, що, висовуючись з-за щитів охоронців, закликав совдепію до демократичних перемін… Здається у 2001-му році, я познайомився з чарівною Галиною, на той час вже Галиною Boggis-Rolfe, мешканкою Лондона, що власноручно вишила саме той, мій прапор, для українського культурного центру… В Москві, під вечір, біля нас вже було декілька “своїх” танків з генералом Лєбєдєм на борту, і зовсім недалеко всерйоз гуркотіли війська “заколотників”. А в нас, у Києві, все ніби мирно. Добре, що з кожною годиною багатолюдніше. Жодної галасливої суєтності, такої притаманної зазвичай натовпу. І жодного відчуття, що це натовп. Кожен надихнутий і ніби розкриває і прикриває собою той куточок України, з якого прибув сюди.
Ходять чутки про усні накази верховних фальсифікаторів спеціальним загонам омона, міліції, та нема дурних, - “вовкодави” чекають письмових розпоряджень.
Схоже, розпочали акції протесту – мітингування, блокування владних установ - організації на кшталт “Пора”, одначе новоприбулі самостійно долучаються до кордонів і блокувальних постів, реєструються і змінюють втомлених.
“РАЗОМ НАС БАГАТО І НАС НЕ ПОДОЛАТИ!”
Навпроти книжкової крамниці “Планета”, в першому ряді, в нашому секторі (2-му таборі), палатка студентів Львівської Академії Мистецтв. Точніше студенток - надто чарівних, щоби думалось тільки про Революцію. “Привіт Лесю, привіт Іринко…” Красуні приміряють принесені киянами теплі одежі.
“Все пасує” – похмуро витискає з себе мій добрий знайомий, художник Іван Твердун, що вже третій день витримує шалену експресію молодих революціонерок.
“Іване, ними можна тільки милуватись, це інший світ – квіти на наших могилах…”
Не тепло, але поки ноги сухі можна протриматись - невідомо звідки з’являються валянки, калоші й різновиди кирзових виробів, резинові монстри засобів хімзахисту, молодь пропонує теплі шкарпетки…
“ТАК!”
Довкола все більше народу. Пульс нормальний. Заспівав Майдан. Передає чесні новини 5-й канал. Лідери опозиції закликають до масового мирного, але рішучого спротиву спробі діючого президента, уряду, провладних фракцій парламенту, ЦВК, влади на місцях фальсифікувати вибори Президента України 2004 року. Всім очевидно, що із зека, багаторазово купленого-перекупленого як КДБ, потім ФСБ - СБУ та одночасно і ахметкою, президента не вийде ніколи. Очевидно всім, окрім Лукашенки, Путіна і іже з ним. Жаль росіян - це в них надовго. А налякалися їхні верхи як – додзвонитися до Москви абсолютно неможливо. Звідти – так, звідси – ні. Зв’язок з моєю сім’єю тимчасово втрачений...

"Нещадна Росія? дитина Петра?
чужинська держава, країна – сестра."

            Ні, до організованих структур революційних мас не записуюся, залишаю за собою свободу пересування і дій - очевидно, як це роблять і десятки тисяч схожих на мене учасників сьогоднішніх подій. Постійно рухатися аби не мерзнути, і жодної ейфорії, аби не замерзнути - тому алкоголь протипоказаний. Радості й настрою і так достає. На майдані Незалежності весело і світло, нас ніколи не було ТАК БАГАТО. Російськомовні і україномовні, багаті і не дуже, східні, західні, центральні - ми всі разом громадяни нової, теплої України. І немає між нами нічого крім відчуття дружнього ліктя, теплого погляду і надії на завтра.
"ЮЩЕНКО!"
Жодного міліціонера, і порядок ідеальний. Кияни пропонують безкоштовне проживання, продовжують приносити їжу, одяг. Телефоную до друзів і знайомих – запрошують і чекають, але ще не пора - очі шукають в рухливому розмаїтті знайомі обличчя… Ні, надто багато людей і темніє швидко… Але ніч світла – від снігу, київських вікон, врочистого неба. Пітьма якщо і наповзає, то з боку неоімперської надбудови, що грає м’язами над Лівобережжям і Правобережжям, над Хрещатиком і Майданом. Близько третьої наметовим містечком від молодого активіста “Пори” лунає заклик зібратися для відсічі можливих провокацій. За його словами перевдягнуті в “наших” силовики і привезені зі сходу “мурчащі”, себто підконтрольний владі кримінал, спробують напасти на президентську охорону, інспірувати штурм резиденції гаранта, пролити першу кров, втягнути в це все Майдан задля поспішного введення надзвичайного стану і далі по плану. Отож необхідно посилити кордони. Наметове містечко в декілька подихів випускає з грудей біля тисячі різних віком і статтю добровольців. До них долучаються компанії з майже опустілого Майдану, від заповненого Жовтневого Палацу, з Інститутської, якою ми піднімаємося в напрямку Банкової. Там, в глибині “президентської” вулиці, видніються намети і кордони наших, цього, напевно, недостатньо і потрібно потужніше перегородити в’їзд на Банкову. Частина людей, злившись з тими, хто вже тут був до нас, залишається на цьому місці. Інші йдуть далі – доріг і стежин, які ведуть до українського олімпу, виявилось навдивовиж багато. Ті, що залишаються, під керівництвом одного з молодих активістів спротиву беруться під руки і вибудовують чотири міцні шеренги, обличчям до Інститутської… Поволі збираються перехожі з помаранчевими відмітками - “організованих” і “неорганізованих“ вже відділяють лічені метри. Наростає напруження. Недосвідчені «організатори» блокування страшенно нервують. Ситуацію розряджає пропозиція “неорганізованим” перейти для охорони на інший бік вулиці, здається до комплексу будівель Національного Банку. Що більша частина новоприбулих і робить.
"Ю-ЩЕ-НКО!"
Втім, спокійніше не стає, бо метрів за сто зупиняється і ряд автобусів з тонованими, чи ж бо глухо зашореними вікнами. Переважна більшість “неорганізованих” кидаються блокувати колону і це нам всім вдається, бо за годину автобуси розвертаються і від’їжджають. Щоб ще за півтори години повернутися і випустити ланцюг курсантів поперек Інститутської, як наживку для революціонерів… Силовики і мирні помаранчеві один супроти одного. Обличчям до обличчя. Швидка реанімації, що намагається перетнути лінію протистояння. Скандування закликів. Спокійне очікування подальшого розвитку подій.

“МІЛІЦІЯ З НАРОДОМ!”
По восьмій, знизу, від Майдану, долинає гул, що невдовзі набуває вигляду стрімко крокуючих до нас, міцно стиснутих шеренг. Фронтом в усю ширину вулиці. Мовчки. Зосереджено. Попереду депутат від СПУ Юрій Луценко. Розступаємося і новий легіон займає наше місце…
Що мало відбутися цієї ночі? Провокації з нападами і оголошенням надзвичайного стану? Чи тільки те, що відбулося – вихід з будови адміністрації колишнього президента групи вищих офіцерів, що втрачаючи честь, шукали дозволу пройти, а ще пізніше – вивіз під купами снігу частково знищених документів, що підтверджують пряму участь рудого гаранта у злочинних фальсифікаціях? Напевно цієї ночі відбувалося те, що повинно було відбуватися – черговий спільний крок нового народу до свого повноцінного майбутнього...
                   Як би там не було, потрібно, принаймі, потерпіти до обіду і вже затим піти на чашку кави до свого товариша Тараса Жирка, що певно заждався мене з вчорашнього ранку. Та й недалеко це, метрів двісті від Хрещатику до оселі колишнього актора знаного львівського театру, а тепер актора ще більш знаного київського. І так - до Тараса, чия акторська сім’я щиросердно приймала веселі ватаги друзів з різних куточків України і на відміну від худ. керівника Б. Ступки не прагла чергової медальки і визнання, - просто тримала в долонях посильний маленький язичок того оранжево-гарячого полум’я, що висвітлював небо України в кольори Світанку.

25/XI - 26/XI/2004.

Правило друге: "ВІРУЮ"

"ТАК!"
"Направду, питання здорового глузду - це перше, що приходить до голови, коли , наприклад, пригадую московські події 1991 і 1993-94 років. Здоровий глузд підказував москвичам - "не влазь, чорт з нею, з демократією (чи там Чечнею)", і це було дужче за Голос, що закликав до моральних поступків - вийти і стати супроти зла. Здоровий глузд, взагалі, річ доволі страшна, хоча, на перший погляд, ніби і не помітна. Ні в Біблії, ні в Евангелії, ні в інших системотворчих Одкровеннях народам і часам я його, цей самодостатній глузд, не зауважив, та втім, він безперечно відіграє свою окрему роль у гальмуванні процесів Змін у розвинутих громадах. Матеріалістичних громадах? Себто, атеїстичних?.."
"СХІД І ЗАХІД РАЗОМ!"
                З теплотою озираю людське море, що розлилося в цій, центральній, частині Києва. "Кожна крапелька його твердить: "Вірую!", кожна крапелька блищить справжнім, істинним, впевненим сяянням, відокремлюючи живе від мертвого. "Вірую!" - в можливість чеснішого, морального, праведнішого Майбутнього, стаю на Його захист і рухаюсь до Нього. І це Майбутнє зовсім не носить назву "Ющенко", але "Ющенко" - людський крок в тому напрямку. Не більше, і не менше. І не єдиний крок…"
                    Людське море навдивовиж спокійне. Тільки прибуває - "Рукотворні дамби "від влади" ще утримують украдені простори, але крах їх неминучий - хіба втримати море, що прибуває? І саме могутність його теплих вод задає подіям хід і напрям. Хіба комусь по силі керувати морем? Тому сюжет кожної миті є позаплановим. Для політичних, конфліктуючих сторін, це є і підтримкою і спонуканням до переговорів, до пошуків гармонійних рішень, аби наше море і надалі залишалось теплим і поблажливим до вибраних ним самим мирських берегів…" А чи можливим є море - без берегів? А суть означення "береги" є причина, чи наслідок? Таки наслідок. Наслідок, від якого відштовхуєшся у пізнанні, наприклад моря, як причини. Себто і будь-який "здоровий" глузд - це тільки наслідок, який створила Причина, яку здоровий глузд дбайливо, прислужливо оточує, в жодному разі не будучи для неї, причини, противагою, самостійним предметом об'єктивного розгляду. Тому перше правило: "сухі ноги" - формально оправдане зворотнім зв'язком "від наслідку до причини", а ось - "не влазь, чорт з нею, з демократією, Чечнею, злочинною фальсифікацією" - зовсім інше, протилежне. Рух на Голос Божественний, зберігаючи дані мені ноги, руки, серце і ближніх - зовсім інше, ніж рух на голос живота свого зі скорботою про збереження душі народної…"
"КУЧМУ ГЕТЬ!"
                    Ні! Так далі неможливо - одна безсонна ніч і такі галюцинації! А ще до охоронця Валерія чіплявся. Негайно спати. Палатки не для мене - днем незатишно. Смиренно повертаюсь на кут Прорізної і Пушкінської. Закупивши дрібничок для чайної церемонії таки завалюю в гості до Жирка. Відпочиваю, заодно розважаючи Володимирка-Іванка - півторарічну особу абсолютно арійського вигляду, сина Тараса, читанням "Абетки" від Малковича.
"Випав сніг на поріг - кіт зліпив собі пиріг..." І поряд, за вікном, кружляють, ковзають сніжинки... І малий Володимирко - то до вікна, то до мене. І я, слідом за ним, очима і ще чимось, менш відомим...

"“- Зачароване”… Тільки вуста
на світлині не знають мовчання;
“- Білосніжне”… І спалах листа
не верне мовчазного бажання;
“ - Дивовижне”… І крапка. Слова
залишаються до запитáння;
“- Забуття“… Як печаль не нова
суть прощання..."

               ..."Поки смажив, поки пік, той пиріг водою стік ..." Малого починають збирати для прогулянки. Це щонайменше двадцять найважливіших хвилин! Зручно сісти в глибоке крісло, взяти в руки газетку, аби не чіплялись, і заплющити очі. Ні в якому разі не лягати! Тоді організм налаштовується на зовсім інші процеси, а так швидка зарядка батарей - опускаєшся в неглибокий сон, доки не набридне перебувати в такому стані напівмедитації. Дев'яносто відсотків поновлення гарантовані...

“Я-один”, “ти-одна”... Сивина
нам обом до лиця, до обставин.
“Я - один”, “ти - одна”... Одина -
візерунками талих прогалин
в кожнім кроці, що разом. Дарма,
нам не вийти удвох із гущавин
самоти, о столична зима -
тло віддалин.

І печать снігопаду.
                                    Пора
захмелілих вагань на порозі.
Древніх схилів імла цегляна,
далечінь поховати не в змозі,
бовваніє у криці вікна
за кордоном тепла - дивина,
о незмінно, картинно одна -
та сама пелена.

І столично-безжальна зима,
чарівниця ковзких будуарів,
наші кроки розводить сама
в різні боки одних тротуарів.
І вже завтра нічого нема,
крім вина із води, і причалів
учорашньої ніжності на
дні бокалів..."

Звичайно, це все дружині, з якою нині так непросто...

- Друже, ми готові!
- Нарешті :)
- Йдемо до Українського Дому, там висадилися сьогодні наші заньківчани - і Альбіна, і Христинка…
- Міг би і раніше сказати…

"і нічого у світі нема
крім терпкого вина й ритуалів
неодмінно доходити дна
між часів і бокалів..."
- Пішли!
                    У сквері, через дорогу, увесь в оранжевих стрічках Паніковський. Приглядається поверх затемнених окулярів: "Але хіба в Одесі таке побачиш? Я вам скажу - раніше такого не бувало. Я вам скажу навіть більше - де міліціонери? - Паніковському тут добре..." Дух Остапа Бендера, розтинаючи морозне повітря помаранчевим проникненням шалика і щиблетів звідкись, від засніжених перонів Жмеринки, чи від випалених ламбадою пляжів Капа-Кабани, зауважує: "Мaine junge Freund, перетнути Хрещатик сьогодні - це ціла історія. Бронзовіємо на очах! Кидайте свої нудні забави - завтра від слідів ваших ніг, моншер, тектимуть ріки нових часів."
"РАЗОМ НАС БАГАТО!"
Володимирко-Іванко з коляски, в такт скандуванню, твердо завченими рухами помахує кулачком - татко щасливий, публіка зачарована. Невдовзі юний революціонер затихає і весь неймовірний навколишній гармидер ніяк не впливає на його щасливі сни. Ловлю себе на думці, що нас і справді багато і можна оголосити ще одну невелику перерву у своїй політичній активності. Перемовлююсь з друзями-акторами щодо планів на вечір і полишаю їх перед зосереджено революційним Українським Домом допивати коньяк. Звідси до "набережної" метрів двісті, отож не скористатися такою нагодою просто злочин. В принципі, як і домовлятися про щось з акторами. Тут, звичайно, важливий сам по собі жест, пропозиція, намір, а станеться все одно по-іншому... А ось чим відрізняється, концептуально, літературний процес в Києві від процесів у Львові - сто, двісті метрів Хрещатиком і перед самим носом обрій, далечінь, перспектива. У Львові, щоби відчути це, маєш за вухо витягнути себе із кам'яних джунглів хоча б на Високий Замок, не даремно характерні галичанам ті всі психологізми, розрізи і січення падаючих конструкцій - та мало хто навіть небо над головою помічає. Немає ні неба, ні горизонтів...
                   Дивина. Пару кроків від Європейської, а навколо абсолютно безлюдно. Дніпро внизу накочується на далеч. Володимир Хреститель розшукує очима давно зниклу Візантію. Там один Стамбул, а тут інший. Утім громада пам'ятника під стать ландшафту, звучанню нашої історії, під стать нашій сучасності. Передам дружині, що творіння її прадідуся, лютеранина, європейця за походженням, і петербуржця за духом - барона Петра Карловича фон Клодта, Шевченкового знайомця і товариша - все таке ж - і живе, і тепле, і величне, і актуальне.
- "КУЧМУ ГЕТЬ!"
Молода компанія студентів, радісно скандуючи поспішає на Майдан. До зустрічі князю Володимире, до зустрічі пане бароне Фон Клодт...

                   А на площі Перемоги порівняно тихо - якщо не зважати на скандувальне ревіння клаксонів увінчаних оранжевими стрічками машин, весело літаючих туди-сюди, - "Ю" - "ЩЕН" - "КО-О"... Взагалі, біля Майдану оцієї автофейерії, через звісні причини, не помітно, а ось із вікон квартири мого іншого київського колеги Валєри (одні Валєри у цей день) - видно і чути все. Крізь трійний склопакет пробивається. Особливо, коли з'являються організовані "автооранжисти". Накопичуються перед світлофором в колону і з ревом очолюють рух параду до наступного світлофору.

Сім'я Валєри, схоже, вже звикла до гамору за вікном. Син, десятикласник, з ногою в гіпсі, зачарований звучанням революції, марить барикадами. Дочка, чотирьох літ, поза процесом - щось малює у моїй записній книжці - трошки прихворіла. Дружина Іринка страшенно нагадує мені мою однокласницю, в котру в початкових класах були закохані усі хлопчики - поки вона не переїхала до Києва - та звали її Світланою.
"Іринко, вас ніколи не називали в дитинстві Світланою?" Я чесно зізнаюсь у своїх дитячих комплексах, напевно намагаючись їх позбутися - позбутися не вдається...
Поєднуючи минуле із майбутнім, мушу зізнатися, що жінки моїх друзів і колег - це цілий пласт внутрішніх проблем. Не бачити в них жінок, сприймати їх лише тінями своїх чоловіків? Не торкатись глибин, не насолоджуватися порозумінням? Виходи існують, але за межами стандартної моралі? За тими межами, де, схоже і недосказаний апостолами подальший конструктив Евангелії? Ідеал Любові, як ідеал Життя, як наближення до Божественого - і не зменшення при цьому Життя в друзях, їх дружинах... Ех, любов-кохання! все зводиться до одного - яскравих моментів проходження вантажу інших через довічну Самотність власної Особистості...

Львівський художник Іван Твердун, з ким удвох ми декілька годин насолоджувалися гостинністю дружньої київської сім'ї, дорогою до Майдану, напевно, теж роздумував над виразно відчутим духом іншого порозуміння, що так весняно і стрімко виростає між україномовними і російськомовними українцями. А може мріяв про повернення до своєї майстерні, до недопитої пляшки віскі на столі... Та чим ближче до Хрещатику, тим сильніше проступав у його погляді інший образ - його музи, Лесі, тонкостаної студентки з дивно-чарівним обличчям древнєегипетської жриці...
                    Помолодшали музи чи ні? Моїй - сім років, але вона вже добре знає, як звити із татка кольорову композицію свого щастя...

Так...
ТАК!
                   Затоварююсь по повній програмі - пора входити в чергову ніч. Довгоочікувану, нормальну - зі снами на подушці, в теплі, серед своїх, родичів. Щоправда, всі кияни ніби стали своїми, але не всіх знав раніше, чи там на протязі життя. А, по-друге, приємно, ніби наслідуючи класика, сказати: "Привіт, Дронюк!". Класик вітався з батьком, а я з сином. Неперервана течія? Роман Іваничук входив у двері товариша і відомого в Коломиї лікаря Дронюка. Я ж у двері не настільки відомого в Києві, але направду чесного і талановитого кардіолога Любомира Дронюка. "Привіт, Дронюк!"
- "У Коломиї це звучить вагоміше разів у сто, та добрий вечір і тобі, революціонер! Ось прийшли з роботи - від телевізора відірватись неможливо. Та ще й чергувати ледь не кожної третьої ночі доводиться - очікуються масові поступлення. Та поки, господь милував, усе більш-менш спокійно..."

- Це добре, що спокійно, тоді щодо горілки - як лікар пацієнту, - істоті з вічно пробитим серцем можна? Прекрасно... Поїхали?!
                    Усі подальші неподобства, зрештою, припинила юна революціонерка, лікарева донька Богданка, але це вже інша історія. З майбутнього...

.................................................

Народження і подальші неприємності (поезії):

( Проекції на твердь прози продовження) 2003 рік
.......................................................................
20/06/2003

Очевидно настало літо. Повноцінне усвідомлення цього факту на моїй вулиці виникає не посеред полудня - коли у розчахнуте риб'ячим ротом вікно впливають разом із вуглекислим газом і запахи асфальту із потойбічних історичному центру околиць, а вночі. Вночі все і стається. Акустика, скажу вам, остаточно закріплює враження - ось воно, літо! І вікна його не приглушують. Відчинені вікна завжди роблять усе потаємне відверто показним. Спробуйте зранку, споглядаючи сонні, злегка інтегровані кавою обличчя сусідок по вулиці, відгадати - кому належить той чи інший незабутній нічний стогін. Добре, що національно свідомі українці ледь не всі за кордоном, козацьких пісень до світанку не чути, все ж таки відстань від Європії чималенька... Але ж, хто ж тоді каталізує нічні рапсодії чуттів тендітних? Літо, літо панове... Між іншим, у спекотні дні жінки дуже охочі, а ось у нас все навпаки. І це, не дивлячись на денне гортання меню і нічну тромбонну стимуляцію. Можливо винуватий стереотип, якась домінуюча умовна залежність, що літом виснажується? І очі за день пересичені і ефект зігрівання здевальвований наніц. Бліц, ще допустимий, а інше - важко, мотор не тягне виснажливих круїзів. Бо, щоби тягнув, потрібно стільки всього... Нормальне життя, у першу чергу. Бажання дожити до нікчемної пенсії, хоча і виглядає аморальним і не патріотичним, але змушує вибирати стриманіші ритми "гріховного" танцю. Шалене танго, швидше, пріоритет уяви. О, молодь, звісно, відривається по повній програмі, але ж у нас, сеньйорів, свобода вибору справжнього... Цим і живемо, це і стримує. А ще й літо і застережлива спека - ні, ні, чи там но, но! - киває костистим пальчиком...

Нічних рапсодій панночок тендітних
вервечка молитовна пасмо вулиць
повила-оповила, захопила...
Обіймів течія з химер цегляних
виточує зображення подробиць
всілякого використання тіла.
Єднання, сестри і брати, для діла, -
повчає скаменілий богомолець
самотнього отця, що стис руками
розчахнуту принадами уяву
і ловить за дахами плин невинних,
чомусь невидимих земним, святих...
Муж скаменілий тика пальця в мряку
і вчить отця до проявів рослинних,
та мох і патина не тішать серця, -
живий святенник мертвому не рівня...

До речі, повертаючись поглядом у весну, з її пахощами і відлуннями, війнами і глобалізаціями, чомусь найважливішим бачиться саме відкриття Вірменського собору в повному обсязі. Як Львів жив без його щоденної відкритості? Вочевидь, древні християни були не такі зануди, як пізніші, - що й відчувається у повній мірі там, у соборі, але й довкола нього і зараз, влітку...
..........................................................
..........................................................
.................................................

Народження і подальші неприємності (поезії):

( Проекції на твердь прози продовження) 2002 рік.

31/12/2002. Новорічне

"Пливе у тузі нез'ясовній
у бляклу цегляну надсаду
нічний кораблик негасимий
із Олександрівського саду,
нічний ліхтарик нелюдимий,
що на троянду жовту схожий,
над головою своїх любих,
в ногах у перехожих.

Пливе у тузі нез'ясовній
бджолиний хор сновид і п’яних.
Світлину у столиці сонній
чужинець робить снів різдвяних,
і виїжджає на Ординку
таксі з сумними сідоками,
і мертвяки зійшлись для знімку
з особняками..."

(Тут і далі -"Різдвяний романс". Й.Бродський - Євгенію Рейну - З любов'ю - 28.12.1961р. переклад Володимира Ляшкевича)


І куди тільки доля не заносить, та ще й на Новий Рік. А що робити, коли Найкраща, Єдина і Кохана, намучившись зі мною в колишньому королівському місті, нині заселеному, в основному, варварами, грізно тупнула ніжкою і купила білети додому? Детальніше формувати інший бік її медалі, ще відомий як Легіон Пристрастей - недалекоглядно, тому піддатись ніжці видалося мені як мудріше, і, як це завжди трапляється в стосунках із жінками - приємніше...
Столиця російського царства, постійно перебуваючи в стані "справедливої" війни, нині, в паузі між ворожими терактами, здалася добряче втомленою від самої себе. Це вам не столиця україно-слов'янського обійстя, де мудрий Ка ще тільки розпочав епізод із "бандерлогами".
Тут цей процес, схоже, вже доходить до кінця. Вельмишановний Історик, син вельмишановного Поета, пан Лев Гумільов, сказав би, що кількість пасіонаріїв різко зменшилася. І добре, що зменшилася. Воно печально тільки на перший погляд, на другий - спокійніше.

"Пливе у тузі нез'ясовній
співець печальний по столиці,
стоїть при гасовій крамниці
двірник печально-круглолиций,
спішить по вулиці самотній
коханець сивий і красивий.
Весільний поїзд опівнічний
пливе в журбі непояснимій.

Пливе в імлі замоскворєцькій
плавець в нещастя випадковий,
тиняється акцент єврейський
по жовтій станції печальній,
і з любощів до нерадіння
під Новий Рік, у день недільний,
ступає миловидна краля
в невикритій своїй печалі..."

Москва. Холодний, синій вечір. Єдина і Безкінечно-Непізнанна з майже дорослим інфантом і зовсім юною принцескою зникають в "Магдональді". Залишаючи мені картинку довкілля, яку вони, звичайно, бачили кожен по-своєму, а я намагаюся поєднати в щось одне і тому, з таким немислимим обсягом ніяк не протиснуся в стандартизовані цивілізаційні рамки. Але звідти тягне теплом і ще чимось, ароматизованим, - тож чорт із ним, з баченням, із глобалізмом і антиглобалізмом, - мінус двадцять, врешті-решт, паузи необачні.

"В очах пливе холодний вечір,
тремтять сніжинки на вагоні,
морозний вітер, блідий вітер
червоні огорне долоні,
і ллється мед огнів вечірніх,
і пахне солодко халвою,
нічний пиріг несе Святвечір
над головою..."

Вагон метро тягнеться краєм Ізмайловського парку. Сніжно, чисто, безлюдно. Велике мовчання - фундамент гармонії. Без непотрібного з'ясовування розбіжностей. Вони, ці розбіжності, були, є, й будуть і ніщо з ними не зробиш, але є і Святвечір, і людяність, і тепло осель, і ми з Коханою, що живемо поруч одне з одним. Гармонія з великим мовчанням і строгішою розмовою із собою, далеким і від латини, і від старогрецької. І варварськи тішить приємне передчуття скорих футбольних любительських баталій, і пивні рекреації опісля. І тішать обрії, щедро засніжені рівнини й ліси, пропорції ефіру, потоки енергій ландшафту, обсяг - дружній у фізичному сприйнятті і - бажано би рівноважний терезам свідомості...

"Твій Новий рік на хвилі тужній
посеред гамору міського
пливе в зажурі нез'ясовній,
немов життя почнеться знову,
неначе буде сяйво й слава,
і вдалий день, і доста хліба,
немов життя піде направо,
хитнувши вліво... "

Природа речей - неоднозначність відчуття та істин, і щемка радість від Життя. Від його нескінченості - даної нам тут в Поезії, в Музиці, в Творчості, в Гармонії, що, відкриті для себе і пребудуть в мені - Damnosa guid non inminuit dies?


З Новим, 2003, Роком!

28/12/2002. Стосовно часу


Ні півночі, ні Германа, ні карт, -
один печально-нескінчений жарт...
Але пейзаж цегляний за вікном
вкриває відбиття на склі. Чіткіше
і веселіше, з кожним новим сном
привабливіше, і, невже, вільніше.


На обрис даху зниклого будинку
виходить тінь кота, зимове сонце
висвітлює минуле і майбутнє, -
минаючи зупинку "Homo esse",
збираєш вміст у образ "незабутнє"...


Час в цілому не рухається швидше, чи повільніше. Ось в конкретних випадках - навпаки. Просто в мене постійно щось відбувається. Але, кажу собі, я ще відчуваю паузу, паузу між подіями. Подіями дрібними, капосними, вимогливими. Паузу я можу збільшувати, чи зменшувати, але вона, одначе, чомусь завжди залишається дзеркалом. І викривлення, які раптово зауважую там, не виглядають випадковими, і межі пауз так збігаються з межами "я"-відображення...
"Багато часу - при безконечній і наглій присутності відсутності грошей" - підключився до моїх роздумів дружок Славко - Контрабандист. Вивалившись із потягу "Ужгород - Київ" із двома ящиками абсолютно сфальсифікованого напою "коньяк Закарпатський", та ще о восьмій суботнього ранку, він був гармонійним продовженням ряду подій для мене, але, що цікаво, і продовженням безподійності для себе. Хоча, насправді, це не зовсім так. Самотні зими на диких кордонах Бегемотії йому врешті надоїли настільки, що він знову став істориком. Колись набута освіта, після п'ятнадцятирічної не_бізнес_ перерви, висвітила над пітьмою щоденно- ніякого екзистенціалізму щасливі шкільні обрії з безмежними 1.5 гривнями за урок. Місто над Ужем потребувало вчителів, а Славко - грошей, хоча б якихось...
Але коньяк був абсолютно непридатний для широкого вжитку в межах мого світу...
"Добре, беру" - недовго повагавшись, кажу дружку, -"але не цей засіб від безталанних літераторів, а твої згадки, такі собі мемуари Контрабандиста". Він відразу погодився. Тим більше, - нині він вже не Контрабандист, а вчитель історії у прикордонному місті, але це, як мені здається, речі споріднені життєвою практикою...

З мемуарів Контрабандиста:
Згадки Контрабандиста: Ми зручно розмістилися в пивній церемонії і зачепили сторінки минулого - кумедного і не дуже...
Хронік: Коли забираєшся в минуле, краще починати не з початку, а приблизно із середини. Наприклад, з Ужгородського антуражу (19) 88 року розливу. Чудесний був час, скажу Вам. Час циганського бутлегерства, інтервенції до Югославії, Венгрії, Польщі, буйного кооператорства, світлої віри в людство і в себе. Ні, життя, тоді не здавалося чимось неймовірним, просто все чомусь ставало ніби простіше і ближче, значно ближче. Наш герой, на той час, арендував квартирку в одного змученого переслідуваннями кооператора (одного з перших, але із не успішних) - мосьє Котова...
Славко Контрабандист: Саме так. Підтверджую. Як на сивій книжці. Орендував. У Котова. Цікаво, що це була його єдина квартира, в якій він до мене і проживав. :) Хоча, насправді, все відбулося без жодного насильства... Пан Котов, зрозуміло, що із чисто філантропічних поглядів, позичив одному, як на мене, вельми підозрілому суб'єкту Х чужі гроші. Під 100 відсотків на місяць, на невизначений термін. Містер Х пропонував платити 100% щотижня, але мосьє Котов великодушно відмовився (!, які часи!), цілком достатньо і раз на місяць. Після передачі грошей пану Х, приблизно за тиждень до першої виплати, містер Х зник, як зникають речі, що набули достатньої для цього вартості. Мосьє Котов захвилювався, бо гроші, які він отримав на житлове будівництво (!) і офіційно на рахунок свого КооПа "Експеримент" , надавалися теж під цікавий відсоток (приблизно 25 % щомісяця)... Зустрілися ми з мосьє Котовим приблизно через місяць по зникненні м. Х, і цілком випадково. Вигляд у мосьє був явно скаламучений. Я тоді активно роздумував над ідеєю створення власної агенції "Приватного детектива". Вислухавши бідкання мосьє. Мені зразу стало зрозуміло, що робота накльовується, і обіцяє стати серйозною. Світитися у новому статусі за старою адресою (батьків), не мало змісту, і тому я запропонував мосьє тимчасово віддати свою квартиру мені під бюро розслідувань даної господарської дилеми. І той погодився... :)
Хронік Мій гріх... На жаль, ви познайомилися в мене вдома. Хоча, це доля, правда, а від неї куди й подітися? Можливо ти не знаєш цієї історії, та перед тим, як ти продовжиш, я розповім звідки взявся мосьє Котов в Ужгороді. Можливо його портрет дещо пояснить всю ту божевільну історію, про яку я дізнавався з різних джерел, а зараз ось, напряму, від тебе.
Отже, женившись на п'ятому курсі на чудовій і такій беззахисній сокурсниці, яка волею Промислу була дочкою одного із міністрів (!), Котов, по самі гланди накачаний ідеологією будівника комунізма, вирішив самостійно будувати свою долю. І, прихопивши юну дружину, причалив у скромному заводському гуртожитку, і на скромній посаді інженера, якоїсь там лабораторії дефектоскопії. Завод був чи не найбільшим у цьому прикордонному містечку, хоча і нагадував уже велику бульбашку (яка і справді лопнула пізніше), але активно розростався і далі. Промучившись декілька тижнів у гуртожитку, молода дружина мосьє Котова втекла до Москви, утім, ні крапельки не змінивши поглядів мосьє, на життя. Він купив кота, крісло-качалку, заклеїв вікно, надто сонячне, якоюсь півпрозорою фольгою і ввійшов у сутінки буття...
Читати далі...
.......................................................................

10/12/2002. Про безпринципність.

Дослідження не безкарні. В кращому випадку наштовхуєшся на парадокс. Осягнуті й подолані матеріальні труднощі виводять на передові позиції сантехнічного, мулярсько-малярського, електротехнічно-електронного мислення. І воно, це мислення, відповідне кам'яному віку наших досягнень і проблем, мені потрібне? Украй шкідливе. Тільки і насолоди, що виконується єдиний принцип, якому ще зберігаєш вірність - "роби, що повинен". Звичайно, коли вже нікуди дітися. Ось і "зробив", що повинен, - багнюка під фундаментом, закладеним у 1648 році (якраз перед приходом до стін королівського міста українського пароплава з Хмельницьким на кап. містку), в результаті раптового висушування, почала перетворюватися на легковажний порох... Naturlich, так як українська урбаністична практика ще тільки формується, то фундамент було підперто російським матом із польськими заворотами. Ефективна виявилася суміш... Тут і Поезія несміливо визирнула. Можливо, власне такий перебіг подій і є характерною рисою справ Поезії. По-перше, - незавершеність ситуації ( і справді, "дідько його знає, чим це закінчиться"), туманний погляд у даль в наявності, по-друге - витримана мистецька безпринципність, - ніколи не йти в заявленому напрямку до кінця, до "наукового" результату.

"Поезію, напевно, вирізняє
відсутність чітко зримого кордону..." Як подейкував поет Й. Бродський.
Щоправда, цікавий і контекст:

"Юрба жестикулює. Юнаки,
мужі статечні, посивілі старці,
гетери спритні, з грамотою знані, -
одноголосно стверджують, що "ні,
раніш такого не було" - причому
не називаючи, якраз чого
"такого":
мужності чи ж бо холуйства.

Поезію, напевно, вирізняє
відсутність чітко зримого кордону..." (Й.Бродський "Після нашої ери"


Отож Поезія, як саме Життя. Древнє римське воно, чи нині Львівське, - в аурі туманного Промислу. І без прискіпливого вглядування видається зовсім не принциповою річчю. Поезія, звісно. В розумінні первинності, чи там першості. Але, як згадують, авторитетний Гете одного разу зауважив, що поетично пише той, кому нічого сказати: слово тягне за слово, рима за риму... Отож бо і кажу, - в кращому випадку наштовхуєшся на парадокс. Парадокс...
.......................................................................

7/11/2002. Стосовно андеграунду
-"Життєва практика і Поезія. Або заземлення і сублімації. Власне кажучи, у голові кожного поета мають бути більші чи менші крихти порозуміння з життям. Значить гармонія повинна простиратися і на матеріальне оточення поета, вірніше, ним створена гармонія має спостерігатися і за межами творів." - промовив я Легіону пристрастей у відповідь на пропозицію найняти "могильників капіталізму". Пролетаріат міг бути потрібним не за для практичного знищення раритетних залишків соціалізму, а для зупинки будинку, що продовжував вперто повзти у напрямку Полтви. Річка Полтва останні п'ятсот років не судноплавна і тому нерозумний будинок мав бути зупинений. Але без пролетарів. Бо, як свідчить історичний досвід, паразитів жде біда. Отож під нажаханими поглядами рідних і близьких я пірнув у гробівець під будинком і винирнув з водостічного колектора у подвір'ї. Цілковитий андеграунд, погляд, так би мовити, з труби. Свіжі запахи, звуки після годинного перебування внизу видавалися одкровенням, майже рівним одкровенню про практичну відсутність дренажної системи будинку. Води, наче кролі, прогризли катакомби, їм прагнеться Полтви і моря, свободи і плювали вони на необхідність текти трубами. "Свобода руйнує необхідність" - заявив я вдома переляканому квітнику, - "тому платити комунальні врешті-решт безглуздо, потрібно переселятися, або рурити гробівець..."
Отож поетичні сублімації при відсутності гармонії за межами творів. Допустимі чи ні? Важко сказати, але те, що поет повинен опиратися на усвідомлену твердь - це точно.
.......................................................................

30/10/2002
Необхідно. Від цього слова миттєво зникає поетичний настрій. А коли до нього додається перелік крамниць, а ще гірше - установ, то наступає повний гаплик. Безумовно Гегель помилявся. Яка зі свободи необхідність? Свобода є свобода, - вона завжди в мені. Може проявлятися, чи не проявлятися, коли на неї наїжджає необхідність... Причому, зауважте, необхідність існує поза мною. Якщо Вищий сотворив нас по образу близькому до Себе, при чому в стані творчості, а не необхідності, дав нам частку Своєї свободи, яка в мені ( моя свобода закінчується там, де починається свобода інших), то існуюча необхідність, якщо б вона була свободою, не диктувала би мені безрадісні сторонні переліки магазинів, а ще гірше - установ. Отож або Всевишній, даючи нам органи відчуттів, заклав їх постійний конфлікт із свободою, яка є необхідність, або дефектів у конструкції "з вище" немає, і наявність задоволення (І сказав Він, що це є добро) - означає і відсутність будь-якої "необхідності" в свободі.
А тому - продовжую займатися поезією, вирішивши жити без установ, а до магазинів заходити при нагоді, у всякому випадку до приїзду легіону, - тоді моя свобода породить творчу необхідність піти до крамниці? Ні, усе таки - жаданність, а не вимушеність, бо бажано, щоби це зробив саме я, а не вона, - інакше мій Легіон пристрастей, себто вона, знову трансформуватиме мій світ до повної втрати поетичного настрою...
Отож, пане Гегелю, - бажано, а не необхідно,- в протилежному випадку ні поетів би не існувало, ні настрою, ні добра, ні міні сонетів ...

Моя свобода, видно, прагнути тебе,
жадати, бачити, поволі осягати,
знаходячи, - терзати й покидати,
допоки знову спрага не прийде.

Одначе, пастка. Біг по колу. Без кінця
вертатися туди із-звідкіля полинув
до обрію, що хвилі безупину
вертають в не осягнуте буття,
ефірні хвилі, - горизонт надій...
.......................................................................

26-27/10/2002
Що таке сучасна Львівська поезія, як не акція? Потрібна, передусім, за для бачення себе у розшарілих від переживань очах свідків і хроніків. У цьому контексті модернізм живіший всіх живих, але в контексті автора, що бачить тільки себе, дорогого, - модернізм перетворюється на постмодернізм, себто відбувається заперечення заперечення і все це стається і продовжує ставатися в конкретних поетичних головах. Питання, чому конкретного читача масово не цікавить заперечення заперечення в конкретній голові, має тому цілком очевидну відповідь. Цікаво, що і дзеркало підтвердило істинність моїх поглядів. Не привабливо.
А Легіон пристрастей, деталізувавши попередні результати містично-еротичних розшуків поза межами сім'ї, ще вчора віддався непереборному потягу до рідного батьківського дому. Отож у дзеркалі тільки я один. А природа, як відомо, не терпить порожнечі, - не помічаючи постмодернізму, волає телефон. Поет Назар Федорак говорить, що я перший, кому він дарує додаткову годину з 24-00 до 24-00 з 26 на 27 і кнайпу на Руській 4 - "Не Гердан" (Нині "Синя пляшка"). "Пропозиція необачна ", - кажу йому,- "бо я від ранку п'ю аустер, і Легіон покинув мене." Федорак, відповів, що в таку сирість він теж не проти, але вживатиме компоненти окремо. Тобто, до кави додасть води, а до горілки - пряник. Пряники, до речі, принесе поет Назар, який Гончар. Тобто, та складова, яка Назар, несе пряники, а складова - Гончар - шахи. І принесли, що характерно, для верлібриста... Розігрувався Сицилійський Захист навпаки. Назар Гончар, зробивши свій перший хід білими F2-F4, став очікувати мат на третьому ході, виголошуючи при цьому свої "Назарачки", - це коли читаєш туди, як назад, але з продовженням у "туди", - паліндроми з хвостиками. Федорак, метким поглядом ліберо футбольної "Баварії" зрозумівши сенсовий капкан, тим не менше став з Е7 на Е5, потім на стільчик, звідки і проголосив, як завжди, якісну поезію, і з, як завжди, манерно прихованим, не обтяженим зайвим безміром, змістом. Компанія журналістів і таких, як і я, поціновувачів, дружньо випила за гармонію, вижидаючи продовження, поза як боротьба шах-поетів точилася і за володіння Назаровою горою, - такого собі дублікату Олімпу на Тернопільщині. Відома гра в короля гори отримувала простір як в духовному, так і прикладному. В духовному зустрілися дві цілком різні системи. Гончарове шукання прихованого і символічного супроти Федоракового неоакадемічного начеволодіння красою. І краса рятувала світ. В прикладному ситуація складалася не так очевидно, особливо, коли на проміжний хід Гончара, Федорак вирішив відповісти відмовою від гори Назарової, відклавши мат ферзем - на другому ході! - до інших часів. Я сидів біля шахівниці і бачив, як ридало чорне воїнство, очікуючи даремного подальшого кровопролиття. А як інакше, якщо поезія тільки й починається опісля міщанського безпорадного "даремно"?..
"Важливо, що древні, заповняючи існування хлібом і видивом, не розумілися так на поезії, як ми, - отож прогрес безумовно існує!" - мовив я до свого постмодернізму, на що той відповів, що древні на сходах не мочилися і не читали "Гарі Потера". "А Француженки?" - тицьнув я найпотаємнішим і найвагомішим. Постмодернізм матюкнувся стосовно Наполеона і запропонував нічию. Я, взявши приклад з Назарів, погодився. Бо дзеркало любило постмодернізм, а входити в протиріччя із дзеркалом я не наважився.
.......................................................................

22-23/10/2002. (продовження)
В Ужгороді все стало на свої місця. Ой, недаремно Петефі їздив до Мукачівського замку. Та з поетами завжди так, беруть з піднесеного і тягнуть до широких верств. Пов'язують небесне і земне. Поєднання, власне, відбувається в лівобережному скверику біля немоторизованого моста через Уж - на площі, колись Сталіна, потім Возз'єднання, нині - Петефі. Файне місце. Від моста гірським потічком долинає дріботіння цимбалів, огорнуте награванням гармоні. Якщо Закарпатська частина Бегемотії колись народить свого Поета, то його звучання буде саме таким. Петефі певно думає про те саме, бо зосереджено поглядає в напрямку музикантів. На боці у поета серйозна шабля, вона демократично засунута у піхви, чи там до палашу, останні десять сантиметрів якого блищать не гірше пальця Корятовича. Ось він - народний герой. Ось вона - перевага обласного центру над районним і, врешті-решт, слов'янської "щирості", над сором'язливістю чи пихатістю "гунів"... Саму містерію натирання нам спостерігати не вдалося, проте за пару кухлів пива нам пізніше розкрили таємницю у всіх її неймовірних і різноманітних подробицях. Не стану їх оповідати, бо не вірю у моральну ймовірність деяких технічно можливих людських учинків. Безумовно, нам потрібно було більш наполегливо порозпитувати Ужгородських панночок, але вони тільки таємниче посміхалися худорлявому Шандору і я зрозумів, що довкола справжнього Поета завжди існуватимуть жіночі таємниці. Контрабандист ще деякий час вивчав сліди навколо Символу. Затим присів на начищену бронзу, хмикнув і ми подалися оглядати пивні кирпи на стороні правобережній. Кинули монетку музикам, потішили око забудовою набережної. Це вам не Мукачево. І Ужгородський замок, хоча і поруйнований, але гармоніював із забудовою, в замку, казали є Змій, і потрібно було б його оглянути. Одначе до замкового Змія ми так і не дійшли. Небо кінцево затягнуло хмарами і в субтропіках пішов дощ. Швейкова неспішність колись кінцево поєднає нас одним пивним мостом із Прагою, - проголошував я контрабандисту... Той відповідав, що там він і закопав цирконій... А в очах моїх плинули Львівські вулички, загромаджені історичним мотлохом, - все не те... Аж ось, підозріло виблиснули могутні чоботи, Командор?! Ні, доне Хуане, - Первопечатник... і відразу вслід аварійно заблимала чергова нота від півкуль Головного Пульту...
.......................................................................

20-21/10/2002
Коли сірі дні довели до відчаю, а споживання алкоголю до офіційної ноти з боку залишків глузду, - мені явилося видіння поїзда. Врешті-решт, втеча, навіть віртуальна, - непоганий вихід із даної ситуації. Я зручно розмістився на полиці вагона третього класу і, ремствуючи на занепад уяви, поплив до пробудження. Пробудження відбулося на станції Мукачево - там, до речі, всюди пишуть і говорять саме Мукачево, "Мукачеве" вживають тільки наші філологи, що, зрозуміло, мудріші за інших. Хоча інші вживають і Косово, і Сараєво, і т.д.
Власне, у всьому винний мій дружок Славко, колишній Контрабандист. Жадання перетинати кордони - єдине, що залишилося в нього від історичного минулого. І живе він біля кордону, з якогось його боку... Отож він і сотворив цю нову реальність. А я до неї і втік. У всякому випадку, коли уявне розтануло, над площею двірця сяяло сонечко... А тлусті радянські зорі і такі ж хліби, прикрашаючи стіни, посміхалися і до мене.
Мукачево. Чомусь весь час мого короткого перебування тут було відчуття, що окрім замку, ще щось пригнічує простір над долиною чудної Латориці. Якось тут не по нашому, не по-слов'янськи. Бардак наш, а ось відчуття, що розведений він на чомусь не нашому. Навіть майстерні постаті Кирила і Мефодія, котрі працюють над алфавітом на курганчику корінного жителя цих місць Ілліча, не виправляють ситуації. Дорікнути нам, що дана земля - не слов'янська, теж особливо ніхто не може, але традиції, так саме вони, інші. Ось, що, власне, і гнітить. Традиції розбивати стоянку на обережній відстані від річки, надавати перевагу горизонтальному, ніж вертикальному, зростанню... Щось від гунів, чи від племен, які обступали Єрихон? Так чи інакше у видимому немає єдності. Фортеця і забудова міста - два ворожих табори. Але полишаємо війни. Займаємося тим, що єднає. Наприклад, містично-еротичними скульптурними символами. З цього погляду сумних міст не буває. І навіть Мукачево веселить. Звичайно Мукачеву далеко до Парижа, в центрі якого, на відомому російському кладовищі, знаходиться ( до нещодавно - в лежачому положенні) бронзова фігура ... (назву не приводимо, бо ще позови накличемо на свої не тверезі голови). Так ось, на потемнілій старій бронзі вилискує натертий до блиску настовбурчений гульфик. Частина одежі, яка прикриває саме те, що найбільше хвилює жіночу підсвідомість, користується неймовірною популярністю. Вважається, що потлумившись трохи на цьому бронзовому гульфику, шановні отримують гарантовані перспективи по жіночій частині. Воно, звичайно, на кладовищі так негоже робити, але хіба втримаєшся від хороших перспектив? І охорона не допомагає, - блищить соромітник... Звісно серед гунської частини Мукачівського обсягу нам зі Славком знайти нічого не вдалося, хоча кладовищами ми не бродили, але в замку! В замку! Знайшли.
Символ був цілком пристойним. Ніякого вам декаденства. Князь Федір Корятович, муж у розквіті всіх сил. У далекому 1394 році князь Федір прибуває з дружиною в Мукачево й поселяється в замку. Таким ми його і знаходимо - дуже натуральним. Зауважте, жодних гульфиків, - охайні просторі шати. Сильні руки, вольове обличчя. Особливо привертає погляд грубий вказівний палець лівої, яким борець проти мадяризації і латинізації, вказує на твердь під нашими зі Славком черевиками. На коліна! Перепрошую, - наша твердь і все тут! Палець повен внутрішньої сили, добре анатомічно виліплений, аж занадто добре і під правильним кутом розміщений. І блищить, як блищить! Опитування Мукачівських жінок потім підтвердило нам, що вони за нього ще й як трималися, бо... це на щастя. Але цікаво, що в "гунському" місті символ - "слов'янин", а в "слов'янському", поруч, Ужгороді - "гун". Про це трохи згодом. Проте, кидаючи дрібні монети в загратований колодязь, що в ногах у князя, - ми з контрабандистом саме так зрозуміли пальцевий натяк - і вимірюючи на слух глибину замкової криниці, мимоволі зауважили меморіальну табличку поруч. Якогось там квітня 1846 року місця ці навідав видатний угорський поет Шандор Петефі. Ура. Розважаючись, ми і не здогадувалися, що доля не спроста на плацу Верхньої фортеці прошепотіла "Петефі". Але в Ужгороді ми все зрозуміли. Відразу.
.......................................................................

15/10/2002
Моїй улюбленій частині міста властиві розрізи. Звісно на окраїнах багато перспектив, одначе, щоби перше, і друге мирно жило разом, - ні, таких місць так мало, що можна виводити правило відсутності. Можливо тому виною коротка влада робітників і селян, що під патронатом найрівніших з рівних, найсумлінніших і найчесніших, засмітили пагорби, оточивші долину старого міста, різними неподобствами, - очі не хочеться зводити. Та й дощ притискає. Одна втіха - вивчати нутрощі повзучих до свого кладовища колись прекрасних жилих будинків, колись прекрасних сходів, незабутніх пивних підвалин, затоплених розпачливими поглядами колишньої пивної королеви, тінями минулих втрат і досягнень. І таким чином ставати більш схожим на психолога, аніж на філософа, фантастом, аніж співцем неореалізму. А в сукупності - психопатом, і як інакше, якщо справді вникати у стан справ, а не прикриватися знанням традиційних для Бегемотії пасивних і не зовсім філологічних зворотів. Щоб переконати самого себе у вище народженій думці, човгаю вже пізнавшим порожнечу бокалу оком обкладинками майже класиків, майже книгарні. Ось. Чи не найкращий? Віктор НЕБОРАК, (і чим інтелектуал Віктор не зразок не психопата?)

ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

ВОНА ПІДНІМАЄТЬСЯ, ЯК ГОЛОВА,
відрубана голова волоцюги.
Вона промовляє уперше, і вдруге,
і втретє свої потойбічні слова:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Над юрмищем площі нависло навскіс
її всевидюще летюче бароко.
Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз
тінь відкидає, важку і глибоку:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Сокира невидима в місто ввійшла,
стягнути з помостів тіла безголові,
роззяви напились дешевої крові,
та зішкребе слід іржавий з чола
ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Жереш мелодрами телевізійні?
Ти розглядаєш драконів за склом!
Стіну тобі проламає чолом
ожила куля з Оркестру Фелліні —
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Запам'ятай, не сховатись ніде!
Площа приходить у схови, площа!
Бруківку темну свято полоще
і в Реберітаційне небо гряде
МАСКА — ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ГО ЛОВА ЛІТА
ЮЧА ГОЛО ВАЯ
ЧАГОЛО Ю АЯ
АО А О

Що ж, реберітаційність, так реберітаційність. Ковтаю. Але, наче у відповідь на таке отруєння, зринають у голові власні хімікати:
"Товчем пласти життя на різний смак,
однак завжди філологічний,
Неборак?..."
.......................................................................

11/10/2002
"El Greco" ховається позаду нашого місцевого варіанту Бастилії. Вхід і вихід вільний. Навряд чи маленькій художній галереї потрібен цей краєвид, чого не скажеш про в'язницю. Але і сума, тюрма і все мистецтво Бегемотії нині поряд. Такі ось наші слов'янські традиції. Отже, за рецептом "грецької зали" від Райкіна формуємо милий серцю порядок речей: пляшки білої, "Бородінський", і три плавлених, не окрилених назвою, сирки, затим декілька поетів, декілька слухачів, декілька журналістів, стіни з картинами, холодний вечір за вікном і, звичайно, Микола - директор і власник "El Greco" - такий собі замучений пожежниками Карлсон. Найкраще пити горілку, звісно, тільки з Миколою. Але, що поробиш, якщо набігло стільки народу. Колоритніший за всіх - Роман Схиба. Знаний поет покинув столицю Бегемотії в кедах і одежі підозрілого походження, повністю розвіюючи чутки про краще життя там, де нас немає. Він читає свої вірші першим і, розкривши жменю, показує гарненьку, маленьку останню свою збірочку, потім жменя закривається і Роман займається медитацією, награючи пальцем лівої по лобі, а правої - по коліну. Файно. Особливо після четвертої. Дещо одноманітну, як на мене, часто близьку до поверхневого бачення, площину Романових січень, ми, по-черзі, викривляли читанням (його збірочки) і своїми віршиками. Без напруження, без надміру. І, знову таки, жінкам сподобалося. У Миколи завжди так, - добре. Затим, взявши ще білої, ми дружньо пішли в дощову, холодну, але чомусь вже не таку відразливу ніч. До художника Осовського, - містичного продовження "El Greco", але це вже історія для іншого видання... Одначе, вертаючи до Романа - чесно - талант і хороший хлопець, і ще багато зможе. Якщо не застигне від морозів і нахилить крутіше кляту площину, та ще й закружляє з нею, як Гончар і його глечикова старість...

ГОНЧАР І СТАРІСТЬ від Романа С.

А як відлетять лелеченьки,
То вже і час уродин.
Ти випестиш собі глечика,
Котрий над усі – один.
По вінця наллєш і дочиста
Осушиш на честь рідні,
І в білім шалу від почестей
Розгатиш його в дрібні…
І здвигнеш плечми похилими,
Забувши своє ім”я,
І друзки збереш по килимі:
Вони – покута твоя.
Посій їх тепер долиною,
І мучся собі дурним:
Що глечик зробити глиною –
То важче, ніж глину ним.

...................................................................

7/10/2002
Сірі дні все там же, поезія не бачиться ні в собі, ні поза собою, помітні тільки неприємності. І бомонд. Пересічні розмови в непересічних місцях постійно виявляють оцей бомонд з дивним антаблементом - не те, щоб руни на лобі, але древні, неясні письмена точно проступають. З одним і тим же текстом. Втикає такий бомонд пальцем в ескізи одежі київських князів часів Микити Кожум'яки і перепрошує. Мовляв, чому на Візантійський манер, а не на Римський. Воно б мені зрадіти, - ось ще один, як і я, Західняк. Якби не руни. А що, - кажу, - носили? Виявляється, що і не вилазили. В усякому випадку, є одна така книжечка, де вся правда і виплила. Римські і тільки Римські. А ще бажано, стилізувати в жовто-блакитній гамі... А як же бути із Софією, - вражено згадую вже і не прообраз, а тільки про храм, - з фресками як? Пензлювати теж?.. Архітектор-реставратор. Бомонд. Сірі дні? Напевно, що ні. Пасіонарність? А може, як то люблять проголошувати люди з великої філології ( як видно і з великої архітектури теж. Ред. ), усякий переклад вимагає декодування. Такого, щоб і автора ніхто не впізнав? Бо інакше не цікаво. І що маємо? "Листи Римському другу" чи комусь іншому...


"Сильний вітер і бурхливі надто хвилі

Скоро осінь змінить фарби неохайно.

Знай же, Постуме, ці зміни цікавіші,

Ніж новенька модна сукня на коханій...


А між тим, це робоча версія перекладу однієї справді талановитої столичної письменниці...
.......................................................................


4/10/2002
"Золотий Лев". Великий театральний експеримент - єдиний вихід із сірого похмурого дня. Кудись в незбагнене.
Галантний директор доброго театру, пан Андрій, ощасливив мене і той легіон пристрастей, що, стоячи обличчям до мені невидимого, стільки років вже прикриває мою спину, пропусками на "Гамлетові Сни". "Cни" привезла труппа Харківського державного академічного під режисурою тов. Жолдака, Тобілевича IV - пароплава і чоловіка, про Шекспіра в програмках пишеться нижче і англійською. Це заінтригувало, як і все те, що говорилося про пароплава і чоловіка.
Театр Скарабека повен. Холодно. Статус національного поки не гріє, але білети вже зо три місяці як значно подорожчали. Дійство склалося з трьох частин, - дві я бачив, а з третьої пішов пити вино. Шекспіра так і не зауважив, можливо він перебував саме в англійській версії вистави. Побачив видресовану зграйку шоуменів, що робили акцію. Таке собі продовження великого еротичного балету нині покійної НДР (кавалка Германіїї) з німецькою ж попсою. Але ж еротика без інтиму, як для ще не імпотента? За це може заплатити глухий до нашого слова Захід? І це можуть йому запропонувати актори Бегемотії? - Гарну картинку, рухому і різнобарвну. Між тим вона вже навіть і не комікс, - бо все індивідуальне свідомо викреслене, бо, навіть, титри до згину і плазування тіл не приведені. "Це майстерне, але порожнє для серця шоу і зроблене не для нас" - проголосив я (з солітером) в чарівне вушко. І покинув свій легіон. Легіону ж сподобалося, легіон сказав, що всі актори мріють так "відірватися" на сцені. А я мріяв про пиво, а пішов пити вино. Яке ж, до чорта, пиво без шпикачок? Але жерти шпикачки об 23 запізно. Не запізно відкривати Шекспіра і відчути, що експеримент із полегшення класики, звичайно має право на існування, проте наявність Поезії і слова, і конкретної особи - це справжнє, інше - розвага. Але Шекспіра я не відкрив...
......................................................................

30/09
Чи може зіпсувати добрий настрій одна поетеса? Питання серйозне, особливо, коли хочеться затримати в собі гармонію ранкового церковного калатання на любій Вірменській. Простого і ясного. Ліляна К. Будинок офіцерів.
Торжество філологічного бомонду. Читання віршів, однакових, розфарбованих навіть не в дитяче-юнацьке Мандельштамове сусальне золото (його) дорослішання, а в пишноту перезрілої марноти-марнот. Постійного порожнього народження форми, форми без змісту. Треба віддати належне Ліляні, кожен вірш вона закінчувала грою на офіцерському роялі. Вся імпреза творилася в такому собі зальчику персон на сто, вибудованому для насолоди чорт знає кого років за 50 до приходу червоного офіцерства. Рояль теж "дорадянський". Чи був останній знайомий із великим другом усіх роялів - поруччиком Ржевським залишалося невиясненим, поки Ліляна грала мініатюри, котрі я міг і не впізнати, - все було якось оправдано невідомими задумами композиторів і їх упорядником. Але коли за черговим стиглим яблуком, до вух почала проникати Моцартовська "Фантазія ре-мінор", яку злощасний інструмент вимовляв, резонуючи, немов старе ліжко, виключно осягнутою частотою найбільш сприйнятливого при злитті гойдання - все стало на свої місця. Так, слідом за Швейком, до Лемберга заїзджав і Ржевський. Отож все зіпсував рояль. Не той виявився інструмент, не той.
Поетеса мужньо витримала й інші нетрафунки, як то повний моральний розпад магнітофона, котрому запропонували відтворити пісеньку про Ліляну, а також виступи всіх сивеньких і заслужененьких, яким, аби нагуляти апетит для доброго і заслуженого застілля, потрібно було файно прокашлятися дифірамбами. Отож вияснилося, що одна поетеса настрою зіпсувати не може. Як і те, що пам'ять не тримає калатання церковних дзвонів.
........................................................

25.09
Дні летять у повній відірваності від життя. В нашій рідній Бегемотії, де минуле тільки соціалістичне, а "досоціалістичне" - являється тільки в образі метушливої купки культурологів, і такої ж (хіба що більш успішної в реалізації своїх бажань) купки піратів - це зовсім не важко. Ніхто з бегемотиків ще не жив у містах, тож ні традицій, ні вимог, ні осягнутих гармоній. Усюди пробивається ріднесеньке болото. Тонкошкірих обмаль - один з них Ю.Липа і справді три освіти - в діда, батька, в Юрія - дали ся знати, в поезії.
........................................................
22.09
У дружини День народження. Вона чогось очікує від мене, а я все працюю, а ще ось за літературу взявся...

22.09
Схоже, ще декілька років, і матимемо книжкову індустрію, а років за двадцять перших сучасних поетів-класиків, швидше всього когось невідомого для загалу, бо, власне, невідомі мають можливість працювати. Відомим же потрібно видаватися і подобатися...
.........................................................

21.09
Книжковий Форум. Явна аллегорія купівельної спроможності, та й читацької теж. Одначе базис зростає. Уся наша поезія упорядковується приблизно так, як натовп у Палаці Мистецтв. Задуха і штовхітня. Хоча обличчя світлі і є бажання сказати, але не вдається. Добре, що безглуздої патетики, на кшталт "Слава Бегемотії" не зауважив...
.............................................................

20.09
Минуле існує як початок тих неприємностей, з яких шукаєш виходу сьогодні, і завтра, і потім. Зрозуміти виникнення неприємностей неможливо, бо майже всі вони витікають з приємностей, але є відчуття, що все стається не випадково. Приємністю було і відкриття "Поетичних майстерень", проте пізніше прийшов стан розгубленості, бо власна майстерня втратила риси привабливості...