Я не прощаюся з тобою, не відпускаю тебе, бо вірю: навіть якщо люди не зустрілися в часі, це не означає, що вони не зустрілися зовсім. Ми зустрілися з тобою в дуже тісному часі, на вінницькому мосту, що об’єднує лівий і правий береги міста. Я повертався з

Я бачив як люди зневірені вірили в чудо
Вставали і йшли
Вставали і йшли і ламали муровані стіни і скелі і страх
І молилися силі своїй таємній
І молили за мрії свої ясні
І страждали й були поховані
І воскресли на третій день згідно з Любов’ю

Якщо ми є, то і розлук немає,
бо є у мене – ти, а в тебе – я.
Коли одного цього вистачає,
то ми на цьому світі ще сім'я.

Моє ім'я тобі не буде всує.
Твоє ім'я дає мені снагу.
Тебе я за парсеками почую,

півсутінок
густішає подвір’ям
ізнов життя стає летким
пора шалена надвечір’я
& ліхтарі ~
ван-гогівські зірки

дивись туди

Таке дрібне, але ж таке нахабне!
Ще вранці почалось, ніяк не вщухне.
Чудить по повній Михаїл-Архангел
(невже не має
більш сухого чуда?)

Чужий
такій набридлій мегасирості,

У січні 1989 року я відвідав замок Кастлкнок, що недалеко від Дубліна. Погода стояла сира і пронизлива, руїни замку оповив туман, часом налітав холодний вітер. Проте недалеко від замку в полі я помітив вогонь. Це місцеві селяни збиралися згідно давнього з

Cпізнюєшся в церкву (стиснуте каміння
бруку --горбкувате, мов життя)
і несеш у собі ківш нерозуміння
без грайливих променів знаття.

Хусткою-трикутником, кольоровим клином
в ранній завинутись би порі
і комусь хоробрим видатись вітрилом

На орбіті долі дві планети -
неповторні сяючі світи -
ув одне злилися. Він з поетів,
що не терплять фальші й німоти.

Тне словами темінь пустодзвонну,
Словоблуддя нищить, як Арей...
А під вечір знову безборонно

Не я сумую, а душа моя.
І їй, одній, ще боляче дивитись
на те уявне, що воліє снитись
за зримою каймою житія.

Коли я маму уві сні побачу,
радію, звісно, а якщо і плачу,
то візія минає уві сні.

А ніч яка! Ну як заснеш,
Коли так місячно довкола.
В душі неначе бережеш
Те, що не вернеться ніколи.

Осіння подруго моя,
Не називай цю гру любов’ю,
Хай краще місяць нам сія,

одвічна ніч, жаский графічний ліс
ми там, куди загнали нас каюри
вони усьому видять зміст
вони ~ де-факто ми де-юре

що пітьми я не знав, яка була в мені
хай не пробачиш, не забудь між іншим
із нервів вітер в’яже ремені

Вже одцвітає літо барвнокриле,
Листаті вільхи гублять юнь свою,
Жовтогаряче полум'я застигло
Жоржинами в осінньому раю.

Засмаглі трави, пещені вітрами,
Махрові вії пишних айстр
Затріпотіли маревом, в нестямі:

Наслухай: проз осінню тишу,
Крізь розбавлений смрком дим
Страх крадеться – ачей, не дише…
Скоро житимеш ним одним.

Уважай: догорів геть-чисто
Літній продих, і знов – докіль?! -
Перегірклим відгонить листом,

Ослабла сонця променева сталь
І легкий холод сновигає в гаю.
Старих дерев невигасла печаль
Ледь-ледь гілки акації гойдає.

Все більшає багрянцю ув очу
І закоцюбли віти напівголі…
І я уже, як той листок тремчу,

Поміж далеких зоряних багать,
розпалених забутими богами,
згасаючими іскрами летять
в прозірну даль міста під куполами.

Людей і вулиць є стрімким політ
до галактичних таємниць принади…
А я, забутий, їм сигналю вслід

у день коли прибуду я
незаримовані жінки
перемовлятимуться

окей сей день керує всім
а там куди вирує він
блаженство й забуття