Опівночі неждано випав сніг.
Прокинувсь Ван Цзию і вже не міг заснути.
Налив вина і з келихом тинявся по господі.
І чи лапатий сніг, чи хміль
Навіяли й передали вустам,
З дитинства любі рядки Цзю Си:

«До відлюдника в гори

Хто замовив, а хто вбиватиме -
нам однаково, орле білий.
Обкладали мурзилки ватою,
та й за стіл з галушками сіли.

Ми здіймалися над оливами,
відмивали у морі крила.
От за те, що були щасливими

Навесні у комиші
щука завелася
і відразу за йоржів
хижа узялася.

Поховались карасі
поміж осокою,
засмутилися язі

Літній вечір з-під мороку в сутінки довгі,
мов за коси, вже виволік ніч дощову.
Вітер випав з колиски під вільхи розлогі
і задмухує землю, мов рану живу.

Дуб хрипить і регоче відразу потому.
Гайвороння лоскоче йому всі кістки.
Звір засів у дуплі

Науковці і чарівники,
викиньте комп’ютери й тотеми:
не гальмуючи, а навпаки,
входжу я в цю зоряну систему.

Тут згасає сонце і планет
замерзає гурт, живий учора,
тут крижин стерильний лазарет

Щасливі миті і путі
у суєті не пропадають
і неодмінно є і ті,
які минуле нагадають.

Ідуть літа у самоті,
а залишаються на пам’ять
часи і миті золоті,

Любов манила, як Говерла –
Творила сни і міражі…
…Наївна дівчинка померла
В моїй зневіреній душі.

Не пошкодую. Не заплачу.
Свободу лясну по плечу…
...У порожнечу не-о-значень

Торонтсько-Оттавська,
ковбасно-Полтавська, -
тобі, Україно, привіт!
Івано-Франківська
та Сан-Францисківська,
вмістила ти весь білий світ!

Безмежно-Одеська,

Це літо
багате
на дощ
і спомин,
оздоблений ромом.
У небі
загоєним громом
чалапають

Викидалися на берег
з океану слів кити.
Кружеляли сизопері...
Як було не підійти?

Рятували невсипущі.
Блискотіли плавники.
Нахилявся мій гладущик...

Гаї жовтіють, хащі лісові,
Нові посадки сосен і ялинок,
Маслята засихають у траві...
Колись охопить всіх земний спочинок.

Утомлено чманіє бузина,
Городів і садків імператриця.
Знесилиться - і спатиме й вона.

коли змиришся із цими рядками, немов із залежністю
коли у клубі анонімних поетів зізнаєшся у своєму слові,
у бажанні палити цілі зграї слів і бути для них пожежником,
що не боїться ні висоти, ані кипіння крові

що тренуватиме слово до крові, не римув

Вона дари вернула пам’ятні твої,
неначе їй вони –- чужі і незнайомі;
вони в руках твоїх -- як сироти малі,
що їм відмовлено у хлібі і у домі.

Вони вернулися розгублені, ні з чим,
ти їх послав туди, де їх не захотіли
і у досаді, без пояснення прич

Розхлюпав день і тишу, і тепло,
Із хмари сипав дощик півгодини.
То зорями все небо зацвіло,
І серед лип не чути гул джмелиний.

Крізь пахощі медові навкруги
Все обнімаю серцем рідне, миле,
Де річка миє в лозах береги,

Іду по літу,
Потраплю в липень,
В медовий цвіт,
Де трубадурить джміль.
Де абрикоси
Сонечком зігріті,
З наливом білим
Розливають хміль.

Дріт колючий змінив оливисте
Гілля. Втіхою у невтіш-
нім не маємо ми можливості
Повернутись у те «раніш»
З доленосним надалі значенням,
Як летіли з печери в ніч
Ті ЧОТИРИ НА КОНЯХ... начебто
їх, отих апокаліптич-