Не знаю, чи сни мої хоч колись належатимуть тобі,
Чи очі мої направлять додому твою заблукалу душу,
Чи тишу ночей, чи мовчанку сердець порушу,
Та знаю, є те, що робити я просто мушу.
Я мушу хвилюватись, чи випив ти зранку свій солодкий і теплий чай,
Ім'я твоє шепотіти, коли перехожі нечемно штовхають у плечі,
В'язати на зиму для тебе/в шухляду м'які і виключно теплі речі,
Молитись за тебе (та це у віршах не до речі).
Я мушу про тебе щодня хоча б трошечки більше знати,
Бо, знаєш, не можу, я просто не можу тебе не кохати.

30/11/16

1
Пісок огортає тебе шерхким покривалом, і ти прагнеш пірнути, розчинитися, щезнути в ньому, вимкнувши телефон і МР3плеєр, розсипатися і пливти між водою і часом, які чи не єдині зосталися тим, чим були завжди. Пісок огортає тебе шорстким саваном, і поволі ти вимикаєш свідомість, як світло в кімнаті, намагаючися забути про себе, поникнувши в порожнечі, щоби, ніким не поміченим, прокинутися там. Темні кружальця сонця, розрізаного навпіл, мерехтять, як метелики, чорними крильцями, і здається, від шереху лопають скельця, розширюються зіниці. Пісок огортає тебе...
2
Усе ж, найважче повірити собі самому, і піймати себе на самообмані не легше, ніж самозізнатися. Та коли ні повірити, ні зізнатися собі не можеш, бачиш: поїзд за вікном ще не зрушив із місця, дарма що завважуєш його в русі, чи відчуваєш: поїзд стоїть, але ти віддаляєшся. Світло зникає: оніміння, осліплення, глухота. Хтось (без обличчя) схиляється над тобою і вимагає квитка.
3
Лампа вирізьблює профіль і руки, складені човником, дві зморшки на кутиках уст і нічого з того, що було: ти сидиш, вдивляючись у власне відображення, я – в сутінь.
4
І якби не це місто, розведене між мостами, я би повірив, що все завершується там, де починалося, і починається там, де завершилось. І якби не цей колір очей і не відблиск волосся, я би знав напевно, що останній день схожий на перший – у миттєвому погляді, спорадичному жесті, браку слів і тривалості пауз. Але все, все тут таке чуже, таке знайоме, ніби це було так давно, ніби цього не було.
5
Діставшись до напівпорожнього вагону, ти закидаєш валізу й вибираєшся на верх, не відчуваючи нічого, крім утоми, зашитої тобі під шкіру. Гул, як у порожній склянці, чи, може, у скляній кулі, куди тебе замкнуто на невизначений, незазначений час, стоїть у вухах, і від нього перехоплює подих. Тоді здається, що ти б’єшся, силкуючись розтрощити високі скляні стіни – головою, ногами, всім тілом налігши, прагнеш перевернути цю склянку чи кулю, але безвихідь надто очевидна, вона неминуча. Ти один у цьому залюдненому поїзді без місця призначення й часу прибуття, хоча за місце на верхній полиці платиш – умовними одиницями або часом, бо за все, скрізь і всім ти платиш. Куля видовжується, як ліхтар, і світло, тремке й синювате просвічує, просвердлює, дірявить тебе, а тіло стає рівно-струнке, легке і шорстке на дотик, ніби вирізане з паперу. Ти нагадуєш собі паперового чоловічка з видовженими ногами й широко розставленими очима: за яку ниточку не потягни – покірний жест і твердий потиск рук, посмішка чи ствердний кивок головою – кому яку ниточку?

на розгіллі
своєї долі
знайшов
загублену підкову
здавалось
ніби веселку спіймав у долоні…
і обпився
п’янкими медами надій
і молився
зорі на вечірнім небі
і ще не здогадувавсь
про утрати прийдешні…

2017

Колишній ватаг флібуст’єрів
А нині шукач таємного,
Що кинув ваготу якоря
Між скель біля селища
Сіровбраних пастухів-обідранців
Чи прочан до землі небуття,
Оселившись у башті-сові
Запалює свічку
Самотню, як човен в негоду
Рибалки мертвого
І чекає, як дзигар
Покаже годину тьми найчорнішої,
Щоб кинути крило лилика
До ялівцевого трунку.
Любас мандрагори,
Чорнокнижник готичних літер
Видивляється крихітки золота
У киплячій роторті-гамарні.
І снять йому герці
Та шафіри штудерні,
Вітрила пошарпані вітром
І таляри дзвінкоголосі.
Оминають його обитель,
Його понуру башту
Оплетену прочитаном –
Твердиню барона давно загиблого,
Замок династії давно вимерлої,
Башту чарівника-лорда
Селяни у свитах подертих,
Монахи у чорних рясах,
Повії в зелених платтях.
І тільки поет один –
Філід останній
З клану законників-брегонів
Відвідав колись кам’яницю
Щоб послухати казку
Чи то понуру легенду
Про смерть.

Я живу в кам’яному домі –
Старому, як напівзабуті спогади
Про вік кам’яний – важкий,
Вогню жадаючий,
Я живу в кам’яному домі –
Темному, як часи короля Едварда,*
Холодному, як ольстерський жовтень,
Високому, як дерев’яна шибениця
На пагорбі в Тіпперері**
У часи короля Георга.***
Я живу в кам’яному домі,
Що під дощем-дощиськом
Стоїть і дивиться вікнами-очиськами,
Банькуватими більмами
У простір туманний
Вже не одне століття-жахіття.
Живу я у цьому домі-кляшторі
Зі своєю подружкою –
Коханкою мовчазною
На ймення Самотність.
З ким, з ким, а з цією дивною жінкою
Мені весело:
Привела гостей-друзів
До обителі моєї сутінкової:
Привела Дощ – гомінкого співбесідника,
Музику невгамовного.
Вікно прочинивши
Привела Вітер – філософа мудрого,
Знавця таємничого, цирульника яблунь.
Привела Осінь – красуню небачену,
Що забарвлює кольорами
Дні нашої сірості епохи занепаду.
Отож з цими друзями-музиками
Співаю про тишу,
Веду розмови веселі
Мовчанням.

Примітки:
* Король Едвард – верховний король Ірландії Едвард Брюс. У 1315 – 1318 роках носив він корону Ірландії та поклав голову за її свободу...
** - в графство Тіпперері дорога далека... Для мене особливо. Не тільки для них.
*** - маю на увазі короля Великобританії Георга ІІІ (1738 – 1820). Нічого особистого – просто історія... Особливо історія 1798 року...

Осінь.
Про щось особисте
жаліється дощ.
Дерева
жвавими пальцями гілок
роблять сурдопереклад
для перехожих.
2016р.

Плями руді на пагорбах Маг Ео* –
Це сліди вересового Сонця –
Світила терпкого трунку,
Що зазирало у вікна замку Грайнне** –
Королеви Умайлла, королеви піратів,
Повелительки гострих мечів і міцних рук,
Королеви вітряних гір святого Патріка,
Королеви вітрил пошматованих,
Що плели ми колись з синього льону,
Та латали віршами й піснями
Про королів гордих і орачів моря,
Королеви блукальців та корабельного дерева,
Що чорніло й тужавіло від солоної вохри.
Вересове сонце пірнає в піняві хвилі:
Руде, як наші чуприни,
Холодне,
Як останнє «прощай» волоцюги-шибеника
З мотузкою-линвою на шиї воловій.
Руде вересове Сонце зазирало в зіниці
Шаленої Грейс О’Мейллі,
Що бавила у пошерхлих долонях
Дитя епохи колючої – руків’я меча.
Руде вересове Сонце –
Світило ліщини й форелі,
Світило гладеньких чаш,
Тесаних з буку твердого,
В які наливали ель люди клану О’Флахерті***,
Світило осінніх квітів і холоду одкровення:
Нині воно танцює джигу острова Торах,
Перш ніж втопитися в морі
Серпокрилих птахів-вигнанців –
Птахів Залізного Рістарда****...

Примітки:
* - У молодості я дуже любив блукати пагорбами Маг Ео ні про що не думаючи....
** - А я теж колись зазирав у вікна зруйнованого замку Грайнне, щоправда зовсім не так як Сонце...
*** - Якщо хтось і цінував в Ірландії гіркий ель, добрий меч та напнуте вітрило, так це вождь клану О’Флахерті - Донал ан Хогайд Флайтбертах.
**** - Залізним Рістардом в XVI столітті називали XVIII-го лорда Мак Вільяма Йохтара.

Мчати крізь осінь,
Рвучи, ніби щільні вологі тенета,
Її пружне тіло,
Ламаючи душу, шматуючи одіж
Дощенту, до шкіри, до ран падолисту.

Нестися стрімголов світзаочі,
За край, за виднокруг,
Щоб зорі з-під колес, як цівки молока,
Щоб роси од підков горохом врізнобіч,
Щоб сік густий калиновий з долоні в трави.

Вдиратися, вломлюватися, ввалюватися
В глибини осені, в осердя осені,
У зітканий із мороку й туману тісний кокон осені,
Де розвихрених крон вже торкнулись багряні сивини,
А в повітрі бринить ще переклик пролітних птахів.


Ковтати, обливатись, захлинатися
Печаллю осені, нудьгою осені.
Упитися, геть сп'яніти від її самотності,
Потонути в розквітлому болю її догорання,
Допоки в жилах лісів ще пульсує кривавиця барв.


Допоки зими не вистудили наших вуст
Колючою памороззю порожніх освідчень,
Мчати крізь пам'ять, нестися крізь пам'ять
З тобою, попутнику мій вересневий,
Під цокіт горіхів, дощу тупотання, сердите іржання вітрів.

Я б порізала осінь, як халву, на великі шматки,
І роздала злиденним: смакуйте, солодка ж!
У калюжах осінніх, їх безліч, та все ж не знайдете води -
Скаламучене небо вляглося купками розмоклих хмарин -
На дверях в перекинуте небо розбита колодка.
"Лиє, мов із відра, - сказала похмура бабуся, -
То не краща пора для осушення душ".
На балконах не вгледиш шнурків ні з таранькою, ані з білизною,
А прогнози з учора на завтра хіба що приблизні.
Небо зараз, як очі дворняги Сірка.
Туманів ріка,
І струмки молока стікають по нерівній бруківці,
Напуваючи змучені ноги.
Каблуками цок-цок, ходять долі, доволі прозорі, та все ж
Так волого, що й межі добробуту їхнього змиті.
І прикриті принишклими купами листя обабіч доріг
Підглядають за зміною днів і ночей керамічні, манірно-лукаві гноми.

Є в цю осінь й такі, що досі були незнайомими
(За наступним пересічним дивом простеж).
Осінь вперше знайомить із листям пожовклим сумних слимаків,
Виповзають групуючись, творять химерні фігури.
Їм позаздрити можуть найуміліші парашутисти, де-юре
Залишаючись дітьми землі, а де-факто, - небес.
Слимаки в формі сонечка, і хто зна, що їх вабить, можливо цілуються,
Поцілунком знімають накликаний осінню стрес.
Перехожі обходять їх боком, чи міряють кроком між цими фігурами відстані,
І всміхаються, бо розуміють все.

Сонні душі бредуть по дорогах, що зведені на манівці,
Кінці їх десь за обрієм зв'язані завжди вузлами подвійними.
Одинарним не варто, бо для кінців доріг, що надійними
Не були і не будуть ніколи,
Найдоречнішим є, мабуть, вузол подвійної вісімки,
Він чарує в альбомах аерознімків,
Хоч і звужує всі видноколи.
"Коли в'яжеш його, - говорила старенька бабуся,
Що в душі альпіністкою зі знаних часів залишалася, -
Коли в'яжеш його, не потрібні навіть фіксуючі".
І пульсуючим стукотом серця збентежена,
Дивачка бабуся відводила очі вологі убік,
Бо коханих вершин не підкорювала
Вже не день, і не рік.

Знаєш, я б цю осінь як свіжу халву величезним шматком куштувала,
Не впустила б ні крихти, облизавши ретельно всі пальці.
А найбільші шматки, наче золот злитки, невеселим й злиденним роздала.
Я б розмножила осінь яскраву на сірій, зіжмаканій кальці, -
Хай хоч так, бо блукальців багато, і кожному хочеться щастя.

"Лиє мов із відра, - сказала похмура бабуся, -
То не краща пора для осушення душ.
Та, як маєш сміливості крихту, то правила певні поруш", -
Усміхнулась дивачка бабуся.

10/11/16

***
Стан писання поезії схожий на вільне падіння.
Це ніби тебе викинули з літака
На висоті польоту фантазії.

Ти знаєш, що у тебе за спиною парашут,
Знаєш, що ти міг би вистрибнути і самий,
Що той інстинктивний страх був уже майже подоланий,
Що тільки підсвідомість тримала тебе прив’язаним до сумнівів…

Знаєш,
Що через кілька секунд треба смикнути за кільце,
Але де
Воно?

А неймовірна краса землі наближається на шаленій швидкості.
Потік повітря збиває дихання,
Тисне на груди,
Видушує сльози,
Паралізує.

Панічні рухи рук призводять до того,
Що твоє тіло втрачає рівновагу
І починає стихійно і безпорадно крутитися,
Захоплене у полон потоками тепла і тяжіння.

Раптом твою долоню обпікає металічне кільце,
Але ти не смикаєш за нього,
Бо раптом парашут не відкриється.

Саме у цей момент
Народжується вірш.

06.09.17 © Василь Кузан

Дощ розриває слова
Змушує до мовчання,
Цензуровані почуття
Замикають між хмарами -
Мокрим папером.
Розлізлися клапті
Не видно тексту.
Осені палімпсест.
Що написав колись?
Краплі дощу,
Чи сльози упали на лист,
Який не знайшов адресата.
Дощ не читає слова
Кинуті жмутиком листя
Під ноги.

I

коли кажу тобі українською
вибач –
ніяковію
оскільки префікс “ви” – це вирвати з корінням,
а корінь “бач” – це те, що відбилося у зіницях
тобто вибачити – видобути провину
із тканини зорової пам’яті

збентежено тікаю в російську
в надії знайти там порятунок
але жахаюся, бо “извини”
за аналогією розбору
означає
відітни провину від плоті самого минулого

ніколи не подумав би,
що між мовою і минулим триває ворожнеча
ніколи не підозрював,
що існує такий антагонізм
хай навіть у площині кількох слів

говорити –
боротися з монументами
старого режиму

але чому
аби сказати тобі
про невідворотну красу
твоїх очей
я приречений на мову
яка вимагає насильства
над пам’яттю
твоєю

II

крига українського синтаксису скресає
і крізь розлами
проривається твоє дихання
ніколи не міг подумати, що лід моєї ріки
настільки ламкий
що важче ти дихаєш
то ширші розлами
то простіший і незрозуміліший синтаксис

і я питаю себе,
невже те саме спіткало би будь-який інший синтаксис
наприклад, англійський
невже і на цій ріці можливе скресання
пригадую товщину її льоду
його ваготу
його неприродньо гладку поверхню
скільки там років англійській поезії
триста? чотириста? п’ятсот?
чи можливо споконвічному льодові,
що намерзав ці три, чотири чи п’ять століть,
вкритися павутиною тріщин

але пусте
я ніколи не стану свідком льодоходу іншої ріки
оскільки лише народжені на її холодних схилах
здатні побачити весну
чужа крига незворушна для прочан чи то пак туристів

моя ріка мабуть молодша
і тому я приречений до її скресу
приречений слухати, як тепло твого дихання
жене з її берегів зиму мови,
у якій мене породжено
яку я любив

проклясти дихання
чи зректися мови
подолати її
остаточно

30.08.2017

Літа краплі останні
Додав до віскі терпкого
Старості моєї нескінченної
Дивак-менестрель вересень.
Тепер тільки осінь
У моїй Ірландії моретравній
Мореплавній і морепрозорій
Чи то назавжди,
Чи то просто сторінками книги –
Повісті про журбу й одкровення
Шелестить невдаха-вітер.
Літо довершилось,
Як довершуються династії
Вождів непокірних кланів,
Як довершується сама історія
Землі Еогайна-мрійника,*
Лишається тільки спокій,
Тільки сумна пісня вітру,
Тільки погляд на кам’яні брили,
Що чомусь поставали колом
Навколо могили-пагорба,
Навколо Сіду темного**,
Навколо світу нашого реального
(Світу-вигадки).
А ви собі човни будуєте з листя торішнього
Горобинового і кленового,
А ви собі на банджо без струн
Все ту ж мелодію
Пісні хворої дівчини –
Пісні про смерть.
А ви собі все грона і все виноградові
Вичавлюєте (сусло між пальцями),
А ви собі про сонечко,
А воно холоне....


Примітки:
* - мав на увазі королівство Тір Еогайн. Тут ніяких метафор і ніяких натяків. Не шукайте алюзій там, де їх немає...
** - а ви думали Сід світлий??? Тір на Ног світлий, але це не зовсім Сід. Точніше зовсім не Сід...

Всі годинники зупинились:
Ніхто вже час не міряє –
Ні вздовж, ні в поперек.
Часоміри затихли,
Наче ковтнули рибину –
Ту, холодну, що тхне аміаком,
Ту, банькувату, в очі якої
Зазирав Торквемада,
Лускою якої
Засипало срібним попелом
Не одні Помпеї розпусні.
Годинникарі
З останнім живим дзигарем
Пішли у вигнання
Шляхом битим-розбитим,
Білим шутером всипаним.
А може то сам Час
На людей прогнівався?
Чи може бог коліщаток,
Демон зілля-дурману,
Що планетами-кульками бавиться
Поселив нас серед болота «сьогодні»
І застеріг думати
Про прийдешнє
Навіть йому неясне....

Тезці і побратиму, людині і повелителю блискавок. Щиро.

На краю Батьківщини
Там – на кресах,
Де вітер залізний
Лишає присмак вина
У кожному ковтку подихів,
На межі Вітчизни,
Дідизни, чужим глитаєм шматованої,
Ми пили вино:
Гірке, полинове:
Щодня повітря ковтаючи
Навпіл з димом-саваном:
На кресах
Моїх степів синьооких
Зазирав у душі наші бурлацькі
Час оком відьми кипчацької,
Босоркані волохатих номадів,
Оком камінної баби сарматів-кобилоїдів.
Там, під небом китайської порцеляни,
Що тріскалась
Мереживом Арахни-злодійки,
На кресах Вітчизни
Лезом ножа з ран своїх виймаючи скалки
Епохи-потворки,
Ми пили вино
Зрадливої жінки-осені,
У вени вбираючи
Воду ріки мідної,
І несли вулики
Бджіл гостродзьобих –
Туди – за піраміди чорні.

Гей, ви, хлопці-нардепи,
уродженці сіл, хуторів і маленьких містечок!
Мабуть, вам ще в дитинстві
обридла вкраїнська земля,
коли ваші бабусі та мами
трудились у ланці,
і сапали у спеку й негоду
рядки буряків.
Потім ввечері, вдома
знов чекали на них кляті сотки й гектари городу,
бо інакше не вивчити вас в інститутах столичних.
Чи тоді ви її прокляли
за одвічну, аж чорну, неситість до
втомлених совісних рук,
і за вкрадений час у ласкавих сумних матерів?
Певно, більше з-за помсти, аніж з-за наживи,
ви родючі ґрунти покалічили соєю і кукурудзою,
зайдам цю землю продавши.
Це, напевно, такий собі бізнес –
Землею батьків торгувати.
…Ви давно переїхали в Київ,
тож більше не треба тримати городу
завбільшки з гектар.
Нині маєте дачі, маєтки і парки,
нітрохи не менші
за оті ненависні з дитинства лани.
О, тепер ви наймаєте тих,
хто зумієте ті парки доглянуть,
щоби схожі були на англійські,
де навчаються ваші і діти, і внуки,
а ваш садівник обговорює знову з кухаркою
вічні англійські тумани,
й не дозволить нізащо, аби у маєтку
росли чорнобривці.

А я теж люблю будильники:
Оті – живі, оті – хвостаті,
Оті – кольорові і голосисті,
Що колись проспівали кінець
Лицедію на троні – Нерону.
А я теж люблю будильники,
Що люблять порпатись
У купах сміття
Ще тоді – на досвітках,
Ще там – на околицях світу,
На околицях Розуму,
За межею добра і зла.
А я теж люблю будильники
З тріпотінням живого серця –
Крові живої келихом,
Гонорових, як саме сонце.
Вони не дають спати
Людям з вічно сонними душами,
Вони не дають бачити
Сни темні і моторошні,
Їх зображають знаками
На хатах, мічених полум’ях,
Їх вишивають червоним
На рушниках нареченої-смерті,
Вони віщують пожежу –
Пожежу заграви-світанку:
Живі дзьобаті будильники:
Птахи патлатого сонця,
Птахи-провісники світла.

бретельки сповзають з пліч
слідом злітає тонка засторога
боса шкіра у передчутті ласки
пульсує углиб
хиблять губи дитинно
площа тіла мала
іще шукаються точки дотику
єдиною плоть стає
глиною

26.08.2017

Я колись буду вихором
на іще невідкритій планеті.
Там космічний пронизливий вітер
віє з тисяч бентежних зірок
та й несе над пустизною часу
Магелланові Хмари,
що інопланетним життям
сповнені, як дощами.
В них простір шумує злиттям
путівців і доріг, спогадів та фантазій.
Чуєш, звуками речі стають?..
І сигналами SETI
на далекій планеті
осипається первісна тиша
в багатоголосся галактик,
де безодня віршує
неземне вихроносне майбутнє,
пломенисте, буремне й високе,
ризиковане
            і небезпечне.
До біса чудове!..
Вже й дерева куйовдить
вітер – душа польоту, –
тільки викопні чорні окопи
плазунами геть хижими
мовчки до них підповзають
і принишк мій «калаш»,
підпускаючи чудищ поближче,
і дурний метеор б’є у груди,
і ненька-галактика з батьком-світилом
над обличчям схиляються,
коли падаю важко на спину…
Зачакловані зорі дитинства
линуть в зіницях по колу,
обезболюють рухом дорослий
обважнілий усесвіт:
планети, заселені вітром,
розсіваються там по луках
і нуртують кульбабами
у коловерті світу.

Колись буду вихором неба…

2017

небезпечно читати книжки з назвами
що їх можна розуміти і так і так
звісно будь-яку назву можна розуміти двояко
якщо постаратися
але коли не старатимешся і назва
пропонуватиме мільйон варіантів для розуміння
то ця гра слів не дотепність автора
це значить
що з шести років що книжка писалася
назву придумували п'ять літ
а решта часу пішла на сюжет

2017 р.

і він написав "у моїй кімнаті чорні шпалери"

і були ті хто сприйняв це до непристойного буквально
сказавши "а в нього хороший смак"

і були ті хто знав що шпалери в його кімнаті білі
сказавши "ого ти ввімкнув негатив на камері стільникового"

і були ті хто любив ставити непрофесійні діагнози
сказавши "він просто шизик"

а ще були підлітки графомани інваліди дитинства і прості імбецили
й вони сказали "нічо собі депресивно"

а він потім глянув на сонце
на чорні шпалери що були білими
і подумав "повиснути чи полетіти"

2017 р.

Цей світ – це крамниця дзеркал.
Кожне око вола від роботи втомленого,
Кожне крило метелика з тінями літа,
Кожен пазур крука, що ситий падлом –
То свічадо, в яке зазирає
Сліпа дівчина Сонце.
Приходять в цю крамницю-шибеницю
(Для шибеників марнословів)
З монетами-каменями
(Навчилися жебраки-королі
Карбувати монети з каменів)
Люди з зеленими віями-повіями:
Міняють камені на свої відображення:
Кричать їм крамарі босоногі:
Купіть замість відображення дзеркало,
А вони пальцями
По струнах цих гострих поглядів
Відображень себе у дзеркалах нескінченних:
Може хоч десь ще є музика –
Не нашими кристалами солена,
Не нашим залізом кривавлена:
Бо навіщо ж
Бо чого ж
Бо ніколи ж –
Нам помирати час, а ви в дзеркало
Зазирати вчились і марно,
Тепер продаєте за безцінь чи то фарбуєте
Світло своє чорними літерами:
Наче цей світ закіптюженими,
Непрозорими
Як зворотній бік дзеркала.
Куди зазирати не вільно.
Нікому. Навіть вам...

   Цей дощ потрібен тобі, зів’ялій траві, кволій річці.
   Ти радо підставляєш обличчя теплим краплям,
мружиш очі, смієшся, біжиш лісом, – ти і дощ...
   Кому потрібна ти в своїм щасті і сумі,
в зухвальстві і тендітності рухів, мрій?
   Кому впадеш дощем на плече,
пригорнешся і принишкнеш в солодкому муркотінні?
   Кого чекаєш тремтінням рук, сльозою радості і печалі?
   Хто возведе тебе до божества і надії,
хто впаде перед тобою на коліна і прокляне світ без тебе?
   Я?

я не скажу так як говорили січові стрільці
бо я не зумію
вибач

але пал мого серця до твоїх послуг
мої думки до твоїх послуг
і як буде треба
перестати дихати
для тебе
добре

як буде потреба
відстояти тебе
дорогою ціною
добре

але коли треба
тебе покинути
зрадити
відмовлюсь

як стануть на кін
моє серце
мій подих
від них
відмовлюсь

я не скажу так як говорили січові стрільці
бо я до того невдатна
вибач


2017

Давай бігцем.
Давай без розбору польотів.
Ти скажеш "я вирішив", і цього буде достатньо.
Я вкотре збагну, що ціную у людях силу,
Чи волі, чи духу, чи то пак характеру.
І "надто вразлива", і "надто меланхолійна"?
Та, ні, - я не з тих, що будуть в куточку мовчати.
Я просто не в силі у тому куточку мовчати.
Мене так виснажує ота неспроможність мовчати,
Але ж розриває зсередини.
Тому краще бігцем.

Давай вперед,
І, навіть, не озираючись.
Мені на прощання лиш кинь: усього найкращого!
Й цілунок в чоло, щоб точно уже ніколи
Ані випадкових, ані запланованих зустрічей.
Немає образ, немає потреби у вибаченнях.
Люблю діалоги, де все по полицях розкладено.
Як завжди - без крику, - я просто не вмію злитися.
Тебе так виснажує моя неспроможність злитися,
Й чомусь знерухомлює.
А треба вперед.

Тож краще бігцем.
Скажи вже нарешті: я вирішив!
Такої рішучості не можна не поважати.
Я просто не в силі непевність твою читати.
Не в силі мовчати.

10/16

Тим тьмяним довгим коридором
Далеко не втекти,
Навколо стіни
Оточення, облога.
Не здолають волі
Ті лінії прямі,
Що тягнуться кудись вперед.
Кінця не видно
Та зійти не вийде
Із того шляху
Вузького як змія.
Чи довго?
Бо коридор ще виведе на волю,
Хоч би вже вікно
Попереду,
А далі
Буде.

Маленька планета однієї маленької людини.
З її серцевини струменить блакитна лава.
Вона із кристалів, але виключно гаряча.
Маленька людина від її сяйва зробилась незрячою.
Що їй залишається, цій маленькій незрячій людині?
Вона не може покинути свою особисту планету.
Її тримає навіть не гравітація, а необрізана пуповина.
У її розпорядженні простір на десяток кроків.
Зазвичай вона ходить кругами, загіпнотизована сяйвом кристалів.
Але близько - ні! Близько - не можна, - пече.
Тільки цей сяючий струмінь блакитної магми ще здатна розгледіти незряча людина.
Він більший від неї.
Він струменить ввись, пронизуючи інші світи.
Це так вагомо для маленької людини, виключно незрячої,
Бо їй залишається тільки її десяток кроків.

16/10/16

За два місяці – ні краплиночки!
Погоріла трава на вигоні.
На городах усе зів’яло вже…
Пам’ятаю, як мама плакала
І просила води з колодязя
У сусідів скупих набрати,
Щоб городик наш рятувать якось.
Бо свого нам ніхто не викопав,
А із річки далеко відрами –
Руки в неї були покручені
«Ревматоїдною» хворобою.
Я мала була ще для помочі.
Але тут хтось із наших вуличок
По дворах пішов з добрим кошиком –
То збирали дари для батюшки,
Щоб прийшов із села сусіднього
Намолити нарешті дощику!
Люди клали усе, що мали ще:
Хто яєчко, хто цілу курочку,
А хто яблучка, хто і сала шмат,
Хто карбованця, а хто – три, чи п’ять,
Що на чорний день за іконами зберігалися.
Віднесли кудись і чекали всі,
Хто з надією, хто з цікавістю,
От як ми – піонери в галстуках…
І юрбою народ зібрався весь
Біля річки, отам – на вигоні.

Ось прийшов наш величний батюшка –
Колоритний, як намальований:
В рясі сріблом весь розцяцькований,
В оксамитовій круглій шапочці,
а на грудях – з хрестом освяченим.
Довгі коси, уже сивіючі,
Борода рудувата, в кучерях –
Голосище, як у Шаляпіна!
Молитви він читав, співаючи –
Аж по річці луна котилася!
Всі хрестилися. Дехто плакали.
Ну, а ми, піонери юнії,
поховавши в кишені галстуки,
щоб не сердити того батюшку,
все чекали на диво дивнеє,
поглядаючи в небо яснеє.
Він срібленим відерцем з річечки
Все зачерпував воду теплую
І кропив усіх, а всі кланялись,
Цілували великий хрест його,
Де розіпнутий був Ісус Христос.
До руки його прикладалися.

Якось так ми і не помітили,
Звідки хмари важкі насунули.
Раптом хтось закричав так голосно:
–Люди! Славимо разом Господа!
І тоді, серед сліз та радощів,
що змішалися із молитвами,
раптом перші скупі краплиночки
на розпечену землю випали…
А тоді загриміло весело
І такою дзвінкою зливою,
Наче небо ураз прорвалося,
На юрбу нашу уперіщило!
Люди плакали і сміялися,
Не розбіглися, не ховалися –
йшли додому вони не кваплячись.
Благодатні струмки стікали з них.
Ну, а ми, зовсім юні – діти ще
по калюжах стрибали радісно,
і я думала: як же так воно –
в школі вчать, що немає Боженьки,
але хто ж тоді, нас рятуючи,
надіслав оцю зливу вчасно так,
до молитви немов прислухавшись?

А в городах здіймали голови
Всі прив’ялі, кудлаті соняхи!
Квіточки розцвітали радісно,
А матуся моя всміхнулася –
Буде чим пережити зиму нам!

2017

II

Поприпікали до осі
Часник, сапфіри та багно,
Над жилами ятріє шрам,
Під ним співає у крові
Струна, вгамовує борню
Давно забуту. Цей танок
Уздовж артерій, колоо-
біг лімфи – у шляхах світил,
У колообігу осей,
Понад якими сидимо
У світлі, що мережить лист,
І чуємо гонитву, що
Як завше над сльотою йде,
І в ній ні вепр, ні гончий пес
Не вороги поміж зірок.

У застиглій точці мінливого світу; ні безплотний, ані наділений плоттю;
Спрямований ні від, ні назустріч; у застиглій точці – танок,
Але ні рух, ані нерухомість. Бо не назвімо нерухомістю те,
В чому минуле поєднане з майбутнім. Ані назустріч, ні від напрямлений;
Ані зниження, ні піднесення. Якщо б не точка, не ця застигла точка –
Не було би танцю, але в ній сущий лише танець.
Я ладен сказати: ми присутні там, але не можу сказати, де саме.
І я не знаю, як довго присутні, оскільки знати це – визначити це у часі.
Внутрішня свобода від земних бажань,
Визволеність від страждання та дії, зволення від примусу
Зсередини та ззовні, але
Опромінене смислом, біле сяйво, тривке та рухоме,
Вознесення без поруху, зосередження
Без втрати цілого – роблять життя, нове і старе,
Поясненним, зрозумілим,
Коли воно виповнене у своїй частковій несамовиті,
Коли повнокровне у своєму частковому безглузді.
Проте нерозривність минулого й майбутнього,
Вплетена у тіло, кволе і тлінне,
Боронить людську істоту від вічності й небуття,
Котрі не спроможна знести плоть.
Час минулий і час майбутній
Майже несумісні з притомністю.
Бути притомним – означає не належати часові,
Але тільки у часі мить у трояндовому садку,
Мить під альтанкою, по якій б’є дощ,
Мить у сирій каплиці, оповитій вечірньою млою,
Здатна бути спомином, переплести минуле й майбутнє.
Тільки часом час упокорений.

13.08.2017

- Де ти був, Адаме?
Може ти був тінню
І ховався у закутках свідомості,
Куди ніколи не зазирає сонце?
Де ти був, Адаме?
Може ти став потоком нейтрино
І летів у нескінченність
Доки світ ще був молодий,
А нескінченність такою маленькою?
Може ти серед дерев ховався
Дерев’янівши суглобами,
Зеленіючи пальцями-листями,
Вростаючи в землю-твердь
Коренями, що були щойно підошвами
Ніг-милиць, що траву живу топчуть?
Де ти був, Адаме?
Може ти захотів дізнатися,
Що таке смерть темна
І ставав на мить Порожнечею?
Може ти став на мить бурлакою,
Волочився за межею буття,
Де нікого ніколи – всі тільки туди,
І ніхто не буде йти звідти?
Де ти був, Адаме?
Чи може ти забрів необачно в майбутнє,
Де нащадки твої нерозумні
Відбирають життя одне в одного,
Волю міняють на шматочки металу,
Зрозумів, що там теж нічого хорошого,
Та сама нудьга, коли не хочеться бавитись?
Де ти був, Адаме?
Може ти був теоремою,
Яку доводити поки що нікому,
Чи то непотрібно,
Чи то усвідомив себе крапкою
Нескінченно малою?
Де ти був, Адаме?
Може ти став самою Самотністю,
Одинаком простору
І навіть дерева перестали бути тобі друзями,
І не хотілось складатися з кварків,
Що ніколи не бувають самодостатніми,
Одинаками буття?
Де ти був, Адаме?
- Я був ніде.

Розпечений серпень –
і зовні, й всередині нас.
Вночі піднімаються трави достиглих бажань.
Це – серпень,
і пальці твої – найніжніші серпи,
жнуть солодко повне колосся
налитих грудей,
а руки – мов коси,
що стан без жалю підтяли,
знялися налякано перепелята цілунків.
Я падаю, падаю в трави гарячі, де ти,
з єдиним бажанням –
з тобою, мій серпню,
почати вогненні жнива.
А там, на світанку,
останній серпневий дарунок –
роси прохолода живильна,
щоб знову воскресли
ще тліючі пристрастю,
й досі гарячі тіла.

Він повернувся –
Тінню старого ясена,
Криком сови серед ночі тужливих снів,
Шурхотом миші
На горищі порожньої хати минулого,
Жеботінням струмка
Серед лісу торішніх снів.
Він повернувся –
Вологим туманом дощавої осені світу,
Світлом місяця холодної ночі буття,
Квіткою звіробою,
Холодом джерела,
Стукотом крапель дощу
(Того, що падав сьогодні
На мій тимчасовий прихисток).
Він повернувся –
Круговертю сонця над отарою хмар,
Останнім променем вечора,
Першим променем ранку.
Він повернувся –
Жаром вогню,
Тишею вересневого лісу:
Мокрого і сумного, як наше минуле
(Вересовий трунок),
М’якістю моху, твердістю каменя,
Блиском металу і легкістю дерева,
Світлом і темрявою
(Заплющую очі).
Він повернувся.
Він поруч.
Незримий для всіх.
Але не для мене...

Застороги -
мов візитні картки доброзичливців:
колюче пам'ятаю прізвища тих,
хто радив бути від тебе
подалі.
Тож не дивно,
що я уперто уявляла себе поруч тебе.
...Цього літа
почуваюся ластівкою -
безпечно вигойдуюся
на високовольтних дротах
твоїх спокус,
де поцілунки похапцем -
наче тренувальні польоти.
"Звісно, я вільна,
звісно, можу літати куди і коли захочу"-
щебечу все невпевненіше
у відповідь на твоє
запаморочливе джигунство.
Ти спроквола додаєш напруги,
фантазуючи вголос про наше майбутнє,
замість якого
мені бачиться хлопчисько,
що безжально видирає
пташине гніздо мого серця,
навіть не ховаючи
блиску в очах.

Ронін.
А був же колись самураєм,
За тисячі лі, за тисячі крапель клепсидри.
Тепер без мети
І даремно дрімає катана
При поясі.
Там, де стримить Фудзіяма,
Мріє під хмарами,
Шляху немає
Для роніна.
Безліч доріг
Розстелилося напереріз,
Та немає тієї,
Що поверне звання самурая.
Відраяла воля
Світ.

а, знаешь, даже если случайно
вырвется наружу тепло
то все города
мигом здесь заиграют, будем танцевать
мы под этим мостом.

и ты согласись — что-то весит всё это:
стекать мне соком,
греть слёзы летом,
падать дождём на асфальт,
от жары умирать при свете.

Ты видишь!!! осень не наступила...
Помнишь ли ты? нет места теплее, как над вокзалом..
согреешь ладошки ним ты
и на ступенях сидеть устанешь
исчезнув в переплётах
надежд разбитых.

а, знаешь, даже если однажды
кто-то умолкнет из нас двоих –
второй подхватит дыхание слаще
мирно уснув на сгоревшей любви.

07.08.17.

Малі світлячки
Хороводять довкола ночі,
Маленькі крилята
Тріпочуть між подихом сну
Та безсоння.
Розвіяли задуми
Поруч забутого столу
Із лампою
Так хвилює те світло яскраве,
Що сміє тривожити ніч
І комах,
Які вогник малий,
Та близький
Відшукати не в змозі,
Сліпить їх вогонь
Такий неосяжний, далекий,
Та ближча таки
Небезпека.

Ти вже помолилась за онука й синів,
щоб Господь благословив і оберіг їх,
був прихильним і послав їм мир.
Ти вже простила всіх, хто тебе скривдив і посягав на твоє добро.
Як тих, хто ще живий, так і тих, хто кається на тому світі.
Ти попросила в Господа Бога прощення за гріхи, які не скоїла,
та щоб не насилав Він ані страждань, ані хвороб.
А тепер я попрошу Бога, щоб скліпились твої повіки,
щоб громаддя планів на завтра не заступило радості стрічі вві сні-
з усією родиною й друзями сонячної днини десь на узбережжі моря
чи в лісі біля багаття з ельзаським вином і шашликами,
чи на сяйній лижні в Тіролі...
Сподіваюсь, що молитву мою почує Господь Бог,
і,як щось зайвe, відсторонить снотворне.

Увесь останній день липня
На душі хурделиця
Нібито почнеться грудень
І буде біло
І стерто
І чисто
Однак виявилось, що то були букви
Вони кружляли, вовтузились
І створювали в голові хурделицю
Щоб опісля, коли все вляжеться
Було біло
І стерто
І чисто
І ось, майже вийшло
Висипаю усі сніги, усі хуртовини у ці рядки
Брудню чорнилом папір
І на душі, незважаючи на серпневу ніч, стає
І біло
І стерто
І чисто

Гола жінка і голі стіни. Щаслива жінка і нещасна церква.
Ах, Боже мій (вигук), чорт забирай (вигук),
прости мене, Господи(прохання) -
це ж тільки стіни, це ж тільки жінка.
- А Бог?
- Так Його ж там немає!
- А де він?
- У серці!
- У серці жінки, що оголила тіло на тлі наплаканих стін?..

Сто років, 50, 200?
Скільки стіни переслухали: прости,
пробач, даруй, допоможи, врятуй, пощади...
Вони і досі плачуть: ридають на сході сонця і вечорами,
коли їх уже нічого не освітлює...
Плачуть і шлють молитви-дарунки нечутним голосом у відповідь
невідомому й далекому: допоможу, прощу, пощажу, врятую, дарую...

Бо така їхня доля... Бо така Його воля.

Вони простили тих, хто збивав дзвіницю, молилися за тих,
хто розстрілював священиків на їхньому порозі...

А сьогодні це була лише жінка за образом і подобою Того,
хто вкладав у їхню душу молитви, плачі і радощі.
Вони, зруйновані та незнИщені, ЯВИЛИСЯ перед людьми:
ми є, ми чекаємо на вас, бо ми - дім Божий,
навіть тоді, коли лишаємося купою каміння...

- А жінка?
- То промисел Божий.
- ?!
- Усе починається з жінки.

Полудень.
Місто, вишите
перехрестями зустрічей,
урочисто лежить під ногами перехожих,
які, кваплячись,
проминають одне одного
і не помічають стару акацію.
Акація ж - молиться.
Вона схожа на католицький монастир:
сотні черниць у білих капелюшках(намітках)
легенько
б‘ють поклони,
нашіптуючи літанію.
Дерева – не люди:
зазвичай у дерев
більше часу для молитви.

Вибило північ на Ратуші,
Прокинулось місто,
Приспане ліхтарями
І кроками перехожих,
Котрі поспішають
Залишити вулиці.
Минула вже північ
Згадала гучно -
Скінчилась доба,
Почався відлік
Сторінки чистої.
Змінить усе
Коло наступне,
Огляду коло
Зірветься з місця
І скотиться з Замку Високого
Вниз.
Всі ліхтарі
Згаснуть вже скоро,
Тільки фари машин
Розріжуть простір
Та вже не сполохають чари,
Що ранок готують.
Збудив місто годинник на Ратуші,
Важко тепер засинати.

Синім конем скаче провісник світанку,
Сіріус – неба блідий поет складає касиди
Про незримих прочан у плямистих сутанах.
А я бавлюсь у гру індійську з пані примхливою
На ймення Самотність. Бавлюсь фігурами
Що звуться передчуттями – світанку. Чи може
Візиту кулі огненної, імення якої Сонце.
Чи стане мені безодень зіниць, щоб втопити
Все світло – біле як спалах агонії, як цвіт анемони?
Місто порожнім келихом у найтемнішу годину –
Перед світанком – жадає бути повним вином Світла.
Серед ночі без Місяця, серед ночі бронзових цезарів
І мармурових августів – порожніх, як шкаралупа горіха
Бавлюсь передчуттями. Передчуттями світанку.
Разом з птахами кельтів, яким перерізали горло
Щербатим ножем Беніто болотяних вепсів,
Чи лезом цирульника Франсіско мокшанського.
Може люди в брудних халатах не знали,
Що світанок приходить за сірістю Неба,
Опісля найтемніших годин, найглухішого часу,
Байдуже – крикне вістун довгохвостий пророцтво
Чи лежатиме мертвим – ганчіркою з пір’я
Серед соломи вчорашнього дня – байка.
Серед моря безсоння лишається бавитись в шахи:
На тирсовій дошці. Без королів і слонів.
Серед чорних клітинок ночі. Серед голок зірок.
Серед сірості передчуття
Світанку.

Дзеркало
В яке зазирнула ніч
Висить на стіні між світами «вчора» й «дотик».
Тільки темрява
Крізь яку проростає трава
Так само нечутно, так само незримо
Як кванти моїх меланхолій –
Джазових ретроілюзій.
Федеріко зіграв на гітарі
Ноктюрн Порожнечі
Перш ніж піти – по-іспанськи.
Країна загірна моїх мрій кольорових
Стала садом ноктюрну
В якому прозорі яблука
Дозволяють побачити тьму –
Ту, що там, у нірвані –
Царстві вічного спокою.
Та, за межами скла,
Там, де око втомилось бути вітрилом
Джаз Порожнечі грає дивак
МузИка-безхатько Час.
Я ледве торкаюсь леза ножа
(А він теж металеве дзеркало)
І думаю необачно:
Якщо у кожне свічадо Ніч зазирне,
Якщо кожен почує
Ноктюрн нірвани?
Погризене яблуко
Планети Земля,
Пісня першого землероба,
Що помер на світанку...
А пам’ятає тьму,
Яка панувала у просторі,
Де зірки всі без винятку
Згасли на мить...

Мой ангел любимый бесстрастно-страстный,
Ты мой мужчина безвластно-властный,
Ты мой единый, ниспосланный Небесами,
Средь мириадов звезд, Сияньем Ясный.
Меня окутал в объятьях нежных,
Уста сомкнулись в любви безбрежной...
Сердец стозвон - на всю Вселенную....
Всё в унисон,
Любовь Нетленную...
Избранник мой и сердца Сладости,
А я твоя...
Невеста Радости...
Пути очистились земных свершений....
В духовной благости,
В душевном Трепете...

7.07.2016

дУше моя, зоре...
Ти - мій світанок прозорий...
Ти - мій потік натхнений...
Ти - моє щастя-горе...
ЧОго ми зовсім різні?
Душі такі рідні!!!
Стільки століть блукали,
Поруч завжди були...
Ти мій коханий акторе,
Ти мій недочернече....
Тебе вкружляють потвори,
Щастя мого предтече!
Будеш зі мною поруч?
Будеш мене кохати?
Слухати і цінувати? -
Буду навіки з тобою...
Буду твоєю флейтою,
Буду твоїм деревом...
Буду продовженням роду...
Ніжністю та Любовiю...

27.07.2017

Накотилося
Буйне цунамі літа
На моє місто…

Моє життя, як на Великдень цвинтар –
Хоругви, натовп, священик відправляє.
Пасха, радісний сум. Сонячно.
Моя душа – як Великодній дзвін, – будить,
Будить, будить.
Мій дух – як Слово Бога, – сущий.
Мій світ – як кулька в руках дитини.
18. 04. 2017 р.

Сестро моя, жаринко серця,
Любов’ю засвіченого,
Самовіддана ти – безконечно.
Життя твоє усміхнене зникоме.
Джерело світла твого – з тобою.
Так є. Так буде.
15.05.16р.

, , ,
От же й біло
під чашечкою конвалії!
А пахощі
загусли чистотою.
06.05.16р.

, , ,
Дерево дихає листям,
задихається вітром
радісно,
як у купелі.
У життя
біжить.
Cонячно.
27.06.2016р.

Український народ – консонантне письмо:
співвітчизники губляться в світі,
немов голосні у словах,
покотившись за межі Вітчизни.
А оті, що лишилися – майже без голосу, бо
Їх уперто не чують і навіть не хочуть почути
чи то приголосні, чи то прихвостні - все поєдналось!..
Тиснуть, душать слова-можновладці , тяжіє над краєм
безсоромна пожадливість - наголос серця ганебний.
…Золота і проклята десятка людців найбагатших,
що тримаються вкупі, неначе міньян іудейський,
б’ють поклони , приносять нас в жертву єдиному богу -
грошам.

Як ти, Господи, терпиш
небачений глум від людей -
знахабнілих, які уявляють себе
навіть вищими Тебе?
Це вони безсоромно
рахують прибутки щодня,
бо прибрали до рук нафту, золото,
землю, і воду,
і правічні ліси - словом, те,
що Ти дав безоплатно
нам усім, хто живе на Землі !
Найспритніші з безумців –
Ти, Господи, будеш сміятись -
продають навіть
ґрунту ділянки на Місяці!
Добре,
що ми маємо щастя -
щодня милуватись зірками,
безкоштовно, уволю,
допоки вони недосяжні
навісним багачам.
Будь-котрий з них, якби тільки зміг,
зачинив би у власнім маєтку ,
як в клітці,
Велику й Малу Ведмедиць.