Навіщо могила Моше схована від людськго ока?
Бо відомо було Всеблагословеному, що Храм має бути зруйнований
і народ вигнаний із землі своєї.
І не прийшли б тоді на могилу Моше, плачучи вмовляти:
«Моше, Учителю наший, устань і молися за нас!»
- І встав би Моше та й вимолив би відмінити згубний присуд:
- адже праведники бажані Господу після смерті ще більш, аніж за життя свого.
Агада, частина перша, «Могила Моше»

«Хай би й до неба велич його сягала,
І голова аж хмар торкалась,
Помре і він також.
І всі питатимуть: «А де ж він?»
Не думав про це Моше,
Та сказано було якраз про нього.
Бо ж тільки він сходив на небо,
І хмари були в нього під ногами.
З Господом стояв лице в лице.
І з Його рук узяв скрижалі...
Та ось не хтось там з ангелів,
A сам Всевишній сказав:
«Наблизивсь ти, Моше, до смерті.
Дай Єгошуа бен Нуну від твоєї слави,
А далі – на вершину Нево зійди
І там свій вік земний скінчиш».
«Але ж це не та земля, куди я вів юдеїв...
Ти ж знаєш, скільки труда й скорботи
Пішло на те, аби переконать їх,
Що Ти - єдиний.
Аби жили, як Ти велиш.. .
В поневіряннях і горі бачив я братів своїх,
А зараз у щасті хочу бачить потойбіч Йордану...
Хоча б одну-єдину мить...»
«На старості ти, мабуть, призабув,
Що сказано було, коли Мені ти не повірив.
Пригадуєш, як замість раз,
Tи в скелю посохом ударив тричі?
За зневіру Я відплатив тобі:
У Край Обіцяний із ними ти не ввійдеш».
«Гадав я. що за сорок літ поневірянь в пустелі
Ти вже простив мені той гріх...»
«Таке не забувають і тим паче не прощають».
«Якщо не велено живим мені туди ступить,
Дозволь хоч мертвим буть серед юдеїв ...
Нехай хоч кості мої в той край перенесуть,
Як-от несуть вони Йосефа кості...»
«І тут по-твоєму не вийде:
Йосеф в Єгипті сказав, що він – юдей.
А ти у Мідіяні приховав свою породу».
«Якщо не хочеш присуд Свій змінить,
То залічи мені той час,
Коли Ти відкривсь в купині неопалимій.
Коли сорок днів і ночей
Стояв перед Тобою на горі я,-
І Ангелові смерті не віддай мене на глум!»
«Трудами своїми ти заслужив,
Аби Я Сам опікувавсь тобою».
«І наостанок: дозволь з народом попрощатись.
Стільки разів я заступавсь за нього.
Люблю братів своїх, бо ж і я – лише один із них...»
І став Моше біля підніжжя Нево, юдеї - довкола нього.
«Брати і сестри!- звернувся проводир.- Простіть мене...
Сварився з вами ...Гнівався на вас...
Та знайте, що то все з любові...»
«Прощаємо!- в степу, перед Йорданом, розлунилось.-
Горе тобі, бен Амраму.
Наче кінь, мчав ти поперед нас,
І ось кістки твої залишаться отут, в пустелі...
Прости ж і нас, рабейну!»
Суворим поглядом Всевишній квапив,
І проспівав Моше останню свою пісню,
Як наказав йому Господь.
Неначе дощ, лилась та пісня, мов роса,
Що в спеку все поникле оживляє...
І стала пісня та Всевишньому за свідка,
Коли Ізраїль доводилось судить.
А далі вийшов Моше на гору,
Оглянув увесь край, куди юдеї ввійдуть,
І спочив там ста двадцяти літ, які дано було прожить .

У мене очі пусті...
Вони вже багато бачили...
І ці вуха багато чули, а серце переганяло кров мільйони разів, по колу...
А ти, такий незграбний, юний.
Я не розчаруюся в тобі ніколи...
Тому що ти...
Тому що ти...
Немає тобі ціни.
Я вже знецінила тебе, щоб не боятися втрачати.
Хто ти? Де ти? Ти?
На папері знаки, букви...
Я читаю життя.
Танцюю свій танок.
Лиш тебе не в змозі прочитати.
Лиш тобі не в змозі танцювати.
Ти такий недосяжний...
Дивися на мене. Будь ласочка.
Адже і для тебе. Недосяжна. Я.

мавко-мавко
стань мені дівчиною
хоча б сьогодні
хоча б на трішки

хлопче-хлопче
дарма мене просиш
не пара я тобі
не тебе обійматиму

бо як почує батечко
як відчує матінка
не пустять мене
наступного року
на свято
хороводи водити
трави гладити
людей розглядати

то ходи-но зі мною мавко
хоча б «гречаники» танцювати
хороводи водити
пісень слухати
вогню вклонятися

гур-гур юначе
ми це щодня робимо
танці завжди водимо
колись цьому й людей навчили
щоб у розвазі
тяжкість душі
вони віддавали стихіям

сьогодні я маю берегти
ліс і воду
щоб люди силу знаходили
душу оновлювали
тіло зцілювали
але не шкодили живому
не рвали
квіти папороті

але ж хіба папороть квітне?
це ж лише легенда?

юначе-юначе
ти навіть не уявляєш
стільки папороті квітне
в купальську ніч
але люди
не бачать квітів
і ти будь обережним
ступай м’яко сьогодні на трави
вже дві квітки папороті
ти сьогодні зім’яв
сам того не знаючи
тому тобі й легко зараз
тому тобі й радісно нині
тому ти бачиш мене

гур-гур юначе
гур-гур юначе
й полопотіла

приходили сьогодні майстри
домовлялися про ціну
обговорювали з Господарем
термін та обсяг роботи

реставруватимуть моє обличчя
трохи хвилююся
адже це перша реставрація
з часу його створення
на стіні цього храму

чоловіки приємно пахнуть
радію що ніхто з них не курить
з самого ранку
прочитавши молитву
обережно збивають дошки
й роблять риштування
аби зручно
працювати на висоті

я не знаю коли
та хто
написав у цій церкві мій портрет
та коли майстер його завершив
а храм освятили
моє обличчя почало дихати

воно дивилося на кожного
хто сюди приходив
відчувало навіть помисли людей
не кажучи про їхні душі

з часом обличчя старіло
час бере своє
навіть якщо мова йде
про живопис на стінах

за кілька століть
якийсь молодий іконописець
тоненьким шаром фарби
замалював моє обличчя
повністю
залишив від справжнього
тільки ніс та очі
все інше
новими фарбами
перемалював
та «омолодив»

завтра розпочнеться реставрація
я хвилююся
не стільки від того
щоб нові майстри
не перемалювали мене знову
як через те
щоб вони
не відлущили стару фарбу
й не побачили
хто я насправді

один із них
як тільки сонце встало
навіть не снідавши
почав обережно зчищати
фарбу з моєї щоки

занадто зацікавлено
він вдивляється
в мої очі

невже впізнає?

Місяць безбородим Фідієм –
Скульптором потойбічних Атен
Вирізує з чорного мармуру ночі
Сову.
Серце зимового вітру
Стугонить білою кров’ю
Шестикутними голками Неба –
Нетутешнього старчика
В якого вкрали золоті монети зірок
Люди.
У місті дивному,
В якому живуть не люди – опудала,
Родичі снігових потвор
Зліплених марно
На очах жовтих вікон
Будинків німих.
Сова пугикає в простір –
Порожнечу чорну зимової ночі –
Книгу, де пишуть снігом
Білим по чорному,
Пишуть слова крижані
Епохи вовків.
Бачиш – ночі стають кришталевими,
Бачиш – вікна згасли як свічки,
А біле мовчання
Ріже як хліб
Крик сови.

Зимовий дощ – це холодні сльози
Блідого замерзлого меланхоліка Неба,
Це одкровення синьої книги,
Яку писав принц дерев і квітів
Довговолосий втікач Сітхартха
Словами мовчання і опалого листя –
Це дощ просвітлення.
Дощ, який звик замерзати й тужавіти –
Ставати скляним. Він хотів бути дзеркалом
Але марно. Він хотів бути срібним.
Але даремно. З його краплин
Не змайструєш кулі для вурдалака,
Не зробиш хреста чи годинника –
Не той час, не ті перехрестя
На дорогах, які не пройти, не проїхати,
Не проповзти пластуном на череві.
Лише дощ – одкровення й просвітлення.
Лише краплі в обличчя – холодні як доторки
Сніжної королеви – божевільної дочки Космосу.
Лише кульки води на шкіру, в зіниці очей,
Ніби хтось хоче шпурнути твою душу нетлінну
У бездонне озеро Часу, в містерію слів забутих
Білого племені сильних людей,
Що йшли за стадами оленів
На північ. Де зорі і холодно.

А ти шукав відчаю
На березі березня,
На скелястій громаді
Грудня.
А знаєш, прийшла вже зима –
Така, хоч сідай в корабель
«Безнадія» -
Шхуну чужу з вітрилами сірими,
З торочками штрипіхатими
Парусини – прядива льону
З вітрил хрестоносців шматків
(Пливи).
Така вже зима, хоч лишайся
Серед руїни готичного храму
Химер лякаючи криком сови,
А ти сподівався,
Що грудень сховав в калиту
Золота таляр – Сонце.
Думав, що він глитай
Та поверне – бо мусить,
Як річка не стане,
Як все не засне
У країні сколотів,
Де біля вогнища гріються
Діти діви-змії Апі.
А ти шепотів, сподівався,
Мріяв про лева –
Золотом грива,
І сліди на снігу
До примарного Сонця,
Слухав стукіт копит,
Що стихав-завмирав:
А воно вже зима –
Коням бракне трави,
А вівці – пастуха,
А Небу білявому – Сонця.

Я гадав пасифлора – то квітка пристрасті,
Але то човен, що пливе океаном годинників,
Де велетенські каравели дерев минувщини
Пливуть без керманича до гавані Судного Дня.
Людина, що вдягнена в чорне казала мені,
Що це квітка страждання одного теслі якого вбили
Люди, які шукали у сутінках слова про сніг,
Але я довідався, що це дерев’яне пустище
Для пастуха з очима сірими, що пливе (ні, летить)
Рікою квітучою, якою блукає чапля (чалап-чалап),
Роса туману одягом назбирана, по краплі в келих
Вичавлена (що не проминув нас, хоч і просили –
Не проминув). Добре хоч плисти, з ріки та в море –
Солоне як сльози, вітрило з грубої пряжі зіткане,
Змережане – з синього льону. І добре, що є керманич –
Я.
Керманич човна-пасифлори. І вдосталь роси. Туману.
І людей, що бредуть травою, росою, пагорбами
Смарагдовими. А як допливу – мені то пустелею
Блукати – не йти. Стежку шукати – знайти. Або ні.

Ліс не сховає –
Він поглине як море –
Зелене море листя і шуму,
Жовто-багряне море осені
І чорно-біле море зими.
Хіба до весни дочекаєшся? Ти.
Воно ж проковтне, поглине –
Море стрімких знаків оклику,
Де замість риб їжаки.
Не сховає.
Хіба вириєш заступом
Не сховок, а схрон.
І будеш дивитись
Свої сни кольорові,
В яких синій заєць
Говорить вірші
Словами синіми –
Наче оте румовище д’горі –
Румовище мрій.
Чи то сподівань.
Отака тарапата.
І будеш слова колисати
Сині як казка. Яку не забути.
Не стерти із пам’яті,
Як стирають абетку
Написану крейдою
На чорній сторінці життя.
Хіба закарбуєш одвічне:
На мертвому дереві знак:
Сокіл, що лине в піке –
Тризубаний знак партизана.

та
яка зневірилась
у твердий крок
у легкість дотику
і виваженість слова

обезкрилена

вона готується стати
опорою
самій собі
афішею
сильної духом
флешкою мрій
які мало не збулися
і розсипалися
поцілунками-намистинами
по закутках
її незвиклої до пустки
душі

а та пустка
у розмові
у течії подій
у виразі обличчя
мов затуплений анальгіном
біль
чи окрадений пострілом
спокій

а де той спокій
щоби за якусь волосину тримався
так собі
уламок розбитої шхуни
який ніяк не може
прибитися до берега
та й навіщо
вони
партнери з пусткою
у витонченому
до втрати свідомості
танго однобічної самоти

а ще
вона призвичаєна
до рутин і ритуалів
тому
обвішана ярликами
виношена мріями
виголює
аби не було соромно
оголити
висмикує
аби смакували
усміхається
аби замаскувати
непевність
і запалити вогники
у прерії очей

там колись
визріє дорога
і прикотиться щось схоже
на циганський табір
шалене
але рідне
непочате
але знайоме
до гусячої шкіри на тілі

і стане
крок
твердішим за розхитаність вагання
а дотик
метеликом
з неозорими крильми
та й слова
знатимуть своє місце
і міру
і швидше за все
рахуватимуть себе
зайвими

тоді вона
поділиться власним щастям
з Богом
і Його світом
зачерпне метелика крильми
життя таїну
яка руйнуватиме пустку
і приноситиме спокій
звеселяючи надію на прийдешнє
бо немає нічого більш величнішого
посеред людей
аніж сподіватися
у
вона готується стати
матір'ю

12 Вересня, 2017

з того часу як глибина твоїх очей
вибігла до мірки перекинутої чарки
і замулила погляд
викашлюючим нісенітниці
хмелем
нам не бракувало
її

тобі
більше не хотілося
комфорту
від поступу диванних подушок
мені
приналежності
до кола ввічливих віч-на-вічників

зникає важливість
податися
стрічкою у замовклий кулемет
надійними дверима
на марцепановий захід
здатністю безперешкодно дихати
продатися
за
чи купитися
на
золотом поблискуючі гори
срібло на власних скронях
мідний гріш
і виходити зі себе
разом з вихлюпами сміху
проникливістю емоцій
у міжтілесний простір
знеструмлюючи понервно
бажання оприлюднити
дикість ще не осілих думок
безперервність зближеня уст
одностайність бентежного бачення

і ось він
апокаліпсис міжсерцевого значення
зіткнення міжгендерних всесвітів
кремація цноти

уста до уст
клітка до клітки
пальці між пальці
прибій і відбій
з відлигами стогону

а ось і воно
розвіяння раювання
отримання земного тяжіння
непевне продовження роду
правдоподібне придбання нерухомості
посеред ласк і поривань
у одночасному міжбезхміллі

цікаво
навіщо існують
порожні пляшки
гортані у ранків
вулики справ
поза-обвито-тіле інше-душшя
у час
коли навіть охорона
з недовірливих янголів
солодко спить
на лушпинні
з охололого вже одягу

15 Березня, 2017

Я повернусь
У край наш овечий
На черленім щиті,
Що триматимуть міцно
Втомлені руки моїх побратимів,
Я повернусь,
Коли вогняний світанок
Торкнеться пальцями променів
Білого марева вишень
На щиті, що створив Гефест –
Син Гери, вихованець Фетіди
(Заграва –
Там тужавіє серце Неба,
Там тамтами Галактики –
Ритм Гелонів).
Згадайте:
Стежинами пролісків
Йшли ми на Схід
Дорогами мідними, дорогами номадів
Сірооких сколотів.
На прощання коваль
Трьома чорними смугами
Плямував і мені сагайдак.
Як колись за Сулою
Коні били копитом,
Чорне Сонце пророчило битву,
Сокіл кричав – там, де блакить.
І не знав кожен з нас,
Що холодна вода чаші снів
Бузиною забарвлена, що
Час, наче пес, ковтає хвилини
З руки. Із долоні.
Хвилини, які віднайшли
Ми.

коли так мало на сльози
Божого світла
увімкни
цю оголену місяцем тишу
до якої душа
ще незболена звикла
і купайся
кохайся
а сльози – пізніше
без прохання нахлинуть
запалять розлуку
так запалюють небо
стрімкі бликавиці
і не стане для серця
ні бою
ні стуку
тільки спогади грішні
з якими не спиться
тільки шлях
затуманений самообманом
далі крок
і не видно
куди світлу впасти
там трава не росте
що тебе одурманить
у терновий вінок
уплітаючи щастя
там вмирає надія –
народжує холод
від якого вода воскресає
в сніжинках
і життя вимальовує відчай
у колах
що розносяться вітром
шукають зупинки
та притулку не створено
в бідній уяві
сил багато розгублено
мало сказати
та антракт оголошено
в болю виставі
миті крила обрублено
в білій палаті

27 Січня, 2017

Підлога – відлига і крига, бо
Двері – звірі, хворі і похмурі, а
Вікна – виплакані ікла, бо
Стіни – і сині, і мстиві, а
Стеля – оселя осина.

падолист 2021

Дні завершення осені –
Наче мальовані амфори
В які забули налити вино.
Лускокрила епоха:
Все так ефемерно,
Таке нетривке
Все – навіть істин абеткових рій,
Тих, маленьких, банальних, зачовганих
Наче сандалі дивака Архімеда,
Що снив Сіракузи як берег
Сліпця Поліфема. І деспота мідного.
Істин
Які як монети з дельфіном на золоті.
Коли осінь глуха –
Я помираю,
Стаю нерухомим, німим:
Навіть мім
Сказав би відверто деревам
Поснулим і голим,
Тільки не я (бо мовчу),
Бо кров тужавіє і гусне
В епоху метеликів
Коли осінь глуха,
Бо небо синіє чужим,
Бо хризантеми біліють крижинами,
Бо час помирати
Співакам-цвіркунам
До весни.

Схуд і змарнів Лот...
Очі - два провалля чорні.
Жахались доньки і зникали,
Щоб батько чогось не ненаврочив.
«Ні життя, ні смерті. Піду і дядькові сповідаюсь,-
Рішивсь нарешті Лот.- Він знає, що робить,
І, може, випросить прощення в Бога».
По дорозі добирав слова,
Щоб Аврагам не вигнав, бува, з дому.
Та лиш почав оповідать, як той сказав:
«Знаю. Всевишній дорікав мені за гріх твій.
Попервах, розгніваний, задушить тебе хотів.
Та все ж вдалося спокутою смерть замінить.
«Якою, дядьку? Я на все готовий нині!»
«Бачиш оці ось три обсмалені кийки?
Це посохи, які лишили посланці од Бога.
Візьми їх, в одну лунку посадови і поливай
Щодня водою тільки з Йордану.
І якщо приймуться і стануть деревами,
То знай, що гріх твій прощений Всевишнім».
Відтоді день при дні через усю пустелю до місця,
Що Аврагам вказав, носив Лот воду.
Ні спека, ні дощі із вітром не спиняли.
Щоправда, Сатана перестрічав, одне і те ж заводив:
«Нащо тобі робота ця марудна на примху Богу?
Облиш її. Не стануть деревами посохи.
Вміє знущатися Господь. Трима тебе за дурня.
Давай-но ліпше сядемо під пальмою отою.
Винцем таким я пригощу, яке не пив ти зроду!
І вмить забудеш, що ти грішник...»
«Згинь!»- Лот кричав і спересердя заюшив у морду.
А посохи зазеленіли . Підросли
І стали кедром, кипарисом і сосною.
А як минуло сорок літ, сплелись в стовбур один,
Такий що охопить його було не в змозі.
Звів очі Лот до неба і почув: «Ти вже не грішник!»

P.S.
Легенда оповідає, що, як будували Храм, цар Соломон наказав зрубати дивовижне дерево і витесати з нього колони при вході в Свята Святих. Як не старалися майстри, але не вдалося. Кинули тоді дерево в долину, названу Лотовою.
А через десять століть римляни наказали зробити з нього хрест, на якому розіп’ято Ісуса з Назарету.
На місці, де Лот виростив незвичайне дерево, грузинськими монахами було побудовано собор і монастир, де начебто був і знаменитий поет Шота Руставелі.

Квіти самотності
Вирощую на кам’яних плитах –
Уламках гранітних,
Що колись були монументом
Мрії.
Сині квіти пустельника –
Такі, як шматочки Неба,
Такі, як зіниці Кроноса,
Наче цятки волових очок
У траві-мураві забуття
В якій загубили слова
Люди човнів і тенет:
Люди пустелі моря:
Мовчазні наче слід
На вогкім кротовинні,
Люди, які зробили собі з водоростей
Подушки.

Подвір’я життя прожитого марно
Чіпляється наче мушля жадібна
М’якуна безокого і слизького
До тіней димарів.
Там згоріло все справжнє.
В пічках будинків
Де ніхто давно не живе.
Не пихкає люльками,
Не читає апокрифи,
Не говорить абсурд
І не дихає пилом планети.

Козлоногий флейтист
Якось сказав мені
В тіні крислатого дубу,
Що я марно живу тут.
Дарма.
Краще грати на скрипці…
Чи на кіфарі…
Чи майструвати іграшки
Для кошенят.

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне:
«Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань
Просто вийти з життя
Крізь зачинені наніч двері.

Найтемніший час буття: на межі:
Між епохами листя і снігу: темрява.
Між світами тіні і плоті: спалах зірок.
Я запалюю вогнище – горобини.
На горі, де колись росло дерево – ясен –
Дерево палімпсестових мрій
Літописів болісних абатства Келлс.
Ніч на Самайн – сопілка малює стежу:
Піснями бруслини черленої та отруйної –
Ядучої, наче втрачені дні дощів.
По тріщинах черепа оленя ірландського
Читаю майбутнє – відкрите, як плями на Місяці –
Розчахнуті
У безодню часів залізних коваля Гоббана –
Віків ножів, мечів та іржі кораблів.
Книга тріщин на черепі в ніч на Самайн
Читаю написане – Хтось Невідомий
Надсилає нам знаки літопису Вічності.
Танцюйте, співайте, вожді призабутих кланів,
Завжди між вогнів, між язиками полум’я
В пошуках чистоти, Істини слів заборонених,
Діти квітучого вересу – діти осені кельтів.
Ідіть між вогнів…

Коли день полиновий, а ніч совина
Глипає Місяцем-лупалом у безсоння твоє,
І дихаєш запахом жовтого листя кленів,
Коли відчуваєш горобиновий смак світанку
На вустах, що звикли казати: «Прощай!»
Щогодини, коли блюз ностальгії
В кожній калині звучить,
Тоді
Забуваєш про спокій
І свої одкровення, що луною над Стіксом,
Чи то річкою мідною, де човен самотній
(А ти ж був рибалкою, перевізнику мій,
Колись, в часи мальованих глечиків)
Забуваєш про сон, про візерунок опалого листя
І звіряєш осінньому птаху – сірому,
Наче твої сліди на піску в сутінках,
Наче тінь на болотах реліктових
Наче спогади, де завжди бракло барв.
Коли вітер мовчить, коли осінь стулила уста,
Дослухаюсь до тиші, хочу почути «кру» -
Крик прощальний. Та чую лише
Помах крил. Металевого журавля.
І шепочеш йому сокровенне. Таємне.
Твоє.
Сховане в глибині
Душі-криниці.

коли дивишся з високої гори
в молоці туману ти бачиш море з якого
то там то тут виринають кораблі-будинки
вітри підганяють дахи-вітрила
і марево несе їх європами
залишаючи плями на сонці

коли дивишся на високу гору
бачиш як марево хмари затуляє від тебе неба
і ти стоїш така світла і чекаєш
коли врешті промінь розітне цей набряк на тілі гори
і як тільки це відбувається
в контражурі стаєш темною плямою

коли дивишся на ріку
пам’ять повертає хвилі течії
і прибиває їх до найсокровенніших берегів
дивуєшся і така спокуса пірнути

коли дивишся в середину себе
свідоме веде тебе лабіринтами сутності
де на шляху безсвідоме підступно розкладає пастки

коли дивишся в дзеркало
знаєш напевне що ці різних двоє практично
не мають шанс стати одним цілим

коли думаєш про все це і ще багато про що
розумієш
для чого єси
Ти Господи

Минуле – це книга.
Я це зрозумів дощавої ночі
Коли гортав свої млисті спогади,
Розуміючи, що нічого не забувається.
Минуле – це книга з шкіряною обкладинкою
На якій нічого не писано,
Тільки прикрашено рубінами, смарагдами
Та шматочками срібла
(Бо ніч – навіть там – на обкладинці).
Теперішнє – це кавалок світла,
Що вдирається в око голкою,
Що малює на стіні черепа
Фрески – вохряні. Про Істину.
Про людину зі свічкою.
А майбутнє – це форма пітьми,
Чорна ластівка, що відлетіла в Африку,
Гніздо якої порожнє:
Ніч там знаходить затишок,
Коли кладе правицю
На рамена цієї жебрачки
Войовник-вершник Сонце.
Майбутнє – страшна чорнота,
Де око відпочиває
І не боїться посліпнути
І стати (як все колись)
Нічим.
Бо Ніщо
Воно тут, воно поруч,
Не тільки в майбутньому.

Море має на диво колючі очі,
Море не дивиться – глипає
В зіниці кожної хмари-черепа
Висмоктуючи з неї вологу,
Жадібно забираючи те,
Що колись дарувало.
Тільки море
Своїми очима-водяниками
Здатне сміливо дивитися
В обличчя одвічного Неба –
Злого свідка наших нещасть,
Мовчазного пророка,
Що знає майбутнє
Всіх і кожного –
Навіть чорних каменів
З яких єретик-невдаха
Мурує собі вічне ложе.
Тільки море ніколи не плаче
Коли читає по зорях
Прийдешні дні і години.
Тільки в зіниці моря
Небо інколи зазирає
Щоб милуватися трішки собою
(Небо трохи Нарцис –
Щоп’ятниці, але не скорботної).
Море відчуває себе колискою:
Кров солона в кожному з нас
Відлунює шаленому буревію.
Море відчуває себе могилою:
Ковтає кожного неприкаяного
Мандрівця солоного вітру,
Що напинає вітрило
І кидає землю гостинну,
Ловить лускатих мовчальників,
Шукає щось там за обрієм
І знаходить собі спокій
В глибинах.

Море,
Яке існує тільки в минулому
Таласса солона,
Що вирує у моїй свідомості
А ще в сумній казці,
Яку розповів сліпий лірник.
Море темних часів
Посріблене вітрилами аргонавтів
Тонкого прозорого льону –
Безпритульних прочан –
Шукачів металу сонця,
Всюди чужих, навіть на Острові Мрій.
Після мідних мечів,
Після бронзи ножів,
Що барвились вохрою,
Люди країни скель, що тратили твердь
Під сандалями і босими п’ятками-бджолами
Жадають срібного дня:
Поцятково:
Шматочками хмар, що впали в море,
Шматочками піни – Афродіти колиски.
Вони лишень зрозуміли,
Що вітрила – це теж хмари,
Що життя – це вітер випадку,
Лишень стрибнули з одного моря до іншого,
З берегів рибалок долі
До земель негостинних овечих і сопілкових,
Як зуби дракона лускатого
Проросли із землі війною. Страшною.
А потім –
З металом сонячним
Тікати у світ білих скель –
Посріблених світлом
І подихом злого Борея –
Варвара.

А Ясон
Кинув свій срібний перстень
У глибокий колодязь Атени,
Що вирив Кекропс.
Ясон – взутий в одну сандалю
Не знав,
Що епоха сонячних глечиків
Довершилась**.

Примітки:
* - «Над хвилями – срібне вітрило…» (Джованні Донателло) (іт.)
** - Бронзова доба справді давно довершилась – ще три тисячі років тому. Ми живемо в епоху заліза…

Під час молитви якось раббі Леві
Звернувся до Всевишнього:
«Владико всього світу,
Колись ходив Ти із Торою
І намагавсь продать її,
Як яблука збувають торгівці,
Доки не погнили вони.
І що ж? Навіть поглянуть на товар твій
Ніхто не спокусився.
Тільки ми взяли.
Тому-то складемо угоду:
Ми переповнені гріхами, Ти – милосердям.
То, може, поміняємося цим?
І як скажеш: «Мінятись можна тільки рівним»,
То ось що одповім Тобі:
«Якби не мали ми гріхів,
То що б робив Ти з милістю Своєю?»
Отож, для обміну такого
Тобі ще слід додать нам:
Життя, Дітей і Їжу».

Хма́ра
Мара́
А́ра
Ра́
А
А
Ра́
А́ра
Мара́
Хма́ра

2021

Моя меланхолія – це листок винограду,
Що червоніє на холодній стіні старого Дубліна,
Стіні, що ховає моє alter ego від мене самого –
Неприкаяного знавця крокодилячих черевиків
І скрипаля холодного осіннього вітру (назавжди).
Моя меланхолія – це жінка вдягнена в чорний плащ,
Що ходить в кам’яний собор Святого Патріка
Лише скорботної п’ятниці – коли небо заплющує очі,
Небо, що нависає над нами як дзвін чавунний,
Що гуде нову пісню про чорну смерть – голосно.
Моя меланхолія – це пісня нічного сірого птаха
І крик над болотом сивої жінки, що почуєш лише раз.
І тільки кулик і чапля всотують звуки його щоранку,
Але бояться переказати людям – мешканцям пагорбів –
Зелених овечих лобів трави і спогадів. І сивого диму.
Моя меланхолія – весталка в білій туніці таляріс,
Що йде бруківкою гонорового мармурового Риму
І несе в очах вогонь – полум’я Вести – дочки Часу
І мислить про квіти кольору неба, що очікують осінь,
Що сумна як забута хатинка, де жила самотою вдова.
Мою меланхолію зустрів я вчора в образі миші
На горищі старого замку відчинивши віконце –
Впустивши промінчик осіннього жовтого Сонця
В темряву.

Петрарці заздримо і Норвіду, й Шевченку:
«Які слова! Таж то сама любов!..»
...Нажаль, слова.
Не загніздилися в серцях
Лаур, Марій, Ликер.
Так і літають нічиї.
Невже на те, шоб справджувавсь
Одвічний парадокс:
«Гіркіш страждання – ваговитіш слово»?

Птах не кричить – бо тьма,
Світильник гасне,
В душу як слимак
Вповзають сутінки –
Хай не осінні і нехай густі,
І хай нагадують безодню
Моря,
Де почвари світять
Вогнем холодним.
Йду в пітьму,
Як йдуть у сон,
У сниво черепах,
Де виноград чіпкий, як наглядач
Плантацій бавовняних влітку.
Ego (чи може Едо)
Як перстень срібний
Там, у сховку
У пивниці, що нагадує вертеп
Дочасний.
Якби хоча б промінчик,
Хоча б одну зорю – там, нагорі,
У чорноті. Де око
Шукає марно суть, опори, сенсу,
Мети для мрій.
Я залишив свої старезні черевики
Там – за дверима,
В які давно не стукали.
Ніхто, ніяк.
В скарбничку слів апокрифа
Кидаю замість флоринів
Залізні цвяхи.

(Світлина автора віршів. Написано, коли вересень довершився, а Сонце стало холодним.)

Що робити з оригінальними текстами Біблії, написаними арамейською? Чи можна їх показувати людям? Особливо вірянам?
У синагозі діє правило - Тосефта (додаткове тлумачення): «Той, хто перекладає вірш, як він є - брехун, а той, хто додає,- богохульник».
Складна ситуація. Тому в Талмуді обумовлено, що є старозавітні тексти, по-перше, які можна читати в синагозі арамейською, але перекладати їх не можна в жодному разі, по-друге,- які не можна навіть читати, а про переклад не можна навіть думати (Тосефта до трактату Мегілла 4.31).
Але я не юдей, а українець, всі релігії світу для мене однакові, тому хай назвуть мене брехуном, а таки спробую зробити точний (не приблизний!) переклад однієї цікавої історії з Біблії. І буде що буде.
Сучасна Біблія, яка ходить на руках православних ( і не тільки) містить занадто багато фальсифікацій і перекручених місць. Але переклад 22-го розділу буття - це чистої води блюзнірство і безбожництво. Справа тут не тільки у зґвалтуванні тексту, не в підміні та викиданні окремих слів. Безбожна сама ідея підробки, у результаті якої Бог виявляється спокусником, що за віровченнями і юдеїв, і християн властиво тільки дияволу. Доперекладалися, одним словом.
У першому ж вірші глави синодального перекладу так і написано (22.1): «Бог спокушав Авраама». В англійській Біблії ще крутіше: «God did tempt Abraham”, тобто - спокушав навмисно, бажаючи визначити ступінь слухняності. Оце такий сучасний переклад.
А в оригіналі, арамейською? Такого і в помині немає! Бо там іде мова не про спокусу, а про випробовування. І робить це не Бог –Творець, а конкретна богиня - АЛЄ: ЄАЛЄ УЄАЛЄІМ! Оце так номер! А хто про це знає? Хто читає оригінали? Чоловік 200 на всю планету й усе. А християн та іудеїв на планеті мало не півтора мільярди. Так що донести правду такій численій громаді неможливо апріорі. Наче.
Читаємо далі… і була в ту пору морова пошесть ЄДБРІМ. До речі - і ця подія прихована в сучасній перекладній Біблії.
Слух про людину, яка жертвою гірського барана змогла зупинити чуму, рознісся серед народів, і навіть хеттійці почали трепетно називати Авраама (23.6) - владика – піднесений богами (АДНІ НІША АЛЄІМ). А у самого Авраама з’явилося одне, але не єдине божество (24.7) - “божество небес» (АЛЄІ ЄШМІМ), в якого він, нарешті, увірував.
Авраам прожив після епідемії чуми щасливо ще півстоліття, нажив від останньої своєї дружини Кетури шістьох дітей, мав з десяток онуків. АЛЄІМ (боги) перестали турбувати його, і він, маючи власного АЛЄІ, більше до богів не звертався. А на 176-му році життя помер. Поховали його Ісак та Ісмаїл (останній став прародичем сучасних мусульман).
ІЄУЄ після смерті Авраама взяв на себе піклування про Ісака, хоча благословили його після смерті батька саме боги, усі гуртом - АЛЄІМ.
А Яків, найбільш відомий з онуків Авраама, прийшов до віри в одного бога складним шляхом. Спочатку він обумовлював: Якщо отримаю хліб, одяг і.т.п, то (28.21) «стане Творець у мене замість богів». Отак от. Нікого вам не нагадує такий персонаж, шановні православні?
Він боровся з представником АЛЄІМ (богів) і вистояв (32.26.25). І ІЄУЄ його перейменував: «Ім’я тобі буде на Яків, а Ізраїль (Богоборець), бо ти боровся з богами (ЕМ АЛЄІМ) - і людей долати будеш.
Ізраїль у сутичці постраждав - у нього виявилося пошкоджене стегно і він закульгав. Після боротьби він сказав: «Бачився з богами в лице (РАІ'ТІ АЛЄІМ ПНІМ АЛ-ПНІМ)!».
Згодом, в Ханаані, він купив землю, поставив на ній жертовник і сказав про нього «Богу моєму - Ізраїль». Це християнська версія. А от вам арамейський оригінал: УГ КРА ЛУ АЛ АЛЄІ ІШРАЛ.
Переклад такий: Богу моєму - від борця з іншими богами.
Сьогодні всі монотеїстичні релігії намагаються стерти з власної історії будь-яку згадку про те, що цей світ творили боги, спільно. А потім посварилися, як собаки за кістку. Чому - невідомо. Одного (переможця) - виокремили - інших назвали дияволами, люциперами і таке інше. І зсунули до пекла.
Одне тривожить: нащо я вивчав арамейську мову? Нащо взявся за переклад оригіналів сучасною мовою? Кому він потрібен? Потрібна - віра. Та, яку пропагують сучасні гуру, святі отці, пастирі, рабини, ксьондзи, монахи та монахині, митрополити та патріархи. Мабуть, взявся за цю справу дарма. Тому піду писати вірші про жіночу вроду. І природу, звісно. Ніхто не обуриться, ніхто не прокляне. А тільки скажуть «Дякую!». Згодні?

За матеріалами книги Ігора Мельниченка «Коли і скільки заплатили Юді Іскаріоту». І трохи від дяді Саші, звісно.

26.09.2021р.

Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка.
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.

Поки спите ви,
Стану осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари,
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

...А діти виростуть.
От тільки б нам не старіть.
Щоб дівчина,
Яку ти оглядаєш так не по-батьківськи,
Не кинула, мов докір:
«Дядьку...»
Аби дружина наніч не сказала:
«А пам’ятаєш?..»
...А діти виростуть.
От тільки б якомога довше
Із ними друзями лишатись.
Щоб їхні друзі нашими були.

Ми – сновиди, в очі яких зазирає Місяць
Миємо плетені очеретяні сандалі елегій
У холодних струмках сутінок Ренесансу
У ніч оксамитову лелечину й лохинову
Перед святом руїн.
Ми – поети забутого «вчора».
Збудую собі не палац – кляштор пісень сумних,
Не замок камінний, а башту – голкою в хмари,
Напишу на блакитному небі пісню самотніх,
Підберіть до неї мелодію на скрипці кленовій
Королівства зелених каменів Тір Еоган,
Хочу випити солоне холодне вино Лох-Фойл
Бо я теж трохи з клану Мак Лохлайнн –
Так кричали мені лебеді – білі як сніг,
Дзвеніли мені золотим ланцюжком на лапах.
Завтра свято руїн! Привітайте мене останнього
Мешканця цього пустища – порожнечі кульгавого часу.
На скрипці кленовій замість мене зіграє вітер –
Серце моє сповнить холодом Істини,
Псалом проспіває кланам майбутнього,
Феніям камінної долі прийдешнього.
Дочасно. На руїнах моїх надій.

І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді наче хтось прошептав:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

21
Осінь. Оси – босі

22
Осою гасаю красою, кусаю

23
А жінка і зірка, і жилка

24
Зірка?.. – Дірка!.. Гірко…

25
Маємо мальви – маяки-маятники

15.09.2021

Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не палив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

Не мертвими приходять в сни мої рідні.
«Якже рясно родять яблуні твої, –
Кажуть щоразу мати. –
А яблука – так найсмачніші».
Сестра Онила дорікає:
»Щось ти запишався, брате,
Минаєш наші Грищенці.
«А ти вже, мабуть, героїня...»
«Ні, другий орден маю.
Онукам віддала на забавку.
Не перед телятами ж
Удосвіта в них хизуватись».
...І тільки баба Ганна не заходять в сни.
Може, тому, що їм віддав останній поцілунок.
Грудку землі сухої кинув на труну.

Давно відомо: всі битви заздалегідь програні
А особливо – битва з собою…
Ця найпекельніша битва можливостей
І неможливостей – тебе…
І найбільша мужність – бачити,
Що ти все більше гаснеш:
з кожним втраченим шансом,
З кожним дощем липневого ранку,
З кожним засушеним букетиком:
Від друзів, на пам'ять…
Залишаються
Слова
Сліди
Світло з прихилених дверей спогадів
Інших – про тебе.
Вони ходили тобою як в’юнкою дорогою
Вони блукали тобою,
Продирались хащами твого болю і страху
І врешті вийшли кудись туди,
Де підхилені двері світяться
Краплинками липневого дощу,
Прозорим словом,
Невловимим посміхом
І – такою палючою присутністю…

А як роки візьмуть мене попідруки
І на Нево захочуть повести,
Аби востаннє, немов Моше-рабейну,
Оглянув я і виднокруги, і прийдешнє,
Ми сядемо й помовчимо зазвичай,
То перш, ніж встати і сказати: «З Богом!»
Спитаю я своїх проводирів:
«А щось нове відкриється мені?
Чи вдалині набачу те, що бачу й нині?»
І як обоє по-роденівськи похиляться в задумі,
Щоб перервати негостинну тишу,
Скажу рокам:
«А знаєте що, хлопці,
Поки ще ноги носять,
Зійдімо на Чернечу гору!..
Бо ж завинив я перед рідним краєм,
Що стільки літ лиш думаю про нього...
Та й Кобзареві не віддав останню шану».
Цікаво б знати,
Чи згодяться на це мої проводирі?

пам‘ятник у камзолі
міг би бути доречним
на думку усіх сведущих
культурного коду адептів

міг би стояти у місті
красивим великим знаком
фалічно-музичним знаком
причетності до культур
красивим як — дім культури
красивим як псевдоквартали
якихось помпезних будинків
де зараз сидять —
профспілка
бюро шоурум
та собес

майбуть
міг би бути доречним
але зробили без

жахливі позбавлені люди
чеснот і можливо цноти
і точно без профосвіти —
їх гнати б у шию та —
сьогодні керують світом
антихристи (без профосвіти)
і ставлять свої ідеї
на площах хороших міст
де пахне накопана кава
заварена правильно кава
й неправильно теж заварена
своїм ароматом п‘янить
і листя кленове опале
у лиця інтелігентні
підірване вітром ніби
класична соната — летить

а тут їм поставили нащось —
напевно оті що й Подолу
втулили велике та чорне
дуже страшне оте —
цей пам‘ятник — без інструмента
без кучерів —
без камзолу —
вам кожна дрібна дитина
розкаже —
це ж — просто змова
це точно велика змова
убити у нас красу
красу красу красу
убити у душах наших
на наших прегарних площах
позбавлених майже зовсім естетики та краси
естетики та краси
у наших містах прадавніх
що знали часи і кращі
усе чим вони пишались
а будуть тепер конати від сорому та страждань

бо хто вам таке дозволив
а їм хто таке дозволив
той пам’ятник без камзолу
у соціум наш нести
зробіть нам — милого пана
наївного ніжного пана
щоб личко було чудовим
щоб — скрипка — і розлітались
як пташечки нотні листи
щоб скрипка в руках — тендітних
щоб — банти на туфлях ладних
щоб все як в людей порядних
на площах порядних міст

бо ми як візьмемо вила
та всиплемо на хвіст солі

а пам‘ятник без камзолу
стоїть і дивується наче —
епоха пройшла та вийшла
давно через інший хід
модерн залишився в тому
минулому вже столітті
і виклики зовсім інші
несе кожна мить нова
а хтось ще ламає списи
а дехто ще пише вірші
про дике своє суспільство
поламане на дрова
побите мов хвора псяка
порепане від ілюзій
відірване від контекстів
які — учорашній день

їм мало дядьків у шапках
у довгих плащах та шубах
і піших — і на коні
їм мало фальшивих історій
сентиментальних історій
альтернативних історій
—
цей пам’ятник музиканту
у місті однім хорошім
говорить
що ні?...

У високій вежі людських сподівань
Налий мені в чашу срібну –
Блискучу, як зорі посліплі –
Білі як смуток по тризні, по требі
У ніч над горою Кайлас,
Чорного трунку гіркого
Налий! Терпсіхоро!
У кров мою бузинову,
Трунку порожнього степу,
Де вітер-опришок полиновий
І сіль на устах. І на рану від кулі.
По краплі.
Налий мені в чашу з тавром Мінотавра
У світі мигдалю гіркого як Час. Наш.
Ладнаю вітрило:
Сіре, бо льон відсинів, відчорнів:
Плисти по мертвим морям,
Камінь втопити – там, де безодня,
Блукати в пошуках білого цвіту
Дерева, що віщує печаль навесні,
А наразі, на полі куріпок
На полі моєї журби
Сонях розстріляно,
Сонях, що Сонцю вклонився
Розстріляно кулями –
Важкими як якір, гіркими як сон
Під дірявим човном
На березі озера чаплі.

Не бузувір я, хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невтішний старечі голоси зняли...
Церкви і синагоги оминаю.
В собори заглядаю лиш туристом.
Молюсь щоранку на івриті.
Щоправда, на відміну од праведних юдеїв,
Молюсь на самоті.
Без свідків.
А головне – без посередників.
Себто тих, хто титул речника Господнього прибрав собі.
Навіть із любим рабі Нахманом просто зійшов би
На котрийсь із пагорбів
І мовчки випростав би в небо руки.
То, сподіваюсь, була б найкраща з молитов моїх.

Міста мов човни кам’яні
Дрейфують у бік Вавилону.
Минуле нагадує: бриз небокараю
Вітрила наповнював важкістю
І гнав кораблі кам’яні до заграв,
Де скрипки зі снігу (зі сміху)
Співали про келих важкий золотий:
Отой,
Що все мимо, все мимо (обабіч)
Проносив Господь
До пори і до часу (бо сам же просив).
А нині громадище (ні, корабель)
Чи може то хмара цеглин,
Чи то лабіринт – печерок з жарівками,
Що на вітрилах (таких же камінних)
Несуть сині хвилі (як небо)
Прямісінько в гавань Мардука –
До воріт Вавилону, де жреці навісні
Торгують майбутнім: покрадений час
На терези. І за безцінь.
А від ока до ока хмари пливуть:
Теж кам’яні, бо забракло води
Навіть в уяві. Лишається мармур
Для хмар і богині Іштар:
Ідола з брили звільнити
І розтрощити чоло на дорозі –
На бруківці зачовганій
Міста п’яного. Не мрій.
Просто не мрій. Бо вже досить.
Мрій.

Руде і чуже Сонце
Зазирає крізь краплі дощу –
Ми ковтаємо їх як вино –
Хмільний трунок острова лаврів,
Черлений, наче остання заграва,
Густий, як епоха мальованих глеків.
Це вино дарують нам хмари –
Нетутешні білі прибульці
Народжені кам’яними глеками –
Чашами гір Неповернення –
Montibus Excelsis de Non-reditus
(Бо навіщо?)
А Сонце чуже
Намагається збудувати веселку
Між солодкими краплями,
Змурувати її зі струн-променів –
Посмішку Іриди-вісниці:
Дочки Тавманта, сестри Гарпії.
Під тою веселкою
Збудують собі домівку
Рудоволосі перевертні –
Жінки хвостаті,
Що необачним мрійникам вкорочують віку.
Якщо, звісно, Сонце створить веселку:
Бо краплі надто солодкі,
Надто п’янкі і надто чужі –
Для країв то наших – полинових,
Де все гірке споконвіку. Все.
Життя навіть…

Якщо похилий вік і похилив мене
То це над тим, що відкладалося на завтра.
Тепер силкуюся перетягти його в сьогодні.
А це не теж, що перетягувать в змаганнях линву...
...Такий собі урок для тих,
Хто мріяв про спокійну старість.
Урок, який мало кому вдалося вивчить.
Отак і підемо на той світ із «незадовільно»,
Бо ставимо ж самі ми собі оцінку,
А не хтось там інший.

Серед вулиць пізнього літа,
У лабіринтах провулків торішньої меланхолії
Гальмую автомобілі вчорашнього дня:
Сірого, наче небо Ісландії мрій,
Я – комедіант ненаписаної вистави
Про електрика з міста Турина
На ймення Крамола
Та його чорну качку і сусідку –
Карооку швачку подертого на клаптики Неба.
Серед вулиць невдахи серпня –
Невизначеного, як недостигле яблуко
Елегій, що писав Авель
Годую котів смугастих алегорій Софокла:
Сиром, з якого зроблений Місяць – той самий,
Що висів над хатою Джона Кітса –
Моряка каравели «Елегія».
Серед вулиць останньої спеки
Міста, в якому зроду не садили каштанів –
Гірких, як полин, кінських, як річка Гіпаніс
Фарбую рогаті тролейбуси
Чи то плаття канцеляристок
У колір горобиного сну.
Завітав у крамницю Джордано –
Там сова міряє черевики,
Зайшов у шинок дрімоти –
Там останню надію міняють на крейцери
Срібні - з профілем Франца.
Срібні, як ніч. Срібні, як кулі,
Які набивав у важкий «Сміт-Вессон»
Коли я відстрілював вурдалаків
У ніч, напередодні осені.

ти вимучуєш тексти ніби народжуєш мертвих людей
вони оживають коли ти уже не маєш на це надії
ти не віриш у безкорисливість жодних ідей
як і у справжність нарощених вій
вуст набряклих затиснених у обценьки фатуму — індивідуальних його аспектів та точок зору
на цій планеті насправді не так багато справжнього —
небо
море
теплі херсонські помідори
голос совісті
голосіння моменту
ледь чутні схлипування з вікон та сцен —
театральні історії —
це реальність яка суща
це реальність яка щем

ти народжуєш мертвих дітей допиваючи за кожним безкінечну заїжджену каву (насправді сухе вино)
і —
щоб не знати майбутнього
виїдаєш ущент всю кавову гущу

автанділ не приїде — батько твоїх віршів
закутий довіку в тигровій шкурі
врешті у кожного діалогу свій довгий курний шлях
який часто веде не туди

ти народжуєш мертвих і оживляєш їх
за допомогою живої води

хто ж залишиться управляти часом? хто прийде сюди по тобі—
в пустельну тишу вицвілу пастель?
чи мертвонароджені зомбі-діти які виходять зі скель
додаючи сарказму і почуттів знебарвленим снам
які йменують бутністю й сьогоденням

ти втрачаєш зв‘язок зі світом котрий виштовхує самий лише смог
автанділ не приїде — ти приречена на монолог
безкінечний холодний нудний пустий як дзбан
за добою нова доба за добою нова доба
і ніяких змін
і ніяких нових тем
і щоночі одне й те саме вар’єте
у твоїй голові
до світанку до перших відблисків
сонцекрику
порожнеча твоя відчутна та многолика
дотикова пальпуєма — хочеш бинтуй чи ріж
ось і ніж

вони оживають коли ти уже не маєш на це надії
але чи потрібні думки твої комусь іще?
ця реальність сценічна дія
ця реальність сценічний щем

«Ось ти читаєш про Лая й слабого на очі Фієста, Скіллу, Медею, —
хіба це не потвори самі?…»*

«Вже не спіткаєш кентаврів отут, ні горгон або гарпій: Тхне бо людиною скрізь кожна сторінка у нас.»*

де — земляки твої — хто твій Квінтіліан, хто Сенека, хто сьогодні батько Лукана, хто твій Анней Меллу? —
хто руку протягне рятуючи із тенет?
грузнеш піски затягують не на жарт
божого дару вага позбавляє сил

ти вимучуєш тексти ніби народжуєш мертвих людей —
час викопує їх із могил —
бо не час ще для небуття бо живіші живих
за гріхи чи за подвиги — та найясніші з картин
того світу який за вікном і вирує й тече
сипле пилом й ніколи тобі не підставить плече
даючи тільки пустопорожню якусь маячню
і обличчя мов маски кабукі щокожному дню
і суцільну суцільну суцільну брехню

ти поет що поетом був та поетом став
іспокон поет бо природа твоя від бога
ти поет про якого поети не скажуть нічого
ти народжуєш мертвих для власних театрів й вистав
і вони оживають ступають на курні дороги
на путі без красивих пейзажів й гучної мети —
шлях поета для того щоб йти
і нести
і оголяти хрести
і тягнути свого власного хреста до останнього вдиху
— як дано — як скарб або лихо
і коли знесилено ляжеш у світанковій тиші
очі тобі закриють вірші


*Цитати із Марціала у перекладі В.Державіна

05.08.2021

у червоних вітрилах все більше та більше тривог
усе менше надій поривань — безголоса печаль
володіє і тим капітаном й вітрильником тим
що на хвилях свинцево-холодних нікуди не рушить
скам’яніла Ассоль сушить рибу й готує рагу
їй давно вже не двадцять у неї фарбовані коси
шкіра надто завітрена й вицвілий колір очей
Грей спивається — сіра буденність приречено душить
ніби тиха ця гавань але все насправді не так
все інакше мальовані ранки холодні й нещирі
монолог затягнувся у кожного тільки своє
їхня здатність ужитися знищує діалоги
і червоні вітрила стають антисимволом віри
у щасливі закінчення надто великих багать —
тільки попіл та сажа та діти не завжди доречні
час-крадій незрівнянний відомий майстерністю кат

щовесни їм народжує кицька кількох кошенят
і вони їх щоразу до моря несуть незворушно
у пориві єдинім — незгоди долаючи тут
опускаючи в воду і руки і серце і душу
стане клопотів менше життя забирає життя
їх хвилини все більше вартують не більше сміття
і неясно чому ті ж хвилини колись бездоганним
самоцвітом їм бачились — що відбулося чому?

наступає зима застигають моря й океани
замерзає життя на планеті заганяючи в кут
теплокровних однак охололих із глини чи піни
двох людей чи не двох а мільйони мільярди людей
у Ассоль щозими остогидла хронічна ангіна
Грей застуджені ноги лікує гарячим вином
багрянисті вітрила собі майорять на морозі
б’ють о щоглу волають згорьовано про щось своє

а приречені на умирання багать не ворушать
розминають зубами тарань наминають рагу
їм свого вистачає бо й кішку пильнують не дуже
сипле попелом час засипаючи очі й уми
аж допоки на схилі залишаться кокони сірі
безголоса печаль їх загорне в червоне шмаття
і опустить у море — ні серця ні рук ні душі
тихий хлип безучасного моря ніяких контекстів
і залишиться світ як стояв і вітрильник і тексти
лиш сліпих кошенят буде довго вчуватися спів

кожен жив як хотів умирав у призначений спосіб
неживим добігаючи час на холодній землі

а над морем стояла Ассоль вітер рвав їй волосся
а у морі її Капітан розвертав кораблі

У затінку лавра – дерева Дафни
Між двома струмками солодкими
Торба Сивіли
Забута загублена непотрібна,
Хоча з якимись папірусами
Чи то пергаментами
(Вишкрябаними палімпсестами),
А кому нині ті пророцтва потрібні?
Сурмачі ж бо в Колізеї виключно,
А питво хмільне прогіркло отрутою,
Весталки стали вакханками,
Волоцюги називають себе філософами,
А митники громадянами,
А тирани й деспоти благодійниками,
А грабіжники легіонерами,
А повії жрицями Еросу.
Забагато містерій у місті сови,
Фессалійці, метеки юрбою
По дорозі з Колону в Атени
І з Атенів в Колон – колись там Едіп блукав,
Нині дорога на торжище,
Де продають рабів
З клеймом замість гідності.
А десь на острові
ще правлять віче Кабіри
На мові пелазгів плетуть візерунок слів
Про човен Дардана, про солодке вино,
Яке в кратері чорному
Колись давно піднесли аргонавтам.
Вони.

Невже хтось вчитається,
Розбере по літерах ті пророцтва писані
Мовою давно забутою?
Може комусь потрібно воно?
Та кому? Кому?