(Сучасне)

Джеймсу Ебботту Мак-Нейлу Уїстлеру. Щиро.

Бавляться люди серцями
Наче м’ячиками:
Кидаю своє серце – ловіть!
Ловіть, любителі ностальгічних поезій,
Ловіть, читачі, допоки серця-м’ячики
Не зруйнував цезій
(Чи то церій, чи то Цезар – байдуже),
Ловіть, любителі розваг і пігулок,
Ловіть, творці хронічних цидулок!
Одягає сірі футболки
Волейбольна команда,
Що грає серцем замість м’яча:
Моїм серцем!
Не дайте йому
На підлогу впасти,
Не дайте йому
У тенета втрапити:
Бавтеся:
Це ж така забава гарна:
Кидати одне одному моє серце…
Нехай і сто разів
Простріляне-продірявлене,
Нехай нічого не варте:
Але живе і тепле:
Серце моє – м’ячик.

Ми – це вода,
Що падає з неба шекспірівських драм:
Розділяємось на краплини
Прозорі, як день навесні,
Такі ж невагомі як сон,
В якому ти в гості приходиш до мене.
Ми – це весняна гроза,
Що пахне квітами сливи,
Що стоять і чаклують повітря кімнати
В порцеляновій вазі династії Хань
З синім абстрактним малюнком,
Який малював пензлем із шерсті кота
Майстер козлинобородий
На ймення коротке, дзвінке, нетутешнє:
Майстер Бо – китаєць-блукалець.
А може ми злива?
Злива травнева, коли відцвіла Мей-хуа –
Квітка китайська – біла, як спрага,
Як вексель на дні нескінченні, що будуть,
Що прийдуть, грядуть неминуче
Тоді, коли хмари зберемо у кошик
Як чисту білизну збирає мальована праля.
Ми – це дощисько тропічний:
Теплий, як ніч на Сейшелах
Під пальмами босих монахів-рибалок:
Нірвана дощу: він падає з Неба
На Землю (Інь-Ян). І ми як краплини
В падінні. У вільному…
Кохана, ми дощ – ми краплини,
Що виснуть на квітах, ми свіжість,
Ми прозора вода.

***
перелітне павутиння
як спогади про тепло
висне на крилах птахів
що не бажають зимувати
без любові

крихти життя із долоні
короткозорий час визбирує
язиком дощової хмари
ніч зализує
стежку
що веде
за край

ти написала крейдою
на склі ілюмінатора
три слова
прочитаю
коли птахи повернуться

витчи мені сорочку
із того павутиння
там

11.04.18 © Василь Кузан

 
& ніхто не назве його вчителем
ніби він не годиться на роль
хто він узагалі
сам відповість
ніхто
нізвідки й нікуди
для чого вам знати це
що вам у цім
чи ви збагатієте
чи ви звільнитеся
чи ви бодай глянете в очі
самим собі

фідоїсти усіх мастей
скептики усіх кольорів
& просто собі лунатики
скільки не старалися б
усі ваші викриття
їхні мізерні наслідки
ані до чого

хіба не він сповідував громовиці
всміхався шторму і плакав за вітром
був терплячий & милосердий
до витівок демонів ваших
сліз анікому не видимих
хіба не він зоставався із вами
коли ви самі відступались
хіба не він бував
птахами деревами обрієм
сповненням & поверненням
блиском чуттів
хіба не він

чи не відлунював у
невагомих нотах
ваших снив
не зводив на небі зірки
коли ви зневірялись
навпомацки

хіба не він уважав
що ви самі більш
аніж світ навкруги
чи не він волів говорити
я не є
але залюбки буду
ким тільки схочу ще
чи не він був усім
хіба не він був нічим
над усе
& скрізь

хіба ні

навіщо вам
всякчас кортіло його вбивати
невже направді було
настільки важливо дізнатись
що він щонайменше смертний
чом не відступитесь ви
допоки не вберете у криваві
шати офіри когось іще
хто на мить хоча би
стримав вас на шляху
святенницькім

& навіть йдучи на війну
загинути
із честю славою чи ганьбою
ви знаходили мить
аби насміятись над ним
чи проклясти





 

***
ці
паль
ці
неземної твоєї ніжності
розтікаються по пульсації
скроні
у бездонній скрині
пам’яті
впорядковується рух нейронів
нерони
вгамовують жадобу крові
пилатам
відрубують зимні руки
бо найбільший гріх
у вмиванні

яблука
котяться по стінах спальні
давні
рани розсмоктують тіло
фарбуючи ніч
на біло

невагомість
це коли разом
почалося і відлетіло

а потім
реінкарнація плоті
віддзеркалення воскресіння
тіні

повертаються вівці спокою
у ранкове вологе стійло

засинають
твої
о
бій
ми

05.04.18 © Василь Кузан

Лицарям Судного Дня присвячую.
Щиро.

Герцог тиші
Набиває свою порцелянову люльку
Сухими пелюстками
Черленої квітки папороті.
Повелитель мовчання
Шукає своєї дідизни
Серед туманів найглибших ущелин
Гір сліпої імли наших спогадів.
Герцог мовчання
Мурує свій замок
На вершині вічної криги,
Де бракне повітря
Для невгамовних птахів,
Для людей важкоступів,
І навіть для звуків
Бракне.
Герцог тиші
Вербує солдат серед квітів ночі:
Енотери густих дурманів снів-лабіринтів
Серед тихих завулків
Міста, де живуть сумні люди,
І зроду не було трамваїв.
Князь тиші
Оглядає свої полки мовчазні
Понурих залізних жовнірів
Поглядом чорного ангела.
Граф безсловесної німоти
Закриває чорнильниці,
Перетворює пера в труху,
Рукописи в попіл, шепіт у тьму,
А нас у відлюдників.
Герцог тиші – повелитель мовчання.

Написано в мій день народження, коли мені виповнилося 103 роки. Подумав про це число трьохцифрове і жахнувся. Хоча чого б то… Хіба що припустити, що все було недаремно…

Зазираю нишком:
Що пише він там –
Той старий у дзеркалі:
Які вірші водить-виводить
Навпаки-навиворіт?
Хотів би хильнути з ним
Чарочку задзеркального віскі,
Але де там…
Тільки кажу йому –
Потойбічному:
«Ти був рудим
Наче весняне сонце,
Став білим –
Норвезьким полярним пугачем,
Навіщо мене так покарано
Чи то нагороджено:
Таким віком безкраїм
Чи то нескінченним?
Певно, щоб бачив
Жахіття й марноту
Світу сього недоладного
І журився,
Над руїнами слухав вітер,
Над пусткою співав мовчанням,
Над прірвою казав,
Що всюди порожньо,
А не тільки в безодні темній
Небуття вічного,
Над травою промовляв шовколистяно
Зачесував її розпатлану,
Згадував, хто лежить під нею
Чи то зіллям зеленим – папороттю
Із землі проріс буттям новим,
Чи просто думав-гадав чому
Тобі свідком буди судилося
Мовчазним свідком відчаю…»

Напровесні пахне талою водою,
Набубнявілою вербою,
Пряними поривами потеплілого вітру
Та чимось тривожно терпким,
Що ось-ось має настати,
Обвалитися на голову пташиним галасом,
Швидкоплинним сизовинням кудлатих хмар,
Крихкістю небесної голубінні,
Сторукими блискавицями і першими
Роз-ко-ти-стими пе-ре-ка-тами грому:
«камінь-голова, камінь-голова» –
Радісно скаче хлоп’я на одній нозі,
А груди – напнуті вітрила,
А в них – горнило серця
Роздмухане сімома вітрами
І незбагненним прагненням
Непізнаного і небезпечного
Та конче потрібного
Тут, зараз, саме в цей час,
Швидко тріпоче,
Бо здається саме тепер
У тому є вищий смисл
Буття… Будь – Я!
Безневинність і дитяча безкарність весни…
І тобі тут є місце.
Про наслідки думатимеш пізно восени,
По запахах прілого листя.

***
нецілованою
заснеш нині
чи не заснеш
стривожена
порухом вітру
що донесе тобі
вісті з війни
звідти
де зорі зависають над окопами
але ніхто не збирає їх
для коханих

фригідно
впаде куля
на дно вечора
підніме намул минулого
розбудить сома-сновиду
холодом
заповзе під ковдру
під шкіру

спробуй засни тоді
витримай
виноси
зв'язок із тишею
через бікфордів
шнур

29.03.18

Давай прокидатися поруч.
Хоча б подумки.

Давай варити один одному каву,
Вірити в спільне майбутнє
І створювати власний клімат
/Без блискавок і дощів/

Давай якщо хворіти, то тільки один одним,
А якщо забувати, то тільки минуле.

Терпким медом
Лікувать застуду,
Поцілунком витіснять тяжку печаль.

Давай жити,
Руками діставати зірки,
Обіймати планети
І тонути в чорних дірках.
Головне, щоб разом,
Щоб без смутку в очах.

Говорити про «велике»,
Сперечатись,
Різати метал.
Словом, бути поруч
Хоч в думках.

Я буду тримати тебе за руку,
Буду цілувати твої веснянки,
Знатиму історію кожного шраму
І заплющуватиму очі при поцілунках.

Ти будеш читати мене як романс,
А потім наб’єш тату з моїм сузір’ям
І торкатимешся його так ніжно і обережно, ніби уявлюючи мене.

Давай спалим усе, що було до нас.
Оголимо те, що зветься душею.

Давай навпіл ділити дороги,
Сніданки і сни.

Давай рахувати заходи сонця,
І давай навчимося «нас» цінувати.

Тільки, будь ласка, давай не вдавати?

2018

За товстими стінами міських вуликів,
У переповнених маршрутках і в чергах за продуктами
Між банкоматами й автоматами кавовими
Заблукали ми...
А був час як у мирі та злагоді
Ми хатинки свої побіч ставляли
На схід сонця щоб ґанок дивився
І струмок недалеко щоб вився.
І дружили родинами й селами,
Знали час на труди й на веселощі,
А природи дари ощаджали,
Неживою її не вважали,
Як корову, її не доїли,
І скоромного майже не їли.
За гріхи Бог нас вигнав із раю
І стражданням нема нашим краю.
Навкруги катастрофи та війни,
Катаклізми, конфлікти релігійні,
Сміттєзсуви і ріки червоні,
А в уряді самі пустодзвони.
Час слов'янам збиратись на віче -
Нас земля наша рідная кличе!
Плаче птаство у небі пожовклому,
Плачуть риби у ріках засмічених,
Плачуть звірі у лісі зріділому,
Волхви плачуть, на капищах молячись
Сварогові небесному,
Дажбогові сонцесяйному,
Велесові велемудрому,
Перунові могутньому,
Світовидові всеправедному,
Сварожичеві всещедрому,
Ладі ясноокій,
Мокоші всемилостивій
І Йсусові Христові, Діві Марії
Й усім великомученикам праведним.
Плаче вся земля Руська
За дітьми своїми твердосердими,
До сердець їхніх узиває,
На їхнє милосердя щиро сподіває.
Хай же Стрибог своїх братів гукає,
Щоб вітри цю молитву підхопили
Та на чотири сторони на весь край широкий роздмухали,
Хай від молитви цієї щиродушної
Розм'якнуть серця тверді,
Прозріють очі незрячі,
Згасне полум'я ненависті
Й запалає вогонь любові,
Щоб вернулись ми до миру та злагоди
Шануючися, дбаючися та нашу Землю-мати ощаджаючи,
Живучи в Яві по Праві,
Щоб Нава нашу Яву не поглинула,
Мороку на світло не напустила.
Всі сили добра світу цього закликаємо,
Славу Сварогові, Дажбогові й усім добрим богам співаємо,
Землі-матері,
Небу-батькові
Шану-дяку складаємо.
Амінь.

Білі шпалери з легким візерунком на лицьовій стіні,
Багато дерева і картин,
М'яких пОдушок, незавершених ескізів
І самотня чашка з-під ранкової кави.

У мене завжди затишно і тепло, не залежно від прогнозу погоди і напрямку вітру.
У вітальні сонячні промені на світанку і ввечері
Обіймають мене і заповнюють порожнечу в кімнаті.
На кухні грає Coldplay і завжди пахне корицею,
А ще тобою і недосохшою фарбою.

В дальніх кімнатах живе моє дитинство
З тюльпанами на підвіконні і розбитими колінками.
А на стіні висить фото мого першого кохання.
Моя улюблена іграшка все ще чекає, поки я візьму її до себе спати,
Ніжно-рожеве плаття, як і раніше, мріє показати себе світу,
А нездійснені дитячі мрії тихо сплять в кутку.
Зачиняю двері. Витираю сльози. Ставлю чайник.
Йду далі.

Ловлю поглядом свій силует у дзеркалі,
Розглядаю, як волосся лягає на ключиці
І як швидко воно потемніло.

Перевіряю поштову скриньку
І ніколи не зачиняю двері.
З відсутністю отвору для ключа
Вчишся відчувати безпеку в дещо інших речах.

Щовечора відчиняю вікна і впускаю свіжість у спальню.
Люблю відчувати свободу навіть у повітрі.

Колись я добудую нову кімнату і не буду входити до неї
Без твого дозволу.
А поки страшенно скучаю за тим, чого навіть не було,
Бо наша любов – лиш вигадана мною ілюзія.

Страшно зрозуміти, що сховатись немає де.
Страшно побачити людей з іншого боку.
Страшно вирости в таємниці від самої себе.
І страшно щось не встигнути.

Згадую про чайник. Заварюю трав’яний чай.
Дістаю цукерки і бабусині пиріжки.
Сідаю на кухні, подумки змінюю зиму на весну і чекаю на тебе.
Заходь в гості!
Ти ж пам’ятаєш – двері незамкнені.

2018

Соловейко, співай свою пісню над кущем розквітлої троянди –
Троянда дика розчулиться і заховає шипи під листям,
Щоб не зранити твоє закохане солов’їне серце,
Щоб не вбити його, коли спів досягне апогею…
Співай!..
…Співай, ще у тебе є час кохати – ще колючки не прагнуть крові…
Ще сни кольорові витають у просторі, наче діти-ельфи…
Так буває із тими, хто чув дивні співи Орфея і звуки старої кіфари –
Земля і небо, дерева і скелі, люди і звірі – ввесь Всесвіт співає довкола…
А ти – перший голос у цьому хорі гармонії Часу…
Співай!..
…Що там Аїд з Персефоною в ущелині між світами…
…І Харон в мертвих водах Стіксу – чар співу й каміння зворушить…
Мелодія в море пірнає в найглибші безвічні глибини…
Пронизує морок осяяним німбом кохання…
Співай!..
Співай, соловейку… Дарма, що Орфеєве чудо з богами не в згоді…
І серце співця, окривавлене терням, болітиме люто…
Дар любові величний – як іскра у Храмі Мистецтва…
Ледь на неї дихни – дуже полум’я в гору здійметься…
Ти ж, маленька жертовная пташко, несеш тую іскру
В позачасся Театр, де все суще у ньому – а к т о р и…
Де наповнена чара офірна… талантом по вінця,
Наче п’яне вино, з солов’їної крові розлите…
Хто ту чару пригубить – почує чар-звуки кіфари
І Орфеєвий голос в ту ж мить дивним співом озветься…

…Розцвіте пишним цвітом троянда… червінню…червінню…
І розкаже камінню про пісню натхнення…

...СПІВАЙ!..

27.03.2018

Постріл очима.
Правим не влучив,
Лівим — у серце.

Три, два, один.
/Вибух/

Гра розпочата.

Це бомба з пошкодженим таймером.
Без можливості цілі й контролю.

1:0 — я відкриваю рахунок.

Мій хід
Дивлюся — повз,
Шепотом знежирюю долоні,
Покриваю захисним лаком
І готую тобі СНІДанок.

Ти
Запалюєш сигарету
І лікуєш себе подвійною чорною.
Я ж мовчки дивлюсь
І зраджую розсудку
З тобою.

Підходиш,
Обіймаєш за талію,
Наспівуєш пісню,
Пускаєшся в танець.

Беру себе в руки
/Долоні вологі/
Цілую у скроні,
Пірнаю в неспокій.

До судом нестерпно
Усе відчувати,
Мріяти і не цілувати.

Тримати тебе на відстані, збоку.
/Розбиваюсь ненароком/

2:0
Поселяєшся в мене,
Мов в комунальну квартиру.

Купуєш прибудинкову територію,
Паркомісце і саджаєш піони,
Щоб коли ти будеш приходити пізно,
Міг вирвати кілька бутонів
І заспокоїти ними мене.

З вікна виглядаю,
Тону,
Поглинаю.

Даю тобі ключ
Від вхідних дверей.

Вмикаю
Цілодобовий доступ
До мого особистого
І
Оголяю ліве плече
З мереживною поворозкою,
Немов тату
Набите долею.

3:0
Виношую цноту,
Словами малюю спільний портрет.
Шкода, фарба лишилася лиш червона.

4:0
Я — вода,
Ти — сонячний промінь.
Потрапляючи в мене,
Заломлюєшся
І викривлюєш вчорашню реальність.

5:0
Наші розмови, мов перманентне
Переливання крові.
Шкода, що мій резус не сумісний з твоїм фактором.

Стелю білу постіль,
На якій бути нашій історії.

Помадно-червоні губи залишають
Слід на твоїй подушці.

І навіть якщо ти найгіркший
З моїх минулих,
Я смакуватиму твою начинку
Як делікатес.
Заїм активованим вугіллям
І більше ніколи не гратиму
В приречені ігри.

6:0 - ти переміг.
Я опускаю зброю!
На останок лиш
Зроблю контрольний вистріл
І навік розчинюся в тобі.

2018

Люди-бджоли з прозорими очима-крилами
Збирають мед одкровення на луках щастя,
Живуть у вуликах, які збудував волоцюга Сміт
Вчора.
Люди-бджоли з волохатими лапами замість книг
Читають свої одкровення на пам’ять, бо забули
(Ненароком) як вимовляти чорні літери,
Що означають слова і чим різняться вони від гудіння,
Люди-бджоли (не мертві), (і не джмелі)
Прокинулись, коли ще не настала весна
І надто холодно навіть для волохатих
Мешканців дерев’яних вуликів-домовин.
Люди-бджоли прокинулись
Вчора.
Люди-бджоли думали, що навколо скло –
Тому так прозоро і відверто, навіть
Їх темна й густа література стала прозорою:
Шестилапі збирачі меду уявляли своє житло твердю,
А воно повітря. Добре, хоч вони навчились літати
Вчора.
Люди-бджоли захмеліли від свого меду прозорого,
Від подихів вітру, який несе їх невідомо куди,
Від отрути, що назбиралась у їхніх тілах чорних,
Від квітів, які дано зів’яли і пахнуть лише у спогадах,
Люди-бджоли зрозуміли, що світ порожній
Вчора.

Загубитись так легко в морі:
Коли вітрило подерте
Загубитись так легко
У бурхливому морі життя.
Загубитись так легко в морі:
Коли човен-пірогу
Несе невідомо куди течія.
Загубитись так легко
У темному морі книг.
Загубитись так легко в морі:
Коли човен пробитий кулями,
У морі солоному наче кров
Загубитись так легко
У нещадному морі війни.
Загубитись так легко в морі:
Коли зорі згасив ліхтарник-дивак,
А сонце заплющило очі,
А пам’ять засипана квітами –
Пелюстками троянд.
Загубитись так легко
У нескінченному морі минулого.
Загубитись так легко в морі:
Коли зловив почварку,
Що тягне тебе в далечінь-глибочінь
Синю: загубитись так легко
У неспокійному морі людей.

***
сонце
яйце зварене
жовтком назовні

шкаралуща хмар
дозволяє богові
складати пазли

вітер
відриває сторінки
щоденних спокус

спустошення
вливається у вечір
по лезу шаблі

коктейль готовий
встромляй у небо
соломинку променя

бо променад
уперся нині
в сонцестояння

19-21.03.18 © Василь Кузан

Північ: надто холодна роса
Змушує поважати
Требу вершити
І то не прозору – вохряну
Духу води.

Дух води забирає
Тепло крові моєї –
Гарячої крові ірландця,
Примушує думати
Чи то згадувати,
Чи то забувати,
Чи то просто шепоче:
«Ви всі – діти півночі,
Ви – рудочубі кельти,
Діти священних каменів –
Байдужих менгірів:
Байдужих до пристрасті,
Діти човнів шкіряних – пливіть.»

Дух води
Нуртує у венах моїх,
Нагадує, згадує: «Наразі
Не потопельник ти поки що,
Допоки твердь водою не стала,
Не перекинулась озером,
Нарізай торфовище куснями,
Магдебурку копай,
Грій свою кров,
До жару розпалюй
Серце-вуглину.»

Дух води,
Що причаївся в прозорості озера,
У зябрах форелі,
У важкості хвиль
Дорікає щоденно:
«Все у вас обертається на рушницю:
Перо і рискаль,
Роги оленя й цеглина.
Все. Між живоплотами Ольстера.
Ах, перепрошую, Улада.
Горбатого Деррі.
Ви так шанували
Так довго ваші священні каміння,
Що подумали –
Серця теж стали камінними,
І вони не вразливі для куль.
А вони лише жменьки плоті,
Крові живої келішки…»

Дух води все шепоче,
Камінь холодний мовчить,
А ми все стріляємо –
Там, на пагорбах Ольстера, ах,
У серця одне одному.
У серця…

Небо – це просто розкрита книга
Яку ми хотіли би прочитати,
Але не вміємо: ненароком забули літери,
Відшибло нам пам’ять від запаху вересу:
Отоді – тої осені.
Добре, що ми не забули, що це книга,
А не просто колодязь наповнений порожнечею,
Куди стрибають здивовані люди,
Чиї роки полічені, як монети в глечику:
Стрибають і не вертаються.
Тому Небо-книга нам надсилає
(Добре хоч інколи – не щоденно)
Зливу холодну. Зливу-нагадування.
Зливу слів.
Одяг вдягаємо з мішковини шитий,
Що до тіла липне і шкіру шкрябає,
Бо забули ми, що ми народ блискавок,
Що над скелями, як серпокрильців зграя
Свої домівки-склепи мурував-громадив
(Фір Болг).
А небо все кидає з безодні себе
Слова холодні краплями прозорими,
Так наче це не слова, а вода.
І наче не вторити нам, а пити,
Так наче, не знати нам, а дихати (водою),
Так наче не мішковина до плечей липне,
А істина. Буцімто…

На кінчику леза ножа
Живуть тридцять два аптекарі:
Торговці еліксиром зеленим
І один сажотрус – конче сентиментальний,
А ми все танцюємо танці:
Танго та тарантелу
На лезі ножа – того самого
Що

На лезі ножа
Чи то бритви, чи то катани
Самурая, що згорів у вогні Фудзі
Чи то просто меча
Мертвого лицаря плинного часу –
Володаря замку, що мурували між хмарами
В королівстві Прозорості
На лезі – такому гострому
Ми танцюємо танці:
Під звуки гітари гішпанської
Гітари, яку загубив Лорка
Викрутаси на лезі ножа –
Того самого
Що

На лезі ножа
Крім танців і струн,
Аптекарів і сажотрусів
Живуть несподівані тексти
Народжені музою – надто нервовою,
Зачаті поетом-мрійником (тато):
Тексти без крапок.
І поміж халупами
Оцих ефемерних мешканців
Ми танцюємо танці
З худорлявою жінкою в білому
Джигу на лезі ножа –
Того самого
Що

Її донька чверть століття живе в Канаді,
Її син трохи пізніше подався в Іспанію.
О, якби врешті переїхала, вони були б раді,
Але де ж то в такі світи - і такій пані.
Так вона віджартовується вже давненько,
Коли син і донька не дають проходу.
Душу б їм віддала як ненька,
Та нехай лиш не рушать її свободи:
Встати вранці, попорпатися в городі,
Після того, як мовить свою молитву,
А затим, як випаде їй нагода,
З кимось і собі трохи поговорити.
Пані Юльця - так звуть її всі на вулиці -
Як дитина, здрібніла і в зморшках у неї цера,
Отак собі зігнеться, зсутулиться,
Одночасно проста, привітна і атмосферна.
Тупотить до зацофаної крамнички,
Де (всі знають) бере половину сірого,
Потім поробить якісь свої хатні дрібнички,
Потім знов змовить тихенько "Вірую".
Потім погляне угору - в рамці
Є світлина її чоловіка.
То так близько було, наче вранці,
а його вже немає піввіку.
Пані Юльця не пече і не вишиває,
Очі не ті та й руки.
І вона навіть добре не завжди знає,
Хто є хто із її онуків.
Та в гніздо недалечко від її хати -
Повертають буськи додому,
От на них бабця буде щороку чекати
І радітиме дуже тому.
І задерши свою захустинену голову,
Буде тими птахами жити,
І щовечора влітку дихати матіолою,
І на осінь шукати літо.
Проведе своїх буськів до Чаду чи до Єгипту,
Прочитає листи з Канади,
Залишившись останнім в роду манускриптом
Чи зорею у зорепаді.
Але так-от про це вже ніхто не мислить
Лиш би мама була здорова.
Кілометри, роки, ювілеї - числа
Хата, сад, огорожа - дрова.
Бо в усього на світі є свій початок.
І в кінця є початок, певно.
З пані Юльцею затишно помовчати,
Коли решта стає даремним.
2018

Я їду в маршрутці
Їду додому
Зморена буденностями
У вухах музика
Навушники незручні та ще й один погано працює
Але це краще, ніж маршруточний шансон

сумно
не розумію,
як можна любити алгебру?
та ми зараз не про це
я їду
їдуть і люди
їдуть і пожовклі заплямовані штори маршрутки
і курчата в коробці бабусі також їдуть
куди ми їдемо і що на нас чекає?
та хоча
курчат це навряд чи хвилює

сморід
тхне брудом і сигаретами водія
і неважливо, що вони ще в упаковці
від них все одно тхне раком легенів


маршрут полтава-супрунівка
завертає на автовокзал
завалюють люди
і мене притискує до запиленого вікна
немає чим дихати
та ще й навушники-зрадники висмукуються з вух

чую лайку
чую нецензурні слова
відчуваю чийсь погляд на собі
придавлений ззаду до мене п'яниця щось до мене бурмоче
виймаю склеяні скотчем навушнки
знову чую мати
скарги на життя
"Та чи ти щось розумієш в цьому житті? "
Я роблю вигляд, що не чую його,
Але всі знають, що чую.
І він, і я, і курчата в коробці, і заплямовані штори також це чують.

"Та чи ти розумієш в щось цьому житті?
знову звертаються до мене блакитні очі, розведені в різні сторони.
відвожу погляд
Та куди?
на заплямовані жовті штори в маршрутці?
а за вікном осінь.ненавиджу осінь
брудна і сіра, як вікно у маршрутці
та вже краще дивитись на п'яницю, ніж на осінь.
Скільки тобі років?
15
Та хіба ти можеш щось розуміти в 15?
Ось зараз я тебе навчу як слід жити
та як ви можете мене навчити життю ,коли ви п'яний і ледве тримаєшся на ногах в 12 ранку?

моя зупинка
випустіть будь ласка
блакитні очі все ще розповідають мені, що в країні безлад і що мені треба вчитись на юриста
випустіть будь ласка
але вища освіта це дорого , тому займайся спортом і йди на завод
пропустіть, будь ласка

галас
Так ти й слухати мене не хочеш?
Він дихнув на мене перегаром так , що здалось, що я навіть сп'яніла.
Щосили набираю повітря і кричу ПРОПУСТІТЬ
мене виштовхують
і наостанок блакитні очі вслід кидають
Шлюха

я вибігаю
це мене вразило
на секунду я зупиняюсь
починається злива
на вулиці мокро сіро і холодно
осінь
я стою і відчуваю, як вода затікає у чоботи
а мама попереджала, шо треба вдягтись потепліше
стою
стою
сльози котяться і змішуються з дощем
я ніколи не вміла і не вмію
стримувати сльози
та може це й на краще
проїждає машина і оббризкує моє біле пальто брудною осінню
я опам'ятплась
я прийшла додому
набрала гарячу ванну
розгорнула книгу
читаю
мені вже все одно що в мене набрана ванна та незроблена алгебра
а бликитні очі все ще хочуть, щоб я стала юристом

***
а місто відкрило пащу
і світить червоними гландами
гірляндами вічних зим

нас мало на дні трамваю
минаємо днів будівлі
холодні уламки слів

розмиті на склі спітнілому
ми тілом до тіла липнемо
молитвами шуб і пальт

вцілілі в горнилі міста
містичні рекламні спами
снопами горять на тлі

простої земної суті
агонії втеч відсутні
у спалахах проминань

19.03.18 © Василь Кузан

Місце народження - поле…
телятко, що паслося поруч
підійшло і лизнуло голівку…
Травень оповив ніжно
материнським теплом
і відніс у сонячне проміння
янголи, їх було безліч
сиділи по колу.. вели розмову
одним із них наші погляди
зустрілись
ми зрозуміли
одне одного…
Матуся оголила молочне джерельце
і я вперше поснідав
нагнав апетиту... кому?
дивись
он воно ссе
у своєї мами…
15-03-18

містом туман містом туман
порожніми вулицями
мов обезкровленими венами мерця
тиняються тіні
брехливі сни теж покинули бліде тіло міста
тож навіть не намагайся заснути
клята ворона на підвіконні
набридає розмовами про міста і тумани
Едгарові По сподобалось би

самотній будинок
зверху банально димар
розкурений уміло кимось
і сніг узятий за фон

і сніг скоріше як слідство
як бісовий жарт
нема більш нічого
свічка нервово облизує темінь

лише свічка це видно в вікно
як символ надії для нього
вона вже догоря
бо її сліди від будинку у безвість

а мені коня та вороного
а мені шаблюку та гостру-гостру
а мені тютюну в сестричку-люльку
а мені горілочки гіркої міцної

а ти не плач дівчинонько
на березі крутому під вербою гнучкою
не лий гіркі сльози у річечку биструю
ти вийдеш та за будеш за землероба

а я десь у полі широкому
та десь під Конотопом
віддам Богові душу
ой грішную-грішную

Я хотів би сьогодні (дивлячись у синяву)
Або в майбутньому, або в минулому
Покласти до кишені іграшку-сонце
І босими ногами йти легкою ходою
Узбіччям Галактики (де порожньо),
(Де настільки порожньо, що здається,
Що це не простір, а шмат Нірвани,
Що це не я, а бородатий Будда,
Що це не Галактика, а Дерево Бодхі,
На яке повісили зірки-ліхтарики).
Я хотів би вчора (споглядаючи тіні)
(Серед тихої години минувщини)
Погладити кудлатого кота-муркотайла,
Якого чомусь господар назвав Часопростір
(Мур-мур серед мурів – пісня Вічності),
І хвіст який тягнеться в нескінченність,
А ви казали, що Всесвіт – це м’ячик
Яким бавляться діти-монахи
У кляшторі Вічної Невчасності.
Я хотів би завтра (слухаючи годинник)
(коли воно ще не стало «сьогодні»)
Зрозуміти, що вода прозора –
Її так багато у Всесвіті (такому закрученому)
І трохи в моєму горнятку (кава),
Що здається – навіть мені – Неприкаянному:
Все наповнює аромат свіжості
І сама Порожнеча – це флуктуація свіжості
(Сопілка, що грає сама по собі).
А ви думали, що я апостол
Якоїсь дивакуватої віри:
О, як ви помилялися. Як…

***

я вивернув світ на:ви:воріт –

тіровиван тівс

і вістря знань солодко запекло в грудях:

слова ще не було

і ти маєш честь його вимовити

завжди вперше



***

витесую зі слів –

вікна і двері

столярую як Ви

привиди вишень зрубаних

щоночи туди приходіт

де ми з Вами

про все на світі

мовчьили…

вікна і двері

плачут за вами

щозливи

а я ньи бо вже м віріс до стели

чуєте діду

я про вас вірш написав

так зроду більше й ніхто

не називав мене своїм народом



МОВА В КРЕДИТ

ми – діти у:я:ви

вічні неВИмовлята

нам ця мова ви:дана в кредит

не для мар:нот:ратства

пеню примножує борги

кожНЕ СЛОво треба повернути

я все сплачу за вас мовчанням

але допоможіть мені/собі

окрасномовнюймо тишу



БІЛЬ:ШЕ

ніч робить вікно

дз;ер:калом зорових від:лунь

вже бачу більше

ніж дозволяє зір

чую більше

ніж хоче слух

кажу значно більше

ніж коли би говорив



ЯК:ЩО

якщо я – шах:ова фіг:ура

у ваших рук:ах

то ви будете ходити мною

куди я напишу



***

сорока:град:у:сні думки

ч:хати хотіли на град:у:сни:к

піґулки від температури

та інше ітеде

їм би пропУСТити мене

через м’ясорубКУ ПОезії

заради чергового вір:ша



ВИЩА МАТЕМАТИКА

се вам не шТИРи плюс штири

а вища математика поезії

верліброалгебра віршегеометрія

число Пі

поміж рядків



ВІДМОВА ПІД ПОСАДИ ПРИВАТНОГО ПРОРОКА

я б щось вам напророчив

але все вже з:дій:снилось

і я не хочу працювати при:ват:ним пророком

це ж невдячна справа

бо всі пророцтва то застереження

щоб не сталося найгіршого

а ви (ті що дума:є:те ніби я не до вас)

сприйняли одкровення про те що не дай боже

ніби заповідь обов’язкову для ви:конання



ЧОРНІ ДІРИ СВІТЛА

щоб освітити в тобі цю мить

всевишній мусив щось спалити
Микола Біденко


коли в собі спалюєш сміття

допікають внутрішні опіки

злазить шкіра душі

але стає тобі ви:дно в середині себе

слова – чорні діри світла

витягують з вас зайве

затягують вас в себе



ВИ:ХОР

що мені цей вітрисько

коли в:нутрі:шній вихор

не дає розслабитись

навіть під час нібито сну

ви – хор в моїй голові

сядьте тихо і читайте дАлІ

бо таки буде



В ДОРОЗІ ЗАЛІЗНІЙ

якби цей потяг знав

яка у 6-му вагоні

пишеться поезія

став би космічним лайн:еро:м

або зав’язав би себе у морський вуз:ол

за:лежить від того

з чиєї ми поезії

всевишнього чи всенижнього



ПРИЙДЕ:ТЬСЯ

простір пропливає повз

бачу через вікно

скло якого з піску часу

і простір тікає з-перед (з-під) очей

і час перероблений на недодзеркало

прийдеться за все брати;сь самому



***

крила в середину ви:росли

ніби вмуровані в тіло

ось чому мені в мені так тісно

ось чому небо моє – дорога

бути поет:ом це вже аномалія

гріх бути трішечки смертним богом



МОЇ ЗАПОВІДІ

бути художником якого

пише з на:тури власне полотно

бути скрипалем

з якого скрипка видобуває музику

поетом бути

якого висловлює невимовність



ВІДОБРАЖЕННЯ В МЕНІ

кожНА Джоконда пише свого да вінчі

на полотні пам’яті людства

поезія пише біденка

як найкращого бігуна

на олімпійських іграх творчости

ви:пиймо болюче безсмертя

за кеЛИХ миті сп’яніння

слово – вино з жил роз5-ого нами

одного з нас

рим не римує зем:лю

яка накивала 5-та-ми

з п:лю:щем над прірВОЮ

повітря верлібрує

з легень в легені

я в само:му собі ві;добра:жуюсь



ПЕРЕПРИСЛІВ’Я

біль:шість не живе

і меншоСТІ Не дає

сам не га

і другому не да

більшість вічно щось ліліпутає

а меншості цей світ замалий за розміром

зате один худОРЛЯвий з меншості

важить більше ніж всЯ БІЛЬшість разом узята



ЖІНЦІ, ЯКА ВИЙШЛА ЗАМІЖ ЗА ПОЕТА

у Києві є сиротинець длЯ Книг

у ньоМУ ЖиВЕ Жінка

яка свої крила віддає іншим

аби літали

їй же достатньо одногО ПЕРА і спогадів

щоб злетіти в печальНЕ НЕбо слова

це Вона віддала мені кілька книг-сиріт

із серця В СЕрце

одні я передав на всиновлення кільком об:рани:м

другі всиновив сам хоч навіть не покликаний

бо йду не чекаючи особ:лив:ого зап:рошення

бо майбутнє не терпить запізнення

ми з:уст:рін:емо:сь тепер

і я розповів цьому г:ордо:му майбутньому

цю віршежитт:єву історію



МИ КОЛА

безусто кличу: батьку

а кола на воді:

ми тут – усюди

бо бути там то бути

у всіх місцях де треба

ОДНО:ЧАС:Н2О



БІЛЬШЕ НІЖ…

слова – лиш корки

відкорковуйте поезію

яка більше ніж поезія

вино в цих пляшках

саМЕ СОбі істина

воно – листи кожному з я

пийте цю мову

з букетоМ АРОматів мовчання що

звукоспоріднене з щойНО ВИМовною тишею

це більше аніж слова

більше ніж просТО Мова

в абетці якої й не:ви:дим:і літери є



***

час вальсує

снів сім’я сіє

вірші народ;жуються недоношеними

без кесаревоГО РОзтинУ СЕрця



***

моє особиСТЕ Життя

зукраїнилось до ручки

дверної

грудка моєї землі

не знає кордонів і митних контролів

плането моя чого ж тобі

чорнозе(и)мній так не по собі в мені

у ворога піД НОгами ГОРИш

а в моїх руках стаєш глиною

тому я знову щось

ліплю двопало устами



О ПІВ БЕЗ ТЕБЕ

година в години питає:

котрий я

та відповідає: о пів без неї

не циферблатний

не пісочний

сонячний

я

тік-такаю і тік-нікаю

Б:УК:раїнською



***

при:світ:іть тем:р:явою

кажу без слів а ВИ Не чуєте

нічого не видно в цьому штучному світлі

не латайте чорні діри

у одній на всіх Гам:і:в:ній Сорочці

не стійте осторонь

пишіть зі мною цей вірш



***

час – недоношене дитя вічности

горе вам радісні

бо хто не знав бо:лю

не в:і:дає щастя

як:ого нема-

є



***

ви:воджу на чисту воду

плями полум`я

читаю поміж плес:

не знаєш броду не лізь у-

б`є / і санскрит сонця

сухим з воДИ ВИй:шов

сто:я.вши біля води

рву греблі по:думки

йду за водою про:ти течії

річка рве береги обрію

і краплею точить залізобетон-

НІ Черепи міСТОПечер



МОНОЛОГ НЕНАРОДЖЕНОГО

скільки ще століть

но;ситим;еш мене Мамо

в своїм лоні

я вже давно навчився говорити

і ходжу вже віки

лабіРИНТАми твого серця

я – одна з крапок над Ї

в твоєму імені

і в нареченні солов’Їв

які докаркались до ручки

може ти мене бережеш від світу

але він і звідСИ Мене дістає

з-під твого серця

Мамо дозволь мені народитись

хоч перед смЕРТЮ

аби всі знали що я таки в тебе

є



***
народ:жені ні плачуть НІ Сміються

природ:же:на з:дат:ніс;ть – кричати

а вже потім – за:ходи:ти.ся

плачем і сміхом но-

гами і нарешті – словом

щоб повертаючись згодом

в новонародженість –

все більше хотіти мовчати

на те ж і немовлята щоб не вимовляти



ДОЛЯ ЗУБА

1.

я – вирва:ний ким:ось зуб

який бо:лить сам по собі

бо вже ніч:ий

позащелепний

мене проміняли на золотий

ось я в мишачій норі

давно с:писаний на сміттє:звали:ще світу

тут мені й місце

так мені й треба

бо гляньте що я натворив

на попередньо-наступних сто:рінках

книги без початку й кінця



2.

Вам нікоЛИ НЕ вир:вати мій корінь

хоч мене давно депортували з раю усмішки

я залишу його вам

аби боліло одній на всіх голові

бо пам’ять жиВЕ ЛИ:Ш КОЛИ болить

бо вона – високовольтна лінія голосу

зуби мудрості цураються мене зуба безуму

бо вСІ РОзуми поїли

я ж голодом ситий

ви замінили мене й моїх братів

зубним протезом

так можна пхати до рота

все що завгодно

так можна НЕ БОяТИся кар:і:є:су

але я завжДИ ВАм болітиму і не дам вам забути

про всі ви:биті зуби

поки всевишній стоматолог не запломбує

всі наші чорні діри



ВЕЛИКЕ змалЇння

комашина на пів крапки

бігла полем по корону

Ярослав Ясінський



стаю щодень дріб:ніш;им

ось вже менший за кома,шину

яКА ЗАВбільшки з пів крапки Ясінського

але чим більше меншаю

тим світ стає безмежнішим

і вже мені значно ближче до неба

що вкриТЕ ТРАвою й камінням

шукайте мене в районі двокрапки над Ї


***

сорокоУСТа поезіє

відпусти гріхи…

на прощу



***

куди по:діти;сь серцю-біженцю

коли наглухо зачиНЕНІ всі кОРДОни

може назад

у безмежжя



***

замкнув серце на де:в’ять замків

по цей бік

людство

тепер ти в моєму серці


2017

http://litgazeta.com.ua/poetry/bilshe-nizh-virshi/

Тримайся, міцно тримайся за своє минуле.
Бліда сепія яскравіша, ніж візерунок в калейдоскопі.
Тримайся за дві магнолії, посаджені якимось добродієм сто років тому.
Вони починають розкішним квітом твої весни.
Тримайся за низенький обшарпаний цех - кілька сірих кривих дощок.
То залишки солеварного промислу, пишно увічненого на гербі.
Сіль навчила колись тебе дихати, але вивітрилася.
Тримайся за польські та жидівські камениці,
Хоч і перепаскуджені євроремонтами й переділені на клапті, а все ще гарні.
Вони - зали німого кіно, де сеанси тривають вічність.
Тримайся за містичні історійки та дивних мешканців.
Можливо, після них залишилася лише пісенька або дірявий капелюх десь на музейній полиці.
Тримайся за високі пеньки старих дерев, які так і не дочекалися нащадків.
Тримайся за кахлини п'єців, неповторних в кожній дрогобицькій оселі. Тільки вони гріють у холод.
Тримайся за меморіальні дошки українською, польською чи івритом.
Для майбутніх вони можуть стати цілковито беззмістовними повідомленнями.
Тримайся за тавровані цеглини й дзвінкий брук, за порепаний гребінь дахівки і назви вулиць.
Тримайся за минуле, бо це все, що в тебе є.
Теперішні зміни ведуть в нікуди.
Тому показуй всім славне минуле. Свою сіль і нафту. Георгія, Івана та Бруно. Костел, синагогу і церкви.
Бо твоє майбутнє - то репринтне видання оцифрованих старих світлин.
Твій голос - тиша. Твій біль - дощами. Твоє сподівання - не нам.

Друзям, які були зі мною зимою 2014 – 2015 років. Там.

Серед зими згадую білий жасмин:
Я – прочан меча, споглядаючий лезо
Серед снігів – білих, як порожнеча картини
На якій малював жасмин майстер Бо
Той, що пішов, розчинившись у Дао –
В океані води-пустоти-чорноти Першопочатку.
Про тишу пишу. Про біле мовчання.
(Звуки поглинув сніг. Два дні не стріляють.)
Напевно ось так: очі заплющую – тьма:
І сни серед тьми: були б кольорові,
Але нині – біле на білому – променів жмуток
Спалах зорі серед сну – білого карлика,
А не нашого жовтого Сонця – зорі позолоти.
Бо заснув серед снігу – колючого,
Біля гвоздики – не квітки – істоти –
Буду бачити сни чорно-білі. З відтінком зеленого.
Снилась корида чи то поєдинок жорстокий
З биком металевим німим і білий пісок.
(Наче сніг. Тільки чужий і важкий.)
А кольори все зникають. Буде цвісти
Весною акація – біла. І білі підсніжники.
І білі пелюстки вишень. Які обриває
Буревій-гладіатор, самурай-камікадзе.
І серед мовчання – посеред павзи
Тиші зимового неба на землю летять
Білі пелюстки – білі як смерть. І холодні, як камінь.
І в снах я споглядаю катану – меч нетутешній,
Так само холодний, як світ – нині – злої зими.
І читаю вірші. Сумні як життя. У порожнечу.
Читаю.

Ти кажеш дорости...
Доростай, сонечко!
Слава Богу, що
усе можна
обґрунтувати...
Завжди зручніше
й затишніше, тому
що це і
є матерія...
Згортайся клубочком,
заклично муркочучи...
Мені не потрібно
жодних постаментів,
аби відштовхуватись...
Тобі не потрібно
зайвих потреб,
що відхилятимуться
або відволікатимуть
тебе від
твоїх шляхів...

– Не синтезується без тебе вітамін.
– Так, той що радістю звуть.
– Вбираю тепло твоє.
– Що взамін?
Хочеш ніжності вуст?
Хочеш, промінь вцілую твій?
Хочеш, усмішкою сяйну,
чи замружусь, та так, що з вій
сльози бризнуть.

Зі сну вітаміном снує
знизу вверх,
до життя зве
образ твій,
сонце моє.

23.02.2018

Пронзительный ветер вдоль набережной кружил,
Пролетая прибрежье столицы до самого Южного моста,
В этот край из мест жлобских многоэтажных жил
Шла фигура в плаще и очках не зная куда.

Фигура имеет прямую осанку, прямой подбородок, и прямолинейность
На первых порах с подобными ей, но все же остальными,
Чужда ей. Немногие "остальные" могут поведать про ту откровенность,
В которой фигуры такие уличены в арт-кафешках с картинами большими.

В этом месте ей довольно трудно определиться,
Куда идти, куда хотеть. Нужно лгать. Не нужно петь.
Только разве что на камеру, дома, сделать так, чтобы никто не услышал
И не засмеял, ведь она же аматор, а в ее краях этому нужно много учиться.

И придет она на Речной вокзал, сядет на новую скамейку,
И не подойдет к ней флегматый студент, и правильно сделает.
Не может такой оценить во всей красе - это не чертить под линейку -
Те старые образы и чудесные гибридные культы,
Которые та очень тихо про себя, чтоб никто не услышал,
Исповедует.

А в метро на нее иногда косятся довольно брезгливо.
Вот мать обнимает двух своих детей: "Рита, выходим на станции "Дорогожичи"".
А другой у дверей, что выходят к стене, переходит строптиво,
Думая про себя: "Ну и прет от нее! Упорола насвай, да еще и дохуя щелочи!".

22.02.2018

Ви бачили коли-небудь екзотичний острів,
Де великі й дивні рибини говорять
Людською мовою?
Ви бачили дивних дівчат, які лопочуть
Неземною мовою, дильфінів які спасають на суші
Леопардів та пантер? Cкажіть, чи
Можливі такі ребуси? Чи можливі такі червоні груші,
Щоб вони ще й росли, мов сливи на грядці?
Звісно, що все це не існує, звісно, що все це каламбур.
Звісно, що всі ці образи, всі ці сни
Перевертають все, що ми знали і бачили!
Все таке, чи інше, чи щось незнайоме
Намалює художник.
Намалює голову в руках, намалює птаха,
Який не літає, а говорить веселі або страшні слова.
Все можна таке незвичайне намалювати
В своїй голові, можна все це астрально побачить
В своїй холодній уяві.
Це значить, шо ми самі створюємо наші образи.
Ми самі утворюємо нашу реальність.
Давайте, всі хором говорити про мир, а не про війну!
Давай, утворимо астральні плейкасти-миру і це справедливо!
Бо на війні гинуть кращі, на війні чорний вітер,
І холодна, зла зима, і чорне літо там жарке.
Даваймо, разом, утворімо мир, а не війну!
Молімо, просімо, рикаймо, зовімо мир!
Він існує, бо ми про нього забули на війні!
Ми забули з ним порозмовляти,
Ми забули його запитати, чому?
І це справедливо: нам потріна тишина вітрів.
Нам потрібна сонячна країна щастя!
Давайте, заглянемо за куліси страдань.
Заглянемо за світлі штори тепла, а не війни.
Утворімо в своїй уяві не минуле.
Давайте, викреслимо всі помилки, давайте,

Поговримо про мир, а не війну!
Зберемо всі магічні карти, проженемо брехливих
Мольфарів і відьм, які пророчили, програмували зле!
Поговримо тихо з дітьми про весну.
Про те, що страхів не існує, про те, що жар-птиця існує.
Давайте, астральні картинки зберемо в велику жменю.
В долоні великі збиремо всі образи злі… і закриєм зло!
І тоді все минеться, і тоді налякається темна ніч.
І навколо настане священний добрий день.
Давайте, будемо мовчати частіши, а не говорити
Про злидні, про те, що було вчора і було давно.
Давайте, хором витремо всі екрани зла.
Давайте, будемо говорити з богом на Ви.
Будем молитись за мир, а не за війну.
Давайте, не будем збиратись
Від безділля і смутку, а зберемось братерством
Сказати про те, що існує планета Земля, існує
Язик есперанто, він зрозумілий для всіх.
Його можна вивчити.
Давайте, зупиним війну, зупиним тих, які
Зухвало стріляють в мир.
Розберемо криві зеркала, щоб стали вони
Ребусами прямими, ребусами простого щастя.

Співи кобзи, співи кобзарів зупинять війну!

НЕНАВИДЖУ!!!!

Усім серцем своїм!

Усією душею своєю!

І….

ДЯКУЮ!!!

Бо

ЗРОЗУМІЛА

нарешті,

ЯК

треба

ЛЮБИТИ…

20.02.2018

Наважитись на щирість складно:
хто ж його знає, що там – тадам –
за наступними дверима?..

Справжня щирість схожа на подвиг:
зрідка поступаєшся кращим
або зчеплюєшся – із грішми!..

Чим вона живиться? Правдою!
Ти щовечора доглядаєш цей
посічений кривдою паросток,

аби наранок він знову віджив:
слава Богу, що хтось його
іще – окрім тебе – живить!

Золоті ножі променів сонця
Зарізали мою подругу ніч.
Горе! Горе царям тьми!
Золоті ножі променів сонця
Стинали зело левад жайвора –
Фарбували його вохрою
Не лишаючи світу зеленого –
Ані краплі. Ані ковточка. Ні.
Ані келішка зеленого віскі червня.
Нікому. Навіть скрипалю-конику.
Срібні ножі Місяця –
Цього журливого Тутанхамона,
Пастуха снів кудлатих овечих,
Жебрака-окуліста зміїного ока
Кожного, не тільки всевидячого,
Кавалкують темряву на зернини маку,
На уривки доби безпросвітної,
Які ховаємо в кишені
Своїх дірявих свит
Та гумових макінтошів.
До світанку так довго –
Але ми не чекаємо,
Ми час не міряємо,
Ніші годинники розстріляно,
Ми просто живемо,
Дослухаючись до дзенькоту кузні,
Де отой коваль-чародій
Все виковує: золоті ножі та срібні,
Бо навіщо нам темрява. Навіщо…

Ти просто іще не знаєш, як це –
не прослизати й просочуватись
і навіть не проламуватись, а...
Тобі, звісно ж, цікавіші квіти,

як оті, що зрізаними а чи наскрізь
прилизаними стоять в магазинах...
Й оця хвороблива атмосфера, що
перекриває їх аромат: то чи продадуть

їх а чи усе ж таки вони повільно зав'януть...
Я не люблю уражених смертю
квітів... Як і тих, що жертовно
виходять заміж... Як оті, що

відвідують Абу-Дабі (далебі)
й замикаються у замках – на раутах...
Тому що це і є оте – справжнє – вмирання,
хоч би й прикрашене акрами... оріґамі.

Серце людське
Схоже на шматок синього неба
Яке несе в дзьобі чорна ластівка,
Щоб мурувати з нього гніздо –
Прозоре як мертва істина.

А я пливу в човні забутих слів
По річці буття несьогоднішнього…

Серце людське
Схоже на жмуток трави
Яка росте на двогорбій могилі
Оксамитових легенд майбутнього –
Терпких як запах вересу.

А я пливу в моєму човнику мрій
На межі між тьмою води і тьмою Неба…

Серце людське
Схоже на гірське замшіле болото
На водяними очима якого
Літають плямисті бабки
З прозорими крилами.

А я пливу в човні дерев’яному
Дивлячись у цвяхований зірками Всесвіт…

Серце людське
Ти повітряна куля фарбовано вохрою:
Літають відчайдухи від хмари до хмари
У порожнечі своїх віршів. Рігведа –
Пісня вогню і загірного степу.

А я пливу у човні кинувши весла:
Хай несе мене течія у тьму Небуття
У Нірвану солодку…

У ритмі її буття не існувало поряд ні фарб, ні музики.
Місто дзенькало за вікном трамвайними коліями
та інколи шкварчало дощем,
котрий прибивало цвяхами пилюки до землі.
Уранішня кава, мака та кефір - ось і уся компанія
її невідомо скількисьтамтисячного дня.
Вона їх не рахувала: день вперед, день назад, яка ж різниця?
Все одно попереду вічність.
Проте сьогодні є сьогодні.
Його треба пройти, проповзти, провсміхатися.
Бути чемною. Не бути причіпливою.
Отримавши болючий випад, відповзти до свого сховку.
Витримати паузу між ритмами повсякденного - "треба".
Подивитися на лямпочку, потім торкнутися своєї шиї,
вчергове зрозуміти давно зрозуміле - той вибір не для неї,
знову сісти за роботу...

Найгіршим було - проусміхатися.
Її душа була наповнена життям, енергією усмішки,
та обличчя передавила оскомина,
котрої, при всім бажанні, вона вже не могла стерти.
Чорнява говорила їй -
" Усміхайся, люди не люблять нещасливих облич.
Посміхайся очима."
Вона не знала, що це таке - посміхатися очима.
Вона могла ними співчувати,
всотувати в себе чужі страждання, вихлюпувати енергію в дарунок.
Це все вона вміла.
Лише не вміла усміхатися...

уривок

І навіть якщо ти
Будеш мене вести
Шляхом серця,
Що навіть діти чужі
В мені батька шукатимуть,
Я смиренно скорюсь,
Даруватиму світло їм.
Тільки дозволь крім цього
Ще й музикою звучати,
Від якої сльози на очі навертаються,
Дерева ростуть,
Душі молодшають.
Я загину без співу,
Зламаюсь без слова,
Твого чистого слова,
В небеснім огні настоянім,
Схованому в тенорі моєму.
Дай потрібного вітру
Показати полум'я світові.
Бо так пече у грудях
І не минає!

Нагадай мені опісля,
аби я проснувся
десь
опівночі...

Нагадай, аби я знову
не забув, як
це: бу-
ти –
без тебе!..

Метафізично дай
себе пригадати,
знаходячи óзнаки
мимобіжні
та
такі ж –
безнадійні!

Психоделічно
дай себе
не упіймати, дай
обійматись із
повітрям, із
ніччю та тишею
чистою, а також –
іще один дай
шанс
на пригоди –
сновидою!..

14.10.2017

Маленький проміжок блиснув неждано
У багатовимірнім байдужім світі
де шляхи їхні могли зіткнутись
І в обійми кинутись.
Слова там невагомі
Незначимі, майже беззвучні
А тиша дзвінка і цілюща
Сповнена тепла і запахів.
Вічність
Котра пливе собі величаво,
Нічого ні в чім не міняючи.
Нема куди поспішати чи запізнюватись,
Жаль за чимось жалкувати чи загадувати,
У вічності плече надійне,
По рамена дерева в тумані.
Захід сонця медово тужавіє,
Контури церкви до болю окреслені.
Вуста пошерхлі і античний профіль
У світі білім, снігом помереженім.

Фараон Іхтамнєт
Перетворився на мумію,
Він збудував собі піраміду
З порожніх сірникових коробок,
Він чинить требу богам
Сету, Амат та Серкет,
Приносить жертви богам пустелі:
Солдатиків бронзових
На олтар собакоголового привида.
Фараон Іхтамнєт
Жрецям Лабіринту Но
Наказав розпиляти каміння
І вибити ієрогліфи:
Піснею Сонця прославити
Бараноголових сфінксів.
Фараон Іхтамнєт
Збудував храм із порожніх пляшок,
Сів до човна дірявого –
У корабель волоцюги Ра:
«Відвезіть мене до іншого берега Нілу!»
Несуть жреці папірус,
Скрадають жреці гімн словоблудний,
Славлять нікчемного фараона –
Будівельника пірамід сірникових,
Копача великих каналів
З одної калюжі до іншої,
Творця мостів великих
Від кучугури до кучугури,
Завойовника Нубії –
Золотої пустелі духу,
Фараон Іхтамнєт –
Повелитель Та-Меху, Та-Ше, Та-Шемау
Збудував собі гробницю
Зі сміття будівельного
І чекає – не дочекається,
Коли його там поховають
Раби Міцраїм-країни,
«Роботяги» країни Та-Кемет.

смачно і затишно
паніка збиває з ритму
я не люблю натовп
перебувати в центрі уваги
тому я тримаю все в собі
мало кого близько підпускаю до себе
дихай
надзвичайно спокійна техніка
кричати всередині
зміни кут зору
у всіх є свої страхи
не будь передбачуваною
світ в кольорі коли ти говориш
дихай

12.02.18

А знаєш, що відбувається, коли
хтось думає про тебе?
"Дивлячись, хто!" – ти мені на відповідь...
І я тішусь!..

Що потрібно, аби жінка розказала,
що вона думає?
"Анічого – вона ніколи тобі нічого
не розкаже!.." Втішилась?

І завжди все "до банальності" стається
випадково!
І як мені вже скучно – від усіх оцих,
власне, мрій!..

Адже то все – вже психотехніки, які не
мають розголошуватись...
Отож, я – за випадковості... А
ти?..

Зі. От тільки не знаю – а чи розумно
усе це? )
Було... Чи ні?.. ))

Місто, що живе в сутінках,
Місто, яке завжди було сірим
(Бо так це пасує до сутінків),
Місто, яке вилазить з щілин бруківки
Коли Сонце заплющує очі:
Місто, що має звичку господарів –
Місто мишей.
Місто маленьких будиночків:
Де кожен палац кубло,
А мрія зроблена з сиру,
Де замість газет шурхіт,
А замість новин писк,
Де кожна любов волохата,
А кожна філософія тонкохвоста:
У цьому місті поселилася кішка:
Таки дідова.
Таки отого – бородатого,
Старого як Час,
Навіть за Смерть саму старішого
Чи може страшнішого.
Отой дід каже киці своїй:
«Іди погуляй, хвостата,
Іди, стрибай, пазуриста,
Іди кицюню лап-лап
У місто малих сіроманців –
Іди бавитись!»

Місто,
На дорогах якого
Лишили сліди
Нетутешні коти.
Місто,
Яке дахами-очима
Дивиться в Небо,
Що нагадує яму,
Вириту деміургом-зайдою:
Прірва,
Яка сниться кульгавому ослику,
У яку мішок кинули
З подертими лахами
Дивака-апостола: сірі.
Місто,
Яке домальовує акварелями
Крук-діра:
На снігу білому чорний
Пляма чи суть
Отої прірви,
Голоси з якої слухають
Будинки-вуха,
Що проростають із землі волохатої:
Хмародери мені нагадують
Вуха кроликів.
Крук - діра часопростору.
Місто,
В якому в шпаківнях
Замість птахів
поселилися мишолапки
З пружинами-струнами
З колодами тиші
(Глухої).
Ці мишолапки цвірінькають
Пісеньки волохатої смерті,
Ці мишолапки виплоджують
Пуцвірінків-мишолапок,
Що так само будуть
Залізними щелепами клацати
Коли виростуть
Із залізних яєць вилупившись.
Добре, що це Місто Даймон,
А не Місто Мишей.
Добре.

Вона така гарна,
що я не можу розгледіти –
то яка вона?

Посунь, будь ласочка, свою красу трішечки –
я хочу побачити,
то яка ти, коли ніхто на тебе не дивиться...

Також
я хочу побачити
тебе уночі
на самотньому ліжку
обіч вікна
несамотнього...

Коли зранку
ти просинаєшся із нежиттю –
отже, вчора
хтось увечері
вже встиг у тебе закохатись,
а ти іще не встигла
йому відповісти...

Сьогодні вночі
мені наснилась красуня-жриця,
а я був –
однією з жертв,
засуджених до
страти...

Отак
ми із нею –
і познайомились!..