ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Вячеслав Семенко
2017.01.23 00:24
Ні шквал новин, ускладнення застудні
вже не страшать. У плетиві доріг
боюсь хвилин байдужості до чуда
народження ранкової зорі.
*
Я про любов не вмію голосно,
лише краплинно по листочку, пошепки.
Та зорі в небі підуть колесом!

Світлана Майя Залізняк
2017.01.22 23:18
Незаписані вірші відлітають за Чутове.
Фіолетово, зимно. Три стежини розплутати б...
Цвенькотіли горобчики про поліпшення пасіки,
А ведмеді прокинулись, побрели з контрабасами.

У картавця захланного погляд схожий на Дюрерів.
Не надійся на смертного

Світлана Мельничук
2017.01.22 20:30
Знов душа тягарем придушена.
Так силкуюсь, а – не лечу.
Дорога ти моя «віддушино»,
Чим за тебе я заплачу?
Що захочеш за мить обману,
За солодку щемливу мить.
Так, я птахом уже не стану.
Що ж так небо мені болить?

Ніна Виноградська
2017.01.22 14:00
Світлої пам'яті "кіборга" Ігоря Брановицького


Отак і жив до самого останку
Рятуючи других. Його життя
У ворога в полоні, у кайданках,
Для "кіборга" не стало каяттям.

Олександр Олехо
2017.01.22 10:41
Вряди-годи шукав бентегу,
як непозбувну виглядав,
неначе альфу і омегу,
яких раніше і не знав.

І ось повісив на обличчя
зніяковілі почуття
і вираз тужного величчя

Ірина Бондар Лівобережна
2017.01.22 10:31
Що то за спогад? Тепла, м’яка напівтінь,
Хвиля бентежна. Нерозшифроване хоку.
Хто ти, химеро з найтонших моїх сновидінь?
Сплав первородних бажань десь на відстані кроку?

Ця ідеальна константа хороших манер
В переплетінні із реготом дикого лісу.
Хо

Петро Скоропис
2017.01.22 07:52
Минуло, либонь, коло року. Я вернувся до місця битви,
до научених крила розпрямити під помах бритви
або – в ліпшім разі – під заломленою бровою,
птиць, – офарблених сутінком і зіпсутою кров’ю.

Тепер тут торгують рештками твоїх щиколоток, бронзи-
с

Юра Ерметов
2017.01.22 01:22
І Реверанс

Ну, добре, привітаюсь зі сновидою:
Сни бачити – великий привілей;
Знайомитись – найкраща із відвертостей:
Не будем видивлятись ювілей!..

Експромт – сміливість і азарт,

Володимир Бойко
2017.01.22 00:11
Снігами білий світ позамітало,
Аж виїдає очі білизна.
Але життя чистішим враз не стало,
А кожен з нас? – А хто його там зна...

Одежі білі – чистий цвіт любові,
Нехай той цвіт – всього лиш заметіль.
У барвах світу різнокольорових

Леся Геник
2017.01.21 22:25
Її цілувало сонце -
лишало палкі веснянки.
Її обіймали весни -
сміялися на лиці.
Її колисали ночі,
її просинали ранки,
водили дороги добрі
і вабили манівці.

Ярослав Чорногуз
2017.01.21 22:06
Короткий день уже зникає
І розчиняється в імлі.
І м`яко сніг рипить у гаю –
Відлиги радощі малі…

І холод скуцився, не тисне,
Ослабив щупальця свої.
І подих легкий*, наче пісня,

Сергій Гупало
2017.01.21 21:42
Час косити оте, що сіяли…
Йванко дива жде, літо в’яне.
Луни впали, отави -- зміями.
Вічне збіжжя таке духмяне…

Можна линути у поезію,
Хвацько впасти, утяти безум.
Жито жати – це ніби версія

Володимир Маслов
2017.01.21 21:25
Підводиш очі – і здається ніби
оце пульсує всесвіт у тобі
і рухає століть важезні триби,
прикуті до циклічності орбіт;
до тих осанн, що зрадять на Ґолґоті,
та істин абсолютної ваги;

Марта Январская
2017.01.21 18:41
Где багряная грусть с непричесанным снегом венчалась,
где зеницами предков нас ветер прожег до костей,
я ходил по звериному следу к подруге печальной,
что с елово-небесных слетала ко мне крепостей.

Словно ведьма, меняла свой образ дневной на пол

Тетяна Левицька
2017.01.21 15:07
Мій вітер на задвірках
ублажав химер,
і вештався гульвіса
перекотиполем.
А я на ярмарці думок
боролась з болем.
Вціліла... Постріл...
Амазонка відтепер.

наТалка гЛід
2017.01.21 12:27
діти навчають нас бути
ввічливими
час свій проблемний 
даремно не гаяти
діти навчають нас 
вглядатись у вічі
свічку добра не гасити
нам рають

Вячеслав Семенко
2017.01.21 02:50
Він ішов неквапною ходою,
і наплічник, наче автомат,
втомлено підтримував рукою
демобілізований солдат...

Він ішов, чужий для цього світу -
без смертей, без воєн і звитяг.
Переживши на війні два літа,

Марія Дем'янюк
2017.01.20 23:43
А веселий сніговик
Дбати про берізку звик:
Надягає рукавички
Й заплітає їй в косички
Білі бантики й перлинки -
Все, що падає з хмаринки.

З пуху білого хустина

Ірина Бондар Лівобережна
2017.01.20 23:38
Орфей був парубок моторний
(з «культурних» був, неабияк)
На душах грав, як на валторні,
Талановитий був хлопак.

Мав ліс і поле за домівку,
Всіх мавок співом чарував.
Та якось в полі здибав дівку,

Ірина Бондар Лівобережна
2017.01.20 23:33
Живу… Живу, чи животію
Як Місяця неповний серп.
Співати весело – не смію,
Від гіркоти язик отерп,

Від кави чорної гіркої,
Що обпікає, як окріп.
Мовчу – від підлості людської,

Юра Ерметов
2017.01.20 21:10
Коли хтось намагається щось порадити, то мені так і хочеться спитати: "А ти сама оце пробувала?" Коли хтось когось обмовляє, то мені так і кортить утнути їм, вимовивши: "Ти ж і гадки не маєш, про що (чи кого) говориш!" Коли хтось вигадує казки

Олена Малєєва
2017.01.20 19:45
Повертається все на круга свої.
І як захочеш, повертаються кращі люди.
Повертається навіть час який згаяв ти -
Стукає болем у груди.

Тож відчиняй, як стука, і йди на ви,
Перемагати в боях за самого себе,
А як у війні не здобудеш ти булави

Олена Малєєва
2017.01.20 19:43
Якщо чорна душа, як море
І ночами не можеш спати
Захлинаючись власним горем,
Не бажаючи другу щоку підставляти.

То не звалюй хрести на плечі
Щоб нести на страшну голгофу,
А тихо плануй втечу

Микола Дудар
2017.01.20 17:11
Рік 1979. Селище поблизу Комсомольска- на - Амурі… Люта зима. Мені незабаром тридцять. Гормони грають на повну. Працюю у самому престижному ресторані «Бригантина» на березі Амура музикантом. Граю на барабанах, співаю… ми популярні, вільних місць завжди бр

Лесь Українець
2017.01.20 15:43
Рим не став би йти до нас,
Візантія хитрувала.
Зовсім інші племена
По-латинськи узнавали.

Поки ми корів пасли
І кнурам хвости крутили,
Люди розумом росли,

Володимир Бойко
2017.01.20 15:25
Комусь щастить, обравши вірний шлях,
В дорозі ні на крок не оступитись,
А іншим – сотворивши ідеал,
Йому довіку віддано молитись.

Мигтять калейдоскопом у житті
Мільярди неймовірних комбінацій,
І, як не стережись, не обійти

Олександр Олехо
2017.01.20 14:54
Путі Господні вище… далі…
Прозорий замок угорі.
Напій безсмертя із Грааля
і посвіт срібної зорі.

Уздовж надії перегони.
Шукають щастя копачі.
Талан поділено на зони.

Ігор Шоха
2017.01.20 14:10
На що це існування тихе, сите,
якщо воно буває не таке,
яке я сам волію пережити, –
явитися ясним дереворитом
і метеором вийти у піке?

***
Новобудови біля рову

Сергій Гупало
2017.01.20 14:06
Ой, осінь… І думки пливуть, як тихі риби.
Співай, оспівуй, не блазнюй -- пиши творіння.
З тобою ми, поете, поріднились ніби:
Сентиментальні -- близимо журбу осінню.

І звичний листопд нічого не підкаже,
А тільки відчуття нам оголити може.
У

Світлана Мельничук
2017.01.20 13:44
Сум в долоні падає, як сніг.
З вуст холодні звуки - недієві.
Є на вибір: пряник і батіг.
От якби ж то я не на дієті!

От якби ж то роки молоді
Й ми обоє не такі уперті.
Вилами писали по воді

Світлана Мельничук
2017.01.20 13:35
Іноді мені так солодко.
Іноді за себе соромно.
Щастя ти моє "гоморрове".
І содомське теж ти - горенько.

Спогади - рої докучливі,
Як мені від вас утомливо.
Ви зі мною досі - зручно вам.

Віта Парфенович
2017.01.20 12:13
Шторм в мені –
аж на дні –
піщинки догори –
всю бери!
І вогні
злітних смуг
запали!

Михайло Карасьов
2017.01.20 08:57
Таня Малярчук ще раніше звернула на себе увагу розкішною мовою своїх оповідань і розкутою, іронічною манерою самої оповіді. Роман «Забуття», який вийшов у видавництві Старого Лева, теж не залишився непоміченим серед книг 2016 року він став переможцем лі

Марта Январская
2017.01.20 07:12
А время течет, как сквозь пальцы, в прорехи секунд.
Журчит механизм, вдохновленный волной переделок.
Бутоны часов, в ожидании, что расцветут,
Теряют минут лепестки под давлением стрелок,
Которые ходят кругами – печальный удел.
Но что есть на круглой

Віктор Кучерук
2017.01.20 07:05
День мине, як сновидіння
Незабутня, дивна мить, –
Згасне пам’ятним світінням,
Тужним співом одбринить.
Промайне, неначе дощик,
Відійде – не назавжди, –
Бо не видно досі дошок
Непоборної біди.

Ярослав Чорногуз
2017.01.20 00:19
Безвітряно-завмерлий сад
І легкий* смуток в гості кличе…
Його розвіюють синички,
У гіллі пурхаючи в лад.

Отут, між снігової вати,
Якби узяв зерна, либонь,
Я міг би їх погодувати
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Іляна Івахів
2017.01.22

Юля Пушич
2017.01.16

Душа Квітка
2017.01.13

Тетяна Купрій Кримчук
2017.01.11

Ночі Володимир Шкляренко Вітер
2017.01.11

Добриніна Євгенія Слива
2017.01.05

Юрій Трегубенко
2017.01.03






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія


  1. Артур Сіренко - [ 2017.01.21 23:05 ]
    Крижаний архангел
    Брудної зими і сльотавої осені
    Тиша.
    Епоха змішує у горнилі пристрасті
    Сніг з кавалками бруду:
    Сірість.
    І тільки
    Тіні усмішки в зіницях черепа
    Нагадують про паяців безчеревикових
    Не нашого цирку – ясеневого
    (Три жмені срібла
    Ночі позіркованої:
    Срібла для куль).

    А десь сурмить крижаний архангел,
    І тіні сині над світом холоду
    Води, що стала крицею,
    Води – буття прозорого,
    Води – першопочатку дзвінкого
    (На камені – краплями,
    У висотах – крижинами).

    Взимку нудьгують коні:
    У свічаді ока далечінь сталева,
    Взимку нудьгують круки:
    Чорні – на снігу білому:
    Їм літати над простором
    Біло-сірим застиглим,
    Їм дзьобати жниво війни застигле.

    А десь сурмить крижаний архангел,
    Нам – пісню звитяги горами повторену,
    Нам – музику холодної вічності,
    Нам – кантату лету нестримного,
    Нам – номадам неосяжного.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  2. Артур Сіренко - [ 2017.01.20 22:24 ]
    Скрипка дощавої ночі
    Я звик грати на залізних скрипках
    Музику білої панни з очима блискучими,
    Що дарує безодню Ніщо (і панна, і музика),
    А тут дощ – чи то другом сумним,
    Чи то прочанином, чи то просто морем –
    Морем Дощу.
    А я скрипаль глухий, що пішов у Мовчання
    Від своєї музики тікаючи.
    А в цього гостя-базіки струни:
    Скрипка-клепсидра мокра і зачарована:
    Грай, скрипалю, грай оцю сумну музику,
    Яку ніхто крім тебе не чує,
    Яка нарешті не дарує нікому Ніщо,
    Яка тільки посмішка
    На вустах мідного Будди.

    А ми живемо в новелах Борхеса
    Серед пампасів Аргентини сріблястої
    (Кому ще срібляників не дісталося?
    Дзень-дзелень кожному – в калитку,
    До скрині-сховища: як не дідівської,
    То все одно залізом оперезаної й череватої).
    А в западині ночі дощ –
    Недостатньо теплий для Півдня,
    Недостатньо блискучий для ножа гаучо,
    Недостатньо холодний для Порожнечі,
    Недостатньо тихий для Споглядання.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  3. Олександр Олехо - [ 2017.01.19 12:05 ]
    Усе про ніщо
    * * *
    Я довго думав про ніщо
    і зрозумів: це вічна тема…

    * * *
    А ти, народжений літати,
    на злітну смугу відповзай.

    * * *
    Якщо мовчати дуже довго,
    то мудрість прийде або ні...

    * * *
    Якщо ти хочеш, а не можна,
    візьми у можу дрібку так.

    * * *
    Якщо світанок сутеніє,
    хтось Землю крутить навпаки.

    * * *
    Буває вийдеш в степ широкий
    і блудиш лісом цілий день…

    * * *
    Буває сядеш біля компа.
    Йому нічого, ти завис…

    * * *
    Буває так – приходить Муза,
    а ти неголений в трусах…

    * * *
    Буває так, що ти як дурник,
    ну а дружина, навпаки…

    * * *
    Буває так, що ти – розумник.
    А хто оцінить? Глупа ніч…

    * * *
    Граблі зненацька наступили
    мені на ногу. Відомщу!

    * * *
    Як верх не може й низ не хоче,
    то винувате, мабуть, «не»…

    * * *
    Як життєлюб з міцним здоров’ям,
    чекав на краще – не прийшло…

    * * *
    Пиляйте, Шуро… Шоста гиря –
    на цей раз точно пощастить…

    * * *
    За роком рік… Бажання щастя –
    рубають півня на бульйон…

    * * *
    Наснився сон, а там кобила
    усенька сива й також спить.
    І сниться їй: вона – людина,
    а я в тих марах – навпаки…

    * * *
    Давай, друзяко, за здоров’я
    з’їмо два кіля ковбаси,
    зап’ємо літром самогону,
    а більше..., Боже упаси!



    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (6)


  4. Юра Ерметов - [ 2017.01.17 16:22 ]
    Буде
    Усе пам'ятати... Ніц не забути...
    Кожен свій крок. І камінь.
    Не спішити, не спішити!

    Утисячне тут перейду,
    Усе, мабуть, вповні, а я –
    Наче кулька?..

    Відпусти себе – хай не попустять
    Втікти хоч куди...
    Спілкуйся із тим, що підказує.

    Відпусти. Якось буде. Буде ж?
    Ось мить утікла. Не лови.
    Вéрнеться – вкотре – ізнов!..

    12.12.2011


    Рейтинги: Народний -- (5.16) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  5. Юра Ерметов - [ 2017.01.09 02:48 ]
    З Богом
    О Боже, невже настали часи
    гожі? І люди спроможні
    рушати в дорогу, на серці
    знайшовши опору, тривоги
    у ньому втішаючи, Богом
    назвавши безкраїй початок,
    що промовляє до нас
    кожного?.. Бездонні глибини
    коли не лякають, а завтра
    до нас посміхається... Люди,
    о люди, невже настали часи
    Божі?

    31.07.2012


    Рейтинги: Народний -- (5.16) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  6. Шон Маклех - [ 2017.01.06 14:05 ]
    Срібні черевики
    У липні 1977 році, подорожуючи графством Кілдер – графством Кілл Дара – графством Церкви Дуба, я відвідав замок Кілкі – давній ґотичний замок рідкісної величі і якоїсь моторошної краси. Правильно називати цей замок, звісно, Кілл Кахах, а не Кілкі, але я не про це. На той час замок вже перетворили в готель – досить фешенебельний і головне романтичний. Графи гордого роду ФітцДжеральд давно вже не жили в ньому. Готель, не дивлячись на те, що розміщений був в замку неймовірної краси, мало користувався популярністю в туристів – був майже порожнім. Я зупинився в одному з номерів. Оглянувши замок, поговоривши з службовцем готелю Брінданом О’Ріганом про старовину я повернувся до себе в номер, відкрив вікно і споглядав літню ніч. Коли вже було далеко за північ і околиця занурилась у мовчання темряви, я почув тупіт копит – до замку під’їхав вершник на білому коні в довгому плащі та береті. Він залишив коня неприв’язаним блукати біля замку і прочинив ворота. Я вийшов з номеру і почав ходити коридорами замку, намагаючись перестріти цього нічного гостя. І справді – в напівтемному коридорі замку біля башти я помітив постать у старовинному камзолі та червоному плащі, накинутому на плечі і взутому в срібні черевики, які блищали і дзвеніли при кожному його кроці. Я одразу зрозумів хто це. Це був Джеральд ФітцДжеральд – ХІ граф Кілдер, якого називали «Граф-чаклун», алхімік і знавець магії, лицар і вигнанець, багач і жебрак, нащадок королів і волоцюг, той хто двічі сходив на ешафот, але вертався з нього з головою на плечах, некоронований повелитель Ірландії. Я промовив до нього ірландською: «Fáilte, Do Mhórgacht! Tá mé do aoi, tá brón orainn gur tháinig sé gan chuireadh…» («Вітаю Вас, Ваша Світлосте! Я Ваш гість, вибачаюсь, що приїхав без запрошення…») Але він навіть не озирнувся і продовжив йти коридором до сходів з тихим мелодійним дзвоном своїх срібних черевиків. Втративши будь-яку чемність я намагався його наздогнати, але він раптом зник – розтанув у повітрі. Зранку я почав розпитувати службовців, але ніхто нічого не бачив. Тільки старий ключник кинув мені: «Кажуть, буває тут таке… Через кожні сім років…» Згадавши цей випадок я уявив на мить, що він відповів би мені, якби захотів і написав на білому листку паперу таке:

    «Якщо світ білий чи то посріблений,
    А копита коней білих дзвінкі й важкі,
    І важко думати: а може я останній –
    Лицар-алхімік і граф-чарівник
    І просто мрійник – невже останній?
    Я шукав золота – а знайшов срібло,
    Я шукав світла – а навколо темрява,
    Я шукав мудрості – а знайшов забобони,
    Я був графом – а став вигнанцем,
    Я шукав слави – а знаходив плаху,
    Я шукав Вітчизну – а знайшов Тауер,
    Башту ґратовану-муровану для таких от
    Шляхетних чи то гонорових – надто,
    Для таких от неприкаяних-непотрібних,
    Навіть для пекла зайвих. Чи то заячих.
    І смерть на чужині у місті брудному-чужому,
    Де навіть багно чуже, у місті патлатої королеви
    І язиків злих зміїних чорнилом фарбованих.
    І де вона істина? Серед літер покручених
    Фоліантів старих важких і запилених?
    Чи може на вістрі меча сталевого
    Чи в оцих сутінках таємничих? Де вона?
    А в очах людей страх – у зіницях синіх,
    А в очах людей відчай – бо де вона,
    Земля наша – чи там за пагорбами,
    Чи тільки в жмені – і та між пальцями
    Піском сухим…»


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (3)


  7. Жанка Гайдаш - [ 2017.01.06 06:46 ]
    Кружка з полиці
    Якби лише вона промовити могла!
    Про що б тоді заговорили ми ?

    Що б перше проказать зуміла?
    -"Hello beautiful!"
    -як маю догодити тобі сьогодні?
    -видається мені,що ти бажаєш обіймів?
    -добре та затишно бути з тобою.
    Вже серце не хвилює плин часів.
    допоки п'єш свої півлітра чаю.
    Пригоршню відміряно спогадів тобі .
    В пакеті жасминового чаю ,
    Може хто знає,що в ньому зібрані думки.
    Якби не він, цідивби їх крізь зуби.
    та застрявав поміж отих миШлів..
    Немовби фрагментарним ставши,
    ти відділивсь від того,що було й що є.
    До дна ти випив світ цей .Залишив пустоту
    Та забажав піднятись вище.
    за межі чашки подивитись.
    фантзіям вже місця не було.
    ти вийшов поза них.
    перед очима пропливали далі,в яких бував і
    слід лишав на фотографіях .
    На них цвіла черешня, і сміху гомін долинав.
    Уже не буде так як було.
    Перемінилися світи.
    І в памяті лишились люди.
    Як сироти покинуті узбіччям памяті..
    Вони лишились такі,як були
    в фіксований відрізок часу.
    І легковірні й грізнодумні.
    Були і ті,пройдисвіти,
    Що правдомолять тілько третім разом
    за третім разом ти для них і жив..
    Тепер переплились дороги їх, в клубочок ниток заплелись.
    дорогою ішовши їх розмотував.
    Надіючись свій шлях додому віднайти..
    Примарилось..Чашка не мовила ні слова.
    І поговорив подумки з собою.
    І чай допив до краплі,лиш зрозумів,що розбрелись всі думи.
    Добре,що хоч зубами вже більше не цідив..
    В пакеті чайнім зібрані думки.
    Якби не він цідивби їх крзь зуби.
    І центрифугою від мене розійшлись..
    щоб знову довелось з'єднати букви всі до купи.
    "Нello beаutiful!Як маю догодити тобі сьогодні?"

    10 жовтня 2016


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  8. Оксана Мазур - [ 2017.01.01 21:28 ]
    Інше ім’я

    Зацукроване голе гілляччя проштрикує сірий небесний плед.
    Дрантя хмаряних ниток китицями висне на плечах дрімучої осені,
    Що нервово стріпує їх дощем –
    Вона не потребує такої імітації погон,
    Імітації дотику,
    Імітації присутності.
    Десь у паралельному світі прозорих душ
    Перестрілись відьми-мольфарки: юна і стара.
    Може і не стара, як древня у свої сорок,
    Може і не юна, але вітряно-вільна у свої трохи за двадцять.
    Стара відклала пензлі
    І фарби мальованих картин розповзлись кракелюрним взором амальгами серця.
    Вона так хотіла плакати, а сльози висхли до пісків Сахари,
    Лишилась іно мотанка слів,
    Хлипка мелодія приноворіччя:
    «Чорнява красуне у кораловій сукні,
    Виворожи мені орхідейне плетиво на гладкість кіс,
    Бо душних цілунків лілії не дочекалась…
    Золотаво-цитриновий пилок відлетів до Венеції
    Ніжитись тихим плавом різьблених гондол,
    Загравати з безіменними пальцями смаглих гондольєрів.
    Темнокоса дівчино,
    Ти носиш маски, а я лише приміряю їх карнавальність при святі.
    Виколиши з пишного мережива рукава втрачені мною сподівання,
    Завий гніздечками солов’їного співу у своє пружногруддя.
    Між нас чортова дюжина сплаканих років:
    Коли я вкотре хоронила надії –
    Ти вчилась вив’язувати чоловічі серця морськими вузлами,
    Бандажувала руки, тонкі щиколотки і дозволяла експерименти з ніжною квіткою плоті.
    У тебе все життя попід черевички, чорноока циганко.
    Бери повні пригорщі, засівай барвінок до весільних образів.
    Виший сорочку тому, хто ніколи не був моїм навсправжки…»
    Як багато спільного між молодою і іншою, що іде в горизонт!
    Сигаретний дим і невдалі рими,
    Попіл делітнутих фото і місяців, від яких відрікся ятаганним ударом.
    Легко бути такою, як треба, коли ти на відстані пір’їни і новизна зріє паростком папороті…
    Трирічна циклічність любові по фазі кров’яного оновлення.
    Древня відьма пропускала між пальців кохання, розколене аметистом зради.
    Скільком чоловікам відмовила заради того, котрий не тримав за талію.
    Тримав, але не її.
    Чесала руду хвилю волосся,
    Множила сітку зморщок не від сміху.
    До неї простягали руки, а було байдуже.
    Горів пергамент з давніми рунами.
    Такий невдалий аукціон вдалого знайомства,
    Шал віденського вальсу сніговими вогниками перекрив рвучке танго,
    Спокій і грація молодого тіла.
    Древня відьма згорнула картини сувоями.
    Хри…пко-гортанно крикнула зраненою галкою,
    Стя…гнувши з венериного пальця дароване золоте кружало.
    Тріпнула акуратною голівкою і скинула долу марудні нашарування років.
    Її ноги довгі, її талія тонка, а колір очей змінює погоду у двох містах водночас.
    Бійтесь, чоловіки і принци, бо тепер житиме лише заради втіх,
    Заховавши спаплюжену довірливість у ковчег заХРИСТіЯ готичної катедри.
    Amen.
    1.01.2017


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.6)
    Прокоментувати:


  9. Юра Ерметов - [ 2016.12.31 12:51 ]
    Якось так...
    Усього лише йти над безоднею!..
    Хіба ж так складно поставити ногу
    на невагому прозорість?
    Хіба ж так сумно зазирати у своє
    майбутнє?
    І божевільно любити усіх – ні на кого
    й ні на що не сподіваючись?..

    Доброго ранку усім, кому так само
    солодко, як і мені сьогодні – від
    самого ранку!
    Доброго ранку – усупереч тому, що
    доводиться вставати на роботу і
    помирати від цієї терпкої
    необхідності!
    Доброго ранку, тому що він не може
    не бути відсьогодні добрим!

    Але щось я заговорився і зовсім
    знахабнів, здається!..
    І, до речі, із ким я вітаюсь – мені
    анітрохи невідомо!
    У цьому і зваба, знаєте?.. У –
    невідомості:)

    29.09.2016


    Рейтинги: Народний -- (5.16) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  10. Юра Ерметов - [ 2016.12.28 17:25 ]
    Фіолет:)
    Я
    собі думаю
    про колір
    сонця...

    А якби
    наша зірка
    раптом стала
    блакитноокою
    або
    палкою комсомолкою –
    то чи
    ми б
    так само
    їй
    раділи
    ізранку?

    А мо' якщо
    десь під північним
    сяйвом
    життя і існує –
    то чи
    сповнюються
    її істоти такої ж
    байдужої недоторканності,
    як у неба чи
    солоної незворотності,
    як у моря,
    прокидаючись
    зранку?

    А якщо
    десь згасає
    пурпурний гігант, то
    чи наснажує він
    їх пристрастю і
    жагою або
    небезпечно-солодкою
    млою,
    як мене спопеляє яскрава білизна
    моєї коханки?
    Звечора або зранку!..

    Радість, вона жовта тому,
    що сонце жовте?
    Чи життєдайне поле на
    межі із осінню?
    Зелений колір усіх
    заколисує і
    заспокоює
    лише тому, що трава або
    листя напоготові
    усіх оновити
    зі своїм киснем?
    А небо
    безтурботно високе,
    а море
    безмежно глибоке
    від такої ж
    волошковості або
    райдужної синьоокості?

    А ще я люблю
    усілякі помаранчі,
    мандаринки
    і взагалі будь-які
    ризики
    кольору вибрику або –
    orange!


    Рейтинги: Народний -- (5.16) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  11. Ольга Гаврилюк - [ 2016.12.28 14:12 ]
    * * *
    ходиш попідвіконню

    напівсонний недосновида
    напівмертвий недосамогубець

    обіймаєш подушку безпеки
    аби впавши
    спокійно заснути
    вкрившись нотами
    власних розмірених кроків

    та все ж
    ти прив'язав до руки
    місяць

    як діти прив'язують кульки

    щоб він не відлетів
    залишивши на самоті
    тебе
    підвіконня
    темряву

    дивись
    зірки вже повлягались спати

    може і тобі пора

    сни перед світанком пророчі

    особливо четвергові
    особливо добачені


    дихай крізь їх призму
    і коли твій подих утворить веселку
    причепи її собі на обличчя

    нехай всі побачать
    що ти ще
    дихаєш


    28.12.2016


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  12. Юлія Гаврилюк - [ 2016.12.27 08:09 ]
    * * *
    твоє нявчання чути
    серед єгипетських пустель

    ти кур’єр із Сиріусу
    який приносить
    карту снів
    спиває молоко Чумацького шляху

    і по ночах
    стереже смерть фараонів

    а уночі твої піщані очі
    передають сигнали
    предкам сонця


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  13. Артур Сіренко - [ 2016.12.26 19:01 ]
    Володар осені
    А моїм життям бавиться
    Володар осені:
    Жовтоокий руками холодними:
    Грається повелитель вихорів:
    Бо життя моє – йому іграшка:
    Похвилинена, кленолистяна.
    І кому який сенс шукається,
    А мені вітер над стріхою,
    Де старих гнізд горобиних
    Купа спогадів,
    А на дворі життя калюж брудних:
    Кожна як не свічадо то дзеркало,
    А мені сонця півжмені і то далекого
    Нетутешнього і байдужого,
    А мені товаришем забуте опудало:
    Співбесідником і порадником,
    Що тобі дні мої, повелителю осені,
    Оберемком листя – і то в вихорі,
    Кудись несеш, бо навіщо:
    Забагато осінніх філософів
    На землі сарматського холоду:
    Кому весна, кому теплий прихисток,
    А мені сад осінній з квітами падолистовими:
    Останніми, може айстрами,
    Що вітер осінній напоїти збиралися
    Своїми пахощами йому непотрібними.
    Чому ж блукаєш садом моїм, володарю,
    Садом оцим вічної осені.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  14. Юлія Гаврилюк - [ 2016.12.25 10:55 ]
    * * *
    обійми себе тінню моєї руки
    можеш обійняти й двома

    сядь

    відпочинь на губах
    у моїх очах прийми ванну

    тобі бо дозволено

    як хочеш - надпий мого голосу
    поговори із вухами
    що чули мої таємниці
    можеш і сам нашептати їм
    чергову казку

    якщо не вдосталь тобі цього тепла
    вкрийся пасмом моїм
    закутайся бавовняним подихом

    причащайся

    причащайся моєю юністю


    2016


    Рейтинги: Народний 5.25 (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  15. Юлія Гаврилюк - [ 2016.12.24 23:20 ]
    * * *
    воскресаю
    підслухавши розмови птахів
    я фенікс що проспав своє народження

    живлюсь подихом місяця
    марширую в одну ногу
    з дощами

    у дзеркалах калюж
    бачу паралельні світи

    маю під ногами павутину стежок
    а над головою ковші із меду

    я завше була тут
    в Едемі

    тому сміливо із променів
    сплітаю німб

    2016


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  16. Юлія Гаврилюк - [ 2016.12.24 23:01 ]
    * * *
    мене знову повертає
    в ірискове минуле

    де пахне топленим молоком
    і дитячою казкою

    я заклеїла всі виходи зефіром

    бо не хочу йти звідти
    де втіха моя та імбирний сміх

    і іграшки залоскочені до смерті

    2016


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  17. Шон Маклех - [ 2016.12.22 23:40 ]
    Між світами
    Написано в ніч на Самайн.

    Тігану О’Фарреллу – щиро

    Босими ногами по колючій стерні
    Поля – колись охайного й ячмінного,
    Потім – диких трав. Навіть не конюшинових.
    Навіть не запашних. Бо які аромати падолисту,
    Крім тліну? І повітря холодного і вогкого? Які?
    А ми танцюємо. Серед тьми і біля вогню життя:
    Такого ж жаркого, жаданого, жагучого. Жаль,
    Що комусь ніч перейти не судилось. Ніч Самайну:
    Самуна, Савуна, Саваня, Савіна. Чи то гейси незнані,
    Чи то ніч – біловбраний павук: чорна, з тенетами,
    Але вдягнена в біле – інколи, коли місяць оповні,
    Чи то просто банші: приходять цю ніч звідти,
    Звідки ніхто не вертався – крім них прозорих,
    Ніч як поле – нескінченне, овече і самодостатнє
    Для пастуха-вітрильника (теж його вітер жене),
    Поле як море, поле ночі Самайну. Бубен серцем
    Шаленим калатає. Бубен звучить і кличе до танцю:
    Танцю останнього. Вистукують ноги по землі холоду,
    По землі, що чула ще не такі стукоти – копит і чобіт,
    Що носила ще й не таких танцюристів – джиґунів,
    Вітрогонів меча, сновид леза ножа, зеленовбраних нас.
    Нині ми між світами танцюємо. У ніч відчинених брам.
    У ніч
    жертвоприношень.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  18. Артур Сіренко - [ 2016.12.19 22:42 ]
    Вогні серед порожнечі
    А може це все, що лишилося:
    Вогні – далекі, жовті, лускаті.
    Острівцями миттєвими.
    Серед нескінченної темряви:
    Може когось і гріють,
    Але не нас – задалеко,
    Може когось і спалюють,
    Але не нас – людей попелу,
    А може так і потрібно
    (Комусь, не мені,
    Комусь, мудрішому,
    Хто зрозумів для чого це все)
    Вогні – на чорному виднокраї,
    Що погризли темряву, як сир миші.
    Вогні. Бо колись поет країни млинів
    і вершників
    Плакав гітари струнами
    І просив його серед пустки поля
    залишити
    Серед тої тьми нескінченної:
    Бо гаснуть світильники розуму.
    А я теж прошу мене серед поля забути:
    З двома дірками від куль коло серця
    У степу цієї країни возів і комоней,
    Що без прихистку, без захисту,
    Без кінця і початку – в степ блукальцями
    Від одного лиману до сивашу іншого,
    Отих гривастих копитоступів
    Залізом важким підкованих,
    Країни
    Нехай не такої теплої
    Але теж з вогнями жовтими
    автодафе,
    Де кожен третій вигнанець – гідальго
    З очима сумними каштановими,
    Лишіть мене серед порожнього степу,
    Тільки не плакати – помирати.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  19. Шон Маклех - [ 2016.12.19 19:39 ]
    Слухаю тишу
    Лишається
    Слухати тишу
    Коли все проминуло,
    Коли тільки земля
    Шепоче тобі
    Твоє забуте ім’я.
    Ми так любили
    За цю землю вмирати,
    Ми так любили
    Оці високі шибениці,
    Оці грубі зашморги,
    Що так пасували нам
    Замість краваток,
    Ми танцювали
    На цій землі
    Свої божевільні танці,
    Витанцьовуючи ритм
    Чогось потойбічного:
    Може самої смерті.
    А чужинці тим часом
    Нам майстрували шибениці
    З наших таки ясенів,
    І от все примарне:
    Літописи і тіні повстанців
    Давно полеглих,
    Існуючих тільки в пам’яті,
    Забуті звуки й пісні
    Нашої таки мови – гельської,
    Як примарно все
    Серед трилисників конюшинових:
    Навіть наша земля
    Стала примарою…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  20. Шон Маклех - [ 2016.12.17 21:19 ]
    Замурований барабан
    У графстві Віклоу є замок Арклоу, що нині лежить в руїнах. Серед руїн цього замку інколи з’являється привид – малого хлопчика з барабаном. Якщо зустріти його серед глупої ночі, то він скаже що прийшов виконати свій обов’язок, який не виконав, коли він був живий. Історія цього хлопчика така. Колись давно в XV столітті в замку був англійський гарнізон. Там був хлопчик-барабанщик, який мусив стояти на чатах в башті, і якщо нападає ворог, мусив бити в баран здіймаючи алярм. Але він заснув, коли якраз на замок напав ірландський клан Мак Мурроу. Гарнізон ледве втримав замок відбиваючи несподівану атаку. Англійські вояки були дуже злі на хлопчина вартового і замурували його в стіну замку разом з барабаном. З того часу по замку блукає його привид. Особливо тоді, коли місту Арклоу загрожує небезпека. Подорожуючи по графству Віклоу в 1984 році я згадав про це і написав такі рядки:

    Річка Авока водяною дорогою –
    Ні, перехрестям снів:
    Щоденники днів-крапок
    Писані на вапнякових каменях
    (О тверді сторінки,
    Які важкі твої книги –
    Королівство Ві Енехглайсс*,
    Які важкі…)
    А в стінах глухих
    Чужих замків
    Окупантів-ведмедів
    Звучать замуровані барабани,
    І хлопчик білками очей
    Замість очей синіх
    Ночами літніми
    В душу блукальцям марноти –
    Не зазирай,
    Стукай алярм, стукай,
    Ти так і лишився серед середньовіччя
    Серед середи часу,
    Серед середини острова,
    Серед землі опосередкованої,
    Яку назвали Землею вікінгів**,
    А вона просто наша,
    А вона просто Ві Енехглайсс,
    Просто.
    (Стукай в барабан, стукай,
    Ми всі там – у середньовіччі,
    Кожен із нас Дойл*** –
    Хоча б на крихітку.
    А ви кажете «окупанти»,
    А ви кажете «заброди»,
    А ви кажете «Дубгалл».
    Ми просто шукаємо
    Крихи своєї історії
    В чужих книгах,
    Серед замків чужинців.
    ……………………………
    Ми всі тіні ночей місячних,
    Як і той замурований хлопчик.

    Примітки:
    * - у мене був друг з клану О’Тул.
    ** - Назва графства Віклоу походить від слова Wykinglo – луки вікінгів.
    *** - не подумайте нічого поганого. На мою думку клан Дойл дав світу чимало геніїв…
    Ще примітка: Ах, Віклоу, прекрасний гірських край, Лейнстер легендами повитий…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  21. Ольга Гаврилюк - [ 2016.12.13 12:43 ]
    * * *
    сонце підсмажує хмари
    аби нагодувати ними
    змучених ангелів
    що припізнилися
    на вечерю
    і хоч вони довго
    стукали у піднебесну
    та їм так і не дісталося
    порції похвали

    06.12.2016.


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (4)


  22. Ольга Гаврилюк - [ 2016.12.12 17:49 ]
    ***
    у нас свобода слова
    сказала вона

    пошепки

    05.12.2015


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (3)


  23. Лесь Українець - [ 2016.12.09 10:06 ]
    ***
    Постколоніальна культурна кома -
    Ситуація давно знакома.
    Але імперія - річ зникома,
    І колись після війни буде поставлена крапка, а не кома.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  24. Артур Сіренко - [ 2016.12.09 00:51 ]
    Погляд Неба
    На землі оксамитовій
    Де кожна левада – долина мертвих
    (А ви кажете: «Глен»,
    А ви кажете – то все льодовик вирив),
    А насправді забагато всього було
    На цих пагорбах і на цих рівнинах,
    А насправді забагато нас помирало,
    А тепер дивиться Небо
    Крізь скло сірих хмар
    На нас неприкаяних
    На нас – посипаних попелом,
    А кожне дерево
    Ховає в собі розп’яття,
    Як ховає в собі кожний кремінь
    Предковічну сокиру Каїна
    (А ви кажете Місяць
    Підсліпкуватим злодієм
    Розтрощив свої окуляри
    І тепер блимає ночами синіми
    Над кожною долиною мертвих),
    Бо навіщо:
    Кров стає чорноземом
    У долинах могил
    «Де нас триста як скло»,
    Скло сірих хмар
    Закіптюжене димом історії,
    Чи буде кому згадувати,
    Що кожна долина тут –
    Долина мертвих?
    На землі оксамитовій
    Ті хто лишились
    Розкривають очі,
    І в них зазирає Небо.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  25. Шон Маклех - [ 2016.12.07 12:34 ]
    Коли приходить Щось
    Осінь слідами крука-нездари
    На мокрій землі сподівань
    Шкандибала за хвіртку холодних днів,
    Блукала-блудила жінкою божевільною
    У сукні подертій для вітру-коханця
    (Бо така вона – осінь
    Без імені, без бажань-гирьок:
    А на терезах все, навіть спогади),
    Але йшло Щось, гупало-тупало
    У темряві кроками важкості**,
    Ступаючи шкірястими стовпами-ножиськами
    На листя опале жовте
    (Жовтіє все),
    І мало не все стало тліном –
    Навіть хвилини-монетки торжища:
    Полічені, позбирані, погублені, позначені:
    Мало не все
    Обернулось у тлін:
    Сірий, як сама буденність.
    Трохи тліну – на горище,
    Трохи длані – в пивниці,
    Трохи Ніщо – жебракам в капелюхи,
    Трохи ночі – в торбу безхатькам,
    Трохи заліза – в кишені потопельникам,
    Трохи глузду – капітану «Титаніка»,
    Трохи щастя – самогубцям,
    Трохи чорнила – мені***.
    Щось: розмовляю з ним і тішуся:
    Не до мене воно прийшло, а до осені,
    Все стане тліном, але не сьогодні****,
    Я старий, а світ ще старіший,
    А хтось зістарівся ще в утробі матері,
    А хтось живе на Місяці –
    В кратерах його колодязях.
    Тільки не Щось – не воно…

    Примітки:
    * - Переклад Мойсея Фішбейна
    ** - Ноги його нагадують плоско ступи слона.
    *** - Та не треба мені того чорнила… І так вірші напишу – гілкою на снігу.
    **** - А може і сьогодні. Тільки не кажіть, що я вас лякаю…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (4)


  26. Олексій Кацай - [ 2016.12.06 20:07 ]
    Ліфт
    I

    Крайнебо парує за склом орбітального ліфту.
    Ранок димиться синім серпанком довкіл.
    Хвилі хмаровиння рожево погойдують крихти
    з галактик, що відкраяні від буханки опуклих небес
    ножами титанових крил: то пілот Гулівер пана Свіфта
    годує маленьких птахів-космопланів планети чудес.

    II

    Коли ми цілувалися у ліфті,
    уся планета разом з нами
    танула і ставала чистим рухом.

    А в чорній дірці ліфтової шахти
    час зникав за горизонтами подій.

    В точку згортався простір. В дві точки, точніше:
    в малесенькі,
    жагучі вісімки обіймів –
    незнані знаки
    вищих математик.

    По знаках нескінченності
    кохання
    ми ринули повз поверхи
    та горизонти тих подій,
    що стались у світобудові,
    похожої чимсь на будинок,
    в якому ми жили з тобою
    з досвітнього дитинства.

    От перші
    поверхи спливли
    у зону пам’яті, пір’ясту,
    як хмари, що на собі нас тримали.
    Бо там були
    ми птахами.

    На поверхах
    середніх ми
    вже ставали літаками.
    Нехай
    спочатку й паперовими,
    та по тому – залізними,
    яких ліліпутські ракети вибивали
    з польоту, з неба і з життя.
    Однак, не вибили нізвідки,
    бо ми самі й були
    польотом,
    небом
    та життям.

    Воно на верхні поверхи
    дісталося,
    хоч повідомленнями
    про смерть засипало весь дах.
    Але, майбутнє
    не двомірністю паперу
    щомить живе,
    а безміром рядків.

    ІІІ

    Шурхочучи рядками
    вікодавніх заклять, формул,
    фантастичних романів,
    дахом простуємо до країв
    атмосфери, з кабінки вилупившись
    ліфта, водночас його
    униз
    спрямувавши разом з часом,
    вкрученим у вісімку сили тяжіння.
    І стаємо з кожним кроком потоком
    випромінювання.

    IV

    Зниклий в хмарах прозірчастий ліфт
    перетворюється на пам’ять,
    де різночасні
    шестірні подій
    аварійним спускам
    запобігають.

    І канати,
    наче струни світобудови,
    вібрують майбутнім
    у квантовій піні руху.

    Старий насмішник Свіфт
    внизу
    вже працює ліфтером,
    а діти ліліпутів кричать:
    «Почекай
    нас, Гулівере!..»
    Й ліфт
    ретельно вкарбовує Свіфт
    в небо.

    2016


    Рейтинги: Народний -- (5.34) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (4)


  27. Ольга Гаврилюк - [ 2016.12.05 17:04 ]
    * * *
    жителі міст
    люблять ніч
    тому спицями
    із чортового колеса
    в’яжуть темряву

    і повечерявши супом
    із супутникових тарілок
    йдуть вимикати зорі

    кладуть їх до кишень
    мов ліхтарики
    аби ніщо не заважало їм
    молитися сатурну
    і ще десятку планет
    із верхівок своїх телевеж


    між ними тисячі
    світлових кроків
    між ними мільйони років

    навіть найгучніший крик
    не досягне неба

    тому говори пошепки

    так щоб чув лише ти

    розмова із самим собою
    це майже те саме
    що й розмова із богами

    04.12.2016.


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (1)


  28. Ольга Гаврилюк - [ 2016.11.30 13:08 ]
    * * *
    я напівсатир
    що випасає пегасів
    на полях зошитів

    вони витоптують літери
    випивають чорнила
    аби залишити
    достатньо простору
    для емігранток муз

    що вимірють час
    приливами і віршами

    і кажуть
    що у нас є
    тисяча і одна поезія
    аби піймати натхнення
    за хвіст

    04.03.2016.


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (1)


  29. Ольга Гаврилюк - [ 2016.11.29 19:34 ]
    * * *
    канатоходцю
    що натягнув мотузку
    між вавилонською вежею
    і станцією метро

    якщо твою долю
    вже написано
    то навіщо вдивляєшся
    у зорі

    мойри не сплять

    і ти не спи

    бо колискові
    проспівані рибами
    присплять в тобі тебе

    і навіть найспритніші
    ловці снів
    що днем ховаються у житі
    не вернуть тобі втраченого

    канатоходцю
    не балансуй на межі світів

    впади

    впади вниз снігом
    впади вниз зі сміхом

    лише так ти прокинешся

    20.11.2016.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.25) | "Майстерень" 5.5 (5.25)
    Коментарі: (1)


  30. Ольга Гаврилюк - [ 2016.11.29 19:03 ]
    * * *
    щовечора тебе кличе на рандеву
    велика ведмедиця
    бо вже давно у твоєму волоссі
    звили гнізда розхристані вітри

    а вони вибирають найвищих
    таких що здатні
    ліпити сніжки із хмар
    і будувати повітряні замки

    тих хто не страшиться нічого

    окрім цукру у чашці чаю
    на дні шостої години

    цікавість не одну варвару згубила
    але твій ніс і досі при тобі

    бо як же ти без нього
    смакуватимеш запахом вишень
    і зоряних ночей

    щастя живе на дні твої очей
    разом із рибами
    не дай неводу
    спіймати їх і себе

    21.02.2016.


    Рейтинги: Народний 5 (5.25) | "Майстерень" 5 (5.25)
    Коментарі: (1)


  31. Леся Геник - [ 2016.11.28 10:20 ]
    *** Ти відмовляєшся...
    ***
    Ти відмовляєшся тримати за руки дерева...
    Бо вже давно не літо
    і листя згинуло з-під ніг,
    і тобі нудно дивитися на голе гілляччя,
    що просить у сивої хмари оберегу.
    Краще йти на поклін до Бога,
    просити потриматися за Його руку.
    Бо, як позволить, маєш намір
    прошмигнути у райський сад.
    Не раз чув оповіді про жарптиць,
    які живуть у райській траві,
    наче в небі.
    Бо в тому саду - усе небо!
    А тобі треба конче, аби все було раєм
    і все було небом.
    Робиш перший крок, другий...
    Дерева сумно дивляться тобі вслід.
    А ти дивишся угору
    і не знаєш того,
    що Бог насправді журиться.
    Бо гадав, що ти будеш утіхою для безлистих дерев
    до весни,
    поки рай прийде на землю.
    Бо навесні усі дерева стають райськими...

    15.12.15 р.


    Рейтинги: Народний 5.25 (5.48) | "Майстерень" -- (5.59)
    Коментарі: (3)


  32. Любов Бенедишин - [ 2016.11.27 08:43 ]
    ***
    У неї немає сліз...
    У неї немає слів...
    Лише необмежений розпач,
    що давно заковтнув
    те останнє
    нестерпне бажання:
    їсти.
    Кожного року
    в поминальну суботу
    листопада
    ця втомлена стражданням душа
    прилітає на вогник
    мого вікна -
    щоб помолитись моїми вустами,
    перехреститись моїми перстами,
    а потім
    на затишній кухні
    відкраяти пухку рум'яну скибку
    і вдихнути на повні груди
    п'янкий аромат
    житнього поля...

    ...На підвіконні
    догорає свіча.
    А неприкаяна душа
    моїми сльозами вмивається, -
    побивається,
    що не може той хлібчик
    забрати з собою.

    26.11.2016


    Рейтинги: Народний -- (5.65) | "Майстерень" -- (5.69)
    Коментарі: (12)


  33. Артур Сіренко - [ 2016.11.26 21:18 ]
    1933
    Чорне сонце чорного року,
    Чорний хліб – тільки в мріях,
    Тільки у снах,
    А наяву – смерть. Тільки.
    І прапор кольору крові
    Над сільрадою-домовиною,
    Де сидять вурдалаки-зайди,
    Що прийшли забирати останнє,
    Останнє зернятко,
    Останнє,
    Що прийшли-принесли
    Смерть.
    Чорну, як все (окрім прапора)
    У цій державі привидів,
    Що блукають, блукають, блукають
    І сіють, сіють, сіють
    Смерть.
    І може нічого вже не лишилось
    Людям нашим до землі звиклим:
    У долонях, які колись
    Тримали хліб і зерна для чорнозему
    Нині пустка:
    Дарували б хоча б чорну мітку:
    Нам, у долоню кожному,
    Але шкода їм навіть це:
    Вони вирішили, що нам
    Не можна бути,
    Не можна орати,
    Не можна дихати,
    Не можна співати і вишивати,
    Не можна жити.
    Вони вирішили саме так:
    Хоча знали:
    Ті, хто виживуть
    Не будуть про це
    Співати своїх сумних пісень
    А лише
    Зуміють взяти до рук
    Скоростріли.
    У майбутньому.


    Рейтинги: Народний 5 (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  34. Галина Кучеренко - [ 2016.11.23 22:29 ]
    ****
    …Непізнана енергія життя
    «Вмикає» ще в утробі наше тіло,
    Щоб в нім, під час земного пізнання,
    Якась душа жила і променіла
    І в певний час у Всесвіт відлетіла,
    Якщо вже всі ввібрала відчуття
    І тіло, вже як тирса перетліла,
    Не в змозі забезпечити буття…
    …І знов у світі вільним пілігримом
    Вбирає досвід, повнить почуття,
    А тіло - тільки обрис відболілий
    Не вартий ні жалю, ні каяття…
    Ми є душа! А наше тлінне тіло,
    Яким свідомість править неуміло,
    Всього лише футляр для сприйняття….
    …У давнину тіла померлих попелили -
    Звільняли душі, не лишаючи сміття …..
    © 19.11.2016


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  35. Артур Сіренко - [ 2016.11.22 01:49 ]
    Серце дозрілим яблуком
    Серце моє – ти дозріле яблуко,
    Що висне на гілці осені холоду,
    На гілці, розхитаній вітром,
    Яблуко, яке забули зірвати.

    (А сніг холодний
    На землі попелу…)

    Серце моє – ти ліхтарик,
    Для блукань у пітьмі війни,
    Ліхтарик з яким читаю слова,
    Писані в книзі поета
    Давно розстріляного…

    (А сніг холодний
    На землі попелу…)

    Серце моє – ти мішень,
    В яку досі ніяк не влучили,
    Яка білою плямою на карті смерті
    Поки що. До часу – серце.

    (А сніг холодний
    На землі попелу…)

    Серце моє – ти мій знак вказівний,
    На шляхах вічного холоду,
    На мінному полі життя,
    Там, поміж пострілами,
    Там, за межею «бути».

    (А сніг холодний
    На землі попелу…)

    Серце моє, коли зледенієш
    У холоді вічному Всесвіту,
    Чи то станеш попелу жменькою,
    Згорівши на цьому пожарищі,
    Знай, ти дозріло, як яблуко.

    (А сніг холодний
    На землі попелу…)


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  36. Артур Сіренко - [ 2016.11.22 00:52 ]
    Дві кулі для Сократа
    Сократ з автоматом – у бліндажі сирому,
    Коли осінь дощава року оцього Божого,
    Чотирнадцятого, року неба розколотого,
    Місяця падолиста – також розхристаного
    Як ми.

    Гай, гай, Сократе, де твої запитання,
    Що стиглими плодами з дерева висли:
    Дерева пізнання. Гай, гай, Сократе…

    Для Сократа дві кулі – в когось в обоймі,
    В когось по той бік життя і липкої смерті,
    В когось по той бік лінії вимірів простору,
    По той бік людяності, по той бік Всесвіту,
    Де нас нема.

    Гай, гай, Сократе, нащо замість хламиди
    Одяг плямистий на плечі старечі,
    Нащо замість сандалів на ноги берци,
    Чи то в Елладі захолодно, чи то просто Скіфія,
    Там, де ми.

    Для Сократа два уламки важкі залізні,
    Два дзьоби крука смерті, що поки що сплять,
    Там – в обіймах ящика дерев’яного,
    В зелене фарбованого, там, за межею добра,
    Де нас нема.

    Гай, гай, Сократе, тут забагато цикути,
    Тут чаша інакша, тут для кожного,
    Тут не втекти, тут цикута всюди, для всіх,
    Гай, гай, Сократе…

    А ти хотів мислити про людину,
    Не про мішень, не про час, що плине,
    А про людину саме і душу її нетлінну,
    Ніні стріляєш в простір – туди,
    Де нас нема, де людей нема…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  37. Наталка Янушевич - [ 2016.11.20 16:22 ]
    Борислав сміється

    Пан Гартенберг почав - працю й платню відміряв.
    Креслить ходою брук, кілька не спить годин.
    Тут, поміж вулиць двох, давня здійсниться мрія,
    Панська й Зелена де збіглися в ріг один.

    - Пане шляхетний, що метушаться люди?
    І риштування є, камінь, пісок - усе.
    - Дім мій отут-от згодом, хлопчиську, буде.
    Що ти таке за пазухою там несеш?
    - Я птахолов, і я розумію мову.
    Саме сюди казали пташа принести.
    Певно, ніхто так і не заплатить знову
    От і піду собі босий-голодний з тим.
    Але хвилинку, я перепрошу пана:
    Гарний, напевно, все ж той побудують дім?
    Близько костел і синагога всім знана,
    Доста добра, щастя буде родині в нім.
    - Тут буде мур і наче безе, ліпнина,
    вікна стрімкі - до хмар, небо високих стель.
    Піди-но віддай майстрові ту пташину
    А він тобі дасть цісарських крон лиш за це.
    - Майстрові - птах? Та з нього мала підмога.
    - Чом же мала? Чом? То добрий для дому знак:
    Залишимо тут пташка твого живого -
    Так між підвалин хай він упаде навзнак.
    Добрий звичАй, тут мури міцні постануть.
    Щастя-добра тоді буде на все життя.
    - Як же, мій пане? Дихати перестане
    Пташка мала під цим з каменю укриттям!
    Пане шляхетний, не замордуй створіння
    Краще, коли вільно в небо воно летить.
    - Так возвеличусь всюди на покоління,
    А птаха твого міг навіть і кіт згубить.
    - Пане, навчи, як може одна пташина
    Мертва, як ти або наче каміння суть,
    Як же вона в оці твої стелі й стіни
    Може тоді бодай краплю життя вдихнуть?

    Пан Гартенберг будується - є вже подвір'я.
    Креслить ходою брук, кілька не спить годин.
    Все він віддав би, аби збудувати мрію,
    Що там йому отой пташок малий один?

    2016


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.52)
    Прокоментувати:


  38. Лесь Українець - [ 2016.11.19 20:28 ]
    Вправа на метафори
    Хліб каяття не допечений,
    У солі братолюбства не змочений,
    Ані медом довіри не змащений.
    Але трунок життя ще не випито,
    Хоча дзвінко заносяться келихи
    Самочинства, облуди і заздрости
    Над столами щедрот незаслужених.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  39. Василь Луцик - [ 2016.11.18 21:55 ]
    ***
    ходить сон коло вікон
    і голосить під ними
    прокидайтеся діти
    а діти мовчать

    2016


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (6)


  40. Юра Ерметов - [ 2016.11.17 19:50 ]
    Ягня
    Якби Йсус
    оце народився,
    то може, звичайно,
    він став би поетом
    або – співаком!..

    Не знаю – байкером
    там, екстремалом,
    діггером або іще
    якимось диваком
    із альтернативної
    субкультури...

    А може – він
    непомітний монах
    у одному із Богом забутих
    монастирів України!..

    І я б його
    не впізнав!..
    Як і інші монахи –
    які б знущались
    із нього і
    ганили його!..

    І лиш дуже
    вузьке коло із
    послушників та монахів
    у цьому ж монастирі
    дещо б знали
    про нього!..

    Як і я його –
    потім –
    взнав!


    Рейтинги: Народний -- (5.16) | "Майстерень" -- (5.25)
    Коментарі: (8)


  41. Катерина Каруник - [ 2016.11.17 16:47 ]
    Ключі
    Осіннє загострення почуттів
    уразлива мовна свідомість
    недосконала-бо національна
    чиї ми вівці?
    будемо пасти
    будем паси роздавати
    пастки наставляти
    наставникам і наступникам
    наступальні задіємо рішення
    на сторожі поставимо сло-
    на стороннього
    не позирай
    поза край райдужного свого слова
    не руш рушниці руків’я стомленого
    не загравай
    не загрожуй ворожо
    не заворожуй
    не заважай
    на огорожу завше зважай
    на горошину чи на жоржину
    не наступай
    на ножі
    на нозі на жіночій щоночі
    навроче гляди-бо накличе
    на очі наверне пророче
    про речі про ріки про ліки
    пролиті на лікті й ключи-
    ці
    цілі
    ми маємо цілі
    ми маєм
    ключі


    Рейтинги: Народний -- (5.24) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  42. Артур Сіренко - [ 2016.11.17 02:44 ]
    Цвинтарі холодного Місяця
    Підслуханий діалог тіней Арістарха і Платона.
    Записано в ніч повного місяця в бліндажі «Безнадійний» у жовтні 2014 року.

    Арістарх

    Місяць – це просто кам’яна куля,
    Яку розстрілювали з кулемета
    Люди, що очі ховають
    За чорну маску ночей.

    Платон

    Білий лебідь
    Летить над озером мрій,
    Коли Місяць оповні,
    А серце, як флейта,
    Повниться музикою
    Містерій.

    Арістарх

    Місяць – це місце для цвинтаря,
    Де попелом наших душ
    Заповнює кратери
    Мойра.

    Платон

    Евтерпа
    Танцює під музику темряви,
    Коли світло бліде
    Сріблястого Місяця –
    Цього оракула одкровень
    Падає бризками водоспаду
    На спогади,
    На тіні минулого.

    Арістарх

    На тому кладовищі
    Місця вистачить всім:
    Навіть Ерато –
    Співи її недоречні
    Цієї години:
    Коли оком червоним
    Блимає Марс.
    Мертве світило
    Для мертвих.

    Платон

    Цей свідок блідий
    Буде світити й тоді,
    Коли муза остання –
    Кліо сумна
    Буде співати Республіки гімн:
    Свідок блідий
    Наших прозрінь.

    Арістарх

    Калліопу вночі
    На розстріл вели
    Троє тупих троглодитів,
    У руках волохатих
    Затискаючи автомати,
    Терпсіхору в заручниці
    Захопили три сепари
    І кинули в темний підвал.

    Платон

    Білий лебідь
    Летить над Елладою,
    Мельпомена одна
    У Скіфії темній
    Лишилась самотня.
    Білий лебідь
    Прилетів в мої сни,
    Білий лебідь…

    Арістарх

    Я думав це кров
    Розмиває цю землю Ахілла
    Та Антіопи.
    Я помилився: в жилах людей
    Замість крові
    Попіл з водою Стіксу.
    Місяця кров
    У серцях людей Ідантура.
    Нічого крім попелу
    На землі Кіммерії,
    Нічого крім попелу.

    Платон

    А у снах – білий лебідь.
    Уранії птах.
    Доки пан флейта звучить,
    Доки вино в кратері гусне,
    Доки кіфара струнами
    Ночі тривожить,
    Доки…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  43. Неоніла Володимирівна Гуменюк - [ 2016.11.14 10:50 ]
    На життєвих перехрестях
    Ти стежкою одною йшов, я - іншою,
    Та випадково стрілися якось.
    А виявляється нам по дорозі.Вийшло так,
    Що ми пліч-о-пліч літ багато ось.

    Підтримуєш мене у всьому, любий мій,
    Потрібна моя поміч і тобі,
    Разом легше долать життєві труднощі,
    Ділити радість світлу теж навпіл.

    Хай щастя обнімає нас крилятами
    Та хлюпає тепло з своїх долонь.
    Вірю, що завжди ти мене кохатимеш
    І зігріватиме й тебе моя любов.

    2016 р.


    Рейтинги: Народний -- (4.63) | "Майстерень" -- (4.63)
    Прокоментувати:


  44. Неоніла Володимирівна Гуменюк - [ 2016.11.13 10:06 ]
    Надійний причал
    По світах мене доля носила,
    Довелося усюди бувать:
    Біля Чорного моря й на схилах
    Славнозвісних зелених Карпат.

    І міського життя "скуштувала"
    З шумом вулиць й нічних дискотек.
    У село повернутись бажала,
    Де повітря цілюще й п"янке.

    Де водиці напитися можна
    Із криниченьки та джерела,
    Там, де вулиця напівпорожня,
    Але сповнена сонця й тепла.

    Ось я тут, в хаті батьківській рідній,
    У ній тихо та затишно так.
    Заспокоїлось серце, зраділо -
    Тут знайшло свій надійний причал.

    2016 р.


    Рейтинги: Народний -- (4.63) | "Майстерень" -- (4.63)
    Прокоментувати:


  45. Неоніла Володимирівна Гуменюк - [ 2016.11.13 10:28 ]
    Ніченька-майстриня
    А зорями золотими
    Нічка свій намет розшила,
    Запросила місяць в гості,
    Щоб світив їй з високості.

    Бо ще хоче сріблом ткати
    Та нічого не видати.
    Світить місячний ліхтарик,
    А ніченька вишиває

    Так уміло, що й казати!
    Вміє й гарно гаптувати.
    Добра в неї повна скриня,
    Вправна ніченька майстриня.

    2016 р.


    Рейтинги: Народний -- (4.63) | "Майстерень" -- (4.63)
    Прокоментувати:


  46. Шон Маклех - [ 2016.11.11 00:58 ]
    Довершено: Місто Рудих Чуприн
    Місто, в якому поселилося сонце
    І фарбувало кожну чуприну
    Хлопчика-шибайголови
    І дівчиська замріяного
    В кольори помаранчів стиглих,
    В кольори сонячних зайчиків.
    Місто, в якому
    Все так поцятковано
    Веснянками і днями світлими
    (хоча була й темрява
    І то не десь, а навколо),
    Але в місті рудих чуприн
    Завжди було сонячно
    (Може тому що музика,
    А може тому що душі
    Завжди були сонячні –
    В місті рудих чуприн
    На оцьому зеленому острові),
    А ви ще питаєте,
    Чому ми на День святого Патріка
    Вдягаємо капелюхи зелені
    І фарбуємо свої руді чуби
    Чорнилом зеленим –
    Кольором трави і пагорбів.
    Може тому що у нас надто сонячно,
    Може тому що нам надто весело,
    Завжди коли грає скрипка…
    Серед вулиць шевців і мулярів,
    Серед вулиць каменярів вільних,
    Серед димарів до торфу звиклих,
    Ми будуємо своє місто
    Із сонячних зайчиків.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  47. Шон Маклех - [ 2016.11.10 22:47 ]
    Ірландський час
    Ірландський час шарудить
    Шкутильганням старого колієра,
    Що пом’ятий картуз натягує
    На самі вуха втомлені від свистків,
    І слухає як гомонять потяги
    Мостами залізними,
    Що висять коромислами
    Над гленами та затоками,
    Озерами та потоками
    Форелі плямистої.
    Ірландський час шарудить сторінками
    Книг пожовклих погризених мишами
    (А я думав переступити межу –
    А там темрява,
    А там тиша,
    А там мовчання
    Одвічне).
    Ірландський час шарудить листям
    Старих крислатих ясенів,
    Що падолистові й голі:
    Шати зірвано,
    Розірвано і розкидано:
    Тільки шурхіт
    Бруківками бездвірниковими –
    Вулицями старих міст,
    Які й самі забули
    (Чи то себе заколисали),
    Коли там поселилися
    Перші їх волоцюги-мешканці
    (Тут і там. І ніде.)
    Ірландський час костуром стукає,
    Коли годинники всі поламані,
    Коли маятники всі гирями
    Виснуть у прірву Ніщо
    (Історія
    Наша чи то чужинська,
    Чи то камінна,
    Чи то вересова),
    А я питаю де і навіщо,
    А я читаю псалми серед мурів
    Церкви давно зруйнованої:
    Читаю співаючи:
    Ірландський час.


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  48. Василь Луцик - [ 2016.11.10 21:22 ]
    ***
    сталь обгортає листами тіло
    великими – тулуба
    меншими – пальці
    а зовсім тоненькі впиваються в серце і там прорізають рани
    і рани оті кровоточать любов’ю
    до ворога
    вбитого
    а потім потрохи приходить свідомість
    витираєш меча від крові
    витираєш себе від крові
    і вже є розуміння що це синоніми

    2016


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  49. Вадим Василенко - [ 2016.11.10 15:38 ]
    Жовтий блокнот
    1
    Страх зміни, як привид, переслідує тебе щоосені. Зміни місця, де ти мешкаєш, людей, із якими спілкуєшся, речей, до яких звикаєш. Світ гармонії, у якому все знайоме, розхитується, аби зникнути в багряному хаосі міста, піти на дно, як щогла корабля. До зміни місць і речей ти поволі звикаєш, як до декорацій, але не до зміни людей, які йдуть, аби не повернутись. Людей, що вросли у твою пам’ять та уяву, ніби сни про бажане, але неможливе. Людей, що забирають із собою все, що було, що могло би бути, але чого не сталося. Осінь замикає всі кола, перефарбовує дерева й душі, топить сірі й хиткі світи, щоби напнути над містом тугі та гострі вітрила. Місто посеред осені нагадує божевільню, і ти ховаєшся в себе, як у мушлю, почуваєшся безпорадним і кволим, опинившися серед незнайомих будинків і людей, у лабіринті вулиць і думок. І жоден компас не вкаже тобі, куди йти, жоден трамвай не відвезе туди, де тебе чекають.
    2
    Опівночі бачиш сон про воду, яку не перейти, не переплисти. Вода заповнює кімнату, розмиваючи стіни і стелю, оповиває пеленою туману і поглинає як звір. Ти зникаєш у темній пащі, а коли намагаєшся виринути, відчуваєш, що опинився по той бік стіни, складеної із кольорового скла. Ти не знаєш, де ти або чому ти там, і навіть не прагнеш знати. Приростаючи до скляної стіни, дивишся на те, що відмежовано туманом. Величезне місто, розпростерте, як привид, гуркотить своїми важкими ланцюгами.
    3
    Іноді хочеться перечитувати діалоги дво-, три- або чотирирічної давності, з людьми, про яких уже нічого не пам’ятаєш, ні доброго, ні поганого, або про яких не прагнеш нічого пам’ятати. Які стали цілком реальними, живими, або зосталися по той бік екрану, зі справжніми чи вигаданими іменами. Від слів яких ти грівся повільно, як на слабенькому вогнику, і так само повільно холонув. Старі діалоги як послання, заховані у красі чи потворності слів, скажуть куди більше, ніж фотографії. У них ти впізнаєш усе те, що творило твоє віртуальне Я, правдивіше, ніж Я реальне, твій хиткий і часом хмарний світ. Але той ти, що зоставсь у старих діалогах, занадто далекий, аби міг упізнати його, занадто чужий, щоби зрозуміти. А може, ти, як на очній ставці, відмовляєшся впізнавати і розуміти його, щоби не ворушити провину?
    4
    Коли ти був таким малим і наївним хлопчиком, що світ здавався неймовірно великим, твоєї посмішки вистачило б на те, щоби проникнути в найтемніші куточки чужої душі. Коли ти був таким малим і наївним хлопчиком, що міг літати у снах або розмовляти із бездомними псами, тоді не почувався самотнім або незахищеним. Коли ти був таким малим і наївним хлопчиком, що вірив у Діда Мороза, привидів і марсіан, поведінка дорослих здавалась такою дивною, що ти нізащо би не повірив, ніби тебе що-небудь може пов'язувати з цими людьми. Чому ж ти почуваєшся іншою людиною, з іншою зовнішністю і внутрішністю? Невже тому, що більше не літаєш у снах, не розмовляєш із бездомними псами, не віриш у прибульців і дива. Кажуть, ти виріс. Чи виправився? А може, тебе виправив світ, який раптово став занадто вузьким і тісним? Чи люди, яким ти давно перестав посміхатися?
    5
    Як назвати те, що не дозволяє тобі впасти, коли підлога, як розхитаний човен, вислизає з-під ніг, а світ нагадує камеру, де ти приречено ковтаєш газову отруту – дозу за дозою? Що тримає тебе в цьому замкнутому просторі, до якого, як у сюрреалістичному кіно, є тисячі дверей, але з якого нема жодного, жодного виходу? Простору, який скидає з тебе не одяг, а шкіру, витравлює все, у що ти вірив, витягує на світ істоту, якою ти є, приречену й безнадійну, прокляту свободою свого вигнання, і каже, не каже – кричить: дивися. Але, замкнений у своєму проклятому колі, ти не можеш дивитися, не можеш бачити і чути: ти сліпий і глухий, а твій простір дедалі вужчає. Ти почуваєшся витісненим, вигнаним із свого простору, із себе самого, з усього, що становило для тебе хоча б якийсь сенс. Але що змушує тебе стояти, закривши очі й вуха, щоби дограти останню, ніким не писану для тебе роль, ніким не прожиту історію? Що?
    6
    Ти – вічний пасажир. Рух стає твоїм життєвим тонусом, а дорога – компенсацією бездомності. Твій простір – поїзд, до того ж без жодного натяку на зупинку чи назву станції. Експрес, купе, плацкарт – місце, де зустрічаються люди, які за інших умов ніколи б не перетнулися, не зібралися б разом в одному місці. Де незнайомці виговорюються, розповідаючи те, чого ніколи не скажуть знайомим. Де від часу знайомства до часу прощання – година, дві, три, не більше. Твій стан – лет над прірвою, яка прагне зжерти тебе. Безповоротна відірваність від минулого та повна невизначеність майбутнього. Неприв’язаність до людей, місць або часу. Твій час – кволий ранок або легкі сутінки. Число та місце видрукувано на квиткові. Твоє право – не пам'ятати уламків старого світу й живити уяву новими людьми, краєвидами, книгами. Бачити те, що здавалося непоміченим, і чути того, кого досі не чув. Знати, що не давав нікому жодних зобов’язань, що не винен нічого країні, науці, нікому нічого не винен. Ти один, і тобі нема до кого дослухатися, у тебе нікого, нічого немає. Ти не прагнеш щось мати. І ніколи, нізащо не матимеш. Лише не тут. Якісь претензії? Ні, жодних.
    7
    Сьогодні мій останній день у статусі аспіранта. Нагода пригадати, як, підібравши ключа, я зайшов у будинок найменш освітлений, але дуже просторий. Його мешканці-привиди почали мені оповідати про все, що пережили. У тон їхнім оповідям я чув такі ж історії з екрану телевізора й ноутбука, натрапляв на них у соцмережах, на шпальтах газет. Здавалося, час замкнув мене в колі, з якого не вийду: дарма, чи йшлося про повоєнну добу і літературу української еміграції, чи про сучасність, у якій живу. Слова, якими можна було б означити ці часові відрізки, звучать однаково: війна, насильство, жертва, свідок. Як промовляти ці слова, щоб вони не втратили сенсу? Як говорити про минуле, яке паралізує майбутнє? Розповідь про травму – це не лише сповідь, а й інвектива, медичний анамнез і юридичний документ водночас. Вона перетворює автора у свідка на суді історії. Голоси свідків із середини ХХ століття злилися з голосами моїх друзів і знайомих. Слова, які я міг би сказати, втратили силу. Я відчув, що занадто кволий, аби наблизитися впритул і подивитися в обличчя жаху, якому немає імені.
    8
    Час не лікує ностальгії, а лише розставляє крапки. Відстань не випробовує почуттів, а доводить їхню (не)справжність. Життя – це час, швидкоплинний або нескінченний. Життя – це відстань, далека й водночас близька. Чому так стається, що за день або ніч ти проживаєш рік, якщо не десять, а за півроку – менше години? І все ж ти не знаєш, де будеш і що буде з тобою – сьогодні, завтра, післязавтра? В які двері постукаєш? Із ким підеш на виставу чи в кіно? Захочеш, але не зможеш провести вечір? Кого зустрінеш і з ким розпрощаєшся (можливо назавжди)? Ти не певен ні в чому, крім того, що відчуватимеш: біль або задоволення. Все інше – сценарії, написані заздалегідь і не тобою. І може, якби не незнання фіналу (Що буде далі? Як розвиватиметься цей сюжет? Чи перетнеться з іншим? Чим закінчиться? І з чого почнеться?), інтимні історії взагалі б утратили свій сенс.


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.48)
    Прокоментувати:


  50. Уляна Світанко - [ 2016.11.10 14:19 ]
    * * *
    крізь пальці протекли почуття
    і стогін не чути
    в коморі закрите диття
    одиноке, забуте батьками
    столітнє майбутнє
    щасливе
    не з нами
    загублені між світами
    між нами
    потворне "назавжди" не разом
    наразі вдихнути
    повітря любові, сп'яніти
    на роки, щоб бути
    з тобою
    без тебе
    щасливе минуле оминути
    не в силі
    я сильна
    гартована болем
    щосили хотіла до тебе
    і стукала в двері
    дощем омивала розлуку
    втім дім твій лише на папері
    і навхрест вже вікна
    незвично
    для мене замкнено і без світла
    там інша
    6.11.2016


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   ...   89