Під Корсунем бій відгримів. На шляху
Лежали побиті та зранені ляхи.
Живі вже ясиром дрижали від страху,
Клянучи козацтво і долю лиху.
Орда гелготіла, рахуючи зиск,
Козаки розсілися коло багаття.
Було чим хвалитись і що пригадати…
Котився між зорями місячний диск
Та сумно дивився на землю з небес,
Побитих жалів, до живих приглядався.
Побачить, мабуть, не таке сподівався.
Тож зблід, не землі то побачивши, весь.
Хоч втома коза́кам давалась взнаки
Та бою гарячка ще міцно тримала.
І руки за шаблі ще звично хапали,
Коли якийсь звук видававсь не такий.
Та все говорили про скінчений бій,
Про те, як тих ляхів нещадно рубали.
Чи скоро війна закінчиться, гадали.
На те покладали аж надто надій.
Один молодий ще безвусий козак,
Кіптяву від бою з обличчя утерши,
Почав говорити поважно: - По-перше,
Ніхто нас уже не здолає ніяк.
Ми ляха побили, он військо лежить.
По-друге, татари нам поміч нада́ли.
А там нам Москва допоможе надалі,
Так що у державі своїй будем жить!
- А звідки ти взяв, - тут старий обізвавсь,-
Що військо все ляське ми тут положили?
У ляхів, повір мені, досить ще сили…
Та і на Москву я би не сподівавсь.
- Чому? То ж брати. Православні, як ми.
А знаєш, яка в них велика держава?
Ми разом здобудем і волю, і славу!..
- Ти надто не бався думками тими́.
Я знаю, які вояки москалі,
Доводилось з ними в боях позмагатись.
На поміч на їхню дарма сподіватись.
Хоча в них, і справді, багато землі
Та били ми їх і не раз, і не п’ять
Коли на Москву з Сагайдачним ходили.
Мені тоді бу́ло сімнадцять від сили,
Коли довелося й Москву споглядать.
- То ви з Сагайдачним ходили в похід?
- Кажу ж, під Москвою стояв під самою,
Готові були до останнього бою
Аби москалів тих провчити, як слід.
Але не вдалося. Не так щось пішло.
Москву Сагайдачний не зміг тоді взяти.
Отож, чи мені їхню силу не знати?
Усе пам’ятаю, хоч літ вже пройшло.
- То й нам розкажіть, - одізвався юнак,-
І нам би хотілось про справи ті знати,
Щоб дітям й онукам своїм передати.
Чи, може, я, браття, кажу щось не так?
- Так. Так. Розкажи, - козаки загули,-
Бо з п’ятого чули про те на десяте…
- Ну, що ж, як бажаєте, буду казати…
Було то усе, браття любі, отак…
Заминка з царями була в москалів.
Останній помер – де нового узяти?
Взялися бояри своїх наставляти,
І кожен на трона усістись волів.
Тим часом почав бунтувати народ,
Стихія Московщину всю охопила,
А ляхи Дмитра у Москві посадили,
Щоб мати багато від царських щедрот.
Та скоро бояри убили Дмитра,
То ж ляхи їм дру́гого скоро «зродили»,
В Московщину вже, як удома ходили,
Бо смутна для неї настала пора.
Нарешті дотисли пани москалів,
Зібрались бояри й рішили між себе:
Царем Владислава обрати їм треба,
Який в королевичах ляських ходив.
- Це що – наш король?- хтось із гурту озвавсь.
- Так, нині король, а тоді ще при батьку
Хотів він державу вже власную мати,
Отож москалям догодити старавсь,
Аби запросили на царство його.
Вони й запросили… Та ж їх треба знати.
Москаль одурити готовий і брата
Аби врешті-решт досягнути свого.
Поки Владислав трон собі приміряв,
Царя москалі з поміж себе обрали.
А ляхів з Московщини зовсім прогнали.
Отож Владислав зуб на них добрий мав.
І вирішив він собі трон повернуть,
Почав собі військо з охочих збирати
Аби й москалів заодно покарати.
На те кілька літ він потратив, мабуть.
Не склалися в нього діла, як гадав.
Застряг десь під Вязьмою, сил не достало.
Та гордість назад повернуть не давала.
І грошей, щоб війську платити не мав.
Без плати хіба лях піде воювать?
Тож військо його почало розбігатись.
Який вже там трон? Як назад повертатись
І здобиччю для москалів щоб не стать?
І тут королевич згадав і про нас.
Гінців Сагайдачному спішно відправив,
Мовляв, виручай задля спільної слави.
Так ляхи завжди у скрутний для них час.
Зібрав Сагайдачний козацтво й сказав:
- Звернувся до нас Владислав із проханням.
Для нього ми нині надія остання,
Бо ж він у Московщині зовсім застряв.
Тож просить аби ми йому помогли…
Загу́ло козацтво: - Нехай пропадає!
Хай біс йому клятому допомагає!
Як крики потроху стихать почали,
Знов слово тоді Сагайдачний узяв:
- Послухайте, браття моєї поради.
Ми знали від ляхів багато неправди,
Тож час свого взяти нарешті настав.
Умови я виставив ляхам за то:
Хай збільшать реєстр козацтва суттєво,
Хай простір козацький розширять життєвий
І хай не чіпа православних ніхто.
Король та і сеймові згоду дали.
Тож, коли поможемо ми Владиславу,
То все задля нашої віри і слави!..
Умів Сагайдачний… Тож ми і пішли.
Хоч ляхи чекали під Вязьмою нас
Та гетьман надумав, як їх одурити.
Чого йому під Владиславом ходити?
Прямцем на Москву нас пове́сти зібравсь.
От там і зустрінемось. Хай доганя
Козацькеє військо аж ген під Москвою.
Тож ми від Путивля ходою стрімкою
Пішли на Москву. Нас ніхто не спиняв.
Міста і фортеці ми брали на спис,
Коли ті ворота нам не відчиняли.
Єлець, Лівни, Рильськ перед нами упали.
Аж десь попід Серпухов гетьман спинивсь,
Бо військо вороже стоїть на путі,
Дорогу московську для нас перекрило.
Зібралася війська москальського сила.
Пожарський нас тут зупинити хотів.
Але щось не так повернуло, мабуть.
Нараз захворів… Козаки жартували,
Мовляв, швидка Настя на нього напала…
Злякався, що битим йому добре буть.
І справді, боялися нас москалі.
Заледве на них ми ударили разом,
Як кинулись ті всі тікати одразу.
Ганятися гетьман слідо́м не велів.
Бо ж осінь уже, треба справу зробить,
Аби до зими в москалях не сидіти.
Під жовтень могли на Москву вже глядіти.
Зосталося військо москальське побить,
Яке знов постало у нас на шляху,
Послав новий цар аби нас зупинило.
Хоч було воно значно більшої сили
Та збив Сагайдачний із нього пиху.
Зійшовсь з воєводою гетьман на герць.
Один на один. Той у золоті сяє,
В руках довжелезного списа тримає.
Та вся та пихатість звелась нанівець.
Списа гетьман в нього одразу забрав,
Немов у якогось малого дитяти,
А там боздуганом зумів так дістати –
Той миттю коневі під ноги упав.
Міцні обладунки у нього були,
Тому то і вижив. А військо вороже
Знов так дременуло. Й на військо не схоже.
Тоді москалів довгі ноги спасли.
Тим часом під Тушино ляхи прийшли.
Туди ми на стрічу до них поспішили.
Ви б бачили, як вони тому раділи,
Неначе столицю ворожу взяли.
А як Владислав подарункам зрадів.
Кількох воєвод по дорозі зловили,
Та ще посланців до татар прихопили,
Яким цар московський спішити велів
У Крим і там помочі в хана прохать.
Тепер уже помочі з Криму не буде.
Взяли ми Москву у облогу зусюди.
Їм помочі було нізвідки чекать.
Поки готувались до штурму війська,
Каширу й Касимов ми ще захопили.
В Москві москалі, наче миші сиділи.
А тут іще більший на них страх напав,
Бо в небі з’явилась хвостата зоря,
Над голови їхні над містом стояла,
Неначе нещастя страшні провіщала.
Й жаліли уже, що обрали царя.
Якраз на Покрову все військо знялось
І кинулось мури стрімкі штурмувати.
Нам випало йти під ворота Арбату.
Якби їх тоді підірвати вдалось,
То ми би гуляли уже по Москві.
Не знаю, що трапилось. Може і зрада?
Чи, може, випадок зірвати завадив?
Та гетьман козацтво від мурів відвів,
Бо від Владислава отримав наказ.
То для москалів було, справді, як диво,
Вони рознесли вість по місту хапливо,
Що штурм неминучий спинився якраз,
Як дзвони на свято в Москві задзвонили,
Й козацтво хреститись услід почало.
Бо ми ж православні…Того не було.
Скоріш москалі Владислава «купили».
Знов вовни гречаної сім лантухів
Тихцем обіцяли. От він і купився.
Тому й від Москви чимскоріш відступився,
Усе ще на трон їхній сісти хотів.
Поки з москалями він перемовлявсь,
Велів Сагайдачний нам краєм пройтися.
Нам Серпухов, слідом Калуга здалися.
Було і полону, і здобичі в нас.
Та і москалям сала то залило.
Вже про перемир’я кричати поча́ли.
Та й близько уже і зима підступала,
На роздуми часу зовсім не було.
У грудні уже замирились, мабуть,
Багато у чім москалі поступились
Аби ми скоріше з Московщини змились,
Бо з нами Москви вони не встережуть.
Всю зиму неспішно вертались назад,
Бо, справді, не мали куди поспішати.
Ще встигли з Московщини здобичі взяти,
Хоча Владислав був не надто і рад.
Отак закінчився той славний похід,
Де ми москалям боки добре нам’яли.
Не думаю, щоб вони не пам’ятали,
Тож надто на них сподіватись не слід.

Слава й Оксана сливи збирали.
Оси Оксану атакували.
Скоро їх, правда, щось відігнало –
Спокій Оксани, а чи сміливість?
Слава ті сливи в сумці носила
І психувала! Справді, щосили –
Славу за стегна оси вкусили…
Плакала Слава: де справедливість?

Осінь приносить загострення старої хвороби,
все, що не називаєш поезією — списуєш на тексти.
ті ні до чого не зобов’язують, якщо, навіть, низької проби,
навіть, якщо їх контексти в червоний хрестик.
Їх, мабуть, забудуть, їх, може колись протестять
і білі сніжинки летітимуть із засріблених еверестів.

Зараз рано. Птахи, як чаїнки на тілі небесних екранів
І махаони червоних кленів над нами спускаються бездоганно.
Ти мені клянешся
— Я у жовтні більше палити не стану…
Попри всі розсипані обіцянки та вибухи жовтих гранул,
добре, що ми хоч трошки серцями в цю осінь розтанули…
Справжня іде війна, а не з вигаданими вітряками.

Анно, хай собі будуть ті дурні тексти, хай будуть вірші.
У когось кращі, у когось — гірші, а в когось — сильніші…
Білий метелик заплутався крильцями на горищі,
Бери цю осінь за руку, підсувайся до сонця ближче.

Зараз ще рано. Це місто стоїть худе, як готичне тату,
на плечі рудої жінки, що закутана в шаль зелено-золоту.
Трафік, прозоре повітря, перехожі карбують швидку ходу
та мріється про спеку і слова, що скаже мудрий Кітут.
Із тієї країни, де живуть Боги та у кашу лузають нут.
Нам завжди хочеться того, що минуло і що не тут.

ЛЮДИ, СУШКО СКРІЗЬ ПОШИРЮЄ ПРО МЕНЕ БРЕХНЮ, БУЦІМ-ТО Я ПИСАВ ПРО ОЛЬВІЮ, І ПРО СОФІЇВКУ З МАТЮКАМИ. ВІН НІДЕ НЕ НАВОДИТЬ ПЕРШОДЖЕРЕЛА, БО ЙОГО В ПРИРОДІ НЕ ІСНУЄ.

СУШКО - МРАЗЬ, ПІДЛИЙ НАКЛЕПНИК І БРЕХУН. ЗАЗДРІСНИЙ ПОДОНОК. ЙОМУ НЕ МІСЦЕ СЕРЕД ПОРЯДНИХ ЛІТЕРАТОРІВ. МЕРЗОТО, ГЕТЬ ІЗ САЙТУ! МЕРЗОТО, ГЕТЬ ІЗ САЙТУ! МЕРЗОТО, ГЕТЬ ІЗ САЙТУ! ЦЬОГО ПЕРШОДЖЕРЕЛА В ПРИРОДІ НЕ ІСНУЄ! СУШКО - БРЕХУН І НАКЛЕПНИК! ГЕТЬ ІЗ САЙТУ! ІЗ

Мов птаха яснокрила,
майнула в слово думка!
Неждано прилетіла!
Стривожена чаклунка!

А слово – у рядочок!
Шукає шлях до річки
через швидкий струмочок.
Напитися водички.

Рядочки у куплети.
Зцілити прагнуть душу.
Народжують сюжети.
Тож поспішати мушу.

З Небес надходить знову
(Записую негайно)
якесь цікаве слово.
Звучить, неначе файно.

Та шліфувати треба,
бо рима не класична.
А поетичне кредо –
не зовсім справа звична.

Закрию творчу скриньку!
Лети, чаклунко-птахо!
Пора до відпочинку.
Вже пізно! Хочу спати!

12.09.2021

Лишилось кілька десятків віршиків написати російською, щоб книга була важкою... і десь щоб на 200 сторінок і все, ні слова більше.

Козла забить? Отвлечься?
Бухнуть?… Не по размеру
Вопрос к вопросам - вечность
Уверую - не верю...
А что же друг наш Гамлет?
Прости, побеспокою…
Сосед с окна все мямлит
И ветер в ветках воет!
Пойду - ка я до речки
На бережку прилягу
Свернусь как уж - колечком
И уточкою крякну…
15.09.2021.

Старий уже. На спині виріс горб,
Тягнув хламіття цілий вік в родину...
Презирливо-нечуйний мізантроп -
Невже оце і є моя дитина?!

А я ж старався! Все лише йому!
І цяці, і готівку, і здоров'я!
А виросло погордливе муму,
Хотів добра, отримав - безголов'я.

Якби шмагав та шкуру не жалів,
А в руки устромляв не гріш - лопату,
Тоді б не зріс духовний інвалід
Та не ганьбив би ненечку і тата.

Моя вина це. Бо усе життя
Неправду сину клав ще в чисту душу.
Від мрій моїх - обгризений кістяк,
Від сподівань на краще - сліз калюжа.

P.S:
Рецент простий, без сала і пшонин,
Кладу під казанка хутенько дрова...
Краплина зради, кухличок брехні
І ложечка байдужості...готово!

16.09.2021р.

Внуки сплять головами на захід,
не порушуй козацького сну.
Хай співає їм вранішня птаха
свою пісню, мов плач голосну…
І мати.
Кажуть звикла земля до нашестя,
звикло поле до згарищ хлібів.
Та не звикне козак до безчестя,
не пускають до раю рабів.
Ніколи.
Кожен з них віднайшов свою плаху.
І навіки за правду поснув.
Хлопці сплять головами на захід.
Не порушуй останнього сну.
15.09.21р.

Мені дорікали усім, крім хіба погоди,
і сам я грозив собі мздою, на свій манір.
Та скоро, подейкують, я зніму погони
і стану просто одною з зір.

Я буду мигати в дротах лейтенантом неба
і кутатись хмарою, вчувши грім,
не видячи війська, що, згідно земним потребам,
тікатиме від пера і рим.

Коли немає і сліду того, що збігло,
не важить – взяли вас в кільце, чи заскочив бліц.
Так ледар-школяр, ледь угледить вві сні чорнило,
у множенні ревний ліпше тамтих таблиць.

І щойно катма подяки за швидкість світла,
то дуже можливо, що небуття в броні
марить бажанням зробити із неї сито,
і за отвір щиро дякуватиме мені.


---------------------------

Не думаю... але гадаю,
що із чистилища до раю
не поспішає фарисей...
не випадково потрапляє
із Трої у аїд Еней,
а із Ітаки Одіссей
по морю до чужого краю.

І досі ще немає від
цієї напасті відбою.
Така історія героїв...
та не дарує білий світ
ані руно, ані свободу
ізгою іншого народу...
який не є у тебе рід,
чи ти учений, чи піїт,
усе одно – чужого роду.

Ще є надія на своїх,
та ця ідея теж пропаща,
коли душею чуєш їх.
Із «добрими людьми» найважче...
коли шукаєш, де найкраще,
однаково і в сих, і в тих,
коли тебе якесь ледащо
або ніщо та ще й нізащо
із усмішкою б’є у дих.

Тому й розвіяна по світу
моя сім’я, моя рідня...
тому від літа і до літа,
коли лікую вороння,
очікують далекі діти
не дорогого заповіту,
а вісточку...
                скупу...
                        щодня...

09.2021

Казати правду в понеділок - лінь,
Ще й надійшли страшні платіжки з ЖЕКа...
Нема пророків у своїй землі,
Усі чужі. Крім мене і Шевченка.

І хоч про мене кажуть: "Ти - свиня!
Мовчав би краще, старче окаянний!",
Кажу: в ціні була і є брехня,
На вигляд - гарна, смаком - препогана.

Чи, може, народились ми не там?
Бо Україна для пророків - плаха...
Корони, влада, золото - чортам,
А мозолі таким як ми невдахам.

А ці слова - будяччя, скло, стерня,
Обгризена собаками ковінька.
Добро і зло не вороги - рідня!
Якщо точніше - чоловік і жінка.

14.09.2021р.

Я є прихильник І. Губермана... це його стиль-винахід... до знайомства з ним і з його влучними короткими віршами теж грішив. Грішу і нині:

Нескрою, изредка бухал…
И по-мужски грехи я множил.
Но видно кое-кто проспал -
До седины я все же дожил...
10.09.2021.

И где я только не встречал дерьма,
Ушедши в жизнь свою искать пристанище…
Осталось: своровать, убить - тюрьма -
Коль не сложилось вам побыть товарищем…
13.09.2021.

Притяжение взглядов, душ и сердец,
Каждый в поиске себе подобных,
Родственных , надежных ждет понимание.
Земля, воздух, небо, вода, природа, окружение,
Впитывает в себя тепло и доброту,
Негатив отталкивает, отвергает
Наше настроение от этого зависит,
…Притяжение небесной глади завораживает взгляд,
Оптимисты с позитивом трудятся, мечтают,
Ценят каждую минуты жизни,
Всевышнего за все благодарят!!! 10.09.21 Швец Т.В.

Тяжіння поглядів, душ і сердець,
Кожен в пошуку собі подібних,
Споріднених, надійних чекає розуміння.
Земля, повітря, небо, вода, природа, оточення,
Вбирає в себе тепло і доброту,
Негатив відштовхує, відкидає
Наш настрій від цього залежить,
Тяжіння небесної гладі заворожує погляд,
Оптимісти з позитивом трудяться, мріють,
Цінують кожну хвилину життя,
Всевишнього за все дякують !!! 10.09.21 Швець Т.В.

В далекій юності тікали
Чомусь завжди від мене сни
І не стрічалися печалі
Ні навесні, ні восени.
В далекій юності за мною
Назирці спогади не шли
І лиш ясною далиною
Світи манили будь-коли.
В далекій юності без тями
Чарки спорожнював до дна
І розминався з ворогами
Кругом від ранку дотемна.
В далекій юності додому
Йти не хотілося ніяк
І не здогадувавсь про втому
В життя закоханий юнак.
В далекій юності останнім
Не видавалося ніщо
І час не танув невблаганно,
Коли десь їхав я чи йшов.
В далекій юності каміння
На стежці долі не збирав
І не тривожило сумління
Межи згасаючих заграв.
В далекій юності щасливим
Я видавався сам собі
І був усміхненим на диво
У нерозділеній журбі.
В далекій юності щоденно
Мені не думалось натще
І друзів кликав поіменно
Не помиляючись іще.
В далекій юності найвищі
Бездумно тринькав почуття
І не дививсь на кладовище
Цілодобово без пуття…
13.09.21

Дорогі друзі, дуже приємна новина для мене! Вперше в житті став літературним лауреатом! За мою корону сонетів "Світло кохання", (яка вперше друкувалася саме тут, на Поетичних Майстернях і від багатьох авторів і керівника сайту отримала високу оцінку!), мені присудили ВСЕУКРАЇНСЬКУ ПРЕМІЮ ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО в номанації "Поезія"! Це зробила рідна Вінниччина, де народився наш геній і класик Михайло Коцюбинський, поет у прозі! Спасибі за визнання, дорогі земляки!
Тому, якщо є бажання мене привітати, то робіть це тут, на моїй сторінці. Спасибі Володимиру Ляшкевичу, Тетяні Левицькій, Вітру Ночі, Серго Сокольнику, Домініку Арфісту, Василеві Світлому, Сонцемісяцю, Ірині Вовк, Ванді Савранській, Ларисі Пугачук, Олені Балері за гарні відгуки! Тисну руки чоловікам, обіймаю жінок!
Всім натхнення невичерпного!

Не лізь туди, де крутять гайки…
Принаймні, вижди до суботи
Бо це тобі не вподобайки
І навіть це тобі не ноти

Ну й що, як риба в океані?…
Запам’ятай, там теж акули
А ще тунці, осетри, щуки
На дні самому мул - минуле
І сьогодення - слизькі руки
А ще й гортайчик краде дані…

Не лізь туди, де пахне злістю…
Принаймні, вижди до неділі
Якщо проснешся раптом в місті
Скажи, знесиливсь на весіллі…

В якому був там за бояра…
Згадай світилку випадково
Якщо не слухатимуть - гримни
І тут важливе перше слово
А що вже після і між ними -
То не твоя душі покара
Не лізь туди…
12.09.2021.

Змішалися види:
сучасність і давність.
Євреї-хасиди –
це спогад чи явність?
Чи, може, примара?
Чи правда пречиста?..

Юрма, наче хмара –
по вулицях міста:
то суне, то плине –
пихата, мордата.
Дивись, і поглине
все місто орда та! –
велика, безлика,
мов повідь весіння…

Могила цадика –
це яв чи видіння?
Чи виклик? Чи спомин? –
Ідеш бо чи їдеш –
там вереск, тут – гомін,
хасиди і ідиш.

Ґелґочуть чужинці
кошерно і чисто,
гуртом й поодинці
залюднивши місто.
Мов з гір у долини,
пливуть на всі боки
пейсаті лавини,
кіпаті потоки.

Не стримать огрому –
штовхають у спину.
Розгулу бучному
немає упину.
І зріє вже намір
від зла і обриди…
А обік – лиш гамір,
іврит і хасиди…

А де ж Україна,
повага і шана?..
Слов’янська країна
і … день Рош-ха-Шана.

14.06.20

- Іди-но, синку, час уже до столу,-
Гукає мама з вулиці Петька. –
Уже картопля на столі чека!
Давай хутенько, щоб не охолола!
Петько покинув копати м’яча,
Хоча і без великої охоти.
Він, звісно і обідати не проти,
Але ж і грати тільки розпочав.
Та все ж прийшов, усівся за столом,
Де вже картопля в мисці парувала,
З салатом поряд ще одна стояла.
- Капуста-а! – протягнув Петько зі злом,-
Я ж не люблю капусту! – Синку, їж.
Вона корисна дуже для здоров’я…
Така свіженька, молода, чудова.
Я тільки-тільки зрізала її.
- Й де тільки вона клята узялась!-
Сердито буркнув Петрик, взявши вилку,
Набрав на неї капустинок кілька,
Та повертів над мискою, погравсь.
- Де узялася? Хочеш – розповім,-
Озвалась мама, - Чула ще від тата.
А він історій різних знав багато,
Розповідав їх діточкам своїм.
А ми сиділи, слухали його,
Розкривши рота. Бо ж тоді ще, сину,
Не було Інтернету і в помині.
А у книжках піди знайди того.
Тож тато якось нам розповідав
Про те – звідкіль капуста ця взялася.
З тих пір, Бог зна, минуло скільки часу,
Від тих подій не лишилось й сліда…
Окрім капусти… Діло було так…
Село стояло між гаїв над річку.
По міркам нашим – зовсім невеличке,
Але охайне, чепурне, однак.
Хатки стояли скромно між садків.
А там і груші, й яблуні і вишні,
Які весною зацвітали пишно,
І на них стигли фрукти от-такі.
Жив у селі тім роботящий люд,
Один одного всі прекрасно знали,
І працювали, і відпочивали.
Злодійства од віків не знали тут.
Якось москаль в село те приблукав.
Чи втік від пана? Чи з дороги збився?
Але в село під вечір приблудився,
Заночувати в когось попрохав.
Коли гість в дім, то радість разом з ним.
Негоже гостю в хлібі відмовляти
Та і притулок гріх йому не дати.
Пустили москаля того у дім.
Заночував, а вранці заявив,
Що хоче назавжди в селі лишитись.
Можливо, вдасться тут йому прижитись,
Бо по-людськи пожити захотів.
Порадились громадою села
Та й вирішили все ж притулок дати.
Стояла на краю пустою хата.
Колись там бабця вже стара жила.
Дітей не мала. Нікому було
Тепер до тої хати заглядати.
Тож чом би чоловіку не віддати?
Отак гуртом і здумало село.
Коли його до хати привели,
Він лише пробурчав одне: «Как пусто…»
Отож відтоді і прозвавсь Капуста.
Хоч Москалем ще іноді могли.
Став той Капуста жити у селі.
Не беручкий, як видно, до роботи.
Бо не поставив біля хати й плоту
Та й не копався надто у землі.
Сяк-так у хаті ще поприбирав,
А у дворі й траву не став косити.
На призьбі просидів він ціле літо,
Хіба в садку хоч яблука збирав.
Сусіди перше жа́ліли його,
То хліб носили, то за стіл садили.
Та бачать, що не буде з нього діла –
Не стали вже робити і того.
З чого він жив – того ніхто не знав,
Але не брався й за холодну воду.
Уже й осіння надійшла негода,
А він на зиму й дрів не нарубав.
Коли ж прийшли добрячі холоди
І люди печі почали топити,
Щоб холоди до хати не пустити,
Зубами цокав по селу ходив.
Бо ж окрім свитки – й одягу не мав,
Не було чим прикрити голе тіло.
Але ж вже ціле літо пролетіло,
Тож няньчитись із ним ніхто не став.
Якась бабуся жалісна дала
Стару кирею. Але ж того мало.
В одній киреї тіло замерзало.
А ще ж зима, насправді не прийшла.
А потім стали речі пропадать,
Чого в селі ніколи не бувало.
У того раптом опанча пропала,
Той кобеняк не може відшукать.
У третього жупан подівся десь,
В того кожух поцупив хтось із печі.
А ще ж казали про дрібніші речі -
Сердак чи свиту…Сполошився весь
Народ в селі. Не знає, що робить.
Зібралися громадою на збори,
Обговорили й вирішили скоро –
Потрібно того злодія зловить.
А вся підозра на Капусту в них,
Бо ж у селі один одного знають,
Один другому, звісно, довіряють.
Ніхто чужого взяти би не зміг.
Тож до Капусти вирішили йти.
Прийшли до двору та зайшли до хати.
А там, немов на вулиці, в кімнаті,
Хіба що сніг зі стелі не летить.
І пустка. Лише купи по кутках.
Сидить Капуста скорчившись на печі,
Натяг на себе вкрадені всі речі
І тільки очі світять, як в Сірка.
Ніхто уже й питатися не став
І так усім все зрозуміло стало.
Тож мовчки всі дивилися, стояли.
Тут голова, нарешті, слово взяв:
- А ми, Капусто, вірили тобі.
Гадали – станеш по-людськи тут жити,
А ти татьбу надумав нам чинити.
Ну, що ж, обрав ти долю сам собі.
Бо нам не треба таті у селі.
Дає громада тобі час до ранку.
Коли уранці станемо на ганку,
Щоб і сліду́ тебе на цій землі.
Бо пожалієш… Користі катма.
Як можна так на світі людям жити?
Ходімо! Тут вже нічого робити!
Бо тут на що дивитися нема!
Запам’ятай – щоб й сліду не було!-
Сказав іще раз та і вийшли з хати .-
Як так прожити й користі не мати?..
На ранок все зібралося село,
Пішли до хати, де тулився він,
Зайшли в світлицю, а там зовсім пусто,
Лиш на печі лежить одна капуста,
Закутана в десятки одежин.
Куди подівся з хати чоловік?
Звідкіль тут овоч дивний цей узявся?
Народ щось зрозуміти намагався…
Ще довго мізкував…Але за рік
Капусти насадили вже тієї.
І свіжу їли, й квасили її.
І в радість та капуста була їм
Бо бачили велику користь з неї.

Ведь наша жизнь – одно мгновенье ,
С пылающей свечой сравнение,
Различным пламенем горит,
Пока в ней есть источник сил.
Как важно пламенеть душой,
Достичь гармонию, покой,
И если излучать добро,
Всех обогреть оно должно… 2009 Швец Т.В.
Фото природы на Днепре

Адже наше життя - одна мить,
З палаючою свічкою порівняння,
Різним полум'ям горить,
Поки в ній є джерело сил.
Як важливо світити душею,
Досягти гармонію, спокій,
І якщо випромінювати добро,
Всіх обігріти воно повинно ... 2009 Швець Т.В.

Хтось у безодню Землю котить
бажанням більшої грошви.
Це розуміємо лиш ми:
поет закоханий і котик.

Дрімав рудий. А я бродив
двором залюдненим невтомний.
Тритони навкруги, тевтони;
відходів – кубометри, тонни.
Ридаймо, котику рудий.

Дрімав рудий. Гірких плодів
не принесе всесвітнє лихо:
розбіглися. Навколо – тихо.
І крихітку, краплинку – дико.
Радіймо, котику рудий.

07. 2021

Напиши, мій коханий,
що без мене погано,
що сумуєш й чекаєш
ти хоча б на дзвінок.
Соком літо крізь пальці,
пам'ятаєш в альтанці
говорив: "ти найкраща
й наймиліша з жінок".

Що в сильце, як рибини,
потрапляли невпинно,
і мозолили очі
на світанку щодня.
Готували яєшню,
мармелад із черешні,
молоко додавали
в чорну каву з горня.

Й дуже швидко набридли,
як із ябка повидло,
бо не бачили світу
у тобі, рідний мій.
Білих крил лебединих
у очах - неба сині,
в неслухнянім волоссі
хуртовини завій.

Напиши, моє Сонце,
що не скінчиться сон цей,
хай обтрушує небо
зорепад у траву.
Скільки нам не судилось,
доки світить Ярило
у блакиті натхненнім —
я тобою живу!

10.09.2021р.

Листячко землю зігріє,
укриє її до весни.
Листя плекає надію,
солодкі розбурхує сни.
В нетрях осіннього саду
тихесенько тіні бредуть,
пісню свою листопаду
негода виспівує тут…
Чуєте? – зливи сопрано,
поземок узяв контрабас…
Рано, чомусь надто рано
ця осінь відходить від нас.
12.09.21р.

Згадались: лебідь, рак та щука
і віз, який донині там.
Яка ж, скажіть мені, наука
натомість ще потрібна вам?
Відомо кожному чудово
на стику нинішніх епох,
що на початку було слово
і кажуть – слово було – Бог.
Чи варто тут ректи промову?
Та я до неї і не звик.
Хто Батьківської зрікся мови,
тих не врятує і язик.
11.09.21р.

Сонячний, обвітрений, прозорий, –
Спішно оживає й виграє,
І пташиним щебетом говорить
Про зростання видиме своє.
Множачи пробуджень урожаї,
Бажаним усталено стає
Щастя це, що вродою сіяє
І найнесподіванішим є.
Хочеться і далі мить за миттю
Здовжувати радісно життя
Попід неозорою блакиттю
Ранків тих, що повнять майбуття.
12.09.21

Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під серце вмостився.
Моїх стоптаних, сколотих ніг
Не знаходжу слідів по ярах, на горі,
На ранковій росі конюшини.
Я за козами мчав безнадійно тоді,
А виходить свій шлях прокладав в батьківщину.

***
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

Шановний Ярославе Чорногузе!
Вітаю тебе з відзнакою - премією ім М. Коцюбинського.
І хай це не "Шевченківка", як мені того б хотілося, але це в жодному разі не применшує вартості твого творіння - корони сонетів.
Бажаю тобі і надалі бути на висоті, отримувати заслужені відзнаки і тримати своїх муз у тонусі. Хто має бажання - привітайте лауреата.
Щиро, твій друг Олександр Сушко

Класичний наш балет є замком красоти,
чиїх тендітних жриць од буднів вечорові
ліси смичків у ямі оркестровій
уберегли, і задрані мости.

В м’який імперський плюш ми втискуємо зад,
і крилець зі стегенцями скоропис
красуню, що у ліжко не запросиш,
під’юджує випурхувати в сад.

Ми бачим сили зла в коричневім трико,
і янгола добра у неймовірній пачці.
І є кого будить у елізійській сплячці
овації Чайковського і Ко.

Класичний lе ballet! І торопів Бродвей,
коли шипів ваш грог, і цілували в обі,
і мчали лихачі, й співалось бобеобі,
і ворог, коли був, то це був маршал Ней.

В очах городових жовтіли бані міст,
з родинного гнізда угадувався цвинтар.
У разі, як злітало що в повітря,
це Павлова була, – але не міст.

Як славно зі мостин, здалік Всея Руси,
Баришников зліта! Нема таланту зносу!
Зусилля від ноги і судорога торсу
своєї осі вкіл – що стане сил,

отой родили лет, яким жила душа,
нудьгуючи в дівках, готова обізлитись.
А щодо отого, де вийде приземлитись,
була б міцна стопа; рекомендую США.

------------------------------------

Мені сниться – не насниться
журавлиная криниця
у бабусинім селі,
там, де ніженьки малі
рік за роком виростали –
і тепер моїми стали,
де стоптали всю травицю,
забруднилися в землицю,
обходили всі стежини
і подряпались в ожині –
та й побігли без нужди
десь за обрій, назавжди́.

Мені сниться, не насниться
розмальована світлиця
сонцем, барвами світанку,
на столі – легкий сніданок,
молока духмяний глечик,
а бабуся – коло печі
(в мисці щось на ослінці)..,
то вона пече млинці.
Зараз тихо підійду
і одненького вкраду,
та й чкурну мерщій із хати –
хто ж бо стане доганяти?

Десь сховаюсь без нужди
за туманом, назавжди́,
де криниця журавлина,
де бабусина хатина,
де на місці не сидиться…
Мені сон той не насниться.

16 жовтня 1988 р., Київ

Поклон одважую поштиво,
Цілую любій кисть руки.
Ця жінка - квітка! Справжнє диво!
Юначих мрій вогонь жаркий.

Блищить затемнене свічадо,
На таці келишок з вином.
Розв'язаний на платті бантик
Скрутився біля ніг в'юном.

А ложе застеляє плахта,
На ній - вусатий кіт-Баюн.
А яблук стиглих груденята
Заворушились у раю.

Схиливсь над небом. Лона абрис
Спиняє подих, зорі, час.
І де б не був - туди вертаюсь
Тантричний танцювати вальс.

Опісля бурі - спокій, тиша,
Ерот крутнув козацький вус.
Вгортаю жінку в радість ніжно,
Зітхає щастям наш союз.

Цей світ прекрасний і казковий!
Кохана - тільки бережи
Фантасмагорію любові
В чарунках власної душі.

Тупає за вікном осінь дощем холодним.
Блякне в імлі пейзаж й небо висить рябе…
Вересень заявивсь хмурим чужим прихо́днем –
гілкою раз у раз в шибку мою шкребе.

Ось він мигтить в вікні й – нібито тягне руку,
вітами шарудить, моститься на постій.
Що він мені приніс? – впевненість чи розпуку? –
Може путі складні в долі моїй простій...

Вітер здаля хрипить, носиться по присілку.
Я в самоті сиджу, в мокре дивлюсь вікно.
Як перестане дощ, – вийду спиляю гілку,
й з вереснем у садку стрінуся заодно.

11.09.21

Гриби сушитися повісив
І нюхом жадібним своїм
Відчув, що дух вчорашній лісу
Наповнив виразно весь дім.
І душу лагідно збентежив,
І свіжий спомин оживив
Про підберезники й берези,
А в соснах – безліч маслюків.
Дуби, берези, сосни, клени
І білокорі явори, –
Руді, пожовклі та зелені
Тепер діброви і бори.
Там сни снують і мляві тіні
Десь раптом вигулькнуть, бува, –
І в безконечнім шепотінні
Листочки, глиця і трава.
Лиш на пеньках труха і плісень
Мене обурили до сліз, –
Але втішає запах лісу,
Який у кошику приніс.
11.09.21

все пізнається в строгім порівняння, чи не так?
розкішний вересень на груди сіє чорний- чорний мак!

ці стратегічні батли давно себе вичерпно знищили,
добре, що ми із тобою лишилися серцями вищими.

це так приземлене порпатися у брудно-чужій білизні,
ритися в переписках, вишукувати нові факти трутизни!

якщо Бог дарує талант — не витрачайся на приземлене,
розчиняйся між малюнками, розлітайся між землями.

не будь заземлена! грянь громовицею, чи густою прозою,
моли віршами вересневими, говори голосними прогнозами,
будь красунею! було, чи не було — на всіх фестивалях!
хоч там багато мішури, хоч там лицарі брехливих медалей!

продавати сценарії, наче себе, чужим режисерам — дешево!
доню, просто, будь справжньою, необов’язково — першою.

хоч я знаю — ти співаєш сміливо пересмішницею сойкою,
ростеш у фарбах рокової різьби головними уроками!

але твоя рухлива графіка , твої демонічно-свіжі картини
входять у розум цього суспільства, як кращий спротив дитини!

доню, я вірю в тебе! дивися далі! жми на вічні педалі!
я тебе і без того усього люблю… ти моє найгостріше карі!

Глибокі тіні пролягли над морем.
Затьмарюють його спокійний плин.
Звичайний шторм чи невблаганна доля
Для корабля, що в морі геть один,
Без захисту, малий, не дуже й міцний
Супроти вітру і пекельних хвиль.
Чи вистачить йому вцілити хисту?
Чи вистачить докладених зусиль?
Він зовсім сам, до берега далеко,
І кликати на поміч – гинуть вдвох.
У темних хмарах сонячна лелека
Дрібний останній вицідила вдих.
І тіні юрбляться: суворі невблаганні.
І парус в клешнях вітру дріботить.
Нечутно відпливли слова останні
Стрічати чи останню нову мить.
Вирує доля, надимає гори.
І небо подало борвію знак.
А він пливе, шукає серед моря
Єдиний свій за межі шторму шлях.

10.09.21

"ГЕТЬ З САЙТУ, НАКЛЕПНИКУ! ТОЙ, ХТО ЦЬКУЄ ПІДЛО ПОБРАТИМІВ ПО ПЕРУ НЕ ЗАСЛУГОВУЄ НА ДОВІРУ. У ТВОЇХ ПИСАННЯХ -- ЛИЦЕМІРСТВО І БРЕХНЯ. НЕ ВІРЮ У ЩИРІСТЬ ЖОДНОГО ТВОГО СЛОВА, НІ У ПАТРІОТИЗМ, І У ВБОЛІВАННЯ ЗА НАРОД І ЙОГО ВІРУ.

ДО ГАНЕБНОГО СТОВПА СТАВАЙ, СОБАКО, І КАЙСЯ!!!"

Ярослав Чорногуз

Оце прочитав, шановні друзі, коментар колеги на мою адресу і питаю Вас:
Може справді покаятися? Бо гріхи мої важкі, непідйомні, я б сказав.
Пропоную усім дати рецепти каяття: оскільки ознайомлений тільки з самобичуванням. А цього для щирого каяття малувато. Мабуть.
З повагою, Олександр Сушко

Горіхопад. Який чудовий місяць.
Ще листя допиває літа смак.
Та осінь не знаходить собі місця
і не віднайде спокою ніяк.
Їй хочеться дощів і прохолоди,
їй хочеться туману та сльоти…
Смарагдовий сьогодні вже не в моді,
у золотий одягнені сади.
Така непередбачена спокуса –
лягає павутинка на плече…
Ще хвильку жди, дай сонечка нап’юся
допоки літо бабине пече,
допоки снігу не закрутить вихор,
й відлуння не замерзне моїх слів.
Із кожним днем все меншає горіхів,
і на душі все більшає гріхів.
10.09.21р.

Надворі Осінь! Осінь! Осінь!
А я в обіймах тьоті Фросі
Магнітом тягне на жіноче...
П’янію з дотику щоночі
Надворі сонце! сонце! сонце!
А знак таємний крізь віконце…
І я біжу як тільки смеркне
Вино ігристе напівтерпке…
На ранок кожен має справи
Після гріха… і після кави
10.09.2021.

Коли, тривогами роздерта,
Світзаочі тікає ніч
І ти завис у ролі жертви
Неподоланних протиріч.

Тоді, безсонням не добитий,
На зламі світла і пітьми,
Ти починаєш розуміти -
Не час минається, а ми.

Душить кашель ядучий, а жінка сумна
Загортає біль в ношену куртку.
Прикриває долонею душу вона,
ледве втиснулась в повну маршрутку.

Миготять за вікном золоті ліхтарі,
темна тінь навалилась на плечі.
Осінь спалює мотлох, як думи старі...
На кінцевій вітрів колотнеча.

Ліс знайомий, боятись немає підстав,
та тремтить від образи і втоми.
Чом же той, з ким була, навіть не запитав,
як добралася хвора додому?

09.09.2021р.

Зручно примостилася ворона
На покритий сажею димар
І спросоння безоглядно дзвонить
Побратиму чи сестрі: Кар-кар!..
І хоч співрозмовників не видно,
Та не чути навіть звіддалі, –
Каркати продовжує безстидно,
Наче не існує інших слів.
Ще не розуміючи нічого,
Я, присівши мовчки на газон, –
Відчуваю в карканні тривогу
І жалю непереборний тон.
Може, залишилася ворона
В даний час без дружньої рідні
І змінився посмітюхи гонор
На сирітські погуки сумні?
Чи, можливо, птаху злоязику,
Так проймає недоречний біль,
Що вона уже невтішним криком
Прагне допомоги звідусіль?
Чи якісь буденні перепони
Зупинили вранішній політ?..
Не змовкає каркання ворони
І хвилює розпачем весь світ.
10.09.21

Сидять в тіньку бабусі, спочивають.
Бо ж свято, треба чимсь себе зайнять
Про щось поміж собою гомонять
Та кісточки усім перемивають.
Малий Андрійко поміж них сидить
Та нудиться. Йому то не цікаво,
Як у селі ідуть у кого справи.
Йому б кудись побігти, побродить.
Але бабуся в спеку не пуска.
«Сиди! - говорить,- або йди до хати!»
А в хаті мух, хіба що рахувати…
Сидить, якусь оказію чека.
А раптом друг якиїсь прибіжить.
Удвох бабусю якось «уламають»,
Бо там вже річка їх давно чекає.
Бабуся з другом може й відпустить.
Та краєм вуха слухає-таки,
Про що розмова між бабусь ведеться.
Можливо, і цікаве щось знайдеться,
А не лише одні пусті плітки…
- А чула, - баба Настя почала,-
Микола ж Тоськин сватавсь до Таміли.
А та сватів не лагідно зустріла
Та гарбуза здорового дала.
- І правильно. Таміла ж он яка -
Красуня прямо писана. Микола
За нею бігав, кажуть, ще зі школи.
А сам миршавий, ледве два вершка
Понад горшком. А свататися пхає.
Хоч і багатий, а хіба такий
Жених їй треба?.. Слухав то Андрій,
А далі бабу Настю і питає:
- А що то значить – дати гарбуза?
- То так, онучку, вигляда відмова.
Як йти за когось дівка не готова –
То «з гарбузом» жених іде назад.
- А звичай цей узявся звідкіля?
Чому гарбуз - не морква, не цибуля?
- Ой, то діла давно уже минулі…
Колись дідусь мій…Пухом хай земля…
Мені малій іще розповідав
Історію… Звідкіль гарбуз узявся,
Чому невдатним женихам давався.
Дідусь такого, ох, багато знав!..
Отож, було то все у давній час
В селі одному…Назву геть забула…
Вже ж скільки літ відтоді проминуло…
Так от…жила в селі отім якраз
Сім’я одна – сімейка Гарбузів.
Жили заможно, навіть і багато,
Змогли землі чималий шмат придбати
Та мали коней купу і возів.
В село не знати й звідки прибули.
Казали людям, що козак із Січі.
Ходив на турка двічі чи то й тричі,
Тож звідти в нього й грошики були.
Чи правда то, чи вигадки пусті,
Того в селі не відали, звичайно.
Але обжився чоловічок файно
І кожен рік все більше багатів.
Хоч, зазвичай, сам мало працював.
За нього в полі наймити робили.
Вони ж удвох лиш спали, їли й пили,
Тож він, як кнур добрячий виглядав.
Та і жона товстенною була.
Як два опецька по селу ходили.
Але ж багаті, тож всі їм годили…
Отож, сім’я та у селі жила.
І був у них один-єдиний син.
Стецьком назвали й панькали з малого.
Усе для нього, все навколо нього.
Не мав відмови ні у чому він.
Отак і ріс…Хоч дітвора сільська
З ним гратися нізащо не хотіла,
Сміялася та «підсвинком» дражнила.
Бо треба ж було бачити Стецька…
Був, кажуть, ширший аніж довший він,
І по селу не йшов, а, мов, котився.
На те дражніння кулаком грозився.
Хоча страшним не був нікому він.
Нехай спочатку дожене когось.
Та й замість м’язів в нього одне сало.
Все тіло салом тим позапливало.
Чого комусь боятися його?...
Та час минав, зростала дітвора.
Стецько також вже парубком зробився,
Вже й на дівок з цікавістю дивився.
Уже й женитись надійшла пора.
Жила в селі тім дівчина одна,
Оксана звалась. Красна дівка бу́ла.
Хоча на панськім полі спину гнула
Та гордою завжди була вона.
Тож бігали за нею парубки
В надії, що на когось оком кине.
Ловили хоча б посмішку єдину…
Й Стецько також був поміж отаких.
Хоча себе він красенем вважав,
І звик - відмови ні у чім не має –
Скажи батькам і вже вони подбають,
Щоб мав синочок все, що забажа.
Тож якось він Оксану перестрів,
Давай казати, що женитись хоче.
А та йому сміється прямо в очі:
- Ти мене взяти заміж захотів?
- А чому ні? Я ж видний он який!
Та і батьки грошима не обділять.
Тож можеш йти за мене, дівко, сміло.
А та: - Пішла б за тебе залюбки.
Та ж ти на себе в дзеркало поглянь.
Я ж хочу, щоби на руках носили,
А де у тебе,хлопче, стільки сили?
Ти, Стецько, перше, піди сильним стань.
Як будуть м’язи в тебе, як в Петра,
Чи як в Миколи – то приходь до хати.
Тебе з сватами буду я чекати.
Тепер пусти, бо йти мені пора.
Чи посміялась дівка, а чи ні,
Стецько ж сприйняв все за монету чисту.
Не може вже спокійно, навіть, їсти.
Надумався, що на наступнім дні
Візьметься м’язи на собі качать.
Та вранці встав, поліно взяв у руки…
Але тяжка здалася та наука…
Та й батько, й мати почали кричать.
Сів та й задумавсь: як би так було,
Щоб м’язи вмить самі міцними стали.
Бо ж це часу і сил піде чимало…
І тут йому у голову прийшло:
А чи до відьми часом не сходить?
Живе така у лісі недалеко.
Вона ті м’язи йому зробить легко…
Надумався та і помчав за мить.
Прийшов до відьми, чемно привітавсь.
- Ти хто такий? – вона його питає,-
Стара зовсім, уже недобачаю.
- Стецько Гарбуз, - той миттю одізвавсь.
- А знаю-знаю… А чого примчав?
- Хотів, щоб м’язи ти мені зробила,
І щоб була в мені велика сила.
Щоб я на це часу не витрачав.
Зітхнула відьма: - Знаю я один
Рецепт, як м’язи ті тобі зробити…
Потрібно зілля з певних трав зварити.
Та тільки не зовсім безпечний він.
Ти будеш сильний…тільки не хвались.
Похвалишся так двічі чи то тричі
І далі вже хвалитись буде нічим…
А то ще й гірше…Знала я колись,
Що то за гірше та уже забула…
- То не біда. Вари давай бігом
Напій із зілля різного свого!...
Мені потрібно аби м’язи бу́ли.
…Напій він випив і розвеселивсь,
Відчув в собі непереборну силу.
Подякував… А відьма шепотіла:
- Дивись же тільки, синку, не хвались!
Прийшов додому парубок, бігом
До дзеркала – себе оглянуть має.
А воно, справді, м’язи так і грають.
Стецько зумів добитися свого.
Тепер до дівки зі сватами йти.
Вона йому відмовити не зможе.
Та й у селі боятись буде кожен,
Де проти нього сили їм знайти?
А вже самого так і розпира
Аби комусь ті м’язи показати.
З сватами – то ще кілька днів чекати…
Казала щось про хвастощі стара,
Тож він батькам нічого не сказав,
Пішов Бровкові – псові похвалятись.
То ж, мабуть, і не буде рахуватись.
Вже так і так ті м’язи показав,
Хоч пес впівока з буди виглядав,
Але Стецькові й з того легше стало…
На другий день ішов селом помалу,
Оксану стріти на шляху гадав,
Але зустрів лиш кілька парубків,
Що «підсвинком» знов стали обзивати.
Стецько не стримавсь: - Можу в пику дати.
Ви колись м’язи бачили такі?
Задер рукав і руку вмить зігнув.
І знов заграли м’язи попід шкіру.
І хлопцям, що сміялися допіру,
Заціпило. І кожен лиш зітхнув,
Бо, справді, м’язи були ого-го.
Таких вони й не бачили ніколи
Ні у Петра, ні, навіть, у Миколи.
Тож стороною обійшли його…
І от Стецько з сватами на поріг
Ступив до хати дівчини Оксани.
На неї хитро з посмішкою глянув
І, зрозуміло, стриматись не зміг.
Задер рукав і каже їй: - Дивись!
Та ледве він зігнув у лікті руку,
Як похвальба злу з ним зіграла штуку
І на гарбуз він вмить перетворивсь.
Усі завмерли, дивлячись на те,
Ніхто і слова вимовить не в силах.
Щось скоїлося їм незрозуміле.
Кудись Стецько пропав з очей… Проте,
Прийшла Оксана першою у себе:
- Ви сватати прийшли за Гарбуза?
Ну, то візьміть його собі назад,
Мені такого жениха не треба!
З тих пір по селах так і повелось:
Як дівка того парубка не хоче,
Дає гарбуз й сватам говорить в очі,
Нехай шукають іншого когось.

Не Бог один формує ойкумену
і думкою пронизує пітьму...
це і мене стосується.... тому
секрет Полішинеля достеменно
ідеєю являється у мене,
а далі вже належить будь-кому.

Усе, що ми плануємо уранці,
до вечора збувається, либонь...
записані на лініях долонь
всі азимути гаваней і станцій...
і жевріє у розумовій праці
душі животворящої вогонь.

Сміливо фантазуйте, шалапути,
такі ж сьогодні, як недавно я,
коли ще мріяв, ким я маю бути...
і втілилась фантазія моя
на фініші дороги житія
за атестатом зрілості в майбутнє.

Я – Робінзон... у мене карантин...
ніхто не заглядає через тин
і пандемія оминає дачу.
І ясно – ця оказія веде
кривою синусоїдою, де
нема-нема... і ось вона – удача.

Усе буяє, іноді цвіте
і де-не-де затьмарює зелене...
мене це не стосується... проте
записую відоме нота бене –
у цьому світі грішне і святе
ніде не відбувається без мене.

09.2021

Бери трембіту, сповіщай про зиму.
Із полонин вернулись чабани.
І перші клуби запашного диму
у небо линуть в пошуках весни.
Та де там. Марно. Зранку хуртовина.
Завія віє, замітає світ.
Негода в’їлась у Карпати клином,
гуляє сніг поміж смереки віт.
І вітровій лякає Верховину,
куди немає ні стежок, ні сош...
В таку буремну, штормову годину
стає чорнішим Чорний Черемош.
09.09.21р.

Коханий, вибачай сьогодні, певно,
Моє бажання спить, немов дитя.
Ти в змозі сам згадати достеменно
Усіх наяд, що скрасили буття.

Голивсь... Щока не колеться, це добре,
І руки не холодні, та дарма,
Ховаю носика у теплу ковдру,
Мене для тебе, поки що, нема!

Тремтять блаженством губи соковиті,
Ще й до грудей прилипли, мов реп'ях.
Стривай, горобчику, вчорашня оковита
Вилазить боком і зриває "дах"?

Рукою сон зняло, буравлю стелю.
Теляча ніжність серце гарячить.
Скидаю пристрасно шовкову льолю!
Зусилля марні, мій горобчик спить.

А там, де згаснуть міста жести,
і забринять слова городів, –
каштан, товстий і довгошерстий,
мов котик перської породи.

Погляне і привітно, й хитро
ще й посміхнеться таємничо,
і трасу, як безцінне хутро,
простелить нам у Таллінн, в Ніццу.

Нам одне одного не жерти –
любити лагідно порадить
каштан, товстий і довгошерстий,
мов котик перської породи.

Додасть і світла, і тепла нам
у мрій і сподівань оселі
й весняно на фортепіано,
на флейті чи віолончелі

зіграє з віденським оркестром
мільйон Божественних мелодій
Каштан, товстий і довгошерстий,
мов кіт персидської породи.

29-0.9 0.9 2021

Подорожній, зрештою, лаштує собі нічліг.
Чесняга-блондин не вдаряє у грязь лицем.
Селянин озирає дерева
і зачиняє хлів
на останній сторінці
книги
зі щасливим кінцем
Зауважені вище сузір’я капають в тиші на
зачинені вікна, на примружувані повіки.
...У першій главі дерева
німіють біля вікна,
у лікарняній палаті б’ються, як птахи, крики.
Часом кінець роману припадає на день.
Учений відкриває вікно, привідкрите заздалегідь,
і тамтой мандрівець
поготів уже казна де,
не головні герої стрічаються у паузах на обід.
Економіка стабілізується,
соціолога не гризе сумління.
Перед елегантними барами
сяють скромні автівки.
Війни кінчаються. Підросло нове покоління.
КОЖНА ЖІНКА МОЖЕ
ПОКЛАСТИСЬ НА ЧОЛОВІКА.

Блондини тлумачать відмінність
межи добром і злом.
Всі дерева – опівдні – селянину дають передих.
Усі літаки щасливо
повертаються на аеродром.
Усі капітани
на обрії бачать берег.

Дурні розумніють. Брехун покутує гріх.
У пройдисвітів, зрозуміло, чималі скрути.
…Якщо в першій главі хто і зважується на крик,
у тридцятій, авжеж, нічогісінько не учути.

Сексуальний ентузіазм. Усуспільнений оптимізм.
Гарні епіграфи з віланел, сонетів, канцон, поем,
напівдетективний сюжет, суто життєвий зміст.
…Надішліть і мені цю книгу зі щасливим кінцем!
--------------------------------------

Павутиння і пил на горищі
Добре вкрили опор ряди,
Але час анітрохи не знищив
Днів далеких дрібні сліди.
І поточені шашелем крокви,
І осині гнізда на них, –
Я обвожу допитливим оком,
Вже засльозеним, як на гріх.
По всіх закутках згорблених тіней
Плутанина і метушня, –
І поспішно ховається в сіно
Наполохане мишеня.
І від протягів свіжо і славно
Нині тут, як було колись, –
Теплих спогадів блиски осяйні
Гріють серце, з душі рвучись...
09.09.21

Красуню цілувати - чиста блаж!
Найліпше - у вишнево-спілі губи.
Тремтлива длань заходить у віраж,
У відповідь лунає "Милий! Любий".

Догнала аж на старості судьба,
Покликало життя в свої обійми.
По душах промінь сонячний стриба,
Упали застороги, розум, ширми.

Танцюємо удвох тантричний вальс,
Розпліскується музика Вівальді.
А збоку зупинився мудро Час,
Даруючи хвилину благодаті.

Для чистих серцем рай один - альков.
Амур амріту наливає в джезви.
Цим Всесвітом керує лиш любов,
А жінка - це і є маленький Всесвіт.

Мелодія життя сакраментальна,
Симфонія крилатої душі.
Вона весела, і вона печальна,
Відверта, мов у юності вірші.

Вона звучить натхненно над світами,
Чарує і захоплює серця.
Спішить усіх насити літами
Від малюка до сивого старця.

Вона усіх провадить по стежині,
Яку спрадавна долею зовуть.
Комусь дарує крила лебедині,
І неба неокрайого могуть.

Когось низькими долами провадить,
Морозними вітрами холодить.
То б’є жорстоко, то ласкаво гладить,
То сковує, то волею п’янить.

По іншому, не знаю, чи буває,
Та все, що було, кажуть, буде знов…
Ніхто й ніщо навіки не зникає,
Ні віра, ні надія, ні любов…

ДИВО

Намисто всесвітів у космосі розкішнім – диво,
Утаємничене із споконвіку й вічноплідне чтиво
Літо́пису хао́су. В нім «бу́ло» і «буде́» цнотливо
Сплітаються в божественно незмірне мережи́во.

Усе земне – гармонія краси і кольорове диво.
Планета у короні зорь – зерно небесне й ниво
Суцвіття істини і сенсів оберемок, де вродило
Вагітне розумом чуття. Людина – її жниво…

Дитя людське – любові духу й думки сили диво.
До незбагненності! Симфонія лунає чарівливо
У ній з роси в сльозу, водночас, й страхітливо
Добро зацілувалося із злом розбещено знадливо.

В природі смерть – найприголомшливіше диво,
Життя глибинний сенс й відродження пряди́во
У перевтіленні грайливому буття з неї наживо.
В кайданах коловерті душ – безмежно і мінливо.

Павло Гай-Нижник
8 вересня 2021 р.

Скажений пес - кусається. Це - норма,
Вірянин - вірить в Бога і чортів.
Тому ховаюся від них удома
І віршики шкребу на самоті.

Хай бігають де хочуть. Я в безпеці.
Замок на дверях, засув і жона.
А кума атакує гурт скаженців:
- Не підеш в церкву - всій сім'ї хана!

А він тишко, затюканий судьбою,
Боїться чхнути навіть зайвий раз.
...за вухо піп одвів до аналоя,
Кадилом замашним по носі "Ляпс!".

А братика у партію зманили,
А тестя - вже беззубого - на фронт...
.Куди не глянь - підсаки, сіті, вила,
Ловитва йде на душі! На народ!

Обходять стороною всі поета,
Бо в нього ще не висох в лобі ґлузд.
Стою ні в тих, ні в сих, в зубах котлета,
А за плечима жінка варить мус.

08.09.2021р.