Хай на серці осінній щем,
але прийде наступне літо.
Не скінчиться усе дощем,
ще розквітнуть казкові квіти.

Ще настане твоя весна,
журавлі повернуться з вирію.
І калюжа-мара сумна
стане морем радості. Вірю я.

Вір, не завжди будеш одна,
бо життя – то велика книга.
За зимою прийде весна
і розтане холодна крига.

Ще розквітне в душі любов,
вмить наповниться нею серце.
Ще кипітиме в жилах кров
і лунатиме з неба скерцо!

05.10.2016

Зима… Депресія стискає міцно шию,
а серце крають гострі пазурі…
Як жаль, що лицемірити не вмію,
я б почувався краще у журі.

Не знаю, що це діється із часом,
він зупинився, в мороці повис…
Пегас мій не злітає над Парнасом
і притупився завжди гострий спис.

Моя макітра зовсім вже не варить
і Муза геть тихенько побрела.
Не по-дитячому всередині кумарить
і хочеться гайнути до села…

Спущусь на кухню, сяду біля столу
дістану з шафи пляшку коньяку,
наллю чарчину й пролунає соло
в моїм запаленім зажурою мирку…

19.06.2016

Життя прожить – не поле перейти,
а на віку́ немов на довгій ниві.
Пройшли роки, живе́мо я і ти,
поста́ршали, хоча й не зовсім си́ві.

Давно у кожного уже своє життя,
свої проблеми, інтереси, драми.
Та без минулого немає майбуття,
воно уже довіку буде з нами.

Пригадую, у давнину не раз
„У тебе світла голова“ – ти говорила.
Але то був лиш жест чи парафра́з,
бо не любила ти, нікого не любила…

Не мала і не маєш ти дітей,
ну, що подієш, так життя вже склалось.
Й живеш же не одна, серед людей,
в душі ж завжди ти одинокою лишалась.

Пригадую іще розмови наші
про те, що маю двох своїх дітей.
Сім‘я, ти говорила, – повна ча́ша,
а діточки – то взагалі святе!

Але коли уже дійшло до діла –
весну та літо замінили зими.
Та „світла голова“ враз потемніла
і діти перестали буть святими…

Як не згадати тут старі слова,
про співзв'язок стратегії із та́ктикою –
Теорія лиш в практиці жива,
вона завжди перевірялась пра́ктикою.

Дай Бог тобі усе це зрозуміти
і негаразди всі свої здола́ти,
життя у зла́годі із совістю дожи́ти
і щоб стакан води було кому подати.

06.06.2016

Яблучний вітаєм щиро спас,
тепле літо покидає нас,
кожуха провітрювати треба
і тримати одежину про запас.

Святим яблука та інші ще плоди,
хоч і робим це вряди́-годи́.
Пом‘янемо родичів і друзів,
тож вина хутчій неси сюди.

Вже давно закінчились жнива,
та стоїть ще в полі курява́.
Збіжжя віємо і в засіки зсипаєм,
щоб узимку не боліла голова.

Стало менше в лузі вже окра́с,
потихішав комариний бас,
а невдовзі завіта Пречи́ста
і цю по́гань забере від нас.

Літо добіга свого кінця,
та далеко хліборобам до вінця́.
Ласка хай ніколи нас не покидає,
Бога – сина, духа і отця.

19.08.2016

Відомі завжди помирали в злиднях,
їх слава зазвича́й не доганяла.
Не жду зі Скандинавії чи Відня
ні премії, ні навіть кусень сала.

Багаті гинуть від якоїсь по́рчі,
від ожиріння чи то діабету.
Це не загрожує людині тво́рчій,
тим більше – невідомому поету.

Нема загрози в за́вороті ки́шок,
ба навіть тривіальному поносі,
бо на столі я оставляю ли́шок,
як доля рідко все ж його прино́се.

В житті повинна бути всьому міра,
бо зайве не доводить до добра.
Пустим хай краще буде шлунок й віра,
ніж повний кендюх і якась мара.

Серпень 2016

́Нині людяність в людства вже зо́всім не в моді,
з доброти залишився один лише слух.
Безкорисливим привидам вижити годі,
світ від шелесту грошей навіки оглух…

Міра всьому ведеться у крупних купюрах,
що зазви́чай душею цінилось раніш.
Щира жінка сьогодні – примара чи дура,
й чоловіку такому ціна лише гріш.

Вже на глянцевих фото мелькають не лиця,
в крупних планах не видко розумних очей.
Радше яхти, палаци, відверті діви́ці
та деталі сідниць їх, грудей чи плечей…

Щохвилини за щастям страшенні погоні
від зорі до темна́ без купюр і прикрас,
та згадати не хочем життєвих законів –
завше щастя лиш те, що всере́дині нас.

Багатіти душею раніш було ва́жно,
дасть прибуток безцінний отой капітал.
Мимохідь не продайся за шерхіт бума́жний,
не згубись серед злата і пе́рлових скал.

Грошей зайвих ніколи для скнар не буває,
але маски вони все ж зривають з голо́ти.
Той поділиться з бідним усім тим, що має,
цей рве кусень в стражде́нного прямо із рота.

Доброта – тож-бо класика, зми́луйтесь люди,
вікова аксіома на різні часи!
Бо душею скупий лише зовнішність су́дить,
а на серці у нього удавка висить.

Хтось торує протоптану іншим доро́гу,
йде до мрії упевнено мов по мосту.
Позабув він давно вже про людяність й Бога
і сповна користає чужу простоту́.

У людини байдужість – то справжня хвороба,
від халепи такої вмирає душа.
Бо нахабство і за́видки йдуть аж до гроба,
знищать людськість усю, не лишать ні шиша́…

Доброта – то можливо є істинна цно́та,
а любов не завжди програє розрахунку?
Бо Всевишній концерт цей зігра як по нотам
і не стане нікому добра від грабунку.

31.08.2016

Як хочеться багато всім сказати
про долю, щастя, правду чи життя…
Можливо саме тому став писати
й частіше заглядати в майбуття.

Можливо слів не вистачить удосталь,
любов і дружбу щоби змалювать,
але я твердо знаю, що не просто,
вже неможливо більше не писать.

Коли один, з собою наодинці,
навколо видно все і все просте.
Летять із Неба мовби ті гостинці
думки і спогади про се, про те…

В такі часи земного просвітління
пригадуєш любов, дитинство, матір,
історію Руси, своє коріння…
Ну, як про це усе не написати?!

Я звик в житті завжди казати правду,
хоча вона була частенько з перцем,
та поступав і поступаю свято –
як говорило й каже моє серце.

Я жив як міг і як мене учили,
грішив нерідко, ще й тепер грішу,
та поки матиму хоч дрібку сили –
писати буду! І тепер пишу…

18.09.2016

Коло калини задрімав
і бачив сон про Україну.
Інакшу зовсім: без війни,
успішну, сильну і єдину.

Тепер щасливо всі живуть -
Буденна праця лиш на благо.
Пізнали ту найвищу суть -
Самі творцями долі стали.

Брехню і підлість, як бур’ян,
зібрали, викинули в яму.
Рости надалі не дадуть
і керувати поміж нами.

Логічних хиб в словах нема -
хто обіцяє - той і робить.
Є віра в себе, зокрема,
що не повернуться незгоди.

Ніхто не скаже, що ми гірші
Хіба на заздрість вороги).
Міста, дороги, села ліпші,
усе квітує навкруги.

Майдани всі лише на свято
збирають люд з усіх усюд.
Або героїв вшанувати,
що вберегли колись від смут.

Нема нічого, що гнітило -
як сніг, розтануло, стекло.
Знання того, дає тут силу -
що досягли самі цього.

В родинах злагода, добробут,
щасливі діти, матері.
Незламна віра є в усьому -
Мов світло зоряне в тобі…

І задрімав лиш на хвилину,
та щось назріло тої миті,
як сон калиновий нахлинув. -
Невже колись так будем жити.

Що це не ява, стало гірко -
та є надія, що майбутнє
знайде у вирі долі зірку –
і справді стане це присутнім.

2017

Переводять церкви на російську,
наче грають в ворожу дуду
чорні слуги імперського війська,
вівчарі неподілених душ.

І роздвоюють сіру ментальність,
і засіюють ниву людську,
забиваючи клином фатальність
у глухий, перекошений кут.

Під склепінням церковної стелі,
під вагою чиєї вини
ти стоїш у глоті як в пустелі
із гірким відчуттям чужини?

Хоч нерідна у хорі гучніша,
та на рідній, один наче перст,
відчайдушно вимолюєш тишу
звідсіля за дві тисячі верст.

А в верхах незалежну і вільну
заїда доморощена тля
і синів відправляє на бійню,
і кладе в дерев'яний футляр.

Не бандерівець я, не розкольник,
перед Богом не крию жалю:
чи така вже і справді бездольна
Україна, яку я люблю?

Не таланить доступити мети,
З розміру в безмір перебрести,
Хтось нерозважливо палить мости, –
Хто ж, як не ти?

Ось і укотре прогаяно шанс.
Як же кортить обпектся ще раз.
Та ж предостатньо каліфів на час, –
Вистачить з нас?

Можна зіжмакати совість в кулак,
Можна крутитися, наче вітряк,
Можна пропити останній п'ятак, –
Далі ж то як?

Немотивована притча оця.
Кожна стезя добігає кінця.
Тільки не гоже втрачати лиця –
Вгору серця?

Жадоба кумкає завзято.
Закон – кум королю.
Новітній Чахлик: «Срібло-злато
Міняю по рублю!»

А богатир не злізе з печі –
І тепло, і Wi-Fi.
В царівни – пластика… до речі,
Не перша. Ну й нехай.

В Яги – іще крутіша зваба:
То фестиваль, то квест.
І душить дурник чорну жабу,
Щоб змовкла врешті-решт.

20.07.2017

Жив чоловік... а став Лілі.
Чудне - щохвилі на землі.
У всьому гендерні аспекти.
Фарбують море інтелекти,
Вдягнуть слона, мов балерину,
Закуплять нафти чи вакцини,
Наобіцяють економій -
Вдесятерять вантаж сіромі.

Нафантазуєш аж-аж-аж...
А човен знов на абордаж.
Мабуть, це карма чи навроки -
Зміцніли крези та флагштоки.

Обходь калюжі, водомети,
Плети у тиші бранзолети,
Міксуй коктейлик, вірш чи крем...
Не будь любовним тягарем,
Злинай удосвіта з віконця -
Щоб ухопити скибку сонця.
Самодостатності флюїди
Вбирають мляві буквоїди...

Яв - карнавальний хронотоп.
Біг кенгуру за Конотоп,
Алюри здиблених пегасів,
Турніри асів-свинопасів,
Боріння партій, сект, систем,
Штовхання ліктем: збився темп!;
Латання шлюбних шор, бюджету,
Охаяння менталітету...
І фейс-контроль аж на Чонгарі...
Ми - європейці... невзабарі.

Понад вертеп мирський, понад бедлам,
в сліпучім сяйві висне "Нотер-Дам".
В приливах сонця мліють черепиці,
тихесенько віддзвонюють дзвіниці
притаєні освідчення - Париж...

... Облиш цей вірш і тему цю облиш -
бо ось С о б о р завис як вирок Долі,
от-от оглушить дзвоном. Упаде...
Чого шукаєш? - не знайдеш ніде
своє розбите на череп'я щастя...
Ілюзіє, сховатися не вдасться
у закутки чужих fata morgan.

... Та, Господи, що коїться?! Орган
пливе і розсікає тло зловіще...
Хтось у сутані дихає все ближче
у надлишку невтолених бажань...

... Твоя душа, мов полохлива лань,
а хоч би в зашкарублім мішковинні,
блукає десь над хмарами... Невинні
уста твої, і очі, і слова...

Прочиниш браму - кояться дива
за мурами - розквітлі Божі Очі
і у тоненьких павутинках С а д:
тут гронами важніє виноград
і джерельцé з-під каменю дзюркоче...

... Омиєшся - і скупана в сльозах
засвітишся іскристо і пломінно...
Ти - Е с м е р а л ь д а, вічна і незмінна,
розкрита виноградова лоза!..

... Чиєсь ім'я, чиясь могуть всевладна,
чиясь хода - важка і недоладна -
торкається невпізнано: в о н а !
Захланний світ у підступах до храму,
а ти о д н а у стінах "Нотер-Даму"
і Сад один... і ти... і таїна...

...Крізь тебе, крізь віконня в риштуванні,
проходять у бедлемному убранні
мужі - від багача до бідняка -

і в кожного простягнута рука -

пливуть крізь тьму, крізь тебе і до тебе,
усі сонця, що назовуться "Фебом" -
Мішелі, П'єри, Жаки і Роланди
(герби, маєтні знаки - пишні "ґранди") -
впізнай, спинися, вибери мене,
коли ти справді д и в о неземне,
прийми на мить обличчя
Е с м е р а л ь д и ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008).

Ганятися за щастям – марна справа,
бо всі дороги у житті ведуть додому.
То не багатство, вигоди чи слава –
воно в тобі завжди знаходиться самому.

25.06.2016

Колише вітер липу,
А та не хоче спати,
Все просить його тихо
Їй казку розказати.

Липу вітрець колише,
Усе розповідає
В яких краях бував він,
А де ще побуває.

-Та кращої, ніж наша,
Землі ніде немає,
Тобі я правду кажу,
Повір мені, я знаю.

Бо де би не літав я,
Де б не носила доля,
Нема ланів чудових,
Нема такого поля.

Ніде-ніде немає
Таких гаїв та луків,
Де соловей співає,
Ти хоч і вічність слухай.

Багато в світі бачив
Пригод й красот чудесних,
Й люд мешкає усякий.
Послухай, дорогенька,

Знаю я так багато,
Всього й не розказати,
Заплющуй оченята,
Пора тобі вже спати.

2017 р.

(байка)

Сперечались дві Сороки,
Підставляли свої боки,
Так кричали, верещали,
Дзьоб широко розкривали.
-В мене родич є далекий,
Це відомий всім Папуга.
-Ні, - доводила їй друга,-
Родич мій отой Папуга.
Все сиділи й сперечались,
Поки не позахрипали.
Як набридло - розлетілись,
Суперечка ж залишилась.

Так буває й між людьми:
Як збирають десь плітки,
Де збереться дві Сороки,
Завжди виникають склоки.
Бо чесати язики
Вони будуть залюбки.
І не думають змовкати,
Як Сороки ті хвостаті.

2017 р.

Під віконцем у мене біла вишня розквітла,
місяць ген з-за хмаринки знов на небо зійшов.
Я на тебе чекала від ранкового світла…
Чом же ти, мій миленький, хоч на мить не зайшов?

Не повірю нікому, що ти іншу кохаєш.
Я на тебе чекаю, як чекала роки.
Так чому ж манівцями ти мене оминаєш
і другу обнімаєш ти тепер залюбки?

Ти згадай, ненаглядний, як тебе зустрічала.
Видавалось, що щастя – тільки ти, милий мій!
Ніби кращому другу все тобі довіряла,
так чому вже сьогодні ти мовчиш як німий?

Під віконцем у мене біла вишня зів'яла,
небо хмари закрили й місяць вже не зійшов.
Я так палко любила і на тебе чекала,
але ти, мій коханий, до другої пішов…

30.09.2016

Ніч, вулиця, ліхтар, заправка,
несамовито вітер свище.
Життя – на кін, остання ставка,
а дощ немов з відра періщить.

Паркан, аїдова арена,
навкруг надгробки, постаменти –
це долі ніч, остання сцена,
вже скоро йти й на компліменти…

13.10.2016

Я все ще згадую ті миті,
коли ти спала як дитина,
і не було у всьому світі
більш щасливішої людини.

Твій сон старанно зберігав,
дихнути зайвий раз боявся,
все ковдру ніжно поправляв
й не потривожити старався.

Минуло все, любов пройшла,
згубила щастя підла зрада.
Любов з душі все ж не пішла,
хоч почуттям своїм дав раду.

Назад немає вороття,
минулим нічого пишатись,
та у людей – людське життя
й людьми потрібно залишатись.

Не викинеш із пісні слова,
коли воно тим паче світле.
Порядність – всьому в нас основа,
дорожча золота і срібла.

Казав і повторю я знову –
любив й з любов‘ю буду жити.
Дай Бог й тобі відчуть любові
і научитися любити.

13.10.2016

Не жалкуй за часом, що стікає
як вода в розпечений пісок.
Вічного життя на жаль немає,
чи на щастя, відає лиш Бог.

Не сумуй за юності літами,
за коханням, що давно минуло.
Ніби ж мудрість вже прийшла з роками
чи то вічність подихом війнула.

Не бентежся старості початком,
не марнуй життя безцінні миті.
Що не встиг – залиш своїм нащадкам
в океан буття закинуть сіті.

Пройде все: і радощі, і горе,
молодість і сила відквітує.
Хай тебе в різноголосім хорі
лиш найвища нота і турбує.

13.10.2016

Життя, життя… як той упертий ослик,
система доказів, потуг, сумбурних дій:
до сорока – що ти уже дорослий,
а потім – що усе ще молодий…

19.07.2017

Зірка золотава з неба упаде
В молоду отаву, в зело молоде.
Зрить холодним оком місяць на село,
Ой немає проку з того що було.

Місяцю за обрій довго ще повзти,
Збудувати б добре до небес мости.
Бо не зупинитись хоч бери тай плач,
А земля велика й кругла наче м’яч.

Сонячна долина десь далеко є,
Шляху половина й сил вже не стає.
А в горі моргають зіроньки у сні,
Постихали в гаю птиці голосні.

У горі високо зірок не злічить,
Місяць зирить оком, киває й мовчить
Тихо далі суне. В рідній стороні,
Свої срібні струни залишив мені.

Парище .2017р.

Поезій розвелося в нас багато,
але читаєш і душа болить...
Якщо живеш ти в українській хаті,
смакуєш сало й галушки пухнаті -
то українською потрібно й говорить!

22.07.2016

Зирить бараном
Здуріла від подиву хмара...
-Славтесь, баклани!!!-
Ви свідки польоту Ікара!

Вперше людина
Злітає у вічності небо.
Спалить промінням
(людини у небі не треба)

Цензоросонце
(на світло із темряви вивело
В соцеполон-
Це вже очі усім воно виїло)

Глянь-но, коханко,
На тіла крилатооголеність
В ритміці танку
З Ікаром у небо- що, go? Ні?

Тільки, безкрила, ти
Заздрісно дивишся мило,
Як і роззявлені
З подиву риб"ячі рила,

Чайки крилатооблізлі,
Що море пометом засіяли,
Дивляться дзьобовідгризло,
Хвостами прикрившись, мов віялом,

Як пломеніючи люттю
Кат сонячний, згідно наказу
Крила Ікарові
Палить і палить... Зараза...

Знизу Дедал
Хитромудро Осуджує муки ці-
“Нижче лети!
Я ж казав тобі- слідуй інструкції!”

-”Щоб ви сказилися!
Буду літати де хочу”-
Буркнув Ікар
У сліпучопалаючі очі...

Сонце розплавило
Віск, що утримував пера
Крилець Ікарових.
Звіт зачитав на папері-

“Крекнув Ікар...
А Дедал долетів до мети.
Слідуй інструкціям!
Нижче! Ще нижче лети”-

Хмаркобаранець...
Пробекав (чи- тупо проблєяв)-
“Успіху функція-
Низько літать над землею”.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117072000842

Сини мої, вітаю з Новим роком,
з наступним кроком, з кожним його днем!
Бажаю не зістарітись до строку,
не стрінути в житті складних дилем!

Бажаю вам здоров‘я, щастя, сили,
достатку, мудрості та успіхів у всьому!
А ще я зичу вам, соколи милі,
щоб рідного ви не цурались дому!

Нехай Всевишній всіх вас береже
і ангелів приставить охоронців!
Хай кожен з них ваш спокій стереже
і небо буде чистим, теплим сонце!

А ще бажаю, хлопці, вам любові,
бо лиш вона є стрижнем у житті,
у кожнім вчинку, як і в кожнім слові,
в непевному сьогодні й майбутті!

30.12.2015

Хотів ти дуже знов щоб повернулось
все, що згадати нам завжди приємно,
й доправив нас аж у студентську юність
старий трамвайчик номер п’ять напевно.

Хоч бачу, друже, я тебе не часто,
для мене ти такий же, як тоді,
коли буяла юність, квітло щастя
і мчались наші роки молоді.

Перед очима матінка Одеса,
її проспекти, вулиці, сади…
Котовського, Таїрова, Пересип –
з тобою пам‘ятатимем завжди.

Бульвар Французький, „Глечик“ біля моря,
пансіонати, бази і торксин.
Проспект Шевченка з рестораном „Море“,
Гагаріна й завод шампанських вин.

Яхтклуб з „Дельфіном“ там, а поміж ними
наш „Дикий пляж“, де влітку ми жили,
та не лякали нас одеські зими,
бо завжди всі засмаглими були.

Там кіностудія на розі причаїлась,
гуртожитків студентських ціла рать.
Тут гастроном – наш годівник на милість,
і місце зустрічі не можна помінять…

Шевченків парк та шпиль, що в небо рветься,
як пам‘ять всім матросам на віки.
Маяк об Воронцовський хвиля б‘ється,
тримають курс на нього моряки.

А Дерибасівська, Пасаж, Гамбринус,
бульвар Приморський, Дюк і морвокзал,
там Тещин міст дугою вигнув спину
й собою різні боки він зв‘язав.

Тут сходами коханих ми водили,
коли фунікулер відпочивав.
Нам юність додавала серцю сили,
а Дюк суворо зверху споглядав.

Петра Великого, Садова, „Холодильник“
зустріли першими нас, шукачів пригод.
Ми вперше відкривали Новий ринок,
„ЖД“ й Канатний славний наш завод.

Хімічна, Молдаванка і Слобідка
для багатьох із нас не просто звук.
Десь кожен лебідь мав свою лебідку,
та гризли всі гуртом граніт наук.

Минуло, схлинуло, та просто пролетіло,
студентська юність, університет…
Вже сизим снігом голову накрило,
хтось батько з нас чи й дід, юрист, поет!..

Всього лиш шістдесят, та що там говорити,
дивись сміливо, друже, в майбуття.
Бажаю всім – любити і творити,
творити і любити все життя!

листопад 2015

Горіли крила... Тліли. По пір'їні.
А попіл сиво сипався до ніг.
Вдивлялась янголиця в очі сині
А там - то ніч, то сонечко, то сніг.

Вдивлялася у вир, ману, безмежжя.
Там сум застиг чи може тільки гра?
У доторку стихії протилежні
Кресали скалки струму нагора...

А ті спадали стрілами на плечі.
На два крила, що на подобу рук.
На трем пір'їн невидимих... Лелечо
скрадався плач... чи схожий тільки звук...

2017

Уходять друзі, час летить спонтанно,
і тут не вберегтися від біди.
Одні ідуть на Небо невблаганно,
а дехто з інших – просто в нікуди…

Найбільший ворог дружби завжди заздрість,
вона зламала не одне крило.
Як успіхи товариша не в радість,
то й згадки там на дружбу не було…

І правда завжди димом очі ріже,
бо зазвичай лама порочний круг.
Та хто вам чесно скаже слово свіже,
як не старий і справжній, вірний друг.

У нашому житті всього буває,
лише Господь не робить помилок.
Та нас, говорять у народі, оживляє
не гроші – дружби вірної ковток.

Коли ж у тебе в цім нема потреби,
а правда гострим шилом око коле,
коли старої дружби вже не треба –
прощай Світлано, заодно й Миколо.

03.08.2016

Ти лише зовні біла та пухната,
а всередині – справжня суміш перців.
Крах дружби – не велика втрата,
в тобі ж отрути більше ніж аптеці!

04.08.2016

***
На межі життя і жита
Жорна мелють зерна днів.
Веселкові перевесла.
Лик небесний сполотнів…

Бані сіна на колесах,
Коні, вітер і воли.
Янголів зійшлося десять –
Чемно сіли за столи.

Поле скатерть сиву стелить,
Хмари мелють лінії.
Ось тримає Бог у жмені
Прожитковий мінімум:

Тридцять срібних, жмут любові,
Муку, віру і вогонь,
Книги, котики вербові
Й трохи замислу свого,

Щоб у мисці замісити
Ми змогли колись удвох
Хліб щоденний, гріх насущний
І життя чортополох.

10…19.07.17 © Василь Кузан

Спекотне літо воду п'є дніпрову.
Посохли ночі, злизана роса.
Несила вітру люляти діброву...
О де ти, де, обіцяна гроза?

Прозоре небо видуває хмари.
Лупцює землю ультрафіолет.
Пательня літа схожа на кошмари
У вічнім кругообігу планет.

Згорнули листя скупчені дерева
Птахів затихла пісня голосна.
На горизонті заблищало мрево
Чи громовиці лопнула струна?
19.07.17р.

Про кохання писати не важко,
Інтернет потопає в сльозах.
Надриваються Васі, Наташки,
Скрізь печалі, розлучення жах.

Заросило губиська і плечі,
Коси мокнуть, блищить борода.
Сльози гарно течуть понадвечір.
Нині - ранок. Уже середа.

Щосуботи - грімкі водоспади,
Понеділок - малі ручаї.
По вівторках - сонети, рулади,
У неділю - ридання, жалі.

Я нахлипався теж донесхочу,
Позавчора, мабуть, це було.
Навіть досі у носі хлюпоче.
Та мене привезли у село.

Тут немає плакучих поетів,
Од виття не двигтять небеса.
Мертва зона. Нема інтернету.
Є - лопата, сапа і коса.

Мої реви оброшують трави,
Душ солоний приймають жуки.
Мружить око коза на галяві,
Лиже сльози з моєї руки.

Тут живі - не уявні картини,
Чую тьохи - не зойкіт і крик.
Йду порюмсати я до дружини,
Бо страждає її чоловік.

Оніміли осмучені дятли,
Плач зозулю зігнав з верховіть.
Рву од відчаю з коренем патли,
Бо з фейсбуку потрапив у кліть.

Я готуюся тихо до втечі,
Покидаю вино та шашлик,
Щоб поринути у сльозотечу,
До якої в інеті обвик.

19. 07. 2017р.

1

Дівчина брутальна,
Парубок - билина.
Вуличка - не спальня,
Поряд купа глини.

Матіоли, флокси,
Поливайка сіра.
Ельфи - Томмі, Роксі -
Крильцями - по шкірі...

Тож усілись радо,
Поцілунки-ласки...
Злизана помада.
Остигає праска.

Кумоньки худобу
Порають у клунях.
Ювенільна спроба
Звабити красуню.

Шелестіння вишні:
"...сорому ні трішки...
а на тому тижні
ластилась до Мішки...".

2

З латаним єдвабом
Суне дідо-вечір...
Наративна жаба -
В дзьобику лелечім.


2017

У полоні, донецькім полоні,
наші хлопці від болю мовчать.
Підло чешуть падлюки долоні,
але гідності їм не стоптать.
Дулом тицяють хлопцям у скроні,
та не можуть їх волю зламать!

Наші хлопці в російськім полоні,
їхні душі беззвучно кричать.
Їх катують і білі, й червоні,
та не можуть ніяк доконать.
Шаленіють собаки червоні,
тож потрібно нам хлопців спасать!

У полоні ворожім полоні,
наш народ, бідні люди, всі ми.
Нас тримають кати на припоні,
депутати, магнати, куми…
Нас бариги ведуть ніби коні
до безправ’я, тюрми і суми!

На пілоні, елітнім пілоні,
проститути від влади сичать.
Імпонують їм білі й червоні,
та чи варто те все вибачать?
До вподоби їм вори в законі,
довго будемо їх пробачать?!

19.07.2017

А він
усередині
кожного з нас...
Чи він, чи вона, чи воно - хто го зна?
У когось про те
буде версій зо сто,
а в когось затерта -
одна...
Даремно у небі шукати просвіт:
і сонце, і хмари - усе у тобі.
Як важко дозволити серцю політ.
Як легко втопити себе у юрбі...
А шепіт довкола заплутує шлях,
і в'яжеться доля кармічним вузлом.
Каміння росте між хлібів у полях...
Кидаєш. Збираєш. Стіна - напролом...
Примарність.
Шукаєш...
А він - у тобі.
Намолюють люде казки і гріхи.
І сліпнеш...
І сліпнеш в незрячій юрбі.
На голос любові -
страхи...

2017

ІІ

Срібнолиця моя, сладоуста моя, о жасминова,
Ти промов, не мовчи – чи в здоров'ї ти, а чи в радості…

Ти, красо весни, ружо вишняя, зоре в хладості,
о, печаль солов'я – чи в здоров'ї ти, а чи в радості…

Поцілуй мене, дай пригубити лиш… губи-сладості,
дай поглянути в очі твої – чи в здоров'ї ти, а чи в радості.

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

І

Не в мені вина – не спали мене.
Знай,життя сумне – не спали мене.
Проклену тебе – нас не обмине
Чорних шат пітьма – не спали мене.

Плачу, мов свіча – б'є розлуки птах,
Темна ніч в очах – не спали мене.
Несть числа сльозам, зорям – несть числа,
Сонця світлина́ – не спали мене.

У твоїм вікні сліз моїх свіча
Ранок поміча – не спали мене.
Я без тебе – прах! Ти мій цвіт… і плід…
Мій життя просвіт – не спали мене!

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Що було – відгуло,
пронеслось, пролетіло, минуло.
Ніби в юності я знов спішу у село,
що в садах у долині втонуло…

Там могили рідні, Люба – мамка моя,
вічним сном вже навіки заснула…
Але батько живе, він – основа, сімʻя,
ще ганяє двором дід Мачула!

Не сидиться йому, до свиней він спішить,
то корівку напоїть… і знов все по колу.
Їде сіно косить, згодом – вже ворошить,
отакий він у нас дід Микола!

На городі картопля, цибуля, буряк,
ще й горох посадив вже відколи.
Поливає, сапа мов невтомний вояк.
Отакий він у нас – дід Микола!

Він на Вовчу увечері знову іде,
озираючись хитро довкола.
Швидко рибки впіймає й бичка приведе.
Отакий він у нас – дід Микола!

А горілку смакує немовби то квас,
пʻє охоче за мир і свободу.
Дід найстарший з усіх взагалі поміж нас –
голова Мачулівського роду!

Випʻє чарку-другу і добрішим стає,
пригадається юність і школа.
Розповість про рідню, про коріння своє…
Отакий він у нас – дід Микола!

Пригадає, як пас він корів за селом,
як возив молоко до райцентру,
заготівки тварин, як возився з сідлом
і, нарешті, дійшов до завферми.

Не важливо, що вісім-то класів всього
він закінчив у Троїцькій школі,
бо продовжилась доля нелегка його
на комбайні в широкому полі.

Крокував він упевнено шляхом життя,
і не знаю, яким ото боком,
та свій путь трудовий, на загал до пуття,
він закінчив статечно – завтоком.

Скоро правнуків буде наш дід колисать,
вчить ходить по життєвому полі,
свіжу рибку ловить і Вітчизну спасать…
Хай щастить в цьому діду Миколі!

І скажу вам відверто хоч тисячу раз,
бо вже довго ходжу я по колу, –
всі ми щиро, всім серцем вітаємо Вас,
дорогий Ви наш, діду Миколо!

жовтень 2015

Я, сестро, згадую твій хліб,
такий смачний та пишний.
А кірка, як із лану сніп,
м’якушка – квітка вишні.

І золотистих карасів,
що смажила в сметані.
Все до ладу – цибулька, сіль,
й на вид такі рум’яні.

Але собі я не прощу,
хоч те усе смакує,
що відказався і борщу
не спробував я всує.

Твоїх вже згадував не раз
я карасів й хлібину.
Дасть Бог й колись настане час –
заїду на гостину.

19.05.2017

Візьми мене в свої обійми,
я так втомилась пити будні!..
Колюччя з мого серця вийми,
ще жовтень, а я ніби в грудні.

Журбою стомлена, безсила,
розлуками життя багате.
Усмішку знов сльоза зросила,
та хочу серцем обійняти.

Прошу – мене ти обійми,
зігрій теплом своїх очей.
Втомилось серце від пітьми,
холодних і сумних ночей...

Прийди і поруч залишися,
не розмикай своїх обіймів.
До мого серця доторкнися
і душу забери у прийми.

12.10.2016

Останні крихти почуттів склювали сірі птахи.
Зима накрила нас холодним покривалом.
Несу свою любов замерзлу як на плаху,
до нас розлука в гості завітала.

Невже нам знову не співатимуть дрозди
й любов не перехопить естафету.
А може пані ця прийшла не назавжди
і ще розтануть навесні образ замети?!

Я знову шлю тобі свою любов
і знову уявляю дні і ночі,
коли у жилах наших вирувала кров,
коли світились ніжним сяйвом наші очі.

Любов свою у Всесвіт шлю в журбі
і вірю – ти, кохана, мене чуєш.
Багато ще чого хотів сказать тобі,
але ти і без слів усе відчуєш.

У Вічність шлю тобі свою любов…

21.10.2016

Не ту зустрів я у своїм житті
і сторінки життя гортав я не з тією.
Без крил був з нею і на самоті,
бо не виходило ніяк літати з нею.

Хоча здавалось, що одну її кохав,
про неї мріяв довгі дні і ночі.
З шкільної парти за дружину брав,
в полон взяли мене вуста дівочі.

Тепер увечері за кавою гіркою
ховаю смуток, замикаючись в собі.
Лиш друзі юності веселою юрбою
ще намагаються зарадити журбі.

Весь розпорошений в думках і наяву,
у дощову чи сонячну погоду,
лиш спомином про щастя і живу,
похожий на велику брилу льоду.

25.10.2016

Душа перетворилась в чорний попіл
у пошуках свого земного щастя…
Стискає серце біль як здобич сокіл,
мов зорі гаснуть дні сумні в напасті.

Із неба тихо сипле білий сніг,
зима скувала льодом струни серця.
Колись же пахнув й падав цвіт до ніг,
і щастя пили з нашого джерельця.

Лебідкою приходиш в мої сни,
а ранком відпливаєш в синє море.
Між зорями у казку два човни
пливуть, та наяву – лиш туга з болем.

Між нами чвари, прірва і туман,
а час летить, життя рікою плине.
Дощить ніч темна, серце повне ран
і край дороги похилилася калина…

07.08.2016

А на останок я скажу:
прощай, назад не повертайся!
Ти перейшла свою межу –
тому дарма уже не кайся.

Як я любив! Боготворив
тебе одну у всьому світі.
Я полюбив й перетворив
наші життя в кохання миті.

А на останок я скажу…
Життя летить дощем в пісок,
іще пишу, та мерзнуть руки.
Рідкою зграйкою в лісок
втекли п‘янкі слова і звуки…

А на останок я скажу:
Прощай. Любить не зарікайся
і марно спокою межу
уже здолати не старайся.
Так наостанок я скажу…

29.11.2016

Я намалюю краплями портрет
на склі віконнім в пору дощову.
Він збереже моїх думок секрет,
яким останні роки я живу.

Я намалюю твій дівочий стан
і ніжні пустотливі твої руки,
і гострий погляд крізь густий туман,
і пісню серця з нотками розпуки.

Я намалюю жадібні вуста,
що завжди так бажали поцілунку.
Картину цю я бачу неспроста,
вона мені бринить надії трунком.

19.07.2017

Не дивись на жіночі принади
як на ласощі й море утіх.
Все, що маємо, буде позаду,
що попереду – думати гріх.

Не дивись на чуже й епатажне,
як буває, вальяжні коти,
бо ніяка сама не покаже
те, на що й не очікуєш ти.

Не дивися, бо це аморально,
все хороше – одному собі.
Не журися, хоча і печально
залишати її у юрбі.

Не дивись на жону як собака,
що забув, де масли заховав.
Яничар бойової атаки
пам'ятає, за що воював.

І як огир не п'яль на кобилу
косе око. Піймай за узду
і дивися на яблука білі,
а не фіги у райськім саду.

Не дивися на неї ніколи,
як вона, наче баба Яга,
де б у гречку не стала нога.

І гляди мені! Буде крамола
не тоді, як вона напівгола,
а коли абсолютно нага.

                              2012

***
Немає як апелювати
мені чужому – перехожій.
Найлегше чути і мовчати.
Не «вопіющим» воювати,
але і змовчати негоже.

***
Не заважають неживі боги
служити слову і годити Музі,
але перевелись запеклі друзі
і завелися любі вороги.

***
Сліпа Феміда і глуха.
Такі у неї вади.
Але тому вона й така,
що краще пацю, ніж бика,
на сало годувати.

***
Пора тікати за тини.
Уже закочують штани
і голови, і глави,
і бувші, й нинішні пани.
І роздаються ордени
наліво і направо.

***
Перевибори? Нічого.
Знову саме ті,
що ідуть до перемоги,
мочать мера бойового
у його смітті.

***
Кому, – ура! Кому, – ганьба!
Іде підпільна боротьба
за взятки і калими.
І не гидує голитьба
законами дурними.

                              2017

Кон’юнктури у мене немає
і тому не пишу я «поез»,
бо ніхто їх уже не чекає
і поезії не замовляє,
та не лаю себе, коли без
ремесла непутящого скнію
і чекаю на неї одну.
А коли од жари одурію,
то й ніяке до ночі утну.
Головне, аби рима охайна,
луки, озеро і вітерець…
І, буває, захочу – негайно
уявляю хороший кінець.
Не тому, що мені, бойовому,
захотілося миру в раю,
а тому, що люблю я солому
і травинки, буває, жую.
Запряжу віслюка в колимагу
і поїду на ній горілиць.
Як ніхто не звертає уваги,
не цураюсь веселих дурниць.
Хай полають за ці обертони
і поети, і панії ті,
що не знають мене у житті,
та навчають хорошому тону.
Дуже дякую. Так воно є,
що поету не треба таланту.
Пам’ятайте про небо моє,
поки інше тримають атланти.

……………………………..........
Мої очі – іще голубі
помічали, що небо зелене,
і дивились угору щоденно.

Епітафію пишу собі
не на камені, а на горбі,
де усе промовляє за мене.

                              07.2017

Я пожалів її одразу.
Вкусив тоді кохання ґедзь.
Вона ж ридала від образи -
Її обквецяв горобець.

Утер заляпаного писка,
Завів до хати на чайок.
Вона ж віддАлася без писку.
Та це - пролог. А ось урок.

Вона - фінансова тигриця.
Все інше - непристойний звук.
Є гроші - мацаю сідниці,
Немає - вистачить і рук.

У неї мамині манери
Володарки, а не слуги.
Гребе авансом і без черги,
А я оплачую борги.

Щоранку порожньо в кишені,
Зникають навіть мідяки.
На гроб одкладені "зелені"
Попали їй у п'ястуки.

Із хати вимело сервізи,
Каблучки, техніку, книжки.
Зате до штатів має візу
Та шуби норкові важкі.

Реве недолі пилорама,
Розлучення, гризня, суди...
У серці смуток грає гами
І мавки кличуть до води.

Бубнявіють жалобні сльози.
Але раптово із небес
Упала цяточка на носа,
І я - ожив! Окріп! Воскрес!

Не встиг уплакатися гірко,
Піти втопитись у ставу.
Дала мені хустинку жінка -
Із нею нині я живу.

Вже не болить. Усе в порядку.
Душа пройшла важкий етап.
Лише залишився на згадку
Кігчастий слід звірячих лап.

В душі цвітуть троянди, маки,-
Нарешті витягнув туза.
Несуть ворони віщі знаки,
Дарують людям чудеса.

18.07.2017р.

Молилася тюльпанно Роксолана
над благородним тілом Мустафи…
«Хуррем-хасекі»… «Радісна султана» -
улюбленка газельної строфи…
«Аллах акба́р!»** - вжахнулася Європа
шляхів господніх полинам гірким:
Історіє, чи ж раз давили хлопа –
та щоб синів, та з власної руки!..
Іди й вертай, наддужий Сулеймане!
«Джіга́д»*** зове… Гнуздай прихильний час! –
(а ти в сітях любовної омани
сотвориш зло… При чому тут Тагмасп)?!
Казна пуста… Бунтують яничари…
Мовчить в петлі «діль-си́зів»**** Ібрагім.
Османів трон гризуть дрібні почвари,
а доконає… «П’яний» син Селім!
Вартуй, Великий, кару Немезиди! –
(мечеті вглохнуть… Збуриться Пророк…)
Печать лукавства і печать обиди –
коханих уст щербетовий ковток…

…Твій флот розтрощать десь аж під Лепантом.
Помреш біля Сиготу в самоті…
Історіє, над древнім фоліантом
Прости в е л и к и м їх путі круті!
Кривих підков тьмяне кровозмішання,
чи дотик до дитинного тепла –
пошли в е л и к и м крихту подаяння:
ах, «інш алла́»*****… «лла і́лла і́ль алла́»…******
У мінаретних відзвуках «аза́ну»*******
прозоре «соль» надривне змінить «фа»,
коли над Сенсебілем Роксолану
царевич перестріне… Мустафа…

Розмиті фрази… Фрески кольорові:
я бачу – к р о в!.. Я бачу м о р е крові!

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)