Ми часто
не усвідомлюємо небезпеку
власного необережного
слова…

***

Вони були молоді,
юні були
і прекрасні…
Вона жартувала з хлопцем,
Часто брала на кпини…
Він все сприймав покірно,
якось сказав, що -
«годі»,
більше терпіти не може.

Вона легковажно сміялась:
"Кохання до мене позбутись
не здатен ніхто на світі..."

Він посміхнувся сумно,
Очі його золотисті
колір вбирали ночі,
сяйво в очах згасало -
зорі вмирали в небі…
Він почуття позбувся,
наче в собі зламав щось...

Вона закричала:
«Не треба,
більше такого ніколи…» -
Пізно, занадто пізно…

Сили дійшли до краю,
"перегорів" хлопчина,
вмерло нараз
кохання.


Не легковажте, не грайте
Інших людей почуттями.

У старій вітровці Вовка
заховав доляри,
а дружина ту вітровку
віддала бомжарі.
Безпритульний за заначку
купив дачку, тачку,
на околиці квартиру,
автомат й сокиру.
Віддубасив Вовчик Раю
розбазікав дещо,
лиш єдине утішає
це кондрашка в тещі.
Теревенив достоменно -
все ж таки, приємно.

Глобальні події епохи,
де кров’ю омита земля,
де війни брутальні, жорстокі
людське спотворили ім’я.

Не хоче вже Всесвіт мовчати.
Цю кару, мабуть, надіслав
за те, що вбиваємо брата,
заради мерзенних забав.

Вбиваємо пострілом, словом
за погляди інші й думки.
Не маючи розуму й волі,
пізнати життєві стежки.

Глобальні події епохи,
де вірусів злет та ганьби.
Падіння людські анітрохи
не спинять бажання стрільби.

Вказівки та поклики Неба:
звернутись до мудрості треба!

29.03.2020

- Здрастуйте, мій лікарю хороший,
Третій тиждень валер"янку п"ю…
Ось, візьміть, мої, будь ласка, гроші,
Я Вам душу виплачу свою.

Так самотньо всі минають ночі,
Аж сльоза, буває, набіжить…
Третій місяць чоловік не хоче
Ізі мною повноцінно жить.

Вже йому й "дракона" купувала,
І стриптиз крутила - хула-хуп,
Стрілка ж на пів-шостої як впала,
Так уже й не дивиться на пуп.

І сказала лікар: "Непорядок!
Чи у сплячку впав, як той ведмідь,
Щоб оцій біді тяжкій зарадить,
Мушу з ним сама поговорить!"

- Бачу, що мужчина Ви – нівроку,
Так чого ж, немов без крил – орел?
Ви дружині завдали мороку,
І в коханні все не "very well"?

- Ви така вродлива, пані лікар,
Я нічого не втаю від Вас…
Секретарка молодого віку
На роботі в мене – вищий клас.

Стегна в неї хтиві, аж веселі,
Я їх роздивляюсь залюбки.
Попкою вона, як ті моделі,
У повітрі пише вісімкИ.

І очима водить ота Ната,
Мов на морі в темряві маяк…
- Будемо роботу починати, -
Вам спочатку каву, а чи як?

Починаю день із гарних звершень,
Ой, з натхненням попрацюємо –
Гарно "ачияк" ми зробим спершу,
А тоді вже й кави поп"ємо.

День минає, знов заходить Ната,
Стегнами погойдує відтак.
І уважно почина питати:
- Ви уже додому, а чи як?

І щоб все закінчити чудово –
На столі лишаємо печать –
"Ачияк" повторюємо знову,
І спокійно йдем відпочивать.

Я на п"ятий поверх піднімаюсь,
А на третім, спершись на косяк,
Вже стоїть сусідка і питає:
- Ви уже додому, а чи як?

Я чомусь не можу її лаять,
Хоч і не належу до гуляк,
Перса апетитні вона має,
То ж і з нею робим "ачияк".

Вранці теж запитує нерідко,
Вигляда мене й дає вже знак:
- Біжите сьогодні дуже швидко
Ви вже на роботу, а чи як?

І отак – щодня, мій доктор милий,
Скільки, бач, дружині перепон,
Забира цей "ачияк" всі сили,
Став я вже, як вижатий лимон.

…Лікар розуміюче киває,
На столі з"являється коньяк.
- Що ж робить? Їй-Богу, я не знаю,
Будем лікувать Вас, а чи як?!

12. 03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

серед садів… захованих плодів…
вуглиною і глиною стираюсь…
стараюсь… не бентежу юних дів…
рабів обходжу і царів цураюсь…
у мене свій край світу у душі…
і зе́млі триєдині… тридев’яті…
баддя води і каганець у хаті
і дотики таємних ворушінь…
то віще слово вище за печаль
очищене… не знищене чутками…
а вибгане суворими нитками
різцями закарбоване в скрижаль…
містерія святої простоти
святої пустоти і марнотратства...
перлинами казкового багатства
зростають в серці зерна самоти…

Так, це Бѐрґамо, Господи…
Те, яке я відвідував та любив:
за Доніцетті на тлі гобеленів,
романський стиль.
…По знелюднених вулицях –
лиш військові машини,
а в них – гроби.
Скільки люду
коронований вбивця занапастив!

Папа Римський
лише з екранів звернеться до вірян.
У такий же спосіб – Думенко,
за ним і Шевчук.
Заклик перших осіб – через кордони, через моря:
повертайтесь, мовляв, бо не встигнете,
хто ще не чув?

І ніхто не знає, чи Земля утримається на китах,
чи хвостами не скинуть її вони в космічну безодню.
І єдине, що радує: потроху оговтується Китай.
(У добірку новин
ще й такі потрапили
епізоди).

Тривога охоплює душу –
у пеклі прокинувся Вій.
Та хочеться жити і мушу
радіти оказії цій,

що буду гадати на гущі,
чи буду до літа живий,
чи, може, в розореній пущі
очікує затишок мій.

Та поки із півночі віє
і суне із моря війна,
не гасне надія ясна.

У небі Ярило яріє,
і злаки посіє Месія,
і зі́йде зорею весна.

Вже мого росту сягнула лобода.
Вже схили забілила конюшина.
Вже квітом зайнялися дерева.
Кінерет досягає лінії червоної...
Радіти б тільки первісткам Весни,
Радіти б тільки й молодіти,
Якби не те, що лихоманить світ
І назване короною глумливо.
Царям і королям вона як атрибут ,
А посполитим - як набридле дишло,
Що не дає привільно жить і дихать.
Відкіль вона, корона навісна?
Чи, може, це прозорий натяк Божий,
На те, що людству воювать негоже,
Що час єднать – не розгуртовувать людей.

"Так буде з кожним,
хто знатиме ознаку
віддаленості від власної хати
знаку Сонця, значень Сиріуса,
невизначеності гомо космосікуму…" –
сказав би я,
коли б не Ти.

12,15 серпня 1991 р., Запоріжжя

Сьогодні в День Сміху
Усім мати втіху
І радості міх величезний.
Великого щастя,
Хай кожному вдасться
Бути щасливим й веселим.

А горе та війни
Нехай геть відійдуть
І сонечко миру засяє.
Любові й надії,
Хай збудуться мрії,
Кохайте і вас хай кохають.

2019 р.

Перемогли квартал і вулиця,
настали нині дні сумні.
Все продається і купується,
а справа – лише у ціні…

Сьогодні день дурня. А вчора?
Здається у нас він щодня.
Пустіє державна комора
На хліба не буде зерна.
По норах забились, як миші
І скотча на рот нятягли,
Дзумить необтяжливо тиша
Прокльонами баби-яги.
Давай, наливай по маленькій.
Чаркуються нині чи ні?
Сивуха у тебе біленька,
Гурки у росолі смачні.
А чом не хлебнути багато?
Допоки не з’явиться сказ.
День дурня воно ж таке свято…
Мов Пасха для кожного з нас.
01.04.20р.

Наче півня співучого гребінь
Чи із сушених фруктів узвар, –
Багровіло над обрієм небо
І згасало в мереживі хмар.
І пітьми мерехтлива навала
Виповзала на стишений шлях, –
І зливалися з сутінню далі,
І нестерпно рябіло в очах.
І ховались навпомацки швидко
Сірі тіні по звичних місцях, –
Залишався на дзеркалі шибки
Лиш відбиток чийогось лиця…
28.03.20

...Всадови себе в клітку
Випни душу і з’їж
Самотині об’їдки
Підмете хтось на вірш…
І цей хтось ближній родич
Ворог лютий свобод…
Де капкан, там і здобич -
Змиє дощ - епізод…
31.03.2020.

Це було, говорять люди, у часи далекі,
Коли в світі панували римляни і греки.
Тоді, кажуть, їхні боги іще мали силу
Та, бувало, навіть, часом по землі ходили.
І простому, кажуть, люду траплялись на очі.
Про один такий випа́док розпові́сти хочу.
Забажала раз Венера чи то Афродіта,
Опуститися на землю, світом походити.
Подивитися на смертних не з гори, із неба,
Показати, поміж іншим, яка гарна з себе.
Одягла (звичайно ж, жінка) найкраще що мала,
Черевички гарні взула, що до свят тримала.
І пішла, неначе пава, світом погуляти,
Подивитися на інших, себе показати.
Звісно, людям стріча з нею була ціле свято,
Назбігається, бувало, звідусіль багато,
Бо краси тоді такої не бачили зроду.
А їй дуже тішить серце, що гарна і модна.
Тож ішла, не зупинялась ні на хвильку, значить,
Щоб красу її побільше люду могло бачить.
Виставляла хітон гарний, дуже гарне личко
Та найбільше золотії модні черевички.
Хоч богиня, але жінка, то усім відомо -
Йшла шляхами і степами не знаючи втоми.
Лиш тоді прийшла до тями, врешті зупинилась,
Коли в лісі у густому одна опинилась.
Аж тоді відчула втому, черевички зня́ла
І, улігшись на травичку, спочивати стала.
Спить утомлена богиня, сили набирає,
Стоять модні черевички, на сонечку сяють.
Пролітала тут зозуля, черевички вздріла
І собі такі гарненькі мати захотіла.
Підлетіла, один взула – великий, нівроку,
Але ж гарний. «У одному політаю поки!»
Летить лісом зозуля та, крилами махає.
Злетів з лапи черевичок, упав та й немає.
Політала, пошукала. Та ж кущів до біса.
То уже не відшукаєш, що пропало в лісі.
Подалась тоді зозуля ремеза шукати.
Він умів найкраще в лісі гнізда собі ткати.
Не якесь там кострубате одоробло в нього,
А таке, що більше, мабуть, і нема ні в кого.
Прилетіла, каже йо́му: «Черевички хочу.
Сплети мені такі ж самі, щоб сліпили очі.
Щоб всі заздрили у лісі і такі ж хотіли.
Полетіли, глянеш, може, які?!» «Полетіли!»
Знайшли вони черевичок той, що залишився,
Походив навколо ремез, добре обдивився.
«Добре, - каже,- зроблю тобі черевички схожі,
Не із золота, звичайно. Того я не можу».
Сплів з соломи черевички, приніс до зозулі.
Та побачила, зраділа, та на лапки взула.
І зробилася зозуля в лісі модна птиця.
Лиш вона у черевичках – було чим гордиться.
Перестала вити гнізда, бо то, бач, не модно,
Підкладала свої яйця до кого завгодно
Аби самій було часу по лісу літати,
Усім птахам черевички свої показати.
А, тим часом, що ж Венера? Виспалася, встала,
Бачить: один черевичок. Другий пошукала,
Не знайшла. Але в одному ходити не стала,
Залишила та і боса подалася далі.
З черевичка, що то значить, коли божа сила,
Орхідею, дивну квітку вона сотворила.
І та квітка (от що дивно) не розквітне поки
Їй не виповниться, бачте, вісімнадцять років!
Ну, а що зозуля наша? Літала, літала,
Уже усім черевички свої показала.
Вже минуло з того часу вісімнадцять років,
Коли звістку дуже дивну рознесла сорока,
Наче бачила у лісі, може й невеличкі,
Такі ж самі, як зозуля має, черевички.
Дійшла звістка й до зозулі, полетіла, бачить,
Черевички ще гарніші ніж у неї, значить.
А яка ж то жінка буде щось таке носити,
Якщо може таке ж саме на іншому стріти.
Скинула ті черевички, викинула люта.
Та за стільки літ устигла геть усе забути:
І, як гнізда треба вити, пташенят ростити,
Тож і стала одиноко зозулею жити.
А ту квітку з того часу так і називали –
Зозулині черевички. Іноді, бувало,
Ще Венерині. І квітне дивна орхідея…
Та не знаю, що є правда з легенди цієї?!

Фантасмагорія


Любовне нездоров’я
розірвало мозок,
Страждання –
хвороблива насолода,
Муки –
злої негоди
пестощі …

***


У хащах здичавілого саду
чорніють
лахміття одягу на гілках,
Клапті душі на землі, наче листя,
розкидані...
Демони - душежерці,
Злижуть, висмокчуть, вигризуть
клаптики
до останього,
навіть уривків спогадів
не залишать.

Треба поспішати,
зовсім без душі лишатись не можна:
інакше, навіщо усі страждання…

Зелень,
зелень серед колючок,
серед гострого гілля…
Кров руда
на
трави-квіти капає,
омиває, ферментує,
перетворює на страшний
трунок.

Коханий любить,
дбає,
але
не полишає родину,
не засилає сватів …

Скривавлені руки мнуть зілля,
любовна хвороба розриває мозок:
«Не засватана, не пошлюблена».

На власній крові
замішане зілля,
втілить у дійсність
моє безумство:
Невдячного здолаю,
зв’яжу його неволею…

Собі сама
сватів зашлю
чарами…

Цілуватиму себе – його
вустами,
Пестити себе
буду – руками його…
Змушу
піти з родини,
пошлюбити мене,
А потім,
занапастивши
грішну душу свою,
хоч у прірву…
…………………………………

Хто
блукає
Занедбаним садом? -
Я,
Обіруч
Із
Власним Божевіллям…

Хоч серце жваво стукотить
Без стомлення ознаки, –
Ані турбот, ні суєти,
Ні задумів ніяких.
Вже десять днів мине ось-ось,
Як стало трохи жаско, –
Радію, вгледівши когось
Загнузданого в маску.
А він тікає, мов мара
Якась ві сні від мене
Чи сиротливо завмира,
Як в тексті нотабене.
Отож ніяк не розберу
Без сили інтуїцій –
Чи він веде зі мною гру,
Чи зустрічі боїться?
Спішить, неначе день за днем,
У хатні перехови, –
Услід кричу: Ще поживем
І виживемо знову!..
Повзе невидима чума
І медиків конфузить,
Бо ліку звичного нема
Сьогоднішнім недужим.
27.03.20

Перша брунька, перша цьомка –
То весна.
Плеще, плеще у долоньки, чарівна.
І сокоче, і цвіркоче горобцем:
«Хочу, хочу, хочу, хочу бруньок ще».

Друга брунька, друга цьомка –
То весна,
Королева, в місті Лева, чарівна.
І співає, і цвіркоче наш трамвай:
«Хочу, хочу, хочу, хочу в ліс і гай».

Третя брунька, третя цьомка –
То весна,
Вся в обновах, кольорових, чарівна.
І сокочуть, і цвіркочуть малюки:
«Хочем, хочем, хочем, хочем до ріки».

Заплакала Хмаринка над Землею,
Ронила сльози вниз свої дрібні.
Може повівся хто нечемно з нею?
-Образив хтотебе? - скажи мені.

-Це Втерець гонив отак мене,
Втомилась я і хочу відпочить.
-Та заспокойся і не думай про сумне,
Хмаринко й більше сліз не лий.

Дивись он Сонечко гріє твої боки,
Всміхайся вдячно ти йому в отвіт.
Високим нехай буде і легким
В безмежнім просторі, Хмаринко твій політ.

2020 р.

Хочеш правди? Добре, розкажу
Скільки вона коштує сьогодні.
Запрягає ліліпут олжу,
Їде в рай (на цирк уже негодний).

Голова в короні! Тру-ля-ля!
У руці скіпетрик з маракуйї.
Фокус-покус ловкий! Тіко глянь!
Був на сцені, а тепер грабує!

За коронавіруса татьбу
Заховає банда із любов'ю.
Цить! Іди на кухню бу-бу-бу -
Тарганам жалітися на долю.

По приколу голосок дурко
Дав паяцу, бо ума палата.
Бідний, бо дурний - такий закон.
А дурний - одвіку небагатий.

31.03.2020р.

Стовпи стогнали, вкопані в степи,
прострумлено, заглиблено в роботу.
А дні стояли, мов старі снопи,
мов скитські баби, мов свічки́ без ґноту!

Спливла війна в криваву круговерть,
і тиші так нечувано препало
на ті лани, які скосила смерть,
до всіх отців, яких вона приспала!

По голокосту з кожного села –
і до́ста струму йде колючим дротом!
Багряна хура куряву зняла́ –
то тхне колгосп і пре гнилим болотом!

Великий біс з маленького кутка
з’явився в світ, розмножився у людях!
Хоч праця й є, та тільки не така,
щоб після неї птах співав у грудях!

За тим останнім покликом землі,
якої ні онук, ні син не чують, –
то Отчий Труд ті Вічні Мозолі
на штурмі ча́су всіх чортів бичують!

6 лютого 2001 р., Київ

А цім, що вірус, що чума
Не візьме їх і срібна куля.
У кого Совісті нема,
Тому й земля ув очі муля.
Ось-ось у шурхоті купюр
Здійсниться мрія депутата…
Народ посадять до баюр
І скажуть: «Ми не винуваті!»
Землю поспродують ж*ди
Хо*лу очко намажуть салом…
Читач, у цьому винен й Ти!
А в решті все уже дістало.
31.03.20р.

Вже свіжа зелень всіяла кущі,
І цвіт укрив усміхнені дерева.
Весна іде – квітуча королева
І променями лагідно блищить.

І мліючи від пестощів любові,
Вилискують на сонці в яснині,
Об щоки труться котики вербові,
Навіюючи радощі земні.

Зірветься раптом вітер крижаний,
І нажене хмарин у далеч сіру…
І світ накриють хмурістю вони,
Немов у них вселивсь коронавірус.

Людських переживань гіркий потік
Сумними пасмами по небу тік.

30 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Задзеркалля

Задзеркалля,
Страшніше
за пекельне провалля -
Нескінченні
терпіння його та
чекання,
Кожне серце,
кожну душу,
наче пристріт,
Оберне
Навиворіт!

............

Задзеркалля
видається
жаданим
тим,
для кого воно,
Як для Кота
Сметана!

***

Привид

Стоїть на перехресті
Привид,
Цей Привид
нікого не кривить,
Нікому не робить
кривди,
Для кривди
навіть не шукає
привід.

У Привида
добра душа,
А міг би і налякати
не на жарт!

Я знаю дівчину, мовчання
Утома тяжкая від слів
Панує маревом сіяння
Зіниць розширених вогнів

Її душа відкрита спрагло
Лише віршам дзвінким, як мідь
Життя пересічне, огрядне
Минає гордо, мимохідь

Легка, нечутна, некваплива
Не йде, а начебто пливе
Не скажеш, що вона вродлива
Та щастя все у ній моє

Вона сумна в години млості
Та має блискавку швидку
І сни її чіткі та гострі,
Як райські тіні в пеклі на піску

Коли жадаю я свавілля
Я йду сміливо пити всі
З солодким, мудрим болем зілля
Знемоги й марення її

літо, 2018 рік

Природа вмиває нечисте обличчя,
Відкашлює з бронхів, виймає з кишень.
Смирення скінчилося, впала у відчай,
Та врешті із миші зробила мішень.

Терпіла допоки не влізли у вуха,
Не вигризли нір, не нагадили в них,
Творіння від смороду мучить задуха,
Життя задихається в ріках брудних.

Щороку воно незворотно німіє,
Лиш чутно, як гучно рубають ліси.
Звалила планету важка пневмонія –
В легенях у неї людські голоси.

Людина розумна, вінець і господар
Від власної свити ховає лице.
Природа корону дістала зісподу,
Бо їй в печінка́х царювання оце.

А вірні вважають, що обрані Богом,
Що їх берегтиме «приборканий бог»
Вони висувають до Нього вимоги –
Немов із підлеглого стягують борг.

Та Бога не варто тягнути за комір,
Щоб мив нашу слину із власних ікон.
Він автор тих самих природних законів,
А ми поважаємо Божий закон?!

Що воно за квітка синьоока
На стеблі високому росте?
Я спинивсь від неї за два кроки,
Озирнувся на чотири боки,
А спитати ні в кого, проте.
Тож зламав собі цупку стеблину
З квітками та і подавсь в село.
Думаю: когось-таки зустріну
Й запитаю про оцю рослину.
Справді, й півгодини не пройшло,
Як почулись голоси від ставу.
Я зі стежки повернув туди.
Бачу: пастухи готують страву,
Аромат доноситься «на славу».
Череда вляглась біля води.
Підійшов, чемненько привітався.
Хтось й мене «до столу» запросив.
І, обід ще доки готувався,
У господарі́в я запитався,
Що ж за диво-квітку я зустрів.
Глянув дядько з вусами на неї,
Посміхнувся: «То ж Петрів батіг!»
Здивувався я із назви теї
Та уже ж і далі гну своєї:
«Хто ж їй таку назву дати міг?»
Той погладив свої пишні вуса,
Зазирнув було до казана:
«Ти, напевно, не сільський, дивлюся.
В нас тут від малого до бабусі,
Ні для кого то не новина,
Що ця квітка від Петра святого
Свою назву має». «Як же то?»
«Ти присядь. Не знають правди ноги.
Та послухай, що воно й до чого
Розкажу. Підправить, може, хто?
То було у давнину далеку
У селі… Де саме? Бог то зна.
Людям працювалося нелегко,
То дощі, а то скажена спека…
То й для наших місць не новина.
Але якось сіяли, збирали
Потом весь политий урожай.
Тож і хліб та і до хліба мали,
Навіть, лишки часом продавали.
Головне: працюй та не зівай.
Але якось вийшов рік невдалим:
Навесні дощами полило
Та, зерно ледь наливатись стало,
Комашня якась поналітала,
Геть поля обсіла. Все село
Кинулось врожай порятувати,
Вже й ганяли комашню оту,
Віниками бралися змітати,
Щоб ногами на землі топтати.
Та в одному місці ледь зметуть,
Як вони в другому знов насядуть.
Бачать люди: урожай пропав.
Що робити? Як тут дати раду?
Тут якраз ішов через леваду
Сивий дід. Кудись він простував,
А над ним метелики кружляли,
Наче в казці. Зупинився люд.
Бачили в житті вони чимало,
Та такого з ними не бувало.
Підійшов дід, зупинився. Тут
Врешті хтось спромігся на слова:
- Хто ви, діду, і куди іде́те?
Ще хтось: - Ви не чарівник бува?
Дід всміхнувся : - А які дива?
- Де ви цих метеликів веде́те?
- Я собі дорогою іду,
А вони летять, створіння Божі.
Вам здалося, що я їх веду…
Ви ж, я бачу, втрапили в біду.
Почекайте, я вам допомо́жу.
Він тоненьких прутиків зламав
І пішов понад межею полем,
Цвьохав ними, комашню здіймав,
Хоч не бив, як череду займав
І вона кружляла вся навколо.
А, дійшовши до межі, старий
Викинув той прутик попід ноги,
Інший взяв і по межі другій
Знов пішов. А понад ним весь рій
Полетів , як хмара, до дороги.
Як скінчились прутики, тоді
Й комашня із поля геть пропала.
У старого усміх в бороді.
А в селі увесь народ радів.
Дідуся́ запрошувати стали.
Але він, напевно, поспішав.
Лиш спитали, як же його звати.
Він Петром тоді себе назвав,
Випив воду та й попростував
Щось, мабуть, по світові шукати.
Прутики ж ті скоро проросли,
На тім місці, де тоді упали.
Синьооко влітку розцвіли,
Від напасті поле берегли,
Тож Петрів батіг їх і назвали».
Помовчав, і мову знов повів:
«Чи цикорій довелося пити?»
«Так, у місті дядько пригостив».
« А ти знаєш, він його зварив
З кореня цієї саме квітки».
Я не став лишатись на обід,
Дядькові подякував й подався
З думкою: який безмежний світ,
Хоч прожив уже чимало літ,
А, дивись, про щось нове дізнався.

Ти квітка сонячна гілеї,
чарівна усмішка твоя.
Шалена, дика орхідея,
рожева лілія моя!

Тендітно-мила, ніби пташка,
зелена повінь, неба синь…
Волошка, польова ромашка,
в моїх долонях відпочинь!

Не говори мені «кохаю»,
йди просто поряд все життя.
Я мрії кращої не знаю,
як наше спільне майбуття!

Корисна річ страховка
( про Вовчика промовка),
тим паче, на заводі
механіку Володі,
від злої примхи долі,
преміювали поліс.
Ще не пройшло й неділі,
"щасливчик" на весіллі
не дожувавши шкварки
попав під іномарку.
Відтоді з ним нещастя
траплялись дуже часто.
То злодій вріже в пику
в під'їзді. Як на лихо,
впаде з небес цеглина
на голову невинну.
То курка клюне в око,
а бідному морока,
то сказиться корова,
а постраждає Вова.
Тарган залізе в вухо,
то вкусить - цеце муха.
Пожар, потоп, напевно,
чинилися б щоденно.
За травми побутові
на лікування Вові
відшкодували б гроші,
бо Вовчик наш хороший.
Жаль, кинувся невдало
під шину самосвала.
Ні, не загинув Вовка -
скінчилася страховка...

Розчісує вітер волосся мені,
А небо вплітає хмарину,
І я вже лечу наче в дивному сні,
В блакить світанкову полину.

І сонечко ясно цілує вуста,
До серця мене притуляє,
І пагони світла в душі вироста
Із зерен, що Бог засіває...

Мить й промінь-смичок доторкнеться землі,
Карпати заграють, мов скрипалі...

Коронавірус… Маски, рукавички,
Санітарія, антисептик, відстань…
Вакцин немає. Ліки із аптечки
Не допоможуть… Спорожніле місто
Затихає. І до біса звички…

Завмерло все… З уяви виринає
Руда чаклунка в білій сорочині,
Струнка, гнучка, із розписної скрині
Мішечки трав засушених виймає…

В макітру кидає солодки і нагідок,
Ромашку і аїр, кореневища,
Дріб чистотілу, ще якихось квіток,
І чебрецю, що винесла з горища…

Се томиться з водицею в печі…
Чаклунка ж випікає калачі
І конопляним маслом приправляє…
По склянках із макітри розливає
Відвар духмяний…. Духом присипляє….

….Із кардамоном каву заварю -
Над джезве ароматний серпантин…
Доп’ю і келих свій переверну,
Поворожу на бісів карантин…
В чаклунському видінні залишуся,
В рудої відьми дечому повчуся -
Життю радіти попри сто причин!!!!…..
Нудьгу морити в травах на пару)))…..

© 03.2020

ТРИ ДИВА УСМІШКИ

Ми всі всміхаємося вічності у вічі
Завжди́ самотньо й неодмінно тричі.
В утробі людства крізь серцебиття…
І криком немовляти. Вди́хом у життя
Неусвідомленої яви в долеску́тій вінчі
З його марно́тами і сенсами. В цій січі
Миттєвостями вщент покраяне буття
Жбурне так блискавично майбуття
В минуле вже, в коли згоряють свічі…
Час швидкоплинно заковтне. І таємничі
Враз розчаклуються всіх істин відчуття
В скорботній посмішці у вічне. У злиття
З незна́ним Всім й Нічим у потойбіччі…
Три у́смішки… Три дивовижні стрічі…

Павло Гай-Нижник
30 березня 2020 р.

В усіх обрядах світу будь святим.
Не зневажай святих обрядів світу.
Якщо кохаєш – я твій побратим.
Коли знена́видів – спіймай і бійся вбити.

Хтось – представник яскравих модних риз.
Хтось – кутюр’є своїх тонки́х заду́мок.
І поки світ не покотився вниз,
не поспішай приготувати трунок.

Хай уночі настане дивна мить
розгрому сумнівів з єдно́го вдару щастя –
так зникну я, так інший повістить,
що твій пасьянс зі мною не розкласться.

Обряд прощання – світлий не кінець,
а тільки крок до звільнення сердець.

18 травня 1997 р., Богдани́

Розквітає морелеве диво,
Наче вкрили дерева сніги.
Ми з тобою, кохана, щасливі
Дай напитися губ до жаги.

Найвідчутніша спрага кохання
Хай з роками вона не мине.
Я тонкого торкаюся стану,
Напої-но, голубко, мене…

Поєднав нас п’янкий поцілунок
Там де небо таке голубе
Відчуваю і нині той трунок
Та сильніше кохаю тебе.
27.03.20р.

Уся компанія моя –
як не лелека, то синиця...
І де ті циніки взялися,
якщо усі такі як я?

Із далини усе одно,
кого послати до Ереба,
коли чорніюче гузно,
буває, ляпає із неба.

Бо я і є апологет
читацького імунітету,
коли задрипані сюжети
клонує нібито поет.

Аполітичні чистоплюї
одне одному сучать дулі,
але співають в унісон,
бо не багато треба тями
себе вважати павичами...
і в цьому – є таки – резон.

03/20

А до фінішу березень вже добіга,
Пора квітню дорогу давати
І не падати білим холодним снігам,
А струмочкам веселим співати.

І запахнути ніжно отак на весь ліс
Квітонькам, що медунками звуться
Та до себе приваблювать крихітних бджіл,
Меду щоб наносили у вулик.

Ніжним-ніжним серпанком окутати ще
У саду молодесеньку вишню
І пуститися теплим весняним дощем,
Прислухатися, як земля дише.

Бо вона дає силу посівам отим,
Котрим згодом хлібами шуміти,
Зелен-травам і квітам чудовим таким.
Всеце бачиш - і хочеться ЖИТИ.

2020 р.

Мережать хмари пелехаті
Небес високих широчінь,
А вітер ширить аромати
Теплом розбуджених цвітінь.
Краса сліпучо білосніжна
Покрила землю й небеса, –
І породила в думах ніжні
Та милозвучні словеса.
І звеселяє, і бентежить
Мої принишклі трохи дні
Ця невичерпно-безбережна
Духмяна повінь навесні.
Хмарки шурхочуть наді мною,
А цвіт іскриться і п’янить, –
Я захлинаюся весною,
Життю радіючи щомить.
26.03.20

Не володіть – підвладним буть волію,
Без роздумів сповняти задуми твої,
Бо ти для мене життєдайна нива,
Дарована бозна за віщо Небесами.
Мовчазною любов’ю звіряюся тобі
І не чекаю відгуку словами.
Ну, що слова, як ти в одвіт
Обдарувала аж двома синами.
Та, якщо можна щось іще просити,
Без вибору проситиму Всевишнього
Додати стільки повноцінних літ,
Аби за щастя підвладним буть тобі
Наснаги й сил розплатитись вистачило.

Ти не знаєш хто мічений смертю цілований хто
Втаємничено бродить король той у чорній короні
І сидить і регоче сп‘янілий диявол на троні
Смерть ховає пробірки у полах старого пальто

Що лишається світу? - лише споглядати та жити
Заховати обличчя, наказати малим та старим —
Дихай глибше! Наш Бог цього року воскресне не всім
Дихай глибше! І може ми зможем побачити літо

Ти отримав сей час на думки на слова на любов —
Ти отримав його примусово але своєчасно
Чорне сонце на Сході зійшло та на Заході згасне
Нас диявол не візьме, ні разу ще не поборов.

© ТатаРівна, 2020

Я піду по гулких шпалах
Думати й зорить
В небі жовтім жару спалах
Рейок стрілка мчить

В залах станцій хмурих буду
Спати, тремтячи,
Як не витурять приблуду
Вартові вночі

А тоді мрійливий спогад
Прийде в сотий раз
Пані, що пустивши погляд,
Сіла в перший клас

Що красуні благородній
Вся моя любов?
Синьоокої безодні
Не побачу знов!

Розділю цю тайну з другом
Пожартую з ним
У той час, як вітер лугом
Теплий стелить дим

І з усмішкою гидкою
Він промовить: «Ба!
У сміття кинь книжку свою,
Бідна голова»

(оригінал - квітень 1912, переклад - 29.03.2020)

Руїна блимає з імли,
Хоча про неї геть забули.
Та не завадить, хоч коли,
Нагадувати про минуле.

Минув без користі урок,
Граблі присутні і донині.
Коли стрибаєш до зірок,
Опинишся у карантині.

Сонечко із неба уже добре гріє,
На землі травичка гарно зеленіє.
У таку погоду в хаті ми не всидим,
Тож пішли раненько до лісу із дідом.
Іти недалечко – проминули поле,
Вже й дерева голі то́впляться навколо.
Ідем по стежині, слухаємо пта́шок,
Які й не зважають на ходіння наші.
Вийшли на галяву. Боже ж, твоя воля:
Хтось ліловий килим простелив довкола.
Вітерець повіє, аромат доносить,
Аж у мене, навіть, закрутило в носі.
Аж сп’янів, неначе, медовухи випив…
Чи то хто ванілі у траву просипав?
Поки я на місці в захваті топтався,
На ліловий килим дід мерщій подався.
Зірвав жмут та й кинув собі попід ноги,
Став топтати й чую я із уст у нього:
«Топчу ряст, дай, Боже, ще мені діждати,
Щоби і на той рік міг його топтати».
Потоптав та й каже: «Давай і ти слідом!»
Все, що чув і бачив, повторив за дідом.
А тоді й питаю: «Що воно за штука?
Нащо ряст топтати? Звідки ця наука?
Та й взялася звідки в лісі ця рослина?»
«Щось питань багато у тебе, дитино.
Та, усім, що знаю, зараз поділюся,
Ти ж уважно слухай та мотай на вуса.
Оця квітка рястом зветься у народі,
Квітне вона різно, кажуть, у природі:
Квіти жовті, білі і блідо-бузкові,
Але найчастіше отакі – лілові.
Звідки вона в лісі отака взялася?
Стара оповідка в мене збереглася.
Колись біля лісу та й село стояло,
В ньому, кажуть, відьма одна проживала.
До пори, до часу ніхто і не відав,
Що ця мила жінка справді злая відьма.
Бо вона в селі тім шкоди не робила,
На мітлу сідала та кудись летіла
У другії села, там робила шкоду:
То корову здоїть, то спаплюжить вроду,
То дощі відгонить, що нема врожаю.
Ко́ротше – робила все, що забажає.
Ледве нічка темна, то вона й літає,
А уже під ранок назад повертає.
Мітлу поза комин, виспиться до ранку,
А, як сонце вийде, вже стоїть на ганку.
Кожному всміхнеться, кожного вітає.
Тож ніхто й не знає, що вона літає.
А був у селі тім чоловік-п’яничка.
Ішов якось мимо він темної нічки
Та й уздрів, як відьма у димар влітала.
В нього з переляку навіть хміль пропала.
Ледве дочекався ранку той п’яниця,
Став казати людям, що вона за птиця.
Але всі сміялись: менше пити треба,
Бо вже скоро й білка прилетить до тебе.
Ті його насмішки дуже зачепили,
Він рішив дове́сти, що не в хмелю діло.
Десь почув, що, наче, відьми ті літають,
Доки перші півні ще не заспівають.
Бо, як тільки півень та й закукуріка,
Прояви́ться в відьми її справжнє лико.
Кажуть, відьми довго молоді та гожі
Не тому, що тихо щось собі ворожать,
Полетять десь, знайдуть молоду дівчи́ну
І на неї скинуть років половину,
А в другої вроди заберуть нівроку
Та і молодяться аж до часу, поки
Вже не будуть здатні себе змолодити.
І тоді миттєво можуть постаріти.
Вчора була дівка, а вже бабця нині…
Дочекавсь п’яничка темної години,
Взяв під пахву півня з сідала й подався,
Біля хати відьми у садку сховався.
Тиха нічка темна, зірок, як гороху,
Сидить чоловічок, дрімає потроху.
Півень під пахвою теж собі дрімає.
А відьму десь носить, все її немає.
Вже й заснув би, може, чоловік, та раптом
Десь сова у лісі почала кричати:
«Ух» та «ух». Стріпнувся чоловік і бачить
Тінь якась у небі промайнула, наче.
Як скубне він півня того з переляку.
Півень як підскочить і на всю горлянку
Як закукурікав – аж луна від лісу.
І зненацька відьма тут де не візьмися.
Глянула сердито, рукою махнула –
Горластого півня наче і не бу́ло.
А вона другою махнула рукою,
На мітлу і зникла аж ген за рікою.
Вранці люди вийшли, а в саду під сливу
Сидить чоловічок геть старий та сивий.
Не берись, говорять як не знаєш всьо́го:
Відьма свої роки скинула на нього.
А в саду навколо цвіт розсіявсь рясно.
Тому його люди і назвали рястом.
Квітки його наче голова у півня.
І не знали люди, звідки вона дивна
Така узялася. Аж прийшов до тями
Чоловік, повідав. Та з тих пір ні грама
Не узяв до рота, став сумним і тихим,
Бо ж сам напросився, розбудив те лихо…
А, стосовно рясту, то говорять люди,
Що з тих пір розсіявсь по світах усюди.
І, неначе, в ньому збереглася сила,
Яка колись відьму було молодила.
І весною варто рясту потоптати
Й, навіть, смерть від тебе буде відступати.
Бо ти тоді станеш молодим і дужим.
Хоч у це, насправді, віриться й не дуже…
Де та відьма ділась – то ніхто не знає,
Може, десь по світу до цих пір літає.
Комусь скине роки, десь поцупить вроду.
І простій людині зловить її годі…»
Дід уже закінчив, далі в ліс подався,
А я все думками до рясту вертався.
І дав собі слово, йдучи за ним слідом:
Буду приїздити щовесни до діда.
Не лише для того, щоб погостювати –
А щоб із ним разом рясту потоптати.

Уривок з містичної поеми «Предтечі»

Виривай залишки совісті
із корінням,
інакше…

«Техніка виживання у Темних Світах»

***

Куди? – Сюди… Кому? – Тобі…
Крізь брудну кайму
проступають лише ці слова,
Надзвичайно Впливовий Чоловік
Заціпенів.
Конверта сяк-так
Розірвав…

Колір обличчя
змінювався
від червоного до білого…

Викотився перстень
із печаткою:
череп, у зубах – ніж
(надії облиш)…

Очиці спалахують колючими
Промінцями
(зійшлися кінці з кінцями?)…
Годинник вицокує
бравурний( похоронний?)
ритм
у стилі проклять, а може –
молит -
ов...

Щоб ти був
здо -
ров!…

«Ти – наш, ти – наш,
Наш, наш,
аш,
ш-ш-ш -
Ти!

Не можна зло
безконтрольно лити,
Зневажив
усі чорні ліміти.
Боїшся, закляк?
Згадай цей Знак –
Символ заручин зі Злом-Божевіллям,
Символ Кари за Чорне Свавілля!»

Кабінет заблоковано,
Через щілини ллється кров,
Чорно-червона імла,
Тіла
пливуть,
вирок несуть:
«Ти нас убив, стратив, спалив,
Поза Чорним Законом став,
Тебе
Син Зла
Прокляв!»…

Зуби скрегочуть,
Чухатись хочуть,
Полюбляють, коли
себе
Об когось
Гострять,

Раз по п’ять, по 50,
По 125…

На
Владо -
тримача,
гарчать,
Розрива -
Ють...
Бенкетує Лють.


Вранці знайшли
у сховку банківському,
Застиглу, мов кисіль,
Кров безрадісну.
Звідусіль накопиченіі гроші -
еквівалент печалі,
При денному світлі
Черепами
Стали…

Лише таку валюту
приймає
Збродня - війна...
Це ( що давно вже не тайна) -

Звичайна
Грошова
Сировина!

..............

Не будь лихим -
Зазнаєш
Злам...

Не зли
Злом
своїм
Сили Зла!

Бабця плачучи прийшла
ввечері до хати.
Дід питає:"Де була?
Трястя твою матір!

Де була?" - Заладив дід,
баба неохоче:
"Я зомліла, а сусід
гірше поторочі.
Відволік мене за став,
думав помираю,
штучним диханням спасав,
тепер клопід маю".

"Чи ж не клопіт, розлучись,
як мене не любиш...
Не мели, старий, дурниць-
проковтнула зуби!

Думками в буремному знову Донбасі.
Здригається стеля від частих атак.
У розпачі, болі зростає хлопчак.
(У нього це коїться все на очах)
Та тільки розмови про мир не на часі.

Шість років не має від влади підтримки.
В Авдіївку вкотре приходить весна.
Замріяна миром, чекає вона:
коли ж закінчиться ганебна війна???
Та все не вдається закрити сторінку.

Втомилися люди у пошуках миру.
Десь воля згубилась: невже у котлах?
Лиш згадка про них віддзеркалює жах.
Вчувається стогін на чорних полях.
А хочеться просто їм жити щасливо
і теплого затишку в кожну родину...

18.03.2020

Кохання варте найтепліших слів.
Бо так воліє не юрби, а тиші.
Ти відчував, як серце серцем дише?
Коли п’янкий розмай дві долі сплів.

Іскриться світла промінь за вікном,
Їм все одно захід чи схід це сонця.
Бо люд живе у правил оболонці,
А ці прикриті фіговим листком.

Нема ні часу, ні мирських проблем
І вічності для них відкрита брама
Вони за крок до Єви і Адама,
Але й за мить до знищення вогнем.
23.03.20р.

Скільки сходжено стежинок,
Скільки пройдено доріг,
Та усі вони прилинуть
Та й на батьківський поріг.

Бо вони, як вишиванки
І яскраві, і сумні
Та приводять нас із вами
Знов на батьківський поріг.

Біля хати стежка в"ється,
У саду й там, де моріг.
Кличе і вона, і серце
Все ж на батьківський поріг.

Скільки є стежок на світі
І широких, і вузьких.
А зупиниться все ж біг їх
Там, де батьківський поріг.

2020 р.

Я буду пахнути тобою
під серця зрушене биття.
Ми розчинилися обоє
у наших ніжних почуттях…

В очах обоє потонули,
нади́хатися не могли…
Лишивши лихо у минулім,
ми разом подумки пішли.

Коханням вистелилось ложе,
бажання звали в таїну…
Тепер і Фрейд не допоможе
забути ту 3D війну!

У пам’ять врізались до болю
ті пестощі до забуття…
Я буду пахнути тобою,
моя лебідко, все життя!

Ти айстра маленька – волошка,
ти квітка моя чарівна.
У платті легкому горошком
як мавка ти, справжня весна!

Волошки, волошки у полі,
краплинами впали з небес
Я знову в життєвому колі,
я теж ніби фенікс воскрес.

Волошка моя ти, ромашка,
лілея моя чарівна,
маленька прекрасна комашка,
ти пташка, життя ти весна!

Я чую: йде весна,
нехай розтане сніг –
покотиться вода,
умиє тротуари.
І цей такий скупий
на легковажність світ
після зими
лицем в грязюку вдарить.
Та й оживе собі,
адже відчує біль
у згорблених кістках –
і перше слово скаже!
А там вже й не спинить…
Штурмуй безмовний штиль
відродженою мовою пейзажів!

1 березня 1989 р., Київ