ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2020.08.14 08:34
Малесенька шавка лякливо
іззаду так хоче кусь-кусь,
дивлюся на неї глумливо
і сміх пробирає чомусь.
І шкода стає недолугу,
бо може ж творити добро,
але соціальну напругу
породжує шавки нутро.

Дума Козак
2020.08.14 00:03
Завітало в гості мальовниче літо
і заколосились сонячно хліба.
Налилась пшениця, достигає жито,
віти свої миє у ріці верба.

Голубі волошки заплело у косу.
дарувало щедро лагідне тепло,
та лягли у лузі морогу покоси

Євген Федчук
2020.08.13 19:51
Хан Куря хитрий, справжній, син степів,
Він голови дарма не підставляє,
Коли потрібно – не жаліє слів,
А коли треба – вовком налітає.
Тут тільки так і можна виживати,
Бо у степу своїх – чужих нема.
Хто не навчивсь хитрити і вбивати,
На долю сподіва

Сонце Місяць
2020.08.13 13:00
Поет спав би, але не спиться йому. Тьмяно зелений злотий надвечір. Серпокрили в серпанку позлітковому хаотично гасають за власним вереском. Те саме й на землі, дітлахи розпущені й маніпулятори, хаотично гасають etc. Ще не зовсім призахідне сонце плавить д

Іван Потьомкін
2020.08.13 11:04
Благословляю вас, єрусалимські хмари,
Хоч влітку в Єрусалимі ви не такі, як у Литві,
Оспіваній Міцкевичем в шедеврі «Пан Тадеуш».
Наважуюсь, хоч хист і літа уже не ті.
Благословляю вас, єрусалимські хмари.
Пропливаючи понад Єрусалимом,
Ви парасолько

Сергій Губерначук
2020.08.13 10:31
Коли мій мозок розтане
під сонцем твоєї любові,
коли я забуду пам’ять
і кинусь тобі під ноги,
коли серце іскрою блимне,
а попелом тіло кане
на дно…
але так інтимно,

Ярослав Чорногуз
2020.08.13 10:19
Закохувався сильно, як поет,
Засліплено… В житті – суцільні біди.
Лише у творчості – печальний злет,
В реальності - хоч кидайсь до Аїда*.

Але шукав розраду і знайшов,
Писав про це сонети і ронделі.
За гроші легко здобував любов,

Віктор Кучерук
2020.08.13 07:38
Багато зір, а світла мало
Знедавна сіється згори, –
Вже захололи й довші стали
Серпневі сірі вечори.
Вже так густішає щоночі
Пропахла злаками пітьма,
Що тишу будить неохоче
Уранці когута сурма.

Тетяна Левицька
2020.08.12 21:13
Я все одно тебе люблю,
Кохання сваркам – не підвладне..."
(Ярослав Чорногуз)

І все ж таки, тебе люблю,
таким розбещеним і вірним,
допоки світиш, все стерплю,
для мене - сяйвом неймовірним.

Олександр Сушко
2020.08.12 20:16
Ох і ловко півень топче курку!
Зразу видно: в цьому ділі - ас.
Я ж - слабак. Лежу, мов труп, без звуку,
Кожну ніч жона по носі "ляпс!".

Пишуть про кохання пишні дами,
Я ж - чутливий, щось не так - у плач.
Бо у мене серденько - не камінь,

Зоряна Ель
2020.08.12 12:35
Ти, Пане, маєш часу міх
і дім у хмарах і блакиті.
Я ж –повно клопотів дурних.
І лиш одне життя на світі.
Ти знаєш порпання моє,
згори нас бачиш-бо щомиті.
скажи чому мені так є,
що часом тільки сльози й лити.

Сергій Губерначук
2020.08.12 11:33
У часи фінансово-промислового капіталу
і оліґархічно-стереоскопічного світобачення
наше кобзарство на відмілині стало
і підлягає покозаченню!" –
таким формальним експозе
Никифорович одкрив засідання профкому.
("От голова! А таке верзе!" –
подума

Лесь Українець
2020.08.12 11:03
Україна - непотрібна!
Заберіть із гербу серп!
У 33-му від безхліб'я
Помирала житниця СРСР...

Нам потрібна залізниця,
Нам потрібні літаки;
Колосилася пшениця,

Олександр Сушко
2020.08.12 07:51
Був як тертушка залізна, нині - шовковий,
Навіть ворог - й той джергоче: "Ти - святий!".
Обійнявши правду йду важкими кроками
По земельці. От тому і не щастить.

Може, в ліжко тепле? Рахувати слоників?
Ні. Іду й міркую. Думи - просто жах:
До

Микола Соболь
2020.08.12 07:28
На плечі падають літа,
здавила серце аритмія,
але для мене ти все та –
квітуча ластівка, лелія…
Дарунок сонця і небес,
щоденні розпач і розрада
з тобою поруч я воскрес
і хай тобі ця серенада

Віктор Кучерук
2020.08.12 06:51
Лиш тільки про час кукурікнув
Зраділий світанню когут, –
Пітьмою гартовані вікна
Звільнились від темряви пут.
І знову відкрилася зору,
Прискоривши серцебиття, –
Красива, ясна, неозора
Глибінь нетривкого життя.

Сонце Місяць
2020.08.12 04:40
шо ж арлекін
де зневірялись
глядач не вллє сльози
але ж

богемне щастя за нещастя
чи до роздмуханих пожеж

Іван Потьомкін
2020.08.11 21:30
Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує

Ігор Шоха
2020.08.11 21:13
Міняються і мода, і смаки.
І класика поезії – не диво.
Аматори-новатори, таки,
опанували форму залюбки,
малюючи елегії красиво.

Фонетику шануємо... однак
граматика уже іде на мило.

Олександр Сушко
2020.08.11 20:45
Хочу світла, радості та спокою,
По земельці йти легкими кроками,
Щоб живі сусідоньки аговкали,
Кликали на чарочку вина.

А вони в рову лежать постріляні,
Для чортяк із пекла стали цілями,
Накриваю їх своїми крилами,

Євген Федчук
2020.08.11 20:18
Задумавшись сидів полянський князь
В своїй світлиці за столом дубовим,
На двері поглядаючи щораз,
Вслухаючись до кроків знову й знову.
Від роздумів вже й сивіти почав,
Шукаючи, як би біді зарадить.
Вже і старійшин скільки раз збирав
Отут в світлиці

Володимир Бойко
2020.08.11 18:13
З чаші гірко п'ємо
І у злі живемо
По законах, здебільшого вовчих.
А відтак і дочасно
Зо світу йдемо,
Бо затруєні власною жовчю.

Сергій Губерначук
2020.08.11 10:07
Хай кожен твій сон
обрамляється сірим папірусом ранку.
Мов чудний агат
поглинаєш у себе й загублюєш чисто.
Ти, ніби дитина,
чиї безсистемні питання, мов допит,
збивають мене з пантелику
й розхитують пам’ять і дійсність.

Микола Соболь
2020.08.11 08:21
Піском крізь пальці, водою у ситі…
Як дні вигорають швидко у серпні.
І літо шепоче: «Досить, ми квиті,
Ваші тіла мені більше нестерпні.
Все остогидло, не хочу ілюзій,
плачуть у небі нічнім Персеїди,
тумани готують наступ у лузі,
сонце допалить трав

Віктор Кучерук
2020.08.11 07:35
Пустоту безкраю
Зором обійму
І собі співаю,
Як нема кому.
Щось робити мушу,
Поки не закляк, –
Звеселяю душу,
Часом, і отак.

Пиріжкарня Асорті
2020.08.11 06:51
благар благав блажив блажав
усі ми із такого ж тіста
то оптиміст чи песиміст
& грязь на всіх одна й та сама




Олександр Сушко
2020.08.11 06:19
Втрапити до раю - справжнє щастя,
Та забудь про ці солодкі сни.
Бо за боягузтво аз воздасться,
Сірка вже булькоче в казані.

Тамко знають що ти за людина :
Сильний духом чи слизька черва.
Йде війна, а ти купив будинок,

Дума Козак
2020.08.11 04:33
Чумацький шлях – дорога соляна
усім Великим степом, аж до Криму.
Воли – тягло не тільки на ланах,
вони – брати солоним пілігримам!

На захід сонце і обоз ожив,
жара спадає, знову у дорогу…
Риплять колеса повної мажі,

Дума Козак
2020.08.10 20:25
Упали яблука червоні
на теплу землю у саду.
Не встигли підхопить долоні
красу ту стигло-молоду.
Налиті сонцем і любов‘ю
ясніють мило у траві,
а поряд, весь залитий кров‘ю,
юнак лежить… Не буревій

Олексій Кацай
2020.08.10 19:33
в заіржавлених пісках
найсухішої з планет
бродить крижана луна
вкритих памороззю міст
зниклих разом з нею під
зіткненнями місяців
під падіннями зірок
і космічних кораблів

Євген Федчук
2020.08.10 19:28
Було в часи це давні, знані мало,
Як боги вже на небесах жили,
Хоч іноді й спускатися могли,
Як люд звичайний по землі ступали.
Жив рід древлянський в ті часи не тут,
А в болотах Мазовії далеких.
Хоча жилося в ті часи нелегко,
Та ж рідні землі вмер

Тата Рівна
2020.08.10 17:04
Коли помирають нації — народжуються Тантали
Земля відригає їх, викидаючи з чрева

Вона могла би стати Бабою, поліською королевою
Але — народила анчутку
Стала матір’ю не тому сину
І жоною не тому пану

Олександр Сушко
2020.08.10 15:31
Люби мене - прехтивого козла,
Даруй цілунки та палкі обійми.
З тобою - ніч ( ох як мене трясла!),
Не треба й дилетантських порнофільмів.

А завтра - інша. Бабця хоч куди,
А післязавтра - юна незнайомка.
Оце життя! Амурний парадиз!

Олександр Панін
2020.08.10 14:50
За мотивами - М. Гоголь "Вій".

Десь далеко в хмарах грім гуркоче,
Сріблом віддзеркалює ріка,
Проти Віри і Людини злочин:
Захопила Відьма Бурсака...

Вечір, ще далеко до світання,

Тетяна Левицька
2020.08.10 13:01
Пленительных очей холодный изумруд -
былой загадки деревянная матрешка.
Не возвращайтесь вы туда, где вас не ждут,
где двери на замке, не светится окошко.

Собака цепи рвет завидя чужака,
и лица неприветливы, черствы, суровы.
Вас не узнают сразу,

Сергій Губерначук
2020.08.10 10:31
Художники з маленького села,
ви оприлюднили любов до світу.
Картинна галерея розцвіла
у місті, де проводжу кожне літо.

Художники з маленького села,
ви світ ліпили з глини й малювали.
Картинна галерея ожила
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Лариса Маковей
2020.08.01

Тарас Баш
2020.07.28

М Менянин
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Таня Тарасюк
2020.06.30

Ядвіга Руда
2020.06.20






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Микола Соболь - [ 2020.08.14 08:27 ]
    Інтернет-шавка
    Малесенька шавка лякливо
    іззаду так хоче кусь-кусь,
    дивлюся на неї глумливо
    і сміх пробирає чомусь.
    І шкода стає недолугу,
    бо може ж творити добро,
    але соціальну напругу
    породжує шавки нутро.
    Немає у світі страшніше
    таких завидющих собак,
    які не знайдуть своє місце
    і тягнуть від правди навспак.
    14.08.20р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  2. Дума Козак - [ 2020.08.14 00:54 ]
    Спливає літо
    Завітало в гості мальовниче літо
    і заколосились сонячно хліба.
    Налилась пшениця, достигає жито,
    віти свої миє у ріці верба.

    Голубі волошки заплело у косу.
    дарувало щедро лагідне тепло,
    та лягли у лузі морогу́ покоси
    і краси тієї як і не було…

    Відбуяло цвітом променисте літо,
    усихає хутко ще поважний день,
    позбирало в копи золотисте жито,
    усе менше чути жайвора пісень.

    Відлунали дзвони, голосисті грози,
    зе́лень поховалась в стиглі пшениці.
    Впали на покоси прохолодні роси
    і квітують маки вже на рушниці…

    Світяться світанки у серпневі ранки
    і частіше яром стелеться туман.
    Журавлиний клекіт, в небесах лелеки,
    укриває рясно ряскою лиман…

    Вже за видноколом причаїлась осінь,
    зо́лота й багрянцю до́ста принесла.
    Синім підмалює лазурову просинь,
    ви́стеле дарунки щедро на столах.

    Та господарює літо мальовниче,
    у валки́ на полі скошено хліба.
    Жайвори́на ж пісня у юнацтво кличе
    і весняний присмак все ще на губах…


    Рейтинги: Народний -- (5.39) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  3. Євген Федчук - [ 2020.08.13 19:07 ]
    Хан Куря
    Хан Куря хитрий, справжній, син степів,
    Він голови дарма не підставляє,
    Коли потрібно – не жаліє слів,
    А коли треба – вовком налітає.
    Тут тільки так і можна виживати,
    Бо у степу своїх – чужих нема.
    Хто не навчивсь хитрити і вбивати,
    На долю сподіватися дарма.
    А він уміє. На рожен не лізе.
    Терплячості йому не позичать.
    Своє він завжди, безумовно, візьме
    І того в нього вже не відібрать.
    Як печеніги крізь хазарів рвались,
    Щоб у степах оцих запанувать,
    Його стада спокійна кочували.
    Він не спішив у бійку устрявать.
    І дочекався. Доки князь Куяби,
    Невідомий тоді ще Святослав,
    Своїм набігом так хозар ослабив,
    Що печенігам вільний шлях проклав.
    Він був найпершим, хто з кочів’їв знявся,
    Свої стада у ці степи погнав,
    Найкращі пасовища сподівався.
    Собі забрати. І – таки забрав.
    На берегах стрімкого Борисфену,
    Понад Сутенню в низині заплав
    Його стада пасли траву зелену,
    А він їх спокій вірно вартував.
    Робив, бува, набіги до порогів,
    Коли купці там валкою ішли.
    Брав відступне, коли траплялась змога,
    Чи грабував, коли слабкі були.
    Проте розбоєм не займавсь постійно –
    Нащо купців дарма лише лякать,
    Бо ж можна втратить приробіток вірний,
    Та й гнів у князя русів викликать.
    Тож пас стада, бува, сусідів шарпав,
    Тих , що послабші, звісно же , були.
    У пастку жодну поки що не втрапив,
    Бо його боги, мабуть, берегли.
    Коли дізнався, що з великим військом
    Вниз по річці прямує Святослав,
    Відвів свій рід, не став під ноги лізти.
    В степу далеко все перечекав.
    І не тому, що надто вже боявся.
    Міг би пошарпать трохи уночі.
    Та гарну здобич взять не сподівався:
    Хто ж бере злато у похід йдучи?
    От коли військо буде йти додому,
    Ослаблене, обтяжене добром,
    Тоді й потрібно буде думать йому,
    Як би своє поповнити шатро.
    Усі роди в степу наполошились,
    Ловили кожну звістку із війни,
    Коней сідлали, по степу носились,
    Немов чекали на сигнал вони.
    Як тільки звістка про поразку русів
    З країв далеких досягне степів,
    Тоді вони в Куябу увірвуться
    І наберуть хто і чого хотів.
    Та час ішов, але утішна звістка
    Так печенізьких вух не досягла.
    І б’ють копитом коні печенізькі,
    І ніяк не робляться діла.
    Аж тут говорять: із країв ромейських
    Прибули в степ багаті посланці.
    Почали із ханами мову вести
    Які багатства ждуть їх на Русі.
    Що Святослав устряв в війну надовго,
    А Русь лежить беззахисна зовсім.
    Хіба нічого не говорять боги
    Аби випадком скористатись цим?
    А цар ромейський ще й за це заплатить.
    Він дуже щедрий, той ромейський цар.
    А в нього срібла й золота багато.
    І все то за один лише удар.
    Чи треба було ханів умовляти?
    Вони й самі вже думали про це.
    Знялися орди, щоб на Русь помчати.
    Він теж тоді не вдарив в грязь лицем.
    Але поки Куябу всі обсіли
    Й чекали, поки місто упаде,
    Він у Поросі пошарпав уділи
    І в степ. Не ждав, поки біда прийде.
    І та прийшла. Князь з військом повернувся,
    В степах знайшов пожадливих хонів,
    Багато хто свого і то позбувся,
    Не те щоб у Куябі щось нажив.
    А Куря з того також скористався
    І поживився з їхнього добра.
    Чого б і ні? Якщо випадок стався
    І вдала надто випала пора.
    Йому все рівно: печеніги; руси,
    Ромеї угри. Степ не розбирав.
    Дивився добре: ледве хто спіткнувся,
    Відразу налітай і оббирай.
    Та Святослав в Русі не засидівся
    І знов подався з військом на війну.
    Летіли звістки, як він добре бився,
    Як його цар ромейський завернув.
    Десь Святослав в фортеці зачинився
    І там постійні велися бої.
    Але ніхто їх ханів не рішився
    Напасти знов на його краї.
    І тут прибули посланці ізнову
    З якогось Переславиця чи де.
    З ханами нову почали розмову,
    Що Святослав з малим загоном йде.
    Все його військо степом повертає.
    А він пливе угору по ріці
    І ще з собою гарну здобич має,
    Одних перстнів з десяток на руці.
    Чого б то печенігам не зустріти
    Біля порогів стомлений загін?
    Могли б своїх загиблих відомстити.
    Навряд чи опір сильний вчинить він.
    Усі хани як з глузду поз’їздили:
    Із гиком, свистом до порогів мчать.
    Всі береги, як коршуни обсіли.
    Дурних таких доводилось стрічать.
    Ну, звісно, ледь помітивши загрозу,
    Князь Святослав в пороги не пішов.
    Подався вниз рікою. Й на морози
    В Білобережжі прихисток знайшов.
    Потовкшись дарма, хани відступили
    І на зиму до моря подались.
    Та Куря хитрий. В нього вдосталь сили,
    Тож зимувати тут таки лишивсь.
    Він добре знав, що тільки крига скресне,
    А у степу ще кінь не пробіжить,
    Знов сядуть руси у човни на весла
    І вже ніщо не може їх спинить.
    Тож зиму всю терпляче ждав удачу
    Хоч і померзнуть у степу прийшлось,
    Але боги віддячили терплячість.
    Весна нарешті сталася. І ось
    Сторожа повідомила, що знизу
    Від моря показалися човни.
    Та Куря русам на очі не лізе,
    Хай у безпеці чуються вони.
    Флотилія до острова пристала,
    Що його Хортичь звикли називать.
    Всі в ніч поснули і сторожа спала,
    Як Куря наказав своїм почать.
    Тихенько коні в воду уступили.
    Ні шереху,ні шелесту навкруг.
    Протоку нешироку переплили
    І швидко оточили сонний луг.
    І лиш тоді зненацька налетіли
    На сплячий табір. І різня пішла.
    Відразу руси і не зрозуміли,
    Яка це саме напасть їх знайшла.
    Щоправда, бій був довгий і жорстокий.
    Ці руси вміють битись до кінця.
    Хоч їх і залишилось зовсім трохи,
    Та видно молодець до молодця.
    Сам Куря в бійку, звісно ж, не улазив
    Лиш поглядав на все зі сторони.
    Він бачив, як відходять руси разом,
    До скелі притискаються вони.
    Сам князь нічим від всіх не вирізнявся
    І Куря зразу його і не взнав.
    Хіба що чуб здоровий теліпався
    Та перстень гарний на руці блищав.
    Поволі піднімалось сонце в небі,
    Коли упав останній Святослав.
    Устиг багато вкласти кругом себе
    Із рук меча свого не випускав.
    Лише тоді під’їхав хан до нього,
    Туди, де князя голова лягла.
    Так, справді, витязь, хай дарують боги,
    Та хитрість силу все ж перемогла.
    Сам Куря мужність й силу поважає
    І щоб вони йому передались,
    Він мати чашу з черепа бажає.
    Такі уже часи були колись.
    І череп князя, в золото окутий,
    Ще довго Курі чашею служив.
    А через нього й Куря не забутий,
    А не за те, що славно він прожив.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  4. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.08.13 13:23 ]
    Сховалося літо...
    Сховалося літо за кущ калиновий,
    Який червоніє намистом ягід
    І зустрічати вже осінь готовий,
    Що річку малу переходить убрід.

    Ще сонечком вдень воно виглядає,
    На затишок тратить всі сили свої
    Та ластівкам так привітно моргає,
    Збираються ті уже в теплі краї.

    Ой, літечко-літо, ти швидко минуло,
    Не кожен тобою натішитись встиг,
    Цілунки твої на щоці ми відчули.
    Вертайся скоріше з далеких доріг.

    2020 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  5. Іван Потьомкін - [ 2020.08.13 11:47 ]
    ***

    Благословляю вас, єрусалимські хмари,
    Хоч влітку в Єрусалимі ви не такі, як у Литві,
    Оспіваній Міцкевичем в шедеврі «Пан Тадеуш».
    Наважуюсь, хоч хист і літа уже не ті.
    Благословляю вас, єрусалимські хмари.
    Пропливаючи понад Єрусалимом,
    Ви парасолькою гігантською стаєте.
    А блискавки й громи, й дощі з вітрами
    Поки що чекають настання зими.






    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.72)
    Прокоментувати:


  6. Сергій Губерначук - [ 2020.08.13 10:04 ]
    Коли мій мозок розтане…
    Коли мій мозок розтане
    під сонцем твоєї любові,
    коли я забуду пам’ять
    і кинусь тобі під ноги,
    коли серце іскрою блимне,
    а попелом тіло кане
    на дно…
    але так інтимно,
    на дно – до твоєї осанни,
    що квітне на згустках крові –
    тоді я твоїм стану..,
    нехай тільки мозок розтане
    під сонцем твоєї любові…

    2 травня 1989 р., Богдани́


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 45"


  7. Ярослав Чорногуз - [ 2020.08.13 10:03 ]
    Любов поета
    Закохувався сильно, як поет,
    Засліплено… В житті – суцільні біди.
    Лише у творчості – печальний злет,
    В реальності - хоч кидайсь до Аїда*.

    Але шукав розраду і знайшов,
    Писав про це сонети і ронделі.
    За гроші легко здобував любов,
    І вподобав салони і борделі.

    Я той, понад мораллю хто стояв,
    Хоч був би четвертований на пласі.
    Нарцис самозакоханий був я,
    Розбещенням своїм ще й хизувався.

    Я князем був, і мав я свій гарем,
    І в нім було красунечок чимало.
    Допоки, як султан, зустрів Гюррем**,
    І враз вона мене зачарувала.


    Кудись гординя щезла, як Мара,
    Зворушений турботою простою,
    Постав немов знесилений Геракл,
    Беззахисний стою перед любов`ю.

    Й вона, немов довірливе пташа,
    Невже за муки всі мені воздасться?
    І вродонька прекрасна, і душа
    Така, що вмерти хочеться від щастя.

    І я подарував себе всього,
    Й вона себе усю подарувала.
    Взаємність дарував нам Ерос Бог,
    Як радості в житті такої мало!

    Позаздрили всі друзі, як один,
    І у бордель тягли знов грішні мислі.
    І зради тінь з`явилась, тінь біди,
    І щастя понад прірвою зависло.

    І як же нам його уберегти?
    Не надірвать їй серце вірне, чуле?
    І я згадав, яка прекрасна ти,
    І всіх Богів благав я, щоб почули.

    І як в розкладенім суспільстві жить,
    На зраду і на підлощі багатім?
    І як в собі угамувати хіть?
    І як з розбещеного вірним стати?

    І вихід, як завжди, у світі є,
    Втекти нам треба на Природи лоно.
    Вона красуня, як Мішель Мерсьє***,
    А я із себе уявляв Делона****.

    В собі первісне , рідне віднайти,
    Немов почати шлях увесь спочатку.
    Дай, люба, губ напитись чистоти.
    І щастя шлях для людства розпочати.


    10 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)


    Рейтинги: Народний -- (5.73) | "Майстерень" -- (5.94)
    Прокоментувати:


  8. Віктор Кучерук - [ 2020.08.13 07:20 ]
    * * *
    Багато зір, а світла мало
    Знедавна сіється згори, –
    Вже захололи й довші стали
    Серпневі сірі вечори.
    Вже так густішає щоночі
    Пропахла злаками пітьма,
    Що тишу будить неохоче
    Уранці когута сурма.
    Дими туманять суходоли
    І жовкнуть трави лугові, –
    Дедалі більше в серці болю,
    А дум все менше в голові…
    12.08.20


    Рейтинги: Народний -- (5.55) | "Майстерень" -- (5.82)
    Прокоментувати:


  9. М Менянин - [ 2020.08.13 00:01 ]
    Взрослому
    1.
    Как хочется к груди Отца прижаться.
    почувствовать тепло всемощных рук,
    как хочется в любви Ему признаться
    и в унисон сердец услышать стук.
    2.
    Ты мое Все, Христос с Тобой явил Ся,
    душа поет псалмы как Вас люблю.
    Для дел я в дольнем мире появился
    со мною Отче будь, Тебя молю.
    3.
    Молитва краткая, Отец лелея,
    на зов спешит, шлет дар – Дух Свят – из уст
    и сын прильнув, я Твой речет лалая*,
    касаясь нежно самых тонких чувств.
    4
    Волнами нежность нас с Отцом накрыла
    и есть здесь Все, и время восприять.
    Любовь Отца мне к жизни путь открыла,
    смогу ль познать от Бога благодать?
    5.
    За шансом шанс дает тому случиться
    Отец Небесный, все желая дать:
    припасть и пить, и досыта напиться,
    дерзать, творить, угодным Богу стать!

    P.S.
    В Свой Праздник к нам Отец заходит
    Создатель и Спаситель на роду.
    Седьмое августа подходит**
    в очередном оставшихся году.
    30.03,2020,02:02.

    * осознанное звукопроизношение активной речи ребенка после
    периода лепета, дополняемое еще не освоенным – обычно возраст
    около 5 лет – время завершения нежного периода лалания
    (санскр.);
    ** этот или иной день в году, т.е. каждый может избрать этот день
    (не дату как у пророков) Праздником в честь Отца Небесного и
    ежегодно в дополнение к ежедневному общению – молитве –
    праздновать, пребывая в Любви Отчей.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати: | ""


  10. Тетяна Левицька - [ 2020.08.12 21:09 ]
    І все ж таки, тебе лююлю
    "Я все одно тебе люблю,
    Кохання сваркам – не підвладне..."
    (Ярослав Чорногуз)

    І все ж таки, тебе люблю,
    таким розбещеним і вірним,
    допоки світиш, все стерплю,
    для мене - сяйвом неймовірним.

    Роздмухуєш вогонь бажань,
    зориш в рапсодії любові,
    а я тріпочу, наче лань,
    плекаю мрії кольорові.

    Допоки бачити мене
    ти хочеш райдужною зранку.
    Для мене меркне все земне,
    а лагідне твоє: "Тетянко",

    так гріє душу, що тобі
    я ладна ревність пробачати,
    дивитись в очі голубі
    як у небесні божі шати.

    І зомлівати у руках,
    забившись пташкою в долоні,
    тож, інколи "зриваю дах",
    щоб заясніло сонце в домі.

    10.08.2020р.


    Рейтинги: Народний -- (5.77) | "Майстерень" -- (5.88)
    Прокоментувати:


  11. Олександр Сушко - [ 2020.08.12 20:42 ]
    Драма

    Ох і ловко півень топче курку!
    Зразу видно: в цьому ділі - ас.
    Я ж - слабак. Лежу, мов труп, без звуку,
    Кожну ніч жона по носі "ляпс!".

    Пишуть про кохання пишні дами,
    Я ж - чутливий, щось не так - у плач.
    Бо у мене серденько - не камінь,
    Біль тамує тільки спотикач.

    Я тепер не пан, в муха в хаті,
    Грішних дум - ні наяву, ні в снах.
    Обчитавсь поезії у чаті
    І кабака всохла навісна.

    Тихо сів з планшетом у вітальні
    І читаю: "...сльози! Смерть! Гробок!".
    Свят, свят, свят, поети окаянні,
    Не строчіть віршаток про любов.

    11.08.2020 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.49)
    Прокоментувати:


  12. Зоряна Ель - [ 2020.08.12 12:37 ]
    Замість
    Ти, Пане, маєш часу міх
    і дім у хмарах і блакиті.
    Я ж –повно клопотів дурних.
    І лиш одне життя на світі.
    Ти знаєш порпання моє,
    згори нас бачиш-бо щомиті.
    скажи чому мені так є,
    що часом тільки сльози й лити.

    На долю я не скаржусь, ні,
    ласкава, як ягня смиренне.
    Лиш сподіваюсь, Пане мій,
    що робиш – знаєш достеменно
    Гріхів у мене кілька пак.
    Рахунок трачу знову й знову.
    Даруєш всі мені і так,
    адже ти геть недріб’язковий.

    Чому мене до раю брам
    провадиш стежкою крутою
    і випробовуєш життям,
    мов хочеш бачити святою?
    Не нарікаю на талан,
    не прошу над, ніж дати можеш.
    Лиш сподіваюсь довгий час
    ти знаєш те, що робиш, Боже.

    Мине життя, як прикрий сон,
    як трагіфарс, комедіодрама
    Коли прокинуся, зітхну –
    що ж, це було хіба що….замість.
    Докіль розгублення мине,
    рахую сірі дні, як хмари.
    Лиш часом думка перемкне:
    агі, та я ж тут не за кару.

    Я мов мурашка в час, коли
    чийсь черевик мурашник топче.
    Навіщо в чудо віру дав,
    а потім все забрав, Панотче?
    На долю я не скаржусь, ні,
    хоч знаю, як то буде зрання.
    Сказала б стільки ще тобі
    Замість…молитви на добраніч.

    Оригінал:

    Magdalena Czapińska

    Zamiast

    Ty, Panie tyle czasu masz
    mieszkanie w chmurach i błękicie
    A ja na głowie mnóstwo spraw
    I na to wszystko jedno życie.
    A skoro wszystko lepiej wiesz
    Bo patrzysz na nas z lotu ptaka
    To powiedz czemu tak mi jest,
    Że czasem tylko siąść i płakać

    Ja się nie skarżę na swój los
    Potulna jestem jak baranek
    I tylko mam nadzieję, że...
    że chyba wiesz, co robisz, Panie.
    Ile mam grzechów? któż to wie...
    A do liczenia nie mam głowy
    Wszystkie darujesz mi i tak
    Nie jesteś przecież drobiazgowy.

    Lecz czemu mnie do raju bram
    Prowadzisz drogą taką krętą
    I czemu wciąż doświadczasz tak
    Jak gdybyś chciał uczynić świętą.
    Nie chcę się skarżyć na swój los
    Nie proszę więcej, niż dać możesz
    I ciągle mam nadzieję, że...
    Że chyba wiesz, co robisz, Boże.

    To życie minie jak zły sen
    Jak tragifarsa, komediodramat
    A gdy się zbudzę, westchnę - cóż
    To wszystko było chyba... zamiast
    Lecz póki co w zamęcie trwam
    Liczę na palcach lata szare
    I tylko czasem przemknie myśl
    Przecież nie jestem tu za karę.

    Dziś czuję się, jak mrówka gdy
    Czyjś Zamiast but tratuje jej mrowisko
    Czemu mi dałeś wiarę w cud
    A potem odebrałeś wszystko.
    Nie chcę się skarżyć na swój los
    Choć wiem, jak będzie jutro rano
    Tyle powiedzieć chciałam ci.
    Zamiast… pacierza na dobranoc



    Рейтинги: Народний -- (5.51) | "Майстерень" -- (5.45)
    Коментарі: (4)


  13. Сергій Губерначук - [ 2020.08.12 11:20 ]
    Прононс 24
    "У часи фінансово-промислового капіталу
    і оліґархічно-стереоскопічного світобачення
    наше кобзарство на відмі́лині стало
    і підлягає покозаченню!" –
    таким формальним експозе
    Ники́форович одкрив засідання профкому.
    ("От голова! А таке верзе!" –
    подумав Іванович, але не сказав нікому.)
    "Ось покуштуйте! Аґрусове вино!
    Новинка з нашої плодово-ягідної лінії!
    Ну, й чим гірше за виноґрадне воно?
    Але кобзарство
    в нашому господарстві
    усе одно – на відмі́лині!
    Навіщо ми стільки коштів угатили в клуб?
    Нащо наймали іміджмейкера аж із Арзамасу?
    Нам, кров з носа, потрібен не совєцький*,
    а щиро український кобзарський гурт,
    щоб їздив по селах і рекламував продукції масу!
    Таке собі – культурне обжарювання споживача,
    танці з шаблюками, щоб кожен міг беркицьнутися,
    або відмахати кебету, чи дати строкача,
    чи просто у залі сидіти заба́рно й дивитися!"
    Тут Іванович одкришив трохи бринзи і запив вином:
    "Ну, спасибі. 18:00. Пора й линяти."
    Піднявся з-за столу, пришторив вікно.
    "Піду вмикну наші самогонні апарати!"
    "Що за випирання з контексту?!" – заперечив Голова,
    але Йванович уже вийшов і матюкався дорогою.
    "От... свиняча культура! От Україна ... нова́!
    Передушив би їх... усіх, їй-Богу я!.."
    "А без культури – продовжував Никифорович на профкомі,
    ми змогли б нашу землю аґреґатувати?
    Хіба що дописемною мотикою заборонувати!
    Або потрапити, як мій батько, на табірні рудники
    у Республіку Комі!.."

    Неділя, 6 листопада 2005 р., Богдани́

    _______________
    * радянський


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Переді мною...", стор. 70–71"


  14. Лесь Українець - [ 2020.08.12 11:44 ]
    ***
    Україна - непотрібна!
    Заберіть із гербу серп!
    У 33-му від безхліб'я
    Помирала житниця СРСР...

    Нам потрібна залізниця,
    Нам потрібні літаки;
    Колосилася пшениця,
    Достигали буряки.

    Революція триває!
    Пролетарію, не спи!
    Поки місто недоїдає,
    Куркулі закопують скарби.

    Ми будуємо країну,
    А заможний селянин
    Усівся на нашій шиї,
    Наче шия - це ослін.

    Куркуль - якір комунізму!
    Ліквідуймо куркулів!
    Буде їсти юшку кислу
    Той, хто м'ясо й сало їв.

    Примусову колективізацію
    Ініціював товариш Кровожер,
    Форсована індустріалізація
    Вимагала жертв.

    Чи вимагала? Вимагала, звісно.
    Але сумнівно, щоб таких.
    Мільйони загинули, бо не мали що їсти,
    А хтось їв діточок своїх.

    Ми забуваємо минуле,
    І на бенкетах чути сміх.
    І так ми досі й не збагнули,
    Не усвідомили свій гріх...


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  15. Олександр Сушко - [ 2020.08.12 07:17 ]
    Дорога
    Був як тертушка залізна, нині - шовковий,
    Навіть ворог - й той джергоче: "Ти - святий!".
    Обійнявши правду йду важкими кроками
    По земельці. От тому і не щастить.

    Може, в ліжко тепле? Рахувати слоників?
    Ні. Іду й міркую. Думи - просто жах:
    До гроша - копійка, до процентів - позики,
    До сивухи - піна, до брехні - олжа.

    Правдоруби, мовби чиряки на гузнищі,
    Ані сісти, ані жити не дають.
    Не украсти у сусіда цвяха - дурощі?
    Хай паяц кермує, потішає люд?

    Поводир із мене - тьху! Іще й із бомбою!
    Замість пороху - лиш правда (трах-бабах!).
    Не іде за мною люд, за хлібом човпає
    По асфальту. А мої шляхи - в ярах...

    12.08.2020р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.49)
    Прокоментувати:


  16. Микола Соболь - [ 2020.08.12 07:54 ]
    * * *
    На плечі падають літа,
    здавила серце аритмія,
    але для мене ти все та –
    квітуча ластівка, лелія…
    Дарунок сонця і небес,
    щоденні розпач і розрада
    з тобою поруч я воскрес
    і хай тобі ця серенада
    нагадує усе життя –
    закоханих леліє небо.
    І що мені той лік літам?
    Коли є ти і доні щебет.
    12.08.20р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  17. Віктор Кучерук - [ 2020.08.12 06:14 ]
    * * *
    Лиш тільки про час кукурікнув
    Зраділий світанню когут, –
    Пітьмою гартовані вікна
    Звільнились від темряви пут.
    І знову відкрилася зору,
    Прискоривши серцебиття, –
    Красива, ясна, неозора
    Глибінь нетривкого життя.
    І так захотілося жити
    Під небом оцим молодим,
    Що ночі тужливої миті
    Розтанули швидко, як дим...
    11.08.20


    Рейтинги: Народний -- (5.55) | "Майстерень" -- (5.82)
    Прокоментувати:


  18. Сонце Місяць - [ 2020.08.12 04:54 ]
    les rhombes
     
    шо ж арлекін
    де зневірялись
    глядач не вллє сльози
    але ж

    богемне щастя за нещастя
    чи до роздмуханих пожеж

    такий вам сенс
    собі всяк власник
    & ми сумуємо за чимсь
    зіркова нота трохи вчасно
    десь-грим

    сам арлекін розвіяний луною
    в одвічнім дусі
    шанс у нього жест
    хоч вовком інде вий оце

    не узагальнюймо & висновків
    поквапних
    мабуть не слід
    мабуть не варто теж

    якщо вже зв’язувать життя
    із гороскопом

    весь цей гумор, врешті
    решт









    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (2)


  19. Іван Потьомкін - [ 2020.08.11 21:13 ]
    Пам'яттю скутий
    Силкуюсь з’єднати розірване коло,
    Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
    Не бачу кількох, з ким колись довелося
    Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
    Летять їхні душі в простори надземні,
    А я все шукаю отут надаремне.
    Та все ж на часину розраджує й тішить:
    «А що як Господь зберіга мене грішного,
    Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
    Вертатися з ними в літа незабутні?»


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.72)
    Прокоментувати:


  20. Ігор Шоха - [ 2020.08.11 21:12 ]
    Наративи перформансу
    І
    Міняються і мода, і смаки.
    І класика поезії – не диво.
    Аматори-новатори, таки,
    опанували форму залюбки,
    малюючи елегії красиво.

    Фонетику шануємо... однак
    граматика уже іде на мило.
    Та час мине і полиняє лак
    на тому, що озвучує дивак
    і мимоволі утинає крила.

    О! Ми такі усі багатії!
    І менестрелі, і комедіанти
    огранюємо мови діаманти.
    Та це не означає, що її
    невігласу дозволено пиляти.

    ІІ
    Ну... ну, буває, перехопить дух,
    вражає душу і чарує серце
    знайомою мелодією скерцо,
    та іноді не досягає вух
    людей усе, що вимагає слух,
    аби звучало їхнє інтермецо.

    Стає метеоритом метеор...
    О, де вони – сузір’я зодіаку?

    Грамотієві застує актор,
    якому пофіґ розділові знаки...

    І найновіша форма – це повтор,
    а не оригінальності ознака.

    ІІІ
    У кожному живе Аполлінер,
    на честь якого відгули фанфари...
    а декому і Апулей до пари...

    У барабан лупцює піонер.
    Кімвалами дивуємо тепер,
    аби себе явили кулуари.

    08.2020


    Рейтинги: Народний -- (5.52) | "Майстерень" -- (5.67)
    Прокоментувати:


  21. Олександр Сушко - [ 2020.08.11 20:26 ]
    Журба

    Хочу світла, радості та спокою,
    По земельці йти легкими кроками,
    Щоб живі сусідоньки аговкали,
    Кликали на чарочку вина.

    А вони в рову лежать постріляні,
    Для чортяк із пекла стали цілями,
    Накриваю їх своїми крилами,
    Криком одзивається луна.

    Тиша...ранок... пахне страхом, порохом,
    Сам на сам лишився я із ворогом,
    Віддали життя брати ой дорого -
    Україна кровію сплива.

    Ллється біль і лють крізь сонця промені
    І тремтять зрадливо руки втомлені,
    Перебито навпіл нерв оголений
    І моя схилилась голова.

    Ой журо, журо! Печеш і колешся!
    Заповзла у душу чорним полозом,
    Після тебе - невигойні борозни
    Гіркотою ляжуть по думках.

    Стали орачі прості солдатами,
    Нені похоронки завтра матимуть...
    А роса по травах - діамантами,
    Божа на плече лягла рука...

    11.08.2020 р.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.49) | "Майстерень" 5.5 (5.49)
    Коментарі: (3)


  22. Євген Федчук - [ 2020.08.11 20:35 ]
    Легенда про хозарську данину
    Задумавшись сидів полянський князь
    В своїй світлиці за столом дубовим,
    На двері поглядаючи щораз,
    Вслухаючись до кроків знову й знову.
    Від роздумів вже й си́віти почав,
    Шукаючи, як би біді зарадить.
    Вже і старійшин скільки раз збирав
    Отут в світлиці на велику раду.
    І до Перуна скільки раз ходив,
    Биків зі стада віддаючи в жертву.
    Питав, як саме вибратись з біди,
    Як родові полянському не вмерти.
    Одна біда, кругом одна біда.
    Що їх – полян тих на горах дніпрових?
    А тут древлянське плем’я насіда,
    Полянської бажа напитись крові.
    Бо, бач, усілися на їх землі,
    Їх пагорби без згоди їх зайня́ли.
    Так то ж все бу́ло ще бог зна коли.
    Чому тоді вони про те мовчали?
    Але древляни – то ще півбіди.
    От з русами, із тими важче буде,
    Вони уже намірились сюди.
    А руси дуже войовничі люди.
    Їх там, над Россю стільки, аж кишить
    І кожен – воїн, пошукай такого.
    Вони як прийдуть, то розчавлять вмить,
    Не пожаліють в Києві нікого.
    Як врятувати весь полянський рід?
    Як змусити з собою рахуватись?
    З надією дивився він на схід.
    Там десь хозари. З ними б згуртуватись?
    Він чув від проїжджаючих госте́й,
    Що вже й слов’яни данину́ їм платять.
    І він уже би згодився й на те,
    Щоб захисток якийсь надійний мати.
    Тим більше, що там тої данини́:
    Лише по білі й вевериці з диму.
    А, в разі чого, захистять вони,
    Не будуть руси зв’язуватись з ними.
    Та і древлян то зможе остудить.
    Не ризикнуть проти хозарів битись.
    Він вже послав гінців хозар просить
    І ті от-от уже могли з’явитись.
    Та ледь ця думка промайнула, тут
    І стукіт в двері, гридень на порозі.
    - Даруйте, князю, вже хозари йдуть,
    По Боричевім рухають узвозі.
    - Як тільки будуть на Горі, проси,
    Госте́й не треба змушувать чекати.
    І знов на лавку за столом присів,
    Не знаючи: сидіти чи вставати,
    Коли зайде кагана посланець?
    Аж ось і кроки. Двері відчинились
    І той вступив в світлицю, накінець.
    Один другому в очі подивились.
    Побачив князь в хозарина в очах
    Пиху і зверхність…Але, що робити?
    Майнув за рід свій знов миттєвий страх.
    Загнав подалі й взявся говорити:
    - Послу кагана шану віддаю
    І дякую, що швидко він з’явився.
    Прошу, аби під руку він свою
    Узяв мій рід. – Хозарин подивився
    Кудись назад. Тут виріс толковин ,
    Щось по-хозарськи взявся джеркотіти.
    Скидається, по виду слов’яни́н.
    Де тільки зміг чужинську мову вчити?
    Посол все мовчки вислухав, кивнув,
    Щось мовив зверхньо, покрививши губи.
    І князь із толковина уст почув
    Немов наказ, та й то доволі грубий.
    - Каган великий згодний взяти вас
    За підданих з умовами такими:
    По-перше, данина щороку раз,
    Як з інших - біла й вевериця з диму.
    По-друге, тут стоятиме загін
    Озброєний хозарської залоги.
    Від нападів вас оборонить він,
    Тож не боятись можете нікого.
    По-третє, зброю маєте звести,
    Сюди під догляд нашої залоги.
    - Як ми без зброї землю захистим?
    - Боятися не треба вам нікого.
    Залога вас надійно захистить,
    Хозарська шабля нині в світі важить.
    Хай тільки хто надумає посміть
    Піти супроти, то одразу й ляже.
    Та й зброю здати можете не всю,
    А лише шаблі… - Шабель в нас немає.
    - Ну, схоже щось. Адже не в тому суть.
    А покажи-но, що ти саме маєш.
    Князь головою гридеві махнув
    І той меча свого подав послові.
    Посол меча того вертів і гнув,
    Напевно, справді то для нього нове.
    А далі щось собі пробурмотів
    І гридеві меча віддав у руки.
    Здавалося, додати щось хотів,
    Якісь думки народжувались в муках.
    Та промовчав. А далі мовив: «Все!
    Як згоден, князь, то підемо на роту.
    Хай клятву богу кожен принесе…
    Якщо ти, княже, все іще не проти?!»
    На капищі Перуна князь поклявсь
    І його гриді також поклялися.
    Посол вже до від’їзду готувавсь
    І біля нього толковин крутився.
    Його до себе князь тихцем позвав:
    « Хотів у тебе, друже, запитати:
    Які слова хозарин той сказав,
    Коли меча узявся він вивчати?»
    Всміхнувся хитро толковин на те:
    «Сказав про меч, що то не добра зброя.
    Хозарська сила шаблею росте,
    Що гостра лиш одною стороною.
    А у меча дві гострі сторони.
    Й не нам прийдеться данину збирати.
    До нас за нею являться вони
    І будем ми біду із того мати!»
    Вже посланець із почтом подались
    Спустилися ген на Поділ узвозом.
    Уже і тупіт, й курява вляглись
    За їх останнім із припасом возом,
    А князь стояв ще довго на Горі,
    Дивився на пусту уже дорогу,
    Не знаючи: чи врятував він рід
    Чи смертний вирок підписав для нього.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  23. Володимир Бойко - [ 2020.08.11 18:46 ]
    * * *
    З чаші гірко п'ємо
    І у злі живемо
    По законах, здебільшого вовчих.
    А відтак і дочасно
    Зо світу йдемо,
    Бо затруєні власною жовчю.


    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.58)
    Прокоментувати:


  24. Сергій Губерначук - [ 2020.08.11 10:44 ]
    Скарб мій
    Хай кожен твій сон
    обрамляється сірим папірусом ранку.
    Мов чудний агат
    поглинаєш у себе й загублюєш чисто.
    Ти, ніби дитина,
    чиї безсистемні питання, мов допит,
    збивають мене з пантелику
    й розхитують пам’ять і дійсність.

    – Так, ми на десятому поверсі…
    Ні, я читав ще в дитинстві…
    Напевне, тобі до лиця,
    але краще – помірніший колір…
    А! Мавпи? Ну, є у Японії –
    в ґейзерах гріються деякі види…
    На верхній полиці два йоґурти…
    Так, я люблю холодильник…

    І межі твої
    я ніколи й ніяк обійти не встигаю.
    І вихід один –
    цю голівоньку брати, це тіло любити,
    щоб хоч би ось так
    попередити час і твою досконалість…
    На кожне питання
    є відповідь власна: "Ти – скарб мій…
    ох, скарб мій!.."

    2 листопада 1996 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 165"


  25. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.08.11 09:23 ]
    Літечка диво-вишиванки
    ( пісня)
    Вузесенька стежечка
    Бігла між хлібів,
    Блакитна мережечка
    Гойдалась з боків.
    Це волошка-квітонька -
    Погляд оченят,
    В хлібах перепілонька
    Сховала пташат.

    Ромашок білесеньких
    Бантики малі
    У пшеничні вплелися
    Тугі колоски.
    Чуємо мелодію
    Казкову таку,
    Грають її дзвоники
    Кольору бузку.

    Вогнями спалахують
    Маки у житах
    І сльозою скапує
    Із трави роса.
    Диво-вишиванками
    Літо прикраша.
    Серденьку так радісно,
    Тішиться душа.

    2018 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  26. Микола Соболь - [ 2020.08.11 08:37 ]
    Ще одне літо
    Піском крізь пальці, водою у ситі…
    Як дні вигорають швидко у серпні.
    І літо шепоче: «Досить, ми квиті,
    Ваші тіла мені більше нестерпні.
    Все остогидло, не хочу ілюзій,
    плачуть у небі нічнім Персеїди,
    тумани готують наступ у лузі,
    сонце допалить траву пообіді…».
    Заклекотали у вирій лелеки.
    Спеки уже через вінця налито.
    Осені подих такий недалекий.
    Нас покидає іще одне літо.
    11.08.20р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  27. Віктор Кучерук - [ 2020.08.11 07:40 ]
    * * *
    Пустоту безкраю
    Зором обійму
    І собі співаю,
    Як нема кому.
    Щось робити мушу,
    Поки не закляк, –
    Звеселяю душу,
    Часом, і отак.
    В непривітнім скиті,
    У глухім кутку, –
    Що іще робити
    Більш одинаку?..
    10.08.20


    Рейтинги: Народний -- (5.55) | "Майстерень" -- (5.82)
    Прокоментувати:


  28. Пиріжкарня Асорті - [ 2020.08.11 06:04 ]
    постнесмак
    благар благав блажив блажав
    усі ми із такого ж тіста
    то оптиміст чи песиміст
    & грязь на всіх одна й та сама








    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (12)


  29. Олександр Сушко - [ 2020.08.11 06:15 ]
    В рай
    Втрапити до раю - справжнє щастя,
    Та забудь про ці солодкі сни.
    Бо за боягузтво аз воздасться,
    Сірка вже булькоче в казані.

    Тамко знають що ти за людина :
    Сильний духом чи слизька черва.
    Йде війна, а ти купив будинок,
    Не лежав ні днини у ровах.

    Думаєш - сховаєшся під деко
    Й все тіп-топ? Пройшов небесний тест?
    Ні. Земля - чистилище і пекло,
    Україна - твій натільний хрест.

    У сусіда є медаль "За мужність",
    Кулею пробита голова.
    А у тебе у садочку ружі,
    На столі ковбаси і халва.

    Не пролізеш до Едему задом,
    Вхід - життя, а не із чортом мир
    ...Залетіла ув окоп граната,
    Впав на неї братик мій грудьми...

    11.08.2020 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.48) | "Майстерень" -- (5.54)
    Прокоментувати:


  30. Дума Козак - [ 2020.08.11 04:02 ]
    Соляна дорога
    Чумацький шлях – дорога соляна
    усім Великим степом, аж до Криму.
    Воли – тягло не тільки на ланах,
    вони – брати солоним пілігримам!

    На захід сонце і обоз ожив,
    жара спадає, знову у дорогу…
    Риплять колеса повної мажі,
    міхи із крамом – на звичайних дрогах.

    Ідуть бики, поскрипує ярмо,
    під неба край дорога простяглася
    і «соп-цабе» для чумака – кермо.
    На сотні метрів валка розтяглася…

    А зверху сяє зоряне шатро…
    Усе вперед, які вночі привали!
    Розсипане по небу серебро –
    Чумацьким шляхом ще з давен назвали.

    Від діда чув, тривало довго так,
    аж доки збудували залізниці,
    і завжди їжа мала гарний смак,
    бо сіль була чумацька у крамницях!


    Рейтинги: Народний -- (5.39) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  31. Дума Козак - [ 2020.08.10 20:46 ]
    Червоні яблука

    Упали яблука червоні
    на теплу землю у саду.
    Не встигли підхопить долоні
    красу ту стигло-молоду.
    Налиті сонцем і любов‘ю
    ясніють мило у траві,
    а поряд, весь залитий кров‘ю,
    юнак лежить… Не буревій
    безжально кинув їх додолу,
    а вибух міни у дворі.
    Бійця лиха спіткала доля,
    як тільки ранок зазорів.
    Упали яблука червоні…
    Життя – запекла боротьба…
    Стискають автомат долоні,
    а серце матері – журба.


    Рейтинги: Народний -- (5.39) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  32. Олексій Кацай - [ 2020.08.10 19:06 ]
    Луна
    в заіржавлених пісках
    найсухішої з планет
    бродить крижана луна
    вкритих памороззю міст
    зниклих разом з нею під
    зіткненнями місяців
    під падіннями зірок
    і космічних кораблів

    дюни кроками луни
    над проваллями риплять
    бо не вірять що з небес
    може падати й вода –
    тож зневір’я суховій
    чуркала замість дощу
    смерчами свердлить але
    лиш намацує луну

    та здригається і знов
    суне злякано кудись
    лиш блищать в її слідах
    кварцу сльози крижані

    2020


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  33. Євген Федчук - [ 2020.08.10 19:43 ]
    Легенда про Іскоростень
    Було в часи це давні, знані мало,
    Як боги вже на небесах жили,
    Хоч іноді й спускатися могли,
    Як люд звичайний по землі ступали.
    Жив рід древлянський в ті часи не тут,
    А в болотах Мазовії далеких.
    Хоча жилося в ті часи нелегко,
    Та ж рідні землі вмерти не дадуть.
    Отак, можливо, й далі би жили,
    Якби не готи, що з’явились з моря.
    Вони принесли із собою горе,
    Отож, древляни змушені були
    Покинути прадавні землі сво́ї
    І рушити подалі від біди.
    Втікали, замітаючи сліди,
    Бо готи не лишали у спокої.
    Йшли крізь ліси дрімучі, болота,
    Перепливали повноводні ріки.
    Багато люду там лягло навіки,
    Їм дорого далась дорога та.
    І от, коли вже не зосталось сил
    Й від роду мало що і залишилось,
    Вони побіля річки зупинились,
    Що пробивалась між гранітних брил,
    Звивалася між них, немов змія.
    Зібралися старійшини на сході
    Та й вирішили, що втікати годі.
    Отут, де в’ється річки течія,
    Вони і стануть усім родом жити,
    Бо, якщо підуть далі – пропадуть.
    Вже кращого нічого не знайдуть,
    А рід, вважай, лише жінки та діти.
    Їм би на схилах збудувати град,
    Що захистить від ворога лихого.
    Та де узяти сили задля того?
    А місце ж гарне. Тут навести лад,
    Прибрати геть усі гранітні брили,
    Що вкрили густо весь високий схил,
    Поставити дубовий частокіл
    І жоден ворог не знайшов би сили
    Здолати неприступну міць його.
    Дубів он море. З берега цього
    Їх добре видно - протилежні схили
    Укриті густо деревом отим.
    Одне питання: сили де узяти,
    Аби каміння якось це прибрати
    І на цей бік дуби перенести́?
    Жінкам і дітям не по силах то,
    Чоловіків же залишилось мало.
    Сидять старі, носи поопускали.
    Хто підсобить? Хто допоможе? Хто?
    Аж тут до старців підійшов юнак.
    Його у роді Іскоростем звали.
    Питаєте: ім’я те звідки взя́ли?
    Бо ж не слов’янське, начебто, ніяк.
    Та ні, слов’янське…От як то було.
    Ще у тих землях, до пришестя готів,
    В будиночку при самому болоті
    Жила вдова. Про неї все село
    Гуділо, що вона таємне віда.
    Хоча боялись трішечки її,
    Але болячки всі несли свої
    До неї, звісно. А куди ще пі́деш?
    Вона всіх лікувала, як могла
    І багатьох на ноги піднімала.
    Та сумувала, бо ж дітей не мала.
    А якось була зникла із села.
    Прийшла не скоро та уже із сином,
    Зовсім маленький згорток у руках.
    Він швидко ріс, мужнів не по роках.
    Хоч довго смакували ту новину
    Та все ніяк дізнатись не могли,
    Звідкіль вона дитину ту узя́ла.
    Вона ж, коли спитала, відказала,
    Що боги їй дитину ту дали.
    Вона, мовляв, зробила із кори
    Собі дитятко та його носила,
    Немов живе. А боги пожаліли,
    Якийсь його в живе й перетворив.
    Слов’янською ж «кора» буде́ «корста́».
    Тож хлопчик «із корсти»… Так і назвали.
    Давно уже і матері не стало,
    Та Іскоростем так він і зоставсь…
    Отож, юнак до старців підійшов
    Та й мовить їм: «Я знаю, що робити!
    Хай тільки рід на час подасться звідти,
    Коли скажу, тоді поверне знов».
    Старі питань не стали задавать,
    Бо ж рішення свого вони не мали,
    А матір хлопця добре пам’ятали.
    Можливо, й він таке щось може знать?!
    Коли весь рід за обрієм пропав,
    Юнак велике розіклав багаття.
    Почав пожертви у вогонь кидати
    Й Даждьбога вголос закликати став:
    «Прийди Даждьбоже, дітям поможи!
    Врятуй, Даждьбоже з лиха і напасті!
    Ми ж про таке прохаємо не часто.
    Останніх, боже, з роду збережи!»
    Отак просив й пожертвами манив,
    Що бог на землю, й справді, опустився.
    Немов гора над юнаком схилився:
    «Чого, юначе, ти мене спинив?»
    (Даждьбог – бог Сонця, якщо хто не зна,
    Йому слов’яни давні поклонялись.
    Древляни також його дітьми звались…)
    «Спаси, Даждьбоже! - одізвавсь юнак,-
    Наш рід ослаб, нема тієї сили.
    Як не поможеш – вимремо усі!..»
    «Чого ти хочеш? Всі кричать: «Спасіть!»
    Ні, щоб усе спокійно пояснили!»
    «Нам треба звідси камені прибрать,
    Щоб можна було град побудувати
    Й дуби з-за річки якось передати,
    Бо нам таку роботу не здолать!»
    «Ну, що ж, з камінням поможу я вам.
    Для мене тут роботи не багато.
    А от з дубами… Мушу я сказати,
    То вотчина Перуна. В мене там
    Немає права, щоб порядкувати.
    Хоча і тут також земля його,
    Але в дубах я геть втрачаю сили…»
    «Що ж, почекай!...- юнак промовив сміло,-
    Не кидай брили поки. Я бігом!»
    Він кинувся у річку, переплив
    І у дубових хащах заховався,
    Ходив там довго, довго приглядався,
    Аж доки дуб найбільший не зустрів.
    Тоді узяв сокиру і почав
    Гілки на тому дубові рубати
    Аж доки з хмар не почало бурчати
    Й Перун – бог грому над рікою став.
    Хотів спитати, хто ж оце посмів
    Над його дубом отаке чинити.
    Негідника вогнем своїм спалити…
    Й Даждьбога на тім березі уздрів.
    «Як ти посмів у край прийти у мій!
    Та я тебе зітру на порох миттю!»
    А той: «Дістань мене спочатку звідти!»
    І розпочався поміж ними бій.
    Перун дуби з корінням виривав
    І їх жбурляв із усієї сили.
    Вони за річку раз по раз летіли.
    Даждьбогу він спочинку не давав.
    А той великі брили брав до рук
    І кидав їх не з усієї сили.
    Вони на той бік зрідка лиш летіли.
    Всі падали у річку. Гуркіт… Стук
    Стояв навколо. Все живе сховалось,
    Бо ж боги захопились не на жарт,
    Під руку потрапляти їм не варт.
    В Даждьбога вже й каміння не зосталось.
    Останню брилу він до рук узяв,
    Пожбурив так її, що вона впала
    На дуб священний і його зламала.
    Перун зненацька зупинився, став.
    Десь його сила вся умить поділась.
    Махнув рукою і на небі зник.
    Коли юнак вернувся на той бік,
    По каменях, що річка ними вкрилась.
    То там лежали купами дуби.
    Бери, рубай, чухрай, став частоколом.
    Каміння не валяється навколо.
    Даджьбог всміхнувся: «Що ж, тепер роби!»
    І зник у хмарах, наче й не було.
    Рід Іскороста скоро повернувся
    І довго працював – не розігнувся.
    Тож, може кілька літ всього пройшло
    І виріс на гранітній скелі град.
    Могутні стіни його захищали
    І зайди лиш облизуватись мали
    Та і ні з чим верталися назад.
    Як хто з проїжджих запита, бува:
    «А чий то град?» Йому відповідали:
    «То Іскоростень-град!» Віки минали
    Та рід древлян його не забував.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  34. М Менянин - [ 2020.08.10 17:07 ]
    Кращим людям Землі
    1
    До сліз люблю вас добрі люди,
    котрі зустрілись на Землі.
    Душа вас пам’ятати буде,
    нестимуть в сім’ї журавлі.
    2
    Хто добре слово мовив вчасно,
    смиренно жити заповів,
    хто вірив що життя прекрасне,
    підтримав в скруті, взяв, провів.
    3
    Хто з вірними Отця і Сина
    свята проводив і в труді,
    в кого з Отцем душа єдина
    і вівця в Сина череді.
    4
    Хто помоливсь хоч раз за мене,
    хто теплим поглядом зігрів,
    хто довіряв своє таємне,
    хто праведність свою довів.
    5
    Хто сповідає славу Богу
    і нині, прісно й повсякчас,
    одній душі обрав дорогу,
    а дві* душі – то не для нас.

    27.07.2020р. по Р.Х. Чернігов, Святе.

    * двоедушие – совмещение в человеке истины и лжи, и проявляет он эти качества по выгоде и настроению как нравственно не определившийся. Пример – янычары – хоть и крещенные, а нехристи.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати: | ""


  35. Тата Рівна - [ 2020.08.10 17:51 ]
    Любій Білорусі

    Коли помирають нації — народжуються Тантали
    Земля відригає їх, викидаючи з чрева

    Вона могла би стати Бабою, поліською королевою
    Але — народила анчутку
    Стала матір’ю не тому сину
    І жоною не тому пану

    Ніоба колись обернулася каменем
    Ми знаєм причини й тепер
    Приходить ясність про той одинокий камінь
    Єдину твердь між океану мертвих вод
    Що відійшли в пологах й дали життя неживому

    Таке буває — цілий мертвий живий народ
    Блукає в своєму домі й не має ніякого дому

    Спільне творіння Перуна й Белбога,
    Земля, яка відділилася чи просто вийшла із Наві?

    Дівчинко, над тобою все є — Небо, Вирай, Пташині дороги
    Багонь нікуди не зникла, в багні, може й, видно зорі
    Але підніми свій погляд і подивися вгору

    Завершуй ці танці — криваві, завзяті й затяті
    Хіба недостатньо м‘яса дітей твоїх на цім святі —
    Тридцятилітня трапеза поїдання плоті

    Дівчинко, над тобою все ще є — Небо, Вирай, Пташині дороги
    Але чи буде потім?...

    10.08.2020
    © Тата Рівна, 2020


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.39)
    Прокоментувати:


  36. Олександр Сушко - [ 2020.08.10 15:10 ]
    Кабала кохання
    Люби мене - прехтивого козла,
    Даруй цілунки та палкі обійми.
    З тобою - ніч ( ох як мене трясла!),
    Не треба й дилетантських порнофільмів.

    А завтра - інша. Бабця хоч куди,
    А післязавтра - юна незнайомка.
    Оце життя! Амурний парадиз!
    А вірність - то пусте, одна морока.

    У мене прутень, наче той банан,
    Уміщується ледве у ширінці.
    А жінка стерпить все. Вона дурна,
    Хай пестить фалос, чухає по спинці.

    Отак весь вік - і зраджував, й блудив,
    Хотів би ще, але уже не можу.
    Залишився на старість я один:
    Ані дружини, ні дітей, ні грошей...

    11.08.2020 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.48) | "Майстерень" -- (5.54)
    Коментарі: (2)


  37. Олександр Панін - [ 2020.08.10 14:09 ]
    Нечестива Насолода

    За мотивами - М. Гоголь "Вій".

    Десь далеко в хмарах грім гуркоче,
    Сріблом віддзеркалює ріка,
    Проти Віри і Людини злочин:
    Захопила Відьма Бурсака...

    Вечір, ще далеко до світання,
    Розквітає древній забобон,
    Нечестиве, млосне хвилювання
    І Чаклунки Чорної Полон.

    Жах і Насолода в грудях б'ється,
    А душа невинна і грішнА,
    Видається, що немає серця,
    Тільки пустка млосна і страшна.

    Відьма то стара, то молоденька,
    Без жалю руйнує майбуття,
    Як же розімкнути Зла обценьки,
    Рятувати Душу і Життя?

    Місяць не пливе, а різко скаче,
    Чорному Чаклунству не корись,
    Всі молитви пригадай, Бурсаче,
    Ревно, щиро, пристрасно молись!



    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  38. Тетяна Левицька - [ 2020.08.10 13:29 ]
    Не возвращайтесь
    Пленительных очей холодный изумруд -
    былой загадки деревянная матрешка.
    Не возвращайтесь вы туда, где вас не ждут,
    где двери на замке, не светится окошко.

    Собака цепи рвет завидя чужака,
    и лица неприветливы, черствы, суровы.
    Вас не узнают сразу, а наверняка
    презренным взглядом оборвут на полуслове.

    В былой обман не торопитесь сквозь года.
    Простить и отпустить, не слышать лживой фальши.
    Не ставьте запятую, больше никогда
    не будет в жизни так, как было у вас раньше.

    Закройте саквояж невиданных потерь,
    пусть скорый поезд счастья не проходит мимо.
    Что б без сомнения войти в другую дверь
    захлопнуть предыдущую необходимо.

    09.08.2020р.


    Рейтинги: Народний -- (5.77) | "Майстерень" -- (5.88)
    Прокоментувати:


  39. Сергій Губерначук - [ 2020.08.10 10:07 ]
    Художники з маленького села…
    Художники з маленького села,
    ви оприлюднили любов до світу.
    Картинна галерея розцвіла
    у місті, де проводжу кожне літо.

    Художники з маленького села,
    ви світ ліпили з глини й малювали.
    Картинна галерея ожила
    у місті, де пейзажі позмирали.

    Художники з маленького села,
    не залишайтеся ніколи в цьому місті.
    Картинна галерея замала,
    щоб помістити ваші добрі вісті.

    Художники з маленького села,
    з вогню, землі і снігу роблять рамки,
    в яких згорають вечори дотла,
    і воскресають жайворонки-ранки.

    29 лютого 1996 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 135"


  40. Ігор Деркач - [ 2020.08.09 21:43 ]
    Пацаки
    Ніде не зупиняється орда...
    на Україну простягає лапи
    інтернаціональна череда
    або по українському – кацапи.

    Уже й не пам'ятають кравчуки,
    кому забороняється скакати,
    але якщо у штанях пацаки,
    то перед ними треба присідати.

    І присідає Льоня-раз... і два,
    увидівши на галіфе лампаси,
    і не болить нікому голова,
    що це бойовики чужої раси.

    Кацапи-пацаки наводять жах
    на юрби папуасів на кордоні.
    На Лугандоні й нація чужа
    і двоголова.У чужій короні –
    романтики сокири і ножа...
    убивці і злодії у законі.

    08/20




    Рейтинги: Народний -- (5.48) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  41. Ярослав Чорногуз - [ 2020.08.09 20:38 ]
    Голос ковили
    А може добре, що я вже не твій? –
    Хотіла крапку ставить ще раніше
    Всевладна Доля, глянувши з-під вій.
    Та зачекала. Щоб дозріли вишні.

    «Ти вільний знов!» - це голос ковили –
    Від ревнощів дурних ідіотизму,
    І підозрінь, кохання кабали,
    І вірності сумного атавізму.

    Усе відносне – так сказав мудрець.
    Я у твої не умістився схеми.
    Зашорення звело все нанівець,
    Колись про це напишуться поеми.

    Люби мене таким, яким я є,
    І не роби із мене ідеалу.
    І не нав`язуй бачення своє –
    Все пропаде – розлуці на поталу.

    Ніхто із нас в житті цім не святий,
    На руки й ноги не накинеш пута.
    Залізла у приват до мене ти –
    Тобі себе нема в чім дорікнути?!

    Я вільний птах, і як в усих лелек,
    На крилах маю білизну і чорне.
    Люби в мені велике і мале,
    І знов тебе любов моя огорне.

    9 серпня 7528 р. (від Трипілля) (2020)


    Рейтинги: Народний -- (5.73) | "Майстерень" -- (5.94)
    Прокоментувати:


  42. Євген Федчук - [ 2020.08.09 20:56 ]
    Легенда про дулібів
    Маленький Нестор полюбляв із дідом
    Перепливати на той бік Дніпра.
    Дідусь косу з собою в човен брав,
    Косив траву на сіно. Нестор слідом
    Її потроху до човна носив.
    Бо ж в Києві суту́жно із травою.
    Та й, мабуть, соковитої такої
    Він біля дому би не накосив.
    Поки дідусь під дубом спочивав,
    Онук встигав побігати, погратись,
    Та у Дніпрі по кілька раз скупатись,
    Хоча далеко ще не запливав.
    То ненадовго забрідав у ліс,
    Можливо, там цікаве щось зустріне
    Та обдивлявся кожну деревину
    І кожен кущ, що по дорозі ріс.
    А якось трохи далі він забрів
    Й побачив чи то озеро, чи річку,
    На березі хатинку невеличку.
    А на колоді дід якийсь сидів.
    Цікаво стало хлопцеві ураз:
    Що ж то за хата, що за дід під нею?
    Розбурханий цікавістю своєю,
    Він потихеньку вийшов: - Добрий час!
    - І тобі добрий! – одізвався той, -
    Яким макаром ти забрів, юначе?
    Тут близько і людей немає, наче?
    - Траву ми косим! А ти, діду, хто?
    А ти живеш у лісі у цьому?
    А озеро яку це назву має?
    - Повільніш, хлопче, бо я не встигаю!-
    Хоч, видно, то сподобалось йому,
    Бо бісики заграли у очах.
    Не часто, мабуть, удавалось діду
    З ким-небудь вести отаку бесі́ду.
    - Сідай, немає правди у ногах.
    Хто я – спитав? Дулібом мене звуть.
    Живу один, бо сам один лишився.
    Мій древній рід на світі перевівся,
    Хоча десь там ще родичі живуть…-
    Дідусь махнув рукою десь на захід.
    - Так ви прийшли з тієї сторони?
    - Не я, а предки. Подались вони
    Із тих країв, рятуючись від жаху.
    - А хто були? Як звалися, скажіть?
    - Були вони дулібами од віку,
    Слов’янське плем’я древнє і велике.
    Їх край на річці Богові лежить.
    - Я знаю, знаю…чув про Бог-ріку,
    На ній живуть, здається, волиняни!
    Здивовано дідусь на нього глянув,
    Сприймаючи обізнаність таку
    Із інтересом. – А ти звідки знаєш?
    - Дідусь, було, мені розповідав.
    А що ж в дулібів була за біда,
    Бо ж просто так рід землю не кидає?!
    - Так, справді, синку, просто не кида…
    Жили дуліби довго у тім краї,
    Орали, сіялись , збирали урожаї,
    Не думаючи, що прийде біда.
    Мужі дулібські – сильні і хоробрі,
    Та що вони удіяти могли,
    Як орди обрів зі степів прийшли…
    - А, знаю! Чув! «Загинули, як обри»-
    Здається, так говорять на Русі?!
    - Так, найлютіші із усіх народів,
    Великі тілом, розумом же горді.
    Та бог згубив, померли геть усі.
    І не лишилось жодного із них,
    Ні племені нема їх, ні нащадка…
    Та оповім, давай, все по порядку.
    Було то хто зна скільки літ тому,
    Коли прийшла зі степу та навала,
    Що на шляху усе поруйнувала.
    Лишила степ в пожарищах й диму.
    І до дулібів черга надійшла,
    Хоч думали, що їх мине ця доля,
    І обри підуть за Карпати полем.
    Та в бо́гів думка іншою була.
    Коли гінці страшну вість принесли́,
    Що та навала на дулібів суне,
    Мужі зібрались: від старих до юних,
    Навстріч орді тій поспіхом пішли.
    Три дні, говорять, билися вони.
    Три дні на бойовиську кров лилася
    І обрам наша сила піддалася,
    Бо ж ми прожили довго без війни
    У мирі із сусідами своїми.
    Забули, як потрібно меч тримать.
    Тепер прийшлося на собі спізнать
    Всю силу обрів. Клятих. Перед ними
    Схилились наші села і міста,
    Але того їм виявилось мало,
    Бо всіх, які їм опір учиняли,
    Вони тоді не жа́ліли. Отак
    Народ дулібський і спізнав те лихо.
    Чоловіки всі в полі полягли.
    А що жінки й старі з дітьми́ могли?
    Приходять обри, віхоть попід стріху
    І вже село, як вогнищі пала,
    А далі все добро позабирають,
    Кого захочуть, того покарають.
    Дивись – уже немає і села.
    Прийшли й туди, де рід мій проживав.
    Зігнали всіх: жінок, старих, малечу,
    Сказали нести все, що є, на плечах,
    Щоб обрин добре їсти-пити мав.
    Коли вже люди, що могли, знесли,
    Велів все обрин на вози складати
    Та в них волів чи коней запрягати.
    А все ж тягло до лісу одвели?!
    Тут розлютився обрин головний,
    Сказав жінок усіх підряд хапати
    І по чотири-п’ять у віз впрягати.
    Ще й сам усівся на один такий.
    А він гевал, такий, що пошукати,
    Що і одного годі потягти.
    Мерщій велить батіг йому нести,
    Щоб рухатися швидше спонукати.
    Та й ну жінок по спинах батогом,
    Одну, другу… Жінки у крик, у сльози,
    І здвинути не можуть того воза.
    Та ж не вблагаєш обрина того.
    Знов замахнувсь…Тут звідкілясь стріла
    Та прямо в око обрину уп’ялась.
    Поки у страху обри розглядались,
    Усіх з майдану віхола змела.
    А ж ліс кругом. Хто встиг добігти, той,
    Вважай, від помсти обрів врятувався,
    В кущах, ярах хутенько заховався,
    Хоча за ними і не гнав ніхто.
    Злякались обри чи стрільця того,
    Чи то боялись засідки, можливо.
    Спалили все та й подалися живо,
    Забрали, звісно, вбитого свого.
    - А хто ж стріляв? Хто ту стрілу пустив?
    - То був мій предок! Мав тоді дванадцять.
    Устиг від обрів в лісі заховатись.
    Стрілою білку, навіть, в око бив.
    Отож, не схибив. Як усі зійшлись,
    Убитих підібрали й поховали,
    На згарищі все, що могли, зібрали,
    Та й лісом на схід сонця подались.
    Бо знали: обрин того не простить.
    Якщо лишаться – кари слід чекати…
    Тож довелося їм усім тікати
    І землю предків назавжди лишить.
    Так опинились у полянськім краї
    І оселились за Дніпром отут.
    Тому, можливо, озеро це й звуть
    Долобським чи Дулібським. То не знаю…
    Аж тут дідусь від річки погукав
    Подякував хлопчина та й подався.
    Цей оповідок йому пригадався,
    Коли писати «Повість…» він почав.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  43. Тетяна Левицька - [ 2020.08.09 18:51 ]
    Горобине
    П'ю валер'янку від серцебиття,
    сльозі скотитись знову не дозволю.
    Я видалю тебе з свого життя,
    щоб більше не вертатися до болю.
    У казки завше радісний фінал,
    та не принцеса з золотим волоссям.
    Скоріше магія кривих дзеркал,
    де не судилося, там не збулося.
    Клин клином вибивають, та чи я
    спроможна серце розчахнути? Важко...
    І греблі рве не кожна течія,
    лети у Лету*, волелюбна пташко.
    Он горобина зріє чарівна,
    коралове намисто їй так личить.
    Хизується, та сила руйнівна
    снігів її красу поволі знищить.
    А пам'ятаєш, як було тоді, коли душа наповнилась любов'ю?
    Не побудуєш щастя на олжі,
    хоч як би не старалися з тобою.

    Лета*-ріка забуття

    09.08.2020р.


    Рейтинги: Народний -- (5.77) | "Майстерень" -- (5.88)
    Коментарі: (4)


  44. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.08.09 09:42 ]
    Осені стрімка хода
    А відчувається вже осені хода
    Така багряна й різнокольорова.
    Рябить в ставочку хвилями вода
    Й корабликами листячко вербове.

    З"явилися вже стрічки золоті
    В зелених косах білої берізки
    І трави всі зробилися руді,
    Які гойдає шалапут-вітрисько.

    Схилилася вербичка молода
    Он до води на березі так низько.
    Красуня-осінь уже зовсім близько,
    То ж відчувається її стрімка хода.

    2019 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  45. Микола Соболь - [ 2020.08.09 06:36 ]
    Шукаючи гармонії
    Вишукую поміж рядків слова,
    які бальзамом вилікують душу
    та всує все, бо жодного нема.
    Даремно в будяках шукати ружу.

    Леліють мову декілька майстрів,
    виточують із літер діаманти…
    У них не знайдеш кострубатих слів.
    Це поетична блискітка таланту.

    Уклін за вірші, друже, до землі,
    За мудрість прихилю своє коліно…
    Коли сіяє слово ув імлі –
    поезія тоді стає нетлінна.
    09.08.20р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  46. Серго Сокольник - [ 2020.08.09 02:28 ]
    Коронавересень
    Коронавересень, баскак
    З пшеничним посміхом,
    Той хрестоцвітовий ясак
    Збирає поспіхом,
    Де ми життями данину
    Йому даруємо,
    З зими минулої обну-
    лені мандруємо...
    А їй на цій землі лежа-
    ти... Справді, хто вона,
    Зневірі з вірою межа
    Сертифікована,
    Нездароздаропробивна,
    Піарозбещена,
    Що поламала рало нам
    Від Водохреща... На-
    пиватись п"яної води
    Замісто чистої,
    Що згагу правди породи-
    ла змістом містики,
    Що ДО до ПІСЛЯ вже ніко-
    ли не повернеться...
    Похмільна пісня- це закон
    Коронавересня.


    © Copyright: Серго Сокольник, 2020
    Св. №120080900464


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати:


  47. Дума Козак - [ 2020.08.08 23:12 ]
    Сільський едем
    Південна ніч у лузі виграє
    піснями цвіркунів і зорепадом.
    Вони бентежать так єство моє –
    аж почуття хлюпочуть водоспадом…

    А відчували, пахнуть як хліба?
    Із нотками волошки і полину!
    Цих запахів симфонія хіба
    до серця о нічній порі не лине?!

    А ви гуляли влітку у степу?
    Лише удвох! Хіба що місяць третій…
    А ще, усівшись разом під копу,
    ділилися десятками секретів…

    Не шепотів вам змовник-тепловій
    на вухо про розпалене кохання,
    коли ішли по стежці степовій
    і не могли зарадити ваганню?

    Медовий смакували ви нектар
    із вуст жаданої, єдиної навіки,
    коли нарешті скинули тягар
    і вийшли з берегів кохання ріки?

    А рахували зорі в вишині?
    Їх не ловили прямо у долоні,
    коли губились в ночі тишині,
    а осторонь скубли травичку коні?

    Тих почуттів бурливий дивограй
    не відшукати у сільському клубі…
    Південний степ вночі – це просто рай,
    а для закоханих – в квадраті, навіть кубі!


    Рейтинги: Народний -- (5.39) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  48. Євген Федчук - [ 2020.08.08 19:21 ]
    Наше, ваше і моє (щось на зразок легенди)
    В часи далекі в степовім краю,
    Можливо й тут, де я тепер стою,
    Маленьке плем’я над рікой жило,
    По нашим міркам, що у них було?
    Овець з десяток, коней пари дві,
    Що паслись собі поряд на траві.
    Кибиток кілька, от і все, мабуть.
    Та їм здавалось – хороше живуть.
    Удосталь їжі, у ріці вода
    Прозора, чиста. Гарна череда.
    Чого ще треба аби в світі жить?
    Ріка біжить і час, також, біжить
    Наввипередки, хто скоріш із них.
    Ніщо не здатне зупинить той біг.
    Та якось люди по степу ішли
    Пораненого у траві знайшли,
    Лежав безсилий, майже помирав
    І люд хороший його підібрав.
    А знали б люди – краще б обійшли.
    Вони ж занадто добрими були.
    В біді лихій не кинули його
    Взяли лише для горя для свого.
    Знайшли для нього місце у візку
    І полотно на рану на тяжку.
    І доглядали разом, доки він
    Знов не прийшов до тями. І в один
    З весняних днів на ноги сам не встав,
    А далі вже потроху й помагав.
    Одужуючи, череду пасе,
    Відром води від річки принесе.
    Даремно хліба їсти не хотів,
    Вилежуватись – то і поготів.
    Так у роду, у племені прожив,
    Нікуди повертатись не схотів..
    Й кого шукати в ті часи в степах?
    Десь його рід вже в тисячі верстах,
    А ці його за свого прийняли,
    За порятунок з нього не взяли.
    Живеш – живи, ніхто і не пита,
    Чого він до своїх не поверта.
    Якось питає чоловік у них:
    «Чиї ж це вівці?» «Як чиї? Усіх.»
    «Ну, як це так – господаря нема?
    Хтось біля себе цих овець трима,
    Пасе в степу, рахує, догляда?
    Хай і маленька, але ж череда».
    «Ну, якщо хочеш, то й займайся цим.
    І кінь оцей хай буде теж твоїм.
    Бо ми не звикли між собой ділить,
    Нам якось разом веселіше жить».
    І заходився той овець глядіть
    За ними степом цілий день ходить.
    А ще, бува, як їде на коні,
    То не вертає і по кілька днів.
    Зате ж отара як з води пішла
    І гладша стала, й чисельно зросла.
    Малих ягнят вже більше, ніж овець,
    Іде на користь тирса і чабрець.
    Та м’яса люди більше не їдять,
    Господар просить трохи почекать,
    То у вівці ягня, то ще мала,
    То краще б ще ягняток привела.
    А сам не хоче просто віддавать:
    Він наробився, а вони з’їдять.
    Другі, на нього дивлячись, взялись
    Ділитися, хто скільки потрудивсь.
    Той більше інших риби упіймав,
    А той найбільшу здобич вполював.
    І кожен собі дума: «Це ж моє».
    І нехотя другому віддає.
    А далі вже й відкрито почали
    Казати те, що в душах берегли.
    Мовляв: «Я більше нього працював,
    А він, бач, кращий мене кусень взяв».
    Чи хтось працює, інший тільки спить,
    А коли їсти – перший всіх біжить.
    Як завелися та й давай кричать:
    «Чого ми маєм інших годувать?»
    «Чого ми будем за других робить?!
    Давайте краще будемо ділить!»
    «Ділить! Ділить!» - народ увесь загув,
    Як жили добре швидко геть забув.
    Та й розділились. Кожен мав своє.
    Тепер сусід спокою не дає,
    Бо до сусіда тільки й загляда,
    Яка у нього стала череда.
    І чи не більше в нього всього є,
    Бо це ночами спати не дає.
    І ворожба поміж людей пішла
    І проросли маленькі зерна зла,
    А з них велике вибехкало зло.
    З тих пір багато вже віків пройшло,
    А зло живе і довго буде жить,
    Поки й не перестанемо ділить
    На ваше й наше, на твоє й моє.
    Для ворожби то перший привід є.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  49. Микола Соболь - [ 2020.08.08 17:41 ]
    Сандармох
    Вини не чує Сандармох –
    земля ні в чом не винувата.
    Розстріляний упав, замовк.
    Відлуння пострілу і ката…
    Тут чути стогін безліч душ
    безвинно вбитих Соловками.
    А для катів лунає – туш
    і голоснішає з роками.
    08.08.20р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  50. Олександр Сушко - [ 2020.08.08 15:30 ]
    Гармонія
    Я - музикант. І це чудовий фах,
    Пливе слухач у какофонні верші.
    Потринькай на гітарі ноту фа...
    Почув? Отак гундосять любі тещі.

    А спробуй до...оце моя жона,
    Завжди серйозна, пильна і розумна.
    А сі бемоль - коханка чарівна,
    Моїх думок розбурханих лагуна.

    А ре - зятьок. Лежить на животі
    І блимає на опустілу чарку.
    Його по носі луснути хотів,
    Та "генію" тримати варто марку.

    Онука одзивається на мі,
    Шикарний звук! Клює на нього щастя.
    А сі, панове, це - синочок мій,
    Як хоче пива - по кишенях шаста.

    Моя стезя - весела нота соль,
    Як бринькну - мертв'яки стають з могили.
    Покликала в Париж мадам Тюссо -
    Мене ліпити з воску закортіло.

    08.08.2018р.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.49) | "Майстерень" -- (5.49)
    Коментарі: (2)



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   ...   1558