Любов прийшла нізвідки, як наснилась,
Немов дитя під серцем зародилось.
І потай, мов соромлячись на людях,
Шукало серце спокою у грудях.

Та почуття п'янке і заповітне
Ніколи не буває непомітним –
Воно зорить, виблискує, іскриться,
І спокій, наче сон – він тільки сниться.

Слова - пусте ніщо. Важливі тільки вчинки.
Плескати язиком навчилися давно.
Поете! Зупинись! Брехня твої нетлінки!
Життя - це біль і кров! Не цирк, і не кіно.

Майстерний блудослов вив'язує печалі,
А поруч бій гримить, і падає солдат.
Його уже нема. Лишилися медалі.
Ну, а піїт - живий. Утоптує салат.

Кипить ерзац-любов. А справжньої немає,
Завзято день і ніч сльозавиться папір.
Із вторсировини відроджується Каїн,
Йому із власних дум підкришуєм гарнір.

Я теж узяв перо. Накручую сюжети,
Втомилася рука вбивати ворогів.
Кохану Бог забрав. Лишив оці куплети,
У ліжку тихо сплять голодні дітлахи.

Пристібнута рука висить, мов дровиняка.
Відірвана в бою. А інша - ще жива.
І просто пише вірш. Не треба їй подяки.
Слова - пусте ніщо. Пусте ніщо - слова...

17.10.2017р.

Стояти осторонь комфортно і безпечно,
Не буде бризок бруду на душі.
Відмовлю другу в допомозі гречно,
Від криків заховаюсь у кущі.

Ізверху зручно плюнути на дурня,
Поблимати з погордою на тлю.
Я дбаю про своє, приватне, шкурне.
А тих, хто поруч - зовсім не люблю.

Для мене світ - наповнене корито.
Беру - що хочу. Запити - круті.
Нехай сусід зостався без обіду,
Зате у мене краби в животі.

Кохатися за так немає зиску,
Спочатку гріш шпурляють в пелену.
Працюй, невдахо, на жону, колиску.
Тебе ніколи я не пригорну.

Спіткнулася. В глибоку впала яму.
У прірву зазирають парубки.
Волаю: "Поможіть! Страждає дама!".
Та не подав ніхто мені руки.

17.10.2017р.

Сонце сідає, і бар на розі закрився.
Ліхтарі загораються, буцім на ніч актриса
обрамлює чимсь ліловим для чару і жаху вічі.

І головний біль спускається на крилі да Вінчі
в тім’я ворога у бруковій шинелі.

І голуби на фронтоні двірця Мінеллі
в жазі надовбатися одностайні,

анічуть не соромлячись, мов брутальні
наші предки в обставинах незавидних
за часів допотопних, собі подібних.

Дзвін, що розкочується з дзвіниці,
вкоріненої у венеційській висі,

являє падучі й не долетілі
грунту плоди. У новітнім тілі

дух має низку підстав позбутись
зайвих речей. Сподіваюсь, участь

моя ось-ось визначиться. Тут, де зливи
сíм’я зливалися, сліз щасливих

і вина, в закапелку земного раю
звечора, я стою, вбираю

у буцім гумовім збучавінні
легень пречисте, осінньо-зимнє,

порожевіле, що черепичні
дахи, повітря, якого нині

не спити ніяк, – мов і напередодні!
трунків свободи клітинці плоті

з келиха часу. Крученіша банкноти
хвиля вилизує мокрі сходи

палацу на всю голубу купюру,
отримує намість, на решту, буру

цеглину, схильну до дерматиту,
та ненадійну каріатиду,

переобтяжену на пудовий
з його цигаркою орган мови

і задивлену пристрасно на пташині,
од пристойностей досі вільні,

виставлені, мов напоказ, спальні,
видимі нам то як зліпок з пальми,

то – схрещеної по-римськи
цифри, то – курсивом рядків до рими.

1995, Casa Marcello

У півтон одягнувши оклик душі: почекай!
Поназбирувані крапельки вмить переллються
За блакиті моєї й за нашого неба край.
Не вженешся за ним, - дороги мої сміються.

Віддаляється тінь, чи образ, чи то лиш мара,
Наслідивши в мені глибоким відбитком кроку.
Я впізнала тебе в переливах твого пера,
Я пізнала тебе, збагатівши з цього уроку.

У півтона, впівголоса свариться громом вись:
Половинчасті душі з рідністю розминулись.
До крайнеба свого, до блакиті її озирнись! -
Поназбирувані сльози ринули і схаменулись.

17/02/17

Вишивала бісером
І була веселою…
Гойдалку підвісила
Високо під стелею.

Гойда-гойда-гойдечки…
Кляті злидні-хвойдочки
Обступили, каються.
А вона – гойдається…

Гойда-гойда-гойдоньки…
Прийдуть добрі людоньки,
Зі сльозами й матами
З гойдалки вийматимуть.

«Гойда-гойда-гойда-да′…
Жодне лихо – не біда».

17.10.2017

І.

Розбились кришталеві всі міста.
Зімкнулись металеві ці уста.
Все закружляло в хаотичнім ритмі.
І знову,
Закінчилось у примарній битві.
Сни поміняли всі свої сюжети.
Слова,
Вже розмінялись на золоті монети.
А ніч, на скрипці починає грати.
Свою різку мелодію –
Вогнем передавати.
І, від цієї мелодії різкої...

ІІ.

...Душа вже починала вся здригатись.
І на маленькі часточки від болю.
Вона вже починала розлітатись.
Все рухалось і далі в тому темпі.
Смичок і струни були вже відверті.
Здавалося не витримає цього болю...

ІІІ.

...Аж тут прекрасний ранок,
Прийшов її на допомогу.
І полетіли пелюстки Троянд.
У хаотичному потоці урагану...
...Розчиняючи в собі тишу…

© Володимир Верста

Я напишу ось цей сюжет для нас,
Хоча ніколи не буде він про нас,
А може буде тільки не в цей час,
І я в підборі невагомих фраз,
Які лиш будуть призначені для нас.

Я напишу ось цей сюжет для нас,
І ролі головні лиш будуть тільки в нас,
А час спливає зараз він проти нас,
І підібрати жанр – не можу в котрий раз,
А режисер все тисне і показує на час.

Я напишу ось цей сюжет для нас,
Хоча між нами простір і фальшивий час,
І неважливо що продюсер вже “забив” на нас,
Хоча ти знаєш це не в перший раз,
А знаєш… Хочеться сказати слово “ пас”…

…Хоча я напишу ось цей сюжет для нас…
…Спаливши у вогні його в той час -
Ніхто і не згадає вже про нас…


© Володимир Верста
Дата написання: 28.08.13

Усміхнулося сонце і прОзиром*
Огорнуло пейзажні дива.
Мов одлите із золота озеро,
Де смарагду - оздоба жива.

Ти засмійся в гіллі мені, іволго,
Звесели неповторну цю мить.
Хай багрянець із денця красивого
Крізь дрібненькі хвилькИ** мерехтить.

Легко шатами ген величавими
Затулила похмуре й сумне –
Грає осінь розкішними барвами,
Заціловує ними мене.


16.10.7525 р. (Від Трипілля)

Квітку я побачив, що зросла в саду,
подумки неначе вже до тебе йду.
Бачу твої очі, губи-пелюстки,
ніжний стан жіночий, вії мов листки.

Квітко, моя квітко, як тебе люблю.
Ти, моя лебідко, не зів’янь, молю!
Квітко, моя мила, ти завжди цвіти.
Боже, мені крила дай, щоб був, де ти!

Вклав у насінину Він життя порив,
щоби у жоржині я тебе відкрив.
Істину пізнання, мов душі красу,
і своє кохання я тобі несу.

16.10.2017

Квапиться осінь–вбрання ще не має.
Барви шепочуть на листях тополі.
Сукню весільну знайти поспішає.
Ось і блукає, самотня, у полі!
Хоче вона собі кращої долі!


В пошуках– колір зелений втрачає!
Інший малюнок - барвистий - втішає!
Так жовтоокої осені кроки –
Все поспішають до снігу, аж поки…
Встигнути треба,бо серце їй крає


Заміж за кого їй вийти, без пихи?!
Тихо навколо – приспалося лихо.
Швидше та краще їй сукню - пошити!
Хоче красивою з ВІТРОМ летіти!
Мрії весільні свої відтворити!


Треба негайно весілля робити!!!
Гарні хай будуть- усміхнені діти!


09.10.2017

Переболіло. Перетужила.
Солона осінь тече по жилах.
Пішла марою, дощем укрита.
Солона осінь тече із ритвин.
Тече і стигне-береться струпом.
О пізня ноче! О темінь глупа!
Я вже не плачу-немає солі-
Піду позичу в чужої долі.

Минають дні уже проходять ночі,
Твої я забуваю милі очі.

Я забуваю тепло твоїх долонь,
І той прекрасний палаючий вогонь.

Що в серці спалював все так яскраво,
І все було з тобою так цікаво.

І мрії в нас однаковими були,
У морі всі вони вже потонули.

А пам’ятаєш ти ту зірку в небі?
Ту зірку що була лише для тебе.

Вона згоріла вся вже з неба впала,
Бажання ти для себе загадала.

© Володимир Верста
Дата написання: 05.08.13

І знову, чутно стукіт серця свого.
І знову, тишина глуха навколо.
І знову, я один на самоті.
У світі неправдивих почуттів.

Де, правда загубилась у брехні.
Де, воля рабством стала жалюгідним.
Де, вже кохання згасло уві сні.
Де, перестало бути необхідним.

І знову, бачу маски я людські.
І знову, всі байдужі і низькі.
І знову, я стою на перехресті.
У світі сотні неправдивих жестів.

Де, в кожного у серці є вогонь.
Де, зігріває він останню мрію.
Де, вічний холод й тисячі безсонь.
Де, я плекаю ще малу надію.

© Володимир Верста
Дата написання:17.06.13

Нема про що писати. Цуцик здох.
Злостивець кряче "Вичерпались теми".
Але мене почув, урешті, Бог,
Наснажив на романа у поемі.

За музою далеко не ходив -
За стінкою варнякають сусіди.
В "закоханих" розчахнуті роти,
Уже у шлюбі наловчились жити.

"Коза ти драна!", "Ти - бридкий цапок!",
"Бодай ти здохла!", "Щоб ти подавився!".
Багном словесним квеця помазок,
Нема поваги. Є гарчання рисі.

У розумі просвердлено діру
(уже не трусять, а пиляють грушу!).
Моя ж дитина чує ту муру,
Вбираючи багно в незрілу душу.

Птахи летять у вирій, чи назад,
А їхній щебіт - як сердечні ліки.
Чому ж людина гавкає не в лад,
Слова - огидні покручі, каліки?

Любов помре від криків та образ,
Таке життя - невільнича галера.
В нещасних сім'ях порядкує Марс.
Пора іти. У ліжку жде Венера.

16.10.2017р.

Ти хворієш, поете! Глупо
Зануряти перо в отруту!
Точно муза цілує скупо -
Кличеш пристрасть давно забуту.

Воском скрапує мить, регоче,
Тінь вірша зазирає в очі,
Щось являє тобі пророче,
Бо слова до пророцтв охочі.

Ти, поете, гориш і мариш,
Жовчю серця тамуєш спрагу.
Завтра лихом об землю вдариш,
Тож сьогодні пильнуй відвагу.

Збайдужілої музи губи,
Льодяні, привідкриті скупо,
Заціловуй, кусай до згуби.
Ти хворієш, поете! Глупо!

07/16-02/17

Я маю честь вітати козаків
з Покрови незабутнім, древнім святом!
Їх славні предки протягом віків
Вітчизну нашу захищали свято.

Я маю честь вітать захисників,
що на Донбасі Неньку боронили!
Простих троєцьких наших мужиків,
що ні життів, ні сили не жаліли.

Вітаю всіх своїх односельчан,
що всі часи ці чесно працювали,
свій вистояли не один майдан,
і спокою в своїм житті не знали.

Бажаю всім вам, рідні і близькі,
мої шановні друзі, односельці –
дороги хай широкі чи вузькі
ведуть лише добро у ваше серце.

Хай ваші душі сповняться теплом,
а ваші думи просвітліють, браття,
щоб ми зустрілись за одним столом
і всіх Покрова вкрила благодаттю!

16.10.2017

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

Прокинувся. Квітник. Пахтить садок.
Муркоче солодяточко на вушко.
Сідай, кохана, хутко у візок,
В амурних справах я удатний служка.

Спускаємося радісно з гори,
Возносимося у захмарні висі.
Усе, що є, любов моя, бери!
Лише щільніш до мене пригорнися!

Вповили крила голову мою,
А я цілую у вуста кохану.
Щодня літаю з нею у раю,
Лікуємо свої душевні рани.

Зіграли разом на одній струні.
Ми - віртуози. Нам таке не важко.
Коли акорд останній одгримів -
На грудях задрімала щастя пташка.

16.10.2017р.

1
я підземна вода… я небесна вода…
я химерна хмарина… я глина руда…
шепіт радісний кримського краю…
а якщо все пусте? а якщо все дарма?
а якщо більше саду у Бога нема?
то й мого віршування – немає…

2
щем мого віщування лоскоче гортань…
я іду від ночей до сяйливих світань
у розчинені двері Двариму…
у стежки до небесного Криму…

2
я вмерзаю у лід антарктичної шапки…
я вростаю у землю камінням каньйону…
я вливаюся в море – у спрагу солону –
у магічне мовчання моєї трикрапки…

Тепле з полину коло. Далі – холодний вир.
Стій і мовчи у ньому. Стій і очам не вір.
Біле зіркове око витріщить Сон-гора,
Вийде до тебе перший. Скаже тобі: пора.
Дай мені руку, скаже. Хай проведу туди,
де у вогонь ходили ще до землі й води.
Там запитань немає: тільки одне знання.
Дай мені руку, скаже, втомлене пташеня.

Вийде до тебе другий. Золото принесе.
Дай мені руку, скаже, і забери усе.
Вийде до тебе третій: тільки скажи – здійсню.
Хочеш, твоїх загиблих вивільню віді сну?
Вийде тоді четвертий з силою у руці.

Дай мені руку, скаже, та не питай про ціну.
Вийде до тебе п'ятий, винесе чистий спокій.
Не виступай із кола, ні, не роби ні кроку,
Руки склади в молитві, голову похили,
Німо чекай допоки виступить Князь імли.
Скажеш йому: "Стояла, руку не подала.
Крок не зробила з кола.
Хай відійде імла!"

Вклониться Сонногора. Росами задзвенить.
Стане перед тобою зрошений Князь війни:
"Ти відстояла сміло. Руку не подала.
Сонце для тебе сходить.
Тане моя імла"

***
Вертаюся до імені одного.
Не забуваю, поки воду п’ю,
і мов перепливаю течію:
мої дороги і її тривоги –
уявне і не явне дежавю.

***
Я заплющую очі щоночі
і не бачу нікого...Ніде...
Тільки очі, одні твої очі
місяцями продовжують день.

***
Таємниці розгадка –
два в одному початки,
дві живі іпостасі,
нескінченні у часі,
дві в одній половинки
чоловіка і жінки.

***
Коли моя душа шукає Бога
у день покути чи в урочу ніч,
я не питаю в ідола дороги.
У мене буде інша допомога –
надія і довіра віч-на-віч.

***
Усідаємось, одягаємось,
озираємось на літа
і надіємось, що покаємось,
тай уляжеться суєта.

***
Загартовує нібито холод,
а навчають добру батоги,
а не пряники, і не боги.
Виліковує біль, а не голод,
ідемо ще, бо є дві ноги.

                                      2017

Є у кого друзі, чи нема,
а один у «вайбері» гуляє
і до нього жіночка сама
іноді у гості заглядає.


                   І
Привиди приходять уночі,
а інде і літні молодиці.
І нехай узріють читачі,
як пишу я іноді дурниці.

Списую пейзажі із чеснот
фурій євпаторій і лівадій.
І нехай потішиться народ,
що у нього героїні – леді.

Дві калоші – пара. Ну і хай!
Битий із небитою – нерівня.
І тому його чекає рай,
ну а їй не вистачає півня.


                   ІІ
– Ой уміє вішати «лапшу»!
Ну а я їй наставляю вуха.
І кому я нині докажу,
що не маю, абсолютно, слуху?

Я ділю почуте на рази
і не хочу зайвого у риму,
поки визирає ще із Криму
«бузя» європейської кози.

                   ІІІ
Поки віриш у попове рило,
доти й мелеш на його млини.

Православні – слуги сатани,
поки у парафії – Кирило.

І велике Пу твоє цабе,
а кацапи – явні фаворити.

І не любиш міді у блакиті,
а плюєш у небо голубе.

І кому захочеться тебе
чути, розуміти і любити?

                                      10.2017

В благодатному нашому кліматі
Від ковбас "попливли" животи.
Хрест на пузі показує Тіматі -
Прогорає життя без мети.

Кажуть, люди творити народжені,
Та до неба ростуть смітники.
Перелогами мозок пошкоджено,
А от ноги - здорові, стрункі.

Борщ посклеював вуса та бороди,
У макітрах - незгода, буза.
Тоне плем'я у бруді та смороді.
А у Авгія в стайні краса.

Наймодерне - свистульки та спінери,
У пошані - м'якенький папір.
Сни коритні - кров'янки та лівери.
Колообіг: вбиральня, гарнір...

Де ж ви, Рубенси, Моцарти, Фідії?
Опустіли мільйонні міста...
Їжте, браття, рапани та мідії -
Для поезії час не настав.

15.10.2017р.

Пакіньце ўсе, пакіньце ўсе, як ёсць.
Я так люблю цяперашні мой статус.
Я так люблю, што прынялось гарэць.
Мне тваё імя нагадае кактус.
Я ведаю, што ты, вядома, ёсьць.
І хай нас потым грэшнікамі спаляць.
Твой голас я вывучыла на памяць
І кожны гук натхнёна, прагна п'е.
Пакіньце ўсе, пакіньце ўсе, як ёсць ...

15.10.17.

А ты знаешь, он пахнет ириской и молоком,
И уютом безумно родного мне отчего дома, пшеницей,
Вольным солнцем, которое тонет за тесным столом,
Тихим счастьем, плетенным ажуром
Ложится станицей.

В колыбели он спит в себя поглощая сны.
И выходят сады цветущие в полуночи..
Мирным парусом глянет на общедоступный мир,
Он отрада твоя и твоя таки да опора.
Он твой сын, замолчи, я люблю его что есть мочи.

14.10.17.

А ти тепер похмурий і безкрилий,
Відречений від слави і від мрій,
Але для мене непоправно милий,
Зворушливий у сутіні своїй.

Ти п'єш вино, твої нечисті ночі,
Ти наяву не знаєш, що вві сні,
І потьмяніли зеленаві очі,
Бо не знаходиш спокою в вині.

І серденько швидкої смерті просить,
Неквапні проклинаючи роки.
І часто вітер західний приносить
Твої благання й докори гіркі.

Хіба ж до тебе повернути смію?
У рідній стороні моїй сумній
Я лиш співати й згадувати вмію,
А ти мене і згадувать не смій.

Минають дні, примножують печалі.
Який тебе врятує оберіг?
Ти відгадав: любов моя безкрая,
Убити навіть ти її не зміг.

Якщо не лупить, то не любить,
А коли п’є і б’є – любов.
Бува в угарі приголубить
І до стакану лине знов.
Така твоя сімейна доля,
Скоріше – неминучий жах.
Життя, мов курява із поля,
Перегорить у побиттях.
12.10.17р.

Чуєш, Ма,
Сонце курганом ходить. Скоро зима.
Дай мені посуд, одяг, дай мені гостру зброю,
дай мені ще сьогодні попрощатись з тобою.
Лід розлігся над озером. Світ засинає, стомлений.
Я вирушаю, Ма, до Білого Оленя.

Чуєш, Ма,
Серце отут лишаю. Ти не сама.
Йтиму за Ним ночами, травами і річками,
Дуже без серця тихо: чутиму, як Він дихає.
Ніж у грудях несу, ніби красу.

Олень ходить землею. Білою, не моєю.
Рогами небо коле. Рухається спроквола.
Білий у чорнім човні. Відгукнися мені.
Я приніс тобі ніж, вийди сюди скоріше.
Вийми його скоріше. Скоро зима.

Благослови в дорогу, Земле-Ма.
Тінь на моєму кургані, неначе шов:
Білий Олень по мене в зиму прийшов.

Лине осінь до нас крізь вітри.
Казку літа ховає у скриню.
Ці слова у блокноті зітри.
Дочекайся жовтаву богиню.

Листя сипле вогнем і пала.
Серце нотами крає гітару.
Я дарую яскраву тіару.
І частинку сердечка тепла.

Тобі осінь. О вірна моя.

© Володимир Верста
Дата написання: 19.08.17

Яскравим цвітом зацвіла долина.
Лісами лине соколиний спів.
Доспіла вже чарівная калина,
У барвах нерозгаданих садів.

Укрила землю пелена ранкова.
Серпанок простягнувся до зорі,
І заховалась стежечка тернова,
Що мерехтіла стрічкою в горі.

Ставок милує легкістю своєю,
Гойдає ніжно, хвилю чарівну,
Красою надихаюче всією,
До тебе я закохано стрибну.

Та пропливу я до самого краю,
Радіючи спекотній цій порі,
У небесах я легко тут літаю,
Не треба, мені й тисячі морів.

Краса ця - заворожує свідомість,
Фарбуючи позеленілий гай,
І відчуваю я вже невагомість,
Це мій є одурманюючий рай.

Вже вечір опускається усюди.
Лунає десь поодинокий звук,
Та серце цього дому не забуде,
Переживе і тисячі розлук.

Щоб знову повернутися свідомо.
Зробити крок на батьківський поріг.
Тече у даль дрейфуюча водойма,
Та все ж я пам'ятаю свій беріг.

Мій рідний краю тернами повитий.
Хвилюєш душу вірно бережеш,
З тобою, завжди можна говорити.
На допомогу ти мені прийдеш.

© Володимир Верста
Дата написання: 27-28.07.17

І де це я? У пеклі раю?
Ні. У едемі мук пекельних
найшов свою хатину скраю
периферії лож таємних.

Ніде немає Вельзевула.
Святі і грішні почивають.
І про Перуна тут не чули.
У висі ангели літають.

Останнє яблуко спокуси
Адам із Євою доїли.
І пера не роняють гуси.
І допили смолу зоїли.

І не один мені товариш
од щирої душі і серця.
І навіть, як себе не хвалиш,
ніщо на тебе не плюється.

Сміється батько Котляревський,
що не міняються поети.
Шевченко списує Закревській
мої елегії й сонети.

Ніхто мене не научає,
якої маю я співати.
І я нікого не чіпаю.
І навіть є кого обняти.

І це не мощі, не скелети,
а чисті і прозорі душі.
Які ми не були, поети,
але усім казати мушу:

– не бійтеся. Високу залу
я не закрию за собою.
Є ореол над головою,
але немає п'єдесталу.
Усі йдемо до ідеалу,
але дорогою одною.

                                      10.2017

Ми - просто перехожі, смертні, вільні...
А нас привчають вибрати із шор.
Шматуємо і рибне, і вугільне...
Божественне перевели в офшор.

Сплели собі й чужим колькі покрови.
Вінці тернові зохмались - на раз...
Не миру треба - крові... крові... крові...
У вбивстві кожний сьомий, певно, ас.

Ми в горло конкуренту - кляп чи кістку.
З колиски дріботієм до коліс.
Виною - пріснопам'ятна невістка,
Що вирубала гай, сосновий ліс.

Нам треба війн. Навіщо мирні плеса?
До цілі - крізь тумани-будяки...
Годуємо зубастих щук по месах -
Щоби позбутись голосу... руки...

Нам зайві правдолюбці. Хитрі - любі.
Мораль подвійна - кобра на шляху.
Подеколи питання ставим руба.
Під оковиту шлем врага на "ху..."...

Авжеж я - зла, бо не хвалю облесно,
Вдивляюся у далеч... мну євшан...
Ось-ось месія родиться... воскресне...
Сірко позичить очі - й до коша

Покличе яро, виплека поразку.
Шампури є - тож розпочне турнір.
А я - за мир, благополуччя, казку,
Стило незламне, крейдяний папір.

Ми любимо до гробу... і триваєм.
Мережимо на шибах наратив.
Розчулюють дзвіночки, плин трамваїв,
Озера брехонь, паки перспектив...
...........
2017

Там на пагорбі тому палить світанок сонце руде,
Та вже вітер не гонить тепла у довершеність літа.
Розпустивши крила горіхове листя паде
Щоб зітліти. Чорний спокій лишає на вітах.

По ночах час у землю вливає холодної крові,
А зелена трава над зворами перестала рости.
І вже пісень не співають птахи кольорові,
Майстри потойбічні майструють прозорі мости.

Більше землю холодну не сповнює радість квіткова,
І вже солодкі джмелі відлетіли у сині світи.
Ми залишились у осені цій випадково,
Нас не злічити, і нам нікуди далі іти.

Нам залишилось тільки пишатися привидом Волі,
Волі тої, якої ніколи не було й немає.
Дужі байдужі, всі інші немічні і кволі,
Та є надія що все неминуче минає.

Вітер часу останні вітрила на кленах полоще,
Звідки приходить не знати й не знати втікає куди.
Може ще завтра ми знову зберемось на площах,
Бо завжди ми разом збігались по кличу біди.

Ми всі чули як рвалися кулі кулясті в сховищах
Вогонь розганяючи всесвітом згуслий як наша кров.
Та може вітер на площах холодних засвище,
Ще може навіє до серця і віру й любов.

Парище.
2017р.

Погуляли по білому світу.
Вирушаємо у майбуття.
Павутиною бабине літо
понесе пуповину життя.

Затуманює биті дороги
епопея у білі світи,
де нікому нема допомоги,
як немає до кого іти.

До Покрови ідуть українці.
Ойкумена дарує на мить,
поки серце за неї щемить,
заповітні свої таємниці.
Поки любимо волю як птиці,
летимо у небесну блакить.

                                      14.10.2017

***
Поезія – ото, ги кüнь.
Летит, лиш іскры з-пуд копыта.
Попробуй ї руков попытай –
Лише душов. Ги Божа тінь

Стихы. Ги ангелочкы Божі.
Згрібаут нас, ги листя жмут,
И уд гріха нас стережут,
Но а быває – корчат рóжі…

Айбо, май бüльше, вто они
У сирцю будят ностальґію
И щось у памняти нам діют,
И мы уже, ги на кони!

Вже летиме у рідный край,
Уже ся видиме у хыжи.
И мачка нам топанкы лиже,
Пече нам мамка коровай…

А нянько звідат: як там світ?
Ци взяли рóсію китайці?
И ходит у старинкüв майці
То вон, то вдну. А ты одвіт

Хотів бы сь дати, та не можеш.
На парну голову положиш,
Уснеш, дітваку… А слыза
Укусит тя, ги вта ґюрза,
И обпече тя, ги окропом.
Якым бы сь не вбернувся боком,
А чуєш як через верьхы
Бентежат тя óтъі стихы.

13.10.17 © Василь Кузан

Словничок:
Попытай – помацай,
Мачка – кішка,
Топанкы – туфлі,
Звідат – питає,
Вон – на двір,
Вдну – до хати,
Парна – подушка,
Верьхы – вершини.

Зникають друзі непомітно,
все рідше зустрічі, дзвінки.
Ми почуваємось самітно,
та що робити – невтямки.

Немає в цьому дійстві винних,
життя ж бо змінює ходу.
В минуле дивимось невпинно,
та часто бачим пустоту.

Все менше сили вечорами,
все більше хочеться гулять.
Бентежать нас життєві драми,
як інші солодко вже сплять.

Вже багатьох ми забуваєм
і так же забувають нас.
На свята друзів ми вітаєм,
та знов самі лиш пройде час.

Можливо те цілком нормально
і так трапляється у всіх,
а може, як не тривіально,
то просто плата за наш гріх.

Все більше й більше розумієм –
в житті нам мало що ділить.
Все більше ми чого умієм,
та сил немає все зробить.

Зникають друзі поступово,
лиш найвірніші не здадуть,
бо їх шляхи не випадково
все ж перетнули нашу путь.

Поки живі, все можна справить,
щось усвідомити, простить,
не мстити люто, не лукавить,
надію виплекать, зростить.

Поки живем – спинитись можна,
на вірний повернути шлях,
та від безодні неспроможна
спасти нас доля навіть в снах.

Пробачити когось не встигли
й самі прощення попросить.
Комусь не вистачило світла,
щоб зберегти кохання мить.

Хтось крок зробив у вічну тишу,
не встиг промовити – прости.
Життя частіше повість пише,
де замість літер вже хрести.

Тьмянішають з роками фото,
де ми веселі й молоді.
Нас побут поглина, робота,
ми просто тонемо в житті.

Вже поглядів не помічаєм,
бо лише плями від облич,
і все частіше від печалі
у церві ставим сотні свіч.

За те, що вчасно не сказали,
або сказали щось не те.
Що сумніви весь час терзали,
за все мілке в житті й пусте.

Ми просимо у тих прощення,
хто нас давно уже простив,
й картаємо себе дощенту,
як дивимось на їх хрести…

14.10.2017

Люблю мереживо огню,
Погрію біля нього душу,
У полум'ї, (зізнатись мушу),
Черпаю силу я свою.
Там бачу витоки ідей,
Думок освітлені принади,
Їх сильні сторони і вади...
Точнісінько, як у людей.
Та диму дуже не люблю.
Бо підло виїдає очі,
Терпіти це немає мочі,
До підлого нема жалю.
13.10.17р.

Неньки-України
Всіх захисників
Привітати щиро
Хочу від душі.

Ви - оплот надійний,
Миру наш гарант.
Віри та надії
І любові вам.

Ви оберігаєте
Спокій наш і сни.
Світлої вам радості,
Дорогі сини.

Покров Богородиці
Захистить від зла,
Любі наші хлопчики,
Щастя і добра.

Привітної доленьки,
Ви ж - війні заслін.
Рідненькі соколики!
Вдячний вам уклін!

2015 р.

***слова пісні, покладені на музику в співпраці з композитором О. Лісінчуком. Виконує Народна артистка України Світлана Мирвода***

Відеокліп https://www.youtube.com/watch?v=vtqzaOyOKvg

Дощ у вікні
Тобі дзвенить,
Немов по клавішах соната.
Ти відчуваєш мій прихід
З доріг війни
Крізь дощові вологі грати...
І ти одна.
І ти одна,
І разом більше нам не бути...
Ось так,
Під дощову сонату,
Листа
Останнього писати
З країв, яких не повернутись.
Не дивина.
Іде війна,
І дощ стікає, наче смуток...

А дощ іде,
І часу плин
Зіграє музику розлуки.
Під лакрімози перелив
На клавесин
Кладу твої зігріті руки...
І не проси,
І не проси,
Мене недовго зачекати...
Прости
Мене, моє кохання!..
Той бій
Для мене був останній,
Бо я знесиленим солдатом
Прийшов сюди...
Та маю йти
Крізь дощові вологі грати...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117081600768

І навшпиньки прийшла осінь...
Та зазирає в очі мої...
Ношу з собою принесла гірку:
біль, смуток, печаль...
Листя зів'яле, чорну хустину і просідь...
Прошепотіла: минуле минуло, на жаль...
Стисну в руці оберемок пожовклого листя -
стукають спогади в серце:
віднині це їхнє помістя...

Куди не погляну, безкраї простори,
й думками не пройдеш безмежні дороги
Мрію шукати озера бездонні, вдихати очима засніжені гори.
Долати сміливо підступні пороги,
відчути, що шепчуть із древності зорі!
Мрію літати, мов у снах, без опори.
Щоранку купатись у літньому морі.
Ніколи не чути безсмисленні спори,
на небо дивитись крізь води прозорі.
Я дякую щиро, що зможу все, долі!
Я дякую Богу, що родився на волі!

Помалу чимчикуємо по світу.
Лиха біда на фініші мети.
Ще тліємо, аби перегоріти
і у нікуди тінями іти.

Ще є кого і є за що любити,
аж поки із косою не прийде
ненаситна до нашого корита,
набитого ідеями людей.

І що Тобі лишаємо, мій Боже?
Твої діла і думи – все одно.
Об’єктами Прокрустового ложа
йдемо одне до одного на дно.

Минає осінь і немає дому
далекої щасливої пори,
коли сіяли не мені одному
у небі голубому кольори.

Літа минулі пишуться курсивом –
поза ворота і похилий тин
ще виглядає долю блудний син.
Вона чекає…
                   І тому щасливий –
уже не голуб –
                   і навіки сивий,
але у неї
                   на віки
                                    один.

                                      10.2017

Над затокою San Francisco чути горілим листям,
Від затоки і San Francisco пожежі палають близько,
Але тут лисі пагорби навкруги, тут палати начебто нІчому,
Лиш заграви ввижаються уночі, особливо темною ніччю.


13.10.17

А знаєш,
ще буде продовження,
хоча в це майже
не віриться
і не важливо,
прийде воно з
першими снігами,
коли твоєму тілу
так необхідне тепло,
коли мрієш,
щоб вночі хтось
міцно обіймав
і шепотів щось
солоденьке на вушко,
щоб було з ким пити
гарячий глінтвейн,
увімкнувши на ноуті
якийсь фільм,
закутавшись в плед,
тихо розмовляти
та дивитися так ніжно
один одному в очі,
щоб було все спокійно,
так мило та гаряче..,
чи може все прийде
разом з весною,
коли саме повітря
стане ферамоном,
коли можна триматися
за руки і не мерзнути,
коли одягу стає
все менше й менше,
дотики все ближчі,
погляди - відвертіші,
а думки заполоняють
69 відтінків пристрасті..,
але це буде,
неважливо коли і як,
щось геть нове,
чи все ж минуле
поставлене на REPEAT,
але продовження
обов'язково прийде,
головне у це повір...

12.10.2017

©Jane Knowit

Брехня!,
немає з часом спокою,
щодня стає лиш гірше,
думки немов на сповіді,
що спати не дають,
всі спогади минулого,
ті марні сподівання,
як сніг усі розтанули,
аж голова гуде.
А люди?,
люди - егоїсти,
лиш думають про себе,
на інших їм вже пофіг,
вони приносять біль,
не дивлячись у очі
то просто ігнорують,
то швидко десь зникають,
забувши все і всіх.
Зітри!,
нехай усе, що криє,
що забирає рівновагу,
десь зникне й не кромсає
все тіло без ножа,
нічого не змінити,
хоч сил нема триматись,
збери себе до купи,
бо більше виходу нема...

10.10.2017

©Jane Knowit

Я скучила
жахливо й безнадійно,
і прагну
лиш обійми ті твої,
що заховають
і врятують
від світу цілого
без зайвих слів,
я скучила
й не вимовлю нічого,
бо осінь в серце
вже прийшла,
емоції зникають
десь в безодні,
залишивши:
"I need you very much",
я скучила
й немає сил чекати,
хоч мовчки
далі це роблю,
цей стан -
занадто безнадійний,
врятуй мене
і більше не зникай...

12.09.2017

Запостивши розумну фразу собі в стрічку
Хайяма, що звучала десь приблизно так:

Красивым быть – не значит им родиться,
Ведь красоте мы можем научиться.
Когда красив душою Человек –
Какая внешность может с ней сравниться?

Пішла із друзями купатися на річку,
Проходивши повз храм, стояв дідусь в літах.

Простак в лахмітті весь, таких зовуть "Бомжами".
Враз крок зробив до них, промовив тихо він,
Подайте дітки ви будь ласка. Я з роками -
Старий вже став, мене, прогнали з рідних стін.

І наша героїня тут мовляє: Мерщій
Пішли, бо скоро вже смеркає, на нього
Гляньте, весь в ганчір'ї та у бруді він, рушій
Котрий повинен спрацювати. Й нікого.

Мораль же цього вірша є такою:
Якщо репостити зібрався щось розумне,
Дотримуйсь сам, хоча би, слів тих мудреця
Користь, як не заточеного олівця.
Таке і буде діло це - пусте й даремне.

© Володимир Верста
Дата написання: 08.07.17

Ви мову бережіть свою поети,
Нехай із серця ллється як вогонь,
Вона цінніша жовтої монети,
Сосюра передав її з долонь.

Цей скарб несіть до смерті войовничо,
Як сам Тарас до Раю з нею йшов,
У ній є щось велике таємниче,
Те, що усе життя вивчав Зеров.

І як Франко, борітесь ви за неї,
Збагачуйте віршами кожен день,
Не поховайте ви свої ідеї,
А ніжно пригорніте до грудей.

І нашу мову завжди пам'ятайте,
Слова, що Леся нам заповіла,
Її немов троянду підливайте,
Щоби яскравим цвітом зацвіла.

© Володимир Верста
Дата написання: 15.06.17

Виходила в поле й просила у вітру сили.
В серцях голосила: шалений, візьми з собою!
Погнівались серце з умом, а душа з судьбою -
Як досі по світу ще ноги мене носили?

Як досі по світу луна не рознесла тугу?
Нічийна лебідка, не чутно коли воркоче,
Пошепчеться з вітром, він крила лишень лоскоче,
Ковтне її мову, та й далі жене по кругу.

Ковтне її мову, від смутку немає спасу:
Ромашки кущами, а я - стебелина гола.
В спекоти не вкрила і тінь від билини квола,
Сорочка в узорах розхристана свистом часу.

Сорочка в узорах - це хрестиком шито долю -
Звивається стежка, котру не мені топтати,
Мені ті нитки не з клубочка, - в клубок мотати.
Завіщо даруєш таку поневільну волю?

Завіщо шкодуєш, мій вітре, безсильним сили?
В серцях побиваюсь: шалений, візьми з собою!
Погнівались серце з умом, а душа з судьбою.
Як досі по світу ще ноги мене носили?!

10/02/17