- О земле вкраїнська…
Розкішная земле вольготно козацької слави.
Тебе осіяло від сходу до заходу сонце премудре стоглаве,
Тебе ізорали волами, засіяли диво-словами…
То ж чим проростеш?

- Синами-орлами… дівками-зірками...
всебожих нащадків малими ногами -
від меж і до меж…

- О земле плодюча - розвийся, налийся,
Шевченковим словом святочно умийся…
Що, ниво весела, на мирнії села у дар понесеш?

- Зароджу копами… рясними хлібами…
у церкві козацькій майну хоругвами
в убранстві одеж…

Всебожії діти, чи вольно вам жити, чи Доля блага?
Чи мати навчила: де правда – там сила,
де зброя – снага!

Чи є вас багато – щоб копи збирати,
танок свій зухвалий досвітку гуляти,
мечі перед ворогом з піхов виймати,
світе-воленько, гей!

- Багато нас, Мати…
Вели починати - мечі освятити, малих научати,
на нивах окроплених жнива збирати –
і миром відпити єлей!

О земле вкраїнська, що кров’ю дідів наших рясно полита,
Де сонце, мов фенікс, старим догорає і зранку преюним стає,
Ми тут народились з правіку, щоб волею жити,
Ми ті, котрі були і будем, ми – ті, котрі є!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,20130

Книжки не модно стало купувати,
Живити душу нічим. Злидні!
А кажуть, що колись були багаті
Та все проїли, стали – бідні.
Душа вона вимолює і хоче
Шматочок хліба на ім’я – духовність.
А тіло упирається охоче: –
Ось ковбаса! Не до книжок натомість…
17.08.17р.

Безмовний міжпланетний діалог
ми мордами торкаємось об всесвіт
я вірю що у нас єдиний Бог -
одна із тисячі подібних бесід…

У нього завжди кістка на обід
і він такої ж як і я окраси
ось тільки лап чотири, вуха, хвіст
і дуже язиком лизнути ласий

Відразу з ним домовились на «ти»
він справжній мого настрою локатор
і хай цей світ летить під три чорти
а нашу інь від янь не віддірвати

Ми вже зрослись притоками річок
ми вже як гавань у лиху погоду
він не відходить більше як на крок
і це у нім зароджено відроду

І жодного, він, дня на ланцюгу
він рівний, як партнер, у раціоні…
і щоб не дав, він спробує на нюх
а вже після обслинює долоні

Він кращий від усіх кого встрічав
найкращий якщо чесно і відверто
я мову розуміти їх почав
а мови, як відомо нам, безсмертні…
16-08-2017

На синій дзвоник прилетіла бджілка -
Вітально уклонилася голівка,
І стала квітка радісно дзвеніти:
У синє небо надсилати звуки-міти...

Церковний дзвін розлився по містечку -
Небесна радість кожному сердечку.
Летів високо...З небом поріднився...
А потім на дзвіночки умостився...

На ранок сонце усміхом ясніло:
Квіткові дзвони бережно сріблило...

Змінюються цінності із часом,
як і все навкруг із року в рік,
бо міняємось самі ми разом,
тільки поступово, весь свій вік…

І колись, проснувшись, зрозумієм –
плин буття немов гірська ріка.
Що раніш здавалося важливим –
зараз ніби забавка якась…

Згодом надаємо перевагу
теплоті та щирості стосунків,
більшу приділяємо увагу
сказаним словам ніж поцілункам…

Істини алмази ми навчились
відрізняти від дешевих стразів,
день життя сприймаємо мов милість,
як дарунок, не порожню фразу…

26.12.2015

Підкинула хлібець нога,
Розтоптано пахку скоринку.
Не відчуваємо гріха -
Голодного не чули крику.

Не бачили сирих могил,
Незнані із ботви узвари...
Мій рід залишився без крил-
П'ятьох дітей у рай забрали.

Прийшла із темряви чума
І Вій одкрив свої повіки.
Молитися богам дарма -
Москаль забив у небо шибку.

В степу, на скошеній стерні,
Визбирує рука зернята.
Матусі ставлять трудодні,
А на війні загинув тато.

Нема у нас усохлих скиб!
Ікони є. Та сніп пшениці.
Цілує неня житній хліб,
Руками гладить паляницю.

16.08.2017р.

Її втома була схожа до втоми старого трамваю,
Що поволі по рейках тягнув свої зимні вагони.
Здається він є і ніхто його не помічає,
Окрім тих, що чекають на нього під парасолями втоми…

Вона далеко від своєї зупинки, та річ не в тому
Вона взагалі далеко від свого міста і, навіть, звичок
Коли пакувала валізу, поклала туди трохи надії і втому
І колекцію зібраних запальничок.

Що буде з усім цим робити в чужому місті,
Де колір трамваїв такий, як її спідниця?
Підбори цокотіли по опалому нині листі,
Цікаво було, як у місті чужому спиться.

Чи буде снитися дім, чи може насниться мама,
Що пригощає молоком та хлібом із медом.
Свобода її, мов рівні кардіограми
Від раптового холоду кутає тіло пледом.

Куди вона йде. Чекає, можливо, на того,
Що зумів приручити її нескорену сутність?
Зводить очі на вікна до болю знайомого дому.
І біжить на трамвайну зупинку, щоб стерти свою присутність

В тому місті, де вже ніхто її не чекає,
Де сполохані мрії видзьобують дикі ворони.
Вона іще є. Цікаво, а хто про це знає
У місті, де колір її спідниці зливається із кольорами трамвайних вагонів…

Світ ходить навшпиньки по довгих своїх коридорах,
Він сам у собі – задихається від метастазів –
Рубцюються шрамами вбивства, насильства, образи
Але не одразу, на жаль, не стираються в порох –
Ні спогади дивні, протяжністю в сотні метрів,
Ні дотики болю, що мов кислота мурашина.
Світ світлом наповнити може кожніська людина.
Що треба для цього? – хоч трішечки сентиментів,
Поваги, відваги. У серце – багато любові,
І правду у вічі – найкращий із інструментів,
Щоб менше траплялося ницих, нещирих моментів,
Хороші діла і мудрість у кожному слові.
І дихати вільно, смакуючи солод повітря –
Настоянку серпня зі смаком меду і тиші.
Від того ставати хоч трішки чистіше і вище.
Скидати лахміття!

Няньку мій солодкий,
Ой, нянечку!
Не віддайте ня старому
За панночку,
Бо у пана руки грубі,
І серденько.
Ох, зів'яне Ваша ружа
Даремненько.

Мамцю моя гожа,
Ой, мамочко!
Ци Ви так ся віддавали
За нянечка?
Ци й у Вас гіркії сльози
Котилися?
Ци не Ви то ще до шлюбу
Любилися?

Між ялицями зозуля,
Ех, грішна я!
Обірвалася лічилочка
Спішная.
Я пригледіла ялицю сю, -
Пишную,
Уж не знайте ня пустую,
Колишнюю.

Лем, соколику, швидкий мій,
Приручений,
На сю стежку кам'янисту,
Покручену,
Приведи ми мого любка
Коханого, -
Стільки й буде того щастя
Незнаного.

Суне хмара, та й густая,
Та й чорная,
Уж співати, уж сміятись
Не годна я.
Маю личко білосніжне
І серденько,
Не позволю їм зчорніти
Даремненько.

04/10/16

Ще трохи, потерпи. Вже скоро відболить.
Прозрієш без вини і без напасті.
І стане легко враз, щоб іншого любить,
Як всі – у звичайнісінькому щасті.

І знову возведеш на припічок життя
Благополуччя хатньої родини,
І попіл скинеш геть – огидні відчуття
Забутої даремної провини.

І... проклянеш цей рай у ту шалену мить,
Коли руки утримати не вдасться.
Ще трохи потерпи, вже скоро відболить,
Прозрієш – без вини і без напасті.

Душа летить, скоріш за потяг плине,
З вікна вагона літо вигляда.
Додому, в Піски, я на батьківщину,
До рідного родинного гнізда.

До вулиці, до саду і до хати,
Яких, на жаль, сьогодні вже нема.
І нікому тепер мене стрічати.
Прийду, заплачу і піду сама.

Самісінька, бо, хто лишився з роду,
Свої гніздечка звили в чужині
І понесли туди свій розум, вроду…
Та як же це тепер болить мені.

Піду у спеку між серпневих вулиць,
Позаростало все, у бур’янах.
Поміж лозою й травами в минуле
Я прокладаю подумки свій шлях.

Дитячими дзвеніло голосами
І пахло димом вечоровим там.
Де обнімали нас бабусі й мами,
Здавалось, зупинялися літа.

Коли життя устигло пролетіти
Й до обрію схиляється вже день,
Чи зрозуміють нас онуки й діти
Серед нових країв, нових пісень?
03.08.17

Не порушу чужих бовванів,
Маю власний магічний круг.
Серця щит - це моя кохана,
А достаток - важезний плуг.

На вустах - материнська мова,
У садку - клопітка бджола.
Є любов - оберіг-підкова,
Решта все - тільки пил, зола.

Небом суджено ув ашуги -
Полетіли у світ пісні.
Все згоріло. Лишився вугіль -
Не літати уже мені.

Сів на камені збитий сокіл,
У очах потьмяніла сталь.
Скоро вічний огорне спокій,
Але це геть дрібна деталь.

Нині сію гарячим Словом,
Взяв перо до тремтливих рук.
Сходять зерна - рясні, здорові -
Урожаї збере онук.

Ллється золото на сторінку,
Мрієм щиро і я, і ти
Залишити краси піщинку,
Ну, а потім уже піти.

16.08.2017р.

Вже відцвіли, відпахли матіоли,
І починають квітнути жоржини.
А яблука в садах висять довкола,
І біля Сейму визріли ожини.

Заполонила світ серпнева спека,
Де небо гарячуще, ні хмаринки.
Літати вчаться молоді лелеки,
Вже звіробій відцвів і материнка.

Пучки цибулі, часнику і трави,
Попід дахами сушать господині.
Зазеленіли молоді отави,
А щедре літо все ховає в скрині.
07.08.17

Моя державо, все у тебе є –
І нафта, й газ, і землі багатющі.
А люди – бідні, хліба не стає.
Та не згубились у вселенській гущі.

І кров їх не загусла у борні,
Бо змушені трудами виживати.
Віками закривати рот брехні
Дітей навчали наші мама й тато.

Тому в пошані завжди честь, добро,
Повага старшим і до бога віра.
Не одурити, забувати зло,
Найбільше цінувати щастя миру.

Багатий краю, заздрість ворогів
І внутрішніх, і зовнішніх – вбиває.
Трудящому народу до снаги
Зробити землю цю солодким раєм.

Та не дають, обкрали до ниток,
Привласнили озера, гори, ріки.
Іще від влади отакий виток,
То нікуди подітись чоловіку.

Втікати з України? Як же так,
Правічно землю українці мали.
Донбас і влада – від оцих атак
Ми випустили віжки, не тримали.

Довірились чужинцям і тепер
Війна синів щоденно забирає.
Поранений сьогодні – завтра вмер.
І цій війні уже не видно краю.

Збіднілий люд то краде, а то п’є,
І нікуди йому прикласти руки.
А влада тягне за кордон своє,
Те, що було народним. Владні круки

Вже допивають кров, як не кричи,
Не захлинулись, налили по вінця.
Бери, народе, владні всі ключі,
Щоби свободу мали українці.
04.08.17

На фронті міць.
Та фронт міцніє тилом.
(а по тилах мерзота залягла)
-піди пройдись,
Та видери бадилля...
-та... Краще погламурю у "ай лав"...
-що скиглиш? Осінь?
Та була завжди.
Кохання просиш-
То до мене йди.
Чому з дурниці пучить,
Ще й пихато,
Літературовуменс?..
Літобрату
Цвірінькотиш осінні ай лав ю?
Ща коньяку наллю і відіп"ю,
І запитаю...
Та не чую згоди-
Зі мною до Льодяного походу
Чи підеш ти, бинтів набравши торбу?
Дай поцілую в губи!
Виплюнь "Орбіт",
Як той неоціненний дар Європи...
Та ні... Не підеш...
То іди до .пи...
А я піду, одягнутий у дим,
Немов у віддзеркалення, один,
Крізь поле, зголоднілий, голий, босий,
Між блокпостів химерних хмарочосів,
Туди, де може, люди є живі...
Бо тут живих немає, се ля ві.
Убиті марно у життя двобої.
Бо всі так гарно є недособою,
Немов сідниці, сховані в штани...
На фронті міць...
Готуйся до війни.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117081500710

Проростити зерно
сантиметрiв на пару лишень
i скосити — це norm?
А що в ньому життя
починало зростати — смiття для експе-риментаторiв ласих?

Жаско поруч з такими іти.
Естетичні вони до блювоти.
Рота – в ногу, ать-два,
риму дати до «ать» відповідну?
Спіднє все перебрали – чуже – і носами поводять примхливо.
Сивочолість оправдує все?
А чи зграї у дозвіл занесено все наперед?
Спред нарощує масу і м’язи.
Фу, гидота яка.
Толока чи ж для того збиралась,
щоб плітками пустими зійти на лайно?
А воно ж сталось так.
Мастаки… рота – ать!

16.08.2017

Десь із Всесвіту, із темної комірки,
долинають тихі звуки скрипки.
Та всього лунає лиш дві ноти,
ноти відчаю і вічної скорботи…

Час-скрипаль, чому мелодію сумну
граєш ти мені, лише її одну?
Чом звучать лиш ці дві довгі ноти
ніби дзвони замку в Камелоті?..

Розучились люди чути скрипку,
жуючи у тиші хліба скибку.
Жебрають глухі, а ти про радість,
цвинтарем бредуть, а ти їм чардаш…

Та Скрипаль лиш мовчки посміхався.
З сумом очі опустив, в хітон убрався
білий ніби Вічність. Скрипку чорну
тиснув до грудей немов валторну…

Знов і знов звучать протяжні ноти,
що дарує Час нам кожної суботи.
Може він за нами просто плаче?
За невдахами, в яких життя собаче…

30.12.2015

На березі теплого синього моря
розкинулось місто як квітка прекрасне.
Там люди жили і не відали горя,
по небу качалося сонечко ясне.

Та ось однієї шаружної днини
із моря на берег мов краб банькуватий,
грибок появився лихої години
і став він довкілля собі обживати.

Слизька і докучлива цвіль розмножалась,
уперто втираючись в кожну шпарину,
і ось уже вільного місця не стало
не тільки людині, а навіть тваринам.

Усі комірчини, шпаківні та буди,
крамниці, шинки, магістрати і храми
убралися в плісняву… Тхнуть навіть люди,
немовби вона панувала віками!

І кожен день з усіх телеканалів
зелена плісень проникає в мізки.
Жують тю цвіль замшілі маргінали
і запивають чаєм, а то й віскі.

З колектора грибок тече й водопроводу.
бракує вже на нього реагентів…
Покрились цвіллю депутати „від народу“,
вона струмить із вуст прем'єра й президента!

То що вже говорити про місцевих,
мілких чиновників і просто депутатів…
Корито з пліснявою – ось їх мізансцена.
Чи ж не було достойних кандидатів?

Біда ж у тім, що всі у плісняві по-вуха,
що кожен причаївся і чекає –
наступить час, він зніме капелюха
й за нього інші слиз той позчищають…

31.12.2015

(притча)

До Вчителя якось прийшов юнак
й прохав навчить образи забувати.
Старий лиш посміхнувся, знаю як,
і запросив він парубка сідати.

Порадив хлопові з собою міх носить
і кожен раз, як звідає образу,
підняти камінь й в торбу положить
та далі рухатись, тамуючи відразу.

Прийшов невдовзі знову молодик
до Вчителя з наповненим мішком.
Камінню втратив він тяжкому лік,
насилу рухався з поклажею пішком.

Дозволив Вчитель залишить тягар
й до учня він повів наступну мову –
щоб на майбутнє уникати чвар
запам‘ятай ти кожне моє слово.

Образа ніби брила серце давить,
зло тягарем на власну душу тисне.
Прости образу враз і викинь камінь,
зітри із пам‘яті все зле і ненависне!

Зробити, сину, зможеш це тоді,
як усвідомиш цю незрозумілість
і ціль завітну знайдеш у житті.
Тоді на тебе зійде Божа милість!

Учитель зник, розтав за виднокраєм,
а учень залишився в повній тиші
і відчував – тягар з душі спадає,
а серце б‘ється легше і дзвінкіше.

Старайся зовсім зло не помічати
і душу не вантажити та серце,
ще своєчасно все і всіх прощати –
щоб все життя не провести у герці.

31.12.2015 – 01.01.2016

Із Космосом прочистився канал,
Одкрилися усі мистецькі чакри.
Поезії - гора! Десятий вал!
А ще недавно - ступор, тиша, закреп.

Чорнилом густо ручка ляпотить,
На пучках натираються мозолі.
Пегаса рве на клапті хижа пліть -
Хай оре гарно поетичне поле.

Чому ж ростуть мутанти-бур'яни,
Пощезла від роботи насолода?
Творіння - викидні, ямища, ковтуни,
Потворні ликом, наче Квазімодо.

Насмичу краще пір'я із крила,
Жона буцмата віників нав'яже.
Робочого хотілося вола,
А в цього морда вихолена, княжа.

Пішов ножа узяти на печі.
Вернувсь - нема коня. Утік, Іуда!
Летить Пегас в лелечому ключі -
Сердечні музи розірвали пута.

15.08.2017р.

Берлоги, нори та дірки...
Наїдки, ліжка і планшети...
З колонок лине звук м'який,
А на екрані - вінегрети.

За костомаху йдуть торги,
Чаклун угадує погоду.
Печуть новини, пироги,
Між ними - риби, пащі, моди...

Злетіти хочу до зірок,
Шукаю золоту зернину.
Та грузне в баговинні крок,
А під руками - вата, піна.

Росте інету Вавилон,
Біжать чужі думки галопом.
Втопилася моя гармонь
Між хвиль Вселенського Потопу.

Уже не видно берегів,
Руйнуються орієнтири.
І вороги - не вороги,
І друзі наступають з тилу.

А за вікном сюрчать шпаки,
Обдзьобують дозрілі вишні.
Урок засвоєно гіркий:
Поети в цьому світі - лишні.

15.08.2017р.

Я переплачу, я перехворію!
Слова не здатні зважити в мені
Цю безнадію, й цю без дна надію, -
В мовчанні, знаєш, душі крем'яні.

Я вкотре спробую набратись сили.
Забудь слова, забудь слова, забудь! -
Так восени я спокою просила,
Й росила серце безсловесна лють.

Причин для слів умисно недобачу, -
Гаси, мій розуме, свою свічу!
Перехворію осінь, переплачу.
Послухай лиш, як голосно мовчу.

03/10/16

Я Вас люблю. Втрачаючи вагомість,
Рівняючись до Ваших сивих скронь,
Старію втричі швидше, а натомість, -
Горнусь, та все до зімкнутих долонь.

Я Вас люблю. О, Боже, ні, не вголос!
Невірний світ. Нерівності сердець -
Зерно зрадливе, хоч правдивий колос.
Сьогодні знову із собою герць.

І хто в нім переможе? Ніч злотемна.
Дожити б до ранкової зорі.
Старію втричі швидше надаремно, -
Ви ж біля мене скорено малі.

25/09/16

Гаряче літо і пекельна спека,
На вулиці, неначе на пательні.
До осені вже зовсім недалеко,
І кольори здебільшого пастельні.

Вже фіолетом налилися сливи,
Сади пропахли скрізь наливом білим.
І дозрівають зеленаві гливи,
А грона виноградні не доспіли.

Всміхаються червоним і зеленим
Маленькі намистиночки калини...
Земля гуде, напружуючи вени,
Щоб нам до столу всім була хлібина.
11.08.17

Де котить хвилі, половіє жито,
Лягають роси на шовкові трави,
Там хлопчакує невгамовне літо
І коники стрибають у отави.

Там біля річки лози миють ноги,
Вповзає вуж ножем у тиху воду.
Улітку до ріки усі дороги,
Де сонце з хвилі дивиться на вроду.

Над берегами скрізь татарське зілля -
Шаблі напоготові, козаками.
Гніздо пташине сховане у гіллі…
Все неминуще. Лиш немає мами…
10.07.17

Вже за плечима стиглий вік,
Недавно зовсім був зеленим.
Були потрібні ще стремена,
І безкінечних справ потік.

А нині стримуєш коня,
Роки осіли на рамена.
Позолотіли шати клена…
І робить кроки внученя.
15.07.17

Годинник зі скреготом ринувся взад
і час зупинився…
Ви сімдесят років лизали їм зад…
Ніхто не втомився?!
Обмежився в русі російський народ
і це неприємно.
Жадали свободи, гадали, що мед,
та тільки даремно…

Нащо бурелом корчувати будем,
ці пні і коряги?
У стійло покірно ми звичне підем,
під алії стяги!..
Не треба незвіданих гір і морів –
відбили охоту.
Миліше усе ж від заморських країв
рідненьке болото.

Повіримо знов в доброту сволочуг
до нової крові?
Собі підберемо самі ми катюг –
для нас це не ново.
Віднімем, розділим! – вола фарисей, –
Наповним корито.
Під храму склепінням збудуєм басейн,
але уже критий…

Не дай тільки Боже дійти до вогню,
не в бунті потреба.
Нікого, ні в чому я вас не виню.
Усім так і треба!
Не п‘ю валідол, не біжу на вокзал,
а краще не стало.
Я з сумом і болем кажу і казав –
наскільки нас мало!
Пройшло двадцять років, совок як сконав,
а нас все ще мало…

02.01.2016

Перетинала сни далеким плаванням,
Передбачала розвиток подій,
Потік думок в годинники розплавила...
Як жаль. Ти не єдиний і не мій.

А ти мені - надболісна кремація,
Хоч я тобі - закритий океан,
І моя мрія - вже давно не Франція,
Межа бажань - збудований паркан.

Перестарались, один одного чекаючи,
Загралися в Русалок і Вовків.
Перегоріли.
Стліли, не палаючи.
Сконали у любов.
Ти ж ТАК хотів?

(притча)

До юнака звернувся його Ангел, –
Бажаєш, покажу твоє життя?
– Тебе прислав сам Михаїл-архангел?
– Ні, Бог. Йому лиш до снаги це вороття!

Підняв хлопчину Ангел над землею
й поніс його шляхом останніх літ…
Той вдруге мандрував дорогою тією,
та поряд інколи з‘являвся й інший слід.

– Що то за слід, що видно інде поряд,
який з‘являється, а потім пропадає?
– Тебе я в щасті супроводжував і горі,
тому життя твоє у всіх деталях знаю.

– Що ж означає той самотній слід
і де дівався другий час від часу?
Один лиш слід – ознака скрути й бід, –
відповідав йому Хранитель не відразу.

Чому ж в біді мене ти полишав?! –
обличчя хлопця враз спотворив страх.
Ти заспокойся, – ангел все втішав,
– в час горя ніс тебе я на руках…

Бог ангелів прислав для мене й тебе,
бо в кожного свій особистий шлях.
Йдучи дорогою життя під божим Небом,
в едемських ти не заблукай садах!*

03.01.2016

Чи варто спробувати все на цьому світі?
Потрібно мужньо те сприйняти й оцінити –
плітки, нещастя, горе, біль і навіть зраду…
До серця близько це не варто лиш приймати!

Бо головне – в пітьмі густій простору й часу
не розгубити доброти душі святі припаси,
щоб встояти в житті усупереч усьому
і серця теплоту не втратить підсвідомо!

30.12.2015

Забувайте всіх, хто зрадив вас
і стирайте з пам‘яті рішуче
телефон, адресу, день і час,
де зустрілись й інше все болюче.

Затамуйте серця гострий біль,
з часом заживуть криваві рани,
зарубцюється, мине утрати хміль,
хоч і не позбутися вже шрамів.

Не тримайтесь ви тих вертихвісток,
що не цінять істинної дружби,
кому успіх ваш – у горлі кістка,
суть взаємин – користь лиш чи служба…

Відпускайте ви такі створіння
й не давайте наближатись знову,
бійтесь цих майстрів хитросплетіння
і не вірте жодному їх слову!

Забувайте всіх, хто зрадив вас,
без таких життя лиш буде кращим
вдвічі, втричі… Ні – в десятки раз!
Парком стануть непролазні хащі.

Зайві сльози, навіть просто щем,
не тримайте в серці зло, образу.
Викресліть – і будь-яких проблем,
видаліть з свідомості заразу!

07.01.2016

Україна дочекалася Спасів та Пречистих: І Спас - Маковій.
З Першим Спасом в Україну приходили жнива і народні обряди, пов'язані з ними. На Маковея в Україні святили букети-маковійки і мед, бо це і Медовий Спас, і Спас на Воді, бо ще сьогодні освячують криниці та водойми. Пропоную читачам Поетичних Майстерень етнографічні замальовки староукраїнського Обжинкового весілля і ті легенди та міфи, що його супроводжували.

З АРХІВУ ЛЬВІВСЬКОГО РАДІО

запис у студії Львівського радіо, автор сценарію і ведуча Ірина Вовк,
редакція музичних програм, ред. М. Кінасевич*


Сидить Ведмідь на копі, дивується "бороді":

-Ой диво мені
Об тій бороді!

Ой чия ж то борода красним шовком увита,
Сріблом-злотом улита?

-Іванова борода...

Як тільки поверне Велика Ведмедиця старого Воза у свій «зоряний барліг» -
у центральне сузір'я Пасіки, де смокче у сні медову лапу її Мала донечка, прокряче над Землею небесний Ворон і накаже людям «завивати бороду» Цапу...
Як тільки промине у старожитньому календарі найдовший день року, - літне сонцестояння - знай: Купайло Іван вже пильнує перший покіс, клепає косу і навчає її мелодії косовиці:

«Вийшли в поле косарі
Косить ранком на зорі...
Приспів:
Гей, нуте косарі,
Бо не рано почали,
Хоч не рано почали,
Так багато утяли.

До обіда покосили,
Гострі коси потупили...
Приспів.

По обіді спочивали,
Гострі коси поклепали...
Приспів.

Увечері холодком
Йшли додому всі рядком...
Приспів.

А в стоги як поскладаєм,
То добряче погуляєм!
Приспів».

Так приглядаючись до ранкового і вечірнього Неба, взиваючи до мерехтливих богів Зодіаку (Ведмедиці, Ворона, Цапа чи Кози) справляв слов'янський люд магічний жнивний обряд - свято Овсяни Великої:

«На Овсяни-овсяниці
вийшли жаги в поле жниці».

Жали жниці зернисте поле і низько кланялися Годувальниці Світу, Землі – Берегині та богині Ладі, а косарі косили соковиту траву і вдячно схиляли голову перед єдиним «трудовим богом» слов'янського пантеону, богу землеробів та скотарів – Велесом.
«Се тобі, о Волосе, боже наш, офіруєм і кланяємось, що беріг нас через літо у здоров'ї та достатку, та рятував від вогню, води, мору та усіх ворогів».

Пам'ятка епохи Велеса - «Велес книга» розповідає:
«Влесо научив землю орати прадідів... і зерно сіяти... і збирати. Так, бо шукали тії прадіди огнищанами стати і бути землетрудичами».

Велес, або Волос, жив на Світлому Ранковому Небі. На Україні небо називали «Жаром». А Небо бога Вола – «Волосожаром». Бога Жаркого, Промінного Неба народна уява малювала у вигляді вола, чи бика-тура, тому Волоса, по-простому, називали Туром.
У космоміфології древніх слов'ян Волосожар-Тур був богом Ранкового Неба і, водночас, богом Сонця. В період, коли слов'янський світ пізнав сузір'я Тельця, себто Тура, у цьому сузір'ї підіймалося Сонце Весняного Рівнодення. Сонце сузір'я Тельця-Волоса-Тура на той час (IV—III тис. до Р. X.) вважалося наймогутнішим з усіх Зодіакальних Сонць, а саме сузір'я Волосожару -владикою Зодіаку.
Найпочеснішим іменем старожитнього Сонця було ім'я «Яр-Тур» -«Сонце-Бик»:

«то бо сонце наше, що світить на доми наші, - вимальовує «Велескнига» свого улюбленого бога, - і перед його лицем блідне лице огнищ домашніх...
І речемо йому ім'я огнебоже і йдемо трудитися, як Влесо велів усякому мужу, що чинен є, трудитися на хліб свій».

На честь Сонячного Бика в однойменному сузір'ї Зодіаку справляли наші пращурі свято Овсяни Малої:

Як на Яра-бокогрія
Тур овес у землю риє...

Неважко здогадатися, що на Ярів день, день Яр-Тура, приймала Земля разом із ласкою весняного Сонця і перше зерно - посів майбутнього врожаю.
Отак чекали русичі - орачі - землетрудичі на свята двох Овсян: перше -весною, а друге - восени. Одне при Плузі та Бороні, друге - при Косі та Серпі. І обидва під знаком Неба бога Вола.
Проте давні землетрудичі помічали, що «Сонячний Бик» закликає їх на поле, а «Місяцеріг» та «зоряна «Ключниця» завертають назад додому. Ранкове Небо знаменує початок роботи, а Вечірнє - кінець...

«А вже сонце заходить,
А місяченько сходить.
Женці вже дожинають,
Стигле жито кінчають.
Котився вінок з лану
Попід самую браму».

У народі кажуть: «кінець - ділу вінець». Отож ішли женці та косарі додому не з порожніми руками, а з обжинковими вінками - символами Сонця, а у співах зверталися вже до бога Вечірнього Неба - владики Місяця: «засвіти, місяченьку із рога, щоби нам була видна дорога...».

«Ой Місяцю, місяченьку!
Освіти нам доріженьку,
жеби ми сьмо не зблудили,
вінойка не згубили.
Бо наш вінойко красний,
мов теє сонце ясне,
іще вищий від плота,
іще дорожчий від злота,
іще вищий від горі,
ще ясніший від зорі».

Владика Місяць мав на небі побратима, бога Перуна, що керував Блискавками та Громом, усіма вогнями Темряви.
У війні за корону Неба - Зодіака, сузір'я Перуна-Стрільця озброїлось проти Велеса-Тельця...

«А хто ції ключі знайде
той собі на престол зійде.
А Перунько ключі знайшов –
та й собі на престол зійшов».

Під покровительством Місяця метнув Перун-Стрілець у Волоса вогненну стрілу.

«Зачорніла Чорная гора
Що не зродила жито, пшеницю,
Але зродила жемчужну траву,
Жемчужну траву, золоту росу...».

** *
«А ви, косарі, косіте,
Коня у траві знайдіте, -
Чи то коня вороного,
Чи молодця молодого...».

***
"Коню ж мій сивий,
будь ми щасливий.
Поїдемо ж ми у чистеє поле,
В чистеє поле, під темний лісочок
За Чорним Туром, за грубим звіром...

Та як надибав Чорного Тура,
Чорного Тура, грубого звіра:
У сніпок Стріла не долітає,
І тугий Лучок не достріляє,
Ясна шабелька не дорубає,
Та й сивий коник із ніг спадає.

Гордий молодець зі страху вмліває,
А Чорний Турець до него промовляє:
Гордий молодче, не бійся мене!
Не бійся мене, заб'єш ти мене,
Поїдеш ж ти в неділю раненько,
Тогди ж ти мене та постріляєш,
Яснов шабельков та й порубаєш,
А за славоньку Панну дістанеш»!

Поцілить Стріла Перуна у Чорного Тура - і поєдинок завершиться Зливою на щастя, на статок та плодючість Землі:

«Ой, дощику-поливайчику, поливай, поливай,
та нашої сторононьки не минай, не минай.
Скриплять наші воріточка на мороз, на мороз.
Горять наші білі личка:буде дощ, буде дощ.

- Чи не вийшла темна хмара з-за темного лісу?
- Ой не вийшла темна хмара з-за темного лісу,
тільки вислала дрібен дощику та й буйного вітру.

Повійте вітри, по чистому полю Рано, рано!
Несіте вісті пану-господарю,
що його жниці жито пожали,
жито пожали, у копи склали.

Ой часті, часті на небі зорі,
а ще частіші на полі копи.
Широкий, високий на небі місяць,
ой ширші, вищі на тону скирти».

Щойно зійде Перун на небесний престол у володіннях Місяця-князя, як Велес загубить корону «бога Сонця» і тікатиме з Неба на Землю, гнаний Блискавкою та Громом.

«У нас нині війна була:
усі поля звоювали
і все жито у полі зжали
в полі зжали та в копи зібрали...».

У народі подейкують, що, втікаючи, хитрий та спритний Велес поцупив з Неба для жителів Землі зелену траву, зерно та худібку, а ще вогонь для їхніх осель. Тому то вдячний слов'янський світ щоранку благав доброго бога:

«Молимо Влеса - отця нашого,
хай потягне в небі ко многості
суражів» - себто зелених трав та їстивних зел.

Благав - хоч і знав, що прирікає Велеса на трагічну кончину. За свою прихильність до людей поплатиться Велес власним добробутом та безпекою. Блискавка Перуна зажене його під Землю, а день Овсяни Великої стане прощальним «Велес-днем».
«Як ішов бог дорогою,
а за ним господар іде,
в руках шапочку смиче,
до себе бога кличе:

- Та ж до мене, боже, до мене,
та з густими снопами,
та з частими копами.
У мене точки великі,
переплетини високі,
є де снопи ставити,
є де скирти класти...».

Магічним закляттям перетворить Перун Велеса на Змія. Зате верткий Змій заховає під Землею від всюдисущого ока Перуна безцінний скарб - живородну Писанку. Писанка дісталася богові в обмін на жону Громовержця - Веселку, яку Велес завбачливо теж потягнув за собою...

«Що то в полі шумить-гримить?
Веселий посол іде,
веселі вісті несе
для славного для господаря…».

…Що в тій Писанці зелена трава, наче парость нового життя, і приплід худібки, і зерно майбутнього врожаю:
є де богові сидіти,
своє добро глядіти:
перше - житнє,
друге - яре,
а третє - пшеничне!
Тут, у підземному Сході терпеливо чекатиме Велес-Змій на весну, а тоді покине він царство Темряви, вийде на білий Світ - і винесе людям коштовну Писанку. А то ще по добрій волі перетвориться собі на Вола і покірно волочитиме Плуга і ритиме Рогом весняну Землю. Тоді люди навздогін йому скажуть:
«не зламай ріг
об весняний пиріг»...

А поки що, погляньмо на поле:

«А наш Волох сіно косить,
а Волошка їсти носить:
ой дай, Боже, докосити,
щоб їсти не носити».

* * *
«Ой не коси, бузьку, сіна,
бо росиця по коліна...
нехай тая чайка косить,
що великий дзьобик носить».

Жнивує Волох, витирає піт з чола і дослухає, як то «Ворон скрекоче, коли їсти захоче», полуднує з ним у серпневу спеку, дорікає небесному «Жарові» і прикликає до себе перунові «горобині ночі з дощами громавими та буревіями жвавими» - такими, що і птахам спати не дають:

-...а наша журавка малейка
піймала того горобейка, вечерю варила
у бога просила:

-Пошли, боже, Веселку
од полудня до вечерку
на веселу на справоньку,
тобі, боже, на славоньку.

* * *
Запрягаймо воли,
їдьмо до діброви
сосну витинати,
копу підпирати.

Там зозулька кує,
копойки рахує -не злічить!
Гей, милий боже,
хто їй допоможе? Не злічить!

А в лісі ожиночки,
а у нас обжиночки,
обжали-сьмо зараня —
заріжте нам барана!

А баран рогатий –
а наш пан багатий...

Дожинаючи ниву, женці, надоумлені Волохом, залишали на полі охапку стебел з колосками -«Цапові на бороду!»
Бо за повір'ям, той Цап (чи то Баран, а чи Коза) - не що інше, як душа ниви, котру переслідують завзяті женці, а вона втікає від них, шукаючи останнього притулку.

«Ой чиє ж то Козеня,
що задрало хвостеня,
по полю біжить,
аж земля дрижить».

Отож, первісно, в епоху старожитності «завивали бороду» Цапові, щоб і на той рік вродила нива, щоб не перевівся на ній польовий дух: виплітали з колосся китицю, прикрашали її квітами, та пригинали низько до землі. Траву навколо «бороди» пололи. А саму «бороду» виминали і зерном з неї трусили по ниві.

«Бороду пололи, ручки покололи –
потрясіте мучки на колені ручки».

До Цапиної «бороди» промовляли:

- Роди, Боже, на всякого долю,
лише не роди у житі куколю!

Парубки пролазили через ту «бороду», аби бути багатими, а молодиці ворожили «при бороді» на врожай, кидаючи назад себе серпа: як серп падаючи, вдариться гострим кінцем - поведеться зерно у господі, а як тупим, або держаком, то тоді прощайся з Цапом.
Любили древні слов'яни цю божу тварину, оточували її священними ритуалами, а Цапові роги вважали символом святості. Себе ж наші предки називали «пастушим» народом, позаяк кожен огнищанин тримав у своєму дворі цапа, барана чи козу. А в кожній господі «у божому» куті через зиму спочивав останній вижатий сніп жита, де покоївся Дух польового Діда - Дідух.

«А в снопі у Дідуху
спить Коза у кожуху» -

передавали з уст в уста, з покоління в покоління, від старого до малого таємничу легенду про те, що священна Коза вигодувала грізного бога Вечірнього Неба - Перуна, від якого нібито походять скіфи.
Перун - Вогонь Темряви неодмінно супроводжував Місяця - верховного Світила, Предка Духа українського народу. Отож, житній Дідух став постійним атрибутом Місяця.
Народна уява поєднала Місяця з Дідухом за ознакою «козиного рога»... Погляньте: на покуті - «Дідух», а Дідуха випинається Козиний Ріг, а з Рога Кози піднімається Місяцеріг.
До речі, пригляньмося до серпа, без якого і жнець - не жнець (а хай йому грець!), то ж справжнісінький Місяць-Молодик, що зійшов з Неба, аби і Дідові Онуки «пізнали тої науки»:

«А ми жито ізжали,
щоб на той рік діждали:
скільки на небі зірочок,
стільки на полі копичок».

Онуки «Духа Діда» пам'ятали з якого вони племені-роду. Українці з давніх давен світили свічу проти Місяця: «Це - предок Дідух, а зірки - то рідня його»,«Онде Цап на полі басує з цапенятами».
Онде... он... ген - там, на окраїні поля збиралася купно вся Дідухова родина, парувалися Цап з Козою. Женці ставили біля «бороди» сніп - осталець і поминали предків окрайцем хліба, дрібкою солі і ковтком води:

«Оце тобі «борода» -
хліб, сіль і вода!»

* * *

- Ой чия ж то борода
мочулами увита,
а смолою улита?..

Василева борода!

Україна поминала свого Божого Пращура на ім'я Василь. Україна вимовляла звучні імена священного пантеону: Купайло... Іван, а Місяць... Василь, значить «Той, що найвище!»,«Той, що в силі!».
Україна величала свого Бога «Ясен Княжичем» і вінчала жнивним вінцем його з Княгинею - Ясною Зорею. Україна, осяяна шлюбною злукою небесних світил, справляла обжинкове весілля.

«Завийся, наш вінче, завийся,
а ти, Молод-Дівче, відкрийся...

Було тобі жита хутенько не жати,
було тобі з літа ще рік дівувати,
а ти не пождала -все жито пожала,
мов зіронька ясна -
Княгинею стала!»
* * *

С Ц Е Н А Р І Й
"Обжинкового В Е С І Л Л Я"

(Обжинкова громада вибирала з-поміж косарів і жниць найкращих, найвродливіших, молодих, ще й закоханих!Так народжувалась КНЯЖА Пара):

«- Вибираймо Дозорця,
що косив ще за сонця,
а тепер не косити,
тільки Діда носити.

-Наш Дозорець складненький,
наче місяць ясненький»!

(Обжинкова громада з КНЯЖОЮ Парою, що тримає обжинковий вінок, перед ворітьми Господарів співають обжинкової):

«-Відкрий, панотче, ворота,
а наш віночок з золота.
Відкрий, панотче, нам брами,
а мані віночка з перлами.
Відкрий, панотче, кватирку,
А наш віночок,як зірка!
Відкрий, панотче, віконце,
а наш віночок як сонце!»


-Ой одчини, наш паночку, новий двір
несем тобі віночка на розвід
Не з золота вінок витий,
а з густого жита
ще із колосистого,
ще із ядренистого...

- Принеси ми полон
ізо всіх сторон:
і з гір, і з підгір'я
на господарське подвір'я».

-Дав Пан Біг пожати, нового врожаю надбати...

-Дай, Боже, повозити
з поля до обори,
з обори до стодоли,
з стодоли до комори,
з комори на ниву
у щасливу годину!

(КНЯЗЬ з Дідухом у руках):

-Як ти мене, Господарю, збережеш,
то на той рік ізбереш,
із кожного мого колосочка,
виросте житечка повна бочка.

(КНЯЖА Пара віншує ГОСПОДАРІВ іменем Купала - бога жнив і достатку):


-Ходив Бог по полю, загубив корону.
А женички-жали, корону підібрали.
Судив Бог пожати –
суди поживати,
в користі і в радості
в доброму здоров'ї!

-Дай же вам, Боже,
на току стогами,
а в діжі - підходом,
а у печі - ростом,
а за столом ситтю!

-Суди, Боже, осені діждати,
дочок віддавати,
синів оженити,
пива наварити -
і нам погуляти!

-Нате ж вам вінець
А нам дайте на танець...

(ГОСПОДАРІ супроти КНЯЖОЇ Пари):

-Ой ясно, де ясне сонце сходить,
а ще ясніше, де наша пані ходить,
а ще там ясніш, де наш господар ходить,

в правій рученці золотий кубок носить,
своїх женчиків на медівойку просить:
Наливай-но, господине, золотую чару,
Повінчай-но, господине, молодую пару!

(Дар ГОСПОДИНІ - «ясної пані»):

-Я вас віншую зерном яблочним –
чистим коханням, ще й пожиточним,
щоб з того зерня древа зростали,
щоб ваші яблуні яблука мали.

(Дар ГОСПОДАРЯ - «ясного пана»:)

-Я вас віншую зерном пшениці,
щоб ви діждали з нього сториці,
пшеничне зерня - окраса поля,
най з нього зійде статок і воля.

(Дар за дар! Голос КНЯЖОЇ Пари):

-Майся, мов злото, добра господо,
Хліба і солі вашому роду!

(Голос ГОСПОДАРІВ):

-На доброму слові гуляйте здорові,
аби у достатку зростали і до шлюбного віна дістали.

(КНЯЖА Пара з ГОСПОДАРЯМИ, тримаючи обжинковий вінок заводить
«вінчальний» танок):

«Зеленеє жито, зелене -
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито женці жнуть.
хорошії гості в хату йдуть.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито за селом,
хорошії гості за столом.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито при межі,
хорошії гості від душі.
Зеленеє жито, зелене –
хорошії гості у мене.
Зеленеє жито ще й овес,
тут зібрався рід наш увесь»!

(ГОСПОДАРІ з КНЯЖОЮ Парою супроти челяді):

-А чи повна наша горіхова чаша,
хмільним питвом наливана?
-А так повна, не проллється, не сколишеться!

-А чи повно д'долу,
зерна - у стодолу
воловозом понавезено?
-А так повно, не пройдеться,
не об'їдеться!

(ГОСПОДИНЯ до челяді):

- То прошу громаду із Дідом у хату!
В мене - двори метені,
а столи - застелені,
а кубки - наповнені,
пирогів напечено,
і медів насичено,
і каші наварено...

(ГОСПОДАР до челяді):

-Садіть Діда на покуті - на покуті та й на злоті,
лишіть Діда при барильці - при солодкій, при медівці
будем Діда частувати та медівку попивати...

(ГОСПОДИНЯ до челяді):
-Пийте, женчики, пийте, лиш мені чарочок не побийте!

Частуватиме господиня Діда, а разом з ним і всю обжинкову челядоньку ліпленими пирогами - обрядовою стравою наших предків. Пиріг в українців -символ Божого Пращура Місяця-Дідуха, а йому наш народ зобов'язаний своїм хлібом насущним. Начинкою до пирогів служитиме картопля і сир, квасоля й горох, капуста й морква, м'ясо і риба, вишні й слива, яблука й груші... А чи вгадає хто, який найдавніший пиріг виліпила Господиня-Україна на свято Овсяни Великої?.. Мабуть, що вівсяний, адже овес дав назву обжинковому святу: «ой, овсень!» - і цей дикорослий хлібний злак із солом'яним стеблом та бронею замість колосся слугував старожитнім землеробам-орачам ще задовго до пшениці. За народним повір'ям, з вівса виродився овсець, який живив українців від роду до роду, тому і назвали овсець - житом. А пшениця - «ця, що дає пшоно», «колосяна цариця» до наших днів символізує Місяць умовні, і разом з тим - небесну Праматір, що дарує людям вогонь і воду. Паляниця з часником (зубчики частину - то фази Місяця) - жертовна подяка веселого люду щедрій Матері Неба.

«З жита та пшениці - гарні паляниці,
Всіх ми почастуєм, ще і затанцюєм.
Їжте молодці з медом паляниці,
Хлопцям та дівчатам – пиріжечки з маком.
А старій Тетяні ще й млинці в сметані,
-Весело гуляйте, нас не забувайте»!

Та і як забути веселу вдачу українського народу, який споживав млинці та вареники, пампушки та галушки, а в цей час піднімав очі до Неба і молився:
«Місяцю, наш Боже, а хто ж нам допоможе, хто нам буде богувати, коли Тебе не видати».

Звісно хто... Від Овсяни Великої до Різдва Світу, від обжинок до коляди стоятиме на покуті Житній Дідо, споживатиме з усім родом кашу - древню, як і він сам, і зоряними вечорами шепотітиме онукам про побореного могутнім Перуном свого божественного Родича, доброго Вчителя рільників - Велеса:
«... зайняли ми землю нашу і орали...»

«Бачиш, золото-огонь,
скаче в небі злат-комонь...
На комоні тім Велесо
переплив небесне плесо
і приніс до нас з небес
жито, просо та овес.
І сказав Велесо внуку:
- Щоби мати дужу руку,
вчися труду бо дано
люду сіяти зерно.
Сій зерно, і будеш з татком
мати хатку у достатку.
Той достаток - дар небес:
жито, просо та овес".

Прислухаються онуки до голосу Житнього Діда, а там, незчуються, як навесні випускатимуть Польового Духа на Ниву:
«А ми просо сіяли, сіяли,
ой Дід, Ладо, сіяли, сіяли...»
А потім ласуватимуть з Дідом як у старі добрі часи - просянкою, вівсянкою, гречанкою - що кому до вподоби, і звична усім каша стане свідком епохи «Велес книги» та русинів-орачів:

«... зела бо знали і творили сосуди печені в огнищах, а були гончарі добрі... І з гончарних горшків споживані просини з бараниною... А торгували, міняючи скот, шкури і товщі на срібні кола і питва поживні в шкурах...
І життя наше в тій порі було багате і мирне».

... Заходить сонце над «втраченим раєм», над старожитньою і новою Україною, заходить зморене Осіннє Сонце - Світовид - беззбройний старець, що став мудрим мудрістю сонцеликих «братів» своїх і привласнив собі обличчя Велеса, Перуна, Лади, а ще жіночого божества плодючості на імення Мокош з рогом достатку у руці.
А на Зоряне Небо виходить, як на велетенське пасовище сузір'я Волопаса. Паси, о Воле, своє мерехтливе «стадо», пильнуй заповітних Козу і Барана, оберігай душі предків наших, що світять нам зорями з вирію.
Ми влаштуємо тобі учту, найпишнішу з усіх жертовних учт - у хаті Господарів, поруч з Князем і Княгинею на святому посаді сядуть укупі Волопас з Боговицею*, яка «зібгає своєму небесному повелителю офірний коровай на ознаку свого пристрасного, самозреченого кохання. І буде коровай уподібнений до сонця, і пишатиметься, як молода на весіллі, і буде хліб коровайний барвитись черленим вином, як тіло і кров найближчої спільноти, родини, що злилася воєдине.

О Б Р Я Д вшанування К О Р О В А Ю та Д І Ж І

(ГОСПОДИНЯ перед Короваєм):

- Ой,Раю ж ти мій, Раю –
Пшеничний короваю:
З семи криниць водиця,
З семи снопів пшениця.

(ГОСПОДАР з Короваєм у руках):

-Несемо тебе, короваю,
як сонце високе над гаєм.
Щоб вився по небокраю,
як душа по небеснім раю!
Щоб плив, як те сонце по водиці,
Щоб ніс нам радість до світлиці!

(«Коровай на Посаді» -на віці від діжі -
ГОСПОДАРІ та КНЯЖА Пара, тримаючись за рушник, ходять довкола діжі):

-Рости, короваю,
Ще вище від гаю,
як душа до раю,
Як рибонька по Дунаю.

(«Коровай на Престолі» - ГОСПОДАРІ підносять віко з Короваєм над головами,а КНЯЖА Пара проходить через «коровайні» «Престольні Ворота»):

-Щоб наш коровай ясен бив,
Щоби рід наш весь весел жив.

(КНЯГИНЯ до КНЯЗЯ в «Воротах»):

-Був єси наречений,
а став тепер сужений!

(Обжинкова челядь, прощаючись з хатою ГОСПОДАРІВ
частується короваєм):

-Пий, наш Споришу, вино черлене,
Боже, сій споро на той рік і в мене.
Дай, Боже, споро росту діждати,
Росту діждати - жито пожати,
Совоньку нагнати...

А нам совоньки не треба,
А нам треба дитятко,
Щоб частенько плакало,
Матір накликало,
А ми його колисали —
Свій вік вікували...

*У програмі Львівського радіо «Музичне коло»,1991.Архів Львівського Радіо.

За виданням" Ірина Вовк."За нашим звичаєм Бога величаєм: Осінь". - Львів:Сполом,2015.

З'ЯВА V

ЮДА
(до себе)
... І відійшла... назавше відійшла...
назавше!..

АССАХАР
Вже не помстишся?!

ЮДА
Я не помщуся?! Ха-ха-ха!!!

АССАХАР
То я говорю... тобі,
а правда—щось говорю!

ЮДА
Ще так ніколи не бажав я помсти,
як зараз її прагну—ще ніколи!
Ніколи—чуєш!

АССАХАР
Марне те бажання...

ЮДА
Що кажеш?

АССАХАР
Перед хвилю тільки бачив
озброєну юрбу та охорону,
що Вчителю погрожували смертю...
З мечами та кийками... п'яним криком
шукають за Пророком...

ЮДА
Шукають за Пророком—
та не знайдуть...

АССАХАР
Коли шукають, то знайти все ж можуть...

ЮДА
Без мене не знайдуть…

Пересікає юрбу.

АССАХАР
Ото—вони!

ЮДА
(по боротьбі з собою)
Затримай їх...затримай...
Я вестиму...
Чи чуєш—
я ... їх ... по...ве...ду...

Ассахар вибігає.
Юда скликає службу... каже гасити світло...
Цілковитий морок... Горнеться у плащ...
Натовп з перехожими стає коло виходу...
Вереск, шум, галас. Юда кидається вперед. Вибігає.
Натовп віддаляється...

Довша пауза.

Вихор... буря... темрява... Тривала блискавка—
видно Юду, що вслизгується між бунтарів.

ЮДА
(шепоче)
Помста моя-моя!
Як мені добре!

На порозі показується серед блискавок Сангедріон.

ЮДА
Хто ви?
Чого треба
в тім пізнім часі?

САНГЕДРІОН
Ми є твої други—з Сангедріону.

ЮДА
Бриджуся я вами—як і давніше—
ба, сильніше навіть.
Геть звідсіля!

САНГЕДРІОН
Не відійдемо! Поки
не приймеш...

ЮДА
Чого?

САНГЕДРІОН
Подяки...

ЮДА
Від вас подяки—та ж за що?

САНГЕДРІОН
За ласку... що дістали в руки
Пророка!

ЮДА
Я помстився
над ним—і того мені буде—
за все... за все!

САНГЕДРІОН
Одначе буде... мусить тобі бути—
то хіба лиш...

(Кладе гаманець на столі, той падає зі дзвоном.)

...помста над Пророком
належить тільки нам, а не тобі!

ЮДА
Га! Пси погані!!!

САНГЕДРІОН
Наша... наша—помста,
тільки твій—заробок...
Ха-ха-ха-ха!
(Відходить.)

Юду терзає розпач...
наближається до грошей... копає їх з погордою—
спостерігає на порозі Лазаря.

ЮДА
А ти хто?

ЛАЗАР
Лазар...
Чи впізнаєш, Юдо,
в моїм обличчі—брата Магдалени...

ЮДА
(тулиться у плащ)
Я сам себе тепер не упізнаю—
чого ти хочеш?

ЛАЗАР
Лиш споглянь на мене—
а вичитаєш з чим прихожу...

ЮДА
Може... із поцілунком...
від Магдалени?..
Пізно!..
Той поцілунок я віддав Пророку...
Нічого вже не хочу...
вже не хочу...нічого...
... від неї!!.

ЛАЗАР
Я приходжу від Пророка...

ЮДА
(вражено)
Від Пророка?! Що Йому до мене?
Я все віддав—і навіть поцілунок!!

ЛАЗАР
(сумно, з докором)
Тим поцілунком заподіяв згубу
Йому...

ЮДА
(радісно)
Я заподіяв згубу!..
То через мене, а не через них...
загине—правда? Буде моя помста
над Ним горою!
А вони говорять—ха-ха-ха-ха—
що не помстився, наче б,
за кривду—ха-ха-ха!..


ЛАЗАР
За кривду—як то?

ЮДА
Не питай! Не хочу
я більше згадувати про... Хіба що ні!
Так знай, що я помстив за неї...
за неї—за сестру твою...

ЛАЗАР
Брехня!
Твоєю не була, хоч була поруч...

ЮДА
Що? Смієш то мені казати?

ЛАЗАР
Казати правду... правду!
Її дух
для інших створений розко́шів,
ніж розкоші,
котрі дає лиш тіло... А з тобою,
в твоїх обіймах не зазнала щастя,
тому пішла туди!..

ЮДА
До ніг Пророка! Відняв її—відняв!
А значить—смерть... Йому... за те!

ЛАЗАР
(з болючим докором)
Післав на згубу праведного,
Юдо!

ЮДА
Він—праведний! Ха-ха-ха-ха!
Злочинцем
для мене був—і як злочинець згине!

ЛАЗАР
Не Він відняв її від тебе—я відняв!

ЮДА
(ніби вражений блискавкою—хилиться)
Що?! Ти... ти... ти... ?!

ЛАЗАР
(схиляється над ним)
То я у неї в серці
зродив бажання чисті, що палкіш
від тих, котрі гасила твоя спрага...
Почула голос мій... Пішла за мною...
А я її привів до ніг Пророка!
Скаляв ти кров'ю праведного руки!
(Відходить.)

ЮДА
(сам)
Післав на згубу праведного... трунком...
ні, поцілунком... з уст її... післав...
в розкоші вбраним трунком—поцілунком...
Не хочу більше розкошів!..
Не хочу твоїх цілунків!
Вже не хочу... досить…

Пауза.

Як та змія ослизла—на устах
Йому завис я... Не відтрутив навіть?..
Лиш дихом братнім тьмарив мої лиця...
Післав на згубу праведного! Ні...
не я... не я! Вони... вони... вони...
Я... я... вказав їм тільки, де молився
о тій порі вечірній...
(Забирає гроші.)
А за те... за те—принесли срібні...

(Зривається, тулиться у плащ... дрижить...
хитається.)

Ні... о ні... не я! Вони... вони... вони!

(Вибігає серед вихорів і блискавиць.)

Заходять слуги.

I-й СЛУГА
Позамикати двері... вікна... щільно...
Страшенний вихор... блискає... надходить
буря...

II-й СЛУГА
Вихор... вихор виє... ячить і скавучить,
як вовкулака...

ІІІ-й СЛУГА
У ніч таку чекай на дивні речі.

ІV-й СЛУГА
Мовляв, нечистий так справляє герці,
коли узрить повішеника...

І-й СЛУГА
… Вікна—позамикайте... двері...
вікна... щільно...

ІІІ-й СЛУГА
Чи, може, й зараз хтось себе повісив?

Слуги помалу відходять.


З а в і с а


20. А ви, улюблені, будуйте себе
найсвятішою вашою вірою,
моліться Духом Святим,

21. бережіть себе самих у Божій любові,
і чекайте милости Господа нашого
Ісуса Христа для вічного життя.

22.1 до одних, хто вагається,
будьте милостиві,

23. спасайте і виривайте з огню;
а до інших будьте милосердні зо
страхом і ненавидьте навіть одежу,
опоганену від тіла!

Соборне послання
св. апостола ІОди


22,14. Блаженні,
хто випере шати свої,
щоб мати право на дерево життя...

Об'явлення
св. Івана Богослова

(За виданням "Марія з Магдали".-Львів:Логос,1995)

Парус як біле крило,
в чистім високому небі.
Старість лягла на чоло
сіткою зморшок у тебе.

Вітер крило підіймає,
парус надривно тріпоче.
Серце-двигун калатає,
а зупинятись не хоче.

Вітер чужий з року в рік
гонить вітрило-крило.
Так непомітно вже вік
сплинув немов не було…

Вітер чужий, нетутешній
гонить вітрильник туди,
де вічно-білі черешні,
в інші, незнані світи.

Вітер із іншого світу
серце нестримно шматує,
ломить він віти як квіти
і заметіллю частує.

Тіні в шаленому танці
вічності пісню співають.
Ми для них нібито бранці,
бранців вони не кохають…

Білії шати вдягнемо,
шати прочан і друїдів,
і у безмежність ступнемо,
та це не пасок шахідів.

Здіймемо білі вітрила
і полетим ніби птахи –
вільні, легкі, сизокрилі,
не відчуваючи страху.

Линем над морем прозорим
волі назустріч п‘янкій,
небом ясним неозорим,
снивом із юності мрій.

Чайки готуйте, русини,
птахи-човни споряджайте!
Дружно напружуйте сили –
мрію-вітрило здіймайте!

Новій Вітчизні назустріч,
новому часу в обличчя!
Нова чекає нас зустріч.
В Царство Свободи,
у Вічність!

січень 2016

Ціловані вітром і сонцем зігріті
Рум"яняться яблука в нашім саду,
Отаву косити пора молоду,
До осені котиться теплеє літо.

Коротшають дні, стають довшими ночі,
А на світанку - холодна роса.
Та літечко я відпускати не хочу,
У серці моєму воно не згаса.

2017 р.

Дуже гарний в Ясі котик
чеше лапками животик.
Він одів біленькі тапки
і сховав під ними дряпки.

Все шпацірує статечно
і себе поводить ґречно –
точить кігті на заборах,
в мами не висить на шторах.

Муркотить веселу пісню,
з ним завжди не бракне кисню.
Носить він хвоста трубою,
радо грається з юрбою.

Любить мурчик рибку й м’ясо,
молочком смакує ласо.
На річницю подарунком
в гості він прийшов до Ясі!

15.08.2017

Пахли руки бабусині хлібом із печі,
Хоч вони загрубілі були від роботи,
Але пестили ніжно голівки малечі -
Онучат своїх любих.І теплі на дотик.

Перероблено стільки отими руками,
Доленька вготувала їм всього доволі:
І пшениченьку жали в жнива вони в полі,
Та пекли пироги й рушники вишивали.

Вони мазали хату та глину місили,
Ще - доїли корову, город обробляли.
І де тільки в старенької бралося сили,
Щоб увечері ще гарну пісню співати.

Вона знала їх безліч, і приказок, жартів,
У свята та неділю збиралась родина
У маленькій тісній та й бабусиній хаті,
Уся вулиця чула, що пісня там лине.

Наче сонце, бабсенька нас зігрівала
І горнула до себе усіх, наче пташка.
Вже голубоньки сизої давно немає,
Її мудрі поради й пісні пам"ятаєм.

2017 р.

Коли говорять про потребу у коханні,
якщо водою спрагу вже не втамувати –
скоріш за все фальшиві будуть ті зізнання
і чистих почуттів там годі вже чекати…

Коли Любов приходить – просто люблять,
людей, тварин і навіть цілий світ!
А спрагу до кохання ті голублять,
хто лиш збирає папороті цвіт.

Любов нас застигає випадково,
як скарб який, немов дарунок долі…
І кожен порух, кожне світле слово
здається квіткою тобі у чистім полі.

Лунає щебетом пташок у синім небі,
пливе хмаринкою за сонцем в вишині.
І розумієш, що й не жив без тебе,
а просто існував у тишині.

Уже не ходиш, як чвалав учора,
а ніби вітром линеш над землею.
Куди й поділося утрат безмежне горе,
кортить ділитись радістю своєю!

То почуття святе, як промінь на світанні,
про брак Любові скиглити не діло.
Коли я чую зойк – потреба є в коханні,
упевнений, що то говорить тіло…
Якщо кричить хтось про потребу у коханні,
то так і знайте – просто засвербіло!

22.01.2016

Похмуро, сіро, холодно надворі,
тріщить мороз і хуга завиває,
а на душі – не краще, ніж в коморі.
На жаль таке частенько все ж буває.

Сховалось сонце ясне у імлі,
Аляуди накрила ковдра сіра.
О, Господи, за все прости мені,
за те, що у душі не маю Віри…

Надії теж не маю і Любов
кудись собі тихенько побрела.
Все холодніша у судинах кров,
перед очима стежка до села…

Я бачу цвинтар, мамину могилу,
хрестів шеренги, ніби вартові,
і відчуваю, що все важче тіло
та дзвін луна в нещасній голові.

Лунає він останні двадцять років
і вдень, і ніччю, в радості і горі.
Життя багато задало уроків
та крапки ще не ставило в цім спорі…

Пливу рікою вічного Буття,
кінцевий пункт напевно уже знаю.
На жаль назад немає вороття –
холодна Вічність вдалині чигає…

24.01.2016

Вона красива – просто жах!
Прожив би вік із нею в спальні.
Та я - бобиль, мудрець–монах,
На лобі зморшки вертикальні.

Домівку маю чималу,
Її здаю – потрібна каса.
Піймав до вулика бджолу,
Тепер нема від неї спасу.

Пив заспокійливий узвар,
Постився, богам бив поклони.
Потрібно випустити пар,
Поцілувати її лоно.

Ходила підло голяка,
Шпагатом розпинала ноги.
Цноти порвала повідка,
А я роздер її панчохи.

Піду із церкви. Лиш поклич!
Та у думках немає ладу,
Лиш раз на місяць цілу ніч
Мене кохає за квартплату.

Закінчила студентка вуз,
Востаннє цьомкнула у вушко -
З гріхом припинено союз,
Гризу сухарики та сушки.

Не відчуваю більш вини,
Не чую відьми хтивих кроків –
Вселились в хату пацани,
Запанували мир та спокій.

З будинку лине рок важкий.
Прийшов у дім… сивіють коси!
До зваби кличуть хлопчаки:
- Стрибай у ліжко! Місця досить!

14.08.2017р.

Зневіра – своєрідна темнота,
в людини з нею доля непроста.
Образа, гнів чи ревнощі щось залишають в серці,
після зневіри ж – лише пустота…

17.08.2016

Всеосяжному світу спокій наскучив
Свята предковічна порушена тиша.
Там повзуть за межею мушлі блискучі,
Й небо високе чорна хмара колише.

І смуток чорний ангел крилами горне
На тіні що вже схилились над вбитими
Життя двоколірне становиться чорним,
Нам землю б свою зборонити щоб жити.

Пройдено межу, назад нема вороття,
Недалеко звуки породжують танки.
Кров витікає із ран, втікає життя,
В бурувате окрашені сірі світанки.

Помирати – померлому честь і слава,
Там за межею ворог тільки зрадіє.
Ну а перемагати теж – марна справа,
Коли за спиною принишкли злодії.

Честь і слава завжди боронити свій край,
АТО не АТО – завели на манівці.
Відлітають що день, відлітають у рай,
Що раз відлітають брати Українці.

Парище
2017р.

В сім'ї малюк родився непримітній,
на ноги став, навчився розмовлять.
Він з малечку жував один хліб житній
й старанно вчивсь читати і писать.

Прийшла весна і жив він як учили
в родині, школі, ВУЗі – у труді.
Не називав нізащо чорне білим,
ні потім, ні у роки молоді.

І звідки тільки брались в нього сили,
коли кайлом махав все обіруч.
Життя його низьке і загрубіле
хрипіло важко, як басовий ключ.

А час меткий, летів немов на крилах,
минуло літо стрімко, хоч кричи…
В свинцевім небі осінь розгубила
вже журавлині й гусячі ключі.

Хоч не одне із себе скинув ласо
і довго ще планиді не коривсь,
розіп'ятий все ж невблаганним часом
на перехресті долі він лишивсь.

14.08.2017

***
Ми ще дорослі, та будьмо як діти,
як заповів Назарянин Ісус.
Діти Росії –
найбільші! –
у світі.
Гей, українці, а нумо – учити,
поки на небі
ні пари із уст.

***
Так і є,
що поміж вільних вільні
бігали в Союзі,
хто куди,
гріховодили на всі лади.
І тому усі вожді
дебільні
у великорукої орди.

***
Відома логіка ординця:
усі погани – українці,
а Путя – янгол во плоті.
Але які його путі
до осіянної столиці?

***
А українці – і погані,
і недонищені ущент…
Залізна логіка Вована:
якщо хороші
росіяни,
то Петя –
хунта й Піночет.

***
Літає лебідь.
Запливає щука
за бакени та видимі буї.
І тільки раку мука,
…та наука,
як помагають іншому
«свої».

***
По колу ідемо
чи по спіралі,
яку опише дзиґа
чи юла –
у всьому друга сторона медалі
до істини ще далі,
ніж була.

                              2017

Спалахують і гаснуть вже віки
на небі, в морі, у людських серцях,
блищать у дзеркалі ріки зірки
й сузір'я Лева, Діви чи Стрільця.

Пливе над головою дивний Лебідь
і розсипає міріади срібла.
Зорина спалахнула в темнім небі –
це значить, що комусь вона потрібна.

Вночі глянь на склепіння зазоріле,
можливо знайдеш й ти свою зорю.
Із серця викинь все раніш зотліле, –
тобі, собі, усім нам говорю.

14.08.2017

***конкурсное стихотворение на фестивале ИНТЕРЕАЛЬНОСТЬ 2017 с обязательным использованием строки НО САМЫЙ ЦЕННЫЙ, ВСЕ-ТАКИ, ПОДАРОК***

Окончен бал. Мой праздник. День рожденья.
Все разошлись. Я, выбившись из сил,
Как генерал прошедшего сраженья,
Веду подсчет трофеев... И могил...

Как взрыв, звонок. Ты встала на пороге,
И сердце замерло. Я задохнулся... Не
верю... Верю... В чудо... Боги, Боги!..
Из снов былых явилась... Как во сне,

Мой дар Богов... Я, словно пролетарий,
Среди награбленного... Нужного ли?.. Нет?..
Но самый ценный, все-таки, подарок
Тобой дарованный здесь, на пороге, мне.

Колодой карт нам выпали дороги.
Я выиграл, поэт и баламут,
Среди подарков звездные пороги,
Те, на которых я тебя приму.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117081407749

Залоскочи мене, русалко,
Цілуй, однині все одно.
Зів’янули пахкі фіалки,
Кохання вицвіло рядно.

Впаду без розпачу в обійми,
Втоплю у хвилях зойкіт, крик.
З коханою скінчились війни -
У неї інший чоловік.

Вода здіймається все вище,
В штанцях намокли цигарки…
- Прошу, не ляпоти хвостищем,
З дитинства не люблю луски.

А ось і вир. Ще пару кроків:
-Тягни! Не відпускай руки!
Але уздрів сльозавим оком
Доокола пусті пляшки.

Гора із поліетилену
Кружляє вихором довкруж,
Хлюпоче рідина зелена,
А я охайний, врешті, муж.

Об груди б'ються пахітоски,
Мастило квецяє губу,
Пливуть пакети, дошки, соски -
Лежати ліпше у гробу.

Не хочу гигнути у гиді,
(ще й виє дівка водяна!)
Хвостом заплуталася в сіті,
У ночви встрягла голова.

Розпалися цупкі обійми,
Гребу на берег як бобер.
Чкурну до лісової відьми –
Їй теж потрібен кавалер.

14.08.2017р.

Люблю природу і сади,
Ліси й поля, де трави й луки -
Частенько я ходжу сюди,
Щоб постріляти із «Базуки»*.

Вчеплю на яворі мішень,
Стрельну в десятку із «Фантома»**,
А навкруги – ані телень,
Ані пташок, ні звіра – вдома

Сидять мисливці, пастухи,
В отарі мекають овечки,
Тремтять осикові листки,
Як дістаю з кишені «Стєчкіна»***.

А ще я маю кулемет
Із громадянської, від діда -
Пристрелю будь-кого умент,
Як хтось мені щось заподіє.

В стодолі ящик є гранат
І кілька ящиків патронів -
Я з ними можу на парад
Чи партизанити у схроні.

Коротше, номер раз два шість
Сім шість чотири - докучає
Вам лабушня якась – дзвоніть
І всі вапроси парєшаєм.


14.08.17

Ох, не ховай лиш очей своїх,
Срібно-ясних, сяйливих.
Очі - колодязь незнаних втіх
І сподівань журливих.

Марно ховати свічку за склом,
Марно, та серцю втішно.
Тулиться хтось золотим чолом
В темінь до скла поспішно.

Очі - люстерця істот небесних,
Очі - жива водиця,
Очі - вогонь шляхів перехресних,
Очі - душі світлиця.

Грішно отак відбирати у світу
Щастя короткі миті.
Ох, не шкодуй для людей привіту!
Ох, не шкодуй блакиті!

04/10/16

Ти сказав: я останній із...
Ти мені позавчора снилась.
Я чекав біля тих беріз
Ночі дві і три дні, - звершилось.

Ти сказав: я тебе навчу,
Тільки сни не спускай у воду!
Я повинен...(Мовчиш. Мовчу.)
Я останній із того роду.

Ти сказав: молода, то й що?
Ти ж чужі вже читала долі!
Поторочі у поміч. Шок.
Креслю думкою коло з солі.

Ти сказав: не втечеш, забудь! -
За спиною примари зріють.
Озирнулася, - уф, каламуть,
Лиш тумани кругом біліють.

Озирнулась - одні ліси.
То було вже. О, сни пророчі!
Загорілась трава, - гаси!
Жодних свідків. Палають очі.

Не зажмурилась. Дайте сил!
Чорногора снує свободу.
Ти моєї руки просив,
Як остання надія роду.

04/10/16