Нірвана



***
Нема потреби
валитися
в Нірвану

Бо що б
ПОБАЧИТИ –
відкрийте очі
у Душі

Молитви, зойки і прокльони,
Рішучість, впевненість і злість, –
Працюють теж на оборону
І захист рідної землі.
Нема нечулих і бездушних,
Усі відчули біль сповна, –
Іде запекла й відчайдушна
Війна…
03.10.22

Павук у лісі плів тенета,
гукав кохану тетерук,
а вже стріла із арбалета
летіла на пташиний звук.
На жаль так створена людина –
вбивати будь-що, будь-коли,
підступно ціляться у спину
іржею з’їдені стволи.
Ідуть війною брат на брата*.
Чи мо́, то їх веде лихий?
Знов одягають маскхалати,
забувши заповідь: «Не вбий»!
03.10.22р.

Старе вино в міхи нові переливаю.
Колись воно гуло і вирувало...
Настояне на почуттях і мріях,
Воно й сьогодні грати не вгаває…
Угамуватися в нових міхах не вміє.

Іван злютований метавсь
По переходах і кімнатах.
Служилий люд увесь ховавсь,
Бо поміж них кому ж не знати,
Що краще схоронитись десь,
Аніж потрапити під руку.
І увесь гнів тоді впаде
На нього – та й помре у муках.
Цар, в гніві бувши, не дививсь
Хто перед ним – холоп, боярин.
Аби хто на шляху зустрівсь,
Одразу б палицею вдарив
І бив би, доки б не забив
До смерті чи каліцтва, може.
Страшний царя Івана гнів,
Тому і хоронився кожен.
Чи випадково, чи вже так
Вела Івана його доля,
Але незчувся, навіть, як
Вломився в синові покої.
Невістка молода якраз
Вагітна в спідньому лежала
На лавці. Підхопилась враз.
Вона ж нікого не чекала.
Та жертву вже Іван знайшов:
Як в спідньому стрічать посміла?
Зануртували дико кров.
Ударив у обличчя біле.
А далі палицею став
Її, куди дістане, бити.
Його ні крик не зупиняв,
Ні те, що мала народити.
Почувши крики, син примчав,
Став батька рідного вмовляти,
Аби той жінку не вбивав.
Усе, що він устиг сказати:
- Ти першу жінку без причин
В жіночий монастир відправив.
І мою другу, - кричав син,
Мабуть уперше батьку правду,-
Ти теж у мене відібрав.
Мене нічого не спитався.
У монастир також заслав.
Тепер уже за третю взявся!
Ти хочеш сина погубить,
Що та у череві ще носить?
Тоді й мене ти можеш вбить!
Чом не зробив того ще досі?
Іван на те, немов чекав.
Зметнулась палиця і в скроню
Ударив сина. Той упав.
Патьоки потекли червоні.
Іван, неначе вмить проснувсь.
До сина кинувсь, став кричати,
Щоб хтось за лікарем метнувсь.
Потрібно сина рятувати.
П’ять днів над сином просидів,
Молився та просив простити.
Та Бог не слухав його слів,
Забрав того із цього світу.
Та і онука не діждав –
На другий день родився мертвим.
Іван кричав, Іван стогнав,
Любу принести ладний жертву,
Аби назад все повернуть.
Та невблаганна була доля –
Що заслужив – то й має буть,
Такою є Господня воля.

Ні бабиного літа, ні тепла.
Дощі, дощі…,
а поміж ними зливи
і клен стоїть самотній, сиротливо
розглядує себе крізь сльози скла…
Одна скотилась, як моя печаль.
А інші вслід їм байдуже, що осінь.
Крик журавлиний пролетів між сосен…
А я лиш чув: на жаль, на жаль, на жаль…
Не може бути в осені жалю
їй все одно ідуть дощі чи зливи,
то тільки ми щасливі й не щасливі.
Мабуть, за це я так її люблю.
02.10.22р.

Я раніше – був добрішим?..
Злі́шим став – то й став старішим!
(З лішим спав – і пострашнішав…)
Але більш не подобрі́шав…
Тільки колобка зліпивши –
дещо віршики поліпшив…

24 липня 2007 р., Богдани́

Г. С...

Мовчазна, запізніла, непрохана,
Ніби осінь в ошатнім гаю, –
Ти своєю красою сполохала
Угамовану душу мою.
Золотистими, довгими віями,
На краях ворухливих повік, –
Ти зненацька той спокій розвіяла,
На який мене вік мій прирік.
Щодоби веселиш вихилясами
Ти мене, як два берега Здвиж, –
Пахнеш вся ароматами ласими
І в обіймах осяйно гориш.
Розглядаєш мене і показуєш
Безсоромно жіночу красу, –
І, говорячи фразу за фразою,
Відганяєш смеркання та сум.
Запальна, неутомна, вродливиця, –
Я щасливий безмежно в ці дні,
Коли серденько пристрастю живиться,
Яку ти розпалила в мені.
02.10.22

Пізнавши ночі божевілля
назад не буде вороття
коли твого торкнувся тіла
була ти грішна і свята.
І подиху легке тремтіння,
і плоть розбурхана вогнем…
Чи то було гріхопадіння?
Чи шлях, що двох веде в Едем?
Тепер лишився тільки спомин
й на два розділені світи…
Коли знесилені від втоми
лежали поруч я і ти.
02.10.22р.

Тихими переливами, дзвонами зорі́
заспівала пісню квітневу Десна.
Небо ще холодне й скупе, але десь в горі
вперше чорногузи клекочуть. Весна
цього року воєнна ні сну, ні спокою…
птахи ледь взнають місцевість згорілу.
Попелища сіл. Кружляючи над рікою
шукають вони хатину вцілілу,
бо принесли найцінніше – немовляточко –
дарунок неба народу нашому,
щастя омріяне у вцілілу хаточку…
У Бога не буває по іншому.

Нічогісінько, люди, відбудуємо на славу
і гнізда свої, і нашу, превелику Державу.
Шануймося!
01.10.22р.

Непроглядні осінні тумани
Від світань аж до смерків щодня, –
Повз світіння листочків багряних
Без стежинок ходжу, навмання.
Мов крізь сон, поглядаю під ноги,
Щоб об щось не спіткнутись ніде, –
Час так скручує трави вологі,
Наче пряжу старанно пряде.
Оповиті густою імлою,
У безвітрі дрімають світи, –
Шлях подальший шукаю рукою
І, буває, не можу знайти.
Йду повільно по листю рудому
І стає неспокійно мені, –
Відчуваю лиш запахи дому,
Та не бачаться хатні вогні.
Як сліпця, мене водить по колу
Лісовик жартівливий якийсь,
Бо я так находився поволі,
Що спочити на мить зупинивсь.
Ні просвітку не видно ні звідки
У зволоженім млою чохлі, –
Тільки яблука гупають зрідка
І курличуть вгорі журавлі...
01.10.22

Ця осінь справжня — дощова, сумна,
А так хотілося ще дрібку літа.
Душа схолола і необігріта,
Як неприкаяна, бреде вона.

Як вересень, нахмурене життя,
Все більше горя, і все менше щастя,
І сипляться на голову напасті,
Мов білу смугу хтось безжально стяв.

Неначе випробовують на міць...
І бачите мов інше вже лице ви -
Своє, ні, не усміхнене — сталеве,
Породжене нервовістю столиць.

І знов, і знов — хто сильний, той і пан.
І романтизм омріяний зникає.
Тебе мов щойно вигнали із раю,
В окопи кинули, в бійцівський стан.

30 вересня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Говориш: Я є християнином.
А точно кажучи ти є
Відвічний ворог України.
Ординське серце в тебе б’є.

Спадщину орди взяв на спину.
Гени ординські ввійшли в кров.
Ти став поплічником руїни,
Яку у край наш несеш знов.

Такі як ти, ідуть і гинуть
На нашій священній землі.
Їх кості у нас не спочинуть.
Гноєм стануть під нашим тином.
Не люди ви, ви москалі.
Вас не просила Україна.
24.09.2022р.

Геббельс у захваті від соловйова,
Жде з нетерпінням пропагандона.
В пеклі компанія пречудова –
Сталіна, жиріка і кобзона.

Тих, що загинули за росію,
Щиро смолою усіх зігріють.

Я не кацап і я не московит –
в мені нуртує кров мого народу!
У цьому ми переконали світ,
відважно захищаючи свободу.
І я не орк чи дикий гамадрил,
не представник мокшанської еліти,
що об’єднала сотню-другу рил
і прагне нині керувати світом.

Ні, я не ниций виродок війни,
що позбавляє права існування
моєї Неньки доньок та синів
і хоче вбити навіть сподівання
на мир і щастя, віру і любов,
саму надію на святе – прийдешнє!
Мордує, убиває, цідить кров…
Опам’ятайтесь, він вже нетутешній!

Задумайтесь нарешті хоч на мить –
чекає людство участь ця кривава!
Кому дітей майбутнє ще болить,
закінчувати треба ту забаву!
Я представник незламної сім’ї,
маленький син великої родини,
якій співають рідні солов’ї.
Ми разом всі і всі ми з України!

Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимось схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Щемом вливається у серце...
...А за пейзажами вбачається
Одна й та ж доля на Сході:
Сусіда невситимий клопочеться,
Аби шмат краю одчикрижить.
Отож, молю Всевишнього:
«Те, чим Ти Ізраїль наділяєш
У лиху годину, дай і Вкраїні -
Єдність і силу».

Сонечко визира крадькома
Із-за чорної хмари осінньої,
Тоді суму на серці нема,
Очі сяють вже радістю світлою.

Хоч дрібнесенький дощ моросить,
Зіпсувати він настрій не зможе.
Неповторна така кожна мить,
Яку нам даруватиме осінь.

2022 р.

Як вогню божевільне шаленство
Палахтіло, світило, пекло, –
Відчуття неземного блаженства
І безмежного щастя було.
Мов очей осяйна осолода
Струменіла, звивалась, жила, –
Оминала чіпкі перешкоди
І в єдине єднала тіла.
Наче хвилі рожевого світла
Набігали, котилися, йшли, –
Усього огортали привітно
І протяжно, і швидко гули.
Обережно, пригоже, ласкаво
Гамували нестерпну жагу
Там, де любляться нині у травах
Вже молодші на дальнім лугу…
30.09.22

На тихих вулицях дитинства
живе і досі той ласун,
який цукерками ділився –
сіресенький вухань-пустун –
тепер передає для доці
смаколики через мене,
знаходить скрізь в життя потоці
і вас нехай не омине.
Цінуйте щиро ті хвилини,
в яких дзвінкий лунає сміх,
украсти усмішку дитини,
напевно, це найтяжчий гріх.
30.09.22р.

Псков ненадовго пережив сусідів,
Хоча й старався та Москві годив.
Але пішов за Новгородом слідом.
З Москвою поряд надто вільно жив.
А їй такі сусіди не потрібні,
Дух вільнолюбства там живий, однак.
Надихаються ним московські злидні
І у Москві захочуть жити так.
Як Новгород скарали і скорили,
За Псков тоді взялися москалі.
У того значно менше було сили
Та й менше було всього і землі.
Зоставшись із Москвою сам на сам,
Тоді лиш в Пскові розуміти стали,
Що їх свобода – то зовсім не крам,
Яким вони так звично торгували.
Іван, коли із Новгородом справивсь,
Вільнолюбиве місто поборов,
Він сина Василя тоді поставив
На князя і у Новгород, і в Псков.
На Новгород то, звісно, зрозуміло,
А в Пскові тим здивовані були.
На те вказать Іванові рішили
Й маленьку перемогу здобули.
Іван не був готовий воювати
Поки зі Псковом, відмінив указ.
Василь не зміг у місті князем стати.
За те на все життя було образ.
Він все то Пскову скоро пригадає,
Лише на трон усядеться в Москві.
А поки гнівом у душі палає
І помсти план уже готує свій.
Усівшись міцно врешті-решт на троні,
Він план в життя утілювати став.
Щоб все було «по правді», «у законі»,
Намісника свого у Псков послав.
В Москві той звався Рєпня-Оболєнський,
У Пскові же Найдьоном стали звать,
Бо ж він прибув у Псков не, як ведеться,
Як всі й повинні були прибувать.
Звичайно князя псковичі просили,
А тут незваний раптом заявивсь.
Знайшли його вже «на Торгу» осілим.
Хоча народ у Пскові і озливсь
На самоправство князя, але мусив
Прийняти ту «підсунуту свиню»,
Хоча прогнати і була спокуса.
А той Рєпня узявся день по дню
Чинити зло посадникам, боярам,
Простому люду, мов завдання мав
Понищити відносини всі ста́рі,
Щоб Псков урешті на Москву повстав.
Хоч стільки зла намісником чинилось,
Все ж псковичі за зброю не взялись.
Їм все рішить «по доброму» хотілось.
Отож, на віче всі разом зійшлись
Та й порішили жа́літись до князя,
Бо ж думали – сваволить то Рєпня.
Та й посланців відправили одразу.
Не у Москву. Бо ж князь Василь на днях
У Новгород поближче перебрався,
Спостерігав, чим скінчиться все те.
Порядний Псков наївно сподівався,
Що чесне слово князя – то святе.
Що договір, підписаний з Москвою
Із хресним цілуванням – то закон.
Сміявсь Василь з наївності такої –
Не сядеш чесно на московський трон.
А ті жалітись їхали до того,
Хто, власне, «кашу ту і заварив».
Шукати правди здумали у нього.
Таж він за носа просто Псков водив.
Проте послів зустрів привітно досить,
Послухав. Та у відповідь сказав:
- Мені про це не говорили досі,
Намісника б, я ,може, покарав,
Та вас лиш кілька, треба скарг побільше.
Нехай усі зі скаргами прийдуть.
Прийнять не хочу нерозумних рішень,
Вони тоді на користь не підуть.
І знов у те повірили у Пскові,
Збирати стали скарги звідусіль.
Василь же тішивсь в сподіванні крові,
Бо ж в скаргах тих для нього інша ціль.
Він всіх тих скаржників повинен знати,
Щоб потім не вишукувать, бува.
Як прийде час, то перших їх скарати
За ті крамольні для Москви слова.
Посольство друге було значно більше,
Воно ті скарги на возах везло.
Хоч сподівання в них були невтішні,
Прозріння уже декому прийшло.
Та ж все ще вони вірили в порядність,
У чесність того, хто в Москві сидить.
А Василеві та наївність в радість,
Бо ж псковичів так легко одурить.
На Хрещення – таке велике свято,
Велів прийти до нього посланцям.
Але не слухав, повелів узяти
В кайдани та судити обіцяв.
Про то до Пскова скоро вість примчала.
Якийсь купець віз в Новгород товар,
Відомо про ту «милість» йому стало,
Ледь не хватив з почутого удар.
Товар він кинув та й помчав до Пскова,
Аби сумну ту звістку принести.
До того місто було не готове,
Як хто на тім’я обух опустив.
І страх, і трепіт місто охопили.
Вже скільки Псков побачив ворогів,
Вони того ніколи не робили.
Усіх тоді на віче скликав гнів.
Найбільш гарячі битися кричали,
Щоб відстояти сво́ю «старину».
Та більшість не підтримала, мовчала,
Не сміючи розпочинать війну.
Бо ж вони хрест на вірність цілували,
Як же порушить клятву? Хоч Василь,
Як і до нього всі князі, плювали
На клятви. В них була «велика» ціль –
Москву піднести. От і піднімали.
Топтали, убивали всіх підряд,
Брехали, коли треба –підкупляли.
Московські стіни виросли з неправд.
А ще ж в руках заручники у князя,
Узяти зброю – то скара усіх.
Отож не піддалися на образи,
Рішили впасти Василю до ніг,
Просити зберегти старі устої,
Якими вже одвіку Псков живе.
Не дочекались милості такої…
Знов дзвін на віче вільне місто зве.
Приїхали два посланці від князя
І ультиматум місту привезли.
Велів Василь «за всі свої образи»,
Щоб псковичі дзвін вічовий зняли
І віче своє зовсім відмінили….
На вічі стала тиша «гробова».
Знайти якогось виходу хотіли.
Литву піти просити? Та ж Литва
З Москвою перемир’я підписала.
А там князі дотримуються слів.
А посланці від князя прочитали
Іще й листа від псковських посланців,
Які тоді в заручниках сиділи:
Як Псков не вволить вимоги Москви -
Їм княжу волю вже оголосили –
То їх усіх позбавлять голови.
А ще, щоб часу в міста було мало,
Велів Василь від нього передать,
Аби вже скоро там його чекали,
Він хоче службу в Тройці відстоять.
Хоч псковичі уже прекрасно знали,
Що не для того їде він до них,
А щоб вони хрест знову цілували,
Та на умовах вже зовсі́м нових.
Усе сказавши, дяк усівсь на східцях,
Принизивши тим віче. Псковичі,
Йому, як князю, мусили вклониться,
Просили, щоб подумати вночі.
Розходилися мовчки по домівках,
Перед очима Новгород стояв,
Де пролилися крові уже ріки,
Те ж саме Псков попереду чекав.
Тієї ночі псковичі не спали,
Хто плакав, хто від гніву клекотів,
Старшини вихід, хоч який, шукали,
Хоча прекрасно кожен розумів,
Що й так, і так – хорошого не буде.
Отож, на ранок віче скликав дзвін,
Зійшлись, немов з хреста ізняті, люди
На площі, ледве втислись поміж стін.
Посадники до посланців звернулись,
Немов до князя. Говорили так,
Що, видно, князю клятви всі забулись,
Він хрест же також цілував, однак,
Тепер від них своїм неправим словом
Порушень клятв тих самих вимага.
Вони супроти стати не готові,
Отож в його схиляються ногах.
Вони до його совісті звертались.
Та совість – то дурниця для Москви,
Тому даремно, навіть, сподівались.
Василь у свої сіті їх зловив.
На другий день дзвін вічовий спустили,
«Язик» йому урізали й в Москву
В полон, неначе, в са́нях відпустили,
Надіючись, що ще назад позвуть.
Не сталося… За кілька днів по тому
Вступили вже у місто москалі.
Повиганяли псковичів із дому,
Найперше тих, що жили у кремлі
І в граді у Середньому, неначе,
Для свити і постою їхніх військ.
Одразу Псков московську лють побачив,
Відчув на собі їх нахабний тиск.
Людей всіх у Окольний град послали,
Щоб москалі в їх теремах жили.
А далі хрест всі в Пскові цілували,
Як під конвоєм їх туди вели.
Повсюди містом москалі товклися,
Себе нахабно з усіма вели,
Грабунками місцевих зайнялися
Та ті дарма жалітися ішли.
А скоро й сам Василь прибув до Пскова,
Ще більше війська по собі привів.
Як до розправи все було готове,
До нього всім з’явитися велів.
Сказав, що милість буде роздавати…
Роздав – старшину у кайдани взяв,
Сказав манатки лиш легкі узяти,
З жінками й дітьми з міста відіслав.
В зимову ніч їх вивезли із міста,
Ще й не сказали повезуть куди.
Жінки з дітьми ридма ридали, звісно,
Не ждали отакої-бо біди.
Триста сімей найперших, найзначніших
Князь по далеких вотчинах послав.
І літописець записав невтішно:
«Отак вся слава Псковська і пройшла!»
В кремлі селитись московіти стали,
(Ніхто місцевих не пускав туди)
З Москви багато їх понаїжджало.
Щоб віча стерти назавжди сліди,
Торг зовсім в інше місце перенесли,
А місце стали гноєм закидать.
Намісників нових біда принесла,
Ті стали землі псковські роздавать
Своїм боярам і служилим людям.
Василь чотири тижні в Пскові був,
Нахабно свого носа сунув всюди,
Нарешті задоволення відчув
Від помсти, що роками готувалась.
Як від’їздив, то й другий дзвін забрав,
Щоб псковичі, не дай Бог, не піднялись,
Коли б він із дзвіниці пролунав.
Від тих порядків, що у місті стали,
Подалі з міста люди подались.
Когось іще й насильно виселяли,
Які на владу жалітись взялись.
А то й карали,щоб на пострах другим.
В Середнім граді гарнізон стояв,
Під наглядом тримав усю округу.
Наказ - вбивати непокірних мав.
Намісники ж робили, що хотіли,
І приста́ви теж дерли з бідаків,
А ті, в отвіт, і писнути не сміли,
Залякані всім тим були такі.
Бо хто на княжу грамоту звертався,
Що там не так написано, ураз
Такого пристав убивав, сміявся:
«От тобі, смерд і грамоту дав князь!»
Що псковичі – вже й іноземці стали
Тікати з міста, де роки жили
Спокійно та з прибутком торгували.
При тих порядках жити не змогли.
Куди діватись тим, що залишались?
Ні в землю, а ні вгору не злетіть.
Московським духом, врешті переймались,
Бо ж тут інакше не можливо жить.
Тепер порядність, чесність не у моді,
Брехня і підлість лише на путі.
Сказати чесно, навіть і не шкода,
Бо Псков боротись сам не захотів.

У шаховій скриньці фігурка жила.
Літами як жінка, на зріст же – мала.
Себе відчувала, звичайно, живою,
З душею ляльково-сумною порою.

Та вільний від партії шахів король
Нову їй засвоїти вигадав роль.
Із мрій іграшкових м’яких кольорів
У світ немальований ляльку увів.

Мандрує тепер у жорстокому світі,
Де люди – ляльки, хоч давно вже не діти.
Хіба ж вона перша? Та сльози – не перли.
Погодилась лялька. А мрії – ні, вмерли.

Віриш, я знав, що приїдеш.
Вірш написав принагідно.
Бачиш, збуваються вірші.
Начебто, й правдоподібно?

Про́шу зайти до госпо́ди.
Може, здорожившись, спала б?
Сонцем лягла б у воду,
як найдорожчий спалах!

Тільки поїж на початку.
Бачиш, вечеря чекає.
Будемо, будемо спатки.
Боже мій, я ще кохаю!

22 серпня 1995 р., Богдани́

Валентину Сильвестрову
на 85-річчя


Звук неземний пливе над оркестром,
пальці стискають ручку крісла…
Вимкніть мобільні!
Лунає Сильвестров -
«Реквієм для Лариси».

Музикознавці, не мучте гудзиків!
Думки розбігаються від хвилювання…
Який тут аналіз?
Тиха музика
не підлягає анатомуванню.

Звук неземний пливе над оркестром
і на очах розправляє крила…
А у душі непомітно воскресло
те, що, здавалось, перегоріло.

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

Мовчать вітри, замовкли зливи,
калини кім’яхи горять
і снігурі такі щасливі
летять до кетягів багать
немов зігрітися тут хочуть
і це для них найвища ціль.
Всміхнеться сонечко напрочуд,
коли ущухне заметіль.
29.09.22р.

Все як треба, все чин чином,
Все гаразд на чужині, –
Лиш думки про Батьківщину
Рай затьмарюють мені.
Наче вранішнім туманом,
Чи тремтливим міражем, –
Смутки швидко стерли грані
Між Парижем й Ірпенем.
Мов Ірпінь, прозорі води
Сена стисла в берегах, –
Тільки броду не знаходив
Я ніде в очеретах.
Бачив скупчення ліщини
І повзучі бур’яни, –
Все як треба тут – чин чином,
Все далеко від війни…
29.09.22

На пальмі жіночої статі
розказує какаду,
як я в полотняному платті
з Платоном по Азії йду.

Під руку взявши Платона,
здіймавсь на гірське плато
оддать на поживу тритонам
бажань гріхопадлих притон.

По пласі жіночої статі
котяться дві голови.
Усі, неприсутні на страті –
ви, азіяти, ви.

Дурний, не читаю Платона –
люблю платонічно я.
Безплідна краса – незаконна.
Його голова і моя.

Думок подолавши табір,
зірвавсь обопільний груз
у море, що пахне крабом
з кружлявих чашок медуз.

Дурний, не читаю Платона,
живу платонічно я
у морі, де завжди тоне
його голова і моя.

3–4 листопада 1994 р., Київ

..Усе частіш спада на думку Богу
Як янголи тримаються ще там, у горніх висях,
Бо ж глупота людська сяга все вище й вище?
Мабуть, бояться вже на Землю сходить,
Принишкли біля Всевишнього господи.
Уже й самі розказують, мов казку,
Як їм хотілось аж до сказу
В ніч солов’їну десь біля перелазу
До ранку цілуватися з дівчатами земними,
Синів-богатирів заводити із ними .
Наче у безвість ті часи гунули,
Безжурнії часи, біблійнопроминулі.
Щоправда, і тоді була тривога,
Як одчайдухам закортіло зрівнятися із Богом.
Всевишньому вдалось ті задуми порушить:
Летіли вавілонці з високості, наче груші,
І розбивалася на друзки мрія навісна,
А з нею й мова на той час одна .
Були ті будівничі, як діти, ще такі наївні,
Не думали про братовбивчі війни.
Трималися усі на видноті...
А от нащадки їхні вже не ті:
Позалізали кожен в свою нору
І атом перековують на горе.
І все частіш спада на думку Богу -
Зробить реальністю і Гога, і Магога.

Історії далекі відголоски
усе іще даються у знаки.
Нікуди не поділися «совки –
брати», які і нині неазовські,
урядники і наймити московські,
іуди, куплені за мідяки.

Напевне еволюція людини
іде по колу, ліплену із глини,
її удосконалює життя,
але катівні, тюрми і підвали
народжують нового канібала,
що пожирає наше майбуття.

В агонії поезія і муза...
на боці окупанта... боягузи.
Не можуть називатися людьми
любителі союзної тюрми.
Їм не торкає душу: «Ой, у лузі...»
Її немає в ідола пітьми.

Феміда упізнає їхні лиця
і покарає кожного убивцю
і бункерну заразу заодно...
а поки-що у мене за тином
опудало місцевого чужинця
ще зазирає у моє вікно.

09/22

Кілька плодів лишилось на гіллі,
Решту зірвали чи від вітру впали,
Радіють сонечку ці яблучка малі.
Щоб довго холоди ще не настали -

Так прагне кожне-кожне з них,
Теплом їм хочеться зігрітися останнім,
Бо як впаде на землю перший сніг.
То "вижити" їм шансів не зоставить.

2022 р.

Упав каштан під ноги, як і дощ.
Штовхає вітер навіжено в спину.
Стікає осінь з лабіринтів сош,
немов життя із серця безупинно.
Чомусь нуртує сквира, ще й така,
що можу ледь розгледіти дорогу.
Але ж її мелодія дзвінка.
Давай на брудершафт по трохи грогу.
І підемо з тобою хто куди.
На те воно, напевно, і розпуття.
І від біди веде, і до біди.
Аж до країв наповнюючи сутність.
28.09.22р.

Про що ти думаєш, солдате,
Коли рішуче йдеш у бій, –
Коли роїться ще багато
В очах твоїх рожевих мрій?
Про що ти думаєш, солдате,
Коли ніяк немає сну, –
Коли німих хрестів розп’яття
Кругом віщують про війну?
Про що ти думаєш, солдате,
Коли здригається земля, –
Коли убита горем мати
Несе холодне немовля?
Про що ти думаєш, солдате,
Коли вдаряєшся в плачі, –
Хоча повсюди легкуватий
У тебе янгол на плечі?
Про що ти думаєш, солдате,
Колись усім розкажеш ти,
Адже дев’ятий рік на чатах
Стоїш, щоб світ уберегти.
28.09.22

В грудях моїх розцвітає сонячний ранок
Кожну клітинку зігрівши променем чистим
Буду твоєю найкращою любкою з тисяч коханок
Гімном життя і кохання твоїм урочистим.

Буду як час безкінечна й жадана як мить
Буду я чистим повітрям у вільних легенях,
Дорогоцінна як золото осені липових віть
Ніжно-солодка як перші травневі суниці у жменях.

Тільки будь ласка, благаю, мій милий, ти будь.
Будь ніби в серці цвіте полум'яна жоржина...
Будь, як проміння, як сонце, як вітер ти будь,
А передо всім будь як люба, кохана людина!

Надворі тихо плаче дощ
і сльози краплями стікають
до келиха минулих прощ,
а я жалкую, та не каюсь…

А я несу душі тепло,
у грудях – серця свого стукіт,
яке розіб’ється як скло
у невблаганній часу ступі…

Прониже сотні часу товщ,
аби заглянути в минуле!
Ранковий тихо плаче дощ
і небо хмари затягнули…

Життя – не має вороття,
назад вернутися несила…
Але яке це відкриття,
аби одразу скласти крила?!.

Духовитими вітрами
Пахне світла далечінь,
Хоч темніє під ногами
Сьогодення вбога тінь.
Ніжнотонна і прозора
Далеч мрійно вабить зір,
Лиш позбавитися горя
Не вдається до цих пір.
Таїна прадавня далі
Кличе безліччю ознак,
Та безмежної печалі
Не позбудуся ніяк.
Гаснуть обрії вишневі,
Мов злякались розкриття, –
Дяка ще одному дневі
За миттєвості життя.
27.09.22

Мобілізація! – лунає як набат.
Від призову тікають «патріоти»…
Штампує все нові закони кат,
дорога їм одна – до ешафоту.

Шляхи заполонили в Казахстан,
у Грузію, Монголію, Європу…
Кацапи залишають рідний стан,
ховаючи від фронту власну _опу.

Під юртою монгольський аксакал
вдивляється у «трусичів» колону…
– І Київська їм Русь вже не така?
Нарешті повертаються у лоно!

"А Бог любить трійцю," — так батько казав,
Тому у родині дітей було троє.
Зростали посеред некошених трав,
Будинок біленький яснів супокоєм.

І пахнув ялиною затишний двір,
Мелісою, липою, м'ятою влітку.
Фіалкові ночі торкалися зір,
Коли зачиняли на клямочку хвіртку.

В саду захлинались дрозди, солов'ї,
І кликали кума зелені ропухи,
У річці замулений сом соловів
Від несамовитих, гучних перегуків.

В отаві цвіркун дзеленчав, зумкотів,
Гуділи хрущі у смарагдовім листі.
А двір чатували від злих чужаків
Дворняги лихі — гавкуни голосисті.

Світилася люстра за синім вікном,
Збиралася разом на пізню вечерю
Велика родина за дружнім столом.
Бог благословляв свіжий хліб і оселю.

Розмови велися, лунали пісні,
Вугіллям опалювали взимку грубу.
Минули літа, золоті, чарівні,
Лишивши на згадку усе, що так любо.

Здавалося, вічно триватиме це
Льняне, необізнане щастя родинне.
Та згодом роз'їхались діти тихцем,
Зірвавши під плотом червону малину.

Батьки в потойбіччі притулок знайшли,
У хаті примара фіранки гойдає.
Колишні сліди в павутині імли
Давно змили зливи... природа — розмаєм.

Додому злітаємось, як журавлі,
На крилах плекаючи сни кольорові.
Немає ніде більш такої землі,
Де зріла душа у обіймах любові.

26.09.2022р.

Любить Україну без мови її -
Це теж, що не чути в гаю солов'їв.

В вересні має бути бабине літо
та вересень майже минув.
Жменькою краплинок начисто вмитий,
час розглядає війну.
Дивиться, очі свої видирає
й огляда з всіх боків
небо ще літнє густе неокрає
з відбитком чорних птахів.
Що ті пташини там малювали?
Дуже розпливчатий фон.
Наче габою вкриті завали
не пережили полон,
наче прокльонами всіяна грядка
щириться віспой горбків,
ось літачок, однокрилий, на згадку,
спробував та не злетів.
Час, натягнувши свої окуляри,
в очі уп’явся війні.
В склерах її височяться доляри
закривавлені.
Все загробили, червоне гнилля
лізе назовні з очниць.
То референдум за За!Могилля
навіть без куцих дільниць.
Що то за погань – час відвертає
погляд з огидою геть.
Десь ще є сонце у небокраї.
Тут тільки смерть.

24.09.22

Напийся сонця, горобино,
коротшають осінні дні.
І скоро перші хуртовини
заряботять в моїм вікні.
Запахне листопад снігами,
запахкотить надвечір піч,
мороз гулятиме дворами,
аж до світанку, цілу ніч…
На ранок висрібляться трави
і хризантем німі кущі.
А поки вдосталь пий заграву,
тумани осені й дощі.
26.09.22р.

Із небесної блакиті
Лине журавлиний сум,
Відлітають оті птиці
Десь далеко.Понесуть

Та й на крилах своїх дужих
Краю рідного тепло,
Зігрівати завжди буде
На чужині їх воно.

Легше зиму пережити
Зможе й силоньки додасть
Повернутися ізвідти
Навесні птахам до нас.

2022 р.

Я сміюся крізь сльози, інакше поглине пітьма,
Ні на мить те, що бачив у пеклі, забути не можу...
Ворог бив по позиціях із "Ураганів", гармат,
Шепотіли вуста "Сохрани і спаси мене, Господи Боже!".

Кров лилася з небес, я лежав у рову, наче мрець,
Удихнути не міг це повітря, насичене смертю.
Кулі вили над вухом " Попався? Тобі тут кінець!",
Влучно б'є кацапня із підствольників та мінометів.

Та зостався живий. Опалило лише до кісток,
Подивився на змучене поле і стислося серце:
Спить мій друг, мій товариш, мій вірний незрадний браток,
Він у шанці прийшов добровольцем, прямісінько з лекцій.

Де не гляну - собратчики, теплі ще. Та неживіі...
Рештки взводу складав аж до ночі на зламані ноші.
Не питайте, чому мої сни навіть досі в крові -
Я жартую відтоді. Бо жити інакше не зможу.

25.09.2018р.

Світання полиски блакитні
Грайливо ластяться на склі, –
Зростають, купчаться і спритно
Зникають в ранішній імлі.
Сіріє швидко в миготінні
Галузок, листя і облуд, –
Уже блукають сонні тіні
Межи дерев і між споруд.
Світає радісно й привітно
На вмитій росами землі,
Хоча ідуть кровопролитні
Бої і множаться жалі…
26.09.22

Лягла у теплу за тобою постіль,
Чекаю, як закінчиться війна.
Тебе чекаю… не на мить, не просто в гості.
Додому - в ковдрі замерзатиму одна.


Лягла у теплу за тобою постіль.
Вона, як я, тримає дотик твій, парфум.
Лежатиму одна всі ночі поспіль -
Минай мене, безладний, сонний тлум.

Лягла у теплу за тобою постіль,
Своїм теплом триматиму твоє.
Ти ж обіцяй, благай у Бога осінь:
Останню, що з війною заграє.

Лягла у теплу за тобою постіль...
Бодай здалося, хай же марю я!
Чи то лунає в серці моїм Постріл?
Чи то холодна стала постіль вже моя?

І
Вперше ця осінь віща для неї тепер ворожа.
Всюди росте і шириться ненавистю й хрестами.
Що тобі сниться, дівчинко? Що ти, по суті, можеш?
В місті-пустці чорних воронів і смертей тотальних?
Вкотре в її будинок вчора вцілив якийсь снаряд.
«Нічого вже втрачати зовсім – то ж і не бійся втрат».

ІІ

Вперше ця осінь для нього пропахла димом хижим,
Вдруге йому сьогодні, на диво, вдалось вціліти…
Думає він про подвиг? Ні. Думає він, що вижив,
Що перед боєм тихо. З нею б ще раз зустрітись.
Вкотре вона вдивляється в прощену ніч ворожу.
«Все подолати можна - хто з нас себе переможе?»

ІІІ

Вкотре її годинник гойдає підбиту стрілку.
І розриває час на шматки хвороблива тиша.
Хто розбере: перекличка там десь чи перестрілка?
Думає: «Буду, певно, любити його сильніше,
Ніжність зимову кластиму тихо йому на плечі.
Тільки б дожив до зими. Тільки б зустрітись, до речі…»

ІУ

Осінь пропахла смерті солодко-їдким парфумом.
Землю гойдають вибухів мертві глухі акорди.
Зорі падають десь під Лиманом чи під Ізюмом.
Хтось з ними поряд падає й також у вічність входить.
Дівчинка щось читає, потім там десь напише:
"Страшно? Як вперше. Страшно. З ним би зустрітись лише…"
2022 рік

Од цього свята – і до нових свят
Спішу за іншими в щоденнім марафоні.
Як тьмяні вогники жаданих хат
Тому, хто повертається в сльоту додому,
Такими лишаться свята мені до скону...
...Бо не застоллям пам’ятні вони,
Не бутафорською веселістю довкола,
А віршами, що будні прирекли
Безмовними сидіти у неволі.

Сидить в Кремлі московський князь Іван,
Що на престолі Третім рахувався,
А в ті часи Горбатим прозивався,
Бо, й справді, горб кривив князівський стан.
То ще з дитинства пам’ять назавжди,
Як дядьки батька Василя сліпили,
То і йому тоді хребет скривили.
Єпископ щоб не виручив з біди,
Хто зна, чи досі був би він живий.
Той горб, як пам’ять не дає спокою…
Він тре чоло наморщене рукою,
Спрямовуючи в далеч погляд свій.
Думки його про Новгород тепер.
Те кляте місто не дає забутись.
Іван все дума, щоб його здобути,
Він би, як липку був його обдер.
Його багатства – мрія всіх князів.
Якби Москві усім тим володіти,
Тоді б міцніше на Москві сидіти
Й долати навколишніх ворогів.
Такі багатства в міста у руках,
Багаті землі без кінця і краю,
З Європою торгівлю спільну має,
А в нього, бач оскомина гірка
Від того всього. Не багатство лиш
Заводить князя. Речі є страшніші.
Хвилює князя в Новгороді більше,
І штрика в саме серце, наче ніж
Те, що те місто вільно так живе.
І свою владу вільно обирає,
Перед князями шапки не ламає,
Його до себе у пани не зве.
Який то приклад для холопів тих,
Якими є всі піддані у нього.
Немає влади вище, окрім Бога.
Що схоче – зробить із бояр своїх.
Це для селян своїх вони пани,
Для нього ж – просто віддані холопи.
А тут під боком підлий дух Європи.
Так скоро геть розпустяться вони.
Тож з Новгородом швидше слід кінчать,
Щоб отой дух свободи задушити,
Не дати йому корені пустити
В Московії. Та з чого би почать?
Хоча, насправді, батько вже почав.
Ще з братом як Шемякою зчепився,
Той в Новгород від нього схоронився,
Тоді Василь війська свої зібрав
І, місто звинувативши у зраді,
Повів його, ще і татар позвав.
Хоч Новгорода, правда він не взяв
Та війську новгородському дав раду.
Під Русою у битві розгромив
І став міста одне за одним брати.
Ті мусили його про мир благати.
Він дав їм мир. Та крила обломив.
Позбавив права зноситися їм
Без його згоди з європейським світом,
Велів печатку на свою змінити
І став для них суддею головним.
Ще й добру контрибуцію зідрав,
Забрав великі волості до себе.
Тож починати не було потреби.
Він кляте місто покорити мав.
Не у відкритій, звісно, боротьбі.
Хто зна, війна чим може закінчитись.
Тут хитрістю потрібно наловчитись,
Щоб все саме робилось по собі.
Тож став тихенько убивать клини
Між Новгородом й Псковом, душу тішив.
На боці Пскова виступав частіше,
В свавіллі вільний Новгород винив.
Тихцем всю Вятську волость відібрав,
А в ній багатства всякого чимало,
Тепер в Москву воно все прямувало
І він прибуток з того гарний мав.
А в Новгород суддею приїздив,
Із простим людом вівся панібратом,
Та натякав,що винні в тім багаті,
Що люд простий занадто бідно жив.
Та і судив їх відповідно так,
Щоби для черні «справедливим» бути,
З багатими хотів їх зіштовхнути
Та в жертви обирав не всіх, однак,
А павутину проти тих лиш плів,
Кого в зв’язках з Литвою винуватив.
Зумів ту чернь він так налаштувати,
Що Новгород, немов казан кипів.
Завжди знайдеться поміж люду тих,
Хто ладен батька за мідяк продати.
А у Івана золота багато,
Ще дід Іван набить калитку зміг.
Отож, лише підбурював, купляв
Усякого із тих, хто продавався,
Іван лише моменту дочекався,
Щоб Новгород до рук його упав.
Хто розумів, до чого йде воно,
Став противагу для Москви шукати,
Волів з Литвою краще справу мати.
Хоч на заваді все ж було одно:
Католики там правлять. Із Москви
Простий народ постійно полошили,
Що владу там католики вершили.
Як Новгород пристане до Литви,
То в католицтво там загонять всіх
І до костьолів змусять всіх ходити.
А за таке у пеклі всім горіти,
Бо ж зрада віри – то найбільший гріх.
Вже Новгород надвоє розділивсь.
Чернь в більшості – та за Москвою тягне,
Друга частина буть з Литвою прагне.
На вулицях вже «в кулаки» зійшлись
Та перша кров струмками пролилась.
Москва ж весь час «під’южує», штрикає –
Хай крові більше й більше витікає –
І, дивлячись, радів московський князь.

Та все ж «литовці» тоді гору узяли,
Хоч чернь підкуплена супроти колотила,
З Литви для Новгорода князя запросили,
З Москви удільного просити не пішли.
Прибув із Києва Михайло – менший брат
Семена, що був в Києві за князя.
На вічі чернь до нього кинулась одразу:
«Та ж ти католик! Повертайсь собі назад!»
Він посміхнувся: «Православний, люди, я!
У нас у Києві всі люди православні».
Перехрестився на хрести Софії вправно.
«Московські», як обпльовані стоять.

А тут іще єпископ був помер –
Іона, що й порадив князя взяти
З Литви. Прийшлося нового обрати.
Де ж посвятити в сан його тепер?
Раніше то робилося в Москві,
Тепер же в Київ правлять Феофана,
Який новим єпископом і стане…
Москва ж на те озлилася в отвіт
І обізвала зрадниками віри
Та вимагала жить «по старині».
На що сказали в Новгороді – «Ні!
Ми й так терпіли вибрики допіру
Князів московських! Хочем до Литви!
Свободи хочем! Жити без указки.
Залиш собі оті московські «сказки»,
Сама «по старині» отій й живи!»
А із Москви лунає: «Ми ж брати!
Ми православні з прадіда і діда!
Хто під Литву, під католицтво піде,
Того Господь ніколи не простить!»
Іван в похід хрестовий заклика́в,
Зібрав для того військо чималеньке.
Князі удільні згодились хутенько,
Бо ж кожен би від тих багатств урвав.
Прийшли до нього також Тверь і Псков,
Недарма ж з ними так Іван носився.
З Касимова ще хан теж напросився
Аби пустити православним кров.

А в Новгороді все не так іде.
Із Києва прийшли погані вісті –
Помер Семен, що князював у місті,
Тепер Михайла князювання жде.
Тож Новгород покинув і помчав,
Аби ніхто не встиг перехопити.
(Хоча дарма йому було летіти,
Литовський князь князівство скасував
І воєводу правити прислав.
Михайло того ще не знав, одначе)
А Новгород, Москви збирання бачить,
Просити поміч у Литви почав.
Та Казимир відмовив їм у тім,
В самого було ще проблем багато.
Взялися військо власнеє збирати,
Вдалось зібрати чималеньке їм.
І рушили стрічать московську рать,
Яка все ближче й ближче підступала.
Вже на Шелоні над рікою стали,
Рішили тут на ворога чекать.
Московська рать на той бік підійшла
І воєвода Холмський, хоч і бачив,
Що війська в новгородців більше, наче,
Все ж свою рать через ріку послав.
Спочатку бились новгородці та
До річки московітів відтіснили
Та тут татари звідкись налетіли,
Атакували новгородський стан.
А в новгородців військо хто складав?
Та ж сама чернь, що за Москву стояла.
Вона одразу з поля й дала драла.
Багато хто в полон тоді попав.
Вже москалі «потішились» над ними,
Повідрізали вуха і носи,
Щоб в Новгород їх потім відпустить,
Хай настрахають жителів такими.
І московіти в Новгород ввійшли.
Найбільш затятих недругів скарали,
У новгородців вольницю забрали,
Князям московським в вотчину взяли.
Була свобода і нема її,
Іще поки, щоправда, дзвін лунає,
На віче новгородців закликає
Та вже немає вольності тії.
Вже мають дослухатись до Москви.
Без її згоди рішень не приймати.
Вже й чернь, що звикла право якесь мати,
З «московщини» отої стала вить.
Іван же став багатих підкуплять.
Бо ж недругів, кого велів скарати,
Кого в Москву в кайданах відіслати,
Тож залишилась промосковська знать.
Сім літ зі знаттю бавився Іван,
Все чернь оту зломити готувався,
Щоб, навіть, дух свободи не зостався,
Ішов на всяку підлість і обман.
Чекав, поки весь новгородський люд
Поміж собою геть перегризеться.
Тоді уже Іван за них візьметься.
Наготував уже достатньо пут.
Побачивши, що час уже настав,
Купив посла від Новгорода й змусив,
Щоб той при всіх був перед ним зігнувся
І «государем» милостиво звав.
По тому всьому він і повелів,
Щоб в Новгороді віче скасували
І владу всю йому тепер віддали.
Вороже стріли там його послів.
Послухавши нахабні ті слова,
Послів побили й знать, яка воліла,
Щоб під Москвою їх земля ходила,
Знов під Литву піддатись хтось позвав.
Іван «обуривсь», скаржитись почав,
Мовляв, самі ж в государі́ просили,
Людей, що йому вірні – всіх побили,
А він в них брехуном, виходить, став.
Отож, «хрестовий» знов збира похід,
Щоб остаточно Новгород скорити.
Плітки зумів попереду пустити,
Що зрадили ті православний світ,
Що хочуть в католицтво перейти
І новгородців всіх туди загнати.
Коли брехати – то уже брехати,
З брехнею легше їм перемогти.

Пішов Іван знов вільне місто воювать,
Зібрав війська. Та не спішив, одначе,
Бо перемогу не у битві бачив,
Без битви змусить на коліна стать.
По-перше, перерізав всі шляхи,
Якими хліб привозили до міста.
А новгородці свій не мали, звісно,
Тож голоду там поповзли страхи.
Міста маленькі став потроху брать,
Все більше петлю стягував на шиї.
І Новгород нічого з тим не вдіє.
Став у Литви знов помочі благать.
Але «Європам» не до них було.
Своїх проблем було у Казиміра,
Не захотів спинити того «звіра».
А вже московське військо облягло
З усіх боків нещасний вільний град.
Усі замкнуло виходи і входи.
Хай вариво у казані тім бродить.
Їх скоро ощасливить «старший брат».
Іван й татар під Новгород привів,
А ті та й московіти разом з ними,
Околицями розбрелися тими,
Палили і вбивали. Ниций гнів
На людях зовсім мирних виливали.
Одне лиш те, що новгородець ти –
І вже тебе від смерті не спасти.
А в місті люди з голоду вмирали.
Недовго було вареву й бродить,
Бо ж збунтувались «втомлені війною».
«Навіщо нам супроти брата зброя?!»
І змусили ворота відчинить.
Тепер уже не панькався Іван,
А ні з боярством, а ні з черню в місті.
Найбільш затятих пов’язали, звісно.
Дісталось й тим, хто клюнув на обман.
Всіх до присяги князеві тягли,
Але іще при тому вимагали,
Щоб люди рідних і близьких «здавали»,
Як ті «недобре» мовити могли
Супроти князя. Для Москви оте
Давно вже звичним, правильним здавалось.
Самі князі московські тим займались.
А завдяки ж чому Москва росте?

Не лише купи всякого добра,
А й лад, який віками будувався,
Свободи, що їх кров’ю добивався
Іван за час короткий відібрав.
Найперше – віче їхнє розігнав,
Яке йому вже в печінках сиділо,
Аби ніяка більше чернь не сміла
Для себе вимагати яких прав.
Велів і дзвін стягти він вічовий
Та тут же «язика» йому утяти,
Аби не смів більш голос подавати.
Невольником відправив в город свій.
Всі виборні посади скасував.
Тепер лиш той, кого він призначає,
Хай цим свавільним містом управляє,
А він над ними усіма стояв.

Ледь новгородці трохи відійшли
Від тих жахіть, за голови схопились:
У яку прірву всі вони скотились?
Ті, що так далі жити не змогли,
Взялись було повстання готувать.
Знов до Литви за поміччю звернулись.
Та «доброхоти» швидко обернулись
І вже дали Івану про то знать.
Той, звісно, час даремно не втрачав,
Зібрав війська й на Новгород поперся.
Минулого кривавий слід не стерся,
А вже новий топтати розпочав.
Війська московські місто облягли.
І день, і ніч гармати не змовкали.
Пожеж гасити люди не встигали.
Тож врешті місто ворогу здали.
Велів Іван, ледь місто він узяв,
Схопити п’ятдесят найбільш затятих
Й жорстоко і нещадно катувати,
Щоб «винних» більше хтось іще назвав.
Кати ще сотню «вибили» імен.
Їх теж схопили й люто катували,
А потім по звірячому скарали.
І в той морозний, бо ж зимовий день
Прогнали з міста тисячу сімей
На лютий холод. Кілька днів по тому
Іще сім тисяч вигнали із дому.
Без одягу прогнали, без речей.
Не всі й до місця «нового» дійшли,
Де їм Іван дозволив оселитись.
А в їх будинках всілись московіти,
Що за наказом князя прибули.
Чим менше буде тут бунтівників,
Чим більше перевіреного люду,
Тим спокійніше в Новгороді буде.
Москва так і чинила од віків.
А москалям і радісно на те,
Бо ж не вкладатись і не будувати.
Приїхали у вже готові хати.
Живіть та князю дякуйте за те.
Вертаючись до себе на Москву,
Везли добра підвод, напевно триста.
Що не кажи – було багате місто.
Самі із часом нове наживуть.

За десять літ знов вигадав Іван,
Що Новгород зібрався бунтувати.
Чи москалям сподобалися хати
Та й донесли. Але ж то не обман,
То служба князю. А Іван привів
Знов військо в місто. Знову став карати,
Щоб лише хтось на когось встиг вказати.
А вже навіз досвідчених катів.
Когось із них до страти присудив.
Сімей сім тисяч виселив одразу,
Бо його, бачте, Новгород образив.
Не правдою і вірою служив.
А рік по тому тисячу сімей
Теж вигнав з міста, москалям на втіху.
Адже їм радість, коли в інших лихо –
Пусті хати знов московіт займе.

Віками славний Новгород стояв,
Віками будувався й розвивався,
Аж доки варвар із Москви припхався
І все нажите в нього відібрав.
Та змусив жити так, як він велить,
Робити лише те, чого він хоче.
Спустилася пітьма темніше ночі,
В якій тепер звикати місту жить.

Через сто літ уже Іванів онучок
Також Іван, який ще Грозним звався,
З опричниками в Новгород дістався
І новгородцям вже надав урок
Любові братньої – бо ж вирізав усіх,
Кого оті опричники зловили,
Дітей, старих, жінок не пожаліли…
І новгородський вільний дух затих.

Я – новий Прометей, і нові пута торгну,
   «Давай! Тягни! Рубай! Здирайся на Олімп!» –
Еринії скавчать ударом грізним грому,
   Що лине до небес від орлячих дзьобів.

Повсталий на богів, згинаюся додолу,
   Та тільки щоб одраз чимдужче наступать,
Бо знаю наперед майбутню перемогу,
   Яку мені судив неублаганний Час!

Крізь біль, і жах, і смрад, крізь землі запустілі
   Прорвуся до мети, без жалю та зітхань,
Адже лише таким усміхнені надії;

І є у боротьбі незмінна насолода!
   Нехай всю плоть мою поглине дика хлань,
Але хто йде на бій – лиш той назветься богом.

Життя або є, або не є.
Є – система любові і еґоїзму.
Люблю – означає беру на одиницю виміру
поцілунок,
і знаходжу
через вірність, страждання і об’єктивні труднощі
найвищий пік любові.
Далі вона рівно пливе,
або зупиняється в одній точці
і спадає, мов спека з полудня,
ще довго вимірюючись поцілунками
до тої межі,
доки вони дієздатні.
Коли поцілунки втрачають силу
і стають автоматичними дотиками губів –
за одиницю виміру ні́чого взяти,
окрім себе,
хто несхитно веде до піку еґоїзму.
Його досягають лише через себе.
У кого ще є хоч трохи любові,
хоч до себе, хоч до кого –
той любить, той є.
А не є –
смерть котиться з піку еґоїзму.

30 січня 1994 р., Київ

З опаскою, як яблука налиті,
ховаєшся в осіннє ти мовчання.
А я з дарунком – із жіночим літом,
в коробці (з-під солодощів прощальних)

зі стрічкою (що зв'язувала душі).
Вона зірветься – журавлиним клином,
щоб на весні, зотлілу та пожухлу,
її знайшов у ваті тополиній

і зрозумів – хай шкіра допоможе
тебе відчути, як то – не боятись,
коли того знаходиш, мій хороший,
з ким більше неможливо розлучатись.

Моя Україна болить у мені,
моя Україна ридає.
Сьогодні держава в борні та вогні,
а вчора була тихим раєм.
Хоронимо нині жінок і дітей –
могили, могили, могили…
Чомусь не втішає церковний єлей
чи ладан свої втратив сили.
Не зможе ніхто подолати народ
і віру відняти у Бога.
Не треба мені від вождів нагород.
Я вірю в твою перемогу!
25.09.22р.