Як на картині Сурикова* ніби -
Розкажуть про Суворова вони -
Мостом коротким з’єднані ці глиби -
Що через Альпи перехід здійснив.

Долає гори армія солдатів,
Фельдмаршал на коні із ними там.
Доводиться униз усим стрибати...
Хтось гине... Та досягнута мета.

Бо підкорились неприступні скелі,
І ворог був розбитий у бою.
Обличчя воїнів уже веселі,
Мов чорт підтримку їм надав свою.

Як піднялася Польща із Костюшком
Звільнитись від загарбників стопи.
Узяв Суворов табір той на мушку,
І у крові всю Прагу потопив.

Так передмістя звалося Варшави...
Наслухався повстанської клятьби.
У здобутті гіркої тої слави
Теж чорт йому, напевне, пособив.

Надвоє всіх поляків роз’єднали
За принципом: діли і владарюй!
Костюшка — перша партія, що впала,
Бо стала із Росією на прю.

І друга, що уся — з конфедератів
В Тарговиці заснована була
У короля щоб владу відібрати,
І в дружбі із імперією зла -

Росією — усю Річ Посполиту
Під себе підім’яти далебі.
Щоби свою політику творити,
Потоцький першу скрипку взяв собі

У цій впливовій партії магнатів -
Як найбагатший. Думалося так -
По-своєму державу будувати,
Та не збулася мрія золота...

І Чортів міст отой над водоспадом
На честь Суворова звели тоді,
Коли Потоцький в Тульчині так радо
Приймав його і дружбу з ним водив.

Софії чари, тости, анекдоти,
Усіх оберігали від нудьги.
Потоцького Суворов заохотив:
Одружуйтеся, друзі дорогі.

Був Щенсний чуть слова такі щасливий,
Вони припали графу до смаку.
Він спорудив “Софіїівку” - це диво,
Про друга згадку залишив таку.

Не знав, сердешний, що його одурять
Облесні катерининські орли.
І руки кріпаків отой похмурий
Місток на славу дідькові звели.

І Австрія, і Пруссія, й Росія
Роздерли Польщу всю на три шматки.
Тоді Потоцький з жаху заніміє:
Річ Посполита зникла навіки.


16 — 18 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Микола довго вовком на козаків дивився,
Ніяк похід до Криму пробачити не міг.
З Максимом теж не скоро з-за того помирився,
Неначе той був винен в поході більше всіх.
Ловив постійно вісті найменші з України,
Все сподівавсь, що раптом щось станеться-таки,
І вся ота полуда з очей народу згине,
Постане Україна єдина вздовж ріки.
А вісті долітали не райдужні, одначе.
В Підгайцях Дорошенко на поступки пішов
І знову ляхи краєм, немов удома скачуть
І знов землею ллється густа народна кров.
Отой похід козацький на Крим підрізав крила.
Тож мусив між сусідів крутитись, наче вуж.
І з ляхами мирився, бо битись не мав сили,
Поклав і так багато в борні козацьких душ.
І з москалями ладив, мабуть, хотів приспати,
Приймав посольства їхні, листи цареві слав.
Продовжував з султаном турецьким загравати.
На нього він надії, мабуть, найбільше мав.
Татар теж не цурався, неначе й помирився:
Вина на запорожцях, він їх не слав у Крим.
Із планами своїми геть від усіх таївся,
Не обіцяв нікому й давав надію всім.
А Брюховецький зовсім від рук уже відбився,
Неначе і не було ніяких в нього справ,
Ловити і палити він відьом заходився,
Вогонь ледь не щоденно у Гадячі палав.
А москалі тим часом все більше нахабніли,
Народ уже до краю нещасний довели,
З порядками своїми зовсім на шию сіли,
Забули геть, для чого вони сюди прийшли.
Раз гетьман не перечить, московські воєводи
Взялися рахувати весь український люд,
В казну свою московську податки переводить,
Сповзалися московські «халявники» з усюд.
В народу вже терпіння на те не вистачало,
Готові були братись за вила і ножі.
Козацтво напохваті теж шабельки тримало,
Бо теж перебувало терпіння на межі.
А тут дійшли до Січі більш радісні новини.
Знялася колотнеча козацька на Дону,
Що згодом охопила заледь не пів країни.
Затіяв Степан Разін проти бояр війну.
Тут, начебто, прокинувсь і гетьман Брюховецький.
Зібрав старшинську раду і там оголосив,
Що, мабуть, із Москвою прощатись доведеться
І треба в шию гнати проклятих москалів.
А Дорошенко, наче, пообіцяв Івану
І булаву віддати, як кине той Москву.
Пообіцяв підтримку, протекторат султана.
Зраділи запорожці – тепер-то заживуть!
От хитрий Брюховецький, Москві замилив очі,
А, як набрався сили і вибрав слушний час,
Докупи Україну усю зібрати хоче.
І як же така справа обійдеться без нас?!
А на Лівобережжі взялись полки за зброю,
Де силою, де словом прогнали москалів.
Лишили воєводи лиш Київ за собою,
В Чернігові теж міцно їх гарнізон засів.
Поки ще сніг у полі - не брались воювати.
Збирали свої сили на весну москалі.
Та й гетьмани теж стали свої полки збирати…
Та ж головне питання – хто ж буде на чолі.
Весна у тому році була холодна й пізня,
Уже по Великодню упав великий сніг
Й лежав чотири тижні. Казали люди різно.
Та трохи з москалями в війні він допоміг,
Бо ж трави піднялися хоч трохи десь у травні,
Тоді й московські раті через кордон пішли,
Котельву і Опішню взяли в лабети бранні,
Хоча застрягли, з ходу узяти не змогли.
Туди ж і Брюховецький подався із полками.
Прийшла орда татарська, що Челібей привів.
Спішив і Дорошенко з своїми козаками.
Ну, хто б із запорожців тепер в Січі сидів?
Зібралось кілька тисяч, у поміч подалися.
Між ними і Микола з Максимом. Як без них?
На Сербиному полі докупи всі зійшлися,
Щоб гетьмана обрати, який повів би всіх.
Чекали, зараз вийдуть перед усіх гетьма́ни,
Обіймуться красненько, вклоня́ться козакам.
І вирішить козацтво, хто гетьманом з них стане.
Але того, що сталось, ніхто з них не чекав.
З’явився Дорошенко, як гетьман з булавою,
А потім Брюховецький в кайданах, наче тать,
Його вели козаки розлючені юрбою
Та й стали до гармати, як зрадника, кувать.
Поки козацтво мовчки за тим спостерігало
Іще не зрозумівши, що то все означа,
Івана до гармати міцненько прикували.
А той не боронився і, навіть, не кричав.
Тут Дорошенко, наче, зібрався щось казати,
Підняв угору руку, а потім… опустив.
Накинулись на бранця розлючені козаки
І вимістили гнів весь, що в душах накипів.
Усі від того, наче, на мить оторопіли.
Давно поміж козацтва такого не було
Аби без суду й слідства та козака убили.
Прийшовши все ж до тями, все поле загуло,
Посипались прокльони, за шаблі похапались,
А особливо ті, хто із Січі прибули.
Вони ж із Брюховецьким ще з кошування знались
І просто так стерпіти наруги не змогли.
Побачивши,як швидко гнів охопив коза́ків,
Сховався Дорошенко тихцем із їх очей.
Велів тягти горілку та військові роздати,
Нап’ється та й забуде увесь свій гнів, ачей.
Сам заховавсь в обозі й всю нічку там просидів
Та дослухавсь до криків і гамору юрби.
Не відчував за вбивство ні відчаю, ні стиду
Та, коли б треба було, то ще б раз так зробив.
Але злякався гніву козацького. Не да́рма.
Метались запорожці із шаблями всю ніч.
Якби знайшли, то може його чекала б кара,
Пішов би за Іваном до пекла, звісна річ…
А самі запорожці надвоє розділились.
Хоч всі вважали – винен Петро у смерті тій,
Й за те на Дорошенка страшенно розізлились,
Що він порушив звичай прадавній січовий.
Але одні вважали, Максим був поміж ними:
Іванової смерті той, справді, не хотів,
То козаки невірно, напевно, зрозуміли
Той помах Дорошенка, а він їх не спинив.
Другі ж, Микола з ними, стояли на своєму:
Із вбивцею стояти не будем у строю.
Або приб’єм, собаку, коли лише знайде́мо,
Або вертатись будем назад на Січ свою.
Оскільки Дорошенка знайти їм не вдалося,
Зібралися на ранок та й подались собі.
Микола на Максима за Крим ще злився й досі,
Тож, навіть, попрощатись із братом не забіг…
Війна в Лівобережжі велася якось мляво.
І москалі топтались, і гетьман не спішив,
Хотів без братовбивства закінчити виправу,
Спровадити без бою із краю москалів.
Бо ж затіватись битись сил недостатньо в нього,
Щось ляхи затівають на теренах своїх,
Підтягують хоругви. Послав він брата свого
З полками аби трохи утихомирить їх.
Та й на татар надії ніякої немає,
У тих своє на думці, як «з поміччю» ідуть.
Не скільки допоможуть, як людність похапають
Та і до свого Криму ясиром поведуть.
А тут ще й запорожці!.. Куди там воювати
З проклятою Москвою? Отак і воював.
Встигав листи люб’язні до воєвод писати,
Про наміри майбутні свої попереджав.
Не скільки воювали, як то шляхи топтали.
Сам гетьман кинув військо, у Чигирин подавсь.
Лишив за наказного полковника Дем’яна,
Той Многогрішним, мабуть, недарма прозивавсь.
А з того полководець узагалі ніякий.
Знов вперлись в Україну із військом москалі.
Хоч Дорошенко в поміч і надіслав козаків
Та зачіпатись надто із ними не велів.

Солов’ї не прокинулись в гаю.
Ще туманом окутаний ранок.
Босоноге дитинство згадаю.
Вийду кави попити на ґанок.
Спить село. І собаки поснули.
Тільки вітром колише серпанок.
Оживає у тінях минуле.
Де самотньо блукає світанок.
14.04.21р.

Пропоную вам невеличкий трактат
щодо автономности зору. Зір автономний
унаслідок залежности від об’єкта
уваги, розташованого неодмінно
зовні; саме себе око ніколи не бачить.
Звужуючись, око пливе за
кораблем, пурхає зі пташиною з гілки,
огортається хмариною сновидінь,
як зірка; саме себе око ніколи не бачить.
Уточнімо думку й візьмімо красуню.
У певному віці ви розглядаєте красунь
без надій покрити їх, без прикладного
інтересу. Попри це, око,
ніби невимкнутий телевізор
у пустій квартирі, продовжує передавати
зображення. Питається – чого заради?
Далі – декілька тез із лекції про прекрасне.
Зір – засіб пристосування
організму до чужого середовища. Нехай ви до нього
цілком пристосовані, це середовище лишається
абсолютно ворожим. Ворожість середовища росте
в міру в нім вашої присутности;
і зір загострюється. Прекрасне нічому
не загрожує. Прекрасне не таїть
небезпеки. Статуя Аполлона
не кусається. Біле простирадло
також. Ви спішите на шелест спідниці
в пошуках мармуру. Естетичне чуття
є зліпок з інстинкту самозбереження
і надійніше, ніж етика. Потворне важче
перевтілити в прекрасне, ніж прекрасне
спотворити. Потрібен сапер,
щоб зробити небезпечне безпечним.
Цим спробам слід рукоплескати,
надавати всіляку підтримку.
Втім, відокремлене від тіла, око
радше забажає оселитись де-небудь
в Італії, Голландії або Швеції.


--------------------------

Облака плывут,
Манят в даль! Манят в даль!
На серце и душе легко!
Весна пришла! Весна пришла!


Жизнь –дар! Утро встречаю!
Улыбаюсь и мечтаю!
Желание и труд! Движение, общение, уют!
Возможностей не счесть! Минуты и часы беречь!
18.04.21 8.24
Швец Т.В.

Хмари пливуть,
Ваблять в далечінь! Ваблять в далечінь!
На серці і душі легко!
Весна прийшла! Весна прийшла!


Життя-дар! Ранок зустрічаю!
Посміхаюся і мрію!
Бажання і праця! Рух, спілкування, затишок!
Можливостей не злічити! Хвилини і годинни берегти!
18.04.21 8.24
Швець Т.В.

Г. С...

Мені не вгнатись за такою
В краї найкращих сподівань,
Адже ти піснею дзвінкою
Летиш в оточенні світань.
Але я став твоєю тінню
На всі небачені часи,
Щоб милуватися творінням
Зі сміху, туги і краси.
Моя відрадо безнастанна,
Кохання лагідне моє, –
Нехай оце добродіяння
Тобі утіхою стає!
18.04.21

Я спав на вітах бірюзових літа.
Повз мене з неба падали зірки.
Я – подих твій, я ледь помітний вітер,
якого ти не здунула з руки.

Я біля тебе.

В твоїм волоссі я заплутав крила.
В твоїх очах заплющених літав.
Я бачив сон, де ти мене зігріла
духмяним тілом – на мої вуста.

Я біля тебе.

27 червня 1994 р., Київ

Літепла до літа не буває
і тому, напевне, і того
холодно метелику до маю...
та сама кульбаба не літає,
а лише очікує його.

04/21

Закортіло літепла кульбабі...
і нема метелика... йому
цього року вистачає зваби
зимової снігової баби,
а вона не відає, – чому?

плач жінко плач – глибокі твої гріхи !
їх бачив шалений світ над світом усі боги…
допоки слизькі береги ще й досі не обійшла,
допоки голубить ніч - приборкується імла.

бо небо паде у слід і совість - твій перший кат!
і те що тобі гірчить розгнівалось не на жарт!
усім протиріччям нині правдивить солона сльоза,
це в ній відзеркалює день розкаяннями пера.

і крізь кілометри невдач і серед дрібних перемог
оцій нестерпній сльозі життя не віддай у борг!
останній скриє нарив - хірург по імені Час,
усе своє відіплач щоб травень пішов у ряст.

усе своє відмоли – дітей і славних батьків.
у тебе ще стане сили добрати любов до слів,
нехай на твої долонях зроситься виноград.
так мало лишилось часу – втрачати його не варт !

Сіло на руку сонечко,
ніби подмухала мама.
Стало відразу – сонячно
цими похмурими днями.
Очі примружу від щастя,
ось вона поруч зі мною…
Мо́, хоч тепер мені вдасться
неньку торкнути рукою…
Ранка загоїлась швидко,
а вона ж сильно боліла…
Що ж ти так рано, лебідко,
своє полишила тіло?
11.04.21р.

Почути і побачити тебе...
Просте бажання. І нічого більше.
Коли суєтне більше не гребе
І самохіть народжуються вірші.

Коли бринить, неначе тятива,
Журлива нота приспаного болю...
З душі, мов сльози, падають слова
Про те, що не збувається ніколи.

После дождика весеннего,
Наступила благодать !
Свежий воздух ,
С наслаждением вдыхая..
Во двор вышла погулять.

Лада сразу подбежала,
Любит ласку, когда гладят,
Лапу, по команде, подает.
Под столом сидит котенок,
От соседей к нам пришел.

Вокруг зелень вся в соку.
Бутоны на деревьях.
Распустились первые цветы!
Минуты жизни, так прекрасны!
Всевышнего благодарю!!!
17.04.21 17.30
Швец Т.В.

Після дощику весняного,
Настала благодать!
Свіже повітря ,
З насолодою вдихаючи ..
У двір вийшла погуляти.

Лада відразу підбігла,
Любить ласку, коли гладять,
Лапу, по команді, подає.
Під столом сидить кошеня,
Від сусідів до нас прийшо.

Навколо зелень вся в соку.
Бутони на деревах.
Розпустилися перші квіти!
Хвилини життя, такі прекрасні!
Всевишньому дякую !!!
17.04.21 17.30
Швець Т.В.

За Борисом ПАСТЕРНАКОМ

Слізьми розбавити чорнило,
Писати люто і навзрид
Про те, що геть усе розмило
Й весною чорною горить!

Коня! Шість гривень візникові –
Проз благовіст, проз клик коліс —
Перенестись, де зливи повінь
Гулкіша від чорнильних сліз.

Де тисячі граків чорнющих,
За вугільну чорніші чернь,
В калюжі упадуть, як груші,
Як сум сухий на дно очей.

Проталини усе чорніші,
І вітер – криками згори,
І що раптовіше – то ліпше
Рядки складаються навзрид.

1928

Все, що маю: пенати хатні,
щирі усмішки, ямби, хореї,
ліру, Музу... а ще уві сні
спокушає мене... ахінея.

Небувале моє житіє
ще плекає нечувані мрії –
уявляю, що іноді є
любі друзі, яких розумію.

То лукавий манить із пітьми,
то зупинить Ісусовий погляд...
обережний у колі юрми,
обираю, – а хто буде поряд,
коли треба іти із людьми,
що однаковий мають світогляд?

04.2021

Весь вік вважав, що сам собі не ворог,
Жив тихо, вчасно гамав свій обід.
Я Богом не рождався. Став учора.
Згубила мойра ниточку судьби.

За кожну думку й вчинок є розплата,
За дар творця - гірка й важка яса.
Було спочатку Слово. Крапля правди,
Яскравіше за зірку в небесах.

Воно упало в біль і чорну тугу,
Зневіру поневолених братів.
Я був ніхто. А став для світу другом,
Поет-невдаха, грішник пресвятий.

Втекти з хреста тепер не маю змоги,
Прикутий, як невільник, до пера.
Усі творці, насправді,- світлі бОги,
Безсмертні душі, світочі добра.

17.04.2021 р.

Пташки уві сні
співають пісні,
веселі й сумні,
німі й голосні.

А ти – полонене,
ще юно-зелене,
не чуєш, не бачиш,
не знаєш про мене.

Я – яв на яву.
Важливо живу,
про тебе все знаю
від маю до маю.

Маймай коло мене,
й віконце засклене
помане з туману
й напише "Олено!"

23 січня 2010 р., Київ

Пам'яті Анатолія Івановича Гая

Отвори віч помокріли від сліз,
Стиснула груди скорбота до болю, –
Тріснула тужно життя ладна вісь
І потемніло усе наоколо.
Лиш сиротливо тьмяніє зоря,
Краплею світла прозорячи сутінь
Ту, від якої нестримна жура
Серце жолобить щемінням отрути.
Довгою тишею повниться світ,
Наче утрату й пташа помічає , –
Хтось невідомий за вами стоїть,
Здовживши чергу у вічність безкраю…
17.04.21

Хитає вітер гілочки верби,
заходяться церковні передзвони…
Ще тиждень є на роздуми юрби
і до Голгофи вирушать колони.

Де оплески розбурханих роззяв
ти не почуєш біль, що серце зронить…
Та був один, який хреста узяв.
Лише один! Поміж оті – мільйони!

Спасіння душ в пориві доброти,
в жертовності до ближнього і Бога.
Як можеш таку жертву принести
через Голгофу і твоя дорога.
11.04.21р.

Щаслива втричі впевнена в собі
Дівчина з серцем, що належить їй.
Їй душу не огорне жах в журбі
І не привабить краща із подій.
Так ріже хвилі корабель міцний,
Йдучи несхибно далі промина,
Його не спинить вітер навісний,
Не вразить днина гожа і ясна.
Ватага ворогів їй не страшна
І друзів захват серця не зігрів.
Байдужою лишається вона
До друзів так, як і до ворогів.
Щаслива певна, ніби мудрії,
Везунчик той, хто покохав її.

З тягарем неосмислених сенсів повільно іду
І непевна хода не осяяна ангельським оком.
Подолання вершин – подарує гірку самоту.
Суховії завіють сліди нерозважливих кроків.

Хай зневірений розум шукає опору тверду
(А натомість втрачає останню надію і спокій),
Неможливо збагнути Всесвітній потоп на борту,
Бо даремні вершини такі, мов пошкоджений кокон.

А тому зупиняється час, розмивається сенс.
Постають у відриві од часу застиглі картини.
І усталені істини дуже ламкі, як безе.

Сьогодення уже не приховує вишкір звіриний.
І не дивно, й не страшно, що совість уже не гризе,
А впадають у вічі сніжинки, мов пух тополиний…
2021

Весенний дождик –дар небес !
Бальзам для матушки –земли!
Зерно во влаге прорастет,
А солнечные лучики прогреют,
Распустятся деревья, травы и цветы!
Всевышний дарит щедрые плоды!
Ценить все, что имеем, беречь!
Благодарить! Благодарить! Благодарить!
16.04.21 18.38
Швец Т.В.


Весняний дощик - -дар небес!
Бальзам для матінки-землі!
Зерно у волозі проросте,
А сонячні промінчики прогріють,
Розпустяться дерева, трави і квіти!
Всевишній дарує щедрі плоди!
Цінувати все, що маємо, берегти!
Дякувати! Дякувати! Дякувати!
16.04.21 18.38
Швець Т.В.

МАРЕВО

У позаплідненні з зернятка хтінь Любові,
Ми є плодами власних дум і чинних справ.
Безґлуздість дійсності у часотлінній змові
Поміж земним Ніщо й всесвітнім Все кресав
Буття сенс Розум нишком й терни пологові
Зродили дух Мистецтва – марення підстав
До вбивства смерті в вічності Тла крові,
Плека́ного з Природи див, що воскресав
В Життя коловороті. Миті пречудові
Згасливі в незбагненності. І у борні зростав
Зухвалий дар Вчення – за мрії світанкові
Пізнати тайну Істини приречених до страв
Й до самогубства змагу плоті в людолові
З Законом плину Сущого, ізвідки Світ устав.

Павло Гай-Нижник
16 квітня 2021 р.

Вечір. Отже скоро гоп-ца-ца,
Та в думках не силует любаски,
Бо голодний. Хочу шмат м'ясця
Та кільце вудженої ковбаски,

Ескалопа, крабів, бастурми,
Хрону, сиру, меду у чарунках.
В хаті ж пусто. Може, до куми
Збігати і натоптати шлунка?

В неї кухня супер! О--го-го!
На плиті шкваркоче бузупинно.
Тихо виліз з хати. І бігом
Дременув до неї попід тином.

А кума лукава. Каже: - Дам
Ложку лиш тоді, коли заслужиш.
Що ж робити, братики? Біда-а!
Совість - проти! Ковбик виє: - Мусиш!

Не відбитись.Сили вже не ті!
Та кума на хвильку одвернулась -
Ноги в руки й ходу! Голий втік!
Зачепив одвірка (буде гуля).

Хай у хаті лиш компот із груш,
До хребтини прилипають ребра -
Я не ловелас, а вірний муж,
Постуватись буду кіко треба.

16.04.2021 р.

Розбилося вікно.
Фуґас упав на стіл.
Скрізь покотивсь кришталь дорогоцінний.
Під вибух душ від тіл
кров при́снула в вино.
Це вже не просто прояв реакційний!

Це виділення зла.
Це вивільнення сил.
Це виявлення волі, як сваволі.
Як і в усі часи,
сплюндровані дотла,
невинні люди гинуть у знедолі!

Ми – жертви на кону!
Ви – нації кінець.
Ми – дослідні кролі, що йдуть на розтин.
І нам, і вам – хай грець!
Ковтнімо всю вину,
вином і кров’ю окропляймо кості.

Пируймо, гості всі,
хто вибивав шибки,
глумив добро в тоді ще мирнім домі,
хто різав залюбки
своїх нових месій
і бомби рвав з людьми на іподромі!

Вируймо у юрбі,
смакуючи теракт,
або створі́мо іншого Ґонґадзе!..
Пліч-о-пліч жертва й кат
ідуть в останній бій,
як волю виявляють камікадзе!

25 червня 2004 р., Київ

Чекаю ельфа...
уві сні...
але буває,
веселий лицар у вікні
мене вітає.
Мені одній
в часи нічні
ніяк не спиться.
У дам і фей –
один Орфей,
а я – синиця.
У далині
є журавлі..
або лелеки...
але мені
на цій землі
до них далеко.
Так і живу
і наяву
нема нікого.
Але нічого...
в рандеву
я біля нього.

Іще живу...
і наяву
вітаю фею,
а уві сні на рандеву
лечу до неї.
Але її
у ці краї
ніяка сила,
попри ілюзії мої,
не заманила.
І я, мов пень, –
ані телень...
із-за фіранок
мене вітає кожен день
у хаті – ранок.
Як у танку
у мить таку
я просинаюсь.
Є що любити на віку,
але не каюсь.

04/21

Весенний аромат, так манит!
Греет сердце, греет душу!
Весенний дождик моросит!
Природа возрождается,
Трелью соловья звучит!
Расцветают травы и цветы!
Лучами солнышка согреты!
Мир оживает, понимает,
Всевышний шлет нам благодать!!!
15.04.21 21.40
Швец Т.В.


Весняний аромат, так вабить!
Гріє серце, гріє душу!
Весняний дощик мрячить!
Природа відроджується,
Трелью солов'я звучить!
Розквітають трави і квіти!
Променями сонечка зігріті!
Світ оживає, розуміє,
Всевишній шле нам благодать !!!
15.04.21 21.40
Швець Т.В.

Нене! Ти для мене - божество!
Світ навчила як себе любити.
Але ми давно уже не вдвох,-
Самотію вже десятий квітень.

Крилами махнувши над Дніпром
Відлетіла в ирій,, мов жар-птиця.
Я поет. А водиш ти пером,
Ось тому й дрижить моя правиця.

На той світ потрібен лиш обол,
Не талант, не лахів тлінні скирти.
Спадок твій - повага і любов
До людей, до Бога і до світу.

А коли добро не тим ключем
Відмикаю в чорній каламуті -
Голос нені чую за плечем:
- Не собі служи! А тільки людям.

17.04.2021 р.

Звільнившись нарешті з полону кружінь,
Згубивши на спокій надію, –
Занурився вітер у гущу цвітінь
І запахи врозтіч розвіяв.
Чадні аромати наповнили враз
До краю навколишній простір, –
І ширшав, і глибшав струмуючий час,
Весну зустрічаючи в гості…
16.04.21

і він говорив їй дихаючи прямо в лице
що усі хто пишуть бідні неначе церковні миші
що усе що є послідовним приносить якийсь процент
і тому лише протяг шугав по її горищу

що вона не геній і у неї надто посередній талант
а він мусить ним дихати на оцьому нестерпному каратині
бо уся її смішна писанина захована під матрац
не більше як іграшка для дитини

це таке марнославство виставляти себе напоказ
особливо коли дурна читав їй чиюсь цитату
завтра треба платити за небо за сонце за газ
за якісь великі гріхи за якісь перекреслені втрати

що нав»язуватися коли непрохана ніколи не варт
і чому між його краваток розкидано її рими
що вона напалила його голові тисячі кіловат
і якщо вона сад то коли вже ростиме

коли її очі ставали сумними неначе у них скидалася срібна риба
він часом вибачався і довго палив на балконі
напевне розумів що вона його переплигне
десь у кращому вимірі золотого безсоння

Небозводе, сьогодні заплач,
завоскуй свої сльози туманом.
Час летить невгамовно, навскач.
Людська щедрість скоріше омана.

Ошукають у храмі святих,
править світом лукавість, облуда…
Наживатись на бідних не гріх,
розмірковують збочені люди.

Але хто перед вічністю Ми?
Чи багато знаходим відвітів?
Залишатися просто людьми
все складніше стає в цьому світі.
10.04.21р.

Батьку, ти один у мене є,
А матусі більше вже немає.
Ти здоров`я бережи своє,
Не спіши іти за небокраї.
Ти завжди є синові взірцем
У родині, в праці – гордість роду.
Бо завжди відмінним є борцем
За свободу рідного народу.

ПРИСПІВ:
Батьку мій ти – справжній чоловік,
Збудував будинок всій родині.
По-козацьки захищати звик
Мир, добро і щастя в Україні.

На твоєму дружньому плечі
Змалку був я: грали у футбола,
Ти мене писати вірші вчив
І уся пишалась мною школа.
Не Морозов Павлик мій герой,
Бо від тебе слушні чув поради,
Гріх найтяжчий чинить в світі той,
Хто свою родину підло зрадив.

ПРИСПІВ:
Батьку мій, ти – справжній чоловік,
Збудував будинок всій родині.
По-козацьки захищати звик
Мир, добро і щастя в Україні.

Максимові не довго на Січі сумувалось.
Не встигли ще гармати як слід заговорить,
Підгайці штурмувати лиш козаки збирались,
Як кошовий на раду зібрати всіх велить.
І довбиші взялися товкти у тулумбаси,
Вся Січ завирувала, зійшлася на майдан.
Для чого їх зібрали, ніхто не знав до часу,
Напевно, про то відав один лиш отаман.
Та, замість кошового Сірко почав розмову,
На діжку чинно вибравсь та тиші зачекав.
Його умить впізнали, в очікуванні слова
Затих весь гурт козацький. Тоді Сірко почав:
- Не бороню я ляхів, гнобителів народу
Та з двох лих обираю я менше. Головним
Я ворогом вважаю того, хто більше шкодить,
Нам перше воювати потрібно саме з ним.
Орда проклята з нами вогнем й мечем воює,
Наповнює пустелі жінками і дітьми.
А скільки на галерах чоловіків гарує?
Чи маєм таке право з отим миритись ми?
Сам Бог велить нам зілля антихристове бити,
Помститися за кривди, за спалені церкви.
Ідіть усі за мною! Я поведу вас, діти,
Щоби могли помститись за усі кривди ви.
В цей саме час немає кому Крим боронити,
Тож хай кривава помста на нього упаде.
Братів, сестер нещасних ми можемо звільнити.
Отож, питаюсь, браття вас – хто зі мною йде?!
Майдан весь відгукнувся одноголосно: «Згода!»,
«Веди нас, отамане!», «Йдемо з тобою в Крим!»
Зібралось кілька тисяч козацтво до походу.
Із усіма зібрався хутенько і Максим.
Стояла хоч осіння та тепла ще погода.
Шлях подолали швидко під самий Перекоп.
Татари не чекали, тож захопили з ходу,
А далі розділились на дві частини, щоб
Одна з Іваном Рогом, що кошовий на Січі,
Пішла стрімким походом й Арбаутук взяла.
А друга половина, здолавши степ і річки,
Дісталася до Кафи і звідти почала
Громити землі беїв і мурз, що в Україні
Ясирством ненаситним були прославились.
Максим з товаришами були в тій половині,
Що вів Сірко. Й на Кафу з ним стрімко подались.
Татари не чекали козацького наскоку,
Тож діставались легко аули і міста.
Велів Сірко козакам вести себе жорстоко,
Нікого не жаліти. Хай швидше вістка та,
Про помсту запорозьку дістанеться до хана
Й до мурз і беїв, котрі тепер хапають люд
Нещасний український . Хай їм відомо стане,
Як мстяться запорожці на їхніх людях тут.
А особливо в землях отого Ширін-бея,
Якого в Україні хіба глухий не чув.
Що славився нахабством й жорстокістю своєю,
А нині в Україні десь з Дорошенком був.
І піднялось димами тепер татарське горе,
Палали їх оселі і люд ясиром брів.
Наскільки запорожці наскок зробили скоро,
Що, навіть, син Ширіна сховатися не вспів.
Схопили того сина, схопили його «мамку»,
Адже йому сім років було лише тоді.
Схопили його дядька… і все добро у «замку»
Дісталося козакам. Максим теж не сидів.
Метався по аулах ледь не по Криму всьому.
Хто чинив опір, того рубав і не жалів.
Звільняв нещасних бранців, в’язав татар натомість
І тяг добро, добуте з боями, до возів.
Там на Січі поділять, а поки нема часу.
А поки треба швидко «пустити півнів» в Крим,
Поки ще не лунають тривожно тулумбаси,
Шлях не перепиняє татарське військо їм.
За тиждень, що козаки по Кримові гуляли,
Взяли добра багато, ясиру тисячі,
Дві тисячі нещасних з полону позвільняли,
Як прилетіла звістка, що хан до Криму мчить.
Він з військом готувався іти на Україну,
«На поміч» Дорошенку, але не встиг, мабуть,
Бо втікачі принесли йому страшну новину,
Що козаки полоном, вважай, весь Крим ведуть.
Що у Криму з живого лиш пси й коти зостались,
І все добро «нажите» дісталось козакам.
І, у жаданні помсти, орда у Крим верталась,
Хан покарать зухвальців за все збирався сам.
Ледь долетіла вістка про небезпеку, хутко
Зібралося козацтво, полон зігнало свій,
Пішло до Перекопу, його щоб проминути,
А там у чистім полі хан буде не страшний.
Хоч рухалися швидко та, все одно, не встигли,
Бо хан на Перекопі з ордою вже стояв.
Утікачі із Криму до нього вже надбігли,
Тож він велику силу вже на ту пору мав.
І довелось козацтву нелегкий бій прийняти.
Три дні й дві ночі бились, степ кров’ю полили.
А від орди нелегко у полі відбиватись,
Тим більше, що татари страшенно злі були.
Сліпило сонце очі, німіли в битві руки,
Здавалося, не стачить до перемоги сил.
Аби полон татарський не втнув був підлу штуку,
Не вирвався й не вдарив зненацька війську в тил,
Велів Сірко всіх моцних і всіх старих потнути.
Дві тисячі нещасних лишились голови.
Та на війні жорстоким й не хочеш – маєш бути
Аби тобі і війську лишитися живим.
Три дні, як у тумані, дві ночі, як в дурмані.
Максим й на мить коротку не міг зімкнуть очей.
Встигав лиш зав’язати, якщо помітив, рану,
А часто і не бачив, як тілом кров тече.
Все менше залишалось товаришів навколо,
Все більше піднімався з ворожих трупів вал.
І червоніло кров’ю пропитанеє поле.
Та не стихав в татарах їх войовничий шал.
Коли вже сил не стало і шаблю піднімати,
Від спраги і пилюки у грудях аж пекло.
Не бу́ло де ногою на вільну землю стати…
Над бойовищем сонце скривавлене зійшло
І наступила тиша, п’янка ранкова тиша,
Навколо не лунало настирливе: «Алла!»
І було тільки чути як степ натужно дише.
Орда в ночі пропала, напевно відійшла
Не в силах подолати була козацьку впертість.
Лишила гори трупів козачих і своїх.
Вже войовничі духи взяли достатню жертву
Аби спинити бійню й розвести, врешті їх.
Живі життю раділи, а мертвих поховали,
Коли ж останню шану полеглим віддали,
На Січ, у рідні стіни свої попрямували
Й татар, що залишились живими, повели…
Микола повернувся на Січ страшенно злючий.
Максимові з порогу сказав все, що хотів:
- Навіщо подалися ви у той Крим смердючий?
Чим ваш Сірко той думав, як вас туди повів?
Та ж ми уже тих ляхів в Підгайцях зачинили,
Ще б трохи посиділи під містом без харчів
І миру в Дорошенка б, як милості, просили.
А той Сірко утнув бач, неначе тать вночі.
Та тільки-но татари про ваш похід узнали,
Переметнулись зразу до ляхів. Як було,
Під Зборовом і Жванцем вони вже учиняли.
А все ж до перемоги вже над Собєським йшло.
Та замість перемоги, з-за вашого походу,
Отримали знов підлий, зовсім не гідний мир.
А битись проти ляхів з татарами нам годі,
Полки б лиш положили у тім бою, повір.
Хай вже Сірко, Максиме, а ти чого подався?
Невже немає в тебе своєї голови?
Та ж Крим той проклятущий навіщо тобі здався?
То добре, що вернувся звідтіль хоча б живий.
Максим сидів лиш кліпав, не знав, чого й казати.
Й Сірко правий був, наче…Й Микола теж правий.
Але уже по тому нема що жалкувати,
Бо лише час даремно отим змарнуєш свій.

Моя мама педагог від Бога,
як до рук ухопить кропиву,
то тікають небажання й втома
і не знаю: вмер, чи ще живу.

Так зростали і сусідські діти
(кропиви хватало геть на всіх)
молоді цього не зрозуміти,
як згадаю: то і сміх, і гріх.

Але ж якось те було. Натомість
цю «науку» зрозуміли ми,
пробудила кропива свідомість,
виросли здебільшого – людьми.
09.04.21р.

Навальний сидить...
А чому не сидить Медведчук?
Ганьба! Вже на часі змінити безвільну позицію,
Збагнути принадність російського слова «каюк»
І гідно, як слід, вшанувати свою опозицію.

А чи справді люди люблять правду
(особливо лірики-поети)?
Хто зі мною поетичну варту
Аж до гробу нестиме уперто?

Не про квіточки чи мусі-пусі
Піде мова, а про люту січу.
Нагадаю тим, хто ще не в курсі:
Зазирає смерть братам у вічі.

Вижив. Рвав цупкі зубами пута,
А ординець бив і бив прикладом.
Вирізав ножем мені на грудях
Тризуба і кинув помирати.

Ось тому й шульга. Та це дрібниці.
Головне, що ворог зупинився.
А брати лежать у спеклій крівці,
А довкола них - схололі гільзи...

Пахне люттю й болем буква кожна,
Радість покалічена померкла.
Я молю Спасителя: - Мій Боже!
Зіштовхни Московію до пекла!

15.04.2021 р.

Коли умру, не хочеться зотліти.
Життя і так точили хробаки...
аби душі у пеклі не горіти –
хай полум’я поглине на віки.

На камені – один рядок поезій:
« Усім живим світитиму в імлі...»
А від золи моєї у землі
пожива буде молодій березі.

Полегшає комусь на цю вагу...
А заодно і збудуться повір’я:
коріння вип’є сили і снагу,
осінній вітер листям їх розвіє.

І, може, залунають як пісні
і думи, і слова... і десь у лузі
похилиться у невимовній тузі
бодай одна калина по мені.

Та аж тоді душею відпочину
як прилечу в обітований край,
об’єднаний в єдину Батьківщину
від вільної Кубані по Дунай.

Помрію... на Тарасовій могилі,
де дух його нескорений витав,
але не на... а в Україні милій
у полум’ї Майдану і заграв.

Тоді й порвемо вікові кайдани
Московії, і скинемо ярмо
і змиємо рабів її клеймо...

Хай душі не ятрять криваві рани
і хай не мають спокою тирани,
допоки ми у Слові живемо.

04.2021

Мов порою весняною
Повернув снігопад, –
Білизною духмяною
Затуманився сад.
Замітає порошею
Поміж яблунь стежки,
Де з тобою хорошою
Я гуляв залюбки.
Застилає і вулицю,
Що веде в березняк, –
У якому ще чується,
Бо відлунює, – Так!..
Пелюстками завіює
Пружні пагони трав, –
Наповняє надіями
Круговерті уяв.
Кружеляє і стелиться,
У обіймах вітрів, –
Духовита хурделиця
Звеселілих садів.
15.04.21

Користолюбством вирізняєшся між інших…
Між іншим, величаво добра зовні…
По літаках, де поруч тебе в кріслі
знаходжусь я,
минають дні безмовні,
куняють тисячі ночей безбарвних,
і сотні стюардес пішли у безвість;
а ти рахуєш, одягнувши окуляри,
перевіряючи валют надземну твердість…
Я поруч тебе в чеках і контрактах,
нулях, абзацах, відомостях, актах,
я в окулярах у твоїх, у літаку твоєму
обожнюю фігуру о’ об’ємну…

Кому приємно,
тому при-єм-но.

Плюю на все, я не новатор –
але запаяно ілюмінатор.

Тому при-єм-но,
кому приємно…

Авіалінією темною
ми строго по курсу
і впевнено
волаємо благим діаматом*!..

Нас зустрічає діловий Нью-Йорк.
Ми не врі́залися в жодну комету.
Цілому світові подаємо урок,
як приземлитися по лінії злету.

_________________
* діамат – філос.

30 липня 1994 р., Київ

Нічна поезія наповнена коханням,
цілунками і світлом ліхтарів…
Ніхто не знає вперше, чи востаннє
тобі лунає її ніжний спів.

Угледівши у місячному сяйві
дві зірочки закоханих очей
і коси неприборкано-русяві
спадаючі каскадом до плечей…
Ти розумієш, серце не залізне
пульсує кров у жилах і біжить.
І перед часом відступати пізно,
як наступає довгождана мить.

Коротка ніч оспівана поетом,
прикрашена у рими і слова,
хай сяє для закоханих сонетом
і після дня щоночі ожива…
08.04.21р.

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Що кілометрами розгорнеться зненацька.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий
Зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

- Нас питали у садочку, - каже мамі Ната,-
Хто насправді розумніший, люди чи звірята?
Я сказала, певно, звірі. Так виходить, мамо.
Бо вони від нас мудріші. Кажу чесно й прямо.
Хоч не хочеш, на роботу ти ходити мусиш.
Ну а кицьку працювати зроду не примусиш!

Уплету анапести у ямби
і впишу у рубрику – «сонет»...
і тоді почую дифірамби,
що співає іноді поет.

Правила поетики – до лампи.
Сяду на Пегаса і... вперед!
Де шукають меду косолапі,
там і амазонці буде мед.

Та в Майстерні віє безнадія...
тихо-тихо... наче у тюрмі
заповіти пишемо юрмі.

Виживає мрію пандемія...
Іноді усе-таки радію,
що орли поезії німі.

Хоч я боятися не звик,
Та побратими чують крик
І мій, буває,
Коли знайти не можу слів,
Щоб обернуть на радість гнів,
Жаркий до краю.
Раптовим подувом вогню
Торкнуло голову мою
Смертельне жало,
Але вберіг покірну плоть
Від смерті вірної Господь,
Раз не попало.
Хоч співчуття німе твоє
Мені відваги додає
У час боріння, –
Здіймаю руки до чола
І відчуваю спроквола
Долонь тремтіння.
Та рветься скоро з мене лють
На тих, що вічно нам несуть
Страшну руїну, –
Я зупиняю вражий крок,
Бо плавно тисну на курок
За Україну…
14.04.21

Дощі роз’їли землю і втопили.
Ми ходимо у вогкому взутті.
Весна була востаннє у житті.
Ми вперше так любили – й розлюбили!

Весна в калюжах березень купала.
Я з буханця щипав для горобців,
грів по́думки твій дім, а прикінці,
нарешті, в свій зайшов,..
ще мама спала…

Вівторок, 9 серпня 2005 р., Богдани́

Товстунці! Голодні ненажери!
Всі у кого зайві є кіло -
Не мордуйтеся на тренажерах,
Приїздіть до мене у село.

В п'ястуки засуну вам лопати
І поставлю...сполом на межі.
Будете городика копати,
Зміцнювати звомплені крижІ.

А для пресу є тупезні коси
Та гектарів з десять пирію.
Станете стрункими, наче кози!
Спатимете міцно - зуб даю!

Хутко відучу від годівниці,
Згасне апетит, немов свіча.
На сніданок - цеберце водиці,
На вечерю - з рути-м'яти чай.

ОпівнОчі - в ліжка. О четвертій
Ноги в руки й знову на межу.
Я учитель фітнесу упертий...
От і перший гість! Привіт! Бонжур!

Геть із торби курку, сало, шніцель!
Ось шкоринка, чорна і суха.
Тож і ви, братове, не баріться,
Бо весна прийшла. Хи-хи! Ха-ха!

14.04.2021 р.

Чувства не продаются, не покупаются!
Рождаются на небесах,
Где наши души бродят по ночам!
Все чистое и нежное – святое!
Как солнца луч, как зелень трав!
Как голос птиц весною по утрам!
14.04.21 7.38
Швец Т.В.

Почуття не продаються, не купуються!
Народжуються на небесах,
Де наші душі бродять ночами!
Все чисте і ніжне - святе!
Як сонця промінь, як зелень трав!
Як голос птахів весною вранці!
14.04.21 7.38
Швець Т.В.

Замовкає на горі трембіта
і смереки умиває дощ…
Чи ви чули на початку літа,
як співає Чорний Черемош.

Переспівом задзюрчали води
і хори каміння на зорі…
Аж гроза затамувала подих
й блискавками грає угорі.

Поміж гір викручується в’юнко
русло непокірної ріки,
як у танці захмеліла юнка
і малі змиває острівки.

Велич надприродної стихії
час коли проймає серце дрож.
Чи ви чули, як співати вміє
у негоду Чорний Черемош?
06.04.21р.

Вкрилось небо сизою імлою,
Сяє вечір тихо вдалині.
За Дніпром - неонові вогні...
Як, мій саде, скучив за тобою!

Перейду кущі і переліски,
І немов спалахують в гаю,
Душу розтривожують мою -
Як дівчата, молоді берізки.

Далі в зелень чарівну порину,
І піду крізь неї навпростець.
Мружить очі сизий ялівець,
Розкошують голубі ялини.

Пробиває млу Кассіопея,
Ми отам замріяні ішли,
Тут стояли, як у сні, коли
Цілував так солодко тебе я...

13 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021) НБС, оглядовий майданчик неонова ріка. 22 г. 01 хв.