Аж по пояс відросли косички…
Бісики в очах… а ще рум’янець…
Хай село в районі й невеличке -
Супермаркет свій таки "Сан- Санич"…
Для запивки служить кока-кола
По підвалах поруч дискотеки
А бувало встрінеш богомола -
Хочеться злетіти як лелека…
Розклад у життя один і той же:
Скапує крізь пристрої пісочні
Наче Ти невідаєш це, Боже,
Що від сліз не просихають очі?…
22-04-2018

Незатишно мені бува серед ровесників,
Котрі раніше старості стають старими.
Так їх і тягне на спогади архівні:
Той, хто собі не в змозі дать ради,
Запевня, що тисячами верховодив.
Той, хто ледь чалапає з ковінькою,
Силкується довести, що рекордсменом був у спринті.
А згорбений, із впалими плечима
Божиться, що жав мало не під двісті...
Хто віда, може, воно так і було,
Та нащо хизуватися, як важко в це повірить?
«Пізно кота старого гопки вчить»,-
Каже народнна мудрість.
Це й про тих, хто змалку призвичаївся до перебільшень.
Тому-то охочіше до молоді горнусь,
В котрої все іще попереду.
Байдуже, що комусь у батьки, а комусь і в дідусі гожусь.

Чи є початок, чи є кінець? В людини - це, первопричина.
Відлік початку почнемо, коли у світ прийшла людина.
У світ прийшла, а світ вже жив і не було кінця й початку.
Ми, є природні кільця, у ланцюзі — всесвітнього порядку.

Від початку плине час, в суєтливій людській долі,
І турбують мрії нас і тануть , як сніжинки на долоні.
Життя існує на Землі і все живе у своємо русі,
І нас радує буття, в земнім привичнім часі.

Ти знати хочеш простоту - сотворіння світу,
І зрозуміти пустоту, оком нашим непомітну?
Хіба можливо осягти — всесвіт в піднебесній,
Якщо явилися ми на мить, в земний мир чудесний.

Часто кидаємо зір у простір піднебесся,
І думки турбують нас: - Як цей світ створився?
Ми лиш знаєм там є тьма і мороз в просторі,
Там зірки, міри - роясь і народжуються нові.

Всесвіт сповнений буття у Святому дусі.
Міри рушаясь і знов творясь в непреривнім русі.
Творче так задуман світ, по волі Сина і Отця,
І ми являємся на світ із материнського яйця.

все звичне легко входе в звичку
що й жити теж за звичку стало
коли не жалить інерційне жало
коли все тваниться у тихому ставку

та все ж жерлі тих конаючих заклань
є час подумати і щось комусь сказати..
не треба передчасно зупиняти
відрадник - табір людських мрій

а змінювать себе даремно
бо порох все і сіра пиль
лиш жити завше треба чемно
щоб не робить космічних дір

листопад 2008р.

Так! Я пуста, я змарніла, пропаща!
Келех підняти, як люди, не вмію.
Справа не піде – суха бо гортань ще –
А до горілки урвалося хтіння.

Не обдурю я, на те божа ласка,
І, бодай, буде паршивий собака,
Навіть в падлюці вбачаю трудяще
Тільки не ката, о, леле, не ката.

Видко я хвора, слабка і негожа.
А чи від того десь є панацея?
Лишень душа, що скалічена вдосталь,
Бути не може сухою і мертва.

23.12.17.

Я створена тебе проймати.
Любитись кпини м'яким ясом.
Повітря з острахом хапати,
І збавити від злого часом.

Мене цим мойра наділила,
Кохать підспідком до нестями.
До неба видертись би хтіла
Та лишень куці сонця плями.

Пещеність мажиться між тисом,
Де стума продирає баньки.
Щезають любва як під тиском
Вона виплескує останки.

Лише продибавши кам'янку,
І скуштувавши хараману,
Не хочеться вже шити латку,
Не хочеться солодку манну...

25.12.17.

Я, чортзна-скільки, голосила:
Сласними вдосвіта слізьми,
Докотрих звикнулася всім,
Ти не зажив значуще, милий.
Про тебе звогчала рушник
Риданням, що розносить світ.

Спотиньга придушу напасть
І десь затру далеко в серці,
Я сльози обсушу нарешті,
Щоби тобі порскати яд.

Тривкою бути – мій вердикт,
Й не глипнеш довше на ридання.
Зажурися бо сам ти, хай як,
А конче буде гірким вік.

30.12.17.

Нехай і не буде правильно,
Та пітьма візьмуся плакати,
Інакше бо буду знетямлена
До нудяр відколи стало так.
Сльоза вскоче долі марою,
Як цівкою скінчить падати.
Заклюнеться тотал цікавістю:
Чи може тобі начхати? Ні?
А дехто прошамкає порожньо,
Неначе в нас голі серденька.
Декотрий змовчить за кожного
І чапіти висіче гелаха.
Та я буду завше глипати
Щослова у очі мальвами,
У плашці болить так літерам,
Які я виводжу парами.

06.01.18.

Полюбляю я єхидство сонця,
що промінням б'є у тихий гай,
коли вітер грає із волоссям,
і коли твоя в моїй рука.

Полюбляю бути просто неба
барвами зорі, глядіти ряст,
полюбляю бути коло тебе,
та коли у тебе все гаразд.

Полюбляю я зелені трави,
стогін верб і дощ щоби рясний,
полюбляю чути: "Я кохаю",
і коли мене холонеш ти.

Полюбляю я тебе бо вперта,
і до тебе шлях скосила в метрах.

09.01.18.

Захарастає дощ маневром у дужі
стискання,
І чоломкати буде незграбно,
допоки мине,
Жодних вето не буде коли мене
пройме станом,
Дошкуляє в усьому тобі він
і ходить конем.
Не такий ти...Випростую руки
у небосклепіння,
Розправляю свого захлялого хорбака,
Буде як, але я зостаюся доперва
сильна,
Наче моргавка гасну і хряпаю
по гілках...

13.01.18.

Не печі мою проблему,
Чому я така падлина,
Чому я чкурнула семой.
Я завсіди хочу зринуть.

Чому кров моя холодна,
І любов заклякла в серці,
А в душі моїй безодня,
Слів пустих і порожнечі.

Я була таки мрійлива,
Стежки лоскотали п'яти,
Грала, так цнотливо, ліра,
Я жила собі як раптом..

Бо ніхто не тиснув словом,
Біль мене не мала трапить,
І мого життя, ще довго...
Але враз пішло все з хати!

Як моя планида щезла,
Я ще бовталась в піалі,
Доки слухались легені
Котловиною моралей.

25.01.18.

Врешті трапив білястий
сніг,
Лейби було чого спитати,
Наче пташкою
по весні,
Повертає назад до хати.

Трапив з неба до моїх
рук,
Всі щілини загарбав
долі.
Доки збився в земну кору
Спочивати собі
натомість.

Буде бити у легкий хард
До весни!
Безпощадно досі!
До землі як приріс
хлоп'ям
І віддався своїм
морозам…

01.02.18.

Проте дурна я є до кави,
Я дим люблю споміж думок.
Мені начхати хто так само
Тебе кохає перед сном.

Мені начхати хто цілує
Тебе у вибриту щоку.
Мені по цимбалах, жартую,
Без тебе пробирає сум.

Не легко обдурути серце,
Забити банку, ба, піском.
Тобі до мене не горнеться,
Мені ж бо годі рубать дров.

А, може, то твоя проблема,
Що я пігулки знову "ковть".
Я так сумую вже про тебе,
Не можу підібрати сот.

Ти хворий іншою на завтра,
Коли тобою здригнув світ.
Я дечого навчилась, справді:
Терпіти все, і як болить.

І, так, мені вагомо знатись,
Чи обійма хтось тобі хрест.
То просто кава не дасть ради
Фантому в пам'яті як десь.

02.02.18.

Пробач, що не пишу на твій
email,
Що не читаю сни
у довгій майці,
Що не дарую я тепла
щодень,
І не роблю тобі сніданок
вранці.
Листам моїм
до тебе не дійти,
дим розчинив усі слова
в неділю
Й малюнки, барви, де зволяєш
ти,
але...
Чи знаю я хто ти,
чи смію?

10.02.18.

Зовсім я думати не вмію,
Мене бентежить яса свічки,
Одна лишилась, без надії,
Та не втопилася у річці!
Десь почухрали мої мрії,
Такими, що я пам'ятаю:
Молюсь, було, як сонце зійде,
У ніч глуху аж до світання..
Я кину ген за небокраєм:
А чи заклякне толк в намисті?
Я поцілую вже востаннє
Ті очі, "що не мають хисту".
Я душу всю повіддавала,
А зараз допікають шибки,
З яких так квапиться та краля,
Що зветься хуртовиной взимку...

28.02.18

Не йди – метнуся знову
до свавілля,
Усе до біса піде, шкереберть.
Притьмом я не обникаю
похмілля…
Самота мені вчинить, чую,
смерть.

Я в переддень залишу буфонаду,
Цигарку вкину в урну –
допалю.
Чекати на дзвінок я буду,
раду,
Я напишу до тебе,
що «люблю!!!»

В очах моїх без тебе
буде морок,
Інакше я піду шукати скін.
«Вертайся, милий» -
я молю вечорок.
А чи, можливо,
встати із колін?

09.03.18.

Ми наразі, ти ба, незнайомі
Споміж зерен пахучої кави...
Простягла я до сонця долоні
Та не видко тепла, боже правий.

Десь чатує нас хупава квітка,
Там опінія зодля Маланки,
Ти торкнешся до мене ізрідка
А у мене забракне балаки.

Дуже холодно - я обдурила,
Зимно, далебі що грають вдосвіт.
Тілько серце нагріти не сила,
Все так само протяжно голосить,

Навіжена та вдача напрочуд
Все марнує у спорах думки...
Десь мене потрощили, волочуть,
В темнім лісі голодні вовки.

На душі обізвалася злива -
Я укотре зосталася з ніччю -
Сам на сам, то хіба я щаслива?
Захарастав мене знову відчай...

18.03.18.

А мені довподоби вітер,
Той що в полі гуде, край села,
І хоча мені хороше в квітні –
Народилась, де сонна земля...

Ці думки не заходять спати -
Як у морі, до біса, гайдар.
Я гітаною звусь – від тата,
Мені волі замало в кляр...

Я на скоки вдалась б горю.
Там, де сонце заходить в лігво!
Сотні років не знала б сморід
Від кохання, журбот і кпини!..

Так мерзетна мені обуда!
Ніж у спину в смоїй купальні,
Попри все це характер трудний -
Розумом не завжди, бо, вдарю...

Сонце люблю у небі синім,
Ніч і день, але більше – ніч.
Бо вночі краще можу скиглить,
І ніхто не задасть біди...

20.03.18.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла:
Давно остиг вчорашній хліб
про те,
До слова мене нудить,
як під осінь,
Втрачаю інтерес до
всіх людей.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла:
Невичерпано я вмовляю скін,
З дитинства талонило
на "дорослих".
Траплялися тямущі
та – дурні.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла:
Моя схотінка скоче
до межі,
Чекаю на прекрасне,
люде, досі.
Живу, хапаю дух, пишу
вірші.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла...
Я вірю в те, чого
згубився слід,
Та віра зігріває,
наче сонце,
Мені всю душу скривши у
теплі.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла,
Сьогодні я вчиню собі плачу.
Доп'ю шалманку –
як вже повелося,
І буду скиглить у полоні
дум.

30.03.18.

Дощик крапав собі навпростець,
Мені важко ставало дихать.
Я чекала, що ти повернеш
Мене знову до тями, з лиха?
Я чекала, що траплять вуста
На маркітну якусь балачку,
Знаєш, прикро мені, десь там,
На душі щось таке аж лячно!
Ти змінився, як молодик,
У просторах ясного неба,
Із приходом, мабуть, весни
Або просто моя проблема..
Запитала тебе без снаги:
А чи любо ночами спати,
В ліжку з любками, Еремій,
А чи тобі не сором, раптом?
Я спитала, а ти ректи
Вже почав про такую справу,
Не хотіла – ти відповів,
Що зо мною тобі так само.

18.04.18.

То дощ! То дощ втікає по щоках!
А я сміюсь, ти ба, я посміхаюсь,
Так хочеться палити! Просто жах!
Пускаю кільця, разом з димом граюсь!
То дощ! То дощ втікає по щоках!
Цілує вікна і лоскоче очі,
Мене знаходить знову у віршах,
Втікає з війок, вірите, щоночі..
То дощ! Намокли джинси й телефон,
Намокло серце, врешті, де любов.

19.04.18.

Мені твій цілунок миліше за все,
і запах парфумів аж пряний,
Лоскочуть вуста до нестями мене,
і подих мій, наче останній.

Ти, як побажання, таке таємне,
що дибки волосся береться,
Якби тілько знав як я люблю тебе,
як Бога благаю про те, що..

І, ось, я вчуваю тепло твоїх вуст,
Ти знову цілуєш, коханий,
Я хочу тебе! Я так хочу й боюсь,
боюсь що не прийду до тями.

А в твоїм цілункі кохання палке,
я в ньому тону, потопаю,
Цілуй же мене! Ти цілуй дотепер,
коли так потрібен й надалі.

22.04.18.

Впадеш − уб’ють. Іди, іди…
Позаду завжди за тобою
Постійні носії біди
І чути шепоти конвою.

До сміху серденько тули,
Тримай печаль навпроти сонця.
Чарки, не чари, на столі,
А в телевізорі − гасконці.

Три мушкетери, д’Артаньян.
Святі, віддалені, вчорашні.
Але й вони − обман, бур’ян,
Тепер в оскаленій кумпашці.

Флюїдів чорних не відчуй.
Послухай Моцарта і Баха.
І хай відьмак несе свічу,
У музиці він теж, зі страху.

Я поблизу. Ти − посміхнись!
Пишу рядки іще несміло.
А так широко: небо, вись!
І кров козацька, дуже тіло.

А я їй: свободо, осьо я! Не минай мене!
Огорни мене, синьоокая, доки небо плахтою не звернулося.

Випила би тебе солодку, та не напитися.
Викроїла б тебе і - латкою побіля серця: протяги стережи!
Тільки як коло тебе навстіж груди не прочинити?
Ти мені пошепки, а більш нікому-нікому, тільки мені розкажи.

Вивчила би тебе на пам'ять віршами, та не дай мені пам'яті!
Дай забутися та згубитися, і най не шукають, най!
Битися буду за тебе, як птаха із тінню наскельною.
Тож дай мені крил парованих, а більш нічого не дай.

Не дай мені за душею тримати ані гріха, ані праведності.
А як каменем вкотяться, - за водою обох пусти.
Чи до берега чужого приб'ються і зачнуть береги рости,
Чи з гріха мого, праведності, придорожні зведуть хрести.

Доки небо плахтою, синьоокая, не накрило нас
Виборю собі хмари під ноги і безхмарне чоло.
І лице собі виборю, бо як же впізнаєш мене, минаючи.
І думки легкої, та не візьму того, що було.

Тож я їй: свободо, осьо я, чепури мене!
Чи в прийми мене бери, чи заново народи,
Чи ріками живи мене, а чи пуповиною,
Чи покинь мене зрячою, чи осліплу за руку веди.

20/04/18

1

Фото - на згадку - обрамлене мохом.
Хто не повірить - покажемо Вчора.
Я превесела (і сумочка бохо),
знаджена... і заспокоєна морем.

Ти відхилився, бо знав що навіки
в дощ розлучаємось. Ліпше - дівулі.
Я відтіняла сріблясто повіки,
муза блукала у Сочі... Стамбулі...

2

Злагода...
Пагоди...
Радощі...
Снишся.
Блейзер, що прала у балії вперше...
Вітре-вродливцю, то як там у висях?
Рибок червоних ось маю - у верші.

Колються... в'ються...
Шепчу замовляння.
Здерті три лусочки, втримати важко.
Віддаленілих не клич на тараню.
Щем відпусти, як підранену пташку.

.......
2018

А на подвір"ї запахло любистком
І м"яти розносить вітрець аромат.
Візьму їх у руки - згадаю дитинство,
Де матінка рідна садила їх в ряд.

І мила моє кучеряве волосся
У травах отих, щоби гарно росло.
Я не забула, у пам"яті й досі,
Як мені добре й приємно було.

Давно відлетіла голубонька сиза,
Матусенька мила у той інший світ.
Лиш м"ята духмяна й зелений любисток
Нагадують, як пахли руки її.

2018 р.

Бісики пускає молодиця,
Усмішку дарує пречудову.
Хоче жити краля у столиці,
Викладати українську мову.

А в селі - кабанчики, телята,
Хлопці некультурні та лайливі.
Хведір-залицяльник - бита карта,
В нього все багатство - гуска й півень.

Я ж крутий. Нора на Борщагівці.
А якщо точніше - то "хрущовка".
Головне з села чкурнути дівці -
Гарно в неї варить "безтолковка".

Хоч вельбучна - мавка роботяща,
На городі бабрається ловко.
Може, десь красуні є і кращі,
Ця ж під боком, стигла чорнобровка.

Одружився. Трійня. Все як треба.
Упиваюся подружнім раєм.
Лиш получка - ліліпут, маленька,
На життя грошей не вистачає.

Ну й судьба! У колючках, ребриста!
Каші надокучили перлові.
Утекли на хутірець із міста,
Є тепер пацята і корови.

Їжджу на роботу лісапетом,
На поля пастись виводжу музу.
Можна бути і в селі поетом,
І, до того ж, із набитим пузом.

22.04.2018р.


Я старий чувак. Не хтивий жук.
Забуваю про персистих мавок..
А дівчата поруч "шу-шу-шу" -
Вуха настовбурчив на русалок.

Думав, щось про кухню, м"ясо, плов,
В кожної в руці із пивом гальба.
Помилився: шепчуть про любов,
У одної завтра буде свайба.

Дівці - двадцять. Діду - шістдесят.
В неї - циці. В нього - міліони.
Упірне дівуля в шоколад,
Купить із рубіном панталони.

Ну і хвеськи! Ухопи їх кат!
Дикі тигри - не маленькі діти.
А розмова перейшла на яд,
Хочуть згодом вуйка отруїти.

Мокре діло. Підле. Не нове.
Та дарма радіють чорноброві:
Дідуган ще трохи поживе -
Телефон дізнався із розмови.

Набираю. Бац - а це мій кум!
Розказав підслухану балачку.
Спас кнура. Не дав його на глум.
Відьми юні стрілись на удачу.

18.04.2018р.


Ас

Я - струшувач жуків. У цьому ас.
Медалі від жони за працю вартий.
Америка ж нехай летить на Марс,
Мені миліші тлусті "колоради".

Не пшукаю отрутою кущі,
Прочовпую з відерцем між рядками.
Це - праця для вимогливих мужчин:
Йменують нас робочими волами.

Сусідів лан горить од хробачні,
Усю ботву жучиська обкусали.
Саджати бульбу, друже, лиш почни -
Забудеш макіяж і серіали.

Гектар сапою двічі обгорни,
Видлубуючи хрон та пиріяку.
А кум ледачий, сонний, запанів,
Із дня удень кохає жінку-мавку.

Моя ж на грядках поле бур'яни,
Худенький ніс встромила у земельку.
Без рук людських дичавіють лани,
Не буде чим натоптувати пельку.

Нема часу читати хтивих од.
Ми - селюки, не венеційські дожі.
Повзуть жуки у тьмі на мій город,
Та я з цебром чигаю на сторожі.

22.04.2018р.

Знову звучатиме Моцарт
На перехресті думок
Погляд зупиниться: - Що це?…
Перший - найважчий крок

Ти, відповідно, вже поруч
Обрій привабливих губ…
Корчить дочасно свій обруч
Свято увірує в шлюб… —

Свідок вмирав сивочулий…
Серед вечірніх новин -
Моцарте, ти незабулий
Принаймні, кілька годин…
21-04-2018

Що проминає, того вже немає.
Отак і нас не буде, як мине
останній день утраченого раю,
де ще буяє житіє земне..

Іду по лісу, чи гуляю полем,
або на сонці грію тілеса –
я наодинці із душевним болем,
що проминає будь-яка краса.

Усе, що є, і що уже минуло,
лишається як нескінченна мить,
якою у майбутньому летить
моя душа, якої не почули,
Мене немає, бо усі забули
мою усмішку і очей блакить.


04.18

Од праці горб. Втомився, аж змалів.
Ручиці прикипіли до лопати.
Буколіки потрібні цій землі,
Комусь природу варто описати.

Поклони б'ють земельці селюки,
Іде ратай з відром вівса за плугом.
Утніть, брати, величне, на віки -
Як жайворина тьохкає над лугом.

Про сонечко усміхнено-ясне,
Отари хмар, блукаючих у небі.
Життя ж людей, як правило, пісне,
Немає барв, складається із сепій.

Солоний піт - оце й уся краса,
В буденщині поезія відсутня.
Пошерхлі губи спрагло облизав:
Я не поет. Не вийшло з мене трутня.

Селянське житіє - " А зохен вей!",
До осені не вилізу із нивок.
А степ дзвенить! Сюркоче соловей,
Вплітає спів у мукання корівок.

21.04.2018р.

1

А Цицерон оспівує цицьки,
між без'язиких розсипає перли.
Його поез не сплутаєш ні з ким,
читайте від Опішні до Говерли.

Встигає в дощ садити картоплі,
ловити щук, білити вишню, сливку,
ховає пера гусячі в дуплі,
смакує борщ, варенички, наливку.

Дід майстровитий. Шиє патронташ,
котів розчеше, лисину почуха...
В селитьбу плентав на чайок Лукаш,
спинила пелюсткова завірюха.

Блукає гола муза між корон,
шукає для намітки шмат єдвабу.
Стругає дошку слави Цицерон...
І подумки на мох вкладає бабу.

2

О не питай - про кого ця лапша,
Хто на узвишші випасав лоша.
Блищать віршІ - яєчка золоті.
.............................
Такого пана стріла на путі.
......................................................


Одна із галереї образів

...вона сказала: "Не скупа..."
Оце й усе, ні слова більше.
Те родичання - мов ропа.
Не покажу ні сліз... ні вірша.

Її цікавить рис... гарбуз.
Їще петрушка буйнолиста...
Я вислизаю... Йде "том круз" -
бард, обіцяльничок намиста.

Отак дружити - суєта,
не гріє поночі торшерик.
Чешу-вигладжую кота.
Він вельми вдячний... без істерик.

І скільки пані не годуй,
не перепитуй, не наснажуй...
Іскоса зирка... на ходу
на тацю дружби сипле сажу.

2018

 
бездонна лазур берлінська
& вирій вкрай запустів
& крізь квітневості
шугають птахів дітиська

маршує цісарське військо
з-за блиску його мов стій
міські конспірологи зблизька
бомбисти навпроти в куті

& тягнуть тютюн простий
філософи~ натуралісти
в них бороди чорносріблисті
& сріберно~ золоті





 

Спорожніла карафа бажань,
Що її Усевишній відміряв,
І з"явилось питання питань
Міри шалу відпитої щиро,
Ким постали на грані зими
Ми, оголені, мов перед Богом?..
Ти вказівкою серця прийми
У майбутнє на мапі дорогу,
І пройди нею вдумливо, між
Скель, які піддались Одісею,
І цілунком розчулено-ніж-
но торкнись. Нагороди цієї
Заслуговую я... Я і ти...
Ми існуємо ще... У уяві.
Тільки нарізно наші світи.
Мій наліво... І твій.. Не направо...
Розбігаються наші шляхи
Залізнично-розведених стрілок,
І сама здистильована хіть
Еротично-звабливого тіла
Лиш парафія лона із лон...
Хвилювання ніяк не цунамі.
А карафи пусте джерело
Number one"ом залишиться з нами.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118041800468

Цвітуть сади і серце завмирає
Від солоду і хмелю, і жаги.
У цьому передпокої розмаю
Замріяно всміхаються Боги.

Рожева ласка розлилась високо.
У щебеті пташинім ожива,
Відсвічує на сонці, пестить око
Свіжесенька травиченька-трава.

Дерева - щогли, хмари - як вітрила -
Цей світ мов одривають од землі...
Немов би я у далеч легкокрилу
Пливу увись на щастя кораблі!

20.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018).

Її не можна не любити,
Весну, що сипле пелюстки!
І ми радіємо, як діти,
П'ємо нектар з її руки.
У кожній квіточці тремтливій
Така довершеності суть,
І навіть в цій весняній зливі,
У бджілках, що в садах гудуть,
У черемхових гронах сніжних,
Що заметіллю полонять,
У черешневих квітах ніжних,
І у бузках, що день п'янять.
Сади вишневі кличуть в казку,
Шепочуть тихо: «Зупинись!
На цю красу, на Божу ласку,
На цвіт-буяння подивись!»
Нехай весна наповнить серце
Любов'ю, світлом і теплом,
Засяють очі, як озерця,
Душа наповниться добром.
Весна - надія і розрада,
Любові крила молоді
І солов'їна серенада,
Безцінні миті золоті!
19.04.18

Слова… Вони вміло розбуджують вмить.
Відкриють цікавий навколишній світ.
Далекий, привабливий, загадковий.
Відчуємо потяг не випадковий:
В пізнанні збагатимо внутрішній світ,
Стосунки взаємні , та й розум не спить.

Слова… Вони стислі бувають, гіркі.
Спілкуємось мляво або залюбки.
В словесні баталії йдуть юнаки.
Грайливо шепочуть дівчатка, жінки.
Порадник, напутник та друг, помічник.
Згуртуємось разом – і кожен так звик

В словах порятунок і відгук знайти.
Буває, що кличуть інтриги плести,
Тоді аж занадто бувають бридкі.
А ще полюбляють ставати в рядки.
Зростають у віршах, творчій дорозі.
Висот досягнути прагнуть у прозі.

Слова… Водопаду грайливий потік.
І пісня без них не отримає хіт.
Слова з ніг збивають, в безодню несуть.
Впливають на вчинки та поведінку.
Буває, образять навіть дитинку.
Важливо завжди зрозуміти їх суть.

Слова – відгук серця, приносять страждання.
Відчутно сприймаємо біль, хвилювання.
Із ліжка піднімуть, коли в безнадії,
А ще допоможуть здійснитися мрії.
Вказівка важлива – дарунок від БОГА!
Веде нас терниста, словесна дорога!

26.03.2018
Свидетельство о публикации №118042006882

Любити все, що навкруги,
Радіти доброму завжди,
Джерельну воду питии,
В гармонії і згоді житии,
На краще завжди сподіватись,
І в рішеннях не коливатись,
Все що є гарне – переймати,
Добробут в домі завжди мати,
Щаслива доля хай спіткає,
І злагода хай обіймає…
2009

Дождь идёт и капли льются,
Значит, все воды напьются,
Всё живое на земле,
Так нуждается в воде,
В пору летний и осенний,
Ждём его, когда весенний,
Кажется, всё оживает,
И природа, расцветает,
После дождика, под стать,
Наступает благодать...
2009

Наворожи мені себе, як ти лиш вмієш,
Так всепроникно - до судин і так стихійно -
До букв і ком серцебиття, до філіграні,
У круговерті весняній, у довгожданій.

До дна ніколи лиш не дай себе пізнати,
Щоб не гірчив опісля смак розлук і втрати,
Бо біле все до кольорів таке вразливе.
Наворожи мені себе - до магій зливи.

О туго моя темноока...
О мученько сива моя...
Найважче з тобою до року,
а потім - ти вже, як cвоя.

А після - ти, наче родина.
І в будні не йдеш, і до свят,
уперто уже й безупинно
наводиш в усьому свій лад.

Втискаєш свої корективи
у кожну з найменших шпарин,
дарма не спадаєш із сили,
доносячи свіжий полин.

Ще й туго зав' язуєш бинду
черлену на білій душі.
Та так, аби було не видно,
допоки дійду до межі.

Аж поки сама зрозумію,
що далі дороги не йдуть...
Світає довкруж, вечоріє,
а ти все зі мною, все тут.

Недуго моя сивочола,
безрадо моя неясна...
Все журиш, а я, хоч і кволо,
всміхнусь, бо весна...

10.04.18 р.

Усе життя мій брат куняв-дрімав.
А як не спав - чуже хапав у руки.
Тепер фінал, жалітися дарма -
У злиднях помиратимуть онуки.

До цього йшло. Все решта - балачки.
Уся країна лазить попідтинням.
На чужині кайлують діточки,
Стареньким дівам роблять омовіння.

Всевишньому не варто слати скарг,
Ми недостойні раєм керувати!
Втонув Едем у бруді й бур'янах,
Тож хай панують грошовиті зайди.

Біжи хутчій сушити курагу,
Бо тут війна, нестатки, безголов'я.
Хто не втече - зігнеться у дугу,
На мідяки мінятиме здоров'я.

А я зостався. Заступа беру,
Посію моркву, буряки і спаржу.
На цій землі, розтерзаній, умру,
У ній навіки спочивати ляжу.

19.04.2018р.

Камасутра городника

Знов у лузі пасеться корова,
І літає бджола між квіток.
Для картоплі є поза чудова -
Треба в небо підняти "гудок".

Чавить ніжка на заступ завзято,
Штик у землю вгрузає вогку.
Бульбу в землю засовує лада:
Смійся, жінко! Втішайся! Шикуй!

Не лінуйся зігнути хребтину,
Фітнес ловкий, аж скрапує жир.
Для труда народилась людина -
Чоловіку на слово повір.

Є позиції дуже цікаві:
На колінах, навприсядки, сторч.
Витинай повзунця в різнотрав'ї,
Я ж уриюсь у земля, мов корч.

Кайлування таке сексуальне!
Припече - то ставай голяка.
Лан ріллі для городника - спальня,
Пиріяка - перина м"яка.

Аж до вечора хекала пані,
Натомилася, спала з лиця.
Ще годинку - і ми на дивані
Трупом ляжем у позі мерця.

20.04.2018р.

Здавна казали мислителі Сходу –
Двічі не зайдеш у ту ж саму воду.
Я уявляю собі це інакше –
Все, що було, залишається. Наче.

Бог розділив твердь і воду. Відтоді
Здійснює коло вода у природі.
Лине в людину і в світ із людини,
Нас відокремлює й горне в єдине.

Хоч витрачається нібито всує,
Звідкись вертає і знову пульсує.
Може так само є простір і вимір,
Де ми тодішні, а з нами любимі,

Рідні спочилі, кохані забуті,
Мрії і настрої, плани незбутні…
Як би хотілося це не губити,
Глек підхопити іще не розбитий!

Десь причаївся у «камері схову»
Вимір інакший, ім’я його – спогад.
Там промайнуле плекає свій устрій.
Тож кожен спогад – це також і зустріч.

У мене є дитяче запитання
можливо і на голову мою,
яке собі, буває, задаю:
- А що то буде як мене не стане
у цьому нікудишньому раю?

Я не боюся, що Отець почує
крамолою озвучені уста.
Ачей усе земне у небі - всує
і не допомагає, – алілуя,
якщо Його риторика проста:
- а що буває, як ідеш нікуди,
куди путі лукавого ведуть,
де не буває вироку і суду,
але так само жити не дають
і де ніколи не існують люди,
які такі питання задають?

04.18

Сегмент жаровні… жару повно
І настрій наче без питань…
Ти споглядаєш оком Овна
А я Тільцем, чомусь, поглянь
Як виглядає наш таблоїд…
На цілий всесвіт зокрема
І ми удвох, нас тільки двоє
В кімнаті затишно, зима
19-04-2018

Так мало людей, до яких не зникає довіра.
Лиш жменька людей, до яких не минає любов.
Так часто між світла - і сумно, і пісно, і сіро...
І тяжко збуватись своїх добровільних оков.

Прив'язок своїх... що до муки, й до болю, до... крику.
О ні, то не крик, то з душі щось на місяць звива...
Чи, Боже, життя се - покара не є завелика?
О... Звісно, прости, Ти прости нерозумні слова...

Сей безум прости зблудлим душам... Хіба не прекрасно
любити аж так, щоб зненависнів ясен цей світ?
Смеркає... Ночіє... Свіча... А розпука - погасне...
Погасне сама... десь на всохненні зморених літ.

2018

У нас прагматичне сторіччя,
Працюють дитина, спудей.
Пописує геній про вічне,
А я - про звичайних людей.

Поети живуть в закарлюках,
Трясуть над папером чуби.
У брата ж порепані руки -
Три вахти підряд відробив.

Пишаються душ ескулапи,
Бо гарне вліпили слівце.
А в "Зоо" кривляються мавпи -
Огидно дивитись на це.

Щоденно віршована повінь
В газетах вирує за блат.
А кум - на сторожі, у полі.
Вже дід, а в руках автомат.

Митець апріорі захланний,
Поплескай йому, догоди...
Чи варті творіння пошани -
Оцінить суспільство. Не ти.

18.04.2018р.



Удача

Я старий чувак. Не хтивий жук.
Забуваю про персистих мавок..
А дівчата поруч "шу-шу-шу" -
Вуха настовбурчив на русалок.

Думав, щось про кухню, м"ясо, плов,
В кожної в руці із пивом гальба.
Помилився: шепчуть про любов,
У одної завтра буде свайба.

Дівці - двадцять. Діду - шістдесят.
В неї - циці. В нього - міліони.
Упірне дівуля в шоколад,
Купить із рубіном панталони.

І мені кортіло молодих,
Закохався в пишногруду сарну.
Покарав Господь колись за гріх:
Опинився хутко у лікарні.

Ну і хвеськи! Ухопи їх кат!
Дикі тигри - не маленькі діти.
А розмова перейшла на яд,
Хочуть згодом вуйка отруїти.

Мокре діло. Підле. Не нове.
Та дарма радіють чорноброві:
Дідуган ще трохи поживе -
Телефон дізнався із розмови.

Набираю. Бац - а це мій кум!
Розказав підслухану балачку.
Спас кнура. Не дав його на глум.
Відьми юні стрілись на удачу.

18.04.2018р.

 
возвеселімося

габебіт гумус нас
безсилих та
дум спіро сперо ~
лунарний джаз
пристойне пекло
shall we

суєта
скрадає час
& салютує нам
за люстром барним
іншим разом
& хай ніхто
в оправі
вашого алмазу

бриніть
розбіжні фрази
cплін у тон
релаксно~
хмарне

quazi





 

Ой не треба мені слави,
Не треба відзнаки,
Не тому я по вокзалах
Блуджу, як собака,

Щоб у мученики церква
Мене записала,
Поки в попа черево
Запливає салом.

Або щоби мою руку
На ТБ-каналі
Потиснули ті тварюки,
Що "ніколи не крали".

А тому думки бентежні
З голови не лізуть,
Бо ніде я не тутешній
І корінь мій висох.

Наче перекотиполе
Кочую-кочуся,
Кочування моє голе,
Та я не печуся.

Бо хто скарбу не шукає,
Скарбів не знаходить,
Хто саду свого не дбає,
В того сад не плодить.

А мені б до саду хату
Й подвір'я охайне -
Я завершив би свій задум
І женивсь негайно.

Працював би помаленьку
На освітній ниві,
Дбав би за жінку й за неньку,
Й діточок ростив би.

Бо нема на світі щастя
Над тепло родинне,
Усілякі ж ласощі -
Явище рутинне.

Але поки в Україні
Триває руїна,
Моє серце не дівчи́ні
Належить єдиній.

Поки плаче Україна
Сльозами гіркими,
У таку важку годину
Я її не кину.

Зброї не тримав ніколи,
Слово - моя зброя.
Ним у рушниках ікони
Від меча засло́ню.

Серце ж моє посміхнеться
Й відщемить ураза,
Коли воля повернеться
Згорбленому класу.

Тоді й щастя особисте
Сенсу набуває,
Коли небо наше чисте
А ліси безкраї,

Коли люди одне з одним
У порозумінні,
А з природою в злагоді,
Як розумні створіння.

Ой не хочу ж я ні слави,
Ні тої відзнаки,
Пошли, Господи ласкавий,
Добрую ознаку.

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий
Зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

Весна, не упускаючи моменту,
і поле гріє, і дощі дає,
аби винаймачі цієї ренти
отримали до осені своє.

Зима одразу скочила у літо
ярами і лісами у луги,
і талою водицею умиті,
за обрії виходять береги.

Зазеленіли віти м’яти-рути,
озимі ожили і ярина
показує, що урожаю бути,
якщо на це дає добро весна.

Вона перемагає й цього року
і на селі, і на ріллі полів...
На цілині таке необароко!
І маємо усі дари лісів,
і напились березового соку...

Закінчуються проводи дідів.
Нові зажинки і новий мотив -
не забувати вивчені уроки.
На горизонті місія висока.
Насушимо із паски сухарів...
Очікуємо на несите око.

04.2018