Кохана, серцем тихо завесній,
Чекає квітка на любові благо.
Розкрийся, мов пелюсточка, мені,
Сідає джмелик чарівний на пагін.

І вже тремтить суцвіття молоде,
Вібрує все, хмеліючи від ласки.
І струм єством окриленим іде,
І всесвіт повнить ароматом казки.

І чашечка троянди воскреса,
Нектаром божим сповнена по вінця.
Снагою рожевіють небеса,
Немов закоханих щасливі лиця.

В моїх обіймай, люба, завмирай!
Жага чуттів буяє до знемоги.
Ярило-Сонце нам дарує рай –
Ми сповнюєм найвищу волю Бога.

То ж вознесімось просто в небеса,
І хай ця зустріч буде не остання.
Бо шлях увись - це розквіту краса,
Устелена пелюстками кохання!

20.04.7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Козацький цвинтар. Вікові хрести
Вросли наполовину в рідну землю.
Тримати і у вічність їх нести
Так важко їй від болю.Час недремний

Оберігає воїв, що з могил
Уже ніколи на коней не скочуть.
Бо віддали життя і стільки сил
Країні рідній в давні дні і ночі.

Лежать із ними люльки і шаблі,
І травами вже поросли могили.
А за дощами хмари-кораблі
Пливуть у вічність. Зберігають сили,

Щоб за снігами сходила весна,
І сіялося в теплу землю жито,
І зберігалась роду таїна
Того, кого в степу знайшли убитим.

Бо після нього дерево життя
Не перервали голод, холод, війни.
Та в кожен рід приходило дитя,
Щоб родове гілля росло надійно.

І ширилося, проростало вглиб
Його міцне і молоде коріння.
Козацький роде, з глибини садиб
Вже не одне тут вийшло покоління.

Що гарувало з ранку до зорі,
Трудилося і обливалось потом,
Коли за коси брались косарі,
А Бог їх урожаєм за роботу

Так щедро обдаровував усіх.
І славився піснями край козацький,
Як чувся на святки веселий сміх
І козачок, що танцювали хвацько.

Пройшли цим шляхом покоління тут,
Від тата й мами, з прадіда до діда.
І край стоїть в вишневому цвіту,
Хоча його не обминали біди…

У землю вгрузли вікові хрести,
Яких минуло перекотиполе.
Землі так гірко біль оцей нести,
Бо під хрестами сплять козацькі долі.
18.04.19

Пригадаю - і світ мені світиться,
і бентежить душі тихе озеро.
Як же нам пощастило зустрітися
в цьому безмірі: Часу і Простору?

Впала зірка. Скотилася жеребом
у бажання моє незагадане...
Пахне спогад тюльпанами й березнем,
пахне осінь журбою і ладаном.

...Згасне подив, як сон під повіками,
вкриє світ пеленою бузковою.
Як могли загубитись навіки ми
в тісноті суєти містечкової?!

2009

Кажуть, вибір до двох спростився...
Кажуть, вибору в нас нема.
Хоч би з Неба Христос спустився,
бо надворі така зима
серед цвіту весни,
аж страшно...
...Вербний хід і осанни спів...
Українонько горопашна,
хто ж тя знов до ганьби довів?..
Рідні діти... мов сучі діти,
тешуть дошку твоїй труні.
А довкола - весна і квіти
й крига душ при Вербовім дні...
Десь за тиждень при Великодні
воскресатиме знову Спас...
Миє руки пилат сьогодні,
щоби вкотре розп'яли нас...
Межи прутиків тих вербових
геть принишк перед лінчем Бог.
Чи дамося на хрест, братове?..
Се повідає епілог...

19.04.2019

Літо грає на вилицях хрускотом кісточок.
Зрубу першого іскорки-трісочки розлітаються.
Ким ти виростеш, саджанцю, прутом для діточок?
Чи міцною ломакою - більшим, котрі не граються?

Обрій наче граблі, чи старечий беззубий рот,
Чи лисіючий хлоп, що з сокирою йде у кичари.
Цур та пек тобі, хлопе! Нарубаєш іще гризот,
Як рідитимеш світ від раня й до самого вичіра.

Між зуб'ятами обрію цідиться сонце нись.
Дитинча, ким ти виростеш, хлопом, а чи сокирою?
Їж та плюй собі вишеньки. Виростеш же колись.
Літо конче змахлює, козирі криючи сквирою.

Зупинились ви,
Тупік, спите, винити
Нікого – лише себе!
19.04.19 8.40

Любити життя,
Цінувати миті і часи,
Насолоджуватись тим,
Що маєм ми –
Що може бути кращим,
Мабуть ніхто не заперечить,
Було і буде важливим
В любі століття і віки!
19.04.19 8.30

Сповіддю спокутувала гріх,
з молитвами протяг тихо хлипав.
Теплі сльози крапали до ніг,
- Я люблю чужого чоловіка!

Ніжності не пити із лиця -
чуйний, зорепадний, білий сокіл.
Не зривай горіха  до вінця
радила матуся - світ широкий.
В повені ріка - біда одна,
на причалі човника гойдає.
З неба ллється золота струна -
місяць байховим частує чаєм.
Розгойдав паливода  чимдуж
гойдалку вербову, хвилю мружить .
Стогне тиша зранена довкруж.
Каяття душі - червоні ружі!
Трепетний, зворушливий, такий
пелюстковий, рідний, світанковий.
Тільки б доторкнутися щоки
і відчути музику любові!
Знаю, що гніздечко в нього є,
ні на що тепер не сподіваюсь.
Та без нього серденько моє
полонез Огінського не грає.

Коли розвіються тумани
І зникнуть запахи весни, –
Про мене згадувати стане
Хтось несподівано сумний.
І не очікувано буде
Звучати чийсь далекий спів
Про щем посіяний у грудях
Весняним чудом почуттів.
19.04.19

Впускаємо троянського коня
У дім наш, у світлицю, в серце й душу.
Щоб вже не знати спокою ні дня,
Розшукуючи в океані сушу.

Бо хтозна, що чекає нас тепер,
Тож балансуєм між війною й миром.
Живеш сьогодні, а назавтра – вмер,
І не потрібен дім, твоя квартира

На це і розраховують чужі,
Оті, що тихо прийдуть убивати.
Тарифами, де ціни на межі,
Щоби ти сам пішов край світу з хати.

І візьме ворог і ліси, й поля,
Чорнозем наш, бурштин, титан і води.
Комусь уродить вкрадена земля,
Та не моїй країні і народу.

Бо прийде цей страшний троянський кінь,
Злякаєтесь - такого не чекали!
А ви своїх відводили у тінь,
Чужинців лиш до влади обирали.

І гнулися до самої землі,
Коли чужого бачили з порога.
За зраду роду, смерті справи злі,
Від вас вже відвернулись навіть боги.
18.04.19

Який же цей чудовий світ!
Достоєн полотна і вірша!
... Упав у грязь пахучий плід -
На тин дружок садок мій ріже.

Шляхами з товченого скла
Ступаю босою ногою.
А юнь безхмарною була,
І неня ще була живою.

Життя, здавалось,- довга нить,
Не буде ні кінця, ні краю.
Насправді - це одна лиш мить,
Вдихнув - уже пора до раю.

У пісні гами вже не ті,
І барви зблякли у картині.
В душі уже немолодій
Все більше скалок самотини.

Мене не знайдеш у піснях -
Зотліли струни у Орфея.
Дополум'янює весна
В спондеях, ямбах і хореях.

19.04.2019 р.

Я бачив Смерть. Вона була звичайна
Увічлива, спокійна… без емоцій
Відмовилась було від мого чаю
Мовляв, колись… але не в цьому році
Я задивлявсь в ЇЇ глибокі очі…
Крутилось коліщатко кінострічки
Було у Ній приємне і пророче…
І небо, океан… можливо й річки…
І безліч безліч всякої дрібниці…
І чаша у руках: Сльоза із Горем
І я проснувся. Ні, сплю, сплю… ще сниться —
Одна із тисячі моїх історій…
18.04.2019

Се подих слова.
Дерево - як тіло,
сухе, і тепле,
і пропахле глицею.
А ще душа,
до сповіді доспіла,
а ще ті сосни,
що старими птицями
клюють вітри.

Дзвіниця. Тіні звіра.

Се тіло поривається,
і дихає,
і знає бути
золотою рибою.
Крізь подихи і продихи
як тихо є.
Як голосно ворушить
серце
глибами.

В лікарні шок, аврал, переполох,
десятки зо два привезли „швидкі“.
Черепно-мозкові у тридцятьох!
Травмовані – всі лисі мужики…

У одного питає тихо лікар, –
Що сталося, у чому тут секрет?
У відповідь очима той закліпав
і розповів нечуваний сюжет:

У всьому винен лисий пень з борідкою,
з дружиною не здатен розібратись!
Як гналася за ним зі сковорідкою –
той вирішив у натовпі сховатись…

Завдання птахів нагадати нам вкотре про вирій.
Завдання весни – це, як мінімум, вчасно прийти.
І взяти на облік зимові хвороби й зневіри,
Під звіт всім роздати по дрібці жаги й теплоти.

Стоїть березіль, мов лелека, в снігу по коліна.
Під снігом ще сплять первоцвіти й дівчата, мабу́ть.
Рибини слів сторожко сплять у своїх праглибинах,
І ве́ршею віршів зловити себе не дають.

Жіноцтво і птаство вже планами з місяць вагітні,
І кожна їх мрія прозора, неначе сльоза.
Зустрінемось, друзі, за кілька годин вже у квітні.
Рибина холодна тріпоче в руці й вислиза.

І нам залишає терпкий післясмак післямови,
І пару зужитої рими – льоди- холоди.
Весна, поміж тим, підмальовує на́чорно брови,
І не поспішає, і не поспішає
сюди.

Сади квітують навкруги,
у полі розпустились квіти.
В ромашках, маках береги,
за медом треба вже летіти.
Так думала собі бджола
і розминала два крила.

Як гарно стрінуть кізяки,
мерщій у звалище поринуть.
Моя стихія – смітники,
відходи, бруд, ганчірок віхоть…
Бубніла у лайні по-вуха
собі під ніс зелена муха.

Трудитися мені не треба
і пролітати сотні миль.
Задовольняє всі потреби
життя мого природний стиль.
Мене обходять ризик, скрута –
„топтав“ медок і думав трутень.

Лінивих мух всі зневажають –
гидота серед бруду й пилу.
Дурні ж хай бджоли мед збирають,
якщо їм бракне мозку й сили.
Найвища у нахабності краса! –
у вулик лізла напролом оса.

Тобі подобається світло...
Мене приваблює пітьма
Тим, що від яблуньок розквітлих
І тіні жодної нема.
Тебе завжди лякає вітер…
Мене гнітить одвічно штиль
Тим, що проросле зерня літер
В рядки кидаю без зусиль.
Коли я вмію розпізнати
Єство гріха і зради суть, –
Тебе, довірою багату,
Усякий може обмануть.
Тобі не вірити не можна, –
А я лукавлю нині тим,
Що вже стрибнути неспроможний
У вир кохання за будь-ким…
18.04.19

Хто розумніший поміж двох статей –
здавен іде безкомпромісний спір.
Десятки, сотні, тисячі людей
поглинув різнобарвно-сірий вир…
Та очевидно все тут для Мачули –
жіночий рід в цім спорі переміг.
Таку ви байку коли-небудь чули,
щоб жінка розум втратила нечуло
з-за двох, хоча і гарних, просто ніг?!

І мечами, і свічками кличете:
"З криці й висі принципи візьми!"
Пізно, милі білопінні грицики,
білолиці лицарі весни!

Ви, напевно, зиму всю батрачили,
та зусилля не в пусту потрачені
на роботу й квітоінститут,
бо ростуть і на піску патриції,
принци і під стінами цвітуть.

Грицики - ви сильні і граційні!
Закохався в січні і забув:
не замовив у весни-кравчині
ні жабо весільне, ні жагу.

Вашими розкішними розетками
(бо чітка натура і чіпка)
ніжні килимки на луках зіткані
з тихих за кульбабками зітхань.

У салат "Смарагдовий" покришитесь
чи відправитесь геть у смітник,
не сумуйте: спромоглись ви, грицики,
обрій темнохмарний освітлить!

04.2019

Дарувати свою
Любов,тепло, повагу -
Краще доказів !
18.04.19 16.30

Бездіяльність –
Тягне назад , єдиний
Вихід праця - прогрес !
18.04.19 16.00

Ой, лікарю, у боці в мене коле! –
кричить несамовито дід Микола, –
Не годен підійнять пусту валізу,
без допомоги з печі вже не злізу!..
Оглянув лікар живота у діда
і ось що він старенькому повідав:
То доброта, довірливість, чутливість,
відвертість, чесність і сором‘язливість.
Вони завжди, допоки сонце сходить,
усім нам боком, зазвичай, виходять…

Спасибі за кольє і нову шубу! –
кричить з порогу радісно дружина, –
Здала нарешті на права я, любий!
Яку купити радиш ти машину?

Почухав той потилицю в задумі,
і фразу кинув мимохідь безжальну, –
Кохана, вчора був я в нашім ЦУМі
й нагледів там тобі машину, пральну!

Учора у знайомих на весіллі
з дружиною добряче погуляли –
впилися добре, накурились зілля…
Її, до того ж, двічі зґвалтували!

Зі мною ж обійшлись не надто грубо,
та зовсім без пригод не обійшлося –
ребро зламали, вибили три зуби
і видрали добрячий шмат волосся.

Сьогодні зранку просять похмелитись –
дружина вже зібралась і чекає.
Дивлюсь в люстерце, пробую голитись.
Чи варто знову йти – я і не знаю…

Холодний Яре, ворог на порозі!
Скажи, у час, коли вогонь пала,
Як нам не вибрать в гетьмани пронозу,
Що приблукала в нашому обозі,
Та в битви час нам в зашпори зайшла?

Як нам не вибрать замість отамана,
Що супротив орди удар тримав,
Дрібного блазня з медіа-дурману,
Що чорній раді напустив туману
І лицедійство щирістю назвав?!!

Скажи мені,зашелести, мій дубе,
Крізь сотні літ, ти ж знав Залізняка!
Як нам зійти із цього кола згуби
І лицемірам не дивитись в зуби,
Й не підвела щоб в час важкий рука?

Устань, козаче, з-поміж гречкосіїв,
Яким дали замало ковбаси!
НАРОДЕ! Не чекай собі месію,
Як понесеш на торг свою надію,
Як сам собі ти ради не даси!!!

В дитсадок заходить Йося
забирати сина –
вихователь на порозі,
молоду дівчи́на.

– Котрий ваш? Як звати? Льова? –
та його питає.
– У мого зірвиголова
ґудзика немає…

– Все ж яка, дівчи́на знову,
та ваша дитина, –
Ви хоча би поверхово
обмалюйте сина.

– Щось не розумію вас,
шановна дівице –
вам від того в пізній час
вже яка різниця?

Не потрібно щодо сина
нам вести дебати.
Завтра в дитсадок дитину
знову ж повертати!..

– Коханий, вже нову служницю
шукати треба терміново.
– Навіщо? Молода ж дівиця!
– Вагітна, каже вона, знову…

– Немає тут чого казати,
Брехлива і дурна, як пень!
Ну хто це може визначати
вагітність вже на третій день?!

Зашифрований час у великому місті,
Кожен день боротьба у собі і з собою.
Тільки істина вся у зеленому листі!
Не завжди переможцем виходим з двобою.

Те, що нині цвіте – відцвітає навіки,
Буде зав’язь чи ні, нам оте невідоме.
У чеканні проходить життя многолике,
Щастя сховане тільки у рідному домі.

Де коханий живе і велика родина,
Там, де світять, чекають батьківські віконця.
Ось для чого живе-проживає людина,
Що сама собі є і дощами, і сонцем.

Не личить бабці Ганні
співати про любов!
У роті зуб останній 
і любий в даль пішов,
і пелюшки на плоті
зітліли вже давно,
і хризантеми жовті -
життя просте руно.
Лягає вечір пряний
старенькій на плече,
мелодія купальна
у серденьку пече.
Усі жалі колишні,
зворушливі у снах,
в очах вологих - вишні...
І котик на руках.
У зморшках - вишиванка,
хустини ясен цвіт,
і пісня про Іванка,
стара, як Божий світ,
так вивертає душу
янголиком з небес,
що аж зацвів, мов груша,
в її повітці хрест!
2019р

Який же гріх люд зміг вчинить?
Що Отець віддавши свого Сина,
Щоб за гріхи людські, Його кров пролить
І смертю Сина очистилась людина.

Чи ти знаєш про свій гріх?
Чи перед Богом молися в покутті?
Чому ж в Святому дусі ти притих?
І грішиш, ніби зупинився на розпутті.

Тому й паплюжите свій рід,
І з світу самі себе зживете.
Погляньте серцем на Божий світ,
Чи світом Істини ви йдете.

Сліпий народе — пробудись!
Чи тобі пасує, твоя спокута?
Чому ж тепер ти плачеш, як колись.
Хіба твоя душа кайданами покута?

Губить вас, ваша ж тьма,
Вона поглине безсердечно.
Бог дає вам світло задарма.
Візьміть! І жити будете ви вічно.

Ми хочемо правди, обравши оману?
Шеренги затятих гримлять в барабани…
Ми хочемо ладу у дикому полі?
На рани минулі насиплемо солі…
Ми хочемо Бога в полоні безвір’я?
У сонному небі погасли сузір’я…
Ми хочемо пісні, джерельного слова?
Шансон ріже вуха – така наша мова...
Ми хочемо хліба, видовищ і жартів?
Останніх є досить у слуг олігархів…

Ми хочемо щастя. Чи є, хто не хоче?
Зростили надію… а дідько регоче…

17.04.2019

– Я є народ. І усім ґарантую,
що ні за кого я не агітую.
Порохнявію, бо нікуди йти,
і зеленіти немає мети.

Вухо народу туге і не чує:

– О, мій народе, почуй мене! Sorry
за наобіцяне і за офшори...
Я недороблене маю робить*...
Хто ще зеленого змія поборе?

А за кулісами нація спить.

Націю наче цунамі накрило,
не помічає нечистої сили.
Люди шанують кота у мішку.
Хліб і видовища шпаги схрестили...

Фейкає голови теле-ку-ку.

– Я поважаю уже опонента
і не вважаю його за агента...
Кума і Юлю, буває, не хо*
буду за Савіка, Надю й Міхо...

– За Україну!!! – волають поети.

Можна сміятись і плакати можна.
Бені й ренати усе ще заможні,
поки своє обирає кацап
і атакує корито порожнє...

Не вистачає обрубаних лап.

Як же ся стало, що нашому Петі
альтернатива – паяци і черті?
Хто у дебатах парафії люб?
Чом не блокуємо ботів Інету?

Шоу шізи* атакує ютуб.

Карма Росії витає над нами
і обіймає вона пазурами...
Це ми спимо!
              Задовбали слова,
що покарає усіх булава
і наобіцяне не за горами...

Розум народу дрімає, бува*.

04/19

Заплачу за всі плачі
Що постали на дорозі
Я живу мов на морозі
У будинку що на розі
Де незбирана в обозі
Ще тремтить німа сльоза...

Заплачу за всі тривоги
Спозаранку на пороги
Ваших затишних "до бога"
Не пущу. Бо що ви є?
Зникли безвісти. Пропали.
Запах ніжного сандалу
Віє з неба. Все розтало.
Тільки сльози, що .... нема.
І душа моя... Німа.

17.04.2019. 22.09

Між хмар по зливі промені ясненькі,
Чи то подало небо добрий знак?
Скажіть хоть ви, скажіть мої рідненькі,
Скажіть мені, бо я не знаю як

Ота веселка з неба визирає,
Вона з потока чисту воду пє.
А серце тихо в грудях завмирає,
Не вгамувати серденько моє.

А я дивлюсь і йду поспішним кроком
Спішу туди де побіч дві гори,
Дивитися на диво над потоком
Іду щасливий ранньої пори.

І я іду як те ягня у блуді,
Поспішно ноги земельку товчуть.
Щоб утопитись в тім небеснім чуді,
Щоб в ньому божу силоньку відчуть.

Веселка та мов сонечка огарок
Все кольорами грає поміж гір.
А серце в грудях бється як дзигарок
Й сльозою радість наповняє зір.

Парище.
2019р.

Абрикоси, розумієш, розцвіли.
І блакить, і синь цілують пелюстками!
А злотисті бджоли і джмелі
у обіймах у дзвінких їх постискали!

Абрикоси, відчуваєш, розцвіли.
І хоч сумніви давить не перестали,
ти повір мені: і болі, і жалі
відлетять у небуття із пелюстками.

04.2016

ЗЕМЛЯ

Блакитне я́бко древа Всесвіту – Земля.
Під скронями чіпля за Галактичне гі́лля,
Ультрамарин життя у Космосі кружля
Й шлюбним танко́м вінча́ вічне Весілля
З духом Всесущого. Маре́нго кришталя
Відблискує росою в мороку довкілля
Безодні мертвих зорь. Дар Розуму вселя
У хаос гри матерій і в Закон свавілля
Енергії Початку і Кінця. У прірві віддаля
Вона – цятка зерна, таємне райське зілля
Неусвідомленої Істини нектару Пізнання,
Сузір’я Божого обручка і святе похмілля.

Павло Гай-Нижник
16 квітня 2019 р.

Пролунав дзвінок у двері –
завітав сантехнік.
Кран тече? – прокладок геній
запитав без реплік.

– Ні, – сказала літня дама,
все у нас в порядку.
– То чия ж це, в біса, мама
задала загадку?

Вальцмани тут проживають,
їх немає вдома?
– Ні, сім‘я їх у Ізраїль
відбула рік тому…

– От народ й таких пів міста!
Як уникнуть стресу?!
Викликать спеціаліста
і змінить адресу!

Уранці прочитав поез кіло,
Пегасик-реготун утік у небо.
Критикувати генія - це зло,
А бевзика, панове,- завжди треба.

Кошлата рима, фабула - туман,
Вся творчість - пресолодка з медом каша.
Богемний туз, насправді,- графоман,
Але про це ніхто йому не скаже.

Хай пише, це не страшно, сам такий,
Хоча живу без німба, ув опалі.
Бо маю інші ґлузду маяки
І геть інакші вічності скрижалі.

Нелегко мати, друже, длань
тверду,
Не кожен текст назвати можна віршем.
Страждає недоріка-тугодум,
Якщо колега пише, наче дише.

Сьогодні, кажуть, ти іще вар'ят,
Книженція віршат - липучий пундик.
А ти учись. Так само, як і я.
Усе життя. І будуть з тебе люди.

17.04.2019 р.

В кожному з нас є янгол.
В кожному з нас є демон.
Кожен має свій символ,
Й ніхто не знає,куди ми всі йдемо.
В кожному з нас є небо.
В кожному з нас є прірва.
Не літати нам - дуже ганебно,
Та осісти змусить лиш діва...
Та діва, що ходить так тихо...
Та сама,що в капюшоні...
Та сама, що носить нам лихо...
Та сама, що ходить з косою.

Людям остогидли казнокради
Люди утомилися від влади.
Люди сподіваються на зміни...
Що чекати? Третьої руїни?

Знов шаленіє весна, розсипається сніжно.
Вишням розкішним недовго віночки плести.
На попелищі повітряні замки запізно
зводити - й падати серцем на тлін з висоти.
Вітер роздмухує ватру, палає червоним,
в полум'я жар підкидаємо - дужче горить.
Чи не по нас, нашим душам нестримано дзвонять
храмові дзвони, плекаючи сльози в цю мить.
Палахкотить в небесах синім відблиском місяць,
не загасити зірниці неон ліхтарів.
Для рятувальної зливи нема більше місця...
І будь що буде - горить Нотер-дам де Парі!
2019р

1.
Не журися.
Берись до роботи:
як спечеш, так і будеш їсти.

…Замісила із туги й скорботи
несолодке тужаве тісто.
Замість дріжджів –
ілюзій три жмені,
не забула й про дрібку надії.

…метушня, балачки-теревені…

Під запаскою
тісто спіє.

2.
Днів старовинні рецепти…
Радість забула?.. Себто?!

Поспіх, нагальні справи…

…тісто зійшло
на славу!

3.
…скибку за скибкою краю.
(Що замісила, те маю).

Віру втішаю:
– Не плач,
добрий удався калач!

17.04.2019

То сонечко ласкаве,
То суне хмара сива,
Така вона буває
Ця квітня середина.

Веселу гарну пісню
Співа мала пташина,
А то кидає снігом,
Хоч квітня середина.

Черешня ось розквітне
Та морозець притисне -
Й трава усенька біла,
Це - квітня середина.

Буває тепло й тихо,
А то вітрисько сильний
Зайдеться зимним сміхом,
Бо ж квітня середина.

То бджілонька літає
Й сіда на квітку дивну,
То сльози витискає
Ця квітня середина.

То день ясний погожий,
А то раптова злива.
Передбачать не можна
Цю квітня середину.

2019 р.

Розкажу про капосне потроху,
З читачем контракт-ангажемент.
Страсті випробовували довго,
Ставили щодня експеримент.

Чарувало взор солодке лоно,
Думав що до раю дотягнусь.
Вигравали у душі валторни,
Мріялось таке, аж збився пульс.

Від нестриму ледь не луснув гульфік,
Довелось носити макінтош.
Бо сідничка в мавки, наче пуфік,
А фігура - для альковних лож.

Зачепив заусінню колготи,
Баглося почати мартопляс.
Глибину чуттів і ехолотом
Надсучасним виміряти зась.

Знесло дах, закушую вудила,
Мить - і опинився без трико.
Та любов кілок у грудь забила -
Виявилась діва мужиком!

Думав, що вклоняюсь чорнобровій,
А під макіяжем стрів обман.
Як Отелло душить чад любові,
Крикнути "Рятуйте!" сил нема.

17.04.2019 р.

А ВОНИ ОБИРАЮТЬ КЛОУНА
(ізбіратєлям ЗЄлєнського)

Українська земля сплюндрована ,
Півдонбаса артою знесено ,
А вони обирають клоуна,
Бо їм неймовірно весело.

Ллється воїнів з ран сукровиця ,
А холопи з душею сірою,
Завтра нам обирають клоуна,
Бо сторіччями блазням вірили,

Бо ж століттями в рабстві смажені,
Та росли на полях совковості,
Всім єством обирає ряжених,
Дух кріпацтва в гухих свідомості ,

Хата скраю з парканом підлості,
А "ВІТЧИЗНА" звучить "ОТЄЧЄСТВО",
Зранку молиться Богу ситості
"ГРАЖДАНІН" України зречений.

З окупантом брати навіки .
"КЛЄВЫХ ПЕСЕН " мотив зіпсований ,
Намугикує люд безликий,
Щоби завтра обрати клоуна.....

Знай не буде з Кремля прощення,
Бо ж немає у нас майбутнього ,
Аж допоки живе "НАСЄЛЄНІЄ",
Громадянське суспільство з
трутнями....

Українська земля сплюндрована ,
Півдонбаса артою знесено ,
А раби обирають клоуна,
Бо ж рабам неймовірно весело.

Олександр Квітень
м . Мукачево

Попід вікнами коти,
Вуличні й домашні, –
Догори деруть хвости
Й скручують у зашморг.
І нявчать так щовесни,
Тихими ночами, –
Що і я забув про сни
Разом із котами.
То беруся за письмо,
То творю етюди, –
Із котами поспимо,
Як весни не буде!
17.04.19

Ну чому піддався безголов`ю? –
Я і досі слів не доберу.
Полюбив гріховною любов`ю
Я свою духовную сестру!

Я помру від горя і воскресну,
Чорт із печі попіл вигорта.
Бо вона – лебідонька чудесна,
Бо душа у неї золота.

Як тепер оцю безодню горя
Перестрибну чи перепливу?
Не дає Бог насолоди море…
Тільки спілкування наяву.

Тільки ніжні, любії розмови,
Та як переступиш в них межу,
Посилає Бог напасті знову,
Мов попереджає: «Накажу!»

Я до любки вік не охолону.
Все кохав би ще її і ще…
У її солодке ніжне лоно
Золотим би лився я дощем!

Чом не заслужив хоч дрібку щастя,
Чом же скніти маю у журбі?
О Боги, Боги мої прекрасні,
Виняток із правила зробіть!

Адже я лише її кохаю,
Чим же заслужив недолю злу?
Дайте нам обом весни розмаю
Й у смертельну заберіть імлу!

І весна вже промайнула рання
І печаль тікає із зіниць.
Певно, шлете нам випробування –
Перевірити любов на міць?!

16 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Білі сльози -
наповнення, Боже,
тонкострунних вишневих дерев
вже опісля зимової прози.
Вже опісля...
(Сніги ж і морози!)
Вже опісля всіх мрев.

Так душа затужавіла плаче,
як минається їй страдна путь.
Люди йдуть, розглядаються, бачать...
Що їм, людям?
Цвітіння неначе.
А душі?
То навернення в суть.

В пожежі нищиться Нотр-Дам.
Бентежить звістка епохальна,
Це звернення до всіх мирян.
В серцях їх зріють запитання:

Чому так болісно для нас
Почути про велику втрату?
Можливо, це останній шанс,
Щоб небайдужих об’єднати?!!!

Бо святість символів завжди
Увагу привертала світу.
Як фенікс з попелу біди,
Вона підніметься, щоб жити!

Весь світ завмер в жахливу ніч.
Крізь сльози, стверджується лихо.
У перехресті, віч на віч,
Добро і зло, порядність й пиха.

Храм відбудується людьми!
Найголовніше – в серці ВІРА!
Щоб мали честь і совість ми,
Не дошкуляла нам зневіра.

Огидні жадібність,брехня!
Позбутися їх так важливо.
У буднях завтрашнього дня,
Щоб почуватися щасливим.

16.04.2019
Свидетельство о публикации №119041607803

Мовчати, солодко зітхати –
така оказія у нас.
Погода б'є у тулумбас,
але заказано – мовчати.

Пенати кликали не раз
ховатися у наші шати...
І забуваємо на час
свої оази і пенати.

Та як не перейти ту грань,
коли минає таємниця
і понесе у світ жар-птиця
цю наготу недомовлянь?
Ми помилялися. Поглянь,
яка вузька стає границя.

04/19