Іще не чекає оказія
іти за останню межу,
але епітафію маю я,
яку по собі залишу́:

піїте породи інакшої,
не чую, хоча й до кінця
читаю, але не побачу я
порожньої сили слівця.

Немає у мене претензії
за види на прісний пейзаж,
але не ціную поезії
де діє лише епатаж.

Не вписуємося у рубрику
ні оди, ні музи, аби
забавити римою публіку
у ролі героя юрби.

Уміємо сіяти пазлики
на спомин особі своїй.
І поки немає надій,
зелені виписую тапочки
собі і поезії класики
у вирії гуру й месій.

102018

Із ласки твоєї, мій Боже, сміюся й плачу.
Піщинка на Всесвіт лиш дивом твоїм жива.
Так часто глуха, і безмовна, й зовсі'м незряча...
А звідкись невідано віщі мої слова...

Коротка на пам'ять і довга чуттям на вічність...
Так скороминуща у цьому з живих світів...
Де кожен мій подих - буденність і символічність.
А кожен мій порух - відбиток бентежних снів.

2018

Життя і музика… Два паростки любові.
Один – від Бога, другий – із душі.
І закорінені обидва в Першослово,
яке ніхто не в силі сокрушить.

Щасливий той, хто музикою дише
неспинно, до безумства, до безтям,
а тон душі мажорніше й жвавіше
звучить, як дар, у музиці життя.

Щасливий той, хто вміє гріти словом,
кого – як пломінь слово зігріва,
хто відділяє зерна від полови
в тирадах пишнослівних загравань.

Щасливий – хто шукає і знаходить,
хто уперед стремить без вороття
в пасажах до омріяної коди,
вальсуючи по клавішах життя.

Не треба ні повернень, ні повторів
фрагментів дисгармонії і криз
в життєвій партитурі. Апріорі –
для щастя лиш – вдавайся до реприз.

А щастя хай означують фермати
тривалістю років хоча б до ста.
І авторці «Мисткиня-Жінка-Мати»
репризами рябить хай нотний стан.

13.10.2018

Я - дід старий. Од вітру хилита,
Давно уже у пазусі не шастав.
Немає сексу - в цьому вся біда,
Навзаєм пруть ліричні віршенята.

Є про любов, погоду і судьбу,
Реву на вухо жінці глухуватій.
Та бабця закопилила губу
І каже: - Гекатомби ніц не варті!

І хутко умотилась під крило
Аби м'якушки розі'м'яв руками.
А я їй - вірш! Про те, що вже було,
Вона в одвіт поскрипує пеньками.

Пракорінь сумовито ворухнувсь
І знов заснув, немов змія узимку.
Отак щодня: я - твір, вона - "кусь-кусь",
І поглядом обмацує ширінку.

Все зрозумів! Пройшла письмацька блаж!
Кладу кінець жони душевним мукам!
- Ану, кохана, половкіше ляж,
Давати буду лиха закаблукам.

І хоч від поз шалених я одвик,
Обходжуся без еротичних спецій,
Згадав, що в мене пальці є й язик,
А головне - ласкаве й чуйне серце.

Прокинувся Ерот! Помер ашуг!
І стогонами сповнилася спальня.
Я про любов однині не пишу -
Творю живу поезію кохання.

15.10.2018р.

Скоро вибори

Здуру голос владі я віддав,
Думав гроші повернути в кубі.
Справи ж кепські. Хлипає сльота,
Обсльозавив бороду та губи.

Обіцянкам вірив як собі,
Проковтнув програми і платформи...
Виявилось, браття, я - тупій,
Заженуть у гроб мене реформи.

З жінки позавчора спав корсет,
Пропагує дистрофічну моду.
Теща лапу вже давненько ссе -
Вистачає пенсії на воду.

Як так сталось - досі не "вкурив",
Я ж слухняний виборець - як песик!
А прем'єр (о, диво!) - розжирів,
Відпускає з-під ярмулки пейси.

Слиною забитий знову рот -
Необачно ковбасу понюхав.
Влада скоро піде у народ
Локшину чіпляти нам на вуха.

14.10.2018р.

Покреслені долоні, сходами з розуму.
Місяць поволі рушає, востаннє.
Спаленілий вітер засміченим пилом
Відлуння. Розчахнуте лезо сцени.
Пітьму оголено. Кропив'яні стебла.
Шелесткі змії. Шаленіючі орхідеї.
Золочені горлянки, барабанні садна.
Дзвони розбиті між поворотом
шосейним і закинутим автомобільним
цвинтарем. Досвітні промерзлі зорі.
Пасма доріг у гарячкових гримасах.
Порожні голоси безодні. Більш ні сло

"Гадаю твій розпач
не вічний."
- Сказав Деміург митцю.
"Мабуть в таблиці
Періодичній,
По-просту забракло
Свинцю."

молись над її лоном, бо в ньому тепер твоя вічність
ще поки крихітна, як зірка, віддалена і спокійна,
але ось вона наближається і ця швидкість космічна
твоїм обіймам і цілункам ніжним прямопропорційна..
порівняти її тіло неможливо ні з чим, хіба з Граалем,
бо є жіночі сердця і душі - саркофаги-залізобетонні стіни
закривавлені абортами, заставлені шибеницями-спіралями
і багато хто наївний простак в їх полоні-концтаборі-катівні
наївно думає - ось вона вічність. ну хіба ж вони вбивці?
хіба в них на руках кров? от тільки земні не чують неба
чи не хочуть, а воно ж кричить - це найжахливіше самовбивство!
ну спиніться! не треба більше! не треба! не треба!

і ловить в блакитні долоні, в пух і пера маленькі мертві зорі
у вигляді зародків, бластул, запліднених яйцеклітин.
одне воно бачить як у світи неозорі
летять світлом навспак чиїсь вічності - всі як один..

та жінка - інша, вона, щоб ти знав - інопланетянка,
обрана виключно для тебе, трохи дика і дивна аборигенка.
любить просто і сильно і, якщо ще хочеш знати - без тями
і вона берегтиме тебе в собі, допоки не розкодує шрифт генний.
збагнеш спільне між ієрогліфами і петриківським розписом, мусиш знати!
тоді ви будете вічні - вона і ти - обоє - у третій особі.
ця жінка з'явилась і наблизилась, щоб щовечора тебе цілувати.
коли твоя рука на її животі вас береже Господь у всесвітній Утробі

Шурхіт листочків навчальних програм
з шелестом осени злився…
Ставки свої ти Системі програв,
та, далебі, вже не злишся.

Усі твої задуми клаптями рве
ця куцість годин невблаганна.
Ян Коменський зник би, пропав Дистервеґ
у наших прокрустових планах.

Дякуй, що маєш не дюжину груп
і «горлових» – не під горло,
що після пар – не цілком напівтруп,
весь у диктантах і творах.

У шухляді старіє почата стаття –
їх не бачити світу роками…

Ех, то скільки ж кредитів відвів на життя
Той, Хто всім нам готує програми?!

2014

1

Збиваються горобчики у стаю.
Шукала в липні феніксів, орлів.
По...кру...же...ля...ла...
Жовтень... відлітаю...
Сховала пазли-словеса у Пслі.

Махрова риба плине... Махаони -
на чорнобривцях. Дайджести між каст.
Зелених квакш мультяшні перегони.
Лелека-гід поглиблює контраст.

2

Листа до Босха тут не дописати.
Ненавиджу міазми, матючню,
яд мурашиний...
Плес дрібні квадрати...
Фантасмагорію деінде розпочну.

2018

Мужик я мудрий, писок вельми хитрий,
А люди як сварливі дітлахи.
Не можна чисту правду говорити,
Не друзів наживеш, а ворогів.

Хай істину дурко ув очі гавка
І правдою обмазує пастель.
Вар'ятові речу: "Ти - розумака!",
Язі шепчу : "Вродливице! Модель!".

Володарі - поганці? Думка хибна,
З вогнем пекельним краще не балуй.
Бо владу тільки славити потрібно,
Вона у нас взірцева! Алілу...!


Нещире слово підле та лукаве?
Дешевий підлабузницький піар?
Ну то і що? Співай нездарам "Аве!",
А графоманів умочай в нектар.

Закисло блюдо, в їжу не годиться,
Нюхнув і ледь зі стільчика не впав.
Але належить дякувати жінці,
Інакше закопилиться губа.

Якщо потрібні премії, монети -
Казати правду часто не з руки.
Брешіть, панове! Сійте компліменти!
Кажіть на чорне - біле й навпаки.

14.10.2018р.

Диявол розшарпує поли
небес безкраїх.
А люди аж давляться болем:
"То Бог карає!"

Стражданням кінця ще не видко.
Погроми, війни.
А «градом» прошита накидка –
в руках надійних.

Світанок у крапельках крові,
і врозтіч – мрії.
…Церує дірки у покрові
Свята Марія.

14.10.2018

рудим каштановим лапкам так личить срібна гальваніка
зачитана на ходу газетка котиться аж третім парком
якщо довго лежати долілиць на нестероїдах і під таваніком
лишається одне, оголити шию піднявши волосся над карком

осінні трав'яні шаблі видно тільки в положенні лежачи
їх леза лоскочуть щоку, але заслабку голову вони не візьмуть
теплова рівновага приховала наостанок насолоду стежити
як іній творить дива як викристалізовує і різьбить

як травма несумісна ані з життям ані зі смертю порівну
плекає свою невиліковність міжреберно лівосторонньо
все що відбувається зараз так завбачливо створено
тому нема чого боятись гарячому чолу і важким скроням

нема чого боятися вихололому тілу проти тихого вечора
поки вухо слухає кроки шукаючи від тебе якісь ліки/ключі/кодидавінчі
вже між пальцями натулилося зелених їжачків, уже нерозпечене
принишкле серце каштана пускає в землю тонкий корінчик

Покрова! Сонце сяє, дзвонять дзвони
і лине благодать по всій землі.
В церквах лунає проповідь з амвонів,
святковий настрій в місті і селі!

Козацтва споконвічне, древнє свято,
захисника Вітчизни славний день.
Це пам’ятають майже в кожній хаті,
де не забули батьківських пісень.

Де не забули голод, лихоліття,
як прали українського снопа,
як в дні війни минулого століття
народжувалась у боях УПА.

Де й в ці часи війна іде на Сході
і гинуть кращі – Неньки білоцвіт.
Ідуть щоденно по небесних сходах,
щоб захистити український рід.

Покрово Богородиці святої,
від України горе відведи
і омофором з істини сувоїв
укрий мою Вітчизну від біди!

14.10.2018

-1-

Хочеш, аби полегшало, – легше далі іди.
В осені смутку більше, аніж в тобі води.
Жовті її легені плавлять світло на вдих,
з видиху піде сміх.

Хочеш, аби забулося, – не опускай лиця.
Скільки сердець розбитих в пазусі ялівця –
стільки уламків віри зблискує там, на дні
цих прохолодних днів.

Чуєш: порвалась тиша, вітер добіг кінця.
Вірш поклади на місце: в руки Бога-отця.
Он де Він, креше силу з ніжності і роси.
Підійди, попроси.

-2-

Цей Бог-отець щодня плете мости,
занурюється у свої світи.
Шукає ті, що з осені цвітуть,
й до рук самі ідуть.

Ціп-ціп, їм сипле зорі та іще
із серця щем у кожне серце щем.
Цей Бог-отець розгублений, смішний,
закоханий у Бога-матір. Сни
його те, що поміж ними він:
Бог-син.

Мовчи, душа! Не вимови ні слова!
Останні свічі скоро догорять…
Ти там була… Навіщо тобі знову?
Не відають блаженні, що творять…

Там кров і сльози, горе і страждання,
там судять грішних судді-палачі…
Любов туди пішла як на заклання…
Прощу тебе – мовчи, душа… Мовчи!

Мовчи душа! Ти вже відговорила,
усім хотівши правду доказать…
Змінити грішний світ тобі несила –
молись тихенько, ношу не піднять…

Усе даремно… Марні ті потуги,
бо кожен правду всяк свою несе.
Закласти ладен матір, сина, друга…
Попрали Бога вже, зміліло все.

Терпи душа, хай кровоточать рани.
Нізащо не відкрий свої вуста!
Все пізно настає, а може рано…
Та пам’ятай легенду про Христа!

27.09.2018

Звичайний чоловік, дорослі діти,
коти, жоржини, ноти, власний дім…
Для неї щастя сонцю порадіти –
тож не чекала на осінній грім!

Життя земного більша половина
уже минула шпарко у обох,
та осені змінилась якось днина,
коли їх душі познайомив Бог!

Так, саме душі! Не серця, не долі,
не власну справу, спільний інтерес…
Як присмак нерозрадженого болю,
як щемно-невимовний досі стрес.

Навіщо їм оці випробування,
спокуси юних, вже далеких днів,
примарні на майбутнє сподівання
і спогади п’янкі солодких снів?!.

Хоча вони причин тому не знають,
але назустріч вперто манить двох
і душі їх так віддано кохають,
що ту любов послать міг тільки Бог!

09.10.2018

1

Здається, ще недавно
із мамою - кудись...
Телята, кози... плавні...
На сцену - не барись!

2

Розсунуто валізки,
забуто піврядка...
Буденні птахорізки,
а свята нить - прудка.

Рожеві палантини,
кучерики в пуху.
Наснилася дитина
в безлисту ніч суху.

Притиснути-зігріти?
Побігла за тинок.
Оливи...
скраби...
міти...
Секундовий млинок...

2018

Вирує місто, велике місто,
Будинкам тісно, машинам тісно.
Асфальт вузенький, до ганку кроки,
Будинки щільно, без вікон збоку.
Розмова ллється на різних мовах,
Не знаю змісту, не чую слова.
Проходять сім'ї, проходять просто,
По двоє, троє тут, біля мосту.
Сміються вголос, в очах все небо,
Біжать все швидше, бо треба треба.
Велосипеди, спортивна форма,
Чудове тіло, засмага в нормі.
В колясках діти, на самокатах,
Із ними мама, із ними тато.
В суботу зранку ідуть до церкви,
Костюми гарні, такі відверті.
У чорних кипах до синагоги,
На перехрестях перестороги.
Зелене світло, червоне світло,
Машини їдуть удвох із вітром.
Багато білих, металік, чорні,
Сідани, джипи, швидкі, проворні.
Переїжджають із ліва вправо,
Прикуті міцно до світу правил.
Відвести погляд вже неможливо,
Як кров по жилах, цей рух важливий.
Багато світла, проміння всюди,
Блискучі шибки, дзеркальні люди.
Час не сховати, якщо в долонях,
Час не спинити, він вже на скронях.
Миттєвй погляд, там щось, зупинка,
Це насолода, я - невидимка.
Я все це бачу, я все це чую,
Мажорні ноти, буття чарує.

29 вересня 2018 р
Субота
ДФ

Амур життя, нарешті, освітив,
Чіпляється панчоха за ширінку.
Кармічний шлях від того непростий -
Народжений аби втішати жінку.

Вночі "гармата" потрапляє в ціль,
Наводить на "позиціях" порядок.
Стрічаю ранок із ножем в руці -
Лаштую мавці з ковбаси сніданок.

І так щодня, уже стонадцяць літ
Слугую напомадженій Венері.
Поснідала? Беруся за обід -
Борщу просила любка та еклерів.

А по обіді в неї - кріпкий сон,
А я стаю хутенько до вечері.
Меню позаздрить і Тутанхамон,
Пролізти після їдла важко в двері.

Ухоркався від праці, аж намок,
Каструлі домивав уже без пульсу.
Заснув рожевощокий колобок.
Сарделькою ізбоку притулюся.

13.10.2018р

Вранці трава аж біла,
Холодна там роса,
Додолу похилилась
Вербиченьки коса.

Вночі сюди приходив
Легенький морозець
І в озеречку воду
Він остудив уже.

Рвучкий холодний вітер
Проймає до кісток,
А сонечко хоч світить
Та не зігрівсь ніхто.

Уже Покрова близько
Й не знаємо того -
Землю покриє листом,
А, може і сніжком.

2018 р.

Я - затята! Я затято щаслива!
Бо щаслива - від кожного вдиху...
Від чекання й стрічання щоденного дива
у подяці за радість і втіху.

За піано і форте, глісандо й вібрато
чорно-білої клавіатури...
Білих - більше! Сьогодні - підкралося свято
і муркоче солодкі мур-мури )))

 
дощі вертаються на берег & за мить
шторм із засліплим серцем погромить
спустілі пляжні буди

вітрів окрижанілі голоси
крізь вогкі пірси, іржавіючі мости
звучатимуть зусюди

крізь півчуття & сповнення безсиль
старі бульвари, луна~парки, юґендстиль
святкову нудність буднів

над перехрестя пересохлих пустирів
птахи натхнень, котрих ніхто не зрів
летять безпутні

у марива садів & тлінний квіт
над патинованими снами тьмавих віт
в непевних рунах

у тихій ґлорії тойбічних мерехтінь
самотності одвічно хибна тінь
свої плекає труни

в чадах & споминах минулих див
де загубив що мав, тай далі заблудив
яскраво невідчутним

крізь куряву шляхів, за обрії зневір
де вир смутний, нічий похмурний звір
ввірветься в іншу сутність





 

Що, солдате, сумний? "Відчеканив" паради?
"Кроком руш"? Аксельбантою відшарудів?
Ось тепер- до окопу. То дати пораду,
Як сідати, коли височенько злетів?))

Стисни зуби, Стежина від крові солона
І п"янка, мов розжований цвіт блекоти-
Ще не днина. Твій час у майбутньому. Он де
Світ яскравий. Тобі у майбутнє світить,

Ніби вибуху спалах розриву снаряда,
Що розірве минуле твоє на шмаття.
Будь собою. Ти вже "відчеканив" паради
І тобі нецікаве минуле життя,

Де ти ситовгодовано в теплій казармі
Від нудьги одуріло давив тарганів.
Нумо руку подай мені міцністю варту
Побратима! Таким ти потрібен мені

У майбутнім, яке ми здобудемо з бою
В лихолітті підступності мінних полів.
Руку, друже! Нам разом іти із тобою
У майбутнє. І слава на віки віків

Україні, яку, мов дружину і матір
Боронити нам доля у сяйві заграв,
Де не тлін плац-парадів. Де справжні солдати
Вже готові до бою і величі справ.

© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118101109259

Красуне, чом твоя душа тверда?
Спроможна вбити погляду стріла?
Та знай, що милосердя – цінний дар,
Помилувати слабшого – хвала.
Тебе втішає те, що ти змогла
Явити нищівний вогонь мені?
Не кривди тих, що не вчинили зла,
Хай вороги горять у тім вогні.
Ти проти них у люті пломеній,
Їх поглядом вбивай, як василіск,
Однак того, хто в тебе біля ніг,
Прихильно й щиросердно пожалій.
Тебе лише звеличить доброта,
Для мене – життєдайна сила та.

Відлуння:

Марґо

через ці асонанси дрімотні
там де тіні криваві косі
я сама в занемінні мертвотнім
захотіла на власній косі…
розкажіть ~ це був засіб чи ціль?

Сонце Місяць

так буває знічев’я чи просто
небо навпіл, земля набакир
& конає осяйлива осінь
ціль і засіб, мисливець і звір
хай комусь нецікаво і тоскно ~


Марґо

хто конає між зречень і вір
& кому ця гонитва вже тоскна
у собі як затравлений звір ~
намольфарив полотнами босха
присмерково відтінений твір


Сонце Місяць

трохи сам здивувався (отó вже)
розпаливши багаття, завмер
тихий голос ~ не відаєш босше
в серці гарцу триває свій герць
& спочинку не знайдеш на ложі


Марґо

ой ти боже мій божечко боже
що не вірш ~ препарований мрець
ти ізиді зі скроні о босше!
герці… гарци… хай буде їм грець!
хто на ложі спочив той не може
розпалити багаття сердець

Сонце Місяць

дисонансний) діоніс прокислий
заповітний запійний вій
танцівниці на пагорбі лисім.....
доктор фавст & увесь чорторий ~
опадіть злотосрібним листям


Марґо

на горі танцювалося сестрам
з діонісом товкли виноград
він для них був магістром маестро
цей ансамбль дав би фору оркестрам
ніч опала розтанула гра ~
на ПееМі осіння пора

(що робити о Сонце порадь?!)


Сонце Місяць

(а порад ~ катма)

слід у слід
тінь у тінь, день, ніч
крізь пекельне й небесноземне
жовтень черлений панич
тріумфуючи зусібіч
римує тебе & мене
о, Марґо ~

але
що усім із тогó

нє?



✴

1

Мервін смиче - хоче в друзі:
чоловік у хакі, зрілий.
Ось поп'ю кефірний смузі...
Котик мій сидить без діла.

По гряді асоціацій
відхиляю запит шпарко.
Мо', його на бівуаці
ублажатиме Одарка...

Хитрий погляд, тонкогубий,
десь мене знайшов у списку.
Френди - вчені, лісоруби...
Додалася вчора лиска.

Дружба нині дивоглядна.
Рій прещирих, рідних - де ти?..
Стежка-нитка Аріадни...
Втіхи обмаль у поета.

Пісеньки простяцькі - просом.
Замерзаю по відлизі...
Балансую... Лозунг "Просим..." -
бовваніє над карнизом.

2

Солодкаво буде... й гірко...
М'яко йтиму, бо левиця.
Ген для мене - сонце... зірка...
діамантики на глиці.

2018

Т. І...
З усіх осінніх обрисів і барв,
І запахів сполучень невимовних, –
Стебло полинне поглядом обрав
І гіркотою душу переповнив.
Адже моєї стільки там було,
Що аж з очей сльозами проливалась, –
А тут іще – тулю до губ стебло
І витривалість обертаю в жалість…
12.10 18

каменем душу склеїти
примноживши горе
й біль серця

чорний плащ
огортає поле
яким день уже не крокує
яким вітер не виє
і пес не бреше
тільки Єрусалим

і я
грішний
у гріху народжений
гріхом оповитий
іду просити Господа
бо Ти жертви не прагнеш
обмий мене зовсім і моє беззаконня
і залиш в лабіринтах слова
з цитат

Звужую і звожу світ в одну молитву
слова-човни тихі розвертаю змістом
веслом відштовхнувши береги обидва
в теплу повінь ночі ввійду урочисто

впливу з ними в небо крізь зірки у славі
легко і спокійно голою простою
де думкам не місце хтивим і лукавим
де безмежний простір сповнений любов'ю

в образі й подобі до молекул точних
в ідеальнім тілі зовнішність вторинна
мудрою рікою шлях тече молочний
питиму не спрагло поступово плинно

а коли вгамуюсь то човен причалить
коло твого дому - вниз за течією
маю стільки втіхи - на усі печалі
тільки б упізнав і покликав своєю..

Виглядай до світу край куточка рами
крізь віконну шибку коли сон відлине -
човник зупинився з Божими дарами
в нім дитя і янгол я стою за ними

Без небажаних домішок спогадів,
Без навіяних вигадок, пристрасті
Я вдихаю тебе, Японіє,
Так неповністю,
Так переривчасто.

Ти не снишся мені, ти бачишся
У верхівках дерев за вікнами,
У будівлях, у сонячних зайчиках
І у кожному присмерку.
Нищечком

Дослухаюсь до твого гомону,
Меланхолій і тихих радостей,
Ти щаслива?
Задумана?
Стомлена?
Нерозгадана в безлічі настроїв.

Споглядаю тебе, Японіє,
Через призму туманного місяця,
У логічних твоїх випадковостях
Так неповністю,
Так переривчасто.

Обкладинка зносилася, пожовкли сторінки,
Вже вкотре перечитую, не те щоб залюбки,

Оповідання Чехова, стареньке видання,
Неспішно, по-середині, відкривши навмання.

Я проживаю час, що сталося давно, колись,
Та ще й життя трьох поколінь потому пронеслись.

Події, долі, люди, роздуми, всього сповна.
Насправді виразно відтворена трясовина.

Зелена ряска, бульки, жабам сниться щось смаче,
І ось надвечір знову чути квакання гучне.

Замало лише про болото, ще б води ковток,
Вони не мріють про лелечі крила, про струмок.

01.10.2018 ДФ

Поставити на карту – і програти,
бо спомин давньолітній підморгнув,
бо знов надія вбралась, як на свято,
а човен, що протік і затонув,
якимось дивом винісся на хвилю
й, лукаво роззираючись, пливе,
любов, колись зачахла від безсилля,
заворушилась, стріпується, зве...
Поставити на ту ж пропащу карту –
і втратити себе, немов колись,
хоч знала – нерозважливо, не варто,
і ось тепер --- милуйся і дивись
на розклад той самий, тієї ж масті,
із тими же очима короля,
в яких – чи знов судилося пропасти?
Та вже запізно...
Простором гуля
порожній місяць – зім’ята бляшанка,
і валяться зірки, як доміно...
Ти ж думала, наївна, як школярка,
що з тим усім покінчено давно.

2018

Для когось поезія – з дійками.
Молочна? Жени у степи.
А той до віршат – із лінійками,
Важливий-бо розмір стопи.

Комусь не строфа – без красивостей,
Барвистих, як хвіст павича.
А хтось – кожну титлу роздивиться
(Шукає замок до ключа?)

…Бува, посипаю гірчицею
Нудотний словесний десерт:
«Оце не до стравлення», – тицяю.
А чую:
– Хіба ти експерт?!

10.2018

Щасливі миті житія
це і тоді, як поодинці
малечу гладять по голівці,
а ще, коли уся сім’я –
на потинькованій долівці
у сіні, покотом... і я.

Або коли у полі, в житі
понад осоння золоте
найпершою у цьому світі
неопалимою блакиттю
моя волошка зацвіте.

Або із нею на Купала...
Та пам’ятаю не її,
а «упованія» мої
коли уперше цілувала.

Немає болю і жалю.
Ми ще кружляємо у вальсі
і я почую тихе, – лю...

Розтягуються миті щастя
тоді, коли серця іскряться...

Я знаю, я її люблю.

10.2000

Попів у рясах трохи полякаю,
На грішників метатиму громи:
Немає ані пекла, ані раю!
Життя - це згусток квантів, хвиля тьми!

Галактики летять у невідомість,
Розширюється всесвіт нестійкий.
То чи потрібен нам стамбульський томос,
Як атоми розірве на шматки?

В мурах нема ні церкви, ні синоду,
З кадилом по кутках не біга дяк.
А ми себе обманюєм й природу,
Несемо трутням хліб, грошву, ясак.

Сьогодні храм у кожнім підворітті,
Святих до біса. Бог один, утім.
А, може, в цьому незбагненнім світі
Мільйон пілатів, сонмища христів?

Попи у заший вигнали із бурси,
Імам штовхає геть із медресе.
Піду у синагогу (Мойша в курсі),
Під пахвою раввин Талмуд несе.

11.10.2018р.

На березі під музику прибою
у відблисках багаття і зірок
ми слухали чарівну ніч з тобою,
а хвилі мили теплий ще пісок.

Ми дихали одним п’янким повітрям,
твоє волосся гладив ніжно бриз
і місяць хмари гострим різав вістрям,
і линув ніжно з піною каприс…

А іскорки над полум’ям кружляли,
немов злетіти прагнули до зір,
та ми тоді, кохана, ще не знали,
що двоє нас на весь безмежний мир!

11.10.2018

 
присмерково явились лячні
небажання без крові & плоті
в лихоманці цвітучо бридотній
зжухлих лотосах твані чадній
древні камені млою глевкою
у безрадості барв цегляних
самотіли довкола стіни
над застояною рікою
перевернуті вежі зубці
хмаровиння у жовчі & вохрі
занемінні готично мертвотнім
сповідали загублену ціль
асонансні відтінки дрімотні
не відомих нікому часів
сукровили крізь тіні косі
зачакловану незворотність





 

Як звізду на етнічну ліврею –
відповім вам, де наші євреї:
Вони там, де запахне грошима,
у кафе й ательє індпошиву.

Лікарі, адвокати, чинуші,
прокурорські й директорські душі.
Той діяч світового масштабу
й офіцер генерального штабу.

Магазин той тримає, цей лавку,
в міністерстві засів ще чи в главку.
Президенту дає той поради
і, звичайно ж, їх банки і склади.

В ювелірних майстернях, аптеках,
із варягів давно уже в греках.
Розповзлися по білому світу,
сіють людству юдейську освіту.

Йдуть до кожного вперто порога
та несуть нам Христа, свого бога.
Насаджають усім свою віру,
що над грішним панує вже миром.

Спекулянти, міняйли, бариги –
ось штрихи з наймудрішої книги.
Від зірок жовтих їх, чорних пейсів
нудить вже не лише європейців.

Вся торгівля у них, медицина,
в їх руках продовольча корзина,
шоубізнес і медіасфера…
Де юдит – зазвичай там афера.

Ходять часто в короні чи з німбом,
політичним керують олімпом.
Президенти, міністри, прем’єри
еру близять усім Агасфера…

лютий 2018

бруківка, листя, вечір, ліхтарі
сорочка жовта, теракотове пальто
під шовком-шалем неба від Далі
вдих-видих - пара, туфельки ток-ток..

трава серпанком пізніх хризантем
обійми зводить, лине до колін
і ніжить діамантовим вогнем -
волоссям всіх на світі Магдалин

верби іскристі пера до землі
злетіли зачаївши гонор-жар,
прозора крона, мов корона королів
оздоблена коштовністю стожар

коротка посмішка, притишений парфум
зимовим запахом і пройденим шляхом.
Господь звів на маленьку жінку зум..-
це фото, мейл на любитьніжно крапка ком

1.
Нутро в заготовках ословлень.
Не треба їй «Но-шпу» чи «Смекту»,
Хіба повну жменю оновлень
Для штучного (так!) інтелекту.

То вуст іронічний посміх,
То брівки «хатинкою»… Міміка!
(Колись «покоління восьме»
Вшанує епоху Відліку.)

Як гідно веде розмову!
(Дроти під (п)оголеним черепом).
Ти ба! Добирає слово,
Ще й грається змістом, як жеребом.

Скелету складна конструкція.
Хода – як увись по трапу.
Пояснить усе, крім корупції…
Напевно, спрацьовує клапан.

2.
Новітні досягнення, клопоти.
Екран (Книга Книг?) – на крижмі.
У храмі чуднім люди-роботи
Бубнять молитви за ближніх.

В минуле ковзка стежинка
І вдячна сльоза на віях:
«Була вона перша жінка.
І звали її Софія…»

11.09.2018

Скрутні часи для Матінки настали,
Вкраїна бідна стогне у ярмі.
Допродують ліси і навіть сало,
а там уже й землиця на умі…

Чорнозем скуплять ситі, ясне діло,
уже дістались до садів, дібров.
Продавши землю – України тіло,
вони візьмуться й за народну кров.

Скажу відверто, може цим зворушу, –
уперто нас ведуть до кабали.
Залишиться продати наші душі,
свої вони давно вже продали!..

01.04.2018

Не знаю- нині мир, а чи не мир,
Живий, а мо' купаюся у Леті...
Ця тиша ще страшніша за громи,
З усіх сторін відчутно подих смерті.

Кровицю чорт облизує з перстів,
В підручних, як і завше, підла "рашка".
Цей рай уже надовго опустів,
Кордон із пеклом в мінах і розтяжках.

Зоря упала в трави із Ковша
І кличе аби виліз я за насип.
Насправді, там - палаюча межа,
Діра бездонна в просторі та часі.

Із дня у день на шрам лягає шрам,
Все сплуталося - бійня, подвиг ратний...
А губи шепчуть: " Враже, аз воздам
Як тиша здохне в подихах гарматних.

Похмуре небо луснуло як біб -
Це "мирний" гумконвой прийшов з Росії.
Мені пора. Під каску бгаю німб,
На часі захищати гречкосіїв.

11.10.2018р.

І
Надовго запізнилася Покрова,
та Україні додає снаги
у синагозі українська мова.
І нація до Томосу готова,
і пазурі ховають вороги.

ІІ
Та хоч убийте, а не розумію
апологетів Мокші. Це ж обман,
що нація розбійників – месія.
Нехай Іса рятує мусульман.
Воістину – немає росіян.
Парафія Гундяя – лиходії,
у владі окопалися злодії,
а недомірок – їхній отаман.
           Де не посій, стирчать одні рогулі.
           Історія суцільне болеро.
           У Лондоні уже набили ґулі:
           еркюлі убивають пуаро,
           двоєголовий кров’янить перо...
           А на вербі не уродили дулі!
           Околиця... окраїна... – зеро...
Але які щасливі посполиті!
Украдені, замучені, убиті,
отруєні, ув’язнені...
           Кати,
           юродиві та олігархи ситі...
           Оце і є «моя-твоя брати»?
А скільки їх іще біля корита!?
І риють, риють свині і кроти,
научені, як партію любити
і йти до заповітної мети.
           Усю Європу атакують боти.
           Америку узято на замок.
           І набирають орбани висо́ти.
           Усвоїли набиті ідіоти
           фашистами написаний урок.
Адольфа копіює Анжеліна.
У Франції новий Наполеон.
Італія чекає Мусоліні.
.......................................................
Але нема Мазепи в Україні
і на Петлюру поки не сезон.
           Лякає урок, що іде Бандера
           та волонтерів чоти і рої...
           Усюди вуха й кігті «есесеру» .
           Освоюють офшори глитаї,
           аж поки не настане інша ера,
           коли очолять націю свої.

ІІІ
У влади появилися заслуги,
приписані за звичаєм собі.
Ось-ось, – пугу – почуємо із лугу.
Заворушились каїни і слуги
і Михаїл чекає на горбі.
.........................................................
          Міхо і Надя, – чао бумбардія...
          На черзі і сєнцови, і клихи...
У мафії поїхали дахи,
а у народу жевріє надія –
маленька Юля... і велика мрія...
           І надувають щоки як міхи
           у ГеПеУ.
           Гібридна єйфорія!
           Не вистачає операцій «ы»
           під «омофором» сильної руки.
Але не ясно ще, куди повіє...
І не покриє мантія Марії
накоєні злодіями гріхи.
          
10.2018

Любов – це кров, що циркулює
поміж відкритими серцями,
ласкавий відблиск сонця у її очах,
безмежно ніжний погляд, що між нами,
несказані слова в моїх устах.

Кружляють в площині одній любов й краса,
пісні веселі і сумні відчутні водночас,
їх музика на все життя в наших тілах,
і вдень, і уночі, і повсякчас.

Один лиш раз в житті торкнулися руками,
так випадково і бентежно, мов електрострум
а на душі у мене все затамувалось,
що переможе: радість або сум?

Як телефон вібрує вічність, що як мить
прожив без тебе в рамках самоти.
І до постійних обертань у натовпах людей,
серед облич чужих – я звик:
"а випадково не впізнаю (твоїх очей)?!", –
або ж: "Не ти! Не та!" чи "Інша ти?",
та всередині обриваю крик.

Тож не чекай мене сьогодні, мамо –
я вирушаю до коханої з квітками.
Цей подих ранньої весни –
миттєвий шанс моїй душі.
2018

 
& тебе прихопить осінь ізненацька
чи в окопах чи по манівцях
що учора ніби обіцяв
відсьогодні закружляє танці

& хоча би ані зиску ні звитяг
всеодно чи світу не піддався
з-поза сонячних електростанцій
над поля сяйливий зійде злак

& зі своїм альтер еґо санчо панса
твій гідальґо не полишить шлях
й вітряки понині у правах

понад листя одлітає птаство
& яса небес — а так

журба





 

Ночіє швидко і невпинно,
Без шумовиння і вогнів, –
Мій час, лякливо й безпричинно,
Спинився, став і занімів.
Пітьма і тиша близько й далі
Від зору й слуху, і думок,
Хоч серце досі повне шалу,
Як незабутніх днів вінок.
Але ночіє і стихає
Святковий шурхіт сторінок, –
Чи наближаюся до раю,
Чи ще роблю від раю крок?..
10.10.18

Мені відомі два достовірні
способи захопити планету Земля.
Першим є Я — здати всю зброю,
скасувати кордони,
розбити дороги,
обрушити ферми на всіх мостах.
І, забившись в маленький хутір,
посеред лісу й болота,
карбувати любов як нову монету.

Другим є Ти — збудувати гармати,
грабувати багатих, ділити на всіх.
Зривати агітки й плакати,
малювати свої.
Вирвеш серце гранітовій статуї
посеред найбільшого з міст
і любов сама потече рікою.

Мені відомі два достовірні
способи захопити планету Земля
І хай це буду не Я,
мені не вистачає наснаги
і хай це будеш не Ти,
у тебе її забагато.

2017

Хтось у житті - наче вихор, по полю колосся мне,
Ще хтось - статечний і гордий, мов римська статуя.
Я ж - як вода: освіжилися мною - нема мене;
Випили, вмилися, вилили - більш не згадують.

Я би хотіла лишитись із ними - дощем бодай,
Тільки не смію тривожити тишу окликом.
Я як вода, як холодна, осіння, жива вода,
Та, до якої приходять з очима мокрими.


24.09.2018

***авангардна еротика, авторські знахідки***

Може то знаки руніч...-
Ні?... У очах мерехтить...
Боже, яка була ніч!..
Ніби суничні світи,

Ні?... На!.. На тебе я ліг
Сумнівом догми?.. Чи як?
ТІпалась неподалік
Гордість дівоча твоя,

Що поцілунком la France
Подарувала мені
Тілодуховний альянс.
Дзеркалом ніч у вікні

Намалювала олі-
Єю еротики жанр
Сюром картини Далі.
Нам у обіймах лежать

Стомлено-схрещених рук,
Вкладених в пазли сучас...-
Ні!.. Я собі заберу
Медосуницевий час,

Що у тілеснім сплетін...-
Ні!.. У духовнім єднан...-
Ні!.. ...-"Відімкнувся" я, блін!..
Нащо так стомлювать?.. На?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118101007260

«Поки ти отут стовбичиш,
Твій господар стільки випив,
Що скотився вже під лаву», –
Так орел коневі правив.
«Якщо так, то зо два тижні,
Буду я стоять, мов злидень».
«То ж часу, друже, не гаймо,
Та давай-но позмагаймось!»
«Од могили до могили,
Де й діди його спочили,
Сімсот верстов ще й чотири.
Хто домчить туди скоріш,
Той у серце всадить ніж».
Кінь біжить, аж вітер свище,
А орел все вище й вище.
Кінь примчав увесь у піні
І очам своїм не вірить.
І на радощах, що перший,
Копитами землю креше.
Три години вже минає,
Та орла чомусь немає.
Він з’явивсь лиш на четверту.
Білий весь, немов та крейда.
«Де це ти так забарився,
Що настільки опізнився?»
«Не мав сумніву в побіді,
То ж схотів сім’ю одвідать.
Позліталася малеча,
Позалазила на плечі.
Почала й жона благати
Більш сьогодні не літати».
«Гарно ти оповідаєш,
Та умову нашу знаєш...
Ніж у серце не ввітну,
А от крила обітну.
Знатимеш, як закладатись.
Стрибать будеш. Не літати», –
Заіржав кінь хижо-хижо,
Орлу крила відчикрижив. –
Вважав мене за придурка,
То ж сиди тепер, як курка».
Гірко-гірко орел плаче.
Кінь на радощах аж скаче.
«Скачи, скачи, дурню, –
Так орел в печалі дума. –
У погоні й на припоні
Що про волю знають коні?
Чи ж їм змога зрозуміти,
Яка радість свої діти?
То ж зберу останні сили,
Щоб скоріш здолать безкрилля.
І тоді, преглупий коню,
Ти нізащо не здогониш».