Ляже ябко у росу за вікном
Це останнє, яке має гілля.
А буяння осені стає сном,
Обертає обріями життя,
Позолоту подарує дощу,
Що на землю її покидає,
Я сюжети осені бережу,
Магію минулого шукаю.
Завітає на подвір’я зима,
Не лякаюся її холодів,
Запах листя не ховає вона,
Не закриє білизна кольорів.
2019

Горить, як музика на древі,
Краса печальної пори.
Уся в осінньому вогневі
У зблисках сонячної гри.

І так спалахує яскраво,
І так розкішно повиса,
По-королівськи величава
Прощальна осені краса.

Не спочива на ній Природа,
А створює казкові сни.
Неначе жінки літня врода
Востаннє квітне восени.

Востаннє квітне так бурхливо,
В ній стільки радості, тепла.
Немовби щедра літня злива
На землю щастям пролилась.

У ній завзяття ще юначе,
І запал, що не охолов.
У ній немов тебе побачив
І нашу пізнюю любов!

6 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

...А булава – не іграшка, панове.
До неї, кажуть, ще й голова потрібна.
Улесливе, завше напоготові слово
Нераз приводило Вітчизну до руїни.
Та в моді поки що гучні слова,
Та намір якось там в історію пролізти.
А що окрадена Вкраїна вже напівжива,
То це, здається, на останнім місці.

Р.S.
«Чому не йде апостол правди і науки!» -
Дивувавсь Кобзар… Літа відтоді проминули...
Кому ж із тих, хто візьме чесно булаву в руки
Вдасться нарешті подив той залишити в минулім?

А обрій який!-у стилі саке й Кармеліти.
Вже осінь не плаче.В шипшини згорнулася кров.
ПташИна ховає у пір*ї тепло і любов
До літа...

у ранок осінній – смішлива горішина –
горішина – дівчина на виданні –
виходить у ліс – обніматися з тишею –
і тішити чорні закурені пні –

а там уже шум із дощем перемішаний –
а там на гілляччі розходяться шви –
подивиться вгору – ой нене – ой лишенько –
й закине на плечі порожні сакви –

– три ягідки дай на розживу шипшинонько
усе роздала вже – нічого й ніде –
не вернеться літо – і вітер не спиниться –
три ягідки сестро мені до грудей –

три ягідки теплі – а щастя незвідане
а хури чужинські на голих мостах –
три ягідки сонні – дівчина на виданні –
заплутані коси запалі вуста

і дихає хвища залізними дишлами –
гаками кривими небес дістає –
лежить на шляху між грибами принишклими
тоненька горішина – серце моє

2019

Пісня осіння – шедевр скрипаля!
Гама завершилась нотою «Ля»!
«Сі» вже не чутно! Мелодія плаче:
Дощ скаженіє, упевнений мачо!
Декілька днів неймовірної туги:
Боляче стало землі від напруги.
Влада його непомірно жорстока:
Ллє, не моргаючи навіть і оком.

Пісня осіння – шедевр скрипаля!
Тільки надміру залиті поля.
Думи згущаються, линуть невпинно:
Треба чекати погожої днини!
Настрій всілякий присутній в природі:
Досить сльозами вмиватися, годі!
Термін дощу – вгамуватись до ранку!
Сонце чекаємо все ж на світанку!

06.10.2019


© Copyright: Виктория 75, 2019
Свидетельство о публикации №119100604616

Вінок 6. Осінній лицар

1.
Самітницею ставши для людей,
Я шовком тиші залікую рани.
Зіткала осінь золотий вертеп.
Пустилось листя у печальний танець.

Навіщо серце марно дива жде?
Квітучі мрії від журби зав’яли…
Невже вогонь жоржин і хризантем
Кохання не пробудить полум’яне?

Слова пожухли, ніби ковила.
Багряна вічність на папір стікає.
Осінні шати муза одягла,

Янтарні вірші ллє медовим чаєм.
Збираючи уламки неба-скла,
Моя душа сама в собі блукає.

2.
Моя душа сама в собі блукає.
А скрипка вітру виграє мінор.
Біжить у римах світлий сум ручаєм.
Туман малює міражів панно.

У храмі золотого сонцеграю
Прийму причастя медом і вином.
Журливу колискову біль співає,
Заснули всі думки магічним сном.

В повітрі аромат гіркий і пряний,
В осінніх барвах гусне теплий джем.
Вимолюють дощі дуби-шамани.

Невже затихне срібний передзень,
І зорями зацвівши, як востаннє,
Натхнення пустоцвітом опаде?
3.
Натхнення пустоцвітом опаде
На скроні ночі – грозової жриці,
Та ранок, нестаріючий митець,
Надією живою заіскриться.

Тлумачать клени хмар таємний текст.
Колише вітер золоті зірниці.
Крізь браму падолисту навпростець
Самотньо мчить сумний осінній лицар.

Розкину зорі на його путі.
Зболілу душу в тихий рай гукаю.
Лоскоче серце невловима тінь.

Не зцілиться печать його безкрая.
А я не видам почуття святі.
В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

4.
В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.
Катренами у вічність шлях мощу.
Нечутно дивна молодість минає,
Та як її напитись досхочу?

Застигли крила мрій на небокраї.
Пірнає тиша у мотив дощу.
Захмарені світи Пегас долає.
Простила всіх. Коли ж себе прощу?

Дощами бурштину впадуть сонети,
Мов сльози Фаетонових сестер.
Моя любов – завжди табу і вето.

Папір душі щемливий біль затер.
Ця осінь спалахне і кане в Лету,
Журботу притуливши до грудей.

5.
Журботу притуливши до грудей,
Мандрує світом пілігрим осінній.
Ліси, мов стіни чарівних фортець,
Дивують серце золотим видінням.

Душею до небес він припаде,
Дощами розіллє слова-насіння.
Печаллю намальований шедевр
Побачать всі, та мало хто оцінить.

Мій лицарю пера, розвій цю ніч!
Щовірша я все більш тебе втрачаю.
Хоч в маренні сонливому спинись.

Між листям гаснуть квіти молочаю.
Взяли в полон сонети кам’яні.
Я тишу на стіні утрат читаю.

6.
Я тишу на стіні утрат читаю.
Ступлю в минуле, ніби в кропиву.
Душа тече у забуття ручайно
І падає в стихію дощову.

Мелодію повільну осінь грає.
Акорди яблук полягли в траву.
Невже, мій жовтню, і тобі чужа я?
Не гріє це осіннє рандеву…

Світило мрій заходить і багріє.
Залишиться зі мною тет-а-тет
Лиш болісна і ніжна ностальгія.

Склепіння ночі, грізне і круте
Сонети поховає в безнадії –
Життя краси коротке, ніби день.

7.
Життя краси коротке, ніби день.
Вже муза допила багряну чашу.
У пурпурових кронах де-не-де
Тепляться і тремтять медові чари.

Тривожний ворон криком ніч роздер,
Світанок ллється із пустого чану.
Шепоче жовтень осені: «Je T'aime».
Осіння жриця з небом ліс вінчає.

Спочину ненадовго в царстві сну,
Де чарівним стає усе звичайне.
Читає серце чисту дивину.

По карті неба самоту вивчаю,
Та істини життя не осягну.
Дорога досконалості – без краю.

8.
Дорога досконалості – без краю.
З небес душі розлився словопад.
Зрадливий час тонким пером спиняю,
Але в сонетах лиш нудьга тупа.

Покрила кривда світ гидким лишаєм,
Та всі гріхи сховає листопад.
Нестерпно вічність у словах палає
Мільйонами негаснучих лампад.

Та мариться мені осінній вершник
У королівстві зоряних блукань.
І серце так тріпоче, мов уперше.

Кохання – лиш на відстані рядка.
Ніхто цей ніжний біль не перевершить.
Бентежна муза – мій суддя і кат.

9.
Бентежна муза – мій суддя і кат.
У літерах гірчить холодна кава.
Не має берегів печаль-ріка.
Стікають зорі на пожовклі трави.

Душа, немов дрімаючий вулкан.
У ній пекучий біль безжально править.
Моє багатство – лиш любов палка –
Перлина в діамантовій оправі.

Росте вона у дикому раю
Як дерево без імені та сорту.
У капищі оман красі молюсь.

Мого натхнення море стало бродом.
Навіює нудьгу осінній блюз.
На мрії вже чекають ешафоти.

10.
На мрії вже чекають ешафоти.
Невчасно це кохання зацвіло.
Зоря надій за обрій літ заходить,
І тужні думи борознять чоло.

Та світлий день дрімає ще на сході,
Хоча здається – півжиття пройшло.
Розбила серце муза, і відтоді
Шукаю я загиблий Вавилон.

Під віршами і снами стерлись дати.
Та мушу йти вперед без нарікань,
Бо той, хто повз, навчиться ще літати!

Душа блукає по крутих стежках,
Самотньо грає золоті сонати –
Не кинуть люди навіть мідяка.

11.
Не кинуть люди навіть мідяка
За музику журливої безтями.
Залишить дивний вітер-музикант
На лаві скрипку, а на серці – шрами.

Як утекти з римованих шукань,
Прорвати до зірок безсилля браму?
У сповідях дощу мене шукай.
Я – щастя тінь, а ти – ілюзій бранець.

Заграй, маестро, самоту на біс,
Відчуй мого пера найтонший порух.
Присвячую осінній бал тобі.

Коханню віддаю останній подих.
Із долею піду в нерівний бій
За ці жертовні, вистраждані оди.

12.
За ці жертовні, вистраждані оди
Мені хоч погляд, музо, подаруй.
Стихіє, не лишай мене за бортом,
Не рви в душі щемливо-дивних струн.

Багряний храм дощем освятить жовтень.
У кошик рим гіркі плоди зберу.
Прикрасить осінь золоту господу –
Складе палітру із таємних рун.

В архів оман пливуть сумні легенди.
Перо у мріях загубив казкар.
Розтане у туманах Андромеди

Ілюзія осіння і терпка.
Поезія п’янить отруйним медом –
Торкнула серце чарівна рука!

13.
Торкнула серце чарівна рука.
Я буду в небо, мов Ікар, летіти.
Бреде душа в лахмітті жебрака
І розбрелись по світі вірші-діти.

Папір – у ляпках, пам’ять – у дірках.
Снується дух затоптаного цвіту.
У віршах із тернового вінка
Натхнення досягне свого зеніту.

Пишу на листі сповіді-псалми.
Зректися музи не дозволить гордість.
Солодкі сльози і гіркотний сміх

В сонетах, ніби рани невигойні.
Лиш сумніви приносить вітер змін.
Повік мені за міражі боротись!

14.
Повік мені за міражі боротись,
П’ючи нектар болючих одкровень.
Шукаючи джерела живородні,
Морями дивних снів душа пливе.

Скликає осінь потаємний орден,
Заковує у сплячку все живе.
Думки дерев сріблить холодний родій.
Вітрами вдалині зима реве.

Осіння королева скине маску.
Її волосся, пишне і руде,
Підпалить пожовтілі згортки часу,

Мости хмільних ілюзій розведе.
І знов сумна любов помчить з Пегасом,
Самітницею ставши для людей.

МАГІСТРАЛ

Самітницею ставши для людей,
Моя душа сама в собі блукає.
Натхнення пустоцвітом опаде,
В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

Журботу притуливши до грудей,
Я тишу на стіні утрат читаю.
Життя краси коротке, ніби день,
Дорога досконалості – без краю.

Бентежна муза – мій суддя і кат.
На мрії вже чекають ешафоти.
Не кинуть люди навіть мідяка

За ці жертовні, вистраждані оди.
Торкнула серце чарівна рука –
Повік мені за міражі боротись.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

осінній вірш прямує в ностальгію
багаття палить в себе на шляху
згрібає жар над ним долоні гріє
латає днини – мокру і суху

осінній вірш з картин старих салонів
списав обличчя сонця і сльоти
в яких душа тривожиться й холоне
в яких також обпалені долоні
від самоти

Щолі́та літа́ пролітали.
Розвої вулканів згасали.
Космічний пристріт.
Старішає світ.
От-от – і мине неоліт.

Не вічна Людина й амбітна.
Підкрався маразм непомітно.
Їй на́слано смерть.
Земля вже не твердь.
Життя відбулось на чверть.

Загинули всі астрофоби.
Лишилися тільки мікроби.
Єдин Святий Дух –
душ вічний пастух –
спрямовує Розуму Рух!

8 листопада 2005 р., Богдани

А вітер плакав дощиком холодним,
На плечі вулиць падав і на трави.
Із глибини небесної безодні
Лилися сльози хмар в густі отави.

Скрипач завзятий, бо на водних струнах
Він грав свою мелодію осінню,
І малював дощем священні руни
Заради миру, від війни спасіння.

Щоби Дажбог, а з ним і матір Лада,
Синів уберегли від злої кулі…
І щоб нарешті помінялась влада,
А ця війна залишилась в минулім.

І
Начало є, то і фінал буває,
хоч іноді й повторюється знов
очарування, що не проминає,
і є лише надія на любов.

І не одне її іще шукає,
і не жаліє ніг і підошов,
аби за нею – парією раю,
як і Адам за Євою ішов.

Але нема: едему у пустелі,
оази щастя, літепла купелі,
води живої у сухій ріці.

Так і йдемо за нею однією
та за обітованою землею,
аби не оминути манівці.

ІІ
Вона усяка, ліва і ніяка –
і течія у вирі на ріці,
і яблуко спокуси у руці.
Посіяну зорею зодіаку,
очікуємо зернятами маку,
але їмо зело і корінці.

Навіяна як сон, вона щезає,
обманута, на віру уповає,
заручена – єднає береги,
найкраща залишається у серці,
нічийна добувається у герці,
одна-єдина додає снаги.

Омріяна, коли її немає,
жадана, поки сили вистачає,
найгарячіша – як яріє кров,
доведена у відчаї до краю
тієї муки, що переживає,
і потрясає душу до основ.

Але буває, що і ця не перша,
і до вельону русу косу чеше,
та вірує до самого кінця –
а може ще розвіються печалі
і на останній лінії спіралі
навіки об’єднаються серця.

ІІІ
😍 тоді являється любов’ю,
коли у ній осяяні обоє
і їх оберігає ...таїна.

Коли душа на березі одна,
її луною чути за рікою,..
...........................................
О, як чарує осінню весна!

10/19

Летить над містом дощ намистом.
О, довгождана літня мить!
І ця мелодія сріблиста
Здається від жари – кипить.
Волає дама гонористо:
«Куди поділася блакить?»
Над містом дощ летить намистом
І що йому те хіть-не-хіть…
19.08.19р.

...День ніч породив, відколи
Росою омиті, кволі,
До виснаження і болю
Кохаємося з тобою...
...тихенько, неначе котик,
До милої незворотньо
Підкралася хтива втома...
...і після цього Содому,
Що ми учинили нині,
На мари нічній перині,
Що скроєна зі тканини,
Де зорі, немов перлини,
Оголенобілотіла
Пташиною сну злетіла
Над полем розцвітотліну...
...і я за тобою лину
В таємне, мов лоно, небо,
У сні двоєднання, себе
З тобою не роз"єднавши...
...і вирію двері навстіж
Розчинені, і дорога
Зірковослизька й волога
(бо зорі також самі ми
Небесної пантоміми)
Веде нас у вилив щастя...
...дрімота збіга у час цей
На сонні поля конвалій,
Які ми тілами м"яли,
Допоки поснули й голі,
Роз"єднані із вагою,
Та з"єднані з тілом тіло,
У небо нічне злетіли...
...як місяць шатро розкине
У вічності часоплину,
З небес зорепадом ночі
Злітаю у сни дівочі...
...в обійми мої прийшла ти,
Розпуслива і крилата,
У сон, що зоветься раєм...
...і дОсвіта ми літаєм...

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119100600377

Ніч укриває балдахіном,
розшитим маревом зірок,
вогонь згасає у каміні,
планиди зведено курок…

Чекає нас невтішне завтра,
хіба цього хотіли ми?
Лунає знов, немовби мантра,
що від суми та від тюрми…

Дивлюсь в майбутнє України,
в густий, як молоко, туман.
Зуміли ми пройти руїну.
Чи вдасться нам здолать обман?!.

Крізь прохолоду хмаровиння – просинь
До врунистих смарагдових отав.
Мов крадучись, тихенько входить осінь,
Каштани залишає поміж трав.

Із горобини одягла намисто,
Калиною доспілою горить.
У золоті весь ліс і поле, й місто,
І золота у долі тиха мить.

Відійде у минуле все зелене,
За осінню завіями – зима.
Чекатимуть весни тополі, клени,
Здивуєшся,що року вже нема.

Подивишся на себе ніби збоку,
Оглянешся із подивом назад.
В минуле вже не зробиш і півкроку,
Тож повертайся в свій осінній сад.
19.09.19

я тебе у собі носила
я була тобі більше як жінкою
я була тобі місцем сили
цілим світом не половинкою
я була тобі шторму подихом
і шаленої бурі безумом
мого віддані серця порухи
і бальзамом були і лезом
я була так доросло-юною
коли душу твою зворохобила
я була тими віщими рунами
котрі долю тобі оздобили
відвесніло... літа у колоссі
вітер зіллям дозрілим колише
я твоя сивина у волоссі
непокірна свавільна не втишена...
2019

Забудуть волхви закут твій.
Зорина не розціпить вій.
Хіба осиплий вітровій
навіє доста мар.
Ти скинеш тінь і втому з пліч,
свічу задмеш, бо довга ніч,
і далі більше днів, чим свіч
вістує календар.

Це смуток? Далебі, осмут
переспівами не псують.
Мотив бувалий тут, як тут.
Нехай триває він.
Лунає хай і в смертну мить,
і уст удячністю бринить
понуці ока мимохіть
яснити далечінь.

І в стелю втупитись не гріх,
у ній – ні маячні панчіх
пустих – ані скупих утіх
підстарку, ні покар.
І пізно вірити дивам.
І не пеняють небесам
без зір, ясуючи, що сам
– чистосердечний дар.


---------------------

Не знає ніхто за таємні хороми,
Де осінь морозилась декілька днів.
А світ поетичний, не знаючи втоми,
Про бабине літо в цей час гомонів.

Тепла нестійкого щорічні приходи
Зривають окови мирського буття.
Оголює ця забаганка Природи
Приховані марення та почуття.

Вона викликає душевний неспокій
Сумними фіналами творчих потуг,
І тим, що за вірші у битві жорстокій
Проходить по нервах, неначе терпуг.

Морів поетичних азартні пірати,
Облишмо чіпати природний процес -
І зможемо нерви в порядку тримати.
Не маємо сили? Прохаймо в небес.

Вони відгукнуться наступним сезоном,
Який заморозить або й віджене
Бажання нескромні та викличе сором.
Ось я попросив - і почули мене.

Запахло гірко
палим листом.
Туман сіріє млисто-млисто
І вогко горнеться
у просинь...
Це дійсно осінь.
Справжня осінь.


Багрянець гра
Й згаса в черлене.
Мовчать дуби. І стихли клени.
Крізь пісню жовту скиглить крона.
Все легший ліс.
Все більше чорний.


І сипле сипле
в ноги димом
густим, опалим
жовтим
стиглим...
І шелестить, і тонко,
тихо
свою останню пісню
диха.


Десь є вже сніг. І спокій.
Інший.
А доти ще - це сонце
Й вірші.
Крізь тишу втомлену й тремтливу
Ця осінь з нами
йде у зиму...

04.10.19

Не йди туди. Там море спить,
Погідне мукою своєю.
Хай на камінні сохне сіть,
Хай випинається, як віть,
Отруйне дихання Медеї.

Встає у темну каламуть.
І за собою манить, манить.
Іде срібляста, ніби ртуть,
І з кожного сліда ростуть
Прозорі водяні тюльпани.

Ледь-ледь ворушаться човни.
Переповиті сонним змієм,
Зітхають коси з мілини…
Благають віщої луни
Сльозою випалені вії.

2019

Не зуздрився, як Сталіна і Арафата пережив,
Не кажучи уже про Леніна та Гітлера.
До віку Черчілля хотілося б додризать
Із дозою помірною Perlino.
Та щоб в життєву мою шпарку
Як і раніше, заглядали вірші.
Байдуже – римовані а чи верлібрні.

Р.S.
Ніхто себе не зна так досконало, як він сам.
Тож і не варт чекати побажань торішніх.
Будучину я почасти передовірю Небесам,
І сам до чого прагну долучуся ліпше.

Розділ 2. Печальні декорації

Вінок 5. Падіння ідола

1.
Підкорює душа круті висоти,
За тінню музи у захмар’я мчить.
Та мріям відчай обірвав польоти.
Від серця загубилися ключі.

А шлях до зір тернистий і самотний,
Нектар поезій каяттям гірчить.
Та манить розум у хмільну безодню
Натхнення зоребуйна глибочінь.

Хоч виграні з одвічністю всі битви,
Та програна із долею війна.
Ілюзія, що замість сонця світить,

Для мене найсвятіша дивина.
Я, зоряним дурманом оповита,
Зреклася назавжди земних принад.

2.
Зреклася назавжди земних принад
Я, в пошуках небесного полону.
Натхнення – лиш облудна пелена,
І амфора моїх спокут – бездонна.

Куди поділась пісня чарівна,
Що полонила душу безборонну?
Наситившись оманою сповна,
Караюсь неіснуючим законом.

Парнас холодна тиша обняла.
А серце закрутила зла негода.
Летить у ніч мого жалю стріла.

В долинах мрій упав туман гіркотний.
Чорніє слів і снів магічний сплав.
Митець-Сізіф під гору камінь котить…

3.
Митець-Сізіф під гору камінь котить,
Та не діжде лаврового вінця.
Поблідне від байдужості народу
Цей подвиг без початку і кінця.

Спустились вірші на низькі частоти,
А біль нестерпний до небес досяг.
Навіщо, музо, додаєш турботи –
Ведеш у рай, та все по манівцях?

Читаю у космічному палаці
Поему із даремних заклинань.
Просипався магічний шлях крізь пальці.

Вгорі – печаль, внизу – трясовина.
Скривився час губами злих паяців.
Вершина – потойбічна таїна.

4.
Вершина – потойбічна таїна.
Та впав мій ідол. Не молюсь. Не вірю.
Вкриває небо туга-сивина.
Кохання відпущу в холодній вирій.

Я мліла від отруйного вина,
Об камінь-відчай обламала мрії.
Нехай міняє муза імена,
Величний бог – тепер лиш спогад сірий.

У серці храм занедбаний стоїть.
Затихли звуки неземних рапсодій.
А молитви – лиш відгук лихоліть.

Хоч серце остудив холодний протяг,
Сонети шепочу богині вслід.
Життя поета – дивина природи…

5.
Життя поета – дивина природи.
Служіння музі – незбагненний культ.
Борюся на невидимому фронті,
Причащена гірким вином спокут.

Для мене в Елізей немає входу.
В сонети уплела пітьму п’янку.
Усі пориви серця благородні
Вмістились на осінньому листку.

Кохання відтиск із душі не стерти.
Я – голосу твого німа луна,
Красо-богине! Спалахни безсмертям!

В очах твоїх магічна глибина.
Буяє у мені вінок Евтерпи,
Мов древо правди і гріховних знань.

6.
Мов древо правди і гріховних знань,
Поезія небесна й таємнича.
А муза, ейфорійна і сумна,
Веде моїх думок тривожне віче.

Прошу, мовчи. Хай гусне тишина.
Підпалює папір гарячий відчай.
В ілюзій-віршів дорога ціна,
А фальш хитку надію покалічить.

Розбився ідол. Вилилася ртуть.
Квадрати чорні – на усіх полотнах.
В душі вітри приреченості дмуть.

Та біль в обіймах неземних мелодій
Та в марені незвіданих облуд
Цвіте натхненням і красою родить.

7.
Цвіте натхненням і красою родить
Мій сад поезій. Глянь-но, зупинись!
Розбий ланцюг моїх годин марнотних!
Над раєм відчай, мов імла, навис…

Та ні, не пожалієш ні на йоту.
Любов у серці, мов іржавий спис.
На озері душі – брудні розводи,
А очі осліпив фальшивий блиск.

Моїм коханням бавитися досить!
Втекла б із моря слів – нема човна.
Блукають вірші світом голі й босі.

В болоті цих облуд немає дна.
Та римами гримлять любовні грози,
Хоч болем буде страчена весна.

8.
Хоч болем буде страчена весна,
Я не забуду ті натхненні ночі.
До ранку солов’їний спів лунав,
Та болісну розлуку він пророчив.

Жалі скликає сум – сліпий дзвонар,
Мелодію забув мій птах співочий.
Між нами – невідомості стіна.
На вістрі каяття душа тріпоче.

Розтав міраж. Невже усе дарма?
Зів’яла в серці полум’яна ружа.
Палкої мрії збліднув діамант.

Блищать уламки-зорі у калюжах.
Я вільна, та пристанища нема.
За що мене дражнила, хитра музо?

9.
За що мене дражнила хитра музо?
А, може, ти – моє первинне «я»?
Фантомом залишися, милий друже.
Ніколи не назву твоє ім’я!

Злий генію, навіщо мучиш душу?
Повзе між рим спокусниця-змія.
Фатальної угоди не порушу.
В люстерці долі тільки тінь моя.

Чумацький Шлях завів мене у прірву.
Життя бентежне затягла нетеч.
Із серця двійника свого не вирву.

Коли ж полуда із очей спаде?
Мені богиня за любов безмірну
Дала вінок із чорних орхідей.

10.
Дала вінок із чорних орхідей –
Кохання муза повела на страту.
Душа, мов самовідданий адепт,
Незвіданим приречена страждати.

Із безлічі моїх невдалих втеч
Будуються нові сонети-грати.
Стрілу Амур замінить на картеч,
Приреченням не втомиться стріляти.

У щастя не перейдена межа.
Смиренно я прийму твою байдужість.
Не вип’ю із небесного Ковша.

Натхненням не шумить казкова мушля.
Любов у римах полягла. Прощай!
Не лаври, а печаль прийняти мушу.

11.
Не лаври, а печаль прийняти мушу.
В тумані загубився мій причал.
Нехай образа всі зірки обтрусить
У відчаю мого дірявий чан.

Цілунки змія – на душі укуси,
Мов рани від іржавого меча.
В рукописах облуд Евтерпа тужить.
Варю із віршів полиновий чай.

Забуду. Але час – поганий лікар.
Блищить жага зіницями пантер.
Тебе кохала до гіркого крику.

Разом же у безодню упадем!
Любов тепер незаймана і дика.
Вона живе усюди і ніде.

12.
Вона живе усюди і ніде –
Мелодія тужлива і ласкава.
Печаль же – то найкраща з поетес,
Шедеврами душі кохання славить.

У літери скує палкий рондель
Цих почуттів довершені октави.
Та тягнеться хмільних оман кортеж
На феєрично-болісну виставу.

Моє натхнення до кінця допий!
Розбите серце протиріччя душать.
Бо горда муза – істукан сліпий.

Пегас блукає на пожовклім лузі.
Палац бажань розсипався, мов пил.
Моя любов – святиня і спокуса.

13.
Моя любов – святиня і спокуса.
Я вип’ю сни сухого джерела.
Бо дар від музи – то важка обуза.
Для вічної путі земля мала…

Мереживо душі пітьма спаплюжить,
І сумнівів моїх в’язка смола
Прорве у небеса незримі шлюзи.
Злетить Пегас у вічність без сідла.

Парнас – моя твердиня і столиця –
Гріхом і бур’янами поросте.
Життя, немов порожня шахівниця,

Де замість шахів – сотні вічних тез.
Міняю ніжність на холодну крицю,
Самітницею ставши для людей.

14.
Самітницею ставши для людей,
Блукаю в лабіринтах задзеркалля.
Чому ти, наймиліше із сердець,
Уже не діамант, а просто камінь?

Шляхом облудним в забуття ідеш,
Та нам обом не вимолити карми –
Краси-чаклунки ми палка фортель.
Нам папороть її повік шукати.

Цілує вічність болісним тавром.
Висока мрія смутком рани солить.
У віршах муза розкладе таро.

Гарячий смак жаги – печаль і солод.
Хоч відчай множить долю на зеро,
Підкорює душа круті висоти!

МАГІСТРАЛ

Підкорює душа круті висоти,
Зреклася назавжди земних принад.
Митець-Сізіф під гору камінь котить.
Вершина – потойбічна таїна.

Життя поета – дивина природи,
Мов древо правди і гріховних знань.
Цвіте натхненням і красою родить,
Хоч болем буде страчена весна.

За що мене дражнила, хитра музо,
Дала вінок із чорних орхідей? –
Не лаври, а печаль прийняти мушу.

Вона живе усюди і ніде –
Моя любов – святиня і спокуса,
Самітницею ставши для людей.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Втомилась мовчати
між зраджених Трой…

Не плачу. Готуюсь до прощі.
За все заплачу: мій ліричний герой
загинув у слово-трощі*.

Прощення нема. І надії нема.
Жорстокі рядки – мов стріли.
Я знаю, що вбила його сама.

…О, як я цього
не хотіла!

04.10.2019

Олександрі Кірій

Іще мій сад стоїть зелений досі,
Як молодий, немов моя душа.
Хоча в життя прийшла несміло осінь,
Але жовтіє листя неспіша.

Я відчуваю молодості крила
В своїх думках аж до небес лечу.
І лиш недавно у собі відкрила -
Не страшно льон змінити на парчу.

І жити так, немов твої світанки
Попереду і хвиля в ноги б’є.
І зняті з серця зради всі кайданки,
А просто щастя ще у долі є.

Антонівкою сад пропах, а віти
Схиляються донизу, до землі.
І сонечко мені ласкаво світить-
Попереду ще в ирій журавлі.
04.10.19

Г. С…
Утікаючи помалу
Від самотності нуди, –
Не помітили, як стали
Нерозлучними завжди.
Поєднала добра сила
Осамотнені життя
І неждано воскресила
В душах згаслі почуття…
03.10.19

Вдихає серпень яблуневий спас.
Плоди налиті сонячним промінням
Вже осінь і на часі, і не час
Схиляти літу стомлені коліна.

Та скоро павутина полетить.
Росою вп’ється висохла долина.
Ти серцем відчуваєш: це та мить,
Яка волає: «Не спіши, людино!»
19.08.19р.

Життя без любої – пустишка,
Буття зів`ялі комиші.
Це - над життям самим насмішка,
Як оболонка – без душі.

Живий, та в царстві мов Аїда
Ти животієш, не живеш.
Богиня мстива Немезида
Провчила карою без меж.

Постала ніч навкруг полярна,
Укривши ковдрою журби.
І сподіватися вже марно
На неба колір голубий.

І настрій липне цей так в`язко,
Немов у бурі сніговій
Життя розвіялася казка,
Як попіл втрачених надій.

4 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Жабки польку танцювали
на болоті вранці –
все по купинах стрибали
у веселім в танці.
Ще водили хороводи
на густім лататті,
а затим скакали в воду
у зелених платтях.

Як на зло в той час над плесом
пролітав лелека.
Танцівниць між комишами
вгледів іздалека
й пообідати зібрався
дельтаплан дзьобатий.
Довелося танцюристкам
стрімголов тікати!

Великий жовтий махаон помер.
Він народив подібного до себе.

На павутинці обертається крило –
чудне́ знаме́но бабиного літа.

Де паузи – там вітер і роки,
і ти з зими.

Але не пам’ятаю…
У нього вусики були рожеві?


9 січня 1996 р., Київ

Не відпускала літо тепле,
отямилась, як вітром здуло.
В пустій альтанці серце терпне,
збирає небозвід баули

свинцевих хмар в далекі мандри,
(борвію стогін крізь беруші).
На срібній таці у веранді
гниють сливки, медові груші.

На призьбі осені клубочком
вмостилася туману кішка,
а за печаллю недалечко
гірка сльоза тримає віжки.
  
Ось-ось впаде на груди ночі,
нема з ким тугу розділити.
Душа самотня кровоточить,
окрай розбитого корита.
2019р

Золото, золото, золото
Жіночих щасливих літ,
А серденько б"ється молодо,
Веселковим здається світ.

Радості, радості, радості
Радості сонце сія,
Ніколи не буде заздрості,
Надійним причалом - сім"я.

Здоров"я, здоров"я, здоров"я,
Здоров"ячко б"є джерелом,
Лагідно тебе огорне
Нехай кохання крило.

У ніжності, ніжності, ніжності
Хвилях купайся завжди.
Вірності, вроди й чарівності,
З роси тобі, жінко й з води!

2015 р.

На ґлузді луснула броня,
Регоче істина горбата:
На суку рохкає щеня,
Бо виросло між поросяток.

Корито з січкою - общак,
А дім - не буда, з грязі вирва.
А брат-цюцько тремтить в кущах,
Не розуміє - що за диво!

Сусіда в мене чорт зна що,
Ординське ґелґотіння - рідне.
У хаті із наганом Щорс,
А"щі пад водочку"- обідня.

З динаміка один шансон,
Блатняцький хіт прасує вуха.
Це - Україна, а не сон,
Такий мутантик - кожен другий...

Я справедливий, не лихий,
Сумної дійсності свічадо:
Хахли не друзі - вороги,,
Кацапомовні потерчата.

02.10.2019 р.

«Дзвінок»* напився місячного сяйва.
До колосочка зібрані жнива.
Полеміка вітрів уже не зайва,
Де дихання осіннє ожива.

Холодні роси остудили рі́ки.
Під оранку готуються лани.
Серпневі ночі – незбагненні ліки –
Зціляють душі та серця вони.
06.08.19р.

Г. С…
Осінній день притишено-прозорий,
Пропахлий димом, у сльозинках рос
Постав покірно й близько перед зором,
Неначе в сні сповільненому хтось
Мені близький, ласкавий, сіроокий
Відкривсь очам в оголеній красі
І щастя час посіяв ненароком,
І стишив болі, і тривоги всі.
Осінній день без крихти прохолоди,
Нудоти мжички і зітхань вітрів, –
Незрушно став натхненню на догоду
І спонукав до родива цих слів.
02.10.19

На луги і гаї, і садами оточені села
осідають тумани і тане омана очей.
Перелітні птахи навівають думки невеселі,
що і ми летимо за межу неозорих алей.

За каймою ріки течією уявного Стіксу
виринають Харонові утлі вербові човни.
Пеленою імли накидає вечірню завісу
на палітру печалі яса, що мине до весни.

Із корони беріз осипається золото листя,
майорять ясени, багряніє на в’язі чалма.
Затихають рої. Їм у келії шавлія сниться
і байдуже, що осінь уже атакує зима.

І мені житіє пророкує своє алілуя.
Посивіли літа, і зозуля уже не кує,
і симпатія є, а душа не за нею сумує,
а за тінню тієї, що й досі тенета снує.

Покотило до неї – до ирію дідове літо.
І не знаю, за що я цю пору печалі люблю
і навіщо синиця такому як я журавлю.

У поезії дня домінує осінній епітет
і усім все одно, що малює уява піїта –
чи етюди жури, чи пейзажі німого жалю.

10/19

Біжить у далеч вогкувата
Дорога берегом ріки.
Воложать звично шерхлі п’яти
Роси холодні крапельки.
Сюркочуть коники й скрегочуть
Сороки гучно десь отам
Обабіч вигнутих узбочин,
Межи травою і гіллям.
Спішу невпинно на світанні
Так, як донині не хотів
Спинить хоч трохи невблаганність
Жорстоку знищень часом днів.
В обличчя сонця теплий подих,
У спину – поштовх вітерця, –
І вже киплять бурхливо води
Ріки гойдаючи плавця…
01.10.19

Бунтар я, браття. Змалку не такий
Як треба. Бачу зло під глянцем.
Ти ж - поважай сваволю глупаків,
Які обрали королем паяца.

Земельку скупить по шматках кагал,
Війна з Донбасу потече в столицю.
А ти дивись "Сватів" під га-га-га,
Роби масаж із Камасутри жінці.

Панує зрада? Тю! Лягай під шпунт
І пий вино. Навіщо слухать воплі?
А делегати миру покладуть
Вінки пошани Гіві й Моторолі.

Не змиє наш народець рабства штамп,
Не знає сам - чого насправді хоче.
Тож буде знову правити кацап,
Трубою з газом тицяючи в очі.

Циркач країну ріже без ножа,
Тікаю в пекло. Руки в ноги й ходу.
А ти лишайсь й бездумно поважай
Ганебний вибір власного народу.

02.10.2019 р.

Не думай і ні в кого не питай,
Скільки тобі ще жить судилось.
День кожний ненаситно поглинай,
Байдуже при силі чи безсилий.
Якщо є що робить
(Ну, там майструвать, творити музику чи мудрувать над віршем...),
А часу, на превеликий жаль,- так обмаль,
Не переймайся!
Вважай, що ти закроєний на сто чи й більше.

Рве душу розпука, мов лютий пітбуль.
Хитається світ… пливе…
А той, хто помножив мене на нуль,
Спокійно собі живе.

Планує маршрут, обирає меню,
Чекає «зеро» від круп’є.
І в скверику, десь на якімсь авеню,
Улюблену каву п’є.

Ошукує долю, шукає тепла –
Ні сумнівів, ні провин!
…Нічого не взяв (я ж – усе віддала)
І досі – для мене Один.

02.10.2019

Зима на дзьобі. Чи на носі...
Калюжі в скалочках слюди.
А на крилі дрімає осінь,
Накрилась листячком рудим.

Ми вже стрічались. Гріє спомин
Про ніч, проведену в саду...
На плечі їй багряна повінь
Лягала розсипами дум.

Мороз ранкового цілунку
Цю ніч ударив, як батіг.
А я тримав її за руку
Й просив - погрітись відпусти!

О, нащо часу скільки згаяв!
Ще день - і сніг все б забілив!
...підняв у небо власну зграю
Прощальним вигуком "курли".

01.10.2019 р.

Думками зміліли, усохли душею.
Немає до світла дороги Енею.

Хай щастя потрухне, розсиплеться прах,
Неправда скресає на ваших устах.

Ти навіть не зміг дорости до плебея!
Байстрюче зачаття Москви й Мавзолею.

І плоть дожираєш, і душу, і дух.
Боїшся північний щоб вітер не вщух!
22.07.19р.

Вода сахається води,
Марніють яблука і кола,
Коли із арфою Еола
Виходить місяць молодий.

Якщо зустріне на путі –
Віддасть лише наполовину…
Його імен, гірких, мов хіна,
Не вимовляй на самоті.

А краще утікай мерщій –
Бо вже налиті соком грона.
Вже розправляє охорона
Багряні пружки на плащі…

2019

*андеграунд, сюр*

Надломився глиняний колОс
КОлосом, що зріс у безнадії.
Побудови мрій не відбулось,
То колОси й недостойні мрії.
І летять до вирію птахи
Хоч були росли у світі сЕму,
Бо аматор відпуску гріхів
Замість цього вивів теорему,
Як їх безкоштовно здобувать,
Приховавши у колОсі тому.
Алма матер (чи, коротше, "мать...")
На шляху з Гомори до Содому
Загубила свій дороговказ
І долає заходом до сходу
Апокаліптичний перелаз,
Догодивши гидкості угоди.

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119100106774

казали що літо гуло то мабуть було
ходило казали і містом і за село
сиділо на мурі зривало грушки в садку
і писок у літа всміхався увесь в медку
а потім хтось плакав і кликав у сад швидку

швидка рудокоса примчала «уві-уві»
з порожнім гніздом ластів’ячим на голові
вдягнувши в сорочку-гамівку із омели
два лиси на ношах когось там кудись несли
під бій барабана й короткі шкребки мітли

годинник на ратуші чув це із перших вуст
казали це літо утративши раптом глузд
зробивши рогатку з іржавих погнутих вил
напало на грушку а потім на диких бджіл
а потім з гілляки упало нараз на діл

тепер у садку влаштували про всяк шпиталь
і носять на ношах за мури журу й печаль
давно там і не чути ні сміху ані пісень
руді санітари у щасті ж ані телень –
програли у карти все листя з дерев і день

а осінь як осінь і далі руда як пес
чекає відпустки і манну святу з небес
підмахує звіти крапає листи у МОЗ
ганяє від бутля з грушками обридлих ос
і мріє зустріти баристу з країни ОЗ

отак і живем і солому й сінце жуєм
з екранів квартал бла-бла-бла й Мустафа Наєм
учора і нині при яслах воли ревуть
і знову за на землю дощі та хлющі ідуть
куди ж вони літо і доки така фігня?
казали що завтра
казали мабуть брехня

2019

Вінок 4. Душа у клітці рим

1.
Окрилена жага палких ідей
Мене втягнула в чарівні тенета.
А нині навіть застарів модерн,
Та я блукаю у тісних сонетах.

Тасую почуття усіх мастей.
У сни вплітаю неземні сюжети.
Натомлене крило Пегас простер
Над золотою кліткою поета.

Капризна муза б’є слова-кришталь.
Набридла їй моїх вінків палітра.
Кую зі слів магічну пектораль.

Моя богиня в серці терном квітне,
Вогнем гартує душу, ніби сталь,
Здіймає всеосяжну бурю літер.

2.
Здіймає всеосяжну бурю літер
Залюблена у спогади душа.
Садами рим бреде вона в лахмітті,
Збираючи нестиглий урожай.

Та мріям біль не дасть запліснявіти,
І втратити примарний, але шанс.
Любов моя – долина макоцвітна –
Ні зустрічей не знала, ні прощань.

Осиновим листком печаль тремтіла,
Тяжіли дні Дамоклевим мечем.
Та оживає почуття згоріле

Від погляду твоїх палких очей,
В яких віршують світло і чорнило,
О музо, королево юних фей!

3.
О музо, королево юних фей,
Чарівна, суперечлива і дивна!
Хто твій володар – Бог чи Люцифер?
Чи варто в тебе вірити наївно?

А, може, то в душі осяйний Феб
Розвішує ілюзій павутину?
Мого кохання гордий едельвейс
Цвіте жагою на крутій вершині.

Та як його дістати і кому,
Якщо любов, немов зрадливий вітер?
Невдалий жарт утнув малий Амур.

В’язницю рим не сила вже терпіти.
Евтерпо, поміж нами вічний мур.
Ти янгол мій і безсердечний ідол.

4.
Ти янгол мій і безсердечний ідол –
Хоч безліч масок, та нема лиця.
Нікого не дозволила любити,
Лиш брати у полон чужі серця.

Моя душа – для когось пишне літо,
Та заржавів у ній колючий цвях.
Я музою приречена хворіти,
І серце в римах, ніби у рубцях.

Вона в мені то ниє, то весніє,
Ридає в снах журбою-скрипалем,
А в пуп’янках троянд теплить надію.

Плету із літер сіть важких дилем.
Божественна поезіє і мріє,
Пекучий слід лишає твій єлей!

5.
Пекучий слід лишає твій єлей,
Богине золота, що вийшла з моря.
Шматують серце сотні віршів-лез,
І всі про незбагненного героя.

У кожному катрені – крах і злет.
Борюся до кінця, хоч я й не воїн.
Розсипався у шафі мрій скелет.
Будую і руйную власну Трою.

Хай вабить крізь пітьму захмарна ціль,
Любов нещасну буду спрагло пити.
Тремтить душа у кам’яній руці.

Співоча музо, найпишніші квіти
Тобі несуть мої думки-жреці.
На тебе нарікати чи молитись?!

6.
На тебе нарікати чи молитись,
Володарко невинного гріха?
Ти – свято поміж днів одноманітних,
Щемливий смуток зоряних зітхань.

Та, може, засліпили самоцвіти
Мою бентежну душу? Що ж, нехай!
У віршах діамантами зоріти
Одвічно буде ніжність і жага.

Прийми же, недостойний Аполлоне,
У жертву таїну палких словес.
Любові джерело не охолоне,

Безсмертям на папері оживе,
Хоч нудить у сонетному полоні
Без пісні серце, ніби соловей.

7.
Без пісні серце, ніби соловей,
Марудиться в буденному мовчанні.
Життя, немов би дзеркало криве –
Спаплюжилося там святе кохання.

Куди ж мене, любове, ти зовеш?
Я тишею кричу тобі «Осанна!»
І зоряного пилу круговерть
Фантомним щастям у безодню манить.

Пегасе мій, повільніше лети!
Боюсь перлини-мрії погубити.
А стукають у серце знов не ті…

По келихах спокут душа розлита.
Прообраз музи – невловима тінь –
Смутніє в марноті та нудить світом.

8.
Смутніє в марноті та нудить світом,
Римує серце слізний монолог.
Свідомість заколисує безвітря.
Любов для мене – непосильний борг.

Посвячення у вірші чесний свідок,
Найдовша із римованих епох, –
Ти будеш, мій герою перелітний,
У списку мрій, але не перемог.

Едем і пекло, маскарад уяви,
Моя Голгофа і ганебний крах!
Ти – гріх і святість, забуття і слава –

Терпка жага, розніжена в медах!
Чому дурманиш, музо, для забави?
Навіщо зловтішаєшся з невдах?

9.
Навіщо зловтішаєшся з невдах,
Поетів губиш, гордий істукане?
Не ціниш ти жертовного труда.
Прокляттями гримлять твої органи.

Мої жалі лиш вітер сповідав.
Тремка душа застигла між світами,
В стихіях ейфорії та ридань
Покарана облудними богами.

Поезія – найбільший мій обман.
У юність золоту не ходить потяг.
У чаші меду – сіль розчарувань.

Ілюзії скидають пишний одяг.
Для чого ж, музо, маниш знов за грань,
Даруючи фальшиву нагороду?

10.
Даруючи фальшиву нагороду,
Ти просиш, музо, непосильних жертв.
Розбилась на незв’язні епізоди
Буремна доля. Заважкий цей хрест!

Це тільки вірші, аж ніяк не подвиг,
Бо в’язню не здолати Еверест.
Ілюзії поет на трон возводить –
Облудну віру в неземних божеств.

Байдужість невблаганного кумира
Пробуджує натхнення в бідолах.
Але блаженні ті, які не вірять,

Не ходять по оманливих слідах.
Та знов п’янять мене терпкі ефіри.
У клітці рим співає гордий птах!

11.
У клітці рим співає гордий птах,
Давно забув дорогу до едему.
Немає пари і нема гнізда.
Самотній дім. І спів його даремний.

Буяє пустоцвіт в моїх садах.
Печалі затягнулася поема.
Хтось інший хай збере гучний аншлаг
І кичиться талантами в богемі.

Прийми ж, Евтерпо, цей словесний Рим.
Об стіни каяття розбиті ноти…
Клубиться у душі магічний дим.

На волю відпускай хоч вряди-годи.
Заручникам, і грішним, і святим,
З тобою не порушити угоди!

12.
З тобою не порушити угоди.
Ти, музо, мій трагічний ефемер.
Не виставлю душевний скарб на продаж.
Не кину свиням дорогих письмен.

В моїй душі воюють за і проти,
Живе театр ілюзій і химер,
І пристрасть на підмостках верховодить.
Навколо світ спинився і завмер.

Нехай у бочці дьогтю – ложка меду,
І серце мліє у сумних піснях,
Я – не герой чужих трагікомедій,

Хоч мука і любов кипить в рядках.
Дає богиня слова горде кредо
Тому, хто вибрав безкінечний шлях.

13.
Тому, хто вибрав безкінечний шлях,
По колу йти, та не дійти до себе.
У серці щемні спогади болять.
Крізь відчай проросли отруйні стебла.

Та музика сумного скрипаля
Мені миліша за веселий щебет.
Я музі не даю любовних клятв,
Та для мого кохання мало неба.

Ніколи не торкнусь коханих рук,
Не поцілую ці уста безплотні.
Кричить зловіще з потойбіччя крук.

Та віршів зорепад – невідворотний.
Цвітуть сонети від солодких мук.
Підкорює душа круті висоти!

14.
Підкорює душа круті висоти
І п’є нектар ілюзій та страждань.
У душу горобина ніч приходить,
П’янить натхненням золотий дурман.

Хоч віршів урожай важкий і згодом
Зі сліз і втрат збере богиня дань,
Поезії дилеми і пишноти
Пробуджують симфонію бажань.

Всі сповіді ти, музо, прочитала
На стелажах пустих бібліотек.
Заточить біль моє перо-кресало.

Безстрашне серце, ніби Прометей.
Вогонь свободи у пітьмі розпалить
Окрилена жага палких ідей.

МАГІСТРАЛ

Окрилена жага палких ідей
Здіймає всеосяжну бурю літер.
О музо, королево юних фей,
Ти янгол мій і безсердечний ідол.

Пекучий слід лишає твій єлей.
На тебе нарікати чи молитись?
Без пісні серце, ніби соловей,
Смутніє в марноті та нудить світом.

Навіщо, зловтішаєшся з невдах,
Даруючи фальшиву нагороду?
У клітці рим співає гордий птах…

З тобою не порушити угоди
Тому, хто вибрав безкінечний шлях.
Підкорює душа круті висоти!

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Од себе – спасибі, а людям – мага́йбі.
Бо перше й останнє вирішує Бог.
А раптом, між тим, мене звабив, нехай би,
диявол.., щоб Бог повінчав нас обох.

Невже б та спокуса мене не сп’янила?
Чи жив би я з Господом так, як тепер?
Напевне, що … ні. Бо мене б ти зманила –
і був би я досі від горя помер.

Якби не "спасибі", коли б не "магайбі",
я в Лавру б на по́стриг кохання віддав.
А там з молито́в переносився в рай би
і згодом, по ті́м, найблаженішим став…

Але, обираючи людям служити,
за думкою – в слово – крізь дію – пишу
про те, що, магайбі, любити і жити,
якщо й не мені, то, принаймні віршу́…

22 липня 2007 р., Богдани́

Бринять птахи, де сонця жовті оси,
Де жолуді брукуються в стежки.
«Лісовичку, ти де?» — гукає хлопчик в осінь.
Верхів’ям вітер ходить навпражки.

Бринять хмарки́ у неба підголоссі.
Опеньки ще колишуться в пучки.
«Лісовичку, ти де?..» — відгукується осінь.
Біжить хлопча, стежина й павучки.

2018

Задовго до того, як з літами бракло сил
Спускатись і підійматися по сходинках крутих,
Не второпаю, як вона дізнавалась
(Скорше всього, мабуть, інтуїтивно),
Що я от-от маю вертатися з роботи,
І з балкона мене стрічала помахом руки.
Чи не було в тім помаху жалю,
Що за незгодами життя не мала сина?..
Тепер, коли Фаїна Львівна поблизу Бога,
Немає дня, щоб її єдина донька Ліля
Не занесла щось із того , що зготувала,
З одним і тим же: «Це за рецептом мами...
Любила вона Вас, як сина...»
Чим, крім спасибі та щирої молитви,
Спроможен віддячить я обом їм?!

P.S.
Вчуся науки просто віддавати.
Без натяку отримать щось натомість.

Річенько, мені повідай
Де береш початок свій,
Любиш ти весну чи літо
Чи зимову заметіль.

І куди ж це ти прямуєш,
Не зупинишся й на мить
Та красою все чаруєш
І дорослих, і малих.

Ти повідай мені, річко,
Що у тебе на душі,
Прихилюся до вербички
Й слухатиму голос твій.

Він чудовий мелодійний,
Що аж хочеться співать,
А прозорі чисті хвилі
Між собою гомонять.

Лагідно цілують берег,
Розливаючи тепло,
Ним ще хлюпають на мене
І кудись мандрують знов.

2019 р.

Заховалася в мушлю від себе і спробуй дістати.
В недосяжності погляду, рук і мобільних мереж.
Неприборкана паском небес, недоступна у чаті,
тонкошкіра, вразлива, оголена - кольору беж.

Дві перлини коштовні на дні аритмічного серця.
Одна чорна, як ніч, інша - світла, мов сонячний день.
Та без них і життя - не життя. На ціпок ніч зіпреться,
день розправить крило, відшукає у хащах женьшень.

В залялькованих коконах гусені реінкарнацій
вилітає метелик з ковчега - живого ковша.
Хто я, світе, комаха, колючка рожевих акцій,
мокра грудка землі чи одвічна заблудла душа?

Гріхопаду Гоморра чи дрібка святого причастя?
Хоч тримаюсь за небо, та інколи падаю в рів.
Огорну теплотою, любов'ю і хвилею щастя.
Не закутуй мене в горностаєві хутра снігів.

2019р