В людини справжнє, істинне лице
побачить можна лише уві сні.
І це не красне, просто так, слівце,
стрічатись з цим доводилось мені.

Забувшись уві сні людина кожна,
стає сама собою хоч на трішки.
Лиш уві сні побачити ще можна
нелицемірну, ангельську усмішку.

Найкращі миті власного життя
в звичайнім сні людина проживає,
з лукавством не оббріхує буття,
а саме головне – не убиває!

Знімає сон з людини сіру маску,
коли в своїх обіймах колисає.
Він нам чарівну, безтурботну казку
як мама у дитинстві промовляє.

Тому, коли вам туга серце стисне,
коли вже не під силу звеселиться,
забутися в глибокім сні корисно,
якщо ще взагалі хоч трішки спиться…

11.09.2016

Говорять, що за потиском руки
людський характер можна прочитати.
Не всіх людей, а лиш чоловіків,
Жіноцтво – справа інша, що й казати.

Особа щира – міцно, зазвичай,
і другу, й незнайомцю тисне руку.
Таку людину вмри, а виручай,
вона розділить з вами радість й муку.

Багато руку стримано дають,
їх потиск, скажем, так собі, нейтральний.
Він ніби каже – ось моя вам суть,
не дуже щирий, та і не брутальний.

А дехто власну руку вам дає
так велично, немов би скарб дарує.
Себе він любить, лише я своє,
для нього інших в світі не існує…

У чоловічім потиску руки
душа мов визирає з-за лаштунків.
Не поважаю тих чоловіків,
що руку подають як для цілунку.

28.05.2017

(коломийський сонет)

Закувала зозуленька у суботу зранку,
лише й встигла відхилити на вікні фіранку.
Та не встигла вчепурити свою пишну вроду,
бо вернувся мій миленький з дальнього походу.

Він поїхав із сусідом в місто на весілля
й повернути обіцявся не раніш неділі.
А мені одній удома ночувать несила –
ось тому я агронома в гості й запросила.

Повечеряли смачненько й добре напилися,
ну а потім на канапі спати уляглися.
Хто ж чекав, що те весілля скінчиться війною,
і що милий на похмілля скучить за жоною…

А іще, що при народі відшмага на здачу,
тож сиджу я в огороді тепер й гірко плачу.

22.05.2017

Скільки важити повинен в Раді депутат? –
поцікавився недавно у Степана брат.
Той потилицю почухав, – Кілограм, два, три…
Брат йому, – Упав ти з дуба? З самої гори?!

– Ти дослухай, любий брате, не перебивай.
Дай закінчити, Кіндрате, це ж іще не край,
бо вважай у Раді нині лише вороги.
Як не віриш – попіл в урні ставляй на ваги!

16.05.2016

Четырежды, двести – я не умираю.
Хоть бей а хоть нет, всё равно я сдалась.
И век скоро будет, как мы бездыханны.
В друг друга не верим дожив до креста.

Хотелось бы летом дождливую осень,
чтоб смыло мгновенно всю мою печаль.
Хотелось уметь бы сменить своё прошлое.
Но в нём всё равно не будет НАС!

15.07.17.

…опівночі пишу листа
чи дійде він, ніхто не знає
літ кілька взяв і відмотав
і розгорнув до Небокраю…
ой защеміло!
залюбки
від того майже посміхнувся
ти уявляєш це? прикинь
впіймав себе: -
собі я
снюся…
14-07-2017.

У вас є благо це Москва
І завойовані міста,
Багата є у вас Сибір
І ваш ганебний «руський мир»,
Маразм принижених царів
І гній і смрад з усіх шпарин.
Для мене Русь - моя земля
І Україна є вона
І роботящий мій народ
Знов здобуває всіх свобод.
А ваш імперський деспотизм
Людині в душу міцно вліз
І душить все, що є живе
І сіє смерть і горе жне.
Одні навколо вороги,
А ви святі як ті боги.
Підла наскрізь - не месія,
Нарекла себе – Росія.
Та річка Рось ріка моя,
У вас отруєна вода,
Тече вона в твою Орду,
Що завела тебе в біду
І ти за спинами людей
Стріляєш у моїх дітей.
Минуло вже багато літ,
Як ти несеш ординський світ
І кров Алеппо і Чечні,
Донбасу проливаєш ти.
Та сила наша розцвіла
І ми повстали проти зла,
А світ очікує і жде
Коли Орда сама впаде…
2017 рік

Дружина вже дістала чоловіка, –
Капусту квасити мені допоможи!
А той їй телефоном ледве „спіка“, –
Кума хай допоможе, їй скажи…

Проспався добре, смачно потягнувся,
сьорбнув розсолу, нічого робить –
піднявся, одягнувся, навіть взувся
і сам уже дружині став дзвонить:

– Ти де поділась чи зламала ногу?
Капуста як і як твої діла?!
– Вже три години квасим, слава Богу,
та до капусти справа не дійшла!..

13.04.2017

Зарікалася свиня
огород не рити,
ще не хрюкать навмання,
гидить не в корито,
не маститися в послід…
і подібні байки,
бо побачила, що дід
став гострити швайку.
Часто так нещирий люд
розпускає слину,
коли смажений когут
вже дзьобнув у спину.

02.06.2017

Вже давно відколосились пшениці й жита,
вже стоїть в гаю і полі осінь золота.
Дощ холодний на цимбалах сріблом виграє,
вже прийшла років навала у життя моє.

Синє небо хмари вкрили, вітер долиною,
вже тяжкими стали крила в мене за спиною.
Вже сніжить і холодає, туга серце крає,
вже скінчається дорога до пекла чи раю…

Але варто чи журитись й доленьку клясти,
головою в стінку битись і писать листи,
у минуле зазирати чи горілку пить,
лити сльози та зітхати й себе хоронить?

Ні, не варто, ще й шкідливо, гірко сумувати.
Не потрібно кожну днину дівку виглядати
у старім шматті, з косою і старим кіссям…
Час прийде – її до танцю запрошу я сам.

26.09.2016

Захмарилося. Нічка. Комарі.
Селяни геть утомлені поснули.
Кладе сусід у торби чималі
Украдену у дачника цибулю.

Навпомацки тягає за чуби,
Від місяця немає нині світла.
Крадіжка - знак сучасної доби,
І головна у існуванні титла.

Цибуля в торбі. Бабрає часник,
Підважує кущі стара лопата.
Пішов хазяйський нині чоловік:
Усе що бачить - стягує до хати.

Картоплю сипле щедро у лахтух,
Торішня надокучила до біса.
Тепер сусід - довірливий лопух,
Збере не урожай, а дулю лису.

Добро у клуні. Хата на замку.
На місяць люто шкіриться собака.
Жона перину вислала м'яку
Коханням частувала, серп на гаку.

Уранці суне вже на свій город
Прорвати моркву сіяну загусто.
А там мишій, берізка та осот,
Але немає бульби та капусти.

Пощезли дині, бурячки малі,
Трава прим'ята колесом од воза.
На свіжоперекопаній землі
Іще димить бичок од папіроси.

Неситості людській немає меж
Коли немає розуму та серця.
Бо скільки ти добра не украдеш -
Удесятеро більше одбереться.

14.07.2017р.

... А татари, вражі гості,
гарцювали на помості:

-- Три Мстислави,
три Мстислави,
всі зазнали тої слави --
буйні голови схилили,
меч булатний пощербили ...
А свої прелюбі кості
полишали на підмості --
красно гостей частували,
дрібно кісточки збивали ...

... Ніхто тоді й не знався на татарах --
були степи, та хани кочові:
на кутригу́рах знались, на аварах** ...
Аж тут азійські варвари нові!
Той варваризм не римської породи:
щілини вік ... а у щілинах -- лють ...
(Тваринний витвір матінки -- природи:
сидять на костях, свіжу крівцю п`ють!)
І не смакують тушею конини,
і не ламають гречно спис о спис --
хрещене тіло божої людини
звисає з сідел головою вниз ...
Допавсь до нього бусурмен-татарин
захланно так руками обома:
йому солодша над усі нектари
узята шквалом людська бастурма!

... "Три Мстислави,
три Мстислави --
очі галки поклювали ...

Три Мстислави,
три Мстислави --
десять тисяч поховали ..."

... Напилася, наїлась річка Калка
калених стріл із вражих колчанів.
Здригнулась Русь: то помста, а не валка --
тавро лжеслави на хребтах синів!
(Уже ж було: в похід збирався Ігор ...
В ріці Каялі змочено рукав.)
Де йде різня, там, певно, не до ігор --
між трьох Мстиславів вирізнивсь Мстислав!

... На княжих трупах зведено помости --
на них всю ніч гуляла татарва.
Пильнуйте, люде, ви ж бо р а д о г о с т и!
Овва, Мстиславе з Галича, овва ...

... Над Калкою -- ні мулко, ані грузько --
"єси за шеломями, земле руська" ...
... "Баба́*** ... ага́"**** -- баби-агинський дух:
тут зела -- пера, а земля -- як пух.
... "Баба́ ... яга́"***** -- жаха дитину мати.
Було шолом о Калку не каляти!


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008).

... Був собі вождь на ймення Темучин.
Пізнала Русь епоху Чингісхана.
Прадідизна́, етнічна "р о к с о л а н а"
здригалася при дерзновеннім "ч и н..." ...

А що вже степ наслухався копит.
А що вже трав під копита́ми збито.
А що людей вкраїнських перебито
у кучугурах полум`яних літ...
Воістину, пекельний чоловік!
Та що там чоловік -- скоріше, демон ...
Чи то душа -- непроходима темінь,
чи, може, в лоні матері хто врік?!
Щоби вести свій нарід по кістках,
щоб напувати коней в людській крові,
і м`яса з`ївши, на гортанній мові
"ш а й т а н" взивати швидше, ніж "А л л а х"!

... "Т е м у"... -- бо "т ь м а".
То ймення нечестиве.
А все ж "Ч и н г і с" -- "В е л и к и й" для своїх.
Чи ж матір почувалася щасливо,
припавши на Блискучий твій Поріг* ?..
Про що тоді вона просила духів,
(нехай уже собі -- у Духів Тьми),
які магічні скреслювала рухи,
б`ючись об землю стегнами, грудьми...
Вона -- така слаба, безмовна жінка,
чи ж їй під силу с о н ц е в о р о т т я?
Одне скажу: хоча вона й ординка,
та понад с л а в у зважує ж и т т я!

Не зчуєшся, як обрій запалає
зо всіх світів невтоленим вогнем.
Прислухайся, із тьми віків волає
непогасиме "с и н у ... с и н у... Т - е - м..." ...

... Історія, тяжка на перехрестях,
утопче в грунт ще не один курган.
Та відблиском підступності й безчестя
є на Русі наймення Ч и н г і с х а н!

Росте трава... Могили наших пращурів.
Обпалені облачення святих.
Червона Русь, не раз іще заплачеш ти
від отприсків о р д и н ц і в "золотих" ...
"Т е м у..." - бо "т ь м а". То племя нечестиве.
Такий вже рід... "О с м а н и" -- бо "о с а"!
Кусюче вкрай і вкрай немилостиве...

... Був собі вождь на ймення К у р е м с а...


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Біжиш було собі у тепле ліжко
на всяк випадок в мислях записник…
і пахне там твоїм вчорашнім віршем
одна невдала рима і - гаплик
всього одна… як ложка дьогтю в меді
як лезо попід горлом навкоси…
звучить попса...тобі потрібен Верді
і так завжди, і щоб ти не просив…
14-07-2017.

Недогарок. Айстри одцвілі.
І муза - в сльозах - на могилі
Непізнаного інтроверта.
Мовчання - як ода посмертна.

13.07.2017

Нарисуй на лице мне улыбку,
с доброй лаской роняя свечи,
И подсолнуха капни мне тихо
в бесконечность моей надежды,
Нарисуй же, прошу, озёрко,
где любовь поглощает лучами,
Повторю я тебе без упрёка:
ты прекраснее всех странник...

Нарисуй мне уют, солнце,
и глазами раскрась картину,
Нарисуй мне загадку полёта,
что учёные б не обьяснили,
Нарисуй мне радости мочи...

14.07.17.

Вгамуй гординю, але гордим будь,
твій стяг й в чохлі ніколи не зімнеться.
Минуть літа і доля посміхнеться,
не плачся, не пусти у душу лють.

І самоствердження ймовірно підведе,
бо пиха сточить геній твій природний,
жага погубить норов благородний,
до самознищення, як завше, приведе.

І слава, і опала небезпечні –
обидві самолюбство все ж лоскочуть,
медальки часом не сприйми за почесть,
й плювки з медалями не сплутай недоречно.

Хавтурок не чекай від добрих дядь,
бо жадібність завжди зрідні заразі.
Не крадь, а той, хто хоче все й відразу –
душею бідний, бо не вміє ждать.

Нехай не маєш ні кола ти, ні двора,
та не підносся навіть на зневазі.
Не жебракуй з грошима у оазі
чи навпаки – то істина стара.

Не заздри, відкидай оте паскудство,
на успіх інших нізащо не ображайся.
Уму чужому заздрити стидайся,
бо блуд душевний той загубить людство.

Хай не образить думка будь-яка,
та май свою, ба попри неприємність.
Умій любити без надії на взаємність
й найщасливішим будеш ти в віках.

Не користай талант немовби туз,
бо козир – не чеснота і не кара.
Хто щедрий напоказ, той завше скнара,
сміливість демонструє ж – боягуз.

Не загордуй і тим, що ти боєць,
ні тим, що у борні ти всередині,
і навіть тим, що підкорив гординю.
Не справишся – тоді й тобі кінець.

18.11.2016

Всё, что убывает - к лучшему.
Осечка равняется случаю.
Слепой ходит мира избытками,
И горечь его, что не видно их.

Те, что говорят и слушают
Те помнят, как надо сочувствие,
Кто дарит любовь равен Господу.
Беги босиком и без должного.

Путём пусть не будет вечности -
Ажуром не смеит и встретится.
Роняй. Подберут его. Сильные
И слабые . Ведь жизнь одна у них.

Гроша коль не стоит душа твоя,
Карманами пыль рассекает там,
Гляди в небеса. Ночь же чувстует,
И звёзды падут кабы к случаю.

14.07.17.

Наш світ невпинно котиться у прірву,
у чорну все зростаючу діру.
Чи ж можна подолати кляту вирву,
як оминути людству ту мару?

Все більше лицемірства з кожним роком,
із кожним днем у світі більше зла.
Не стали війни для людей уроком,
ще потемнішала і так густа імла.

Із кожним днем наш світ стає сірішим,
зачахла поміж люду доброта.
Сховалась щирість у глибоку нішу,
нема усмішок, на обличчях пустота.

Так, світ невпинно котиться в безодню,
давно вже пройдена порядності межа.
Хтось низько вам вклоняється сьогодні,
та завтра в спину увіткне ножа.

Із кожним днем нові теракти, звірства,
вже настає армагедону час.
Заручники гріха ми й лицемірства
і діри чорні поглинають нас.

Весь світ немов здурів, усі безликі,
тут без різниці вік, освіта, стать.
Бездушшя виродки й моральності каліки,
ми все я вся готові продавать.

Все робим вигляд знатного вельможі,
читаєм Біблію, Тріпітаку, Коран.
Та нам навряд чи щось вже допоможе,
нас поглинає бездуховності діра…

січень 2017

Мене Ви пригадаєте не раз,
мій світ хвилюючий і норовливий.
Пісень барвистих, щирих, без прикрас,
єдиний поміж інших небрехливий.

Він міг стать також Вашим, та не став.
Його було Вам мало чи багато.
Тоді я вірші рідко ще писав
і йшов на будь-які життєві втрати…

Колись Ви врешті схилитесь без сил
й промовите: „Згадати я не смію,
як інший світ мене позбавив крил,
убив в майбутнє віру і надію…“

Мій світ стать Вашим міг, але не став.
Його було багато Вам чи мало.
Непереконливо напевне я писав
й жадав Вас палко, що б там вже не стало…

12.02.2017

Похмурий день, на серці щем,
осінній парк і ми з тобою.
Удвох під проливним дощем
приречено пливем з водою.

А небо в сірих хмарах все,
не визирне жадана просинь.
Нас в різні сторони несе –
прийшла в стосунки наші осінь.

05.10.2016

Пиши мені з осені теплі листи,
за все нехороше, кохана, прости!
Хай вітер з дощем барабанить у вікна,
пиши, коли темно, пиши, коли світло…

На жовтім і бронзовім листі платана
пиши мені пізно, пиши мені рано.
Пиши мені теплі, хороші листи
і знов в своє серце мене упусти…

Камін розпалю і зварю тобі каву,
за руку візьму тебе ніжну, ласкаву.
В душі і на серці відразу тепліше,
читаю листи і стає все ж світліше.

Вдихну нашу осінь, той запах знайомий,
всередині ллється гаряча утома.
Минулі чуття, як багаття в каміні,
спалахують раптом мов іскорки й гинуть.

А час зупинився, забути непросто
і пам‘ять тих днів знов приходить у гості.
По берегу озера йдемо обнявшись,
в палкому коханні лиш щойно зізнавшись.

Прямуєм донизу бурхливим потічком,
лише про любов нам шепочуть смерічки…
Не знаю, навіщо пішла назавжди,
пиши мені, люба, чарівні листи!..

06.10.2016

Ніч, вулиця, ліхтар, заправка,
несамовито вітер свище.
Життя – на кін, остання ставка,
і дощ немов з відра періщить.

Паркан, аїдова арена,
навкруг надгробки, постаменти –
це долі ніч, остання сцена,
вже скоро йти й на компліменти…

13.10.2016

о як жахливо - власна безпорядність…
і це страхіття - покотом у сніг
спіткнеться хто
бува у першім ряді -
із потайбіччя стогін… крики…
сміх
і вкотре озираєшся на пам’ять…
і розумієш, все це неспроста
а жорна відпочинуть… мелять-чавлять
під корінь
наче по траві коса…
проснися, друже, ясний день на дворі!
он вітерець… он чайки реверанс
і човен неприборканий у морі
і море
ще народжене
до нас…
13-07-2017

Любов красива ніби ружа,
любов – життя це і здоров'я.
Мабуть любили сильно дуже,
тому і нарекли Любов'ю.

Струнка, вродлива і весела,
на личку усмішка сіяла,
а хлопців у сусідніх селах –
десятками ти чарувала.

Співала гарно ніби пташка,
дзвінкий приємний голос мала;
прийшла пора, коли Любашка
свого Миколу покохала.

Із юних років працювала
і вдома гарна господиня,
дітей в обіду не давала,
сім'ї надійна берегиня.

Заснула вічним сном матуся
ще в розквіті життєвих сил.
Невдовзі батько – Я женюся! –
як грім з небес проголосив…

Але тобі нема заміни!
Хто може сонце замінити?!
Похмурі стали наші днини
і сумом вкрились твої діти…

Прости мене за все, матусю!
Пробач свого дурного сина!..
Настане час і повернуся,
Любове, матінко єдина…

24.04.2016

Она жила сама и одиноко,
Жила мечтой о будущих делах.
Рисунки эти унесло потоком,
Как тихо лень посеяла обман.

Мечтала, ушли дни её и время.
Она мечтала ночи напролёт.
Она жила надеждою и тлела,
Что счастье облюбует её дом.

И, ничего не делая, мечтала.
В конце пути она всё поняла.
Света искала этими мирами,
Да время уплыло и очень жаль.

13.07.17.

Князь Лев на старість теж монахував.
Душа сум`ятна прагла одкровення.
В молитвах ревних чарою спасення
сотала с в і т л о сива голова.

Христа розп`ято ... Ідоли падуть ...
Криниці задихаються змілілі.
Життя як ватра: в кожнім божім ділі
твій Дух, мов іскру, ангели несуть.
Оступишся на п`ядь -- провалля, хащі,
вся гадь земна рамена обів`є ...
Коли у серці Бог -- ми не пропащі,
і брат з лукавства ближнього не вб`є,
на міжусобну бойню не прикличе
родів слов`янських княжих отрочат ...
Є правий Суд і є всевишнє Віче,
і є Петро з ключами біля чат ...

... Вартує лев у княжім передмісті ...
(Вдаряє пам`ять, наче сталь дзвінка!)
Гінці несуть у двір від Бели вісті ...
Констанції пошлюблена рука ...
А далі -- вир: все татарва, ятв`яги,
пожежа в Холмі, тиха смерть Шварна́ ...
Данилова спонука до відваги,
до лицарства, до честі знамена ...
Та на вазі -- супроти злої січі,
де Куремса стоїть і Бурундай,
Данило й Лев у ризі Будівничій --
на хліб і сіль, на спільний коровай!

... У Лаврові вечірню віддзвонили.
Наповнені потири золоті:
в путі несповідимій до могили
нас мироносять ангели святі.
Кончина тіла -- не бліда константа
недосконалих пошуків земних ...
Осяяння могучого таланту,
звитяжних здравниць, тембрів голосних ...

Суть воїна і мужа, і привідці --
се отчий дім, зелена отча твердь,
глибінь прозора отчої криниці,

тоді -- в и с о к а, благородна смерть!

... Констанціє ... (Останні поривання.
Остання при житті відкрита суть.
Останній спалах с в і т л о г о кохання ...)

... Твій Дух, мов іскру, ангели несуть.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Парад в війну – бенкет під час чуми.
Невже цього не розуміє влада?
Невже цього не помічаєм ми?
Чи одного нам не достатньо Сталінграда?!

Невже елітна техніка потрібна,
щоб раз на рік проїхатись парадом?
А фронт тримають хлопці наші бідні
без „броників“, з одним лиш автоматом!..

Зате нацгвардія у латах до зубів,
й на ременях у них новітня зброя.
Між ними й фронтом нездоланний рів.
Кого й від кого захищають ті герої?!

Кого потрібно у столиці захищать,
чию потрібно берегти свободу?
Як завжди, слуг й гаранта…, їхню мать,
від власного невільного народу?!

А потім брязкать зброєю для кого,
кому демонструвати свою силу?
Щоб продавати й далі мати змогу
гуртом і вроздріб Україну милу?!

Хода ж нескорених осталась без уваги,
герої справжні ратну справу вже зробили…
Уже нікому не потрібні ті трудяги,
які життя ціною Неньку захистили?!

Та прийде час і ще усі прозріють,
бо вже не зможуть всіх і вся дурити.
Якщо не влада, то хоч люди зрозуміють,
що далі так не можна в світі жити!

Серпень 2016

Надворі літо мов вино черлене,
що в келиху на сонці виграє,
і чомусь лине потайки до мене
здалека, з юності, усе лице твоє.

Сором’язлива й лагідна усмішка,
із моря віє прохолодний бриз,
вся по-дитячому якась наївна трішки
і зачіска – дань моді чи каприз…

Твої бездонні і розумні очі,
що зводили тоді мене з ума,
стрункий, хай не тендітний, стан дівочий…
Ну, мавка чи русалонька сама!

Сніжком вкривали землю ледь тополі,
висів в зеніті волейбольний м’яч…
Ой, Оленько, найкраща в світі Олю,
не віднайти тебе, хоч сядь тепер і плач!

07.06.2017

За гроші більших зрадників не знаю:
як з ними вийдеш хоч на декілька годин,
їх поведінка мені серце крає –
додому завжди повертаюся один!

05.06.2017

Прийняти все:
солодке і солоне,
і засолодке, й загірке – однако.
На мить, звичайно, може і зсудомить,
та з несподіванки чи ж хто не плакав?

Прийняти все,
а не наполовину.
Свідомо, не заплющуючи очі,
провести правду до найтонших звивин –
і не махлюючи прозорим скотчем.

Прийняти все ти зможеш?
Не боїшся, не знаючи ще правди, обійняти?
Тоді розкрий обійми – і не морщся,
якщо увійде навіть неприйнятне.

13.07.2017

Я визнаю поразку - от і все.
Немає більше гарту і горіння,
в душі завмерло спротиву насіння.
За течією день тепер несе...

Хоч небо й обіцяє блискавицю,
а хвиля підмовляє на протест -
я скорено беру на плечі хрест
і білу стрічку в зранену десницю.

Не озираюсь більше на сурму
і не хапаюсь бити в барабани.
У мрево йду захмерено-безхмарне,
у далечінь усміхнено-сумну.

І хай довкруг ще скачуть поторочі,
уже не має сенсу боротьба.
Перед олжею хилиться юрба,
а я не можу і могти не хочу.

Тож визнаю поразку, от і все.
Не має більше у душі набоїв.
Життя уклалось у німі сувої.
За течією день тепер несе...

22.06.17 р.

З’їда коханця самка богомола,
не дочекавшись скінчення екстазу,
і не тому, що боса вона й гола –
не хоче непокоїтись. Зараза!..

25.06.2016

Вовків бояться, левів чи гадюку,
ще крокодила і медуз горгон,
та жаба найстрашніша з них звірюка –
вдушила люду не один мільйон.

29.11.2016

Ув орді я живу ізмалку,
Звик до подиху яничар.
П'є сусід оковиту залпом,
До Дніпра тече перегар.

Бачу місто чуже, голодне,
Бабці кришать не хліб - бички.
Рекламуються бутерброди,
Чую лайку і матюки.

За театром - смітник до неба,
Очі люду пече планшет.
Я тут зайвий - хробак, амеба,
Перестарок-анахорет.

Клопівниці мов зікурати,
Упираються в небеса.
Де була колись дідова хата -
Ятка з м'ясом, універсам.

Ієгова - бог українців,
Шаурмою пахтить земля.
Плачуть Лаври чужі дзвінниці -
Їх господар уже з Кремля.

На Печерську, Сирці, Подолі
Риштовання сталевих грат.
Годі бачити житнє поле
Чи небесний густий блават.

Мерехтіння сідниць, потилиць.
Зір - у землю, горбом - спина.
Дехто каже, що я злостивець.
Та хіба це моя вина?

У ротах конопля та маки,
Вуха повні промов, мури,
У Стамбулі кричать коханки -
Наші сестри та матері.

У пісочниці - шкет-мізинець,
Вишиванка йому до п'ят.
Каже гордо: -Я - українець!
Бач, на грудях висить автомат?

Ув очах зробилося темно,
Сльози котяться з них рясні.
Може, вірші пишу недаремно?
Недарма співаю пісні?

11.07.2011р.

Чоловік спішив з роботи
й зачепився за сучок.
Враз за пилкою швиденько
поскакав молодичок.
– Де пила?! – кричить з порога
до дружини, що лягла.
– Не пила сьогодні зовсім
й взагалі не при ділах!
– Де пила?! – питаю вдруге,
– Що ти гониш? Пригадай!
– У сусіда, твого друга, –
жінка мужу (й дума – край).
– А дала йому навіщо?
Що за мода – крадькома?!
– Не давала, – вже тихіше,
(а про себе – ой, дарма).
– Як, кохана, не давала,
як у нього все ж пила?!
– Довго я тебе чекала…
й лиш разок йому дала!..

08.04.2017

0

Той – на нервах увесь, той – на тримерах,
а навкруг – електронний смог…
Заблукав я у інших вимірах
недовимірністю думок.

Щось гуде поза шкірою вуликом
і, вслухаючись в цей рінгтон,
я кручуся на місці нуликом,
в нього вкручений, мов ембріон.

Заблукав я в собі – не в просторах:
розуміння приходе це
і стукоче щось ззовні, мов костуром
б’ють у всесвіту чорне яйце.

Та це ж поряд!.. Та це ж не на віддалі!
Це у скронях – пульс, наче град.
Я вивалююся з точки відліку
в перший вимір всіх координат.

1

Я падінь довжину обчислити
зміг, та є в ній щось гамівне,
бо довгими думками мислити,
виявляється, не головне.

Взад-вперед… А навколо путнього –
трясцяма. І я залюбки
у минуле кочуся з майбутнього.
Потім, сплюнувши, навпаки.

І зникає місто потужністю
в тисячі чоловічих сил:
часу вісь довжин осоружністю
широчіні всі нищить довкіл.

Відштовхнувшись від стінки печерної,
як до неї – перпендикуляр,
в другий вимір абсциси химерної
лізу, наче з шахти – вугляр.

2

Другий вимір миттєво засліплює
широтою й, тамуючи крик,
я в плескату тінь себе виліплюю
за заплющеністю повік.

Тіней шириться машинерія
в прохолоді пласких мигтінь –
я у ній будую імперії,
але кожна уходе в тінь.

І в епоху глобальних затемнень,
як політ, що роз’ятрює сни,
відбувається відокремлення
височіні від площини.

Прокидаюсь… Майданам впокорююсь…
Хочу я по них розтектись!..
Та повільно вже випаровуюсь,
аби в третій вимір звестись.

3

Я у хмарах польотом купаний,
але щось непокоїть мене,
бо свободи вже маю три ступені,
а це знову не головне.

Треба, з’їхавши з неба крилаткою
по стерильних снігах теорем,
припинити вважатися цяткою
у механіці зимних систем.

І, сніжинки із зорями сплутавши,
усім тілом влетіти в замет,
аби, болем своїм сніг розкутавши,
закривавити сотні планет.

І свободу роздерти на клаптики,
і здолати границь печію,
щоб у світлому серці галактики
раптом вибухнути волею.

∞

В серцевині безлічі вимірів
мною влаштований волі теракт:
он втікає те, що не вимерло,
в простору тесеракт.

З нього – в інший. І так лабіринтами
відображень в мільйонах дзеркал
я біжу та й, немов на принтері,
свій розмножую ареал.

Втім, чи свій!?.. Адже в цьому всесвіті
не стіна я – лискуча грань.
Всі істоти тут є перехрестями
не вмирань, а нових блукань.

І навскісним до вітру клівером
руху я віддаюсь, не лічбі…
Головне, самому стати виміром,
аби хтось блукав у тобі.

2017

Заплiтаю запах липи у волосся.
Вiтер просить зачекати ще хвилину —
за полинним поки вiн зганяє в поле.

Не чекаю. Йду собi спокiйно далi,
дощ зухвало шпацирує по сiдничках.
Цi дрiбнички додають смаку вертанню

до життя.

12.07.2017

За мої зачепившись крила -
Набив гульку собі об німба.
Таємницю про місце лімба*
Я приватно тобі відкрила.

Тш... вже чується гра Орфея*
Ехом тиша моя озветься.
Вкотре якір углиб зірветься -
Штиль отрута, чи панацея?

Фордевінд* у моїх вітрилах,
Левентик* - твоя друга сутність -
Суперечний, а я - попутня,
Та в мені потаємна сила:

Альбатрос - мій стихійний родич
І надмор'я береться димом.
Задля мене став пілігримом -
Що ж, у сітях вже б'ється здобич.

Ти за мною (смішні мірила) -
Тридцять два повноцінні румби*
Я танцюю для тебе румбу,
Ледь тримаючись за перила.

Море піниться ще з учора,
Так фатально і буревісно,
Сонце крила осушить, звісно.
Сонцекрила і німбочола.

07.16

Впізнаєш? - то слона проковтнула змія -
Намалюю, хоча й не вмітиму.
А вгадаєш моє церковне ім'я,
Як назву тобі першу літеру?
Якщо так, то заходь вечорами на чай,
Божевілля моє посунеться.
Не пручайся йому і його не повчай,
Бо в тобі проросте й пробудиться.

Чи згадаєш дослівно вчорашню мене,
Недослови мої і вислови?
Чи залишишся тут, коли все промине,
Як єдиний, хто в бурю вистояв?
Якщо так, то тримайся моєї руки.
Я звертатиму різко, й іскрами
Зазолотяться сфери - то зірковий пил
Під ногами у такт потріскує.

Ці троянди скидають колючі шипи,
Коли ллєш на них ніжність ріками.
Вічність нам відкликатись почне на "ти", -
Ми давно під її повіками.
Що ж, мленький мій принце з кудлатих мрій,
Йди дорогою снів імлистою,
Обійди всі світи й повертайся в мій -
Задля цього сончергу вистою.

07.16

Ти, Адельгейдо,* втомлена життям,
чарівна жінко з тонким почуттям,
безмовна тінь постриженки-черниці
із поглядом колишньої цариці, --
чого ти зажадала від склепінь
обітниці Христової -- спокою?
примирення душі із тілом?.. ба ...
Така вже суть: толочаться хліба,
бо коні йдуть крізь них до водопою!

... Невпізнана звогніла тінь -- умреш,
розтанеш між склепіннями німими ...
Єдине в радість: тут, проміж своїми,
обітовану землю віднайдеш.

... Спітнілі коні. Сплутані путі:
неслись, бувало, сани золоті
в чужі світи -- на свити і корони --
туди, де угри, німці і саксони --
маркграфових наїлись нагаїв
і тих, що Генріх згодом недоїв ...
О ненаситне м`ясоїдне чрево!

... Росте собі тисячолітнє древо --
в соборних мурах кронами шумить --
а що життя: магічний проблиск, мить,
та й то не в злоті, а таки в червіні --
і ми у нім трагічні диво-тіні,
дарма, що з імператорським вінцем,
коли зблудила Доля манівцем.

Собор Успіння ... Втишишся, заснеш
під молитов вкраїнських переспіви,
і образ Непорочної Вседіви
у синьо-жовтім відсвіті одеж
тебе прийме, і поведе на луки --
як матір після довгої розлуки
пригорне д`серцю зблукане дівча,
немов пташина змерзле лелеча --
тебе блакитним вкриє омофором,
і виплете вінок із хризантем ...

... це -- Україна, доню,
твій Едем.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

…то сон страшний: весілля в темно-синьому
і зоряний вінець із хризантем.
Споглянься, друже, де ж він, той едем –
в пахучих ружах, в хутрі соболиному,
в серпанку, що стікає на плече!..
Чогось нестерпно серденько пече,
бо ось вона – Євпраксія – ще юнка,
у Генріха благає поцілунка,
а він – при обладунках і з мечем –
чваніє тілом як пожадним стервом,
і в жінку заповзає, наче змій,
єством лукавим… Сли́ною гидкою
знеживлює цвітінь тремку красу –
звивається розпещено в косу,
до стегон, перс торкається рукою
в пориві хтивім, в нехоті, в блювоті,
в улесливій величності – дрімоті,
між оргій п’яних і нечистих мес,
поміж свячених страв: “Христос воскрес!” –
зацвилий плід зухвалого поріддя,
іржавий цвях з-під зайшлих підошов –
кубло насилля, королівська кров,
прокля́та Богом на сумне безпліддя –
що й руку підняла супроти Риму,
але й зате і скарана була
до рівня босих ніг і мішковиння,
до рівня подорожнього осла…

…А що ж тобі, Євпраксіє, царице,
зневажена чужинцем молодице,
чи сниться, пробі, вольний кінь в степах?
Чи сад розквітлий там, на Україні,
чи, може, ніжні трелі солов’їні
у юнака на трепетних устах?..

Або зі снів дитинства – чеберяйчик –
в високих стеблах сміхотливий зайчик,
а, може, шмат ще теплої ріллі,
де княжі ніжки бігали малі
укупочці із отроком русявим –
і де котилась відсміхом луна…

…Коли ж у божім часі підростали,
той шмат землі до серця прикладали,
змовляючи божественне: “жона”…

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Мені так личить, любий, твоя ніжність.
Ти одягнув мене у цей наряд.
Вона немов та світанкова свіжість,
як райдуга, весна чи зорепад.

У твоїй ласці, мій коханий, тану,
немов рікою з кришталю пливу.
Рукою як торкнешся мого стану,
я вмить злітаю в неба синяву.

Мені так личить, любий, твоя ніжність,
у ній зорить мій кожен день і час.
Оздобив без алмазів мою вірність.
Я сяю мов ялинка й без прикрас!

13.02.2017

Чути тиху пісню з гаю,
вечір землю обіймає,
накрива туманом річку
й небо зорями встеляє.

Пісня та степами лине,
між густих кущів калини,
мимо сонної тополі
про жіноче щастя й долю.

Пісню ту співа чарівно
не якась морська царівна
і слова її тужливі
розпливаються по ниві.

То співає удовиця,
жінка проста, не цариця,
бо козака схоронила,
що всього лиш рік любила.

Впала вже на землю й нічка,
зорями розквітла річка,
та вдовиця не вгаває,
плаче й знай собі співає.

28.01.2017

Все, що сказати хочу, я пишу,
свої думки паперу довіряю.
Поезією віднедавна я дишу,
бо іншого шляху уже не знаю.

Цю решту шляху мрію так пройти,
щоб не хотілось знову повернутись,
не перейматись про другі світи,
а наостанок – лише посміхнутись.

17.01.2017

1

Надзвенівся мій глечик... і тріснув.
Знов долоні у глинці місцевій.
Тиш кармінна, смоковниці пізні.
Як велося Ліліт... бабці Єві?..

Чим втішалися душі уранці -
Сойки... жайвори... звомплені сови?
Що бажали: сабо чи сап`янці?
Я сумую - війна... птахолови...

Десять амфор олійних, свистульки.
Скарб завдавши на плечі - по рейках.
Карамельку жбурляє зозулька...
А на фантику "Прачка" Лотрека.

2

Муза йде - вирлоока, манірна.
Чай...
Піали...
Словесна ліана.
Мурашиння острашки - пошкірно...
Під Олімпом - сім черг.
Всюди - крайня.

3

Що нести у безмов`я колюче...
Хто застеле велюром дорогу?
Глипа око - "ти звідки?" - павуче.
"Тут мушви і сексотів премного".

Відчинялися двері оверкам.
Оверлоки строчили завзято...
Я - зі світу Ремедіос, Єрки.
Із будення витворюю свято.


2017

Часто верят люди сказкам,
Мир которого хотят.
Если свесить – нету счастья,
А весомый крест в руках.

Если верить этим сказкам,
И не разбирать финал…
Здесь к чему я корчу, ясно?
Эдак к бедствиям, хотя.. .

12.07.17

Жасминова пора
і пахощі - мов згуба...
І ніч, як молоко,
розхлюпала зірки.
Усе у ній таке
хвилююче і любе...
Любові силует
на відстані руки.
На півдорозі вуст...
Розсипане волосся
і доторки п'янкі
у трав густих габі.
Це трепетне тепло,
сердечне суголосся,
жасминових стежок
світанки голубі...
2017

Соняхами жовтими
Літечко квітує,
На душі так сонячно,
Бо тебе люблю я.

Добрим теплим поглядом
Ти за мною стежиш,
Почуваюсь молодо,
Ти ж, неначе лебідь

Обнімаєш міцно так,
Кутаєш у ніжність.
І зима наші серця
Нехай не засніжить.

Холод не торкнеться їх,
Байдужість і старість,
Хай не в"януть там повік
Кохання троянди.

2017 р.

Х вилею духмяною довкола
В повітрі аромат пливе чудовий,
Це нічна фіалка - матіола
Вечірньої пори відкрила знову

Свої бузкові ніжні оченята,
Ніби із кожним хоче привітатись:
Зорями, що миготять у небі,
Місяцем в підповні, наче лебідь,

Теплим вітерцем, ласкавим, тихим
І чубатим жовтим чорнобривцем.
Крізь відчинене вікно той дивний запах
До моєї доліта кімнати.
Як вдихнеш - і кличе в світ казковий
Непримітна квітка - матіола.

2017 р.