сніг не розтає
віхола сердець
кожний у руці
тримає меч
чорний плащ дощів
перекрив ходу
сліз уже нема
від зречень

у повітрі смерть
чорний силует
дивиться з віків
сила і вогонь
у без дна очах
що горять, мов ртуть
вихлюпи отрут
і прах

де була любов
омертвілий час
вовк чека й жере
кістку з черевин
буде мертвий час
буде зойк ураз
закоцюрбне дзвін
сон

* * *

Ховатися від осені в метро –
найтяжчий злочин із усіх можливих.
Жетон – в калюжу!! І – за кроком крок –
просочуюсь між правих та між лівих.

Дивитися крізь дощ на жовтий клен
або ж багряну грушу – насолода!
(Звичайно, усміхнувшись, не спідлоба;
забувши і про мешти, і про клей.

Прокльонам – ні! Сприймаю будь-яку
небес непередбачуваних примху.
Співатиму, допоки не охрипну,
про стиглої калини дивний кущ.

...А ось і промінь! Визирнув. Зігрів.
Обдарував терплячих і стожилих.
Від осені ховатись – просто гріх.
Затямте це, підземні пасажири.

Де би ти не був
І де б я не була,
Між нами є зв'язок
Крізь простір, та літа.

Зв’язок, той самий,
Що душі єднає,
Що зветься коханням
В устах .

І де би ти не був -
Не тебе я чекаю,
І ти мене кохаєш,
Де б я не була.

2018

Моя країна - вишивка і сонях,
і чорнобривці, й пісня солов'я,
і чорнозем в натруджених долонях,
і швидкоплин гірського ручая.

Моя країна - маки у волоссі,
в кутку ікони, вкриті рушником,
широке поле, встелене колоссям,
і хліб та сіль для друзів за столом.

Моя країна - свіжі в ряд могили,
і "брат не брат", і "зрада", і Донбас,
"Героям Слава!" і "Дай Боже, сили!",
і "курс новий", і "все заради вас",

і "любі друзі" - все у тих же кріслах,
і "судді - хто?", і "судите - кого?",
нові обличчя на старих повисли,
і "вибір наш", і "вибирай свого".

Моя країна - черги і податки,
у кабінетах втомлені "боги",
моя країна - це мільйонні статки,
та ще мільярдні - на усіх - борги.

Нові закони, селфі, "пріус", мода,
і фермери, і рейдери, й зерно,
моя країна - це жіноча врода,
а ще ломбарди, банки, казино.

Старі шпалери у старих лікарнях,
попса, "труси", і Лавра, і хрести,
і шоколад у Львові, і кав'ярня,
Дніпровські кручі, верби і мости.

Моя країна - схиблена "вовчиця",
бали, молитви, шоу для "зірок",
Карпатські схили, Хортиця, каплиця,
і в Каневі засмучений Пророк.

Моя країна - дівка з Окружної,
рябить столиця від личин і лиць,
до тебе йду, неначе до святої,
і падаю перед тобою ниць!

Хоч, кажуть люди, що тебе любити
невдячна справа, матінко моя,
моя країно - як без тебе жити?
Моя країно - хто без тебе я?

09.10.2018

В маминій долоні,
ніби на осонні,
яблука червоні,
груші золоті.
Рученята кволі...
Бур’яни, квасолі
вишиті на долі
полем у житті.

Вітер на подвір’ї...
Доклювали півні
соняхи осінні,
сутінки, жалі.
Засмутилась вишня,
мов журба колишня,
вересень невтішно
губиться в траві.

Сонце у криниці.
Мамо, не напиться
без відра водиці -
більше не знайду.
Зоряно і щемно,
хоч не бережемо,
ніжні хризантеми
квітнуть у саду.

Білі, пурпурові...
На святу Покрову
заморозки знову
заберуть борги.
Пропадуть жоржини,
присмаки полинні,
мамину калину
заметуть сніги...

2018р.

Входимо в сезон зими
через прохолодні ночі,
ставимо на паузу життя,
і якби крім цього ще й знаття,
чи тебе, чи іншого захочу...

Ти штовхаєш вчинками мене,
впала би, якби не сильні крила,
будь уважнішим тебе просила!
та на бал чужого корабля
поспішаю...
Ніби я не я...

Часом ти холонеш, як той вітер,
а казав, що кращої у світі
не зустрів і іншої нема!

В шибку суне холод і зима...
Я згадала спеку й наші ночі...
Ти повтору хочеш чи не хочеш?
Ти мене узяв і розлюбив?

"Відштовхнув" - шумлять старі дуби.
"Відцурався!" - клени і тополі
листячком на вухо шелестять...

Відпустив - нашіптує життя...

Зоре моя небесна,
Покуто моя ясна',
ледве сніги скресли -
рання твоя весна
в юну мою впала
і зародила цвіт. .
Сонечко вигрівало.
Терня кололо слід...

Терня кололо руки.
Серце і... кожен вдих.
Ро'зривка і... розпука
поміж стежок сліпих.
Зоре моя... Доро'га
стелиться хай легка.
Всесвіте, та ж на Бога...
Мірка твоя гірка...

2018

Крізь біль і самотність –
від краю до краю…
А страх переслідує,
м’яко ступає.

Тікати дарма –
відчуваю плечима.
Мені б ген за пруг,
до найближчої рими.

А там і Поезія,
вічна як Лета, –
бо де ще шукати
спасіння поету?

…Бурхлива ріка.
Весла плескають ловко.
А страх поза спиною –
дихає вовком…

10.2018

Жовтневий день всміхнувся сонцесяйно,
Хоч вітерець холодний повіва.
Як же навколо нас чудово й гарно,
Що й важко підібрать такі слова,

Якими б можна було передати
Оту красу осінньої пори.
Романси хочеться душі моїй співати
Про падолист. в багрянці явори,


Про одинокі яблука рум"яні,
Які зоствлися високо на гіллі.
Краса така чарівна Богом дана
Моїй вкраїнській матінці-землі.

2018 р.

***
А на етері вирили терор.
У Юри є пропелер і мотор.
І літерою ар
усіяний буквар,
і спікера вартує прокурор.

***
А на мапі Києва війна
поміняла вулиць імена:
Сіті на Музейну,
Кудрі на Маккейна ,
та не задоволена «страна» .

***
А на війні уже нові устави.
І чує, і вітається народ:
Героям слава!
Україні – слава!
А на Росії:
лапті упєрьод!

***
А у нас направо – це наліво,
і мільйони їдуть на Мальдіви.
Місія висока,
та яка морока
біля Бабмандепської затоки!

***
А на Московії кати
уже з Європою на ти.
Любов глибока –
і «потоки»,
і до війни нові мости.

***
А Європі два потоки мало.
океану – прісної води,
а мадяру – сала,
німцеві - капрала,
заходу – баталії орди.

10.2018

1.

як терикон подій насипали новини
замайоріли лайками стрічки
збігали байтами нічної павутини
емоції прозорі павуки

світлися у ніч віконця моніторів
мов маяки для серця-корабля
той вправно мандрував по серверах просторих
немов би світлом сонячним земля

2.

він пропливав повз гавані з трьома іксами
коней троянських випасав там спам
минав ібеї відбивався від реклами
як замерзало завмирав і спав

у морі лінків наловив собі етеру
такого з перцем втіхою до сліз
мінялись на ходу лоґіни і манери
в пустелі відгуків садився ліс

3.

армадами флотилії писак літали
робили висадку і троль і клон
божки тягли за Боже Вухо й наминали
лиш модератором керований закон

там віртуальна кров спливалася у ріки
виходив з берегів словесний гнів
і той кому адміни вкоротили віку
у небо бану жваво загудів

4.

є острови якими походжають пави
яким не видно світу за хвостом
а їхню шию інше пір'я не цікавить
як сплячому в навушниках рінґтон

між ними кури бігають за ними півні
ведуть бої без правил і без шпор
і тільки дзьобик б'є не на належнім рівні
стає безкурим того півня хор

5.

а барани і півні часто побратими
у тих і інших роздуму на мат
вже краще кістка для собак ніж сенс між ними
є жовч в легенях був би компромат

були би вороги й амаргеддоном ситі
бо нерви головешки у печі
той дзьоб-за-дзьоб чи лоб-у-лоб дай Бог прожити
й не бачити Європу в параджі

6.

а що тобі кораблику пливеш та й годі
шукаєш пристані притулку де
благеньке світло слова світ новий народить
і смайлика від клавіш приведе

де ти наповниш трюми винами по вінця
добротними як співи солов'я
жаданими немов фата весільна жінці
солодкими як в люлечці маля

12 Квітня, 2016

"Яка різниця?"- каже сонна "вата"
Й уперто набивається в рідню.
Я ж мовою катюги-окупанта
Свої вуста до смерті не вчорню.

Насуплений Тарас мовчить на кручі,
Дарма писав нащадкам "Заповіт".
Бо хохлаки "вєлікій і могучій"
Виплювують сьогодні в білий світ.

Працюють на орду брати невірні,
У головах - полова, каламуть.
В Дніпро стікає ненька по краплині,
Гуртом нащадки МОВУ продають.

Обвикли до чужих трусів, історій,
До власного - ні шани, ні жалю.
Та я кажу: - Борімося! Поборем!
Розірвемо з Кремлем негідний шлюб.

Ти - українець! Отже, до загину
Московською дурниць більш не верзи.
Як буде МОВА - буде Україна!
А хохлаки хай виздихають всі.

08.10. 2018р.

Осінній вечір заховав
За хмарами небесні далі.
Ковтнули світлі їх дива
Із хутра сивої вуалі.

На сад навісив унизу
Широку темну геть попону.
Вона затерла жовтизну,
Що так світила безборонно.

Мов почали дерева знов
В імлі чарівній зеленіти.
І тішилися із обнов,
І мов на мить вернулось літо…

Та вітер осені схолов,
Ходив і заглядав під вії…
І мов колись – мою любов –
Оцю ілюзію – розвіяв.

8.08.7526 р. (Від Трипілля) (8.10.2018)

...і зовсім не боляче дивитись у фокус зіниці Божого ока
на ледь захмарене з райдужкою вранішнє сонце понад полями.
я ще не розумію, це перша думка - з якого знаходжуся боку -
зовнішнього, чи зсередини об'єктиву на тлі жовтої плями

та хмари розходяться, зповзає туман-ковдра і тягне полуду
а довкола як в останній день творення спокійно й тихо.
я півпошепки перед тобою оголена в любові - як є і буду,
бо ось відчула перший подих, вдихнула, і світ задихав

ховаюсь тепер від себе в твої обійми обмірковувати - а хто ти?
перший - вкотре, неповторний, єдиний. Адам-Авель-Каїн?
намагаюсь збагнути, усвідомити, вивчити тебе-себе, достоту -
хто я? Єва-Марія-Марфа? в тобі чи поруч з тобою перебуваю ?
/
...і тоді, зникає небесна глибина
- вона більше не містить дна,
...і тане розмита золотом межа
- ближчає, стає не чужа
реципрокності твого вказівного перста
після доторку. Поглянь тепер, яка блакить прозора і проста ..

а ми як горобці під стріху
залізли в сірий ноутбук
і там сплітали біль зі сміхом
дві самоти дві пари рук

а ти така смішна й кудлата
а я такий старий дивак
чи треба нам себе спиняти
чи щось ми робимо не так

і відстань вітряна між нами
стискалась в макове зерно
і ми зросталися словами
бо так дано бо все одно

і ми жили і говорили
і навіть спати не могли
і тихо розправляли крила
бо як не зараз то коли

1

В рань бачила Телесика,
за Миргородом став.
Цвіла ряснота-лексика,
стискалися вуста...

У сіточці карасики,
зміївни - на вербі.
А внучечка від пасіки
приплинула до "бі..."...

І що він зробить? Мовчечки
доловить... доведе...
Проколе хвоя мочечку,
підлеститься руде...

2

Платформи-полустаночки,
знелюднені шляхи.
Телесик радий, зраночку
поп'є чайку... бухи...

Хлібину недокришену
даровано мишві.
І діда жаль... Ой лишенько...
Гризуть проблемки дві.

Тараня, пиво, фантики...
Людва - в країну ОЗ.
А я лечу із Аттики.
Обіцяний мороз...

3

Жбурляю помаранчами
в опудало тремке.
Пегас мій понад дачами
вбирає пах саке.

2018

Я зайду в твою осінь агатовим бабиним літом,
Поки ліс твій не вихолов повністю і не пожовк.
Ти зустрінеш мене листопадом неписаних літер,
Огорнешся у сяєво тепле, ніжніше за шовк.

Дочекайся, прошу, наші долі – нещадні маруди,
Навісне́ хмаровиння заломить в заграві ману:
Ти поринеш у неї, торкаючи сонячні груди,
Бурштином розіллєшся насподі в п’янкому лану.

Я пройду твою стежку – не буде потому і сліду
Від солоних дощів і заблудлих чужих підошов.
Упокорено ляжу відтінком в чуттєву палітру
І промінням зцілую звабливо прострочений шов.

Най мінятиме маятник вкотре свою амплітуду,
Най заврунить зима всі ліси в аскетичну чалму.
Я намріюсь тобі – втім, ніколи твоєю не буду,
Я з тобою не збудусь, напевне, ти знаєш чому.

Над вічним небуттям, над неміччю людською
Холодний блиск зірок із попелу постав.
Якийсь сліпий дивак незрячою сльозою
Побачив Божий світ і в струни закував.

І чутно тихий спів в бажаннях і сумлінні,
І мариться простим той шлях, що не пройшов,
І віруєш словам сліпого провидіння,
Забувши, що прозріть не буде сили знов.

Облиш, не ти один у вимірах поспішних
Тікаєш навмання від згубного кінця.
Долаючи життя – і праведне, і грішне,
В нічев’я підеш геть за більмами сліпця.

Погідно на душі і з тугою у серці
узгоджені часи і дні календаря.
На фініші літа, і павутина рветься,
і канули ключі за обрій, за моря.

Міняється сезон і запанує осінь
у бабиній фаті та у її красі
як це було колись і не минає й досі
росою на траві, журбою у росі.

Останнє прощавай і лебедина пісня
розтане як луна у далині чужій.
Зів’ялі пом’яки і сивий деревій
нагадують усім, що настає завізна
пора на врожаї і сумувати пізно
за тим, що одцвіло у пам’яті живій.


10.2018

Сьогодні в моді сюр, хрущі на маракуйї,
І під старовину обшмульганий кожух.
На рими цілу ніч із довбнею полюю,
Про все, що упіймав хутенько напишу.

У Львові - огірка, в Полтаві - дикі стреси,
(попалось на гачка сімейство "голубих").
Із образів та слів росте любовний персик,
Пронизує сумний поезії барліг.

Бреду від А до Я крізь до, ре, мі , фа, солі,
Гіперболою ввись, параболою вниз.
І сниться бог Ерот, пружні сідниці голі...
Я теж не лоботряс, в коханні - ас! Артист!

На мить еротоман прикинувся монахом,
З кожуха - хто куди - вистрибують чорти.
Тепер пора в альков. Венера зняла лахи,-
За сотню літ "трудів" їй трохи догодив.

Вона керує всім, кричить в оглухле вухо:
- Давай но па-де-де! Ну, а тепер - кульбіт!
Нарешті читача сонливого розбурхав!
Під тином дожував кістляву мишу кіт.

Із критиком у нас довічне перемир'я,
Казав: - Писня - атас! У жилах стигне кров.
Фантазм куснув у зад, росте під носом пір'я,
Нарешті дописав еклогу про любов.

08.10.2018р.

Хух!

Писати про кохання дуже важко,
Чуття нуртують, наче океан...
Завівся в хаті Ерос-барабашка,
Скрипить-гуде продавлений диван.

А сни тривожать видива препишні!
Там я - юнак! Статура - Аполлон!
Працюють як нові суглоби, крижні,
Вакханки в ліжко лізуть напролом.

Не втомлює любовна потеруха,
В лабети ловить мавок хижа хіть.
Прокинувся - жона сопе у вухо,
Серцевий м'яз шалено торохтить.

Без сил на кухню лізу навкарачки,
У чашу корвалолу ллю ручай.
На столику - віагроньки півпачки,
А решту жінка всипала у чай.

Рідню убив уперше підлий Каїн,
Взялись його онуки за ножі:
Дружинонька вночі відпочиває,
А я до ранку ледве не дожив!

Збудив кохану: - Прісю! Боже правий!
Я ж ледь не вмер! Ще б трохи й " Алілу..."!
Пробач! Розтуркать хтіла пень трухлявий,
А ти, як завше втомлено заснув.

Нехай пригода стане вам уроком,
Ніколи не дрімайте, мужики!
Коли дружини кубляться під боком -
Працюйте як відбійні молотки.

08.1/.2018р.

1.

на серце присідає зграя
подій невчасних круговерть
хто втратив міру той стріляє
словами влучними мов смерть

бере проклін запанібрата
за секунданта на дуель
а той неначе секундатор
тримає різку і шинель

щось попадає неминуче
а інше цідить в молоко
ця підігріта балакучість
збігає в скон за рубікон

2.

у блискавиці діти громи
злі громенята як один
так ніби по дорозі роми
лишають небу сіль ходи

та теє плакати не може
сухе мов старість у гіллі
тому вітри ту сіль ялозять
мов зрубують прадавній ліс

о вічні смертники розрухи
сліпої долі орачі
хто вам близький в словах по духу
в того не пера а мечі

3.

ключі до раю дзеленчали
намистом пафосних речей
здригнулось небо замовчало
немов без янгола плече

слова билини домовини
обгорточки не розгорніть
там переховані причини
заглади світла на війні

стара свіча згора по свому
нові підсвічники лишень
що вам рідніше кров оскома
солодка мрія від рошен

4.

полює день за тінню зранку
за ніч добряче зголоднів
слова не стріли полонянки
коханки незгорілих снів

там недоторкані кордони
майданами вирує гнів
небесна сотня за ікону
чадіють кола у вогні

там світла більше за всі смути
у небо падає душа
о як нам боляче збагнути
куди наш потяг поспіша

5.

кричали вйо гаття чи вісьта
і не жаліли батога
влітало вилітало місто
ловило в балаганах ґав

цабе за ними доглядали
доїли вправно раз на день
ділилися надоєм вдалим
із тим хто біса проведе

та що коню волу верблюду
на те й дорога і горби
нести чуже не ждати чуда
іди хрипи батіг люби

6.

нам очі відкривали вісті
мов у прибій уламки шхун
стояло на колінах місто
як ніч на мандрівнім шляху

приймало рідну кров у трунах
журилося де класти груз
похилий цвинтар з болем юним
носився не звертав на гру

оркестри духової з війська
із нотами немовби цвях
вбивала тих ідучих близько
під крик душі не на словах

7.

о павутинко долі мила
куди тебе несе біда
які дороги воскресила
чого тобі Господь не дав

але летіти не згорати
в долонях осені листком
ще вітер підміняє матір
мов по воді пливеш вінком

десь там у серці зупинися
аби весною зацвісти
мені між спаленого листя
набравши світлом висоти

1 Квітня, 2016

 
Іржавий став, де тіні застигають
Під стовбури, на вигляд крихкотілі
У тишину. Схиляються нечасті
Над водяним похмурним люстром

Тут інші йдуть, за живопліт пустельний
Холодними стежинами під світлом
І човгають ті ступні у альтані
І знов ховаються до шпар таємних

Струмка спіткай ген там, в нагому сяйві
Край вільх, вербин, що зроду викривляє
Як човник на той берег перепустить
У світлі рви жовтіюче пелюстя





 

Я все одно тебе люблю,
Кохання сваркам – не підвладне.
Лише Богів моїх молю
Дали щоб нитку Аріадни

Хай виведе тебе вона
З потворних лабіринтів злості
У чарівливі високості,
Де щастя, ніжність і весна.

Я все одно тебе люблю –
Всі блокування і відмови
Лиш збуджують бажання знову –
Розбити ланцюги жалю!

Я все одно тебе люблю!
Любов сильніша за розпуку.
Бо сталь народжується з муки
Й краса, подібна кришталю.

Я все одно тебе люблю,
І почуття це неокрає
Воно і всесвіт потрясає
Вогнем, підвладним ковалю.

Я все одно тебе люблю,
Свароже, Боже, дай же сили
Збить шкаралущу ту, що милій
Закрила світ, як мигдалю.

Я все одно тебе люблю…
І знаю: пізно а чи рано
Мені дарує Лель кохану,
Як королеву – королю!

Я все одно тебе люблю…!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

7.08.7526 р. (Від Трипілля) (7.10.2018)

Ледь дихаючи пригорнуся до грудей
торкнусь сережкою картатої сорочки
З усіх сердець з усіх роз'єднаних людей
мій відлік починається з цієї точки.

Суцільна сітка в рамці світу заборон -
це кілька ґудзиків й лінована тканина.
Все бачить поліцейський персональний дрон.
Все бачить ангел що сховався між клітинок.

Крізь крій життя з чужої мірки і лекал
від швів і шрамів, гладі поглядів і звуків
мій час пішов на подіум до камер і дзеркал ..
А я тут, поруч, попри відстань і розлуку.

-1-

Не засни, не заплющуй очі, гострий погляд не відведи.
До весни, як у дім на скелі, лиш знайомі ведуть сліди.
Втримай подих, не прохопися, втримай паузу, не мене.
Не промов мене, відпусти мене, будь примарним отим вогнем,
подивися на мене, птахо, ніби я не зумів піти.

-2-

Може лист мій тебе не знайде, але, птахо моя, знайди
кожне слово із нього в тиші та осінній моїй імлі.
Стій за мною, ти стій за мною, просто стій, уперед не йди.
Я тікатиму, я ховатиму, я заплутаю всі сліди,
я боятимусь, я ховатимусь, врешті шкоду собі знайду.
Не покинь мене, не забудь мене, тільки вір, що допоки йду,
я іду за тобою, птахо, що дивилась мені услід,
не здалася, не піддалася поосінній своїй імлі,
не заснула, не оминула, не торкнула чола мечем,
не покликала, не забула, та дивилась услід іще
та іще. Пам'ятала голос, впізнавала моє лице.
Не забула, не відпустила, ти дивилась услід іще,
та іще. Ти услід хилилась, ти молилась услід. Як йшов,
ти холола мені, мов срібло, ти ніжнішала, ніби шовк.
Ти дивилась услід так вірно, що усвітленою була
вся дорога, її провалля, сонні коні, моя імла.
Не забула, одна стояла, хай на скільки тебе лишав,
ти дивилась услід й світліла поосіння моя душа.

Може лист цей тебе не знайде, але, птахо моя, знайди
сили дещицю, щоб стояти і не зрушити, не піти.
Хай би знала, що шлях мій битий, чи у щасті чи на біду,
буде вести лише до тебе. Бо завжди шукатиму ту,
що дивилась мені у спину, та не кинула в спину ніж.
Я ітиму вперед все швидше, я ітиму іще скоріше,
щоб, допоки я пам'ятаю, як стояла за мною ти,
обійти цілий світ, та врешті і тебе саму обійти.

Щоб, коли ти зробиш свій крок, щойно зрушать услід світи,
Щоб, коли ти зробиш свій крок, щойно осінь стане весною,
хтось стояв за тобою, птахо, хтось у спину тобі світив.

Вчителька на пенсію пішла.
Дожила до неї, бідолашка.
Ніби псом понівечена пташка:
Всю себе роботі віддала.
На світанку власного життя
Так багато прагнула зробити:
Дітлахів чужих, як рідних, вчити,
Довести усіх їх до пуття.
Пролетіли в клопотах роки.
Багатьом допомогти зуміла,
Всіх знаннями щедро наділила.
Дякували діти і батьки.
Оповили сутінки життя.
Вже пора напевне відпочити.
Тільки, от, на пенсію прожити
Важко. Неприємне відчуття.
У суспільстві змінено мораль.
Совість, честь і гідність не в пошані.
У фаворі гроші. а путани-
Олігархи б"ються за Грааль.
Вчительці сердешній невдогад,
Що не так вона колись вчинила
І чого дітей не научила,
Що життя ніяк не йде на лад.
Все ж тепер одна розрада є.
В снах вона - розумниця, красуня.
Дзвоника далекого відлуння
Спокою чомусь їй не дає.
Прим. - Грааль в переносному значенні - недосяжна мета

1. Ранок

От
воно
сталося й врешті зустрілися
я і дівчина з далеких зірок!
В обличчя вдивилися пильно
та й розговорилися:

– Ці перші доторки!..
– Це – перші іскорки…
– Перший крок..

У полум’ї
досвітку
Землі дирижаблик
зменшувався і в очах його відбиття
занурювало небуття галактики
в невідворотність
пожеж буття.

2. День

З інопланетянами
точилась розмова край двору.
Звучало:
          Кібертрон,
          Солярис,
          Татуїн,
          Пандора…
Ці назви линули з луни,
бо згадувалися вони
міжзоряними командорами.

3. Вечір

А ми, вечором з юрми висмикнуті,
втікали путівцями українськими
за обрії від землян,
інопланетян
і від власного здивування
ними й собою.

Чому з тобою
ми схожі,
неначе не лежить між нами
громаддя світів
і безодень,
нанизаних на часів нескінченність
в розбіжності ста еволюцій
з імпульсом різним, треком і спіном?!..
Але твої інопланетні губи вже торкаються
моїх, земних, і пахнуть сіном…

4. Ніч

А поночі голі тіла
так спочувають м’ятне небо,
як ополонку,
зникли безслідно в якій
трипільці,
атланти
і
амазонки.
Посміхаєшся ти:
«Зникли?! Ти певен цього?
А, може, вони
пілотами вертають
додому
з пітьми?..»
Й невимовленим
зорі дихають,
мов мояпланетянка:
ми – це ви.

2018

Осінньою зливою ронять думки на папері
зачаєні образи – обриси, абриси, тло
сумних і веселих подій у новому етері,
де істина сяє добром, нівелюючи зло.

Пора сповідатися, каятись і сподіватись,
що доля іще подарує на заході літ
удачу і щастя напоєм п’янкого причастя,
і успіхи творчі як не заборонений плід.

Живу як умію і рук не ховаю за спину.
У когось є інші чужі віртуальні світи,
а я залишаю напам’ять свою Україну –
реальні картини моєї душі і мети.

Видіння і мрії бувають не тільки весною,
але промайнули, але пролітають літа.
Остання надія – осіння пора золота.

Та й ця оминає. Зоря упаде за горою
і, може, береза іще засумує за мною...
І коси її заплітає моя самота.

10/18

Прийшла охота рюмсати й мені,
Пустити хоч одну гарячу слізку.
Топлю журбу у пиві та вині,
Останнім тостом скатерку забризкав.

Була жона. Тепер її нема.
Ще вчора "кавуни" дебелі гладив.
А може я очікую дарма
На рідини бурхливі водоспади?

Півроку жінці попик набридав,
Щодня зі служби в нашу хату човгав.
Тепер вона - монахиня! Свята!
Молитвами довбає вуха Бога.

Чимдужче горло стискує біда,
Шомполиком востаннє чищу дуло...
Аж чую - жінка двері хилита,
Кричить: - Пусти! Я з пекла повернулась!

Втираю їй заплаканий п'ятак,
Нагодував од пуза, як годиться.
Розказує: - Уранці - хлііб, вода,
Обід смачніший - хлібчик та водиця.

Вечеря - піст й до ранку молитвИ,
За ліжко - сукувата з дуба дошка.
Ти, чоловіче,- ледь не овдовів!
До трауру лишилось зовсім трошки.

Тепер я вдома! Слава Богу! Хух!
Не хочу жити на землі цій тінню!
В перину лада впала, наче пух,
Зібралася "молитись" без бікіні.

06.10.2018р.

Казус

Без крапельки тепла - усе життя!
Нема любові - тільки стиглі вірші.
Нещасним бідакам я не суддя,
Окремо долю кожен власну пише.

Геть макіяж легкий,гідропірит,
Коштовне зі смарагдами намисто!
Томи феміністичної мури
Турбують буркітливих суфражисток.

В мегер закриті лона на замки,
На чоловіка блимо люто кожна.
Але ж могло і бути навпаки -
Дітки, дбайливий муж, подружнє ложе.

Сімона, та що, наче, Бовуар,
Заповідала мавкам рівноправ'я.
А я знімаю з лади пеньюар,
Несу її, усміхнену, до раю.

Цілую жінку в звабини-вуста,
Спокуси змій торує шлях до пекла...
А, може, безнадійно я відстав?
Персистим дівам тра ломи та цегла?

Пишіть, колеги, вірші про любов,
Слідкуйте, щоб слова сплітались ловко.
Мені ж пора - жона зварила плов,
Наїмся каші й умощусь під боком.

07.10.2018р.

 
троль мене ~ часе існуючий
я був також намагався
одноманітно тусуючи в

тлінні звитяжних балансів
& піснопіннях марочних
& політичних печалях

як тобі ще потрафити
щира агоніє часу
вам ~ диваки розвінчані
спаму парафіяни

згвинчені гвинтики відтінку
метафор достоту із вами
полемік щодо & саме





 

Суд завершено. Звершилося...
Кривава біля підніжжя хреста трава.
У прокураторі клекоче гнів німий
і думка думку розриває.

"Нікчемна потолоч, мені набридли ви,
ваше бажання, ваша віра,
яскраві убори ваших первосвященників,
ваші месії, що б'ють себе в груди,
сонця пал під цим клятим небом,
безладні слова, шаленство барв,
і я сам і мій пан, Цісар,
що поставив мене суддею над таким народом.

"Розіпни!" – вони всі вуха прокричали.
Доки, не змучившись, Його не видав їм.

Сердега божевільний! Адже тільки мріяв,
тільки мріяв про драбину в небо.
Тільки мріяв, але поряд з ними, мабуть, краще.
Уже сіріє там вверху гора Череповище --
чи мріє ще сердега на хресті?

Щось казав мені про істину,
потім мовчазно кровоточив, світився.
З іронією питаю: що є істина?
Відповідає: "Я".

Ех, та хто мені ця людина?!

А потолоч шуміла наче море,
мені набридли, набридли вони, і це все.
Одним месією пак більше чи то менше,
душі Пилата важче з тим не буде
і легше, певно, богом битій цій землі.
Мені набридло. Видав його. Кінець.

"Та все ж! чи зійшла на кого Його кров?!"

Сутеніє, вечір, ніч зіходить,
а прокуратор спокою не знаходить.

"Розіпни!" – вони всі вуха прокричали
і боронитись було нічим,
і списників не вистачало,
чи – чи, може, порожнім було серце?
За чим шкодую я, мудре серце – порожнє,
птаство жалю мого, геть із серця, киш!

Розіпни!" – вони всі вуха прокричали.
Та що мені до того? Розпинайте.
Ти, потолоч брудна з кривавими руками,
тож розіпни-но, розіпни Месію!
Бо чи живий, чи мертвий, одне залишиться прокляття,
і Богу не змінити цього світу.
Та що мені до того? Розпинайте!
Забирайте! – Забрали. Помер на хресті.
Хто знає, може, був таки царем!"

Тихо тепер. Та послухай! Тепер бо стукає ніч,
у сінях Пилатових первосвященники.
"Пане, ми із Вами в одному не згодні,
те, як Ви написали – Цар – нас обурило,
пане, адже він це казав про себе,
Ви не так приладнали Ґолґоту!"

Поглянь, який дивний рудий вогонь в його очах!
Ось очеретина обернулась на камінь: така тверда.

(Там угорі мовчить хрест.)
Коли починає говорити, Пилат росте:
"Нічим уже не зараджу вашому Месії,
та я вирізав чотири літери на Його хресті,
ці чотири літери – моє добре ім'я,
моєї трощі останній кістяк,
моя неймовірна віра, горда моя упертість,
воля мимоволі.

Ці чотири літери моє добре ім'я.
На царстві мертвих! ці чотири літери залишаться!
Якщо під ними довелося б мені поховати це місто,
Рим, Цісаря, себе:
ці чотири літери – моє добре ім'я.

Первосвященники, гебреї, вам кажу відверто,
слухайте: що я написав, те написав!!"

Всередині тиша, та назовні в псалмі починається ніч,
і в ночі тій псаломній здіймається хрест


Pilatus

János evang. XIX. 22

A pörnek vége. Elvégeztetett... 
Véres a kereszt tövében a fű.
A helytartóban forr a néma düh 
S egy gondolat tépi a másikat.
"Rongy csőcselék, én unlak titeket, 
Unom a vágyatok, a hitetek,
A papjaitok ragyogó ruháját, 
A mellükverő messiásokat,
A nap hevét ez átkos ég alatt, 
A zagyva szókat, buja színeket, 
És magamat és uramat, a császárt, 
Ki bíróvá tett ilyen nép felett.
"Feszítsd meg!" üvöltötték a fülembe. 
Amíg unottan odalöktem nékik.
Szegény bolond! Pedig csak álmodott, 
Csak álmodott egy létráról az égig. 
Csak álmodott, de ezeknél tán szebben. 
Már szürkül fenn a Koponyák hegye -
Vajjon álmodik-e még a kereszten?
Valamit szólt nekem az igazságról, 
Azután némán vérzett, ragyogott. 
Gúnnyal kérdém: az igazság micsoda? 
Felelé: "én vagyok".
Eh, hát kicsoda nékem ez az ember?!
A csőcselék morajlott mint a tenger, 
Én untam, untam amazokat, ezt is. 
Egy messiással több vagy kevesebb, 
Pilatus lelke nem lesz nehezebb
És könnyebb tán ez istenverte föld, 
Untam a dolgot. Odalöktem. Vége.
"De jaj! vajjon kire szállott a vére?!"
Az alkony megy, az est, az éj leszáll, 
De a helytartó nyugtot nem talál.
"Feszítsd meg!" üvöltötték a fülembe 
És nekem nem volt elég fegyverem, 
Nem volt elég lándzsásom odakünn, 
Vagy - vagy üres volt talán a szívem?
Eh mit bánom én, a bölcs szív üres, 
Bús madarak, el a szívről, hess!
"Feszítsd meg!" üvöltötték a fülembe. 
Mi közöm hozzá? feszítsétek hát,
Te véres kezű, szennyes csőcselék, 
Feszítsd, feszítsd meg hát a Messiást! 
Él-e, meghal-e, egy marad az átok, 
Isten se váltja meg ezt a világot.
Mi közöm hozzá? Feszítsétek hát! 
Vigyétek! - Vitték. A kereszten holt. 
Ki tudja, talán mégis király volt!"
Csend most. De hallga! most az éj kopog, 
Pilatus pitvarában a papok.
"Uram, mi véled egyet így nem értünk,
Ahogyan írtad, botránkozás nékünk,
Rexnek, Uram, csak ő mondta magát, 
Nem készítetted jól a Golgothát!"
Ni, milyen furcsa rőt láng a szemén! 
Ím kővé vált a nádszál: oly kemény.
(Odafenn csendbe hallgat a kereszt.) 
Pilatus nő, ahogy beszélni kezd:
"A Messiástok megmenteni késtem, 
De négy betűt a keresztjébe véstem, 
E négy betű az én becsületem, 
Hajótöröttségem utolsó roncsa,
Hitetlen hitem, büszke makacsságom, 
Egy akarat az akaratlanságon.
E négy betű az én becsületem. 
Hadesre! ez a négy betű marad! 
Ha alá kéne temetnem e várost, 
Rómát, az Imperatort, magamat: 
E négy betű az én becsületem!!
Papok, zsidók, hozzátok szólok nyiltan, 
Halljátok: amit megírtam, megírtam."
Benn csönd, de künn az éj zsoltárba kezd 
S áll a zsoltáros éjben a kereszt

Понад вечір торкнеться рука до руки
білим човником вдариться серед ріки
проти плину в засмагле каное

Зорепади зірвуться потоками вниз
пальці ніжні не стримають пристрасний тиск
щоб вдихнути взаємне апное

Їх затопить до краю і так понесе
не на дно а назустріч допоки за все
не скують ковалі дві прикраси

Не чарівні не тонкі а грубі й важкі
що вживляються в тіло в серця і кістки
крізь зап'ястки закрученим лассо

Задзвенять побіжать два важкі ланцюги -
руки вирвані тягнуть з води в береги.
Хто прив'язаний міцно і туго

вже нехай не стоїть проти ранку за сном
і не марить зірками й відкритим вікном
й не зове блідолицього другом

Все сталось так швидко, спонтанно,
Хоч мабуть й до того тебе вже кохала.
Думками з тобою я безперестанно,
Знаєш, явно цього не чекала.

А тепер все змінилося так... кардинально
І без тебе життя я не уявляю,
А ти граєш зі мною жорстоко й безжально.
Та все повторяєш: "Кохаю".


2018

1.

я молився на тебе
як на крилонька
небо
як на кару
зневіра
чи на тишу
жовніри

я молився
і слухав
як вростає
у сухість
неприхована щирість
спопеляючи вирій

2.

ти миналася
бігло
у світлинах
не стигла
і у маревах впертих
воскресала
із мертвих

ти давала надію
не зберу
що посіяв
не сприйму
що побачив
що пробачив
хай плаче

3.

хай стікає
мов кров’ю
те
що вже не промовлю
не пригрію
у мріях
в русі губ
не розвію

йде за певністю
може
світ
на яблуко схожий
обрій
Євині руки
дань солодкої муки

4.

дань близька
і надривна
бій краплинний
по ринвах
рій думок одичілих
крій хвилинами тіла

там де ти
там відсутність
скачуть
стовпчики ртутні
там де ти
там немає
непочатого краю

5.

там де ти
там хвилює
те
що тишу пильнує
я малюю
словами
несамотність
і гамір

несолодке
безгрішне
те покликання втішне
ти
мов кров
у присязі
поцілунок
на стязі

6.

я тебе
не ховаю
не схиляюся
знаю
сон важкий
мов облога
і німий до знемоги

та до неба
відкритий
мов до цокоту
миті
повертайся
до сонця
одаруй мене
сном цим

5 Грудня, 2015

Цинізм убива-
усе прекрасне,
почуття високі:
віру,надію, кохання
Нічого не залишить
Уб'є!Геть усе!
2018

Мабуть, на вірність нас випробовує Господь.
Мене – як Йова, тебе – як Яакова.
Ввігнав у мене цю хворобу сатана
І ми удвох із нею боремось...
..Пригадуєш, як за твою маму боровся тато?
Не вірив він у Бога. Комуністом був .
Шукав повсюди ліки відчайдушно.
Намарне. Всесильний сам не зміг пробити
Концтабірну радянську стіну залізну..
Хвалити Бога в Ізраїлі ми, де ліки й лікарі -
Не тільки найкращі в світі, а й доступні
Навіть тим, хто од багатства відстоїть
На неймовірно недосяжній відстані.
Сил додає ще й віра у Всесильного
Та майже півстолітня віра одне в одного:
Мене – у нехіті йти на той світ,
Тебе - нізащо не відпускать туди.
Тож сатані не вдасться нас зломити, люба.
Не на те ж Всевишній через стільки літ дав нам онука,
Аби свою любов не зміг я в нього перелить.
-------------------------------------------------------------------
«Лікуй нас і вилікуємось. Рятуй нас і врятуємось, бо Ти – наша надія. Тож пошли порятунок од усіх хвороб. Адже Ти,Господь Бог,- лікар правдивий і милосердний» (одна з ранкових молитов юдеїв)

на верхівці схилу років облаштуємо первісну стоянку,
якщо хочеш,
там ти гратимеш на кобзі, а я співатиму
до тієї пори, коли наше сонце скотиться з небесного ґанку
і проти ночі
ми опинимось за порогом часу, простору, фатуму.

та до того це скромне маленьке поселення,
крихітна хижка,
трансформує в імперію тепла, затишку, спокою,
а нам від любові і ніжності до всього буде смарагдово-зелено,
з надлишком,
бо тут закон і право - змістовні вірші з нотами високими

слова і музика, що дерзнули на царство небесне,
досі нечувані
вивершують хмарний мемфіс, туманний капітолій, афіни,
знаходять істину в цій миті і в тому, що воскреснуть,
щасливі-знесилені
у папірус ранку із пергаменту ночі пірнуть мов дельфіни

тотемні, архаїчні, від створення світу незаймано-прекрасні

збиратимуться зграями і попарно. Та тільки поодинці ми

бо ти ще не відповів, що хочеш, і локація без географічної назви,

ще, десь на середній відстані між Не-ми/ровом і Ометинця-ми

То не дощ, то не дощ, - то освячення душ.
Пробуди і мою, попрошу.
Цю розпачливу тишу нарешті поруш,
Я її із трудом виношу.

Сіє осінь круг мене буденні слова,
Солить прозові прісні миті.
І у тім нерозривна жура обвива,
Як сновиддя шовкові ниті.

Ох, не муч же, не муч! Не занедбуй мене!
Я є річка, - гірна, бурлива.
Мій потік із віків у віки дремене,
Як до цього сповадить злива.

Я - вразлива весна, я є спрагла дощу,
Перебуду й по тім - прибуду!
То не мить грозова, - то мій голос ущух,
То мовчання скачалось в груду

Грубу.
Грузну у сни.
Помовчу до весни.
Восени грім не пестить груди.
Та у цій таїні
Листопадових днів,
Мовчазливих дощів і сутінків
Є щось дивно-терпке, щось минуще, легке,
Незбагненно мені знайоме.
І буденні думки підкошені.
І звикаю до холодів.
То не дощ, то не дощ. То слова із віршів
Панни Осені.

04/10/18

 
сусальним цинком припадуть
услід за урнами котурни
але безпонт як є зажурний
незмінно тут

його суддя гротескний покруч
вуста коханий оксамит
настирлива остання мить
так само поруч

назавтра вижухне блакить
портали мли ~ катма правих
ганьба стороннім

провин яких іще новин
осінній плин & сліз разки
у склі віконнім





 

Ось і осінь торкнула природу
І малює багрянці свої.
Посилає дощі і негоду
І на вікна – сльозин ручаї.

Наче попелу, пригорщі суму
Розвіває із вітром навкруг.
Поетичну, печальну задуму
Опускає на стомлений луг.

І очиці чарівні імлисті
На розвихрені віти кладе,
Зелененьке фарбуючи листя
На жовтаве і тьмяно-руде.

Вимальовує тихо пастеллю
У пейзажі деталь не одну…
Смарагдову садову постелю
Замінила на ковдру сяйну.

Уставляє озерне люстерце
В позолочену раму вона…
Розтривожила зранене серце
Чарівниця жорстока й сумна.

Мов музИки зійшлись похоронні
У великий загробний альков.
І «Адажіо» Альбіноні
Відспівали трагічну любов…

5.08.7526 р. (Від Трипілля) (5.10.2018)

Немає того, що раніше
було, минаючи поволі.
Та, не зважаючи на долю,
не поміняємо на інше
своє життя у цій юдолі.

Нема Олеко й Маріули,
як і немає Вероніки...
Тече вода у інші ріки.
А те, що сталось і минуло,
уже напоєне навіки.

І ні Ромео, ні Джульєтти
уже не буде. Їх чекає
майбутнє у обіймах Лети...
А інші дами і валети
із іншими шукають раю.

Усе, навіяне ночами
і перевіяне вітрами,
ще розтає за пеленою.
А те, що буде поміж нами,
не увінчається любов’ю.

Удруге у ту саму воду
не увійдеш... її обняти.

Чого не має бути зроду,
на те ніде немає ради. .

У течії шукаю броду,
але на мілині – загати.

10/18

По склу босоніж йти вона не вміла.
Ніколи не водилася із тими,
хто за мідяк здіймає веремію,
Вовчицею зализувала стигми.
Не відчиняла двері у Святвечір,
на Пасху сповідалася і більше
гріхи не рахувала до Предтечі,
писала пензликом дитячі вірші.
Читала вголос, плакала над ними,
слова прості, а тиша зойкне висі,
липневі спогади, дієприслівні рими.
Брусничні джеми, захмелілі вишні
в торішній консервації у льосі,
у шибі журавлі на видноколі...
Сусальним золотом латає осінь -
іржавий перецвіт людської долі.

2018р.

Художник впав біля мольберта,
Так само просто, як і жив.
Він перетнув межу до смерті,
Він відійшов, він – відлетів.

Бо мають вищу приналежність
Маестро пензля і різця.
Відходять кращі у безмежність
За вищим задумом Творця.

любов-море впадає в небо
любов-небо впадає в космос
їй від тебе нічого не треба
тільки ти їй потрібен, просто

серце-сонях шукає сонце
серце-сонце цвіте щоденно
стала б янголом-охоронцем
берегла б коли серцю темно

цілувала б твої долоні
і росою б тебе поїла
ці вуста ще холодні-солоні
молитвами відшепотіла б

дарувала б синів крилатих
кожен перстень би мав печатку
хтось літав і спинив час на чатах
хтось любив від кінця до початку

От вичавлюється сльоза,
терпка як з ягоди сік,
і починає довгу подорож.
Бунтує хмари в один
вар'ятський гурт.
І стиглими яблуками
бомбардує море.
А у будь-якого моря є дно,
а за ним ще кілька.
Сльоза бунтує потоки-течії
в один поганський танок
і, врешті, дно пробиває.
А там — людина сидить
ув'язнена, скута, до стіни
прикручена.
І ніби якоюсь тортурою
болючою, китайською, східною,
сльоза дзвінко вдаряє
у маківку.
А людина мужньо й жіночно
з усієї впертості й відчаю
спокійна-спокійнісінька.

Бо скільки вже можна тих сліз.

2017

Літературна агенція "Зілля"
23 год ·
Дорогі друзі!
Запрошуємо вас на презентацію альманаху "М'ята".
Наші авторки неймовірні, непередбачувані, безмежно творчі і чекають, аби увірватися у ваш вечір свіжістю найкращої поезії!
Захід відбудеться за сприяння Арт-центру ім. Івана Козловського 06.10 за адресою: м.Київ, вул.Хрещатик, 50б.
17:00.
Вхід вільний.
Дрес-код - одяг зелених (м'ятних відтінків)

рану на животі зашито жіночим волосом
заліковано деревієм на ліжку з соломи.
маніяк орудував попервах ніжним словом і голосом.
та вона вирвалась, температурить, стікає потом солоним

і марить ...

він під тутешнього, а по суті - жорстокий москаль,
перевелися в турійських лісах аборигени.
тож тепер сама собі Євген Товстуха і Іван Носаль
перемотує хромосоми, висікає некротизовані гени

і марить ...

хто без кори головного мозку і без кореня роду,
тому - вседозволеність, але не свобода!
... дайте пити, є хто? води.. нема.. сама по воду ..
сама, як дванадцять апостолів і їх Командир взводу.
...
до полону поклала серце за голову без плечей
і за хребет уражений остеопорозом -
не за опору в бою, а за рану в живіт і біль до сліпоти очей,
за його натільний хрестик - усвідомила і, втратила розум

Усміхнись, кохана, посміхнися,
чарівну усмішку вже забув…
Хай казково там, у синій висі,
але день земний ще не минув.

Ще укриє нас холодна нічка
темним, як у ворона, крилом.
Не одна згорить в зажурі свічка,
вся віддавшись світлом і теплом…

Усміхнись, кохана, посміхнися,
в думи мої лагідно прилинь,
горлицею сизою наснися,
та іще не зви у неба синь!..

02.10.2018

Не Марічка й не Оксана,
не Софійка чарівна.
Ти – царівна-несміяна,
в цілім світі ти одна!

Ти зими ласкавий промінь,
солов’їний літа свист,
весняна бурхлива повінь
і осінній падолист.

Ледь прихована усмішка –
неповторна і проста.
Невідома досі книжка,
смак задуми на вустах.

Голубі великі очі
і стрункий, тендітний стан…
Осінь же мені шепоче –
навіть думать перестань!

03.10.2018

Т.І...
В холодній пустці вечорів,
Сумую без побачень, –
Мені бракує ніжних слів
І пестощів гарячих.
І співу, й сміху аж до сліз,
І поглядів сплетіння, –
Щоби я мохом не обріс,
У пустці днів осінніх.
03.10.18