Несе моя фантазія мене у білі сни,
у заповідні пущі.
Все ближче до останньої весни,
все далі віра в душі невмирущі.

Тримаюся іще за поводи. І сили є,
а неміч доганяє.
Уже на переправі житіє
моє до не існуючого раю.

Бунтує серце. Вибору нема. Як на війні
усі путі лукаві.
Мандрівочкою пахне навесні,
але нема коней на переправі.

03.2018

Коли життя сягає рубежу,
Так хочеться спочатку все почати,
Та літ минулих не зітреш печаті,
І не одягнеш ли́чину чужу.

Вже недалеко фінішна межа,
Ти в цьому світі тільки подорожній,
І не біда, як гаманець порожній,
Біда, як є порожньою душа.

1

Кожушок залатаний... капелюшка... Пані!
Пенсія мізерна, в доньки - МДП.
От зустріла вчора цю огрядну Таню,
на обох світило сонечко скупе...

Говорили стиха про тарифи, ківі,
яблучну дієту, перспективи на...
Довгобуд, ковтьоби глиноземні - зліва.
За мостом, де Зигін ще стоїть, - війна.

2

Перевальцем Таня почовпла додому,
в доньки "настроєніє" гарне, далебі.
А мене минали москалята, роми
і козаченята - куртки голубі...

Лементіла школа... Вчителі премудрі,
гаджети модерні в кожного тепер.
Де б узяти з тонну золотої пудри -
притрусити гори брехонь і химер?

2018

Буяє весна, та не зовсім…
Чи то павутинки в волоссі?
Устино, дитино,ти хвора –
і нині, і вчора й завчора…
Чи то не хвороба, а втома –
нависла пітьма невагома –
нависла, як хмара навпроти,
як пара – без духу і плоти,
нависла зумисне…Нависла!
Чи зломана вісь коромисла,
чи відра не так уже повні,
чи мить до зловіщої повені?

Нехай уже швидше розродиться!
Нехай проминає негода ця!
Нехай вже громниці натішаться,
Безумно ударять – і втишаться…

Бо годі вже темряви… годі! –
при святі, при світлій господі,
де свічка палає – громавиця
(з пітьмою у піжмурки бавиться),
де ясні очиці у дівочки,
де Устя виводить гаївочки,
де віра є в сили приплодні,
що страсті дають великодні!

Де коник гривастий у брами б»є…
Хто вірує – тому і Бог дає!


2009 рік, зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013.

Золотився ранок, усміхався
Та купався в променях тепла,
Капелюха зняв і привітався
Чемно та привітно з усіма.

Розбудив на грядці квіти сонні,
Бджілоньку покликав в пелюстки,
Котиком сидів на підвіконні
І про щось тихенько муркотів.

Покропив росою зелен-трави,
Солов"я піснями забринів.
Такий світлий-світлий та яскравий
У душі автограф залишив.

2018 р.

Ти час, о Велесе, спини,
І суєті скажи цій: «Годі!»
Відчути подих весняний
Сьогодні хочу на природі.

Сюди я йшов, як уві сні,
Ступив у передпокій раю.
Як, Боже, хороше мені!
Твоє натхнення я вбираю.

Співає чарівливо птах
У цій легкій озерній тиші.
Води поверхню Хтось хита,
Немов листа у вічність пише.

І так поволі опліта
Весни вечірня прохолода.
І стелить постіль дрімота,
Дарує сонну насолоду.

6.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Листочок, що руку кленову
Тримав, ніби маму дитя,
Злітає додолу... Я знову,
Туди, звідкіля вороття
Нема і шляхи позабули,
Та щось ніби є (іншалла !)
Злітаю у спогаді снулім...
В минуле своє, де була
Ти Світлою... Сонячний промінь...
Утілення світла... СвітлА
Є ніч, де чаруючий спомин,
Мов місячне сяйво... Лягла
Струна на лади... І нервово
Бринить у душі. Як же ти
З того неповернення свого
Удруге могла надійти
До мене?.. До болю стискаю
До нашого раю ключі,
І поряд останні трамваї
Тріпотно дзвенять, зовучи
У синє блаженне смеркання
З листочком- білетом... Тримай!
Устигнемо ще на останній
З кінцевою назвою Рай.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118040700554

Де ти, Музо, сонечко моє,
неминуче у труді і поті,
що уже і чапля не клює
у моєму тихому болоті?

Йду за перелази у луги,
заглядаю аж за перелоги,
де моєї не було ноги
і на те уже немає змоги.

Канула у вирії зима.
Час міняти пера на лопати.
А весни ніякої нема.
Половину маємо чекати.

Де ви, маньєрині записні,
ради кого я себе озвучив?
Поки не співаються пісні,
я за вами, чесне слово, скучив.

Сам не знаю, нащо і чого
заримую кожну як лелеку.
Як мені до вас іще далеко,
рудокосі схимниці й марго.

О, мої високопарні птиці,
лади мелодійної краси,
так з чоловіками не годиться –
запихати їх за пояси.

Краще у єдиному союзі.
Так і буде. Маємо, що є,
і за що не забувають друзі.

Як не буде - кожному своє.
Ну, а куртуазіє моє
подарую неминучій Музі.

03.18

Життя хохла оцінено в мідяк,
Москаль живцем із нього лупить шкіру.
Дріматимеш - учепиться у карк -
Отож, тримай у пазусі сокиру.

Орда казала: "Ми - твоя рідня!
Туліться браття, будем вельми раді!"
Ну, а тепер брехлива кацапня
Всипає порох в міни та снаряди.

Після убивства - в церкву суне кат,
Попи з Кремля освячують крадіжки.
Червона площа зрітиме парад,
Де світові покаже карлик вишкір.

Казала мама: "Злодію не вір!
Він і на сонце блимає вороже!"
Аби у хаті спокій був і мир -
Боріться, браття! Правда - переможе!

06.04.2018р.

Весною річка вийшла з берегів,
Піняться хвилі, поспішають вдалеч.
Сягає вже вода долин, лугів,
Навіть людських осель уже дісталась.

Все затопила повінь весняна,
Сухого місця вже ніде немає.
Хоча бурлить та сердиться вона,
Але усе ж потроху відступає.

Угомониться вже за кілька днів,
Та потече ріка собі поволі.
Непередбачувана повінь весняна,
Слід обережним бути нам з тобою.

2018 р.

Я тільки й вам телефоную…
Чудовий день, скажіть, сьогодні?
Цілує вітер змоклу тую
Як ви мене напередодні…

У нас давно сади розквітли
Пахучо так, аж до сп’яніння
Не вистачає жменьки світла
І пів на двох гріхопадіння…

А ще у нас чимало меду
На пелюстках - і досі липко
Я пролітав сьогодні небом
Одні чого вартують липи…

Я вам зі сну телефоную
І це не складно, це - природньо
Цілує вітер змоклу тую
Як ви мене напередодні…
05-04-2018

Не знаю - на добро, а, може й ні
(шляхи Господні неісповідимі) -
Навідалась матуся уві сні,
Уперше, як заснула в домовині.

Чи постарів - уже ж не двадцять літ,
А мо', душа не знала супокою...
Кричав їй "Здрастуй, мамочко! Привіт!
Прошу, торкнись мене хоча б рукою!

Один як перст. Живу, немов монах,
Життя зміліло повноводне русло".
Вона ж мовчазно плакала, сумна,
Ереба темінь під ногами гусла.

Прокинувся, гаряча голова
Рука стискає мамину хустину.
На склі росою писано слова:
"Ще поживи. Люблю тебе, дитино".

04.04.2018р

Збирайся, підемо на двір
Побачимо, що з цього буде…
Чекатимо там до тих пір
Допококи не зійдуться люди…

Повстала весна! нарешті
Ми скажемо в очі: - Ну, мачо…
Знімай геть усе і мешти
Танцюємо з нами - пробачим

За пізнє тепло, за сирість
За братика - березевицю
Чекали було на вирій…
Одні горобці та синиці

Де ті хвалебні лелеки?
Невже тобі важко, нащ квітню
Поставити сонце на бек…
І справити хресну обітню?!..
05-04-2018

Нарешті весна! Нарешті бубнявіє перша брунька!
Нуртують жагучі соки невтримано догори.
Земля простягає спрагло до сонця замерзлі руки.
Запрошують світ до танцю звеснілі нараз вітри.

Уперше долає морок ще зовсім дрібний підсніжник,
розбурхуючи довкола левади п'янких надій.
Бринить моріжком яскравим полів кострубатий ліжник
і котики затівають щось змовницьке на вербі.

А як салютують в лісі шпаки, коли ранок сходить!
Як клепчуть старі лелеки, пізнавши гніздо своє!
Вклоняються ґаздам зовсім ще голі зі сну городи,
засвідчуючи на тому - причина до здибань є.

І, Господи, як же добре, коли й у тобі на ве́сну
вибруньчується щось гарне, жадаючи розцвісти.
Бо трошки ще й Воскресіння, ще хвилька і світ воскресне,
ще зовсім краплинка часу і духом воскреснеш ти.

3.04.18 р.

Крізь щілини прокралась зима
І потріскали шибки на вікнах
Тут нікого нема, - лиш моя самота
І узори в надщерблених стінах

Тут нікого нема, тільки спогадів гра
Лиш скрегоче трухлява долівка
Пліснявіє підвал, вітер двері зірвав
На даху зацвіла перша квітка

Хтось тут жив і любив
Щось знайшов, щось згубив
Та слова обернулись на тіні

Хтось бажав і горів
Час летів, залишив
Імена закарбовані в стінах

Все, що існувало мить бодай,
снить думками, мов стежина в полі,
що біжить удаль, за неба край,
на узбіччя нетривкої долі.

А буття, пронизливий, як дзвін,
розтина життя чийогось промінь,
бо стрімкий і незупинний він,
мов весни порив, нестримна повінь.

Згодом стане каменем і дуб,
та й його в пісок вода розточить.
Як не в’ється молодецький чуб,
як не манять звабності дівочі…

Все живе в майбутнім відімре,
але мертве оживе із часом,
та й через віки дзвінкий катрен
стріне хтось на камені Парнасу.

24.03.2018

„Так ніхто не кохав“ – говорив нам поет
ще в минулому тисячолітті.
Він злітав до небес, дум стрімких його лет
не спиняло квітуюче віття.

Почуттям своїм оду натхненно співав,
увімкнувши шалену уяву.
Тихий місяць і зорі він свідками взяв,
в тумані розчинивши синяву…

„Так ніхто не кохав“ – заявив нам поет
і душею скривив безсумнівно.
Хоч любов – то емоцій невиданий злет,
все ж упевненість дещо наївна…

Бо духмянить кохання трояндами всяк
чи пливе чебрецем над водою.
В нім конвалій букет, полину навіть смак,
та не тхне юна кров лободою!

27.03.2018

Зміню життя, як рукавичку,
пірну у паралельний світ
і запалю погаслу свічку
чи кину непотрібно звичку,
полину думкою в політ.

Здолаю космосу висоти,
наперекір всього буття,
розвію гіркоту скорботи,
і упиватимусь польотом.
У тім польоті все життя!..

02.04.2018

Душа ти моя всім відкритая,
невже не втомилась від ран,
підступною лжею сповитая,
що плодить черговий обман.

Душа ти моя неприкаяна,
хіба не набридло тобі
бентежитись смутком розкаяння,
брести в непроглядній журбі.

Душа ти моя непокірная,
чом сумно повісила ніс?
Ортуна, подруга невірная,
життя понесла під укіс…

Душа ти моя норовливая,
на спокій надію облиш –
мов кінь з золотистою гривою
в безкрає майбутнє летиш.

Душа ти моя невмирущая,
коли в небуття відлетиш,
на мить осягнув усе сущеє,
простиш всіх і благословиш.

30.03.2018

Лунає голос Неба все гучніше,
старається невидимий дзвонар.
У тріщини майбутнього, у ніші,
заглянути силкується кобзар.

Та марно все, нічого не виходить,
все накриває сірості туман.
Десятки літ імлою люди бродять…
Чи ж очі застилає всім обман?

Повисли безпорадно в старця руки,
свята бандура стільки літ мовчить.
З останніх сил долає лірник муки,
лише душа безмовно ще кричить.

Всі крики тонуть в непорозумінні,
у хаосі спокус, дрібних бажань…
Невже не вирвем зла того коріння,
в життя не втілим світлих сподівань?!.

02.04.2018

Шукали власні форми цілу вічність,
речей первинну позабувши суть,
фарбуємо тепер іржаву дійсність
й силкуємося істини збагнуть…

04.04.2018

Юдити кашу заварили круто –
в боги своїх пророків возвели,
розкинули по світу віри пута,
розвісили тенета кабали.

Стоїть перед дилемою суспільство –
куди, гадає, виведе крива.
Всесвітнє закипає нині дійство –
проект віків під назвою „Жи-2“…

Пройшли часи вже лицарства й честі,
з відкритим як забралом йшли у бій.
Весь світ тепер стоїть на перехресті,
на самім попелищі власних мрій.

На жаль ковтають люди ту наживку,
дідів традицій забувають суть.
Тисячоліття йде перепрошивка
і все густіше релігійна муть.

Так, маніяк непевної породи
нове суспільство вирішив створить –
у м’ясорубку кинув він народи
і ну в безлику масу їх місить.

М’яку, слизьку, бридку, вонючу, сіру,
геть натяку у ній щоб на людей.
Народи різні в якості офіри
жбурнув на плаху ради тих ідей.

Старались хором: Троцький, Каганович,
Єжов, Ягода, Коба, Косіор…
Велика шайка з прізвищем на -ович
пекла мацу з ім’ям „голодомор“.

Байдуже, на якій говорить мові
істота, що грабує твій народ!
Прийти у владу на невинних крові
й водити лицемірства хоровод…

Яка різниця в тому, скільки вишів
закінчила вона? – скажи мені,
якщо під себе лиш закони пише
й свої багатства множить на війні!

Та не все рівно, бо воно вже вкрало
собі, дітям і внукам в сім колін.
Чи не воно в майданівців стріляло,
усім покаже згодом часу плин.

Невже не в силі спільно дати раду
„вершині світу“ з зайдів і заброд?
Якщо й ім’я йому синонім зради,
чи ж може бути чесним той народ?!

Розкрити тему віршем неможливо,
та для дослідження підмога це, канва.
Він допоможе роздумам кмітливих,
проект віків під назвою – „Жи-2“.

лютий, березень 2018

Стою над прірвою й дивлюсь як гине час,
крижиною той на осонні тане,
а з-за хмарини тихо лине вальс –
то вічність грає на фортепіано.

Секунди падають, хвилини і… роки,
летять в безодню, як осіннє листя.
І зазирають в урвище зірки,
їм теж не спиться в космосі імлистім.

Триклятий час, його не зупинить,
сльозою все між пальців утікає.
Тече й тече, не стане ні на мить,
моргнуть не встиг – піввіку вже немає…

Життя – немов стрімкий метеорит,
що навпіл небо в темряві розітне.
Але без митей тих яскравий світ
побляк би й зовсім став одноманітним.

03.04.2018

Глава 3.

Моє кохання - ночі сповідання.
Тобі відкрив я потаємні сни...
Прощай! Вже наближається світання...
Благаю зорі тільки не гаси!

Лиши фрагменти сяйного бажання,
У гранулах розбитої весни.
Згадаю їх я запахами травня,
Що квітами барвистими зросли.

Я не розкрию пам'яті секрети
І наші таємниці кануть в лід,
Запам'ятають нас лише комети,
Несучи у далекий свій політ.

Залишаться сонети наостанок.
І ніжності ранкової, серпанок.

© Володимир Верста
Дата написання: 01.04.18

Ти не думай, що ґрати врятують
Тебе від втечі,
Коли будеш ходити по лезу
Стальних ножів.
Ти не думай, що думкою можна
Все заперечити,
Перекреслити вчинки свої
Як чужі.
Але думай про те, що є сила
духу.
Що є час, де й каміння
Стає піском.
І він тягне тебе до світла
За вуха,
Яке не хочеш показувати
Нікому.

Поснуло сонце у долонях літа
Печаль заголосила за селом.
Осіла ніч, вологою сповита,
Сховала сум у полі, що цвіло.
Старі хатини віченьки закрили,
Покірно стихли ув обіймах сну.
А вітер теплий, випрямивши крила,
Співав про щастя світлому вікну.
2018

Я скажу тобі відверто,
І, я знаю, досить твердо,
На все, Божа благодать,
Не повинні забувать...
2009

Ты слово вымолвил, – и вот,
В природе, тоже поворот,
Его, услышал человек,
И, определил он слову век,
Возможно, сразу же забыл,
А может, в память «отложил»,
От того, что ты произнесёшь,
В душе, подобное произойдёт,
Добро и зло, ведь ходят рядом,
Наполнены своим зарядом,
Хорошее слово, подобно зерну,
В человеке прорастёт,
Его, на подвиг позовёт,
Вывод, здесь, довольно прост,
Есть только лишь один вопрос,
Что принесут слова тебе,
Позор иль славу в твоей судьбе…
2009

І настане той день, коли ти не прокинешся вранці,
І тебе не зігріє промінням ранкова зоря.
Коли зійдеш нараз із усіх прижиттєвих дистанцій,
І твої почуття незворотно на попіл згорять.

І настане той день, коли світ уже буде без тебе,
Ти уже не почуєш, як співають в гаях солов ї,
Ти уже не побачиш неозорої синяви неба,
Залишається мить. Намагайся впіймати її.

А Сніжиночка кружляла
З подругами угорі.
-Я умію гарно плавать, -
Похвалилася усім.

-Як це плавать?Ти ж розтанеш,
Станеш краплею води,
Зоставайся тут із нами
І нікуди не лети.

Не послухала подружок
Та Сніжиночка.Чимдуж
Полетіла до калюжі
І легенько сіла тут.

Якусь мить ще протрималась
Й розчинилась у воді,
Це тому, що вихвалялась,
Що плавчиня хоч куди.

І голівками хитали
Білі подружки її,
Та на воду не сідали,
Бо ж боїться цього сніг.

2018 р.

Гармонії бракує? Ач, біда…
Армада днів прямує в сиву осінь.
Мені не часу, а ходи шкода,
де кроки не лункі, а безголосі.
У хаті тиша, повінь німоти.
Дев’ятий вал висить собі на цвяшку.
Десь в паралелях трощить він плоти,
а тут затишшя. Відкриваю пляшку…
Ні, не пивця – поляну квасову,
столову лікувальну мінералку.
Давай-но вип’єм, доле, мирову
і замість валу вчепимо русалку.
Нехай висить, телепає хвостом.
В одному два – краса і майже риба.
Бринить жага знадвору комаром.
То крові зов, та заважає шиба.
Усталений порядок і парад –
людиною керують секс і юшка.
Ось грантоїди викривають лад,
а ось чинуша – голубий злодюжка…
По Фрейду мисль, по Фрейду і життя.
До Бога далечінь і трохи далі.
Найголовніше «щире» каяття,
а до і після – це уже деталі.

Гармонії бракує. Ач, пусте…
Мара душі – то золота омана.
Мета ніщо, хода понад усе.
Оце доп’ю і більше ані грама.

03.04.2018

Снаги немає. Розгубився прит.
Жіноче лоно пишне одкортіло.
Умру ж на молодиці в двісті літ -
Про це на вушко мовила Сивіла.

За що покара? За які гріхи?
Хоча би день моя дрімала кузька?
Уже старий, од курива "кахи",
Сталевий цвях - похнюплена мотузка.

Одарко! Ну скажи - тебе любив?
А ти, Хведоро, - охала до неба?
З тобою, Прісько, бігали у хлів?
Щоночі бурмотіла, що "не треба".

До дна урешті виссали дівки.
Вже думав - спокій. Та регочуть дябли:
За здравіє жіночі п'ястуки
В церквах свічки стромляли в канделябри.

Не поскупились, ставили по дві,
Аби не згас у мене вогник хіті.
І ТАМ почули їхні молитви -
Пеньок нагородили довголіттям.

Чи розум є у мавчиних лобах?
Мішку з кістками вік такий - не жарти.
Бабам лежати скоро у гробах,
Мені ж стонадцять літ ще кайлувати.

03.04.2018р.


Сонячний ранок

Люблю пухкі м'якушки аж-аж-аж,
Бо муж уважний і до ласки чулий.
Рука заходить хтиво у віраж,
Кленовим листом пада на півкулі.

Погладжує сідничку, розмина,
За мить кохана шепотить на вушко.
Підлещується, тулиться вона,
Аби моя прокинулась "галушка".

Між персами занурюю свій лик,
У рай лечу долиною тісною.
О, як люблю жагучий жінчин крик!
Звучить, як щебіт солов'я весною.

Моя богиня зверху! Дикий шал!
Підстрибують як м'ячики рамена.
Конвульсії, оргазму пік...фінал:
І де тут бруд, чи лексика обсценна?

У мавки неземний, сяйнистий взор -
Цілунками їй покриваю плічі.
Чудовий настрій, на душі мажор,
Бо ранок розпочато із сідничок.

03.04.2018р.

Зліва на право - віднині таблоїди…
Ззаду й попереду - поле для гольфу
Зверху донизу - по колу андроїди
Обперезали…і тягнуть в неволю
Я ще вовтузусь суєтно на клаптику
Чую, гуркочуть евакуатори…
Ви, уявляю… допустим, натрапите
Буду, повірте, буду стрілятиму…
04-04-2018

серед янголів що ліворуч
серед янголів що праворуч
уявляється – мама поруч…
виявляється – мама поруч…

(пародія)

Не кожен день стається свято,
Не кожна на рядок впаде.
Вустами стане цілувати
Прицмокувати і т.д.

А потім рухи суголосні
І вседозволеність гряде…
І так присвячуєш до осені,
Рядок допоки не впаде.

Тоді ж цілують не вустами
І не цілують взагалі.
Бо не приваблюють (між нами)
Жінок рядочки замалі.

03.04.18 © Василь Кузан

Ти ходи по стежинах і слухай весну бунтівну.
Бачиш, крига розтанула в серці, надворі – назовсім.
Забувай про свою оксамитову болісну осінь.
Прокидайся нарешті від млосного довгого сну.

Розімкни свої очі для сонячних лагідних див.
Усміхайся усім сподіванням і мріям здійсненним.
До порогу твого я дорогу знайду достеменно.
Тільки двері відкрий
Для відвертих
Живих почуттів.
03.04.2018

Оберег вберігає пильно.
От цікаво: зухвала схильність
не до віри, а до повір'їв
збереже терпеливу шкіру
(заодно й непокірний розум)?..

Не життя, а суцільна проза.

03/04/2018

Буяють вишні білопінні,
Пелюстя всіює дорогу.
Любов лежить у домовині -
Про це відомо тільки Богу.

У кожного своя родина,
Й діток покинути несила.
А я любив тебе єдину,
А ти мене лише любила.

Вже яму викопано в глині,
Плачі цвинтарні в апогеї.
А я стою важкою тінню
За спинами рідні твоєї.

Не бачу світу за сльозами,
Руками обхопивши сосну.
В ногах стоїть цеберце сальвій
І пару кущиків морозу.

Моє життя померло в квітні,
Про це у книгах не напишуть.
Ідіть уже, чужинці рідні -
Залиште нас удвох скоріше.

02.04.2018р.

 
співай собі, лети
пташа дрібне, розверсте
іще прекрасні жести
вибагливі кути

усе дізнаєш ти
дрімотну сутність майї
& парадокси майя
що брут ~ не брат, як стій

і правда є безчесна
а ще ~ безславний гнів
& прийнято в панів
що крига ~ з ласки скресне

що на життя небесне
під кулями світил
земна полює цвіль
в очах кошлатих бестій




 

Келих наповню вином
Спершись об ваші очі
Довіртесь мені, воно
Наш поводир до ночі
Буде водити без слів
Червóненьке й сердите
З вишеньки? Ні, зі слив
За щастя таке пити…
Дозвольте на брудершафт?
Наче кінокартина -
В шафі повісився щарф...
А згодом родила сина...
03-04-2018

Вдивись
У буревії за вікном,
А вже весна...
Скорись-
Що не здійсниться- все одно.
Неголосна
Звучить
Сопілки пісня вітряна
...чи вітру спів...
Злічи
До мене кроки. Ти одна
ПомІж часів.
Чому
Ми прокладаєм світлу путь
Поміж брехні?
Кому
Вінець із терену дадуть?
Тобі? Мені?
Вуаль
З проміння зіткана Світла-
нових віршів...
Грааль
Що повен сил добра і зла,
Тепла душі.
І я
Босоніж з біллю по стерні
До тебе йду,
Троян-
до яснотіла в Гефсімансь-
кому саду.
А десь
На мене вже чекає хрест
І Світлий Бог...
Увесь
Тобою сповнений я скрес...
Моя любов!..
Ти де,
Моє кохання зоресяй-
не? Чуєш, ні?
Тандем.
Дует поетки і митця.
На полотні
Ми на-
малюємо сюжет достой-
ний плащаниць.
Вина!
Бо кров збродила у вино.
Кохай! Любись!


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118040211547

Ти зустрінешся з західом сонця
Під вербою загублений світ
Голоси ти почуєш з віконця
Один з них тобі вкаже на вхід…

Не спіши, зачекай до повтору
А ще краще продовжи свій сон
Хай пливе у відкрите він море…
І не знає в путі перепон

Хай додійде до Сонця вершини
Розповість про загублений світ
А ще кращн в обіймах дівчини
Хай проснеться… Живим. На обід…

Причастує любов’ю панянка
Відокремить весь пил від доріг
Пам’ятайте, що сонечко зрання
Залюбки зачаровує всіх…
02-04-2018

В рятівнім полоні хмелю алкоголів
Ні межі, ні віку, спогади безликі
Дні твої тікають, в мареві минають
Ночі пролітають уві сні утіхи

Де твоя уява вперше заблукала
Там душа пізнала як втекти від світу
Скільки б не бажала, всього тобі мало
Ні журби, ні жалю, тільки тінь на світлі
Тільки серце хрипне
Хлипає, холоне

В пору великодню величальний дзвін
Прославляти Бога в храм скликає всіх,
Спасителю-Богу осанну співать,
Бо вибрав дорогу, щоб за нас страждать.
За гріхи людськії був розп"ятий Він,
Славімо ж Месію, коліна схилім
У молитві ревній.Дзвонів срібний сплеск
Лунає далеко, ген аж до Небес.
Світу сповіщає, що Христос Воскрес
І ми промовляєм:"Воістину воскрес!"

2018 р.

Це прозріння прийде опісля плачевних втрат, -
Нам не раді тут! Нам не раді! О, нам не раді.
І життя - не свобода, а твій неминучий гарт.
Говоріть, бо радіємо кожній лихій пораді.

Ми не втрачені люди, - ми злетіли, та лиш на дно.
Чи ви думали, всі крилаті живуть на небі?
В чорноземах - зерно, на асфальтах - таке ж зерно.
Є потреба в свободі, і воля в отій потребі.

Хвиля відчаю має підступно-злощасний гребінь,
Та минучість миттєвостей вилікуємо сном.

02/04/18

Краще з мудрим згубити,
Аніж з дурнем знайти.
Краще добрі сусіди,
Ніж паскудні брати.

Квітучий місяцень весни
Теплом розкішним удостоїв.
Окраєць неба заяснів
Ніжненькою голубизною.

Земля прокинулась од сну,
Снігів одкинула чимало.
Ярило променем дихнув –
І навкруги усе розтало.

Пташині висвисти-слова –
Осанна мов порі обнови.
В гаю Стрибог бешкетував,
Гілки ламаючи соснові.

Несла захмелені дива
Осонцена весна – ще рання.
І Лель навколо розливав
Щемливі пахощі кохання!

1.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Під стріхою воркочуть голуби.
Весна! Амури в ліжках і у чатах.
Письменники оспівують дуби,
Мене ж тривожать звомплені дівчата.

Знесилився од перепою муж,
Жона фрігідна глипає совою.
А в мене кров гаряча, наче пунш,
Не мають сяйнолиці супокою.

Невтішені монахині сумні,
У келіях лежать, немов колоди.
Пружнисту плоть не звідати мені -
Поїсть в гробу черва шматочки цноти.

Усе життя перевелось на пшик,
Павуччя угніздилося на лонах.
Якби ж попавсь моторний чоловік,
Який би знався в ерогенних зонах...

Агов, дівки! Розклепуйте замки!
Із душ знімайте самоти окови!
Для всіх красунь настачить мужиків:
Створив Господь людину для любові.

01.04.2018р.

Наразі у добу засилля фотошопа
Піднести може всяк філістера чи хлопа.
Призначити в сенат або в легіонери,
Знецінити, за мить послати на галери.

А це насправді є незвідана спокуса.
Я милому тому розпушую вже вуса,
Малюю родовід, відзнаки, навіть лати,
Хатину оберну на замкові палати.

Намріялось, що він є вершником в шоломі .
Ми нібито близькі, втім, майже незнайомі.
Природа взагалі не терпить порожнечі,
Були би еполети, підгоняться і плечі.

А лицарів гризе екзистенційна криза,
Тому я віділлю ще бронзового списа.
Парсуна ця п’янить як трунок із розмаю,
Він, справді, най- най- най- з усього, що я маю.

Фантазія тонка породжує дракона,
Бо знаю, є така з Георгієм ікона.
Княжну рятує він від грізної наруги,
Орудує мечем, тримаючись попруги.

Назавтра я йому в сердечному лептопі
Зліплю уже хвоста в уяві - фотошопі.
Захочу, мій Тесей повстане Мінотавром,
А Яго далебі Венеціанським Мавром.

Хоча із-за плеча лунає засторога,
З биндюжного коня творю єдинорога.
Мій маятник хитає від пекла і до раю
Боюсь, коли зустріну, то навіть не впізнаю.

Уяви, що війна скінчилась і запанував мир.
А ти собі одбиваєшся в дзеркалі. Що сорока,
або дрізд, а не юнкерс щебече на гілці "чи-р-р-р".
А за вікнами – не руїна міста, але бароко
площ його; пальми, пінії, магнолії, чіпкий плющ,
лавр. А чавунні мережива, де нудьгувала
повня, наразі стримали натиск мімози, плюс
вибух агав. Що життя – річ складна, тривала.

Люди виходять з кімнат, де стýльці, як буква "б"
чи м’який буцім знак, рятують їх у запамороченні.
Вони не потрібні, нікому, крім, звісно, себе,
плитняка бруковиці і множини в означенні.
Річ в гегемонії статуй, або й порожні їх ніш.
Себто, якщо не святість, то годиться синонім.
Заваж, що усе це – правда. І, головно, що видніш
у собі неодмінне в нім, у зайвім, у геть стороннім.

Життя починають наново саме отак – з картин
виверження вулкану, шлюпки, що боре бурю.
Зі чуття наодинці з ними, що ти один,
буцім, цю катастрофу й бачиш. Що каламбуру
бракує м’якої канапи, зів’ялих уже квіток
в жовтій китайській вазі поруч спитої кави.
Волаючі барви квітів, зойки уст-пелюсток
остерігати уяву, врешті, не зволікали.

Будь-яка річ вразлива. І мислима, і яві
належна, всі забуваються. Взагалі, речі холопи
мислей. Готові форми їх, узяті у голові,
їх пов'язаність місцем, якості Пенелопи,
опінії за майбутнє. Засвіт піє когýт
У новім житті, у готелі, ти, ідучи із ванни,
загорнений у простиню, триножитимеш і тут
чотириногі меблі, металеві і дерев’яні.

Уяви епос прикінці – ідилією. Що слова –
зворотне язикові полум’я: монологу,
що пожирать, як дрова, щокращих не забува;
що вгадав у тобі твою неважнецьку могу,
мізер тепла. І цілісінький ти тепер.
Отож і не заморочуєшся надто, чом це байдужі
гурти помон, вертумнів, венер, церер.
І тому на устах твоїх пісеньки пастуші.

Годі буцім оправдуватись. Як не крапи тузи,
валетів нез'ясовних мастей не змести зі столу.
уяви, що за щирим голосом не знайти сльози,
пристрасті бодай до чогось, любові, болю.
Уяви, що інколи радіо ловить і старий гімн.
Уяви, що на кожну букву здибуєш цілу свиту
з букв, що зіб’ються у "бетсі"», у "ібрагім",
і перо полишає межі смислу та алфавіту.

Сутінь у новоденні. Хуткі на "ц" цвіркунці;
класика перспективи, бракує хіба що танка
або ж – сирого туману в її кінці;
голий паркет, нездалий спокуситися танго.
Миті в новому житті зайве гукати "стій":
це зведе нанівець її, звіє, як хмарку.
Але рис твоїх глянцю годі вже, щоб на тій
стороні здоровити всіх і ліпити марку.

Білі стіни кімнати білішають поготів
од кинутого, на острах самим, очевидьки,
погляду, радше звиклого пуститися берегів,
чим з нестачею в спектрі їх півтонів розцвітки.
Аніщо річ не вибачає, як ті скрушні
місцини, де річ скінчилась. Чулість у прикінцевім
інтересі, себто, до порожні,
до безпредметних ландшафтів і є мистецтвом.

Хмара у новім житті коштує сонць. Дощі,
ідучи без угаву, не панькаються з незгідним.
Тим же маніром, потяг, що ти не стрічав, ждучи
на пероні в плащі, прибуде належним чином.
Там, де є обрій – вітрило йому суддя.
Око найде обмилок, аби насолити фену.*
І хто б тебе не гукав – "ти хто?", ти кажи: "хто я?
а ніхто", як Уліс – стрічному – Поліфему.

--------------------------
*фен – нім. Föhn, від лат. favonius — сильний і поривчастий(переважно західний) вітер з високою температурою і низькою відносною вологістю повітря, що дме з гір в долини
---------------------