«Бережи себе, Україно!»,
Холодний Яр шепоче у цю мить.
Лиха до нас прийшла година,
І серце плаче, і душа болить.

Розкаже пожовкла сторінка
Одної із тисяч книжок
Про те, як стелили барвінки
Могили і руки стежок…

Тоді не загинуть ніколи
Урочища слава і біль.
А зараз будуй частоколи,
Бо ворог іде звідусіль.
12.07.19р.

Непривітне, як списи данайців,
катаклізмами повне, як хвилями, море,
де строфою сапфічною б'ються об берег
хвилі солоні.

так і він* у далекім краю, може бути,
під оливою спить і уже не проснеться,
так і не дочекавшись на човен феаків
та Невзикаї**.

Ми не віримо, що він колись повернувся,
позабувши всі межі заради Ітаки,
де снігами з вершини порізано Понту
виючий берег.

Де нема ні добра, ні кінця, ні початку,
де по ночах богів в невагомій безодні
наче знову руно золоте в піні моря
плещуть Плеяди.

Мандрують небом
хмари перелітні.
Горласта осінь…
Поле-немовля…
І гублять листя
зморені дровітні —
цілує згубу
скроєна рілля.

2017

Батьківський дім, як празникова хустка,
Бо в нім на стінах квітли рушники...
Та нині в хаті й біля неї – пустка,
По світу рід, а в небесах батьки…

А сад вродив, що навіть гнуться віти,
Калини грона зашарілись враз.
Антонівку любили наші діти,
За пазуху і вмить на перелаз.

Ділилися усі. А скибку хліба
Мочили у воді і в цукор! Ох!
На лаві біля нашої садиби
Так смакував дитячий наш горох.

Всі ноги в ципках, та які щасливі,
Були в дитинстві діти і батьки.
А барканові найсмачнющі гливи,
А мною вмить придумані байки!

Все відбуло. Вже відродили дулі.
Нащадки всі по селах і містах.
Та в пам’яті живуть Віруні, Улі…
У вирій відлетів дитинства птах.

Навіки батько попрощавсь зо мною,
Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Живий батько дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопчиком з Бердичева,
Далека стежка і незвична.
Рабинів двоє із Єрусалиму заявились,
Щоб єлед-пеле уславив їх єшиву .
І хоч будьоннівці тоді рубали і кололи,
Сказала мати: «Нізащо і ніколи!»
Не відала, що замість Тори й Талмуду
Тирана Сталіна обожнювать син буде.
Р.S.
У передсмертну мить поблиз Єрусалима
Кому сповідувався він? Потворі-осетину?
Чи безіменним двом рабинам?

Пухнастий сніг, неначе дим,
Стікає ручаєм по голці...
Погнулись лати і щити
На душах вбитих переможців.

Вітрище поземку несе,
Вдягає горб в могильні шати...
Зате живе команда "ЗЕ",
Прилипла намертво до влади.

Поклав на плечі руку Марс
Та я у смерті взяв відпустку.
За тишу люту заховавсь,
Аби не з'їхати із ґлузду.

А час намотує думки
На заржавілі веретена.
Цей світ, розбитий на скалки,
Порізав Україні вени.

А погань підло б'є з гармат,
Стріляє зрадою у спину.
Руду спинити сил нема,
Бо я не Бог. Лише людина...

26.09.2019 р.

Якщо примарні тіні плетуть свої тенета,
Однаково безсилі естет і щирий цинік.
Думки скувало страхом у вигаданім гетто,
Коли іде назустріч звичайний день осінній –

Отой, що зневажає художника й поета,
Спиняє міражами і віддаляє фініш
І дням, що йдуть позаду, вручає естафету,
Аби і їм ввижались розпливчаті видіння.

Проте невідворотність всього, що має статись,
Смішить передчуттями, яким не йметься віри,
І кожна мить, мов промінь, який запанібрата

Із простором і часом, шалено мчить ефіром.
А дивовижний задум – азартний провокатор –
Миттєво позбавляє розважливості й міри.

2019

Як не горюй, не молодіє тіло
і піруети юної пори
не повторити, як би не кортіло
побігати ногами догори.

А що робити як неначе треба
і ніби не витримує душа,
аби із нею на руках у себе
забацати на дроті антраша?

Аби земля ходила під ногами
і засіяла зорями над нами
жадана і довершена краса,
коли і сонце можна покрутити,
і ради цього, і на цьому світі
із юності вертають чудеса.

09/19

Над рікою туман, мов димок сіруватий,
Бо вода іще тепла, повітря вже зимне
І почав іще дощик дрібний накрапати.
Це пора така нині похмура осіння.

Сонце викотиться гарбузом жовтуватим,
Промінці розсипать буде золотом в небі.
Ось тоді і туман почне вмить розтавати,
Лише хвильки малі цілуватимуть берег.

2019 р.

Не приручай до себе, з мене досить
і крихти із долонь, і божевілля.
До кривди - слово, а до правди - миля,
не знатиму, хто напував чар-зіллям,
вночі розчісував йоржисті коси.

Ділив тебе із тим, хто тілом кращий,
стелив на  гострі леза гобелени.
А я для тебе - забуття студене,
весна свавільна, папороть зелена,
осіння злива, чи душа пропаща?

Вінок терновий одягну...Не віриш?
І я не впевнена, так важко лати,
що серце зігрівали  віддавати,
ховати за усмішкою стигмати,
за грішною сльозою очі сірі.

А хочеш, бірюзовим небом стану?
Лісним повітрям. Дихай, ще не зимно.
Сплете ще баболітник павутину,
запалить купину неопалиму.
і подорожник  прикладе до рани.
2019р

Живу пам’яттю свіжою,
Остраху недоречного.
Та посмішкою хижою
З’їдають очі стрічного
Правди у дзеньках ні граму
Із ротом іде зашитим.
Відправлено телеграму:
«Мамо, стрічайте двохсотим…»
Змісту з контексту не вирвеш.
Танками стоптане жито
Посеред бою і вирвищ…
Як із Москвою дружити?
Ллється половою змова
Помежи пекла і згарищ
Страшися зречення мови!
Який з москалем ти товариш?
10.07.19р.

За кусень хліба й дрібку солі
Не схочу слави я і волі,

А за дешеву ковбасу
Червоний прапор піднесу.

За новомодний плащ із шкіри
Зречуся мови я і віри.

За легкову автомашину
Навік забуду Україну.

І стану гордо в повний зріст
Я – справжній інтернаціоналіст.

1990-2019

Циганський дощ злигався з вітром,
промчав до сонця – і назад!
З туману хмар нацупив хитро –
й заграв ураз на інший лад:
завівся зливою густою,
стіною непроглядно став –
і над землею й над водою –
то падав ниць, то виростав!..

Отак і ти, моя вар’ятко!
Фанатко театральних площ!
То затанцюєш, мов дитятко,
дрібнéнько, як циганський дощ,
то вихором зірвавши одяг,
чужу увагу прикуєш
і, ледве викликавши потяг,
холодним душем обіллєш!..

Чом ти мінлива, мов погода,
й кмітлива в межах слів і див?
Невже природа винна й врода,
якою Бог не обділив?
І навпаки – чому постійна
в усіх відхиленнях своїх?
Можливо, дійсно, врода винна –
та й просто так, про людський сміх?..

Ані доко́рів, ані прощ.
Твоя душа – циганський дощ!

22 серпня 2002 р., Богдани́

Пролог

Вінок 1. Сон Пегасових долин

1.
Хто муза для митця? – гірка свобода,
А він для неї лиш слухняний раб…
Мов тінь шовкова, на серця находить
Незвідана володарка пера.

Майстерно грають пальці ляльковода
По клавішах душі, по струпах ран.
Із розуму мене чаклунка зводить,
Ласкаво мною править мій тиран.

Богине, о моя солодка муко!
Ти – ідол і святий іконостас,
Палке натхнення і важка розпука…

Ніхто повіки не розділить нас.
Не заглушать брехнею чорні круки
Із піднебесся таємничий глас.

2.
Із піднебесся таємничий глас
Мене покликав у світи незнані.
Бунтарської породи мій Пегас –
Стрілою мчить у золотих туманах.

Він буйний і слухняний водночас,
Милує око витонченим станом.
Нас вітер між зірками обвінчав.
Штормлять у серці вірші-океани.

Та вдача непостійна у коня –
То рветься в небо крізь лиху негоду,
То чахне на папері сонний ямб.

Фальшивою стає святкова ода.
І так завжди циклічно-навмання
Душа в мистецтві пілігримом бродить.

3.
Душа в мистецтві пілігримом бродить,
Мов корабель, загублений в штормах.
І манять серце небезпечні води,
Зорить стихія чарівних примар.

Таємні мрії дістає зісподу
Підступна та принадлива пітьма.
Огорне розум знов п’янка дрімота,
А тиша скаже все, хоча й німа.

О музо, нерозгадана Сирено!
Твій спів я чую з Тартару мовчань.
Малюю вічність у думках буремних.

Моя гаряча музика-свіча
Лоскоче серце солодко і щемно,
Ламає простір і спиняє час.

4.
Ламає простір і спиняє час
Натхнення, ніби полум’я магічне.
Хмелію, музо, від твоїх причасть,
Що двері відкривають в потойбіччя.

Тобі не треба пафосу й прикрас,
Ти, мов троянда, пишна і велична.
Та біль я відчуваю повсякчас –
Любов до тебе вірна і трагічна.

Колю долоні об шипи краси,
Та знов тасую цю печаль-колоду.
Чаклунко, в забуття мене неси!

Нехай на полі мрії терен сходить,
Душа на вістрі чистої сльози
Пізнає у стражданні насолоду.

5.
Пізнає у стражданні насолоду
Лиш той, кому нечутний часу плин.
Прочинить муза золоті ворота
У дивну казку чарівних долин.

Поет своєму серцю не господар,
Та все ж надія постає з руїн,
Що переллється у красу скорбота
І медом стане дум гіркий полин.

Іде він до божественної зваби
Крізь натовпи зневажливих гримас.
Земні митарства – надважкі етапи,

Бо перли не оцінить свинопас.
У рай чи в пекло самоти потрапить
Співець добра, паломник на Парнас?

6.
Співець добра, паломник на Парнас,
Що натовпом освистаний і гнаний,
Збирає у снігах натхнення ряст,
Хоч осінь смутком почуття багрянить.

Він сіє в душах істину щораз,
Та кожен вірш, мов невигойна рана.
Рябіють небеса від чорних ряс –
То ворони-думки снуються-тануть.

Хоч зброя у митця – краса й перо,
Криваві та важкі його походи.
Чорнилом на папері гусне кров.

Приречений поет на біль від роду,
Стражданнями ограниться добро,
Хоч глумляться навколо гріховоди.

7.
Хоч глумляться навколо гріховоди,
Вже краще ззовні бути, як усі,
Бо злісні очі не побачать цноти,
Помітять ваду навіть у красі.

Лихі плітки шалено хороводять,
На рани сиплють «судді» бруд і сіль.
До серця підповзе змія-нудота,
І кожне слово, мов удар коси.

Та хрест буття поет несе терпляче.
Його натхнення – відчай та екстаз.
Поезія – це світло для незрячих.

У хаосі буття дороговказ
Душа натхненна крізь пітьму побачить.
У чистоті ограниться алмаз.

8.
У чистоті ограниться алмаз –
Дарунок мій для музи-королеви.
Зітчу для неї шати з пишних фраз,
Наллю нектар у келих кришталевий.

Хоч за спиною лиш ідей запас,
Моє багатство – то розмай травневий.
Щоб жар натхнення у душі не згас,
Вона співає, як востаннє лебідь.

Та, може, ці рядки не варті сліз,
І вічної краси у них немає?
І не знайду я правди на землі,

А небо не відкриє світлих таїн?
Володарці пера – земний уклін.
Чому ж богиня небуттям карає?

9.
Чому ж богиня небуттям карає?
Невже їй мало жертви самоти?
Збираю в тишині рядки-врожаї,
Та радості не можу віднайти.

Грайливо муза у пітьму пірнає,
Дарує серцю золоті меди.
Чаруючи магічним дивограєм,
В тенета манить неземний мотив.

Розбилася жага на міріади.
Душа до тебе крізь туман іде,
Зваблива мавко, чарівна дріадо!

Ти – згуба і пристанище святе.
Людського щастя не дано пізнати!
Навік натхнення спокій украде!

10.
Навік натхнення спокій украде.
Поезія, як вогняне свічадо.
Та полум’я моє таке бліде…
Осиплються надії зорепадом.

В омріяний едем душа бреде,
Хоч змія там давно лукава влада.
А муза знову загуляла десь.
Ведуть до згуби всі стежки-принади.

Мабуть, не врятуватись від облуд.
У серці обнялись краса з одчаєм.
І власна совість – мій єдиний суд.

У сумнівах гнітючих я згораю,
Та віршами розквітне біль і сум.
Крізь терни пролягли шляхи до раю.

11.
Крізь терни пролягли шляхи до раю.
Чому ж ти, музо, вибрала мене?
Оманою в думки мої вростаєш,
Як марево солодке і хмільне.

В твоїх очах бурлить жага розмаю.
Врятуєш чи жорстоко проклянеш?
Ти – сон столітній, де всліпу блукаю
Гаями мрій, забувши про земне.

Святу печаль і каяття пізнала,
Співаючи у терні день-у-день,
А в серці запеклось отруйне жало.

Хоч всюди кривда і злоба гуде,
Мелодію краси душа скрипалить,
Із болю виростає сад чудес.

12.
Із болю виростає сад чудес
На полі, переораному смутком.
Із попелу фантом краси воскрес,
Хоч долі та років не повернути.

В душі поліфонія дивних мес,
А серце знову п’є нектар-отруту.
Сонети, мов послання без адрес.
Поезія – і сповідь, і спокута.

Здіймуться вірші у казковий літ,
Де сотні мрій на лірах щастя грають.
Там кожне слово – плід, не пустоцвіт.

Бурлить натхнення світлом водограю
І музи полум’яний заповіт
На подвиги пера благословляє.

13.
На подвиги пера благословляє
Поезія, найкраща із богинь.
У царстві золотого дивокраю
Поет врятує душу від нудьги.

Земні облуди, ніби чорні зграї,
Пітьмою обступають навкруги.
Та муза у раю мене стрічає
Із яблуком спокуси і жаги.

Хіба є огріх у красі невинній
Чи в тім, що серце вічно-молоде?
Хай краще у ілюзіях загине,

Ніж від людської зради пропаде!
Веде мене до неба крізь руїни
Супутниця у пекло і в едем.

14.
Супутниця у пекло і в едем –
Мій привид, що не має статі й віку –
Хто серце їй на вівтар покладе,
Повік від самоти не знайде ліків.

Із римою у нас міцний тандем.
Печаль і радість, мов кумир дволикий.
Душа у вічність, як у сон, впаде,
Як в океан житейський долі-ріки.

Я не збираю лаврів і похвал.
Кидаючи красу сліпим на осуд,
Дивлюся, як життя проходить бал.

У пам’яті пече нестерпний осад,
Та слово вознесу на п’єдестал.
Хто муза для митця? – гірка свобода…

МАГІСТРАЛ

Хто муза для митця? – гірка свобода,
Із піднебесся таємничий глас.
Душа в мистецтві пілігримом бродить,
Ламає простір і спиняє час.

Пізнає у стражданні насолоду
Співець добра, паломник на Парнас.
Хоч глумляться навколо гріховоди,
У чистоті ограниться алмаз.

Чому ж богиня небуттям карає?
Навік натхнення спокій украде!
Крізь терни пролягли шляхи до раю.

Із болю виростає сад чудес.
На подвиги пера благословляє
Супутниця у пекло і в едем.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Відчуваю себе
шкарубкою до скону
долонею,
де за кожен пучок
зашпортнувся дволикий
поріг.
… Хризантемно цвіте
начудована літа
заслоненням
вереснева стопа ―
як молекула з Божих
доріг.

2017

Лише відчуєш мандрування щем,
Не відкладай своє життя на завтра,
Тебе чекає дружнєє плече, міцне плече,
Весела пісня і пластунська ватра,
Тебе чекає дружнєє плече, міцне плече,
Весела пісня і пластунська ватра.

На видноколі гроняться світи,
Їх таїна так манить за собою,
Лише вперед ми будемо іти, вперед іти,
Із нами ти не матимеш, спокóю,
Лише вперед ми будемо іти, вперед іти,
Із нами ти не матимеш, спокóю.

Не зупинити сонця коловерть,
Не загасить вогні у наших душах,
Ворожу силу виженемо геть, далеко геть,
І не дамо гармонію порушить,
Ворожу силу виженемо геть, далеко геть,
І не дамо гармонію порушить.

На одностроях – безлічі відзнак,
Час пластувати й далі нам невпинно,
Лиш сонця тінь простелиться навзнак, в росі навзнак
На Богом даній вільній Україні,
Лиш сонця тінь простелиться навзнак, в росі навзнак
На Богом даній вільній Україні.

Лише відчуєш мандрування щем,
Не відкладай своє життя на завтра,
Тебе чекає дружнєє плече, міцне плече,
Весела пісня і пластунська ватра,
Тебе чекає дружнєє плече, міцне плече,
Весела пісня і пластунська ватра.

20.09.2019
Харків-Київ

В житті погасла радісна парцела,
За обрій впало сонце-колобок.
Не хочу каші, настрій невеселий,
А винувата - капосна любов.

Купив коханій лантуха картоплі,
Кажу: - Богине! Гамай, не журись!
У відповідь - колоратурні воплі,
Розплакався у люлі спиногриз!

І, бачу, не жартує! Стала в позу
Без Обручки та шлюбного вінка.
А я ж від серця ці дари підносив!
Аж покривив з натуги горбака!

Тепер ані цицьок, ані м'якушки,
Без цукру чай, у плісняві сухар.
Осиротіла у дружини пуща,
Ворона за вікном надгробно "Ка-р-р!".

Та виправився! Бабину заначку
Розворушив, знайшов у перлах цеп.
Віддав жоні...всміхається! Не плаче!
Мені на руки із розгону "Геп!".

Усе "зер гут". Розстібую халатик,
У рай між ніг розвідую путі...
На вродини даруйте діаманти,
Або каблучки. Звісно, золоті.

24.09.2019 р.

Віч-на-віч щастя слухаю сонет,
мій візаві - ясний, багатогранний.
Твій поцілунок - бурштиновий мед,
смакую ніби вперше і востаннє.

У погляді хмільних бузкових чар
від магнетичності не відірватись.
Збираю серця ніжності нектар
з твоїх долонь любистку, рути, м'яти.

Вдихаю Неба свіжий аромат
і за мовчання дякую й розмови.
Рожево квітне яблуневий сад
на чуйній території любові.

Годинник зупинився  у душі.
на позначці дванадцять в напівтиші.
Заграй, на чорно білі клавіші
лягають неповторним вальсом вірші.

2019р

 











 

 


 

 

Раділа Раша, Трамп шумів,
Порохоботи нагнітали,
Кремлівський кум інтриги плів
І вже "тваринки" бунтували.

Цю ситуацію важку
(Ще поки тихо на Майдані)
На Потомаку бережку
"Рішав" Єрмак із Джуліані...

23.09.2019

На лінії зіткнення наших світів -
електромагнітні бурі.
Напруга висока,
як ти і хотів -
падіння фортечних мурів…

Ні грому,
ні спротиву -
лиш прийняття,
як мультидуховний спалах...
На лінії дотику смерті й життя -
я сонячним вітром стала…

Лови моє дихання -
не обпалю,
бо я на твоїй орбіті...
Точкою зіткнення - тихе
“люблю”,
займається день над світом...

Зграй керунок пере-
літний…
Хто «приріс» до мене –
рідний.

Хто в неволі – відпу-
скаю.
Як любити сліпо –
знаю.

Засвічу свічадо
Бога.
В щастя – нелегка до-
рога.

З горя – понад краєм –
вгору.
Хто мене кохає –
поруч.

24.09.2019

Ех, і вкотре вже —
до зими розкошує
осінь айстрами!

Тільки знов чому
нелегку журбу несе
журавлине «кру»?

(24 вересня 2019)

Ех, кохання, кохання! Ну хто я без тебе, скажи?
Ані бе, ані ме, працьовитий шматок протоплазми.
А з тобою - живу! В теплу пазуху вужиком "вжик"
І уже у раю! Кожен день не буденщина - празник.

Я дрімати не звик біля мавки, бо ще не скопець,
Не обвисли думки від безсилля, бо це - святотацтво.
Під небесним шатром чути ахи і стукіт сердець,
Славить бога снаги у алькові Еротова паства.

Чую музику сфер, водоспади амріти гримлять,
А журливий Ісус посміхнувсь, як побачив мій писок.
Де любов - там і Він. Утікає вся чортова рать,
Посварився мізинцем лише на гурток одалісок.

Я, напевно, святий, бо засіюю ниву життям,
Я, напевно, пророк - бачу долі майбутні зерняток.
Поспіх зайвий в трудах, бо не буде зі збіжжя пуття.
А у мене - тіп-топ. Пишний лан вам лишаю у спадок.

Вірші сіє народ, я нікого у цім не виню,
Поки Єва ще спить - я і сам борзописець моторний.
Опус цей допишу та у пазуху знову пірну,
Повторю з Камасутри священної номер коронний.

23.09.2019 р.

Утіште!

Знесла яйце в стодолі курка півню,
А я на мудрість нагострив перо:
Якщо вже цілувати - то богиню,
А пити - бренді чи гарячий ром.

І хай не умовкає чарок дзенькіт,
А руки обнімають стан гінкий.
Сироватка - це пійло для хореньких,
А ми дебелі, в салі хлопаки.

На повну жити - це таки наука!
А я - учитель! Гуру! Викладач!
Настоянка - на ранок (гарна штука!),
А на обід - вишневий спотикач.

І хоч давно зносилися обнови,
Зате у барі - Коблево, Шабо.
Лише от ніс чи зизий, чи бордовий,
І на похмілля голова бо-бо.

А королева - це для мене мрія,
Порвалася резинка у трусах.
А спирт підступно склеплює повії,
Сьогодні, як і вчора, знову сам.

Не складуються пазлики докупи,
Від слізок самоти вогка щока.
Якщо ковтну - ізнову ляжу трупом:
Жінки! Утіште в горі пияка!

23.09.2019 р.

знову про любов!

В ліжку ридма ридає Ерато,
У Пегаса порвалась шлеЯ.
Не пишіть про кохання, дівчата!
Для цієї роботи є я!

По Венері, піїте, не повзай,
Закусаю, неначе піт-буль.
Бо кохання - це тема серйозна,
На кошлате недбальство - табу.

Знову строчиш про циці м'якенькі
Та цілунки жаготні в кущах?
Ось візьму сатиричні обценьки
І смикну, щоб талант запищав

Та писати утік про природу
Чи про вітер спесивий між щогл.
Досить Еросу-звабнику шкодить!
Калапуцяти годі ніщо!

Я у гніві - собака скажений!
То кортить пописати чи нє?
...точить зуби колега на мене
Та каміння у пазусі мне.

23.09.2019р.

Покара

Безсюжетне мливо - що пеньок трухлявий,
Трохи про природу, трохи про любов...
Хай читач щасливий каже майстру "Аве!",
Я уже нездатен, голова бо-бо.

Модернову кашку спробуй - може звикнеш...
Флейта не у моді, в тренді козобас.
А у мене чисті поетичні вікна,
На переднім плані у цвіту Парнас.

А різьба нечиста. СкАбки у долонях,
Слово - горбкувате, рими - хай Бог ми...!
Потопив учора здуру епігонів
І за самострату снію у тюрмі.

Сам засів у клітці. Є цепок, намордник,
Аби не кусався та не гавкотів.
Без сатири ліпше пишеться народу,
В ґузно критиканство й гумору батіг!

А тюрма залізна. В самий раз для суму,
Ех, мені б до пари антилопу гну!
В мисці бачу віршик - добрячок підсунув,
Аби з голодухи ніг не простягнув.

24.09.2019 р.

Усміхнений промінчик зранку
Промовив лагідно: «Привіт,
Виходь на кави філіжанку,
Присядьмо поміж мокрих віт.
Опівночі гроза гуляла,
Сердитий вітер, а іще
Пливла по небу хмарка в’яло
І поливала все дощем…»

Іду із затхлої кімнати,
Махаю промінцю – привіт!
Отак буває, до не взнати,
Промінчик й вірш змінили світ.
09.07.19р.

Я покидаю місто, як Тесей
свій Лабіринт, лишаю Мінотавра
смердіти, Аріадну – мліти у
обіймах Вакха.
Ось вона, звитяга!
Апофеоз самовіддачі. Бог
тоді помігся загадати стрічу,
коли ми, в центрі справивши діла,
окраїною несемо вже добич,
навіки ідучи із цих місцин,
аби ніколи більше не вертати.

Так чи інак, убивство є убивством.
А смертним поставати проти чудиськ.
Та хто довів, що чудиська безсмертні?
І – у погорді жаден щоб не зміг
найти від переможених відміни –
Бог відніма у нас винагороду
(позаочі догідної юрми)
і мовкнути велить. І ми відходим.

Тепер уже і справді – назавжди.
Бо навіть хто у змозі повертатись
туди, де злочин коїть, то туди,
де не уник приниження – не може.
І в цьому пункті задум Божества
і наші почування від принижень
настільки ідеально співпадають,
що за спиною опинились: ніч,
огидний звір, радіння її товпищ,
вогні осель. І Вакх на пустирі
голубить у обіймах Аріадну.

Та якось доведеться повертатись.
Назад. Пенатам годячи своїм.
І путь не омине мій цього міста.
Дай Боже, щоб не трапилось руці
тоді меча двогострого, бо місто
зазвичай починається для тих,
хто мешкає у нім, зі середмість
і веж їх.
А чужинцеві – з околиць.




------------------

Як мелодійно серпень накрапа,
Як абрикосово! О!Як грушевоп*яно!
Як Ваші пальці на фортепіано,
Як Ваші па...

Ви ніби Бог танцюєте,юначе.
Ви граєте...Ви граєтесь,як Біс...
І я до смерти Вас боюсь.Одначе-
На біс!

Тікаю в серпень від усіх сум*ять,
Лиш тінь моя у літа на окрайці.
О!Ваші пальці...Ваші теплі пальці
Тремтять...

Вчора відлітали журавлі,
а сьогодні ми -
по різні сторони…
Так уже бувало на Землі.
І душа перебродила штормами.

Не зникай так швидко...
Обійми.
Чи людьми, чи долею так велено...
Журавлі повернуться з зими,
Тільки ми -
нічого не повернемо.

Без дум серйозних, може б і прожив
Своє життя, щасливо й безтурботно.
Але чи личить бути ідіотом,
Коли країна власна на межі?

В раю цвітуть хурма, айва, гранат,
А тут - у пеклі - трупи, гільзи, рани...
Мені не бути ліриком нірванним -
Коштовний дар поцупила війна.

Удовин плач зірвався на фальцет
За тим, хто в небеса злетів завчасно.
Сьогодні тризна. Тихо совість власна
З журбою розмовляє тет-а-тет.

Мене до світла, Боже, погукай!
У казку забери без краплі правди!
Затиснув серце знову біль утрати...
Писати годі, бо тремтить рука.

23.09.2019 р.

я з морем у самотньому човні
зітхає море одиноким звіром
ми знову один одному повіримо
і знов слова залишаться – мені…
голодні сенси питимуть мене
як молоко імперської вовчиці
їх лапи вигинатимуть ключиці
любов дитяча будь-кого розпне…
неси мене, о водо, в синю тиш
у слухання предвічного покою
нічого я не заберу з собою
і ти усе облиш… усе залиш…
і ми зіллємось… виллємось в ніщо…
де Бог іще не починав роботи…
і може там – розчиняться скорботи…
як обтрушу я порох з підошов…

Тут ночі приходять швидко і стають сірі як дим
Тут пахне печаллю і тільки трохи дощем
Ти вдихаєш бабине літо і тобі стає тепло з цим
Забуваєш закрити в квартирі вікно а там
затікає вересень за шпалери. Ти торгуєшся з ним:
Віддай мені, вересне, літа ще?
Ні, каже. Не дам. Не дам.

Тут вода блищить і птахи покидають свої місця
Залишають порожні гнізда, і світанки теж
І прогнози такі що тумани там без кінця
Але ж все за планом, все за правилами, авжеж
Ось тобі трохи моря, чебрецю, білого винця
на терасі в келиху, що від холоду аж дзвенить.
Але потім, будь ласка, прийми гінця.
А з ним прийми звістку, що літа тобі- ще мить.
І нема більше літа, скаже тобі. Нема.
Так влаштовано все у світі, за правилами двома.
Перше - море, сонце, вино, пісок, тераси, любов.
Друге - вересень, тумани, тумани, тумани, зима.

2019

1.
Хто муза для митця? – гірка свобода,
Із піднебесся таємничий глас.
Душа в мистецтві пілігримом бродить,
Ламає простір і спиняє час.

Пізнає у стражданні насолоду
Співець добра, паломник на Парнас.
Хоч глумляться навколо гріховоди,
У чистоті ограниться алмаз.

Чому ж богиня небуттям карає?
Навік натхнення спокій украде!
Крізь терни пролягли шляхи до раю.

Із болю виростає сад чудес.
На подвиги пера благословляє
Супутниця у пекло і в едем.

2.
Супутниця у пекло і в едем –
Чаклунка-муза, дивна і зваблива,
В поезії відродженням цвіте,
Весні у коси заплітає диво.

Розкидує насіння золоте,
Дарує сходам життєдайні зливи,
Одвічність, як мереживо, пряде,
Зірками пише полум’яне чтиво.

Хоч голос мрій, мов океан, шумить
Пітьму оман таїть небесна врода.
Обріс шипами травень-оксамит.

Отрута забороненого плоду
Жагою і наснагою кипить,
Живе у пензлях, у словах і нотах.

3.
Живе у пензлях, у словах і нотах
Магічна сила волі та краси.
Повідай щиро, вічна музо, хто ти!
Навіщо маниш у казкову сіть?

Не скаже правди неземна істота,
Хоч має сто облич і голосів.
Вона для серця найсолодший дотик,
Для спраглої душі нектарний сік.

Навік мене безсонням полонила
Мистецтва непохитна цитадель.
Фантазії богиня пишнокрила

Шляхами самозречення веде.
В пітьмі палає золотим світилом
Окрилена жага палких ідей.

4.
Окрилена жага палких ідей
Здіймає всеосяжну бурю літер.
О музо, королево юних фей,
Ти янгол мій і безсердечний ідол.

Пекучий слід лишає твій єлей.
На тебе нарікати чи молитись?
Без пісні серце, ніби соловей,
Смутніє в марноті та нудить світом.

Навіщо зловтішаєшся з невдах,
Даруючи фальшиву нагороду?
У клітці рим співає гордий птах…

З тобою не порушити угоди
Тому, хто вибрав безкінечний шлях.
Підкорює душа круті висоти!

5.
Підкорює душа круті висоти,
Зреклася назавжди земних принад.
Митець-Сізіф під гору камінь котить.
Вершина – потойбічна таїна.

Життя поета – дивина природи,
Мов древо правди і гріховних знань,
Цвіте натхненням і красою родить,
Хоч болем буде страчена весна.

За що мене дразнила, хитра музо,
Дала вінок із чорних орхідей? –
Не лаври, а печаль прийняти мушу.

Вона живе усюди і ніде –
Моя любов – святиня і спокуса –
Самітницею ставши для людей.

6.
Самітницею ставши для людей,
Тремка душа сама в собі блукає.
Натхнення пустоцвітом опаде,
В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

Журботу притуливши до грудей,
Я тишу на стіні утрат читаю.
Життя краси коротке, ніби день,
Дорога досконалості – без краю.

Бентежна муза – мій суддя і кат.
На мрії вже чекають ешафоти.
Не кинуть люди навіть мідяка

За ці жертовні, вистраждані оди.
Торкнула серце чарівна рука –
Повік мені за міражі боротись.

7.
Повік мені за міражі боротись!
Борець для світу – лиш дивак, бунтар…
У дзеркалі життя, мов у болоті,
Підступно посміхнеться самота.

У вічності вінець без позолоти,
Вінок поета – з вічних запитань.
Дає зерно натхнення диво-сходи,
А люди топчуть золоті жита.

Слова і думи – витончена зброя,
Хоч безліч у митця творінь-дітей,
Не всім є місце у ковчезі Ноя.

За брамою страждань едем росте.
Та як здійнятись в небеса любові,
Закутій болем, ніби Прометей?

8.
Закутій болем, ніби Прометей,
Душі так важко споглядати зорі.
Жадаючи небес, німий Орфей
У ноти переллє любов і горе.

Моя жага – театр і Колізей,
Імперія римованих історій.
Талан мій і талант – чужий трофей.
Для вічності життя – лиш крапля в морі.

О, музо! Забери сумнівний дар,
Зніми з очей полуду, хай прокинусь!
Отруєний прокляттям твій нектар!

Краса – лише оманлива личина.
Твоя прихильність – заважкий тягар.
Чому ж така жорстока ти, богине?

9.
Чому ж така жорстока ти, богине?
Навіщо, музо, маниш на таран?
Сховався під обличчям янголиним
Підступний змій, що поневолив рай.

У вирву мрій без каяття порину,
Хоч знаю – із піску цей дивний храм.
Лишив мені Пегас лише пір’їну.
У віршах-снах ятряться сотні ран.

Рукописи палають в пічці Бога.
У задзеркаллі німота кричить.
Ніхто не прийде і не дасть нічого.

Тяжіє над душею тінь століть,
Поезії молюсь аж до знемоги,
Натхнення-мука до небес горить.

10.
Натхнення-мука до небес горить.
Зболіле серце свято вірить в чудо.
Я музу кличу і молю навзрид.
Збирає розум почуття-приблуди.

Моє життя застигло поміж рим.
Якби мені повідав хтось, що буде,
Напнула би в душі мільйон вітрил,
Втекла б подалі від жаги-облуди.

Запізно. Не віддати борг повік.
В’язниця без дверей – суцільні стіни.
У пастку чарівний клубок завів.

Поезія – крута моя стежина.
Буяє словом дивний зореквіт.
У тернові заховані перлини.

11.
У тернові заховані перлини
Збираю музі на бучний вінець.
Мої рядки – уже нудна рутина.
Сонети ці – безсилля, не взірець…

Святилище будую на руїнах.
Пихато править Золотий Тілець.
Жадоби розростається пухлина,
Всьому тепер мірило – гаманець.

Служу тобі, богине, безкорисно.
У снах небесний океан штормить.
Тлумачу тишу-сповідь падолисту.

Потік чорнилом кам’яний нефрит.
Долаю до краси шляхи імлисті!
Одвічністю стає прекрасна мить.

12.
Одвічністю стає прекрасна мить,
Мені б лише навчитись зупиняти…
Хмільна свобода із рядків гримить.
Я вірую, що прийде в серце свято.

Як світла не існує без пітьми,
Добра без кривди не дано пізнати.
Цілунок музи на душі щемить.
Безсмертя – це не радість, а розплата.

Моє життя, немов печальний міф.
О музо, закрута твоя вершина!
Здолати люту смерть хотів Сізіф.

Повідай, а яка ж моя провина!
Невже таїться гріх у чаші слів,
Коли творіння чисте і глибинне?

13.
Коли творіння, чисте і глибинне,
Пробуджує в серцях лункі пісні,
Всміхається поету світла днина,
У сонці оживають чари снів.

Мої ж сонети, мов трава полину.
В душі скорбота, як іржавий ніж.
Розбиті мрії в забутті спочинуть
Чи біль мій переродиться у гнів?

Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
З пітьми жага натхнення гуркотить.
Хоч сумніви холодним градом колють,

Іду до миру через сотні битв.
Ця мрія, і реальна, і казкова,
В обійми до небес вогнем летить.

14.
В обійми до небес вогнем летить
Натхнення, переболене на вірші.
Спіліють в серці чарівні плоди –
Медами і вином налиті вишні.

У римах недоказане тремтить,
Стікає на папір гаряча тиша.
Перо поріже душу на листи –
Дилеми несвідомого без рішень.

Поезія – це битва божевіль.
Напій оман земну журбу солодить.
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

Стихія літер обпікає льодом.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
Хто муза для митця? – гірка свобода…

МАГІСТРАЛ

Хто муза для митця? – гірка свобода,
Супутниця у пекло і в едем.
Живе у пензлях, у словах і нотах
Окрилена жага палких ідей.

Підкорює душа круті висоти,
Самітницею ставши для людей,
Повік мені за міражі боротись,
Закутій болем, ніби Прометей.

Чому ж така жорстока ти, богине? –
Натхнення-мука до небес горить!
У тернові заховані перлини.

Одвічністю стає прекрасна мить,
Коли творіння, чисте і глибинне,
В обійми до небес вогнем летить.

Не хлібом єдиним і птахи живуть.
Нектар, насіння,плоди, комахи
та ще те, що люди вряди-годи підкинуть –
річ, звісно, важлива й першорядна.
І все ж, коли не розкриває дзьобики малеча,
так хочеться змагатися поміж собою й з вітром:
розпростерши крила і на хвилю зависнувши,
а потім спікірувать прожогом вниз.
Чи, як-от стрижі,піднятись на висоту,
навіть геліктоперам непідвладну…
Подиву гідний пташиний буденний світ.
Скільки ж бо часу забирають справи суто інтимні,
як горлиці влаштовують танок коханцям.
А горобці по-партизанськи наскакують на полюбовниць…
Попри чимало того, що дав Господь,
забутого чи й зневаженого людом,
змушує мене птаство одкласти клопоти буденні
й, задерши голову, примружено замилуватись небом.

І
Іще лишаються у моді
бої, погода й чудеса.
Такі прогнози у природі
віщують Божі небеса.

ІІ
Тай буде те, що є і нині –
орда й агонія яси,
і поки ще панують свині
не буде щастя і краси.

Не буде вічної любові,
яка зів’яне як зело.
Усе повторюється знову,
якщо його і не було.

Кохати будуть одиночок
воюючі одинаки...

але найближчою сорочка
лишається своя, таки.

Тому усі одного разу
згадаємо свою весну
і перемогу не одну...

і поки вистачає часу,
то ліквідуємо заразу,
якщо зупинимо війну.

ІІІ
І Гея вилікує рани,
і околіє сатана,
а без’язикі та погани
повищезають як мана.

У серці запанує ліра
і муза чистої води,
і буде істина і віра,
аби подалі од біди.

Зійде нова зоря надії
і в Україні буде мир,
і до Китаю у ясир
піде опудало Росії,
і явиться живий Месія –
моєї нації кумир.

09/19

Жовтим вогне палають чорнобривці
І різнокольорові айстри, мов зірки,
Цілує вітер гарні милі личка
Та ніжно пестить їхні пелюстки.

Жоржини теж голівками кивають,
Із хризантемами вітаються вони,
Погожий день осінній прославляють,
Хоча й люблять похмурий та сумний.

Безсмертник, той морозу не боїться,
Стоїть на грядці струнко, як солдат.
Які чудові квіти ці осінні
І милуватись ними кожен рад.

2019 р.

Ти створений з неба
І трохи… з вершини.
Зі спокою лева,
З амбіцій орлиних.

З ходінь по карнизу,
З мети марафонця.
З невловності бризу
Й призначення сонця.

З самотності бога
Й мінливості квітня.
І… з чогось такого,
Що ледве помітне:

Із посмішки Брута,
Зі снів Авіценни.
Ти створений круто,
Але… не для мене.

21.09.2019

На вербі дозрівають грушки —
Сталося диво з див.
Краще буду вірити в це,
Ніж, що ти мене розлюбив.
Хто йде в ліс, а хто по дрова.
І у мене тернистий путь:
Я шукаю зерно в полові,
Відшукаю коли-небудь.
Життєствердно сміється небо
Воно знає усе про всіх
І єдина моя потреба —
Чути цей життєдайний сміх.
Все минає: любов і згуба,
Все проходить: життя і час
А усміхнене небо буде
І тоді, коли не буде нас.
Тож до біса страждання, драми...
Йди, любове, під три чорти
Я єдина в своєї мами
А ти?

Ходім зі мною в ліс далеко,
де гриб, зіскочивши на гриб, росте,
де сонце, в мох закутане, цвіте
і в кущиках багна парує терпко.

Ходім, я покажу, де спить сова,
те місце, де в дуплі здихає здобич,
де по воздвиженню хрестів повзе гадва,
на зиму – в Київ, на весну́ – в Дрогобич.

Ходімо в ліс, там ще стоїть собор
з кремезних допотопних сваїв-ноїв,
скриплять молитви лісових потвор,
і дятли б’ють у дзвони сухостоїв.

Ходім зі мною в мережа́вий глиб,
де сперто дух правікового лісу,
де лиш Яга тихе́нько: диб та диб –
іде по казці, мов стара актриса.

Ходім, бо ти сама не трапиш,
твоя уява ще скупа на чудо,
вона ніяк про місто не забуде,
і ти її без мене не поквапиш.

Ходімо швидше, ще живі дива –
метелики в осіннім павутинні,
у постолах з бабусиної скрині
знайди свій гриб і відгукнись: "Ов-ва-аа́!"

27–28 вересня 1995 р., Богдани́

Не знає чітко - чого сам хоче.
Пітьма в душі, загаслі очі.
Хода невпевнена, регоче хрипко.
Долоня квола й мерзотно липка.

ТБ дає йому якусь розраду.
"Сватів" смакує і тому радий.
Працює тупо, бо треба їсти.
Живе у скруті десь поряд з містом.

"Ледачий!",- жінка його шпиняє.
Її давно він не помічає.
Про себе думає: "Кріпак проклятий!",-
Коли покурює на ганку хати.

І так от - день у день... Якось жевріє.
Не має сенсу, не має мрії.
Що в світі робиться, йому байдуже...
Колись він п'яний помре в калюжі.

21.09.19р.

Не вір, що мудрість прибува з літами самотужки.
Себто тобі лишилось тільки жить і жить.
Не дочекаєшся, як думка не освячена здоровим глуздом,
Як знемогла вона під натиском спокус
Брать все собі – і не пізніш сьогодні.
Як діяти і говорить ти призвичаївсь зопалу...
Ні, не про мудрість слід говорити тут,
А про бездумну передчасну старість.
Які безглузді вигадки про молодість довічну
Чи намір зануритись безоглядно в безжурність.
Мудрість старості – неоціненний Божий дар,
Коли не дивишся довкруж, мов той турист,
Чи як баран на вічно нові йому ворота,
А з думою одною: «Що по собі лишу я світові?»
...Смерть об одвірок косу обіпре
І в шпарку зазирне сором’язливо.

Чи завтра зійде сонце?
Зійде!
Але для кого?
На сході – вирва,
Дороги на захід немає.
Життя хіба з мусу?
Швидше з полину гіркого.
День за днем
Піском крізь мої пальці стікає…
Вода камінь точить,
Але непомітно, довго.
Метелики живуть години
Та яскраво як!
Хіба ми можемо знати,
Що чекає за рогом?
Можемо! –
На кожному вічності сяє маяк.
Головне не зректися мети.
07.07.19р.

Свято літа минає,
Сивина покриває
Роззолочені сльози
В журавлиних краях,
Що розсипались світом
Дорогим заповітом
Найсолодшого дива
У дзвінких ручаях.

Намалюй мені пісню
І осінню й непізню
У полях колосистих
Де співає душа...
Намалюю світанок
Наш замріяний ганок,
Захід сонця багряний
У густих споришах.

Літо скоро минає,
Душу сум огортає,
Пісня осені чиста
Ген за обрій летить...
Ми з тобою навіки
Повноводнії ріки
І освячена вітром
Для нащадків блакить.

30.01.2017

Сиза мряка затисла мене,
І осінні дощі обмотали,
Розтоптали каштанів опали,
Навівають у душу сумне.

І не знаю, подітись куди?
(Так радів я, що спеки позбувся!)
А тепер в монотонному русі
Із печаллю прийшли холоди.

Як від цього всього утекти?
Одректись од гіркого полину...
Я думками до тебе полину,
Бо розрадити можеш лиш ти!..

Наче купку гіркої золи,
Вітер настрій мінорний розвіє,
О прийди, о прилинь, моя мріє!
І кохання свічу запали!

22 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Про нас напишуть, як усе мине -
Сніги розтануть і осінні зливи
Заплачуть листопадом. А мене
Згадають люди, що була щаслива.

Злітала до небес, хоча негод
Вітрами нанесло, також тобою.
Та я з усіх небажаних пригод
Перемагала, вийшовши з двобою.

Моє кохання – кращий оберіг,
Світило всюди, відкривало брами.
На сторінках моїх майбутніх книг
Життя буяло. Хоч кардіограми

Наказували серцю – помовчи,
Затихни, заспокойся! Хай тривога
Не будить серед сну мене вночі…
Бо іншими протоптана дорога –

Це легше йти і видно їй кінець.
Та я завжди чомусь ішла крізь хащі,
Тому й колов до крові мій вінець.
А ворогів осатанілі пащі

Випльовували ненависть-вогонь.
Здавалось їм – без тебе я загину.
Хоча з небес тепло твоїх долонь
Я не відчула. Постріли у спину

Мене не вбили і не вб’ють уже.
Я захистила честь свого кохання!
Вогонь великий свічка збереже.
Моя любов – це порване кайдання.

Є роботящі телепні й пани,
Партійні бонзи й бевзі безідейні.
Не віриш владі? Отже, ти дурний.
А я люблю. Підлещуюсь до неї.

Скупив земельку в лохів Беня Кац,
Сусіди на війні умились кров'ю...
Яку б дурницю не утнув паяц -
Завжди киваю схвально головою.

Вари і ти хутчій хвалебний кляр
Та незручні не задавай питання.
Бо честь і розум нині не товар,
В ціні мовчання і сраколизання.

Жує під тином лопухи коза,
У вуликах гудуть щасливі бджоли...
Хто проти влади? Вся отара "за".
Який же в нас володар мудрочолий!

.22.09.2019 р.

В межені* рік затихають оливкові води,
вітер зганяє у череду чорні  отари.
Із листопадом кружляють нудні хороводи
мавки, літавиці, феї, нечесані мари.
Сирість, асфальтова нічка, хоч виколи око,
ні ліхтаря, ані зірки допоки не видно.
Вигулькне привидом місяць з куліс ненароком,
пудреним пряником у аличевім повидлі.
Грузну у померках кожного дерева, звуку,
тіней жахаюсь сіпнувшись, як зойкне пташина.
Лячно, ніхто не веде через терни за руку,
вдих, видих, вдих,  задихаюсь в ядушній рутині.
Крок за невпевненим кроком - нема переправи.
Боже, не дай же спіткнутися, йду манівцями,
щоб відшукати у темряві очі яскраві
неба свавільного, що так люблю до нестями.

*Межень- обмілілий

2019р

«І знову осінь» – скільки описали,
А осені по осені летять,
Як серії одного серіалу,
Що звично називається – життя.

Не турбую я її ночами
як зорею бачу у вікні,
а прошу у неї вечорами,
щоб уже не снилася мені.

Бо немає спокою у серці,
поки скута тугою душа.
І зневіра ріже без ножа,
і розлука раною здається.

І не знаю, чи переболить,
поки я до неї завітаю,
і побачу, і... не запитаю,
чи зі мною знову полетить
пережити ту єдину мить
магії омріяного раю.

09/19

Гілля вітер хитає, хитає…
Хмара у небі лине, пливе…
Дощ дорогою ритм набиває,
І жура огортає мене.
Листя ховає траву у саду,
Узори багряної смальти,
Цією мозаїкою іду,
Кидаю до ніг діаманти.
Кольору мало, сум огортає.
Остання минає година…
Золото змите ціну збиває,
Міняє і гаму картина.
Попрощалася осінь зі мною,
Не тримаю її у душі.
Суму немає, риси нового
Відкриваю уже у зимі .
2019

Червоний хрест на лінії вогню –
Чиясь остання на життя надія.
Та це війна. Пропалить ПТУР* броню…
Де русаки конвенція* не діє!

Машина дуже швидко догорить.
Метал не має почуття і болю.
Що вбивця відчуває у ту мить,
Коли вогонь людську зжирає долю?

А мир хибкий сьогодні на «нулі».
Бої на сході точаться відколи:
Запам’ятайте, кляті москалі,
Цього ми не пробачимо ніколи!
04.07.19р.

Розсипається дощ, мов крізь сито, над лісом, полями,
Де узліссями синьо у світ поглядають терни.
Де смарагдове жито ще гріється в осені-мами,
Щоби стати зерном і колоссям вже після весни.

Потихеньку остудять дощі літо геть розпашіле,
Вже картопля в льоху і варення чекають зими.
Спілі яблука в сінях і пахнуть, і світяться біло.
Ще один листопад наш - у вирій!, тріпоче крильми.