Йшов 1992-й рік. В країні лютував економічний хаос. Ламалися стереотипи, людські долі, родини. Ще жили пліч-о-пліч кати та їхні жертви, не було збудовано квадрильйона квадратних метрів височенних парканів між однотипними садибами керівників підприємств та робітниками. І морок минулого ще дихав у потилицю громадянам, які вирішили будувати власну незалежну державу.
У восьмидесятишестилітньому віці помер академік Фіалко. Хороший був чоловік. Викладав теоретичну механіку та опір матеріалів у танковому училищі. Помер прямо під під'їздом нашого будинку, впавши під час розмови з моїм братом йому на руки. Оскільки ми були сусідами, то дружина покійного попросила мою матір допомогти з похороном. Звичайно, вона погодилася.
Цілий день та ніч готувала стіл для родичів та знайомих покійного. Ми з братом теж не стояли осторонь.
Як і належить – провели покійного в останню путь: людина була непересічною, знаним науковцем. Але на похорон прийшла у повному складі…комуністична організація тоді ще Леніградського (нині Святошинського) району міста Києва!
Звичайно, покійник не зміг би працювати на своїй посаді, якби не платив внески в партійну кабзу. Хоча міг би й не платити, бо вже кілька років як був на пенсії.А ми з братом були членами Народного Руху України.
- Давай годувати комуністів,- сказав весело брат і тицьнув мені таріль з холодцем. – Став це блюдо ближче до керівника парторганізації. Вони у нас люблять свининку. І не забудь баняк із хроном!
Нарешті, гуртом накрили стола та присіли на краєчку. І от, брязнувши орденами, які гронами звисали з казенного піджака, очільник підняв тост:
- Яков Ізевич прожив непросте життя,- розпочав оповідач.- У молодості він підпав під вплив підривних елементів, але партія зробила усе можливе аби витягти молоду людину з біди. П’ять років тюрми пішли Якову Ізевічу на користь, він став корисним суспільству і вірним ідеалам комуністичної партії. Я ж його і приймав до лав нашої організації. І хоч він часто сперечався зі мною з приводу Голодомору в Україні, я мушу тут, на його похоронах, сказати вам усім, що ніякого Голодомору не було. Це все вигадки українських націоналістів, які намагаються поставити істинну історію нашої країни з ніг на голову. Вип’ємо за покійника. Пухом йому земля.
Дядя хвацько вковтнув горілку і захрумкотів маринованим огірком.
Я подивився на зблідлу матір, на її побілілі вуста і зрозумів, що її страшно образили. Брат поклав мені руку на плече, почекав кілька хвилин аби люди трохи перекусили і теж попросив слова.
- Царство небесне цій хорошій людині, яка виховала не одного чудового фахівця своєї справи,- промовив брат. І людиною він був хорошою, і сусідом чудовим. Я б і обмежився цими словами, оскільки це - похорон, а не партійні збори. Проте хочу звернутися до присутніх з іншими словами.
Щойно сказали, що Голодомору не було. Можливо, у деяких сім’ях і не було. Або дехто жив у той час не на Україні. Але він таки був! Запитайте у нашої матері, яка накрила вам цей стіл. Половина її сім’ї лежить на цвинтарі, бо померла в ті страшні часи. Вона сама ледь вижила. І виною цьому – комуністи, які спланували і здійснили масове винищення нашого народу. Так давайте заодно вип'ємо за всіх тих, кого відправили на той світ кати з партійними квитками в кишенях і подякуємо жінці, яка годує вас на цих похоронах. І яка вижила всупереч комуністичним планам масового знищення українців.
За столом запанувала гробова тиша. Дружина покійного зі сльозами на очах вибігла в сусідню кімнату. Я знав, що вона після суду над чоловіком поїхала за ним у Сибір. Там вчителювала. А коли його звільнили – повернулася разом з ним до Києва.
Ці люди за столом були зайвими. Вони і самі це зрозуміли, тому хутенько зібралися і пішли геть.
Але і досі чується, що злочину не було, Голодомор – фікція. Скоро взагалі не залишиться свідків тієї трагедії і можна буде як завгодно маніпулювати фактами нашої з вами історії. А Москва зробить усе можливе аби стерти нашу націю з лиця землі. Випаде нагода – влаштує ще тисячу таких голодоморів. Не забуваймо про це ніколи.
25.11.2018р.

 
зморило нанівець почесну варту
втручатись нікому вже клич не клич
& носферату обіймає ніч

& тихі зимні цвинтарі садів
& дірами очниць кривавий дим
& ще для когось зовсім інше завтра

& в помислах що жодний не беріг
тінь сковзає затьмарюючи тіні
о знаній несподіваній годині
де попіл відчуттів неначе сніг

засвітлює шляхетні поривання
судомний до нудоти ласий гріх
чесноти й злі поневіряння їх
блюзнірства у без тями віршуванні





 

Морозяний туман і снігова пустеля,
Якої ще ніхто вкінець не перебрів.
І не провадить шлях до теплої оселі,
Немає ні царів, ані проводирів.

Я не один такий блукаю у тумані,
Ім'я їм - легіон, зникомих у пітьмі.
Шаманять їздові, керманич знов поганий.
Іще, видать, не час для раю на землі.

Не мовчи коли тобі болить,
У солодку не веди оману.
Я для тебе розтривожу світ,
Хай спішить на поклик полум'яний.

Нас усіх залучено до гри
Де найкращих не минають кризи.
Легше разом під розгул вітрів
На ковзкій утриматися кризі.

Як не бийся, скільки не працюй,
Статки наші як старечий клунок.
Так, завжди бракує гаманцю
Срібняками годувати шлунок.

Ми осінні, здібні до борні
Хоч воюєм голими руками,
Тож, якщо болить, скажи мені
Скористайся дружніми зв'язками.

так дивно – переглядаючи ваші документи, вас, яких вже немає,
висвітлюю в голові сітку міста,
уявляю дещо, а то і зовсім спорожнілі тепер комірки
в брежнєвках, сталінках etc.
ось ця – в будиночку на квартал вище від мого,
а ця – на відстані п’яти хвилин від мого робочого місця,
навіть знаю, як виглядає будинок.
записую вас в останній реєстр, передаю паперу.
добре бачу, як тепле світло ваших кімнат
стає кольору моєї чорної гелевої ручки.

згадується дитинство: стоячи на балконі,
спостерігаєш за теплими жовтими
прямокутничками вікон (зір ще хороший)
в будинках свого двору,
бачиш, як хтось варить каву, спілкується,
хтось дивиться телевізор –
можливо, той самий «Кенан і Кел»,
що ввімкнений на кінескопному телеку в залі позаду тебе.
до слова - в небі літають ластівки, повітря смачне як ніколи.
бабуся готує вечерю. безнадійно далекі речі.

зараз же – бачу, як з кімнат,
клацаючи вимикачем, йдуть назавжди.
і починають тьмянішати шибки,
в’янути рослини на підвіконнях,
вкриватись пилом старі портрети.
бачу, як швидко прямі кути, звиклі
до тих, хто торкався їх десятиліттями,
призвичаюються до нових мешканців.
бачу це все в окулярах, через товсті скельця,
які іноді випадають з оправи.

і часто, запустивши руку в груди,
знаходжу там холодну і вологу істоту,
яка боїться втратити тих, хто поруч.

і часом подих перебивається відчуттям
втрати моменту, коли можна було
призупинити біг часу.

Т. І...
Густішає сутінь студена
І тиша глибока зроста, –
А ти пригорнулась до мене
І грієш устами вуста.
Сніжинками першими вкриті,
Не прагнемо зникнуть кудись, –
Удвох серед цілого світу,
Не можем ніяк розійтись.
Вже вечір припнувся до ночі
Й морозом струмує зима, –
А очі вглядаються в очі
І більшого щастя нема.
25.11.12

Не дай, Боже, зірватись з гачка,
лопотіти в діброві кохання.
Божеволіти непритаманно,
віднесла вельон річка стрімка.

Блекота на межі відцвіла,
та дурманом завіяла очі.
Дощ понурий зажуру наврочив,
на обличчі відлуння тепла.

Липень в кратері спогаду зник,
у склепінні розхристаних сосен.
Підмітає шафранову осінь
Із доріг безпритульний двірник.

Прілі запахи хмар повсякбіч
загубились в тумані. О, де ти?
Незабаром Різдво в бранзолети
приодягне оголену ніч.

Руйнівна зорепаду яса
не бентежить зорю. Достеменно
я не знаю, любове блаженна,
де зоріють твої небеса!

Нанизувати страх обридло:
Зігрітись, відійти від дум
Так хочу – морок остогидлий
Не огортав щоб душу в сум.

Минулого відлуння дотик
Відчутний, холодом ятрить,
А серця невгамовний поклик
Не відпускає ні на мить.

У спогади він кличе знову:
Перегортаю сторінки…
Зворушить чи набридне слово:
Повчальних задумів рядки.

Стежки життя, мов хвилі моря,
Пірнають в темну глибочінь:
А там, клекочуть у двобої,
Піднятись прагнуть до вершин.

Омріяні, у казку хочуть,
Щоб промінь сонячний зігрів,
Бо довгі прохолодні ночі
Журбу несуть думками злив.

Зима з’явилась – не чекали,
Як відьма біла на мітлі.
Взялася з творчістю до справи:
Малюнки роблячи на склі.

А вітер – той іще бешкетник,
Разом зі снігом – він мастак.
Допомагаючи ретельно,
Вкладає ковдру білу так:
Час відпочити від атак.


25.11.2018
Свидетельство о публикации №118112504648

Жувалась костомаха досить довго,
М'якою стала, можна і ковтнуть.
Цвіте в державі розкошів епоха,
Освітлює "Roshen" до щастя путь.

Є курячі пазурики та шиї,
Делікатесні шкура та дзьоби.
Гурманам (на зарплату) - лантух пір'я,
А я на хрящ свинячий заробив.

Жирує наш народець, грузне в салі,
Медок-сметана крапає з губи.
Життя чудове! Ловке! Без печалі!
І пенсію шалену заробив.

Засумнівався? Це - на владу замах,
А забунтуєш - ти суспільству враг.
Гримкоче президентові " Осанна!",
А урядовцям "Аве!" та "Ура!".

У Лаврі звично дзвонять до обідні,
Шикується голодний люд у ряд.
Нелегко помирати людям нині,
Та виживати важче востократ.

24.11.2018 р.

Жувалась костомаха досить довго,
М'якою стала, можна і ковтнуть.
Цвіте в державі розкошів епоха,
Освітлює "Roshen" до щастя путь.

Є курячі пазурки та шиї,
Делікатесні шкура та дзьоби.
Гурманам (на зарплату) - лантух пір'я,
А я на хрящ свинячий заробив.

Жирує наш народець, грузне в салі,
Медок-сметана крапає з губи.
Життя чудове! Ловке! Без печалі!
І пенсію шалену заробив.

Засумнівався? Це - на владу замах,
А забунтуєш - ти суспільству враг.
Гримкоче президентові " Осанна!",
А урядовцям "Аве!" та "Ура!".

У Лаврі звично дзвонять до обідні,
Шикується голодний люд у ряд.
Нелегко помирати людям нині,
Та виживати важче востократ.

24.11.2018 р.

Зима достигає натужно й незримо
у крипті своїх відображень і дихань.
Ще осінь. Ще подихи ті невловимі.
Ще тихо.

Ще тихо ріки чорна смуга ізблисне,
і парк перекотить ріку-багряницю,
і покрик ворони відбудеться лишнім.
Насниться.

Насниться далеке, давно перебуле,
що в серце із літ, наче лист, налипає.
Зима достигає прийдешнім минулим.
Зими
ще немає.

Як сиро й пусто на душі,
немов прийшла остання осінь,
і не спасають вже вірші,
і музика не лине зовсім,
і серце крають лемеші…

І знову хочеться за руль,
й колеса просяться в дорогу,
і вкотре доля креслить нуль…
Невже усе в догоду Богу?
Невже набив я мало ґуль?..

Чи все то невимовна гра,
котру не в силах я збагнути,
а на очах – лише мара
і душу оповили пута?!.
Чи з цим кінчати не пора?
Що скажеш, Господи?
Пора?!

Не напише "писало"
Того пись... Навіть тупо з нудьги,
Про щурів, що "зливали"
Батьківщину за власні борги.

Далебі, нецікаво,
Мов мережити дране рядно...
І про вранішню каву...
Та писати тобі все одно.

А сюжети... Дивися...
Ще зірковопалаючий дощ
Із небесної висі
На бруківки майданів і площ

Клеймоюдино впАде,
Перелившись на кулі умить,
Кон"юнктуру і зраду
Олігар-холуїв попелить.

Та й цю тему- до ката!..
Бо одвічності тема- любов-
Всеосяжна. Чекати
Поцілунку- основа основ,

Перехрещення долі
З тою, котра у світі одна...
...Ти подумай, чи що лі.
Ну а ні- то іди собі на...


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118101308885

Чи вирвати серце,
чи руки відтяти –
за те, що не вміли
тебе врятувати?

За те, що в біді
я слабка й безборонна, –
в петлю,
а чи сторч головою з балкона?

Час тугу втішає:
«Бо так мало бути…»
Не вірю.
Блукаю в пустелі покути.

Б’є крилами доля –
кульгава пташина.
І в скронях – як вирок:
«Я винна… Я – винна!»

2018

06.11.2018

І
В печінку в’їлася Росія,
її анексії, війна...
Де найкривавіша подія,
у ній замішана вона.

Нічого вдіяти не можу.
Палає серце і пече
за убієнну душу кожну
її безжалісним мечем.

За геноцид, голодомори,
за наші Таврію й Донбас,
за ріки крові, море горя –
як ми ненавидимо вас.

Ви розбишаки й боягузи,
раби царя у негліже,
умієте набити пузо
і заглядати на чуже.

Одна у пекло вам дорога.
не допущу і до порога
усіх, кого я не люблю:
кати, убивці, звірі, таті,
всіма народами прокляті,
не варті слова і жалю.

ІІ
Закипає і яріє гнів
на союзну ненажерність ситих.
Хай горить свіча за ворогів
і палає за живцем убитих.

Три мільйони чи до десяти –
хай життя учений порахує.
А душа і так однині чує,
як нам жити і куди іти.

Вибору у нації немає.
Хто не проти, голосує – за
волю і свободу мого краю.

Ще бринить непрохана сльоза,
та ударить очисна гроза
і альтернативи їй немає.

24/11/18

Без кохання щось воно не те,
Супом не привабить будня ложка.
Що ж,- пора чкурнути ув Едем,
Кличе в ліжко молода ворожка.

Закоротке у людей життя,
А в любові - вдесятеро менше.
Ієгові служать піп і дяк,
Ну, а я в Амура учень перший.

Ділять світ невдахи пополам,
Шлюб - війна, біда у чорних барвах.
А мене у райдугу тепла
Огортає жіночка ласкава.

Топчуть харч неситі пузані
І шкрябочуть від безділля вірші.
А в здорових - час амурних жнив,
Їм Венера ліжечко колише.

Оброста поволі мохом пень,
Ну, а ми - живі - злітаєм вище.
В любоньки сердечко "дзень-дзелень!",
До любові юні душі кличе.

24.11.2018р.

Коли їх чита він годину й більш –
зливається все в нескінченний вірш,
і навіть здається, в слухацькім екстазі,
що сам написав би таке незгірш.

Силабо-тонічність – ідея-фікс,
де ламаний ритм і розмір-мікс.
Тут є де гульнуть – на такій-то базі –
і вставити в риму хоч Wikileaks…

Артобстріл лунких чоловічих рим –
Прийом, що його не назвеш старим.
(Хоч, може, він був в арсеналі Штазі
І чимось таким зомбували Крим?)

І публіка швидко входить у транс.
І він – наче з рондо своїм Сен-Санс.
Він – культовий, тільки, при всій повазі,
дедалі більше в цім культі – мас.
…
Коли вони знову схочуть читань,
коли він, дослухавшись тих жадань,
відкриє вогонь із усіх калібрів,
тебе у верлібрів потягне твань…

2016

І все, у що я вірила - пройшло.
Сніги метуть, завбачливо безжурні.
Якби й мені, якби - в холодне скло.
Якби шляхи - не сон, сліди - не дурні.
І легко сипле, лагідно торка.
І грішно тане. І ніхто не спинить.
Якби ж могла змести твоя рука
З чола - сновиддя, з тями - гострі кпини.

24/11/18

Немовби народився вдруге.
Ні злиднів не знаю, ані спонуки.
Не за кар’єрою ганяюсь, як у дитинстві за козами,-
Вкладаю у вірші потроху життя різнотем’я.
Лягаю, як очі не в змозі сприйняти написане.
Встаю без будильника, ненависного здавна.
За душу, повернуту з мандрів, Всевишньому дякую
Гуляю без огляду на невгамовний годинник.
Вряди-годи заглядаю у телевізор не за детективами,-
За світом тварин чи не підробним гумором .
Іду на прогулянку вранці й увечорі з крокоміром,
Аби щонайменше десять тисяч на нім засвітилось.
По дорозі чимось гарним наділяю наніч малечу.
Потроху труджусь, щоб не впасти в деменцію...
...І з кожним прожитим днем ще хочеться жити й жити...

За віконцем листопад
Кане в безвість живо, –
Захололий наскрізь сад
Став, як порох, сивий.
Поміж яблунь, горобець
Тужно цвірінькоче, –
Наче осені кінець
З дня на день пророчить...
24.11.18

 
пагони осені як волосся горгонські
персей не вернеться натомість
безнадійні гості ламають стріли
заходиш до себе чуєш мов дихає
стихія загострена невідомість

містечковий всесвіт за горіхами сонними
королівський олень зникне у сутінки
перехрестями зібганих вулиць
стрінеться герострат півзнайомий
у північ одбиту схололими дзвонами

о небесний
карбований
квите





 

якщо куля – то між ребер холодна рiка i, скоріш за все, передчасна смерть.
якщо кров – то багрянцем настояна свята вода.
якщо слово – найсталевіша в світі твердь,
з якої сіллю у вись життя пророста.

серце у п’яти – одне на двох,
одна країна і одна біда.
коли час дрімає, ирієм заколисує сам Чорнобог.
декого назавжди. пощастить–на помітім лишиться чорна хода.

пальці примерзли до гирла несказаних слів.
слова, як в твань, вгрузають у вимкнені номера.
тут немає місця зневірі, а страху –й поготів.
тут кам’яна броня. у броні задубіла душі кора.

а в домашньому казані шаленіє, клекоче узвар,
тільки берці забрьохані з килимами тепер не в масть.
війна–то постійні торги, а люди – за антиквар.
якщо треба, то смерть усіх задарма віддасть.

Де знайти останню людину ?
Допоки темінь освітлює полум’я свічки,
Де живе честь і совість до згину ?
Чи блукатиму тут цілу вічність…

Чи не знатиме серце спокою ?!
Не знайду , не знайду, вже немає ніде
Я стоптав свою душу до крові
Скоро згасне свіча,лише морок прийде…

23.11.2018р.

я вас не кохала… згасає заграва у млі
ховаються тіні у миті життєвих розколин
заходить зоря над полями і ніби на спомин
у келих ставка насипає несказаних слів

та ніч не настала вона мов надія впливла
ми з вами ходили під липами гріючи сутінь
і все говорили про щось неважливе по суті
звучала взаємність хоча і фальшиво не в лад

я вас не хотіла – падіння ніколи не зліт
а просто лягала в долоні довірливим воском
та гості у сни прилітали героями Босха
сюжети недобрі страхіття – насмішливо злі

лиш душу мою розпанахали ви… не по швах
та дух застрочив і укотре усе оверложив
він сам собі кат адвокат і прокрустове ложе
а рана жива під рубцями кривого шитва

я вас не любила і це вже навідмаш як «плі!»
той звук що пронизує миттю вертає до тями
і ти вже не ти а летиш над всіма почуттями
отими що в келих із перстнів підсипали сплін

А вітер сорочку розхристав
На старій розлогій вербі,
Розвіяв її руде листя
І плавать пустив по воді.

Кружляють сніжинки в повітрі,
Лягають собі на траву.
Зима поцілунки-привіти
Вже всім посила наяву.

2018 р.

У глибинах космічної плоті
Зорепадами крутить квазар.
А на роги мене на городі
Підчепила коза-дереза.

Я ж їй сіно даю на вечерю,
Конюшину, пирій та мишій.
А вона - це підступна мегера,
Сів під кущик - в сідниченьку "Вжик!"

Краще ліг би одразу на плаху
Чи у груди забили кілок.
Покотився у яр із розмаху,
Бахнув лобом в трухлявий пеньок.

Брюки репнули, зріла кабака
Освітила в ярузі лісок.
Зріє гуля, зачухалась вавка -
Експонат для музею Тюссо.

Не життя, а гаряча пательня!
Щойно виліз - бебекнула твар.
Від кози утомився смертельно,
Вам не треба? Беріте, братва!

22.11.2018р.

Без мене не зупиниться життя,
але коли осиротіє дача,
то не одна берізонька заплаче,
мов од гілля одірване дитя.
А я її ніколи не побачу.

Тому і не загадую собі
нічого, що відбудеться без мене
у тій оазі на крутім горбі:
не вродять дулі на сухій вербі,
на озеро не упаде морена.

Осипане каміння весняна
вода не позмиває на коріння
горобини, і не жура осіння
укриє очі, і ота одна
плакуча гива біля паркана
ніколи не закриє небо синє.

11.2018

Допитливі очі дитини
Уважно вглядаються в світ,
Який, від учора до нині,
Іще безіменним стоїть.
Нічого вони не минають,
Усе їм цікаво щодня, –
Очима дитина вбирає
Старанно найперші знання…
23.11.17

Так мало справжніх... Майже на нулі.
Чи розпорошені помежи брехонь світу?..
В тім відлітає літо поза літо
у лету на пташиному крилі...
Нема розради, хоч нема біди.
Біду несправжню вигадками люди
осправжнюють, і туляться облуди
на плеса душ чистіших од води
і каламутять... І скликають хмари...
Так мало справжніх... Приморозі лід..
А ти від берега, все глибше та у брід,
рятуючись від кіптяви й нагару,
з пожежі віри в ілюзорний світ...

2018

і місяць - окраса його зіниць
і тиша, яку так далеко чути
трава з ароматом її отрути
прим'ята жорстка... пам'ятаєш? сни...

коли ти нарешті її схопив
вдихав її подих до слова слово
як сумно було вам і як кайфово
ти пив її знову і знову...спи

в затишній квартирі... ранковий чай
робота турбота війна за статус
ти став рівно тим, ким ти мусив стати
та зрідка з-під серця чи з-за плеча...

прислухайся: тиша нічних саван
в яку здетонує стрибок імпали
і тіла левиці фатальний слалом
і пахне жагою суха трава

Сиджу на балконі, дивлюсь у вікно
І в Парижі себе уявляю.
Бачу вдалечині високу вежу,
Кілометри у мріях долаю.
Вежа не Ейфеля – телевізійна,
І в склянці не божоле, а мерло,
Все ж ситуація презентаційна,
Ніби сюжет із старого кіно.
З платівки лунає голос Дассена.
О, цей прекрасний французький шансон!
Старе бістро на набережній Сени,
І я підспівую Джо в унісон.
Добре, що вміємо ми уявляти,
Здатність, справді, дарована з неба.
І можна щодня в Парижі бувати,
Бо для мандрівки грошей не треба.
2012

Усе вмістилося в ессе...
І попросилося у спокій
І як дитятко ніжно ссе
Суть целомудрості допоки..
Поет - прозаїк поміж тим
Закинув сіть сидить і курить
Нові ідеї ссе вже дим
Що продираються крізь мури...
22-11-2018

Ватник наперекос ,
Шитый гнилыми нитками ,
Чей же ты злобный пёс ,
С брани и грязи вытканый ?

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

С верой в хозяйский кнут ,
В рабской   своей  послушности ,
Царепоклонный шут ,
С мерзкой безликой сущностью..

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

"Руссковеликий" сноб ,
С зыбкой похмельной поступью ,
Рад ,  за тирана - "в гроб" ,
Хоть целиком хоть россыпью..

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

Рад по команде "вниз" ,
Сгинуть в имперской пропасти ,
Так и прожив всю жизнь ,
В ватной своей холопости.

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

Страждущий день и ночь ,
В  хламе бардачном ,  выселок ,
Что же тебе не в мочь ,
Поле вспахать да высеять..?

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

Как же так так скоро стал ,
Мир непосильной ношею ,
Что ж ты  в соседский стан ,
Вдерся ордынской пошестью....?

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

Душу зачем сгубил ,
Ядом какого снадобья .?
Среди других  прослыв ,
Лживой вселенской падалью..

👹👹👹👹👹👹👹👹👹👹

Кто ж тебе тебе смог затмить ,
Разум  хмельными  чарами ,
Кто надоумил  жить
С междусобной сварою ....?

P.S.


Старый кремлевский вождь ,
С мордой налитой ботоксом ,
Продал  тебя за грош ,
Пропил с последней совестью.

Олександр Квітень
м.Мукачево.

Не тягніть на Парнас поета!
Не штовхайте в калашний ряд!
Та сатирик попавсь упертий,
Учепився зубами в зад.

В графомана життя нестерпне,
Хоч віршую усе життя.
Не потрібна хвала Евтерпі,
В Клітемнестри нема подяк.

А Пегас мій, насправді,- Овен,
Круторогий! Його не сердь!
До лампади культура мови,
Крихти розуму й рими геть!

Орфографія думці – пута,
Пунктуацію вчити лінь.
Як пишу - сльозотеча люта,
Геть від мене, сатиро! Згинь!

Хай Сушко роззявляє пащу,
П’є кровицю з митців, упир.
Я віршую про все що бачу,
Заскиртовую сотий твір.

22.11.2018р.


Навиворіт

Деміург цей світ ваяв дарма,
Спересердя на Адама плюнув.
Бо для глузду сенсорів нема,
Лиш один зостався - "мозок-шлунок".

Зник дороговказ, погас маяк,
В горбаках і тріщинах дорога.
Все відносне, - навіть ти і я,
Мить - і полетить душа до Бога.

Розрум'янивсь відпочилий кат,
Держака шліфує до сокири.
У ціні - бензин і провіант,
А життя людське - сірник горілий.

Думка сталлю більше не дзвенить,
Ще й погода - ні зима, ні літо...
Ганджі та дефекти у ціні,
Косо-криво, неталановито.

Універсум створено "без вад",
Ложка з рота визирає в лежня.
Валиться на зодчих зікурат,
В Тібр упала вавілонська вежа.

21.11.2018р.

поглянь, ця тиша,
яку ти пісками пальців не дослухав,
не-до-чув і не-до-ба-чив.
проста – аж сіра місцями, як церковна миша.
струшує полуду з очей єдиним рухом
і мружиться сонцю – розпеченому помаранчу.

погляд у неї збентежений.
у порцеляні зіниць – гірські потоки.
не схарапуджуй її. обережно
дочекайся Судного Дня і стань для неї пророком.

помітив, як прозорістю придорожною огорнута до кутніх зубів,
як перламутром йорданських вод вилискує її пергаментна шкіра.

піднеси їй жертовно чашу, настояних твердю земною, слів,
бо тільки із тверді зростає міцна, як Прометеєве тіло, довіра.

2018

Т. І...
У бездонність зловісну криниці
Упаду в надвечірній імлі, –
І на згадку про мене лишиться
Тільки горбик сирої землі.
А на ньому – зів’ялі дві квітки
Будуть сумно і довго лежать,
Мов чогось незабутнього свідки,
Наче щирості вічна печать.
Тільки прояв тужливий інерцій
Не верне те, що я поховав
У своїм наболілому серці,
Відволікшись на когось від справ.
22.11.18

останні тижні майже не пишу.
це дивно, бо малою штопала вірші пачками.
я любила не спати до ранку,
і ловити найменший шум,
наче в душу вмонтовані мікрофони
і надчутливі датчики.

і було що не звук, то відразу рима чи слово,
що не слово – то вірш, перехований в надцятому блокноті.
ну а потім все згладилось. вже тоді поступово
все дитинство зсередини викрадав невідомий злодій.

залишилась лиш звичка не спати холодними ранками,
я творю кожну ніч одну й ту ж мовчазливу повість,
без паперу і слів, чорнотою минулого і світанками,
закарбовую в серці пусту і чужу невагомість.

04:30 19 листопада 2018р.

Т. І...
Ось влучить завтра слово в серце,
Твоїм старанням завдяки, –
І кров нестримано поллється
На недописані рядки.
І ти, чуттями незборима
Ані зблизька, ні звіддалік, –
Зирнеш вологими очима
Нарешті нишком у мій бік.
Я – неживий, – умить воскресну,
Відчувши погляду тепло,
А ти, – глуха і безсловесна,
Напевно, скрикнеш: – “Повезло!..”
20.11.18

Хто твій дім на воді, у який тільки пішки приходиш,
коли втомлена вкрай, коли з'їдена осами вглиб?
Як на березі сядеш, лице розстеливши на воду,
впізнаватимеш наново очі, і голос, і вроду,
хто він буде - твій дім, де він буде - відродження дім?

Може довго ходила то й танеш, піщана. А ще,
може руки болять і зібрати розбиту не хочуть.
Може з дном ви з одного піску. І різниця - цей щем,
невіднайденість дому. Надія. Солодким дощем
наливається світ, і крізь тебе тече та хлюпоче.

Хто твій дім, на воді чи в землі, та якого він роду?
Хто твій дім на воді з того снігу, що повінню сходить?
Може плечі важкі, може речі легкі і зникомі?
Ти і досі питаєш, а, значить, і досі не вдома.
Ти і досі не стала тим домом не слова, а дій.

Може якось у грудні ти видихнеш набрану втому,
І у себе зайдеш, як у дім, що іде по воді.

 
незалежний від факторів автор
випромінює оптимізм
крізь континуум & постфактум

цирк ідей у славетнім аллє
парадує за браво & біс
від любителів ріжних шаленств

божевільня й капличка навпроти
там жеруть непропарений рис
склавши крила пікірують вниз
при натхненні за браком роботи

а коли геть у захваті, він
розпинає примхливий геній &
регочеться мов скажений, із
богадільні лунає одвіт





 

Не по мені убивці часу,
Не відають, нащо з’явилися на світ.
Нудяться життям, тонуть в оковитій,
Готові вмерти будь-якої миті.

... Занавеска белая в окошке…
Вновь январь на улице твоей
Ветер на усах бездомной кошки
Бьет тревогу серый воробей…
Пусть трамвай умчался словно леший -
В нем железа хватит лет на сто!
Вот старик домой идет, он пеший
Дом его не близко, под мостом
Там костер играет в ржавой бочке -
Лежбище под вечер на троих…
Ну а я примерз к вчерашней точке
Словно на бумаге белый стих
20-11-2018

Тут нема нічого абсолютного,
Де будильник ще коротить час.
Де ідеш пустелею (а людно як!),
Міражами, рідними для нас.

Дзеркала, і вигляди, і вигоди,
Лживі переваги на кону.
Терези схитнулися невидимо, –
Збурили невидиму війну.

Виживем? Чи меч прошиє лагідно
Надвисоким болем всіх октав?
Хай тобі, мій світе, легко ладиться
Розбудитись для насущних справ.
17.11.2018р.

***
А в екзилі цезарі
уручили бездарі
естафету в руку із руки.
Кругова порука
то єдина штука,
що єднає владу на віки.

***
А в межах кордону
немає закону
міняти улов на кумів.
Наймемо колону
одного Гордона –
замінять усіх шпигунів.

***
А у «кварталі 95»
за Україну коміки стоять.
Але чого ховатися?
Ідемо обиратися!
Тай будемо сміятися «опьять» .

***
А на сцені вічні «кавеенщики»
насмішили весь електорат.
А державні ченчики –
юґики й арсенчики
мають протилежний результат.

***
А десь у Смілій дехто має гендер.
Нема тепла, але який алюр!
Якщо не грейдер,
то є ще рейдер,
що виведе його у перший тур.

***
А у Крилова на байки – ліміт,
та все одно по радіо лунає
веселий хіт:
за бабу – дід,
а лебідь – рака й щуку обирає.

11.2018

Полум"ям яскравим догорає обрій,
Промінці останні сонечко кида.
І приходить вечір у накидці чорній,
Вітерець легенько її розвіва.

Походжає чинно він поміж дерева,
Ще - на лавку сяде ту, що у саду.
Встигнути зробити ще багато треба,
Поки не настане темрява навкруг:

Зготувать вечерю, каченят загнати,
Постелити постіль дітонька м"яку,
Колискову тихо-тихо заспівати
Й зустрічати нічку в зорянім вінку.

2018 р.

Давай помовчимо.В обіймах тиші
огорне душі зриме вічне,
озветься помислом Всевишній,
жадане небо стане ближче
зміліє біль,що тіло тисне.
Бо ж ми удвох!Разом!Не треба ліпше.

Не треба слів.Вони вже лишні.
А мрії й спогади давнішні
стають терпкіші.Ось на вії
їх концентрат сплива сльозою.Рідна!
Я пригорну тебе сильніше.
Все буде добре!Мені ти віриш?

При світлі душ слова тьмяніють.
Коли життя бува не миле,
Коли свічею тануть сили
ми мовчимо...Гори,надіє!
Ти думаєш своє-про наболіле.
А я- про тебе.Віршем білим.

21.11.18.

Синочкові забаглося борща
І часничку пахучого головку.
Казав Господь: "Не мстися, а прощай,
Під ляпаси мости хутенько щоку.

Але у двері гримнула біда,.
Летять у рай з Украйни душі клином.
Бо у сусіда заповідь не та -
"Вбивай! Грабуй! Ножа стромляй у спину".

Планує нам ярмо кремлівський біс,
В Європи, як і завжди, мертвий спокій.
У тиш кричу: - Країно, стережись!
Кривавий демон з вилами під боком!

У Лаврі тьма. Свої, а чи чужі...
Прокльони шлють у спину Україні.
Гуртуємось, брати мої, мерщій!
Не час для сну з жоною на перині!

За планом в генерала - бал, салют,
Надраює гайдук ботфорти нові.
Даремно все. Куня в інеті люд,
Витісує погрози паперові.

21.11.2018р.

Пастораль

На кордоні - постріли, громи,
У окопах - по коліна крівці.
У м'якушки носа устромив -
Ох і гарні у дружини циці!

Мацає рука персистий стан,
Настромився на трикутник лісу.
Хай палають села та міста -
Не моя війна! Ідіть до біса!

Соловейко тьохнув з верховіть,
Розчиняюсь в еротичній ласці.
Ви мене під кулі не зовіть,
Бо думками в жінчиній запасці.

В теплу гавань з головою "Шух!",
Хоче жінка ще одну дитину.
Потім звично віршик напишу
Про природу і про Україну.

21.11.2018р.





Уві сні та наяву

'З життя пішов. Вмостився у гробу,
Над головою гавкають собаки.
А піп з кадилом нудно "бу-бу-бу" -
Рідні псалмами забиває баки.

Помер поет. Берізки шелестять,
Ось-ось із хмарки дощик уперіщить.
Націлився на тин цвинтарний тать,
На крихти паски точать зубки миші.

Був - геній. А тепер - мервотна тлінь,
Покинули навік старечі болі.
Шепоче ангел: - Душе, відпочинь!
Живи без од і лану бараболі.

Тут рай. Усе пастельне, до ладу.
Чого лежиш? Давай одсуну віко.
Он, гурія пасеться у саду,
Хапай її - вона без чоловіка.

А онде, в бодні - запашні меди,
Натішишся - хлебчи, притлумлюй спрагу.
...Прокинувся. Жмутину з бороди
Жона скубнула, аж від болю ахнув.

В колеги був учора сабантуй,
Вступив до Спілки. Виставив поляну.
Мій ангеле! Башка болить! Рятуй!
Бо з бодуна до смерті вже не встану!

Під пахвою із віршем папірець,
Хропе на ліжку нетвереза муза.
Тепер я наяву, неначе мрець,
М'ясистий ніс у жінчиних укусах.

А чи кому потрібні ці слова -
Не ескулап я, і не вісник неба.
Сьогодні ув "Едемі" побував,
Так питиму - потраплю до Ереба.

20.11.2018р.
Подобається

Бог при́йде Єві кóсу заплітати
як донечці перед весіллям мати
наллє печалі в очі молоді…
віночком пустить по святій воді
Адама напувати у сади
де небо починається з води
де Каїнова б’ється параноя
де звірі добираються до Ноя
де Йов до діалогу змусить Бога…
і ляже перед вбогими дорога
і ні перепочити… ні спитати…
Бог при́йде Єві кóсу заплітати…

Нікому не повідаю про те,
Нікому ані гадки, ані слова,
Про те, що раз, як папороть цвіте
Потайно, веселково-загадково.

Про теє, що заховано на дні
Тривожного закоханого серця.
Пригадуючи очі весняні,
Із проблиском блакитного озерця.

Над озерце́м клубочиться імла
Туману, що ніколи не розтане,
Не в змозі одірватись від тепла
Із присмаком медового дурману.

Снігу навіяло повно.
Сипле з усіх шпарин.
І не подітись від нього,
з ковдри зробивши кокон.
Звісно, цей сніг знайомий
кожному, хто один.
Звісно, розтане.
Так само, як тануть роки.

08-01-2017