Дощечка 12
Коли сонце сяє, співаємо хвалу…
огнищу П е р у н а, що є званий П о т я т и ч
на вороги…

Дощечка 5А
«Це стріли і мечі маємо на вої тії і
не смієте боятися їх, бо знищу їх до поду,
і кмота їх буде змішана з землею, подібно,
як земля на багнах. Звірями будуть вони,
як поросята умазані гноєм, і смороди свої
понесуть у сліди свої, і тому говорено
буде про них – смердячі поросята і свині».
Се сказавши, П е р у н ь к о кував мечі…

Дощечка11Б
Слава богу П е р у н у огнекудрому, який
стріли кидає на ворогів…,тому що єсть
той воїнам честь і суд, і яко з л а т о р у н,
милостив, всеправеден єсть.

Дощечка 11А
І богу П е р у н е в і, громовержцю,
богу війни і боротьби,
… який нас веде стежкою
правою до бою і до тризни великої
по всіх павших, які ж ідуть у життя вічне
по полку П е р у н а.

Дощечка 8
Грім громихає у сверзі синім і маємо
летіти на ворогів, як ластівки швидкі,
єдині і гримаві, і та бистрота єсть
меча нового, руського.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Перун,Перунько – бог війни і боротьби,бог блискавки і грому.
Вой – воїн.
Под, до поду – до останнього, до дна.
Кмота – слід.
Руно – шерсть.
Правий – правдивий.
Сверг – небо.
Тризна – поминання мертвих, поминки.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Огнекудрий златорун,
громовержець наш Перун.
Він у кузні уночі
нам кує свої мечі.
Ті мечі, як блискавиці
шле Перунько з колісниці.
Громихає громом сверг –
русин ворога поверг.
Нам летіти ластівками,
брати верх над ворогами.
Знай,тримає сила юна
меч Перуна-златоруна.
Наш Перуне, пособи
воям нової доби,
ти ж бо праведний і мудрий,
Златоруне огнекудрий!

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги" (у рукописі). Рік написання - 1990)

Їм добре, напевно, бо совість ночами не мучить,
та й совісті вже, як такої, у грудях нема.
Над білими горами знову зібралися тучі,
і скаламутили річки всі небесні до дна.

Їм того не страшно, бо виміняли парасолі
на клаптичок правди у закутку злої брехні.
А ти, як билинка, саменька лишилася в полі,
малесенький спогад в чиємусь малому вікні.

Їм байдуже, звісно, до того, бо онде на мапах
немає нічого, крім вицвілих чисел і дат.
Ще трішечки часу і пам'ять зачне забувати,
хто жертва невинна, а хто підлабузник і кат.

Їм спадок залишиться - сотні скалічених зерен,
що так і не сміли проклюнитись вище трави.
Тобі ж бездоріжжям он стелиться поле зелене,
де біле пелюстя обтрушується в рукави.

10.07.2017 р.

Заховаюсь у затінку, вмиюсь дощем,
Хай краплини холодні здаються сльозами.
Приховаю у серці принизливий щем
І коліна схилю мовчки під образами.

Незбагненний потік неосяжних думок
Не спинити, не знищити, болем -- не вбити.
Зачиню їх усі в голові на замок,
Бо для когось -- слова, а для мене -- як діти.

Там, де дні стабільні неначе труни,
ще до музики вилетить крик із платівки.
Повен сивої мудрості голос юний
лине у вирій, як гостропері ластівки,

як надія, виснажена в чеканні,
голосного SOS крапочкú останні,
і ясного неба прощальна пайка –
JAMA-А-А-А-ICA!!!!!!!!!!!!!!

***
Сивий вітер бавиться в осокорі,
і з оцих дворів путівцем зміїним
вислизає в даль, де (memento mori!)
тільки білих ферм осяйні руїни

і легкі наркотики дум і генів –
мовчазних посадок сухе паліччя,
погляди суворих аборигенів,
запечатані кам’яні обличчя

і холодне світло, що плинно сіє
білі обертони пустинних тембрів,
сійся-родися, тиха анестезіє,
по сумних конторах районних центрів,

де надія зябрами б’є на денці,
що нарешті гляне з-під рідних брів
ніжною вологою акциденцій
ноумен фіолетових вечорів…

***
Так, лишилися тільки ясні слова,
що лоскочуть розум крізь діри в часі.
Ними хай і повниться голова:
«дим», і «трава», і «світлий король Селассі»...

І не відчай це. Обіцяв Христос,
що не ступлять ноги мої в безодні:
жмут мого волосся жертовних лоз
візьме Він у дужі свої долоні.

А закляклу душу солодкий дзвін
понесе у море своє безкрає,
я прозрію і зрозумію: Він
Тут, за стіною нашою, підглядає.

2009

Осінь. З неба дощик сіє,
Спить хохлятко - не буди.
Це - столиця. Милий Київ,
Юрта Дикої орди.

Мозок тисне "натє", "здрастє",
Геть не чути "Добрий день".
Вивчили російську Насті,
А на рідній - ні телень.

Не тримають перепони,
Січка краща за траву.
Суржик чуєм ще у лоні,
Уві сні та наяву.

Наче і позбувсь зарази -
Втік на літо до села.
Повернувся - знов вилазить,
Стрепенулась, ожила.

Чи така в державі мода -
Гидь жувати у ротах?
Та мені онуків шкода,
Їх очікує біда.

Рідна мова тихо гине,
Кацапня звела курки,
Суржиком плює у спини,
Тягне в душі мацаки.

Ось, рецепт в моїй долоні.
То ж давай курнем "трави",
Сядем поруч на кордоні
Перднем в сторону Москви.

Стало смішно? Це чудово!
Виріж суржик як грижу!
Вчи, мій друже, рідну мову.
Я тобі допоможу.

05.09.2017р.

У різні боки розвела нас доля,
у кожного давно життя своє.
Ми вільні ніби вітер в чистім полі,
та спільне щось усе ж між нами є.

Хоча не разом ми вже довгі роки,
а з пам’яті не стерти все одно
бурхливих сцен невивчені уроки
і радощів яскраве полотно.

Нехай життям бредемо поодинці,
у різних напрямах планетою йдемо,
та долі незабутні ті гостинці
ми в душах і понині таїмо.

Нас невідомо завтра що чекає
і як не склалося б мінливе майбуття,
але свідомість неодмінно нагадає –
не викреслити щастя із життя.

05.09.2017

Відрізали крила.
Стрибай же, стрибай! --
Під регіт огидний Вселенського Цирку.
Чогось ти хотіла?
Уже не бажай!
Знімають із тебе принизливу мірку.

Вдягли кольорово.
Виходь на антре!
Сп'янілу юрбу час собою смішити.
Це крихітне слово
До завтра помре.
І публіка піде.Тобі ж із цим -- жити.

А поки -- всміхайся!
Немов не болить.
Вдавай, що ті крила тобі заважали.
Кричать: "Роздягайся!"
Небіль -- не смішить...
Наглухо зачинений вихід із зали.

Чого ж ти завмерла?
Видовище дай!
Однаково доля тобі не підвладна.
Ти ще не померла?
Стрибай же, стрибай!--
Безкрила, оголена і безпорадна.

Як мить два роки ці пролетіли
Божою волею.
Уже, здавалося, відболіло,
Й не раз відмолено.

Та ще тріпоче у серці жалем
Вразливе голуб'я,
Бо Ви ніколи не вились димом,
Ви - завжди полум'ям!

Ви, певне, в кожну клітину Всесвіту
Добром вселилися.
І дивно навіть, але ніразу
Мені не снилися.

То значить добре Вам, значить добре там,
Значить стрінемось.
Прошу, пробачте, що Вам писати
В цей день осмілилась.

То значить досі не збайдужіла я,
І не зачерствіла.
Тіла зотліють, та знаю, душі
Не будуть мертвими.

07/16

Я трошки змучилась. Я полежу ось тут,
Накриюсь коцом так, щоб з головою.
До бою? Знову? До якого бою?
Кому світити, - в венах кров, не ртуть.
Люмінесцентна, штучна? Лей, лей, лей!
О, дайте пити, дайте мені пити!
В сирій темниці, чи в тіні алей -
Мені байдуже, лиш би відпочити.

Питаєтесь: нам бути, чи не бути?
Марнот марнотою у вічності минути?
Шукаєш користі, - питання став ребром!
Вже як прийнятність, звичку й необхідність
Я з власним псом вбачаю більшу рідність,
Як із (пробачте, що веду пером)
Сусідом першим, чи найвищим паном.
Мені поетом далі йти, чи графоманом?!

Я змучилась, не руште, то мій кут.
І дайте спокій, дайте мені спокій!
Мені, з часів Адама простоокій,
Вже прописали сім томів покут.

08/11/16

Дощечка7А
Ту бо діємо на спомин гори
Карпатської. У той час іменувалися
роди наші к а р п е н и, яке придбали ми,
бувши в лісах: тим іменем звалось д е р е в о…

… і старотцове всякого роду
йдуть судити родичів біля Перуневих д е р е в.
І також мають той день ігрища
перед очима старших, і силу юну
показують юнаші. Бігаючи прудко і танцюючі.

… а тії юнашів водили до січі зу́рої.


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Перуневе дерево, Красне дерево – дерево, обпалене блискавкою, вважалось міченим богом Перуном, а місце навколо нього – святим, Духовим.
Красний ліс - ліс із Духовими (Красними) деревами.
Юнаш – юнак.
Січа – поле бою, там, де «січуть».
Зу́рий -- чорний, кривавий.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Котра Гора ясна,
тота Гора Красна
стоїть у Карпатах
в Перуневих латах.

Ті лати вогневі
палають на древі --
красніє вогнево
Перуневе древо.

І слава отцева
вертає до древа,
збирає на віче
і кличе до січі.

І сходяться юні
до Гірки – красуні
на ігри і танці,
на красні рум’янці.

«Гори, гори ясно,
Буде Горі красно
Стояти в Карпатах
В Перуневих латах».

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги". Рік написання - 1990)

Дощечка 3А
…Отак маємо боронитися від ворогів,
як ідуть з трьох кінців світу, звідки
свята ідуть до нас.
І ті свята – перше К о л я д ь, і друге Я р,
і К р а с н а Г о р а, і О в с я н а Велика
і Мала.

Дощечка 7А
Ми ж маємо польові жертви давати
і од трудів наших – просо, молоко…
тут ці тобо покропимо о К о л я д і
ягнячім і о Р у с а л і я х, в день Я р і в,
також і К р а с н а Г о р а.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Колядь,Коляда – свято народження новорічного сонця,
місяця і зорі; свято зустрічі пращурів з родиною в день
зимового сонцестояння – 25 грудня.
Яр, Ярів день – свято весняного сонця Ярила; свято кохання і шлюбу; свято зустрічі весни першою борозною.
Ярило – весняне сонце.
Ярина – зерно весняного посіву.
Овсяна Мала – урожай з ярини.
Красна Гора – весняне свято першого грому, свято
ратної доблесті наших пращурів.
Русалії – свято літа: водяних, лісових та польових духів; свято зелені, квітів, співучих пташок,всілякої звірини, криниць та джерел з «живою» водою.
Овсяна Велика -- свято осені; завершення обжинок.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

КОЛЯДА

З неба,суші і води
свята йдуть до нас сюди.
Народила немовля
взимку матінка – Земля,
і зимою у віконце
новорічне світить Сонце,
Місяць світить і Звізда –
Йде до хати К о л я д а.
Зірко, зіронько – Колядко,
засвітися Немовлятку.
Місяченьку, ясний братку,
засвітися Немовлятку.
Ти, Земелько, грій зернятко,
усміхнися Немовлятку.
А в зернятку житній дух,
а в куті спить сніп – Дідух,
а в снопі у Дідуху
спить Коза у кожуху,
а в Козиній бороді
буде тепло Коляді.

ЯРІВ-ДЕНЬ

Ой над лісом, ой над лугом
Місяць оре Землю Плугом:
губить Яр зимові сни,
Яр вертає до весни.
І пташиними ключами
відчиня зелені брами,
і щебече сто пісень
для малечі Ярів день.
Яре сонечко – Ярило
Землю з зерням відігріло,
і окрилене весною
Землю вкрило борозною.

Буде з тої борозни
повна повня ярини.

РУСАЛІЇ

Ховає у річці ізмалку
Водя́ник онуку Русалку,
Водяник Русалку жаліє,
як білу лелію леліє.

У літні Русалчині ночі
у річці Русалка хлюпоче:
шукай тую воду –
пізнай того броду,
а броду не знаєш –
минай тую воду…

Русалко – сестричко,
пильнуй нам водичку,
даруй в нагороду
здоров’я і вроду.


(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги" (у рукописі). Рік написання- 1990).

Закружляла осінь в дивовижнім вальсі,
замелькало листя жовто-золоте.
У ламбаді літо проминуло й сальсі,
а тепер у моді па і фуете.

Залунало танго й літня танцівниця
в золотім наряді в коло увійшла,
та ялин і сосен зеленіє глиця –
осінь їм заміни так і не знайшла.

Липи з ясенами крутяться у польці,
віти їх мелькають ніби вітряки,
виграють багрянцем на осіннім сонці,
щедро розсипають злато й мідяки.

У низькому небі появилась просинь,
промінцями світоч землю обійма.
Бал останній править танцівниця-осінь.
Залишилась кода, скоро вже й зима…

05.09.2017

Ви чули подих тиші на світанку,
коли усе живе ще міцно спить?
Ще не проснулась річка-подолянка,
лиш на порозі перекат бринить.

Ви чули подих вітру в очереті,
коли він задрімав у комиші.
Проснувшись під вербою у наметі,
порушувати спокій не спішіть.

Послухайте п’янку липневу тишу
і тихий шерхіт прибережних трав,
як легіт ніжно ковилу колише…
Хай зачекають хоч півсотні справ!

04.09.2017

Ах, вітерець який! Ну майже бездиханно -
Приємним холодком ледь-ледь війне-шепне!
Нічого не прошу, лиш усмішку кохану
Як сонця легкий* схід, осяє хай мене.

І серденько замре. Од щастя заніміє
І подих долетить ласкавий аж сюди.
І заворкує тихо голуб – голос мрії,
Мов шепіт ніжний кіл - що мліють – із води.

Зорі прощальне сяйво ніби ув останнє,
Неначе змах руки пресвітлої: «Бувай!»
Солодкий подих – медитація кохання…
А серце, серце в ньому знову ожива!

3.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Мій син загинув на Донбасі,
Маленький синьоокий хлопчик Вася,
Єдиний син, улюблене дитято,
Мій сон, мій рай, моє щоденне свято.
Неповних 19-и років
Він боронити рідну землю захотів
Від лютих ненависних ворогів,
Що під чадрою друга й брата
Лице ховали російського солдата.
Спалили сотні їх тоді
У іловайському вогні…
Підступно розстріляли
Так названий зелений коридор,
Добро для цього дав
Московський вор –
Диявола намісник і сатани,
Розпалювач потворний
Всесвітньої війни.
У нас це не війною звуть,
А звуть АТО –
І не закінчиться воно,
Допоки не уп’ється ворог кров’ю
Останнього героя, і тоді
Земля заквітне червоним маком на Донбасі,
Й поставлять Воїна святого в Римі
На Іконостасі,
І буде благоденствіє і молитви:
Спасибі, Господи, - не ми!

18.07.2017р.

«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»
«Я нічого не робила – маю тії квіти...
Ой лежу я під землею, короткая віком,
Та й кричу я з-під землі:
«Йдіть до мене квіти!»
А квіти тихенько повідповідали:
«Ми б з охотою прийшли, але ж повсихали...»
Як же сказать людям, щоб вас не носили,
А малу мою могилку барвінком укрили?
М’ятою-рутою всю зазеленили,
А в голови поставили червону калину.
Як прилетить птаство, посіда на віття,
Нащебече-настрекоче, що діється в світі...»
«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»

Чому я на батьків своїх землі
не маю змоги бути господа́рем?
Чому повинен скніти у імлі,
ховатися і гнути спину да́ром?!

Чому заброди на усіх щабля́х
узурпували вирішальне слово?
Чому у місті й навіть на полях
не ма́єм змоги чути рідну мову?!

Можливо бра́кне справжніх нам ідей
чи опустили передча́сно ру́ки?
Чому у владу обираємо людей,
а потім потім виявляється – тварю́ки?!.

Десятки й сотні отаких чому
мій мозок бідолашний розрива́ють,
та подолати як таку пітьму –
лиш українці все ж напе́вно знають!

04.09.2017

Любіть на перекір і без пояснень,
І без причини теж, бо так, напевно, треба,
В такі моменти все буває ясно,
І ти немов літаєш поверх неба.

Кохайте палко,щоб до тла згоріти,
І щоб без сварок і турбот,печалі,
І хтозна скільки треба, щоб згоріти,
Якщо і душі навзаєм запалі.

Кохайте просто, без думок про лишнє,
Нехай все суще казкою пропахне,
Крім крил за спиною ховається прийдешнє,
Ще яскравіше як твоє сучасне.

Пучки часнику нав'язала бабуся,
У кожнім пучечку головочок п'ять.
А скільки їй років, вгадати боюся.
То де її діти, онуки? Печать

Беззахисту й болю на тілі й обличчі,
Безвихідь і бідність у позі її.
Стоїть на колінах у місті столичнім
У чорній хустині. Одна. Без сім'ї.

Моя Україно, це ти на асфальті
Розклала нехитрий городній товар...
А поряд в кіосках газетнії шпальти
Показують владний багатий базар...

І ти, моя рідна, їм вже не потрібна,
Ти все віддала на своєму віку...
Купіть у бабусі, щоб мала хоч хліба,
Пучечок маленький її часнику.
04.09.17

Як тепличну квітку мене
Огортай і підживлюй ніжністю,
Бо коли весна промине
Сонце зранить своєю спішністю.

Як тепличну квітку мене
Напувай і роси цілунками,
Бо коли весна промине
Дощ вигнанцем стоїть з пакунками.

На моїх пелюстках роса,
То зроби хоч ковток з дороги.
Не скосила мене коса,
Ти ж бо каменем їй під ноги.
.............................
Як тепличну квітку пильнуєш,
Все в турботах, часу не марнуєш,
Вже й пилинки берешся здувати,
Щоб до свята красуню зірвати.

10-11/16

Дрібненький слід відбитком золотим:
Лю-
блю.
До серця серденько, ох, лиш би вберегти,
Ту-
лю.
Крізь шибку сонечко осушить перших сліз
Струм-
ки.
Сплітаю в щасті із квітучих ліз
Він-
ки.
Впиваюсь жадібно кульбабовим вином -
Наш
час*.
Дбайливо кутаю в цілунок-полотно -
Ат-
лас.
До серця серденько, ох, як же вберегти?
Спи,
спи!
Малюю сонечка найпершої весни -
Це
сни.

28/10/16

У мене хвіст, неначе в павича,
Утіха для матусі та дружини.
Від барв таланту мерехтить в очах,
Стирчать у небо розуму пір'їни.

Таке охвістя - це взірець краси!
Лягайте ниць! Знімайте геть кашкети!
Воно у когось, наче у кози,
Моє ж віки оспівують поети.

Нехай маляр у длань устромить кисть,
На полотні увічнить пишні шати.
Чому ж від мене утікає гість,
Забули друзі стежечку до хати?

Та ось важка сатирика рука
Вхопилася цупкенько за огуззя,
І вирвала дебелого жмутка:
Ірже Пегас, сідниці чеше муза.

Пірнув на дно. Ввібгався у корчі,
Забув, коли писав востаннє вірші.
На перший погляд всі ми павичі,
Хвоста потягнеш - просто сірі миші.

04.09.2017р.

Чи справді то було чи сон це,
Дивились жахаючись ми.
Безсило боролося сонце,
Із повстю холодної тьми.

Земля вивергалася ревом
У акті смертельної гри.
Безлисті і мертві дерева
Вгинали могучі вітри.

Долів опускалися руки
Важчала душа від ридань.
І в дупла ховалися круки
Свою вижидаючи дань.

Земля до кінця перемокла,
Зловісну б пору пережить.
Мечем задіймленим Домокла
Природа нащадкам грозить.

Молились ми: Господи явся,
На смуток оцей наполяж.
Лиш грім в небесах розсміявся
Молитву сприйнявши як блаж.

3 09 2017р
Парище.

Дай, Боже, мені розуму змиритись
з тим, що в житті не зможу я змінити,
для зміни сил і мудрістю розжитись
для того, щоб усе те розрізнити.

17.03.2016

Дзвін, дзвін, полем дзвін лунає…
Люди де?.. Людей уже немає…
Ось село, воно вже вимирає.
Всюди пустка,
тільки дзвін лунає…

Тихо… Мозок давить тиша…
Вітерець ганчір‘я ледь колише.
У селі не видно навіть миші.
Жодних звуків… Тиша…
Мертва тиша…

Поміж хат пустих бреде стара з косою.
Притомилася, роботи – „з головою“,
та й коса вже вельми притупилась…
Треба йти,
спочити зупинилась…

„Бем!.. Бем!..“ – степом дзвін лунає…
Зовсім пусто… Жодної душі немає…
Україна так собі й сконає…
Буде пустка! –
Молох руки потирає…

28.11.2015

Дощечка 11Б
…Сивий Яр…
…Білояр…
…Красич…
…Ростич…
…Зеленець…
…Сінич…
…Соломич…


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Яр, Яровод – рік, пори року.
Сивий Яр – «старий рік».
Білояр – зима, «новий рік».
Ростич, Красич – весна.
Зеленець – літо.
Сінич, Соломич – осінь.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Живописець і маляр
раз пішов Колендо в Яр,
взяв олію і папір
і малює до сих пір.

Не шкодує він кольору
і малює в різну пору:
осінь, літо чи зима
перешкод йому нема.

Хоч мінлива, та красива
у Календи барва сива.
Сивий Яр – старенький дід
Сивим був і раптом зблід.

То на діда налетіла
легкокрила барва біла.
Білояр у білім строю
сніжно сяє білизною.

А коли розтане сніг,
Красич вийде на поріг.
Хоч малий у нього ріст,
та росте зерно і лист,–
бродить Яром барва краса,
барва краса, як прикраса.

Ласа цвітом, ласа плодом
барва йде за Яроводом.
І Колендо, наш маляр,
зеленить Зелéнцем Яр.

Спіє плодом, квітне цвітом,
Яр прощається із літом,
По-осінньому гостинно
сушить Сінич жовте сіно.
Жовта барва на кінець.

Вийшло гарно!
Молодець!

(З "ДОЩЕЧКОВОЇ читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги" (у рукописі). Рік написання - 1990).

Дощечка 4А
…їжу і питво за часів своїх до смерти…
Ось їде зі силами многими Дажбо
на поміч людям, і так страхів не майте,
бо колись, як і тепер, за нас опікується
той, що рядить, як хоче. І ось ждемо
по всі дні на те, як маємо… К о л е н д о …

Дощечка 11Б
…Студець, Ледич, Лютець, Сніжич…
…Травич, Стеблич, Листвич, Квітич…
…Птичець, Пчолець, Звіринець, Рибич…
…Доздець, Вітрич, Громич, Звіздич…
…Липець, Березич…
…Плодець, Ягодець, Грибич…
…Житнець,Зернич, Просич, Овсянич…
…Ключець, Озерець, Водич…

Дощечка 5А
…ми походимо від Дажба і стали славні,
бо славимо богів наших…

Дощечка 4Б
…П’ємо суру питну на славу ту
п’ятикратноденно, огниці запалюємо
з дубів і також снопа втягаємо
і речемо хвалу за них.


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Дажбо, Даждьбог – бог новорічного сонця, щастя і достатку,
«дай-бог» наших пращурів.
Рядити – управляти, порядкувати.
Колендо – календар.
Огниця – вогонь, вогнище.
Ректи – казати, говорити.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Жив безпечно, які слід,
праотцевий руський рід,
пильно слухався вимог,
що рядив йому Дажбог.
А Дажбог таке рядив,
Серед добрих діл та див:
радив русам всі роботи
поробити до суботи,
а на співи і дозвілля
залишалася неділя.
Так минали дні за днями
у роботі за піснями.
Так минали довгі зими,
зимували руси з ними,
а минала холоднеча –
пісня линула лелеча,
і малим лелечим кроком
крокував і рік за роком.
Серед добрих діл та див
Даж Колендо урядив,
І велів усім владар
шанувати календар.

«Календар-Колендо наш
урядив рядитель наш,
повелів велитель наш –
Дажбо, Даж-бо, Даж».

(З "ДОЩЕЧКОВОЇ читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги" (у рукописі). Рік написання - 1990).

У намальованій блакиті
Пливе кораблик паперовий.
Іще загублений у літі,
Шукає пристані у слові.
І вітру подих у вітрила…
І хвилі хлюпають по борту…
Далеко ще остання злива.
Не видно гавані чи порту.
Приховані колючі рифи,
Далекі землі невідомі…
І ненаписані ще міфи
У розмальованім альбомі.
25.08.17р.

Уже багрянцем заквітчались пишні крони
осик, черешень, кленів, ясенів
і з ніжним переливом линуть дзвони,
відлунюючи пісню про синів.

Ой, сини-ясени, відлітають у вирій лелеки,
у осінній красі мию душу немов у росі.
До зими восени ще порою здається далеко,
та частіше мені бракне ваших дзвінких голосів.

Ті дзвони дивні мою юність нагадали,
безсонні ночі і щасливі дні.
Це зрозуміє тільки той, кого кохали,
хто сам кохану бачив уві сні.

Ой, сини-ясени, сипле золотом жовтень статечно,
в оксамит одягає й лаштунки із бронзи кує.
Так, завжди восени стережуть нас роки недоречно,
двері все ж відчини – то невтішне багатство твоє.

Нехай з літами красні весни плинуть вічно,
не зазирає осінь у вікно,
і незрадливо ваша доля чоловіча
лягає на життєве полотно.

Ой, сини-ясени, ви для батька надія й опора,
прилітайте як сніг кожну зиму на отчий поріг.
Не чекайте весни, завітайте до отчого двору,
повертайтесь завжди ви додому з далеких доріг.

03.09.2017

Чинуши мо'рдора
Как грязь из прачечной !
Вас в лужу мордой бы
Да жалко пачкаться !

***********************
Но жить с барыгами !
Кому ж понравится ,
Вас в клетку б с тиграми ,
Так те ж отравятся !!

***********************

С обрыва в омут ,
чтоб ,
С чугунной скрепою
Так ведь не тонет то ,
С чего вы слеплены .

**********************

Хоть в сердце выстрелом ,
Хоть яду - веною ,
Вы как "нечистая" ,
Неубиенные !

************************

Как змей- горынычи
Семиголовые ,
Над Украиною ,
Над обворованной !!!

************************

Ордой растоптаной ,
Войной изрытою ,
А вам то что с того ,
Ведь у корыта-ВЫ !

*************************

Чинуши мо'рдора
Как грязь из прачечной !
Вас в лужу мордой бы
Да жалко пачкаться !

Олександр Квітень
Зона АТО
3. 09. 2017 року

Ми випадково стрілися тоді…
Була весна. І дощ, і парасоля.
Купалось місто в повені-воді.
А в наших душах – струни березоля.

І білий світ прозорим був до дна…
Ми ще чужими йшли тоді додому.
Ще поцілунок нас не об’єднав,
І ми не чули весняного грому…

Пробач мені і не приховуй зла.
Тепер без тебе світ пустий навколо.
З тобою я щасливою була,
Як вже ні з ким не буду і ніколи.

Коханий мій, ніколи не злетять
Мої тобі назустріч руки-крила.
Пораненим пташам на сіножать
Душа упала... А були ж вітрила!

Пробач мені, ти навіть ці слова
Не вбережеш від страху – хтось почує.
Я лиш для тебе вмерла... Я жива...
Розлукою, буває, і лікують.

Я, мов звіря для зцілення траву,
Шукаю порятунку від кохання.
Без тебе я жила і проживу,
І проживе любов моя остання...

Душа розп’ята, наче на хресті,
Сама бреде на страдницьку Голгофу…
Ти за любов мою мене прости,
Хоч я від неї квіткою засохну…

О, як же болить
ця роз’ятрена рана,
Немовби встромили
у неї ножі!
Повірити як мені,
любий, коханий,
Що я не з тобою,
що ми вже чужі...

На Банковій одкрився свищ,
Тече державою зараза.
До неї присмоктався кліщ,
Покрила шоколадна ряса.

Пахтів солодкий пиріжок,
Цукерка танула у роті.
Не вивчать неуки урок,
Подумати хоч трохи - годі.

Слуга прилавків - це крадій:
Купив-продав, навар у жмені.
А я і ти - лише удій:
Шерхочуть гривні та "зелені".

Нема на Сході перемог.
Є сироти, гроби, каліки.
Віддав життя в окопі "лох",
Від горя матір сходить криком.

Сльозавлять більмаки сліпці -
Тепер на торжищах - закони.
Привезено лапші, маци,
На Марсі придбано патронів.

Розумний вже давно утік,
А дурень виверта кишені.
Братва новий лаштує цирк,
Уже друкують бюлетені.

Павук розкладує товар,
Лаштує сіті для обіду.
Не видно сонця із-за хмар:
Пора настала динаміту.

03.09.2017р.

Помірна хмарність - ще куди не йшло…
Ти вересень зустріла знов без мене?
Спостерігаю світ один крізь скло
І відчуваю святість достеменну…
Призводить душу в трепіт самота
Ніяк не можу розпрощатись з нею
На холостих працює самокат
Потрібно буде освіжити спреєм
А на дворі вже вечір дискотек
З самим собою привід для піджмурок
Нічний асфальт мов загорілий грек
Найдовша із усіх клавіатура…
03-09-2017

Зібрались хмари, небо спохмурніло,
сховалось сонце в сірій куряві…
Як рано нічка розпустила крила
і легіт гонить хвилі по траві.

Дніпро-Славутич сумно в море лине,
темнішає прозора бірюза
і вітер пух зриває тополиний –
все каже, що збирається гроза.

Все йде до того, що почнеться буря,
проллється ливень, а то й піде град.
Насупився весь обрій у зажурі,
ось вдарить грім у тисячі гармат!

Засуха клята виснажила землю,
посохло збіжжя, гине урожай,
але гроза знесе зневіри греблю
й омиють свіжі води рідний край!

вересень 2017

А вітер плакав дощиком холодним,
На плечі вулиць падав і на трави.
Із глибини небесної безодні
Лилися сльози хмар в густі отави.

Скрипач завзятий, бо на водних струнах
Він грав свою мелодію осінню,
І малював дощем священні руни
Заради миру, від війни спасіння.

Щоби Дажбог, а з ним і матір Лада,
Синів уберегли від злої кулі…
І щоб нарешті помінялась влада,
А ця війна залишилась в минулім.
17.07.17

Добро і зло – ці вічні антиподи
Живуть незмінно скрізь поміж людьми.
А з ними теж свобода й несвобода,
Безкрилі є і з сильними крильми.

Одні живуть, а інші виживають,
Працюють за шматок, води ковток.
І це з прадавнини не має краю,
Бо життєплин – у вічності рядок.

Що залишають після себе люди -
Будівлі, речі, мудрості слова.
Лише любов записаною буде
В серцях нащадків і тому – жива.
10.08.17

На цвинтарі квітує деревій,
Спориш і конюшина край огради.
В краю безвіри, також безнадій,
Птахи співають, коників цикади.

Іду одна серед оцих могил,
Обличчя всі давно мені знайомі.
Росла між ними, набирала сил,
Тепер вони отут, у вічнім домі.

Немає їх живих і вже поля,
Дерева й квіти, тихоплинна річка,
Не стрінуть їх ні зблизька, ні здаля.
Вони пливуть по Леті. Без водички,

Без вітру, світла, звуків і краси,
Без ненависті і злоби, любові.
Та я їх пам’ятаю голоси,
І вічність залишилася у слові…

Батьки мої, що назавжди удвох,
Могила діда, бабці, прабабусі…
Тепер навіки з ними тільки бог,
А я їх пам’ятаю і молюся.
04.08.17

Ніхто не бачив долі небокрай,
Хоч знає, що за ним є вічна Лета.
Не передбачиш, як не виглядай,
Це ніби вірші з-під пера поета.

Все має свій початок і кінець,
Де склянку часу випиває вічність,
Терновий чи лавровий твій вінець,
Проста людина ти, а чи Величність.

Живи з любов’ю, пізнавай світи,
Всміхайся квітам з ранньою росою...
Не відкупитись і не вберегтись
Від тої, що чекає із косою.
10.08.17

Цю втрату душ розпочали не ми,
А ті, хто підло вліз у владні кола.
Топтали нашу мову чобітьми
І посівали розбратом довкола.

Щоб розділити вже навіки нас,
І віру в правду між людей убити.
Вони зробили все, аби Донбас
Підтримав зло, оту кремлівську свиту.

І живемо, як тіні, і без душ,
Затопчуючи землю і джерела.
У океані зла мільйон чинуш…
Чи вернеться добро в міста і села?
02.09.17

Дощечка 8А
…ми співаємо, що єсьми р у с и,
…а маємо співи тії од отців наших…

Того не забуваймо завжди,
а як єсьми сини отців наших,
маймо любов до пам’яті їх…

Дощечка 8Б
…Кажемо єсьми од їх, які дбають
за нас. Тож не маємо мольбищ,
а рядимо ото при студнях і криницях,
де вода жива тече, і там воля є…

Дощечка 4А
… бо ж земля тая р у с ь к а є,
і тому не зрічетеся її і не забудете її,
там бо кров отців наших лилася…

Дощечка 4Б
Єсьми Д а ж б о в і внуки і не сміємо
нехаяти слави нашої і завітів.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Пращур – предок роду, праотець.
Мольбище – оселя для молитви, церква.
Рядити – правити.
Студня – колодязь.
Криниця – джерело.
Нехаяти – зневажити.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Ой стояла у полі криничка,
а в криничці – живуча водичка…
Ой там Доля по полю гуляла,
мала волю та віри не мала.

І побачила Доля криничку,
зачерпнула в долоньку водичку,
і просяяло сонечком личко:
на дай-боже, моя рятівничко!

І з тих пір ми від роду до роду
пам’ятаєм про Долю і воду,
а щоб сяяли сонечком личка,
нас вмиває живуча водичка.

На дай-боже, наш пращуре-Русе!
Лий на личко нам сонечко русе.
Мий, водичко, нам личка і руки,
єсьми руси і Дажбові внуки!

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги" (у рукописі). Рік написання - 1990)

Дощечка 15Б
В л е с о научив землю орати пращурів…

Дощечка 4Б
…і зерно сіяти.
Так бо шукали тії пращурі огнищанами стати
і бути землетрудичами…

Дощечка 3А
Молимо В л е с а, отця нашого,
хай потягне в небі ко многості
суражів і хай зійде на нас
сурі віщати, золоті кола повертаючи.
Воспоємо славу суражжю
і той к о м о н ь злат суражій,
що скаче в небесі…

…то бо сонце наше, що світить
на доми наші, і перед його лицем
блідне лице огнищ домашніх.

…і речемо йому ім’я о г н е б о ж е
і йдемо трудитися, … як боги
веліли всякому мужу, що чинен є
трудитися на хліб свій.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Влесо, Велес – бог землеробства і скотарства у стародавніх слов’ян.
Комонь – кінь.
Сураж – зеленотрав’я.
Огнищанин – той, хто має домівку, «домашнє вогнище».
Віщати -- сповіщати, повідати.
Злато – золото.
Чинний – повинний.

СТОРІНКА_БЕРЕСТИНКА

Бачиш – золото-огонь
скаче в небі злат-комонь…
На комоні тім Велесо
переплив небесне плесо
і приніс до нас з небес
суру, просо та овес.
І сказав Велесо внуку:
-- Щоби мати дужу руку.
вчися труду, бо дано
люду сіяти зерно.
Сій зерно, і будеш з татком
мати хатку у достатку.
Той достаток дар небес:
сура, просо та овес.
Б’є підківкою комонь,
Сяє в небі злат-огонь,
гріє хатку, поле, плесо…

Дякуєм тобі, Велесо!


(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги"(в рукописі).Рік написання - 1990)

Її ім’я на скелях ти писав
Тим наче вузол розрубав Гордіїв.
Свій біль і жаль на камені лишав,
Для себе оставляв одні надії

Минали дні і снилися тобі,
Уста медові мов принади раю.
І ті високі скелі кам’яні,
Й потоки що внизу під ними грають.

Бувало що в годину грозову,
Коли здавалось мить прийшла остання.
Між скелями високими ти звав,
Своє, давно загублене кохання.

А вітер буйний як гірський сурмач,
Хапав твій крик, мішав зі своїм свистом.
Здавалося душі твоєї плач,
Кудись летів поміж гіллям безлистим.

Надії твої гасли день за днем,
Злітали з серця тугою . За краєм
Ще десь далеко дихали вогнем
Ти відчував що з ними теж згораєш.

Минали ночі в тузі і журбі,
А ти вдивлявся у Карпатські склони.
Кудись втекти хотілося тобі,
Куди ж втечеш, коли душа холоне.

Якось ти задивився на гору,
Потім ще вище знесла тебе сила.
Туди, де в смерековому бору,
Повівають смерекові крила.

Вона дивилась зупинивши крок,
А погляд той з тобою диво коїв.
Здавалося що мерехти зірок,
В її очах хтось десять раз подвоїв.

Коли ж вона всміхнулася тобі,
Зір заяснів долаючи безкрає.
Про зустріч ту у лісі на горбі,
Ти вкотре сам для себе повідаєш.

2017р.

Осіння німота над озером ласкавим...
Як затишно мені, аж серце завмира.
Я вимолив собі цю тишу нелукаво -
І зглянулись Боги, сказали: йди, пора.

Від щастя занімів. Для нього треба мало -
Лиш лагідні слова щоб з уст лились твоїх.
Я невимовно радий. Ти озвалась,
І слова п`ю меди і твій печальний сміх.

Мов світ переродивсь і горе вже минуло...
Вдивляюся в твоє осонцене лице.
І кожен звук ловлю і прислухаюсь чуло -
Не вірю ще очам, бо марив лиш про це.

Невже це все мені? - словесні водограї,
Пробачення спада на голову мою?
І знов кохання Бог над озером витає -
Троянда й гіацинт - у мрій своїх раю?!

2.09.7525 рік (Від Трипілля) (2017)

То не гріх, не перелюб, то просто осяяні хвилі
Чи призахідні пера усіх відчайдушних доріг,
Де немає хрестів, а малесенький хрестик натільний -
То хрещатий барвінок, що янгол квітневий зберіг.
Закінчилися весни. Та знову - по колу - початок,
Переродження сонця і щойно відкриті світи.
Неймовірно. Безхмарно. Прощатися - значить прощати
Ще задовго до того, як звично попросять: "Прости..."
Так латаття цвіте, випускаючи вірш на поверхню.
Осягнути глибини - це згодом озвучити вись
І на себе, колишніх, дивитися зверху не зверхньо,
І солодкою пам"яттю литись у наше "колись",
Де, узявши човни і по парі промовистих речень,
Ми назавжди залишили землі німої орди.
Поміж нас не було ані зрад, ані болю, ні зречень,
Лиш велика Любов - первородна стихія води.
Там і досі птахи, що давно захлинулись на суші,
В"ють коралові гнізда. Над ними співає вода.
Достигає вона, золотава, як Богові груші,
Бо на яблуні райській не можна зачати гнізда.

2017

Про неї поети складають солодкі вірші,
Пахучість букетів пилком осідає на віях,
Із золота виткані ширми для серця й душі,
Про неї казали: таку зустрічають лиш в мріях.

Ще кажуть: щасливиця, в тебе ж блакить у очах,
А родимки густо всипають зманіжену душу.
Від слів тих красуня, мов вибрики бульки в дощах,
Пустує манірна: нікому нічого не мушу!

У сяйві світила, котре хоч для всіх, але зась
У ньому купатись примарам пересічно сірим,
Вона наче бідність і блідність долонь простяглась.
Повірили, й щедро до ніг їй складали офіри.

Коли до зірок, то буває, що й душі трамплін,
Тож очі земним затуманює зоряним пилом.
Та щойно розвіється захват, як чути проклін,
І пташка тріпоче крильми за душі небосхилом.

Вистава комічна, як звичка в найближчих кругах,
І жодної трагіки доки не впала завіса.
Ні крику, ні стогону! Просто читай по губах:
Втомилась від ролі приречена вічна актриса.

29/09/16

Мій впертий гонор, злісна непокора,
Кипить рудим, проте, вже зовсім скоро,
Збагну його найпершу сивину.
Не бійся, я тебе не прокляну,
Твій спокій - найнадійніша опора.

Душі моєї злісна непокора
Вгамується, як тільки скажеш: будь...
Я відповім: ну, що ж, тоді здобудь!
Від того гонору мені одна лиш змора.
Стань свідком, як шипи мої спадуть.

30/10/16

Невже так близько щастя ходить?
Щастя – миттєвість, злива, спалах...
Це, мабуть, доля.
Чом же не дивишся долі у вічі?
Чи їй, як щастю, не хочеш вірить?
Так близько ці губи ще не злітались,
Не воркотіли так знадно-згубно,
Цілунко-лунко так ще не вершився пошук...
...А що як щастя переросло в долю?

Згубив Да Вінчі код.
Горить на кухні плов.
Тікає кашалот,
За ним женеться Йов.

Ввійшов у сало спис,
Гарпун, сокира, гак.
Коханої каприз
Виконує моряк.

Чорнилом на пюпітр,
Осотом по житах:
За амбри мілілітр
Ухоркано кита.

Лежать м'ясце, кістяк,
Братва тікає геть.
Ну як тобі на смак
Кита безглузда смерть?

Тепер у хаті лад.
Парфуми на місцях.
Витає аромат
Убитого ссавця.

Летять шпаки, слони -
Пора жбурнути плуг.
Схотілося жоні
Пір'їни в капелюх.

2.09.2017р.