ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2020.05.25 09:19
У світі лихо! Горе від ума!
Кум хоче жити мінімум століття.
Коронавірусу боїшся? Ох дарма!
От хрящик в зубі - це уже страхіття.

Кричить жона: - Ховайся, муже, в льох
Та прихопи з арахісом батончик!
І керівник держави - "Янелох" -

Микола Дудар
2020.05.25 08:29
А дощ іде. А дощ іде…
У світі повідомлень
Страхи повсюду… Я - ніде
Штовхаюсь поміж втомлень

Сердиті думи… в забутті
Народжені до мене
Блаженний святости трудій

Микола Соболь
2020.05.25 05:48
Чи стане вітер у пригоді
На цій насупленій горі?
Де навіть час волає: «Годі!» –
І не зростають чагарі.
Мабуть, отут відьмацьке кодло
Перекликається вночі
І хмари виставили кудли
Й летять з усіх усюд сичі…

Ярослав Чорногуз
2020.05.25 03:09
Цвіт осипається бузку,
Минає час весни розмаю.
Та маю віру я таку:
Кохання не перецвітає.

Воно, мов дерево оте,
Пустило корені у гаю.
І буйно зеленню цвіте,

Євген Федчук
2020.05.24 19:05
Микола Явір повернувся у село.
Весну і літо проходив він з чумаками.
Ішов по вулиці по темній з клумаками,
Де все своє та ще й зароблене було.
Стояла ніч, у небі місяць визирав,
Десь по дворах іноді гавкали собаки.
А про людей ніде ні голосу, ні зна

Віктор Кучерук
2020.05.24 18:47
Поки в тілі не схолола
несподівано душа, -
заховатися від долі
стрімголов не поспішай.
А якщо уже не в змозі
виправлять чуттів лади, -
не спиняйсь на півдорозі
і в провалля не впади.

Микола Соболь
2020.05.24 16:49
Ну що, панове, борщику зварити?
Картопелька не муляє в ціні?
Давай, Петро, скорій неси корито…
Бо кажуть на війні, як на війні.

Хохляк за сало зрадить Батьківщину,
За ковбасу він матінку продасть,
Що не доїв ховає у шпарину…

Олександр Панін
2020.05.24 14:40
На грані галюцинації

Про Таку
Мріє
Кожний

***

Олександр Сушко
2020.05.24 14:08
На столику Ніцше, над ліжком Далі та Роден..
Мистецька богема! Піїт за столом голозадий.
Кошлата поезія мороку...псевдомодерн...
А толку - някого. То нащо ж дурниці писати?

Послухай но, друже, сатирика, не каверзуй,
І годі з Пегаса сумного витягува

Лесь Українець
2020.05.24 13:13
Випни груди, слов'янине!
Наша слава не загине.
Та лиха тепер година:
Батько відцурався сина.

Батька відцурався син -
Яка хата, такий тин.
Серце мерзне, очі гріють

Іван Потьомкін
2020.05.24 12:59
Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись

Дума Козак
2020.05.24 08:36
Їсте немало, часто й залюбки,
а по запасах жиру носа всім утерли?
Пінгвіни, знайте, справді – ластівки,
які постійно і багато жерли!

Олександр Сушко
2020.05.24 08:27
Пляшка оковитої порожня
Сумно зирить у пустий гаман...
Без дружини жити, звісно, можна,
Як у лобі розуму нема.

Охає від насолоди пташка,
Тішить вуха голосок дзвінкий.
А в печерах моляться монашки

Микола Соболь
2020.05.24 07:00
Я не лізу в державні мужі.
Відхворів. Людям правди не треба.
Та, як легко стає на душі,
Коли бачу над озером верби.
Замахали до мене здаля.
Ох, а любо як. Певно впізнали.
Обіймаю зелене гілля
Ці тоненькі, життєві скрижалі.

Олександр Панін
2020.05.24 00:42
Рибу цілий день ловив
Кум-рибак убогий,
Шилом патоки вхопив -
Не спіймав нічого!

Позітхає кожну мить,
Не улов - дурниця,
Під тополею стоїть

Євген Федчук
2020.05.23 19:49
Іванко взяв лозину замашну
І взявся з бур’янами воювати,
Що густо поросли навколо хати.
Зламав лозину. Взяв іще одну.
Рядком лягали і цупкий осот,
І лобода, й кульбаби, і щириця.
А він собі - неначе справжній лицар
Що ворогів усіх поб’є от-от.

Ігор Деркач
2020.05.23 12:57
Звеличення особи – це біда
її і за оказії цієї
велику бульку цю несе вода
за течією.
Лопає ідея,
якщо вона надута і пуста.

***

Тетяна Левицька
2020.05.23 08:52
Одягаите, люди, вишиванку
у буденні дні і на свята!
В ніи співала мати колисанку,
в ніи сердечна ніжність і краса.

Наша гордість і звитяжна сила,
незалежність в кожному стібку.
Радість і жура, натхнення крила

Дума Козак
2020.05.23 08:44
Ступивши на слизьку дорогу,
хоч і сидиш ти на коні,
молитися не варто богу,
як тиснеш руку сатані!

Микола Соболь
2020.05.23 08:28
Шлях лежав через річку і ферму.
Інший кладкою та через ліс.
Я на закруті виберу сперву
Путь, яку мені янгол приніс.
У житті люди кажуть – це вдача,
А мені, що малому було?
Бо життєва лежала задача
До Тамарки* дійти крізь село.

Сергій Губерначук
2020.05.23 07:11
Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
тепер, коли осушено бокал.

Тепер, коли мої слова гірчать,
коли язик – запріснявіла паперть,

Олександр Ку
2020.05.22 23:31
Ти почав пити мою кров майже щоранку
І псувати мені день.
Ти вважаєш себе найображенішим у світі,
Але ти так і не втелепав, що я теж ношу в собі
Океан скорботи,
Бездонний та безкрайній.
І, що головне, безпричинний.
Ти спромагаєшся мене торкнути?

Олександр Панін
2020.05.22 22:55
У душі надламані крила,
Та вона намагається
Злетіти…

***

Підрізала ти, підкосила,
Позбавила сенсу в житті,

Марія Дем'янюк
2020.05.22 22:34
Вірш Тарасів вчу раненько,
Бо для мене він рідненький.
І казав сьогодні тато
День Шевченка - наше свято,
Бо любив він Україну
Так, як мама любить сина.
Мріяв щиро і безмежно
Про Вкраїну незалежну.

Володимир Сірий
2020.05.22 22:04
Ой були у весни
Три соколи - три сини.
Брат за братом, як годиться,
Чергувалися вони.

Кожен працю робив
Щохвилини щодоби,
Млу стискаючи тугіше,

Євген Федчук
2020.05.22 21:16
Колись, ще Крим не вкрали москалі,
Я полюбляв до друга приїздити.
Ми в гори відправлялися бродити,
Чудес пізнати древньої землі.
Не дерлися на круті скелі…Ні.
На яйли піднімалися, бувало,
По стежках вже протоптаних блукали
І бачили вершини вдалині.

Олексій Кацай
2020.05.22 20:55
нам не ходити вже у флібустьєрах
бо в грі життя отримавши ренонс
ми скніємо в своїх геліосферах
розсівшись купно біля хатніх сонць

тут затишно
круп’є рахує гроші
і програші і виграші

Тетяна Левицька
2020.05.22 08:49
На твоїй гаптованій сорочці
вишивала райдуга ясу.
Я ж мережу серцем пелюсточки,
в чорнобривці вкраплюю сльозу.

У твоїй домівці пахне зранку -
медом і лимоном, мій Орфей.
Із життя ти злизуєш сметанку,

Ігор Шоха
2020.05.22 08:39
Мрію тихо-тихо я,
а поміж рядків
затамую дихання
і чекаю слів.

Музою і лірою
надихаюся,
а як Мона-Лізою,

Сергій Губерначук
2020.05.22 08:20
Підпалююся на вершині піку
Камінної Трагедії Підніжжя
надхмарно, безсенсорно, сніжно
від іскор…

Останній сірничок без кисню тріснув.
Зламавсь хребет остилої надії.
Я неподільно світом володію,

Микола Соболь
2020.05.22 07:57
Зелений ліс накрила мряка,
У шибку дощик дріботить…
Чого йому із ранку плакать?
Де неба сонячна блакить?

Сидять бешкетники у хаті,
На річку йти сьогодні – зась!
Іще не снідавши, кошлаті.

Ігор Деркач
2020.05.22 07:52
Природа не виховує людину,
а, як-не-як, і радує, і вчить
як вижити у ту лиху годину,
коли прийде її остання мить.

І, як-не-як, а другу половину
ще дожинаю... а душа болить,
що ойкумену цю і я покину,

Віктор Кучерук
2020.05.22 06:27
Зранку, вдень чи в пору вечорову
Я, життям научений добру, –
Полюбляю слухати розмови
І багато сам не говорю.
Сміх на плач замінить тари-бари,
Як назавтра стихне тарарам, –
Тільки той не матиме покари,
Хто отримав Божу крихту дару

Ярослав Чорногуз
2020.05.22 00:44
Перецвітає вже бузок,
Весна травнева – прохолодна.
Похмурий хмароньки мазок
Небесну зачорнив безодню.

Лиш соловейко у гіллі
Лящить, витьохкує завзято.
І проганяє геть жалі,

Вікторія Лимарівна
2020.05.21 23:12
Скорботні дні вже незабаром.
Не можна викреслити їх.
Жахливі спогади-примари
нагадують кривавий слід.

Слід повертає у минуле:
де вкотре, згадка, мов жива.
Років багато промайнуло.

Олександр Панін
2020.05.21 22:30
Чувся крок розмірений уранці,
Чоботи блищали у "героїв":
Вів Сержант-Вовчисько новобранців,
Всі вони - Кроти у сірих строях.

"Гей,"салаги", гальма умикайте,
Над галявиною небо синє,
Тож беріть лопати і копайте,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Олександр Ку
2020.05.20

Андрій Пелепець
2020.03.29

Степан Вишиватін
2020.03.27

Богдан Бойко
2020.03.22

Людмила Бурлаченко
2020.03.19

Анна Дудник
2020.03.15

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Євген Федчук - [ 2020.05.03 19:04 ]
    Легенда про первоцвіт або примулу
    Старий дідусь усівся на осонні.
    Весна вступала у свої права,
    Зазеленіла навкруги трава
    І мухи вже літали напівсонні.
    Закрив він очі та і задрімав,
    Вдихаючи забуті аромати.
    Схотілось йому просто подрімати,
    Хоч весну з таким трепетом чекав.
    Вже скільки їх в житті його було,
    Та кожна з них жадана, неповторна
    І відступала безнадія чорна,
    І радістю в душі його цвіло,
    Бо сподівався: як весни діждав,
    То вже, напевне, далі буде жити.
    Так не хотілось полишати світу,
    В якому весь свій вік провікував.
    В думках отих незчувся, як заснув.
    Легенький вітер сивину куйовдив.
    І час навшпиньки повз його́ проходив
    Аби не обірвати того сну.
    І раптом крик: - Дідусю! – Вже за мить
    Старий зі сну зі свого стрепенувся.
    «Хто розбудив?» - навколо озирнувся.
    Аж то онучка радісна спішить.
    На серці у старого відлягло.
    В такому віці на душі тривожно
    І вона крик не так сприймає кожний,
    Як то у роки молоді було.
    А та підбігла і букет в руці.
    - Поглянь, дідусю, які гарні квіти!
    - Так, так і справді гарні первоцвіти!
    А де ж знайшла ти квіточки оці?
    - Там за селом багато їх цвіте.
    І я букетик швидко назбирала.
    Як ви, дідусю квіти ці назвали?
    Дідусь всміхнувсь на стрекотіння те.
    - Сідай, онучко, трішечки посидь,
    А я тобі все розповім про квіти.
    Хоч не хотілось дівчинці сидіти,
    Але взяла цікавість, вочевидь,
    Над її непосидливістю гору.
    Вмостилась хутко біля дідуся,
    До нього тісно притулилася,
    Поглянула запитливо: ну, скоро?!
    Старий собі у вуса посміхнувсь,
    Погладив нетерплячу по голівці.
    Мабуть, таким був сам у її віці,
    Але за ро́ки трохи призабувсь.
    Та і неспішну мову розпочав:
    - Сидів Петро святий побіля раю.
    Він праведників лише пропускає,
    Того, хто у житті гріхів не мав.
    Так от, сидів він так біля воріт,
    Аж раптом якийсь ангел прилітає:
    - Там хтось ключі до раю підбирає,
    Пролізти хоче, полишивши світ!
    Петро від несподіванки аж встав.
    Бо ще ж ніколи того не бувало.
    Ключі ж від раю з рук його упали,
    Він змоги підхопити їх не мав.
    І полетіли ті ключі униз
    Та по дорозі за зірки чіпляли,
    Аж іскри в усі боки розлітали
    І звід небесний раптом освітивсь.
    Петро негайно ангелу велів
    Знайти ключі, у небі підхопити.
    Той кинувся услід ключам летіти,
    Та зазівався, не перехопив.
    Ключі на землю впали золоті.
    Тут саме слідом ангел нагодився,
    Схопив ту в’язку, але слід лишився,
    За формою, немов, ключі оті.
    А на тім місці квітка проросла
    Теж на ключі апостолові схожа.
    Тепер її побачить кожен може,
    Якщо цвіте – то вже весна прийшла.
    Ці квіти, як апостола ключі,
    Що відкривають двері нам до літа,
    Коли теплу ми можемо радіти,
    А не сидіти, грітись на печі.
    Тому і звем ми первоцвітом їх …
    - Я зрозуміла: то ключі від літа.
    Ніколи вже не рватиму ці квіти,
    Нехай ростуть і радують усіх!


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  2. Надія Тарасюк - [ 2020.05.03 19:46 ]
    * * *
    Ця любов -
    то квітневий сніг:
    несподівано.
    І недбало...
    На вербовий
    весни поріг
    мостить плечі
    сніжок зухвалий.
    І мовчиш...
    А таки мовчиш! -
    Гусне клопіт -
    думок оскома...
    Квітне персик...
    Холодних бриж
    попідтинню
    жива утома.
    А бувало:
    біжиш до хмар
    і рум'янці
    на щоках ранку!
    ...Роздоріжжя -
    меткий лихвар:
    ця любов -
    то чиясь коханка.

    2020


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.48)
    Прокоментувати:


  3. Олександр Панін - [ 2020.05.03 17:38 ]
    Смачного

    Чорти карали кухарів нечесних,
    Чорти карали кухарів нечесних,
    Чорти карали ку -,
    Чорти карали хар -,
    Чорти карали кухарів нечесних!

    А кухарі - вгодовані, дебелі,
    А кухарі - вгодовані, дебелі,
    А кухарі - вгодо -,
    А кухарі - вані,
    А кухарі - вгодовані, дебелі

    Вони вогню, пателень не бояться,
    Вони вогню, пателень не бояться,
    Вони вогню, пате -,
    Вони вогню, - телень,
    Вони вогню, пателень не бояться!

    З коцюбою стоїть один Чортяка,
    З коцюбою стоїть один Чортяка,
    З коцюбою стоїть,
    З коцюбою один,
    З коцюбою стоїть один Чортяка!

    До нього враз Напарник прибігає,
    До нього враз Напарник прибігає,
    До нього враз Напар -,
    До нього враз - парник,
    Він тягне чималесеньку каструлю,
    Він тягне із борщем густим каструлю.

    "А ну, мерщій жеріть, злодюги, борщик,
    А ну, мерщій жеріть, злодюги, борщик,
    А ну, мерщій жеріть,
    А ну, мерщій злодю -
    А ну, мерщій жеріть, злодюги, борщик!

    Чим інших годували, споживайте,
    Чим інших ви труїли, загризайте,
    Чим інших ви труї -,
    Чим інших ви - ли, - ли,
    Чим інших ви труїли, загризайте!







    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  4. Тетяна Левицька - [ 2020.05.03 16:32 ]
    Хустка

    В холодну пору я не одягну
    заквітчану тернову хустку синю.
    Красою не прикрию сивину,
    а пригорну до серця, мов святиню.

    Та райдужна хустина осяйна
    бабусі теж дісталася у спадок.
    Міль не побила, вицвіла війна
    тих китиць сонячних, мережки складок.

    В голодомор її не продала,
    вдягала кілька раз в житті до храму,
    коли з коханим під вінець ішла,
    дітей хрестила і ховала маму.

    Хустина наш родинний оберіг,
    усі скарби душі у ній вмістились.
    На кожній квіточці біліє сніг
    від дня народження і до могили.

    В холодну пору я не одягну
    заквітчану тернову хустку синю.
    Красою не прикрию сивину,
    а пригорну до серця мов святиню.


     
     




     

     
     


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.88)
    Прокоментувати:


  5. Дума Козак - [ 2020.05.03 15:44 ]
    Кінбурн кличе
    Проснувся Кінбурн з подихом весни
    і порухом криштального повітря,
    дубів та сосен погляд заяснів,
    і сонце встало із південним вітром.

    Коса втопає в щебеті птахів,
    буяють цвітом дикі орхідеї.
    Вони несуть із глибини віків
    природні «саги»* древньої Гілеї.**

    А пелікан, рожевий старожил,
    злітає птеродактилем під зорі,
    він погляд назавжди приворожив,
    легенди тінь у лазуровім морі.

    Іще скриплять реліктові ліси,
    покриті хмелем, папороті віттям,
    та їх не обійшли скрутні часи
    на зламі третього тисячоліття.

    Я хочу зупинить чарівну мить
    і кличу небайдужих всіх на спротив –
    скарбницю ми ще в силі захистить,
    оспівану великим Геродотом!

    03.05.2020


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  6. Іван Потьомкін - [ 2020.05.03 15:23 ]
    Тридцять шість


    Пригадуєте той перший торг
    Людини із Всевишнім?
    За праведних вступився Аврагам:
    «Невже Господь їх винищить
    Воднораз із нечестивими?»
    Почав торг i з п’ятдесяти,
    А десятьма в непевності скінчив.
    «Не знищу й ради десятьох»,-
    Одповів Всевишній.
    Раннього ранку став Аврагам
    На тому місці, де розмовляв із Богом.
    Звідтам, що звалося Содомом і Гоморою,
    Валував ядучий жовтий дим...
    «Так ось чому Всевишній
    Охоче йшов мені навстріч»,-
    Подумав з гіркотою Аврагам.
    Та не пішов у небуття той торг.
    Чи не відтоді вирішив Господь
    Підперти світ надійними стовпами –
    Тридцятьма шістьма
    Прихованими од люду праведниками?
    Не помазанниками Божими,
    Не пророками, що завжди на видноті.
    Ті тридцять шість самі не знають,
    Що світ тримають на собі,
    Аби він не зірвався в безвість од гріхів:
    Хто вулиці ночами підмітає,
    Розносить пошту,
    Прикипа до мікроскопу,
    Відкрива малечі Батьківщину...
    Одне лиш не становить таємницю:
    Як і всі ми, слуги Господні - смертні.
    Безсмертний тільки Його задум:
    У кожнім новім поколінні
    Незмінно на сторожі світу
    Мають стояти тридцять шість.




    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.72)
    Прокоментувати:


  7. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.05.03 13:48 ]
    Виросла собі вербичка
    У долині біля річки
    На околиці села
    Виросла собі вербичка,
    Зелен-косу розплела.

    Гарну та маленьку кладку
    Хтось з місцевих змайстрував,
    Хтось приходив сюди прати,
    Хтось купатись прибігав.

    І рибалки теж з"являлись,
    Хтось щось може й упіймав,
    Але більше похвалялись
    Який кращий з них, мовляв.

    Так минали дні за днями,
    Та вербиченька росла
    І долоньками-листками
    Воду черпати могла,

    Щоби личенько умити
    Й підсталяти вітерцю,
    З ним секретами ділитись
    І радіти знов життю.

    2020 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  8. Ірина Залюбовська - [ 2020.05.03 11:15 ]
    День народження
    Місяця човник
    на блідо-лавандовім небі
    Чайні троянди
    на обрії
    втомлено в’януть
    Ще один день
    дотліває на попіл
    на не́буть
    Ще один рік
    відлітає у безвість
    у пам’ять

    Ще одне сонце
    одміряне долею
    згасне
    Валкою злив
    хуртовин
    і осінньої мжички
    буднів і свят караваном
    вервечкою часу
    частка життя
    помандрує у безмір
    у вічність

    Ниті основи
    чекають на місяця човник
    Матінка Макош
    ховає у скриню сувої
    Ляже рівненько
    в рядочок
    між завтра і вчора
    світле сьогодні
    де разом
    навіки
    з тобою

    2020


    Рейтинги: Народний -- (5.51) | "Майстерень" -- (5.65)
    Коментарі: (7)


  9. Ігор Герасименко - [ 2020.05.03 10:58 ]
    Ми будемо веселими
    Тривожна прийшла весна,
    лякає коронавірусом,
    та світ, що печаль пізнав,
    у літо веселе вирушив.

    Плането, жахи відкинь –
    з бідою страшною справишся,
    бо квітень такий дзвінкий,
    як Відень епохи Штрауса!

    Маестро добро несе
    і вальсами, і галопами.
    Вкраїно, багряне все
    в блакиті святій потопимо!

    Журбу і жалі спали –
    розкішно розкучерявишся,
    бо квітень такий смачний,
    як Відень епохи Штрауса!

    Маестро несе весну
    і вальсами, і мазурками.
    Натхнення крихке зміцню –
    не буде сумним, затурканим.

    Поете, жагу звільни –
    на світ на увесь прославишся,
    бо Квітень такий хмільний,
    як Відень в епоху Штрауса!

    04.2020




    Рейтинги: Народний -- (5.47) | "Майстерень" -- (5.39)
    Коментарі: (2)


  10. Ніна Виноградська - [ 2020.05.03 09:31 ]
    Перекотиполе

    Холодний неочікуваний вітер
    Весною залетів після тепла,
    Розхилитав замерзлі голі віти.
    Йому зраділа тільки ковила.

    Бо покотила вже не пустоцвіти –
    Розкидала насіння по світах.
    Скрізь виростуть її бездомні діти
    Й покотяться через поля і шлях.

    Насіється багато ковиляччя,
    Та батьківщини з них ніхто не зна.
    Води і сонця – в землю корінняччя!
    Не треба борона і борозна.

    Розплоджується перекотиполе
    Вже без вітчизни, роду і сім’ї.
    Безбатченки, які не мають долі,
    Яким чужі співають солов’ї.

    У них немає маминої вишні,
    Що зацвітає біло у саду.
    Все замінили їжею і грішми,
    Самі обрали радість і біду.

    Їм не потрібні боротьба, майдани,
    Злодійських поцілують сотні рук.
    На них висять безрідності кайдани –
    Байдужі, бо не знають щастя й мук


    Рейтинги: Народний -- (5.48) | "Майстерень" -- (5.63)
    Прокоментувати:


  11. Сергій Губерначук - [ 2020.05.03 07:38 ]
    Активне сонце золотить церковні бані…
    Активне сонце золотить церковні бані,
    вдаряє променем одним у Божу ціль!
    Святі – Любов у Злі й Блаженство у Стражданні –
    докупи у одній руці оцій!

    Ти гинеш після радості так по-дурному,
    маленьким павучком сповзаєш по струні,
    яку поранив Бог, яка клекоче громом
    усіх чужих гріхів з тобою – у мені.

    13 квітня 2000 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 164"


  12. Микола Соболь - [ 2020.05.03 06:28 ]
    Весняна ніч
    Біленька хата у саду вишневім
    Зраділа першій пісні солов’я,
    Після грози смарагдові дерева
    У срібні краплі вкритими стоять.

    Леліє вітер кожну пелюстинку
    Вигойдує, умощує до сну
    І тиха ніч снує біля будинку,
    Приспати хоче втомлену весну.

    І місяць-брат прокинувся у небі
    Й хмаринки десь за небокрай пливуть,
    І цвіркунець співає межи стебел…
    Сьогодні рай земний гостює тут.
    01.05.20р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  13. Дума Козак - [ 2020.05.02 21:58 ]
    Південний степ
    Південний степ – ромашки бенефіс,
    волошки трунок, чебрецю, полину,
    а з материнки запахом покіс
    чумацьким шляхом в саму душу лине.

    Вечірній степ – казковий дивограй,
    наповнений ущерть п’янким повітрям.
    Шатро зіркове укриває рай
    під охоронця молодого вістрям.

    Південний степ – букет ефіру трав
    і кольорів, і запахів, і стилю,
    і острівки поміж зела́ отав
    із ковили, у травні посивілі.

    І жайвори́на пісня угорі,
    і цвіркунів з цикадами концерти,
    а солов’їне соло в дивогрі
    із гаю розставляє всі акценти.

    Південний степ – дарунок із небес,
    що незрівнянний у своїм розвої,
    довершеності чудо із чудес,
    надихатися, Боже, дай тобою!


    Рейтинги: Народний -- (5.4) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  14. Євген Федчук - [ 2020.05.02 19:13 ]
    Легенда про очерет
    Кохання – то безцінний Божий дар
    І, коли двоє на землі кохають,
    Вони життя по іншому сприймають,
    В полоні оба тих любовних чар.
    Їм і зірки сіяють лиш для двох,
    І квіти квітнуть, і веселка грає,
    І річка пісню весело співає,
    Адже в серця їм вклав кохання Бог.
    Та скільки у кохання перепон,
    Що їх вони не хочуть помічати,
    Які, часом, не здатні подолати,
    Немовби кимсь встановлений закон.
    Не Богом звісно, а лише людьми,
    Які з причин, лише для них відомих,
    Перепиняють шлях коханню тому
    Та ще й кричать: « Ату його! Візьми!»
    Віки й віки, доки існує люд
    І почуття подібне виникає,
    Завжди комусь воно та заважає
    І він береться учиняти суд.
    І знайде сотні, тисячі причин,
    І ще мільйони дрі́бненьких зачіпок
    Аби скоріш зліпить посмертний зліпок
    Тому, до чого неспроможний він.
    Сюжет, який уже віки живе,
    Мільйони раз повторюється різно.
    Кінець завжди печальний, навіть, слізний,
    Та що на світі цьому є нове?
    Бува, поплачуть люди - то ж не гріх,
    Коли таку історію почують,
    А потім йдуть й закоханих мордують,
    Бо не спитались, бачите, у них.
    Якось сидів із вудкою в руках.
    Я над рікою. Риба не клювала,
    На черв’яка уваги не звертала.
    І поплавець метлявся на хвилька́х,
    Виблискував своїм червоним боком.
    А я навкруг, тим часом, позирав,
    На тиху річку і широкий став,
    Чекаючи із нетерпінням, доки
    Якаясь риба знайдеться дурна
    І черв’яком поласувати схоче
    Вслухавсь, як хвиля стиха берег точе
    Та набігає по одній одна.
    І очерет високий навкруги
    Аж у воді тупцюється під краєм,
    Шось шелестить та раз по раз киває,
    Ховаючи обидва береги.
    І я згадав історію одну
    Наскільки давню – чи й було – не знаю.
    Та як почув так і розповідаю.
    Так от колись в далеку давнину
    Обіч якоїсь річки степової
    Було-стояло зразу два села,
    В однім козацька вольниця жила,
    Аул татарський здавна був з другої,
    З південної, як кажуть, сторони.
    Ви ж знаєте – татари з козаками
    Постійно майже були ворогами.
    І тут не відрізнялися вони.
    Лише ріка їх трохи і мирила,
    Щоб не зійшлися в смертному бою.
    Та часто понад річкою тою́
    Слова образ на той бік говорили.
    Доходило, бувало й до крові́:
    То то, то ці у гості завітають
    І вже, дивись, покійників ховають
    Ті, що і ще лишилися живі.
    І жив в селі козацькому Степан,
    Ще молодий безвусий козаченько,
    Він був один у своїх батька й неньки,
    А батько в нього – справжній отаман,
    Тож хлопця вчив і шаблею махати
    І вміло гарцювати на коні.
    Йому уже і вулиці тісні,
    Йому б у степ широкий вільно мчати.
    І він весь день у хаті не сидів:
    То шаблю точить, то конем гасає,
    Та все собі суперника шукає,
    Хто б з ним на шаблях битися схотів.
    Якось одної жаркої години,
    Упрілий весь від шабельних забав,
    Він до ріки умитися помчав.
    Загнав коня у воду по коліна
    Стрибнув з коня, як було, у штанях,
    Змив сірий пил та з ним і піт солоний,
    Набрав води напитися в долоні,
    І враз завмер, аж подив у очах,
    Бо на тім боці дівчину узрів.
    Чорнява, теж на нього поглядала,
    В руках якогось глечика тримала.
    Кінь вже напивсь, до берега побрів.
    А хлопець все стояв, та все дивився.
    Вона також не зводила очей
    Чорніше зачарованих ночей.
    І час для них, неначе, зупинився…
    З тих пір вони стрічалися щодня:
    Вона ішла із глечиком по воду,
    А він кидав усі заняття й ходу
    До річки гнав змокрілого коня,
    Стрибав у воду і стояв, дививсь.
    Він на однім, вона – з другого боку.
    Стояли довго мовчки, бува, доки
    На березі б хтось третій не з’явивсь.
    Не розмовляли, боячись злякать
    Ту мить якої довго так чекали.
    Вони не говорили, а кохали.
    Їм Божий дар цей удалось спізнать.
    Їм так хотілось злитись удвох
    В міцних обіймах, поцілунках довгих,
    Але не бу́ло у них такої змоги
    І в тому винен був зовсім не Бог.
    А на шляху стояла їм ріка.
    Не та вода, що їхніх ніг торкалась
    І зайчиками весело всміхалась,
    Та мчала десь грайлива і легка,
    А та ріка, що живиться з крові́,
    Що ненави́сті ручаї вбирає
    І лише помсту почуттям вважає,
    Щоб викликати почуття нові.
    Тож їм судилось тільки споглядать,
    Вдивлятися у образи кохані
    І шепотіти клятви полум’яні
    Та десь у серці глибоко ховать
    Той Божий дар. Аби ніхто на світі
    І здогадатись, навіть, не посмів.
    І він в душі вогнем пекучим тлів
    Хоч міг усе навколо освітити
    Їм на шляху стояло геть усе
    Що їх народи здавна розділило
    Вони кохали. Як вони хотіли
    Побути разом! Та ріка несе
    Нестримні води. Їх не зупинити,
    Як не спинити ворожнечу ту
    Криваву, темну, а, проте, святу,
    Як всі навколо звикли говорити.
    Що їм лишалось – мовчки споглядать
    І говорити подумки про щастя
    Або обом у тую річку впасти
    Аби вона могла їх поєднать.
    Якось вони так справді і вчинили,
    Як люди бігли, щоб зловити їх
    І покарати за великий гріх -
    За те, що закохатися посміли.
    Упали разом мовчки у річку
    І їх вода миттєво підхопила
    І в глибині ,сховала не пустила,
    Дала і щастя їм, і смерть легку.
    Тіла їх люди так і не знайшли.
    Вони щоправда довго й не шукали,
    Знов через річку трохи покричали
    Та і до осель розгнівані пішли.
    А скоро, де кохані ті стояли,
    В воді якісь рослини проросли,
    Високі і гнучкі вони були
    І все щось один одному кивали.
    І розросталися по берегах,
    Все далі й далі входили у воду,
    Та подолати річку було годі,
    Хоч береги усі в очерета́х,
    Бо саме так рослини ці назвали
    Ті, хто кохання юне погубив.
    А я сидів на очерет глядів
    Й легенда ця на пам’ять мені спала.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  15. Олександр Панін - [ 2020.05.02 16:52 ]
    "Кіт із хати..."

    Тільки Кіт із хати -
    Миші у танок,
    Подихом свободи
    віє кожний крок,

    "Валер'янку, Коте,
    споживай під стейк,
    Залюбки танцюєм
    ми
    Мишачий Брейк!
    Цілу нічку будем
    хвацько танцювать..."

    Стіни халабуди
    трішечки тріщать!

    Котик у садочку
    писок заховав,
    Дивиться уважно
    на веселий бал.
    Мерехтіння масок,
    ритму буйний шквал,
    Кіт у балаклаві
    проникає в зал,
    Кіт Мишей не ловить,
    у Кота кураж,
    Гопака танцює,
    рве підбори аж!


    2020 рік






    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  16. Матвій Смірнов - [ 2020.05.02 13:50 ]
    Антитіла
    Італія, Флоренція, зима.
    Бокаччо пише свій Декамерон.
    Чума, від літер користі нема -
    Хвороба не лікується пером.

    І хліб уже не тіло, а харчі,
    І Кьянті - суміш оцту і води -
    Уже не кров, і линуть уночі
    Вогні слідами хресної ходи,

    Горять казарми, ринок і кабак,
    Рефрижератор площею повзе -
    Містяни економлять на гробах.
    Зачинено аптеку і музей,

    Відчинено борделі, храми теж,
    Будинок божевільних і тюрму.
    На сторінках газет і соцмереж
    Завзято обговорюють чуму.

    На барахолці ліків дефіцит -
    Свята вода, часник, інтерферон,
    Статистика нових сягає цифр.
    Бокаччо пише свій Декамерон.

    На вулицях макабр і маскарад,
    Під масками не пізнаєш людей,
    Уже не розбереш де кат, де брат,
    Де факт, де фейк, де елін, де юдей,

    Повітря обмаль, кисню на ковток,
    Новин - і тих нема: з недавніх пір
    Трансляції публічних молитов
    Заполонили радіоефір.

    Але зима проходить, і крива
    Виходить потихеньку на плато,
    З бетону пробивається трава...
    Але цього не відає ніхто.

    У соцмережах мертві сторінки
    Покинуті, німі й напівпусті,
    І так і недописані рядки
    Ніколи не прочитаних постів,

    У місті сморід, у провулках дим,
    Клюють асфальт охлялі горобці,
    Лише Бокаччо, сивий і блідий
    Виходить з брами з книгою в руці.

    Він мружить очі, витирає піт,
    Що котиться краплинами з чола.
    Він вижив, він один на цілий світ
    Не захворів. Мабуть, антитіла.


    Рейтинги: Народний -- (5.55) | "Майстерень" -- (5.55)
    Коментарі: (7)


  17. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.05.02 10:34 ]
    Вина
    Коли уже старість прийшла,
    Людина помилки рахує,
    Десь щось колись було не так,
    За цим вона тепер жалкує.

    Роки летять - не зупинить
    Та й час пливе, як тиха річка.
    І відчуваєш - винен ти,
    Пробачення ж не попросити,

    На жаль у тих, хто відійшов,
    Кого нема уже із нами.
    Слід у житті творить добро,
    Щоби вини не відчувати.

    2017 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  18. Сергій Губерначук - [ 2020.05.02 09:28 ]
    Тихою-тихою сапою…
    Тихою-тихою сапою
    ранок підходив, як фронт.
    Мов під ведмежою лапою
    грівся і млів горизонт.

    Ти мене слухала й слухала,
    пахла грудним молоком,
    ніжно бажання роздмухала
    бути твоїм малюком.

    Гралася тихо з пір’їнкою –
    аж лоскотала всього́,
    доки не вранилась фінкою
    гострого тіла мого́.

    Боляче сойкою зойкнула,
    вдерлась очима в пітьму́
    і полетіла сторонкою
    подумки в пам’ять німу…

    …Тихою-тихою сапою
    ворог копав і копав.
    Над українською мапою
    стяг жовто-синій упав.

    Ніч повернулася дниною,
    де вже зі мною війна
    ходить, як матір з дитиною,
    любить, як він і вона.

    16 березня 2001 р., Київ




    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 60"


  19. Микола Соболь - [ 2020.05.02 06:57 ]
    Хаос пандемії
    Лихі минули дев’яності
    І слово – рекет призабули,
    У бізнесу зміцніли кості,
    Вагони пруть, а не баули…
    У вищій владі – вишибали,
    Наперсточник закони крутить,
    Як це відкрито задовбало,
    Народ мовчить, живе у скруті.
    Суди ідуть по-гороскопу –
    Чим менше сан тим більше винен.
    Усі, хто прагнули в Європу
    Віднині нелюди, скотина.
    «Взялися» бездарі за мову.
    Ми зачаїлись ніби миші
    Знай! Мовою ведуть розмову,
    А язиком хай дупу лижуть.
    Нема імунітету жлобству.
    У пельку лізе непомірно,
    Звичайно, що смачніше – лобстер
    І чорноземи України.
    О, скільки погані сьогодні
    Роїться у Верховній Раді!
    Незвідані шляхи Господні.
    Чи не подавить тебе, владо?
    30.04.20р


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  20. Наталя Карраско-Косьяненко - [ 2020.05.02 03:12 ]
    Розмова зі смертю
    Як хочеться мені на карантині
    Найтоншу сукню бережно вдягти,
    Браслет і кришталеві намистини.
    - Корону? – запитаєш ти.

    Я ще не встигла на престол вступити
    Свого напівпочатого життя
    І не побачила, якими стануть діти,
    Якою поряд з ними буду я.

    Я ще недокохала чоловіка,
    Так мало часу ми провели вдвох.
    Між нашими руками гори й ріки,
    Пустеля – це до зустрічі пролог.

    Довершу образ свій, вдягну я маску
    Та рукавички, не забуду спрей.
    І ближче, ніж два метри, ти, будь ласка,
    До мене не підходь, домовились?
    - Окей!



    Рейтинги: Народний -- (5.22) | "Майстерень" -- (5.23)
    Прокоментувати:


  21. Ігор Федів - [ 2020.05.01 23:50 ]
    Негода
    Дощі стіною. Виграє негода.
    І обриси міняючи реальні,
    Ламає заплановане погода,
    Мої надії є неактуальні.

    Фонтанами вода, і мокрі ноги,
    У поспіху під’їзд людей ковтає,
    А ручаями миються дороги,
    Кохання у негоду не гуляє.

    Дарує небо сльози покаяння
    І вимагає істину шукати,
    Яка укаже обрії пізнання,
    Аби у суєті не пропадати.

    Потоками дощу усе змиває -
    Печалі, мрії, марноту, натхнення,
    Дугою кольоровою єднає
    Очищене водою сьогодення.
    2020


    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  22. Олександр Панін - [ 2020.05.01 23:35 ]
    Кохання Амазонки

    Амазонки, Діви-Воїни,
    Діви у блискучих
    обладунках …
    Воїни безжальні,
    та не жорстокі.
    Ніхто, ніщо
    не витримає
    Амазонок
    Удар…

    ***

    Амазонка Юна Романтична…
    Подруги хитають головою:
    «Не може Воїн
    мати
    почуття сентиментальні,
    В бою вони – чимала перешкода,
    Піддавшись почуттям, себе загубиш,
    Та інших на поразку
    наразити можеш» -

    «Не треба, подруги,
    даремно хвилюватись:
    Закохана
    Іду у Смертний Бій,
    Закохана
    рубаю
    Хрест - Навхрест.

    Закохана,
    Я ворога вбиваю…
    Коли стікає
    Лезом кров,
    Я мовчки плачу
    за Коханням Вбитим…

    Кохання – Смерть,
    Кохання – Вбивство,
    Кохання – Сум:

    Такий
    Тягар Нещадний
    Амазонки…


    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  23. Євген Федчук - [ 2020.05.01 19:53 ]
    Легенда про орлів
    У давній час. Настільки давній час,
    Тепер нам навіть важко уявити.
    Як прадідів не було ще й на світі
    Їх прадіди родилися якраз
    І від дідів своїх в дитинстві чули
    Легенду давню. Як через віки
    Вона пройшла? Серед часу ріки
    Як ця легенда часом не втонула?
    Та збереглась не писана ніким
    Із вуст в уста вона передавалась.
    Змінилась трохи чи така ж зосталась
    Не знаю я. Та справа не у тім,
    А в ній самій. Тож нині хочу я
    ЇЇ і вам, шановні, розказати.
    Все розповім, що зміг запам’ятати.
    Так от, було це в степових краях
    Де сонце світить і гуляє вітер,
    Додолу гне нетоптану траву,
    Хмаринки легкі в небесах пливуть,
    Готові часом і дощем полити.
    Де в ті часи блукали табуни
    Не ляканих ніким тарпанів, турів
    І лиш дуби в байраках, як «фігури»
    Стояли. Ще не зрубані вони
    Охороняли спокій цього краю.
    В густому листі вітер спочивав
    Та шелестів, немов розповідав
    Новини. Хто ж за нього більше знав?
    А ще кружляли в небесах орли
    Не ті, що нині. Нині їх немає
    Дрібнота нині в небесах кружляє.
    А ті орлами справжніми були.
    У небесах їм рівного не бу́ло.
    Були й сильніші,та дружніші – ні,
    Усі разом ставали до борні
    Заледве клич про допомогу чули.
    Могутні крила піднімали їх,
    Дзьоби залізні тіло враже рвали
    І вороги від страху утікали
    Із усіх крил чи то із усіх ніг.
    Злітав у небо переможний клич
    І вороги по схованках ховались.
    Але орли за битими не гнались,
    Бо вміли битись лише віч-на-віч.
    Ні підлості, ні хитрощів не знали,
    Підступності між ними не було,
    Аж доки в степ не завітало Зло.
    Воно з орлами битися не стало,
    Бо знало силу крил і міць дзьобів.
    Підступність на озброєння узя́ло,
    Вінок дубовий у степу поклало
    Так, щоби кожен з неба углядів
    І «Найвеличнішому» в ньому написало.
    Орли злетілись до того вінка,
    Настала мить трагічна і гірка,
    Коли вони той напис прочитали
    І суперечка поміж них пішла,
    Кому із них вінка того носити.
    Ніхто не думав іншому вступити.
    І все пішло за задумкою Зла:
    Орли зчепились, пір’я полетіло,
    На землю густо полилася кров.
    Вінок проклятий силу їх зборов,
    Підступність Зла могутність їх скорила.
    Хто не загинув у сліпій борні,
    Подався світом в інший край літати.
    Не стало кому край цей захищати
    В чужій їх клекіт чути стороні.
    А Зло сюди наве́ло вороння,
    Що степ навколо чорнотою вкрило.
    Його багато і від того сміле
    Усе живе зі степу проганя.
    Згадав легенду цю я недарма,
    Бо знов часи такі для нас настали:
    Зло хоче, щоб ми ворона обрали,
    Бо, бачте, в нас орлів тепер нема.
    А я не вірю! Є між нас орли!
    І є кому Вкраїну захищати.
    Потрібно лише правильно обрати,
    Щоб ми, як люди, знову жить могли.
    24.10.2004


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  24. Володимир Ляшкевич - [ 2020.05.01 19:50 ]
    За Рабіндранатом Тагором (1861-1941), "Море амріти"

    Світиться зоряно море Амріти.
    в Любості - суджена й суджений поруч,
    ночі Краса у обійми відпита:
    Ладом всесвітнього квітнення опліч,
    Місяцем в небі любові до тебе,
    на благодаті Твоєї щедротах.
    Радості - повенями звідусюди,
    Серце відкрите зрина в насолодах.




    Рейтинги: Народний 6 (5.54) | "Майстерень" 6 (5.54)
    Коментарі: (4)


  25. Ігор Деркач - [ 2020.05.01 17:01 ]
    Май в карантині
    У карантині горе не біда –
    і на поези вистачає часу,
    і на городи, як тече вода,
    а суще небо б’є у тулумбаси.

    Квітує все – моє і нічиє:
    вороняче, совине і лелече.
    Кує зозуля – віку додає,
    а соловейко опери щебече.

    Лопату в руки і – відпочивай!
    Нема чого на долю нарікати,
    що ідемо колоною до хати...
    На вулиці перемагає Май!

    Гудуть рої, але не носять меду,
    гуляють тучі, а дощі не йдуть.
    Не свято у трудящого, а муть...

    Зелене ще не застує поету –
    попе́реду усе, що попере́ду,
    куди отару наймити ведуть.

    01/05/20


    Рейтинги: Народний -- (5.48) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (2)


  26. Ярослав Чорногуз - [ 2020.05.01 14:55 ]
    Ніжність
    Ридає дощик аж до рана,
    Любов даруючи садам,
    Я за твою сльозу, кохана,
    Всю кров, повір, свою віддам.

    Лиш не печалься. Думам кволим
    Ти душу не даруй свою.
    Хай серце, виповнене болем,
    Усе розчиниться в маю,

    В його медовому цвітінні…
    В долонях теплих принесу
    Отого цвіту, щоб і тіні
    Не було смутку, щоб красу –

    Оцю голівку, ручки, ніжки,
    Чарівні оченьки твої –
    Поїв собою. Щоб усмішка
    Розквітла знову й солов`ї

    Тобі витьохкували трелі,
    І сум утік у темний схов.
    Думки вернулися веселі,
    І щастя з ними, і любов.

    1 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)


    Рейтинги: Народний 6 (5.73) | "Майстерень" 6 (5.94)
    Коментарі: (2)


  27. Сергій Губерначук - [ 2020.05.01 12:43 ]
    Я не…
    – Я не
    – Не?
    – Не!
    – Не …
    – Бо?: ..
    – Небо.
    – Га?
    – Небога.
    – Я!
    – Коли?
    – Ха! Всей вік…
    – Не Бога я колихав сей вік:
    Я небо гасив – і в крик!
    Я небо гасив…
    Та й в Бога просив:
    Най темне вогнем сяйне.
    Най небо сяйне!..
    А небо не я.
    Я, небо, – не я:
    Я – Не.

    30 вересня 1990 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Коментарі: (1) | ""Учорашнє", стор. 47"


  28. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.05.01 10:08 ]
    Казка весняна
    Ось і квітень минув, десь полинув далеко-далеко,
    Дні травневії цвітом весняним буяють
    І кружляють пелюсточки яблунь легесенько-легко,
    Вишиванкою ніжною трави зелені вкривають.

    Квіти очі відкрили й шепочуться щось теємниче
    З теплим вітром, підморгують сонцю лукаво,
    Поки ніч-чарівниця в обійми свої не покличе.
    Як же хочеться, щоб не закінчувалась оця казка весняна.

    2020 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  29. Тетяна Левицька - [ 2020.05.01 08:18 ]
    Залюбила
    Чи для тебе ніхто, пустий звук, переляк,
    якась дивна, чи мо - божевільна?
    То сказала не те, то зробила не так,
    то спіткнулась - розбила коліна.

    Недолуга, дурна і освіти нема,
    як пательня проста і наївна.
    Синій погляд сльозиться, у косах зима,
    не народить ні доньки, ні сина.

    Пильно дивиться в душу, шукає на дні
    крихту жалості, правди, любові.
    То радіє, як сонце, то очі сумні
    гаснуть в тузі, мов ранішні зорі.

    Відсахнешся - зненацька погладить чоло,
    роздратує. На все є причина.
    Ні човнів поміж вас, ні ріки не було -
    від страждання до щастя - стежина...
    01.05.2010р


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.88)
    Прокоментувати:


  30. Микола Соболь - [ 2020.05.01 07:30 ]
    Та що вам відомо про любов!
    Про любов писати надто важко,
    Це – інтим, а зайвим туди зась!
    Йди до мене моя мила пташко,
    На коліна, любонько, залазь.

    Віршарі хай балують коханок.
    Звідки їм відоме, що лямур
    Це на двох поділений сніданок…
    Двадцять вуток, сорок дев’ять кур,
    Поросяток троє у сараї,
    П’ять бичків, корівка, сім овець.
    Ненормальним люди обзивають.
    Заздрять певно, хай усім їм грець!

    Ти ж моя мала мазуха долі,
    У тобі вбачаю вищий сенс.
    Відсапала два гектара в полі –
    Я тебе запрошую на секс!
    29.04.20р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  31. Олена Малєєва - [ 2020.05.01 00:17 ]
    Немає сенсу...
    Немає сенсу.. Немає сенсу. Від слова зовсім.
    Вже січень, лютий. А досі осінь.
    Це означає пора прощання
    Пора забути, ні, задушити. Всі сподівання.

    Вже скоро лютий. А досі осінь
    Це означає, що йти потрібно мені удаль
    І десь за обрієм, весна чекає..
    Цвіте мигдаль.

    Та не покину, ні не покину. Я бережу.
    Свої страждання, свою провину. Свою нужду.
    Прийду у злиднях туди де щастя. Там де ти є.
    Скажу: "Так треба. Так дуже треба. Цілуй мене."

    А ти не скажеш, а прошепочеш: "Уже весна.
    Я так чекав, я сподівався... І сам вагався...
    А ти прийшла.
    Як ти без мене, всі дні без мене
    Отак жила?"
    29.01.20ї


    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  32. Тетяна Левицька - [ 2020.04.30 22:28 ]
    Золота

    (гумореска)

    Перед шафою зрання
    крутиться дружина.

    - Стільки старого драння,
    добра половина
    полетіла б на смітник
    і було б не шкода!
    А Марині чоловік
    подарує - "Шкоду".
    Взяти Таньку - крокодил,
    ні рожі, ні дупи,
    Папік спадок залишив -
    мрамор йому пухом!
    Навіть, Райці Дикобраз -
    те ще було стерво,
    пощастило на цей раз
    вискочить за негра.
    Соньці тоже повезло,
    камбалі лупатій.
    ПТУ, село селом -
    мільйонер посватав!
    Запросила на вино
    кілька раз у гості,
    збанкрутів, тепер лайно
    возить у колгоспі!
    Мілка Чукча - точно змій
    і живе у казці,
    а від тебе, рідний мій,
    не діждатись ласки!
    Я ж дружина - золота,
    не наставлю роги,
    ти об мене все життя
    витираєш ноги!
    Завтра в офісі фуршет,
    а я гола й тонка,
    із коштовностей лише -
    золота коронка!
    Чим прикрити срамоту?
    Видави хоч фразу!!!

    - Стули пельку золоту!!
    Не доводь до сказу!!!!


    Рейтинги: Народний -- (5.76) | "Майстерень" -- (5.88)
    Коментарі: (2)


  33. Євген Федчук - [ 2020.04.30 20:10 ]
    Легенда про мати-й-мачуху
    Потрібно жити так, щоб соромно не бу́ло,
    Щоб добрим словом міг тебе хоч хтось згадать,
    Щоб за тобою вслід не для очей сплакнули
    З ким довелося тобі життєвий шлях долать
    Згадалось оце, вже і чому - не знаю?
    Історія одна. Як хочте – розповім?!
    Жила колись давно – давно у нашім краї
    Сім’я одна. В степу стояв великий дім.
    Жив чоловік у нім з дружиною й дочкою.
    Казали, що у них було все до ладу.
    Господар то в хліву, то в полі із косою,
    Дружина в домі все робила. На біду,
    Як це бува, подавсь на ярмарок у місто
    Господар. Та й іще на кілька днів підряд.
    А буревій промчав, потовк геть усе чисто.
    Дружина ж усьому́ хотіла дати лад.
    По вітру, по дощу металась по господі,
    Промокла, пройняло так скоро і злягла.
    Як чоловік не бивсь, та врятувати – годі
    І місяць не пройшов – до прабатьків пішла.
    Лишився чоловік з маленькою дочкою,
    Помаявсь рік – другий та й знову оженивсь.
    Була й своя дочка у жінки у нової
    Та чоловік на те тоді не подививсь.
    Хоч, звісно, попервах було і сумнівався:
    А як воно? А що? Зживуться, а чи ні?
    А як дочка сприйме? У неї все питався
    Та пильно придивлявсь до всього перші дні.
    Була нова жона метка та роботяща
    У домі всьому лад завжди у неї був,
    А на столі і борщ, й вареники, і каші.
    Тож скоро чоловік про сумніви забув.
    І робить, і дочку його не зобижає
    І лагідна із ним – в усьому догоджа,
    Ніколи не кричить, ніколи не полає,
    Не жіночка, їй – бо, а чистая душа.
    Хоч, що він бачить міг – все в полі та у полі
    З зорі і до зорі працює, наче віл.
    Сорочка, як дерюга, зробилася від солі,
    Бо на землі усіх не переробиш діл.
    Увечері прийде, поїсть і знову спати,
    А вранці йде, коли лише зійшла зоря.
    Не бачить, як свою дочку голубить мати,
    А на його дочку, як вовком позира.
    Своїй обновки є, цукерки, ласка завжди,
    Його – лише тоді, як він побачить міг.
    Та й то, бува, коли дитину ту погладить,
    Що сльози набіжать в очах її сумних.
    Отож її дочка росла у всіх достатках,
    Для неї було все й робота не важка,
    А у його дочки усе об’їдки й латки
    Та мачуха весь час роботу їй шука.
    На жа́лілась вона, бо батька все жаліла.
    Бідненький, він і так зовсім не спочива.
    Носила, що дадуть,що всиплять – то і їла,
    Не сподівалася на лагідні слова.
    Не солодко було їй у батьківській хаті
    Та стало гірше ще, як батько занеміг,
    Ізвечора як ліг – не зміг уранці встати,
    Ні рук не підведе, не відчуває ніг.
    І жар його пече, і холодом морозить.
    Ніякі лікарі уже й не помогли,
    Не помогли й дочки його гіркії сльози
    І прабатьки й його до себе узяли.
    Не встигли понад ним насипати могилу,
    Як мачуха усе у руки узяла
    І на нерідну всю роботу навалила,
    А рідная дочка, як лялечка жила.
    Нерідна то пряде, то миє, то копає,
    А рідна спить і їсть, та знову спочива.
    Нерідну мачуха, як не вщипне, то лає,
    А рідній все смачне і лагідні слова.
    А та усе частіш покрикує на матір:
    То те давай, то се, хутчіше повертайсь.
    І мати вже й не зна, як їй і догоджати,
    Та все їй: « Не нервуйся, донечка, не лайсь! »
    От виросли вони і подались по світу
    У кожної свій шлях і доля теж своя,
    А матері одній прийшлось вік доживати
    Аж поки прийняла урешті – решт земля.
    Ховали її все чужі нерідні люди,
    Бо з дочок ні одна так і не прибула,
    Не капнула сльоза їй ні одна на груди
    І, наче сирота, в останню путь пішла.
    Душа її весь час навколо все літала
    Доки її везли, та й вже, як погребли,
    Та рідного когось в надії виглядала
    Тулилася до всіх. Та всі чужі були.
    Чужі – то є чужі. Насипали могилу
    Та і пішли собі свої діла робить,
    А бідная душа кружля навколо тіла:
    То птахою літа, то на горбку сидить.
    Та виглядає все, та все іще чекає,
    Хоч знає, що дарма. Нерідній хто вона?
    Чи добрим словом та колись її згадає?
    І зна душа, що в тім лише її вина.
    А рідна? Скільки сил вона у неї вклала
    Та й виховала зло, що любить лиш себе.
    А, власне, що ж іще вона з того́ чекала?
    Живе десь і усе під себе лиш гребе.
    Нащо їй мати та – стара і негодяща,
    Нащо могила, що десь у степу стоїть?
    Вона собі завжди знайде заняття краще
    Ніж над горбком отим полишеним сидить.
    Нерідна не прийде. Від мачухи своєї
    Ніколи у житті добра їй не було.
    І рідна не прийде, бо матінка у неї
    Уклала скільки « Я », що викохала зло.
    Поволі заросла могила бур’янами
    І нікому було за нею доглядать,
    А змучена душа все квилила так само,
    Їй не хотілось так те місце полишать.
    Усядеться, бува, над тим горбком у полі
    Сидить собі й сидить, усе щось вигляда
    Та думає усе про сво́ю гірку долю.
    А сонечко встає… А сонечко сіда…
    І якось проросла вона в землі корінням,
    І листям піднялась над горбиком отим.
    А листя у її було доволі дивним:
    Пухнастим на однім, гладеньким – на другім.
    Торкнешся знизу – там, воно здається теплим,
    А зверху доторкнись – мов холод віддає.
    Печальний жовтий цвіт вгорі на тонких стеблах
    Аж хоче розказать про горе про своє.
    Так « мати – й – мачуха » в народі і зоветься
    За дивнії листки рослина здавна ця.
    По урвищах росте, та по ярах плететься,
    Вишукує завжди вологіші місця.
    А заодно шука, мабуть, дітей по світу,
    Хоча й не знає: де шукати до пуття.
    Та ж хоче їх знайти та і перепросити
    За те усе, чим їм скалічила життя.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  34. Ігор Деркач - [ 2020.04.30 17:38 ]
    Квітневий шум
    Сади стоять у молоці
    несамовитого буяння,
    неначе перші миті ці
    переживають як останні.

    І вишні як на виданні,
    і, наче, на весіллі сливи,
    зарум'яніли яблуні...
    На урожай чекають ниви.

    Упали рятівні дощі –
    усього сущого основа,
    всього живучого обнова...

    Живу молитвою душі,
    яка подужає чужі,
    бо небо чує рідну мову.

    04.20


    Рейтинги: Народний -- (5.48) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (4)


  35. Олександр Панін - [ 2020.04.30 16:15 ]
    Третім будеш?

    На хмарці всівся Ангел,
    А може, це - Архангел,
    А , може, навіть швагер,
    Не ясно тільки - чий!
    Дивився на всі боки,
    Вдивлявся в світ широкий,
    Здавався косооким
    У вихорі стихій!

    Аж ось побачив чорта,
    Що всівся на ворота,
    Всю витер позолоту
    Оцей "чортополох"!
    А Янгол: "Гей, примаро,
    А ну стрибай на хмару,
    На хмару ж, не у льох!

    Бенкет приготували,
    Ми пляшку відшукали,
    Нам третього не стало,
    Забракувало так!
    Тепер "гудіти" будем,
    Наш бозя "трійцю" любить
    І нас він "приголубить",
    Веселих лобуряк!"


    2020 рік










    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Коментарі: (2)


  36. Олександр Бобошко Заколотний - [ 2020.04.30 08:29 ]
    Це квітень. Вітер, пил, пісок...
    Це квітень. Вітер, пил, пісок.
    Таке ж – торік. Таке ж – в майбутнім...
    Стає непотребом набуте:
    сервіз на тисячу персон;
    вазони, шахи та стільці,
    такі запилені та зайві...
    У грошовитих і старцíв
    забракло віри в світле завтра.

    І байдужієш до усіх:
    святих і добрих, злих та грішних;
    апологетів воскресінь
    і тих, що кажуть: «Харе Крішна!».
    Війна та квітень. Сонце й біль.
    Весни такої не було ще.
    ...Не задивляйся у юрбі
    на міни
    кисло-немолочні.


    Рейтинги: Народний -- (5.51) | "Майстерень" -- (5.6)
    Прокоментувати:


  37. Неоніла Ковальська Гуменюк - [ 2020.04.30 08:08 ]
    Бабуся-груша
    Стара-старезна груша у саду,
    Вона, мабуть тут прожила найдовше.
    Співав їй вітер взимку про журбу,
    А навесні веселої заводив.

    Вже і сухе гілля у неї є,
    Та має ще міцне вона й зелене.
    Всього зазнала за життя своє
    Та не жалкує ні про що, напевне.

    Її плоди солодкі, наче мед,
    Великі й соковиті-соковиті.
    Пронісся понад нею років лет,
    Вона ж іще живе й радіє світу.

    2020 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.17) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  38. Сергій Губерначук - [ 2020.04.30 08:56 ]
    Деінде
    Деінде, та вже не в мене
    лишайся й лишайся на́ ніч.
    Деінде, де зло знаме́нне
    усіх зажене в пара́ліч.
    Деінде, де гори й доли
    у го́рі і до́лі вкупі,
    або у сумній гондолі,
    або у веселій ступі!..

    Покинь моє серце літнє,
    як сонна весна відходить.
    Це сонце – моє, обіднє!
    Це жито – для мене, родить!
    А ти вже таке не рідне,
    загублене в кожнім слові…
    деінде, де-де, деінде…
    забуду тебе в любові!

    7 лютого 2001 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 185"


  39. Микола Соболь - [ 2020.04.30 06:54 ]
    «Закон» підписано!
    Гуляй степами, вітре! Це востаннє.
    Узавтра землю виставлять на лот.
    Чи буде Україна, чи розтане?
    Такий собі надуманий цейтнот.

    Народе! Ти доклав своєї сили,
    Тепер готуй-но спини під нагай.
    Потоки крові, звісно, не спинили
    Та ще й пустили у валютний рай.

    Покрали все. Без Совісті, без Честі…
    Останню обдирають з люду нить.
    Давай іще раз: «Сделаем их вместе!»
    І заридаєм, бо погано жить.
    29.04.20р.



    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (1)


  40. Володимир Бойко - [ 2020.04.30 01:19 ]
    Перелітні
    Ті, хто звершує суд,
    Спочивають в обіймах коханок,
    Ті, що правду несуть,
    Потрапляють в обійми кайданок.
    Перелітні птахи
    Видається, тому й перелітні,
    Бо колишні гріхи
    Виглядають здаля непомітні.


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.57)
    Прокоментувати:


  41. Євген Федчук - [ 2020.04.29 20:40 ]
    Легенда про дзвіночки
    Я вийшов з машини, піднявсь на горбочок.
    Весь схил устелили блакитні дзвіночки.
    Ніколи не бачив їх у такій силі
    І звідки взялися вони тут на схилі?
    З німим запитанням на небо поглянув,
    На хмарки, що простір долали старанно.
    Та небо мовчало. Тут вітер піднявся
    Й здалося, що схил дивним звуком озвався,
    Неначе дзвіночки всі враз задзвеніли.
    Прислухавсь… Не дзвін, а слова зрозумілі
    Тихенькі-тихенькі зі схилу неслися.
    І час зупинився… І час відступився.
    Почув я історію давню, забуту
    Тож хочу, щоб ви могли також почути.
    У давні часи тут містечко стояло,
    Звичайне, маленьке. Укріплене валом
    З густим частоколом дубовим по ньому.
    Як звалось? На жаль, то мені не відомо.
    Жили у містечку тому землероби,
    Що землю орали, ростили худобу,
    Часом полювали в лісах навколишніх.
    Раділи світанкам, оманливій тиші.
    Бо ж іноді чутки й сюди долітали,
    Про війни князів, половецькі навали.
    Але сподівались на захисток Божий
    Та ще на високу міцну огорожу.
    Жило в тім містечку дівча молоденьке.
    Не мало воно ані тата, ні неньку.
    Тут гості з товаром колись проїздили,
    Вони у містечку дитя і лишили.
    Сказали, що десь підібрали у полі,
    Сиділо, дрижало в страху напівголе.
    Як звати,що сталось - напевно, не знало.
    Та й звідки? Ще лише слова промовляло.
    Взяли ту дитину до себе старенькі,
    Аби замінити їй тата і неньку.
    Забрали до хати, вдягли, годували.
    У місті ту дівчину Найдою звали.
    Росла вона, але з часо́м стало видно:
    Та давня біда не минула безслідно.
    І так на дитя те подіяла сильно,
    Що розумом так і лишилась дитина.
    Із часом, звичайно, всі звикли до того,
    Вважали: такі є під захистом Бога.
    Отож не чіпали і не насміхались,
    Лиш з сумом дивились, коли зустрічались.
    Вона ж собі тихо по місту блукала,
    До лісу ходила, чогось там шукала.
    Приносила часом букети, віночки.
    А якось принесла з корінням дзвіночка.
    Ішла через місто, із чогось раділа,
    Мов радістю з кожним ділитись хотіла.
    А потім за валом на са́мому схилі
    Дзвіночок отой узяла й посадила.
    Відтоді до нього щодень заглядала,
    Садила росточки та все поливала.
    Хтось з того сміявся, хтось мовчки дивився,
    Як схил той дзвіночками скоро укрився.
    Питалися в неї: «Навіщо?» - та марно.
    Вона посміхалась у відповідь: «Гарно!»
    Воно й справді гарно. Та краще би брала
    І на огороді корисне саджала.
    А що їй поясниш? Дитя та і годі.
    Ще шкоди наробить на тому городі.
    Були і злі люди, що часом, бувало,
    Ходили тим схилом та квіти топтали.
    Та Найда поплаче, нікого не лає,
    Погладить рослину і та оживає.
    І сяде на схилі, щось слухає, наче.
    «Що слухаєш?»- хтось запита, як побачить.
    «Послухайте, чуєте: дзвонить дзвіночок!»
    Той слухає, навіть, заплющує очі.
    Нічого не чути. «Тобі то здається!»
    «Ні, дзвонить… тихенько!»- дівчи́на сміється…
    А якось вночі дзвін ударив на сполох,
    Всі миттю на стіни і бачать: навколо
    Орда половецька дереться по схилах.
    Ще б трохи й містечко уже б захопили.
    Та люди устигли узятись за зброю,
    Щоб в битву вступити з тією ордою.
    Жорстока була і кривава та січа,
    Бо лізла орда і не двічі, й не тричі.
    Ні вдень, ні вночі не давала спокою.
    Вже ледве тримали в руках вони зброю,
    Але покорятись орді не збирались,
    Жінки з дітьми, навіть, за зброю узя́лись.
    І, врешті, здалася орда, відступила,
    Побачила що не здолає їх силу.
    Пішла більш слабкого для себе шукати.
    А люди взялися загиблих ховати.
    Усіх підібрали, усіх поховали.
    Між ними і Найду смерть також спіткала.
    Ординська стріла із-за стін прилетіла
    І серце дівчи́ни навік зупинила.
    Коли поховали загиблих останніх,
    Зібрались вцілілі усі на майдані.
    І вийшов старійшина, всім уклонився,
    Бо ж бачив, як кожен із ворогом бився.
    А далі промовив: «Хотілося б знати,
    Хто місто від ворога встиг врятувати?
    Хто вдарив на сполох? Хай вийде на люди,
    Ми Богу за нього молитися будем».
    Ніхто не озвавсь, може в битві загинув?
    Тут батюшка вийшов теж на середину
    І мовить: «Нікого в дзвіниці не бу́ло,
    Ми ввечері церкву із дяком замкнули.
    Та й нашого дзвона я голос впізнаю,
    Нехай серед ночі він закалатає.
    То був не наш дзвін. Але дивно, одначе,
    Я дзвона другого у місті не бачив».
    «То хто ж тоді в місті ударив на сполох?»
    І тут сивий дід раптом вийшов на коло:
    « Я знаю, хто місто зумів врятувати.
    Я знаю хто дзвоном устиг всіх підняти.
    То дзвоники, що Найда їх насадила…»
    «Та ж квіти ніколи оті не дзвонили!?»
    « Дзвонили…тихенько… Дитя ж говорило.
    Ми просто не чули, чи вірить не сміли.
    Як квітка одна – то її і не чути.
    А, як усі разом, таке може бути,
    То голос, неначе у дзвона і справді!
    Тож дякувать маємо ми за те Найді!»
    І мовчки усі подалися за місто.
    Орда столочила на схилах все чисто.
    Від дзвоників мало чого залишилось.
    Лиш де-не-де квітка блакитна виднілась.
    Загиблому цвіту вклонилися люди
    Та й клятву дали: доглядати всі будуть,
    Аж поки всі схили не стануть блакитні.
    Вже й міста немає, а дзвоники квітнуть.
    Як пам’ять про давні забуті події.
    І, доки цвітуть, не вмирає надія,
    Що ми не забудем: звідкіль усі родом,
    Бо пам’ять - це те, що нас робить народом.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  42. Олександр Панін - [ 2020.04.29 20:40 ]
    Чобіточки

    Покохав чи Принц,
    чи Цар Ельфійський,
    Попелюшку
    із Чаклунських Трав,
    В неї черевички
    кришталеві,
    Личаки він їй
    подарував.

    Краще подарунка
    не буває -
    Змайстрував їх власноручно
    Принц,
    Попелюшка лагідна
    та скромна,
    Окрім личаків
    не треба ніц!

    Так вони стояли поруч,
    вкриті,
    Вітами могутніми
    дубів,
    Від душі, від серця
    подарунок
    Найдорожчий від усіх
    скарбів!



    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  43. Алла Даниленко - [ 2020.04.29 18:20 ]
    Ю. Домбровський Кампанелла — кату Переклад
    Тортур моїх жорстока мука !
    О, ця пекельна висота !
    Я, мов коханець, відчуваю
    Твої розжарені вуста.
    Страшить мене запал любові
    І вже не вистачає сил.
    Ці поцілунки та закляття
    Коханці дати б не зумів.
    Обійми справжні, хоч пенькові,
    Оскаженілий хруст кісток.
    І не уникнути, я знаю,
    Любові лютої урок.
    Вузлом зав`язане вже тіло,
    Присохла до кісток душа.
    О, скільки вирости ще зможе,
    Для росту цього де межа?
    Але крилом взмахни в польоті —
    І ми до Господа йдемо —
    Мрець з поглядом навік зеленим
    Й душа, старіша за нього.
    Ці двоє вже ідуть додому,
    Вже недалеко від своїх.
    і славлять дружно серафіми
    Умовними піснями їх.
    А тут кипить важка робота,
    Остання боротьба триває,
    І кат мій, вже оскаженілий,
    нарешті піт свій витирає.
    Він встав, вимогливий маестро,
    Його збентежила ця втрата:
    Немає вже його оркестру
    З міцних вірьовочних верстатів.
    Візьми і до вогню підвісь,
    Ламай же ребра, пали спину,
    Нову мотузку не знайдеш —
    Тоді, мій кат, бери дубину.
    Спокійним будь, не бійся тиші.
    Ти ж знаєш правду - ось я весь,
    Не обману і не залишу.



    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  44. Ніна Виноградська - [ 2020.04.29 16:49 ]
    Не приходь

    Не приходь, вітром скінчені лови,
    Не спіши, я далеко уже.
    Від останньої пісні-розмови
    Час і простір вже нас береже.

    Не приходь через відстані літа,
    Через повені хмурий потік.
    Я від болю дощами омита
    Забуваю років наших лік.

    Ти не зміг берегти найдорожче,
    На забави розсипав права.
    Нам уже не поможе і проща
    Великодня, Різдвяна. Слова

    Відлетіли далеко у вічність,
    Голос твій розчинився в імлі.
    Не приходь, найрідніший зустрічний,
    Я для тебе чужа на землі.


    Рейтинги: Народний -- (5.48) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (1)


  45. Олександр Панін - [ 2020.04.29 14:53 ]
    Не плач за втраченим Коханням

    Тим, хто страждав і страждає


    Якщо ти помилявся,
    падав,
    Підіймався і страждав,
    Ти був гідний Кохання…

    Невідомий

    ***

    Не плач і не сумуй
    за втраченим
    Коханям,
    Воно не втрачене,
    Загублене в роках…

    Нестямно хочеш ти
    Побачити Кохану?
    Тоді і страх і сумніви
    Відкинь!

    Янтарне листя
    Відбивається
    У смарагдовій траві,
    Ліс
    Огортається
    У Чарівність …

    Сприйми у Душу
    Блиск нічний,
    Тоді побачиш
    Образ ти Дівочий,
    Твоя Кохана це,
    Яку не забував…

    Янтар відсвічує смарагдом,
    Смарагд усотує янтар…

    Вона також
    І мріє, і сумує,
    І у ві сні
    Тобою
    Марить
    Лиш!

    В Смарагдовому Чарі,
    В Золотому,
    Вона вимірює
    Стежок
    Химерний Лабіринт,
    І посміхається
    Устами і Очима:

    Здається Їй,
    Немов гуляє
    Обіруч,
    Вона з Тобою...


    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.46)
    Прокоментувати:


  46. Микола Соболь - [ 2020.04.29 14:27 ]
    Казковий ранок
    На березі річки ніч догора.
    Роздмухує вітер неба пожар.
    Скільки у тиші ранковій добра.
    Сонця промінчик пробився між хмар.
    Гомін пташиний, хлюпоче вода,
    Листя берізки сповідує сон:
    «Там, де коса прибережна руда
    Ховається зранку лютий дракон.
    Бачили змія малі цвіркунці
    Мрія у нього злетіти у вись.
    Зоряний пил у маленькій руці,
    Не віриш мені? Йди но сам подивись…» –
    Звісно повірю. На сірому тлі
    Мальвами небо себе прикраша…
    Сталося диво сьогоднішнє і
    Казки ранкової хоче душа.
    25.04.20р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  47. Ніна Виноградська - [ 2020.04.29 13:49 ]
    Повір!


    Коханням нашим – сонцем об траву,
    Ударив ти, як м’ячиком дитячим.
    Не вір мені – без тебе не живу,
    Щодня дощів сльозами гірко плачу.

    Не вір мені – це не ота сльота,
    Що мрякою наповнюється в осінь.
    Не хочу я, щоб долі самота
    Осіла сивиною у волоссі.

    Коханий мій, не вір мені, не вір,
    Що виглядаю зовні як щаслива.
    В мені живе чужий, незнаний звір,
    Де дві сльози печалі – це вже злива.

    Повір мені, єдиний мій, навік
    Моя душа окрилена тобою.
    Щоб погляд твій не з-під чужих повік
    Був переможним у оцім двобої.

    Я подумки цілую всі сліди,
    Що залишила в серці наша доля.
    Ламає вітер гіллячко біди,
    Повір мені, не дай ожить сваволі.


    Рейтинги: Народний -- (5.48) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (1)


  48. Марія Дем'янюк - [ 2020.04.29 13:50 ]
    Про метелика
    Сів метелик на кульбабку,
    у пилку сховались лапки:
    "Гарно пахнуть мої ніжки,
    я посиджу тут ще трішки,
    може й крильцем притулюся
    і умить позолочуся.
    Мов прикраса, що кульбабка
    одягла собі на шляпку,
    наче сонячна пелюстка,
    убрана у жовту хустку
    буду радістю пашіти,
    квіти й трави золотити".


    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.4)
    Прокоментувати:


  49. Ігор Герасименко - [ 2020.04.29 13:21 ]
    Ми неодмінно подобріємо
    Жорстокий світ. Весна сумна.
    Пресвітло плачуть абрикоси,
    зітхають, просять, а чума
    з Уханю косить, косить, косить…

    Коронавірус! Настрій зліг,
    як на стежки в журбі сережки.
    Поете, їх з-під ніг брудних
    обов’язково підбереш ти.

    Чиє шаленство пелюсток
    розрадить карантинну школу?
    Пообіцяв серцям бузок:
    «Розквітну, ждіть, обов’язково!»

    І сяєво казкове з віт
    розколе хмару пандемії, –
    страшна розвіється. А світ
    обов’язково подобріє.

    04.2020


    Рейтинги: Народний -- (5.47) | "Майстерень" -- (5.39)
    Коментарі: (2)


  50. Іван Потьомкін - [ 2020.04.29 09:35 ]
    ***

    «На кремені вирослий колос...»
    Це ти, Ізраїлю, де стільки зайд перебувало,
    Котрі не сіяли й не жали, ліси на шпали порубали,
    Господній гріб від бозна кого визволяли
    І Храм Його дощенту зруйнували...
    Чи ж дивина, що болотами й колючками,
    А не молочними й медовими річками
    Став ти, Ізраїлю, страшний до невпізнання,
    Доки сини твої не повернулися з вигнання.
    «Розкажу тобі, дівча, і тобі, хлопчино,
    Відки бралася земля нашої Вітчизни.
    Дунам тут і дунам там, камінь на камінні...
    Так складалася земля з півночі на південь».
    Плуг чи серп в руках юдея, на спині – рушниця,-
    Так творилася Держава – Божий суд вершився.
    І поту, й мозолів, і крові стільки було віддано,
    Щоб сталось те, що Богом заповідано:
    Де малярійні болота були, там виросли гаї...
    Де колючки – заколосилася пшениця...
    Пустелю оживили штучні ручаї...
    І ось за визволену землю цю,
    Іще століття тому Ротшільдом оплачену,
    Ізраїль ще й досьогодні винен всім,
    Борги міфічні мусить сплачувать.


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.72)
    Прокоментувати:



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   1544