(східна байка)

Торованим шляхом, назустріч селянину
Ішов Шайтан з вуздечкою в руці.
«Що то несеш?». «Вуздечку для людини,
Яку надіну в неї на лиці!»
«Дай подивитись, бо мені цікаво», –
І селянин до біса руку простягнув.
«Ходім зі мною, раз така вже справа,
Роздивишся усе як на духу!»
Пішов за бісом селянин. За півгодини
Він знов своє прохання повторив.
«Пішли, пішли! Тебе я не покину,
Побачиш все, як я і говорив!»
Пройшли іще з годину, селянин
Не витримав, і заходивсь кричати:
«Дай-но вуздечку! Що ти за один?!
Я скільки можу цього вже чекати?»
Шайтан лиш небагато стишив хід,
Вуздечку з руки в руку переклав,
Зирнув на їхній з селянином слід,
Повернув голову, прижмурився й сказав:
«Що ти заладив все: вуздечка, та вуздечка!
Вона для тих, хто сам не хоче йти.
А ти ідеш за мною, як овечка!
Як я на тебе можу упряж надягти?»

***

Життя людини в дисбалансі протікає,
постійно нам чогось не вистачає:
спочатку нам бракує розуму й любові,
а потім – вже фізичного здоров‘я...

07.02.2017

Безсоромно на дні лежу
І вкриваюся морем втіх.
Не кричала: «Тону», не била на сполох…
Не топив несподіваний ворог,
Я сама перейшла межу
І солодкий спокутую гріх.

Неприкриту свою красу
Завертаю у мушлю.
Я сирена, я діва морська, я русалка...
Хто ти: принц чи простий рибалка
Я на хвилі тебе несу
І за мить потопити мушу...

Слухай пісню мою і п'яній,
Не дивись на вуста холодні.
Я пішла в небуття з нелюбові -не воскресну.
Відчувай: жар і кригу оцю безтілесну
І від пристрасті шаленій
У безвихідному полоні.

Ти не дихай - лиш видихай
Обривай свою нитку життя
Відчувай, як вгрузаєш у дно, як холоне кров,
На вустах запеклося слово і знов
Ти не скажеш мені: «Кохаю»:
Ні за віщо пішов в небуття...

Я плескаю, не знаю ще життя,
Міркую, і нічого не питавши.
Не вмію жити я ще "до путя".
Не праведна і не хулю я рани.

Я, так як всі, тримаю полотно
І правди маю при собі нагідки.
Упевнена, що піде з носа кров,
Коли ногами догори підіймуть..

10.07.17.

А мені б просто в океан,
На самісіньке його дно...
Та усе це така брехня –
Я сахаюся глибиной!

І тому свіжих почуттів...
Однак я не новий ковток!
Облетіли сережки верби...
І слова заблукали давно

А чи пахощів тих легких,
Щоби дихать мені невлад ,
До нестями - нових рядків,
Отаких, заразом щоб "Ах!"

10.07.17.

Прочанину смакує кров Христа.
Нагода буде - питиме гарячу.
На всю планету нібито кіста
Поширилася звичка упиряча.

Гриземо плоть Спасителя усмак,
Справляємо щоріч по ньому тризну.
Білуємо божественний кістяк
У приступах свого канібалізму.

Ми боїмося ближніх недарма,
Вилазять боком людожерські риси.
Любові милосердної нема,
А є оскал і пазуриська рисі.

На хліб старенька просить п'ятака,
В житті у неї нині чорна смуга.
А злодія упевнена рука
Краде у неї гроші з капелюха.

Веде у бій малечу командир,
Немає для дітей уже поблажки.
На груди потім покладе менгір,
Аби й на тому світі було важко.

Не можемо утишити жаги
Протруєної до кісток натури.
Привчають нас попи, а не боги
Ізмалку до кривавої мікстури.

Ми - кровососи. Дракулю рідня.
Релігія ж слугує за приманку.
Втягнулися. Ковтаємо щодня
З душі людської запашну кров'янку.

Хрестили нас вогнями та мечем.
Невже тому і випало до скону
Впиватися солодким кумачем,
Висотувати душі безборонно?

Маля годує матір молоком,
Йому співає тихо колискову...
Піду не в церкву. А піду в альков.
Моє причастя - то кохання слово.

10.07.2017р.

Она глядела пусто в воду
На солнца лучики, и с тем,
Всё прятала свою породу
Порою летнею совсем..

Она так искренне смеялась
Без чужих глаз, и, так легко
Ей верилось такую малость,
Что кто-то принесёт тепло.

Тепло душе её украдкой
И чувства тут же будут жить,
Она судьбою будет гладкой.
Будет всегда его любить...


10.07.17.

Як зрадником людина вирішила стать,
вона втрачає з честю ще й обличчя.
Так дехто умирає лише в тридцять п'ять,
хоч існувать ще може й півсторіччя…

19.08.2016

Посинело небо
Среди шпал домов
Я живу на третьем
Горизонтом - вот

Белой-белой пеной
Сбились города
То ли постепенно
Захватив азарт
На одно мгновенье - 
Чтоб пересказать.

10.07.17.

Куди мені йти, коли йти немає куди?
Моє друге "Я" залишається тут безіменним.
Невже це не Ти, мій Боже, невже не Ти
Так ствердно у зливах і снах промовляв до мене?

Куди мені йти, коли відстані зрадив крок,
Коли всі шляхи залежані і заяложені?
Останній ривок, чи у прірву, чи до зірок -
Довкола не люди, лиш тіні будуть стривожені.

Стриножена віра, бажання на розсипах вій, -
Мені їх здувати своїм простосердним звичаєм,
Складати в букет материнку, або ж звіробій,
Сушити, а взимку впиватися чаєм й відчаєм.

Просіє вагомість крізь сито моє ім'я, -
У метриці й паспорті вперше втрачає потребу.
Тепер лиш дивуюсь, мій Боже: невже то не я
Так вірно й покірно роками молилась небу?

07.16

Спали мене! Рве душу скрипки плач.
Струною-іскрою, бенгальськими вогнями.
Коли бажання гаснуть поміж нами, -
Спали мене вогнем безгрішних вдач.

Спали до тла! Повільно, наче ґніт
Згорати буду в воскових долонях.
Спали мене, як думку в сивих скронях, -
Думки горять, вони не моноліт.

Спали мости - назад не поверну.
В цім полум'ї хворію, чи дурію -
Згорає кисень, й я від того млію.
Спали всю поверхневість й глибину.

Спали, любове! Вбрана в сизий дим
Ковтаю жадібно вуглець і насолоду.
Зотлію тут. Не кидай серце в воду, -
То порятунок, а чи жарт над ним?

Спали вогнем з небесного ковша,
Твоїх зіниць суцвіттям візерунків.
На згарищі пекельних поцілунків
Воскресне феніксом очищена душа.

03.09.16

І. С А Р А

Призви мене, призви і не пускай…
Мій муже смертний,будь мені опорою.
Я ради тебе свій покину рай
І теж загину смертю, навіть скорою…
Утішся тим, що в тебе на руках
Дано мені злучитись із водицею.
Не розпачай… Відкинь панічний страх…
Я в темінь одізвусь тобі жар-птицею.
…І скільки б там води не прибуло,
Не проклинай в пекельнім стоголосію
І не благай, щоб чару пронесло,–
Дочасно нам не випити амброзію…
Не досконала вічність у богинь,
Коли вівтар жертовності відпущено…
Призви мене, призви і не покинь –
Ми у воді очистимося душами,
Поборемо падучих тіл напасницю,
Приймемо смерть, як свій останній злет,
Дарма, що ані в кольорі, ні в пластиці
Цю мить не закарбують води лет…

…Як рухне туч склепіння непрозоре,
Як здибиться над нами неба край,
Як зімкнеться над нами грізне море –
Призви мене… призви – і не пускай.

ІІ. Е М М А Н У Ї Л

Мені у руки, Саро, прихились…
Надлюдську волю являть мої руки!
У валі смертоносної розлуки
Ти о плече мужиче обіпрись…
Благаю небо я не о спасінні –
Німа до сліз потопу течія…
Узри мене у світлім воскресінні –
Ти ще пливтимеш… першим піду я…
Волію Божий суд зустріти сто́я,
Вслухаючи твоє «еммануї…»:
Могучий Ягве, Сара – донька Ноя,
Карай мене, але врятуй її !
Вона невинна… Я – першопричина
Її прощальних, передсмертних мук…
Коханих членів паросте живильна,
Мені в єднанні прихились до рук!

...Як божий смерч найвищу хвилю здійме
І стан мій скам'яніє у мольбі,
Я призову тебе в свої обійми –
Останній світ в очах моїх – тобі!

(Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Коли на луках го́йних Мармореї*
моя душа спочине від турбот,
я спогадаю, хто був мій народ
у нетрях зореносної ідеї.
Одвічний плужник… ратич та орач…
Одвічний Скіф в землі обітованій,
трагічний Бус при долі невблаганній,
шукач братів… і золотошукач…
О, злото уз! – ти братняя любове,
солодкий плід, що визрів на розбрат…
У всі епохи йшов на брата брат
і прагнув, як упир, нової крови…
Коли й за що? – питали з неборак
за Крим, за сіль, за шапку Мономаха…
Що ж до ціни – то вища, мабуть, плаха
чи, пак, ребро підвішане на гак…
О, мій народ як той пустельний Дух
поміж дібров, ланів та сіножатей –
комонне тіло Золотої Раті…
А на могилах – тополиний пух.
Чи то Сварог**, чи Див*** так повелів
по смерті в Ирій душам відлітати.
Усе там є для русів – спис і лати,
питво суроже, ласки доброгнів,
і присмак степу, і розлогі трави,
і заповітний спів Матиреслави.****
Там Марморея здійснює дозір
в оточенні сліпучо-білих зір…
Там Ра-ріка***** – межа країни Сонця,
там щука-риба плюха в ополонці
і сам Сварог гарцює, мов огир…

Та Цур вогнем пахне у людський вир…******

… В якій землі і на якій планеті
Розпалена в надривно-синім леті
Зійде зоря на ймення Богу-Мир?..


(Зі збірки «Самоцвіти сокровення». – Львів:Логос,1997)

Цієї ночі ти мені приснився
в старенькій курточці і з течкою в руці;
вже з тиждень мабуть не голився,
у шапці в'язаній, щетина на лиці.

Чого б це, друже? Думаєш про мене?
У гості так неждано завітав…
Хто знає, може просто кляті гени,
бо я про тебе навіть не гадав.

Такий же худорлявий і веселий,
ще й клопоти у тебе, як завжди.
Зустрілись у якійсь тісній оселі,
якісь дороги, люті холоди…

Можливо, як говорять, сон той „в руку“,
ймовірно він важливе значить щось.
Життя – то непроста звичайно ж штука,
нам снів побачить в нім немало довелось.

Нехай біжить собі, бо так давно ведеться,
не відслідкуєш всіх життєвих схем.
Не кожну ніч дивитись сни вдається,
та в них ми творим, думаєм, живем…

20.11.2016

Барвисто і легітно бавиться липень,
у полі пасеться, неначе лоша,
де небо ранкову перину зі спини
зібгало, блакитну накинувши шаль.
Пахучого сонця на гілочці хмарній
торкнутися день обережно зумів:
проміння в ріку осипається гарно,
вливаючи світло в лампади садів,
у душу мою. Тільки тіні ще хмурі.
У росяній купелі – відлиски снів.
Проносяться тра́ви в зеленім алюрі,
пірнаючи в синь горизонту. На дні
світання смарагдову тишу розлито.
Вишнево безвітрю німих верховіть.
Стою на привіллі, вдихаючи літо.
Круг мене ясни́й обертається світ.

2017

Ні в казці, ні пустці, ні в пастці...
Відніметься десь, десь - воздасться.
Ні диво, ні видиво мильне.
Земне моє щастя стабільне.

10.07.2017

Біля хати - деревце маленьке,
Це його іще садила ненька,
Бо любила горобину чорну.
-Помічна, - казала, - від хвороби.

Вже багато літ немає мами,
Горобина ж тими ягідками
Пригощає всіх, хто тут буває,
А мені матусю нагадає.

2017 р.

Молодий хлопчина кучерявий
В парку тихім на бандурі грав,
Пальці вправно так перебирали
Її струни.Легко вальс звучав,

То народна пісня легкокрила,
Наче птах зринала в небо враз,
То сумна мелодія бриніла,
Що аж плакала-ридала і душа.

І переглядались перехожі -
Бандурист, ще й юний - дивина,
Інструмент цей зазвичай дівочий,
Рук жіночих слухає струна.

Хтось згадав легенду ту колишню,
Що її іще з дитинства знав,
Про старого діда-бандуриста,
Що чудово так наосліп грав.

А юнак той не звертав уваги
На людей, які зібрались тут,
Руки його грали-вигравали
І ставав сильнішим серця стук.

-Він сліпий, - майнула думка раптом
В однієї з молодих дівчат.
І бурхливі оплески лунали
Тій бандурі й серцю хлопця в такт.

2017 р.

Як кардинально жінку змінює каблук,
лиш одягне і чарівна феміна,
а зніме ввечері й затихне його стук –
у світі найщасливіша людина!

31.03.2016

Пишу тобі
за інерцією,
видаляючи всі
повідомлення,
цей текст
позбавлений
сенсу,
як ночі
проведені
порізно,
ні криків,
ні сорому,
одяг на ґудзиках,
без масок
лишається
тільки посмішка,
всі сни-
відверті:
еротика
й порево,
в реалії -
nothing,
одна діє
формула:
no kisses,
no sex,
big hugs,
just friends...

09-10.07.2017

впіймати погляд піддійти
запасти в очи - пас і скоро…
ще не палає тільки дим
чи то на щастя чи на горе
на щуп на дотик морем слів
почнеш обох переплітати
а вірний свій родинний німф
попросиш в снах оберігати
букети квіт вино і кеш
усе до крихти Їй у ноги
не зупинитися авжеш
і не проснутися від того…
09-07-2017.

***
Вітер гойдає колиску життя,
Ніч зазіхає на сну таємницю.
Зірка черкає і небо іскриться,
Сниться не те, що чекав чи хотів.

Може знеможені літа ножі
Ночі кавун пошматують на смужки.
Суть, як підсудні, виходить за дужки,
Те, що на споді, тепер на коні.

Чи на кону? А, відтак, на іконі.
Лики святих, позолочені німби…
Все нереальне – наближене ніби.
Можеш торкнутись – думки простягни.

Відстань. Відсутність. Видіння. Війна.
Крапелька космосу. Колос ілюзій.
А вороги – то розгублені друзі.
Карма блукання і код незнання.

Розкодування того, що спливло
Із підсвідомості у підсвідомість.
Цифри на вході до титли відомі,
А комбінації – тільки мені.

Тільки, здається, що я – то не я.
Страхи і сумнів сплелися із ніччю.
Розум витрати і втрати полічить.
Вершників море – усі без голів.

Я з головою. У правій руці
Щось невагоме і схоже на ручку.
Щось напишу. Потім повню відкручу
З купола марень. А потім засну.

09.07.17

Згаснуть усі, помру колись і я.
Потому кинься, поминай печалі…
Бо Соболя то начебто нема...
А Погорєлова? Ні, ні, не друкували!
Ото живи, радій, твори-плоди...
Пиши про почуття, природи далі...
Ніхто ніколи не згадає - ти:
Той, що не був, чи, що не видавали.
09.07.17р.

… взяло і пожовкло
злочин це чи ні?..
ніченька намокла
упряж на коні
гавань - місце зброду
кажуть бенефіс
Правда хлебче воду
і сопе під ніс…
09-07-2017.

На високому троні звільнилося місце:
Королева втомилася і пішла.
У новинах про це повідомили стисло —
Неабияка новина.

Всі живуть по кутках і ходять під богом.
Не хвилює корона людей простих.
Кого кличуть на трон - ті впираються рогом.
І до мене приходили - я не з тих.

Святе місце пустим не буває. Так кажуть люде.
А якщо не святе, хто його займе?
То невже королеви у нас не буде?
І порожнім залишиться все пусте?

Є нюанс: королеві неможна брехати.
І служити народові треба. Так.
Тільки скаже неправду — піде за грати,
І сидітиме вже відтак.

Королева пішла. Це за рік вже п'ята.
Уривається швидко у них терпець.
Бо не можна народу у вічі брехати,
Набиваючи свій гаманець.

Містерія душі...
Політ нормальний.
В калюжах тихо потопає спека.
Ти поруч, у контакті візуальнім,
Водночас десь в думках своїх далеко.
Дивись на мене! Не стерплю такого ката:
Байдужістю катуй де-інде інших,
А ось тобі, до речі, шах і мат:
Мої зухвалі і незграбні вірші.
На них тихенько буду злість зганяти,
Устрілю словом, ніби з кулемета,
Повір, страшніша навіть страти,
Корява помста дівчини-поета.
Вхоплю нарешті твій зелений погляд
І буду грати ним, як на роялі.
Рояль в кущах ... а я з тобою поряд.
Так близько на скрипучому дивані.
Дражнити буду, ніби та блудниця...
Як та досвідчена й спрацьована мадам,
І лиш за те, що ти так довго не дивився,
На мене, любу й милу... звісно дам!

Знову кредити, пане ординцю?
Вічне питання: мати чи бути?
Кришимо бій, наче хліб, наодинці
Кольору ночі, смаку цикути.

Вічна лав-сторі з кров'ю і матом,
Ґвалтом і катом, і сміхом – «а хулі!»
Чи з кулемета, чи з автомата
Трепетні птахи - трасуючі кулі.

Доля лягає хлібом на чарку
З пам’яті тої сили напиться,
Я – не касир, й не підніме до Сварги
Душі-рублі з поля бою Жар-птиця.

З праведних душ розгоряються зорі,
Та не для учти і не для шани
Ревно чигають на кредитора
Чорні колектори із калашами.

Всіх до ноги, до копійки, без злості,
Плата й відплата і наче молитва
Траси вогню перекреслюють простір:
Ми погасили тіло кредиту.

О да святиться кожна мить життя
на цім химернім, незбагненнім світі –
і попри птаства крики сумовиті,
і попри звіра дикого виття…
Ми тут свої… в цім вою божевілля
Ми обіруч розкинулись гілля́м –
Блажен, хто вірить… Да святиться гі́лля
і кожна цвіть його, і кожен злам,
і кожен пагін, тремом оповитий,
і плід, і сік, обвислий, наче дзвін…
Нехай гуде… гряде несамовитий
думок нетлінних вихор-перегін –
так, я була тут… хто мене здолає,
мою жагу, і пристрасть, і любов?.. –
я чую силу. Чую, як волає
Душа вселенна голосом дібров:
дитя моє, мій пагоне, мій цвіте,
радій всьому – без тями, без пуття –
не оддзвенять уста, ущерть налиті,–
безсмертна віть… священна мить життя.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Куди подітись нам від суєти,
від галасу, чи лементу, чи крику…
Взиває світ стозвуко, многолико –
рихтує темінь ями під хрести.

Я поминальну засвічу свічу
і на дорогу вийду босоного –
могил премного і хрестів премного –
я теж крильми, мов птаха, тріпочу.

В дорозі ми знайдем колишніх нас –
в березових гаях… борах кленових –
зрікаємось себе старих, а нових
вже не приймає невблаганний час.

Час невблаганно грає в балаган
із масками гротеску і печалі –
міняємо контрасти в пасторалі,
аж поки нас не погребе курган.

Я жрицею згорю на тім вогні,
але пече мене правічна рана –
молюся сонцю у своїм вікні,
а між людей іде, що я… «погана»!

З духовного надпивши джерела,
не оквернімо чистої криниці…
Ми – подорожні – видатні і ниці,
куди кого фортуна привела.

Нам Ангел Божий да́ри приноша́,
а темінь камінь двигне на дорогу.
Чи витримає тіло цю облогу,
Бо так волає питоньки Душа.

Вертаймося, поблудлі… Грішні, каймось,
коли спаде із нас дорожній пил.
О суєтні! Благаю, не зрікаймось!
Не відрікаймось від своїх могил.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Ідуть хохли. В кишенях дулі,
Мармизи хитрі, потайні.
Байдужі їм кремлівські кулі,
Хати сусідів ув огні.

Дзявкочуть суржиком щелепи,
На пиках усмішки масні.
Розмножуються як амеби,
Живуть комфортно і в багні.

Хохлам держава до лампади -
Аби напхатий був борлак.
Усе святе байдужа "вата"
Продасть баризі за мідяк.

Пощо поезії охвітні
Коли у роті матюки?
Попса, шансон, думки огидні
Повиїдали геть мізки.

Ціпкуще у хохлів коріння.
Рясніє паростями пень.
Із покоління в покоління
Передається хворий ген.

Хохла дрімає сита тушка,
Цицьки дружини у руці,
Із рота визира галушка...
А на війну ідуть бійці.

09.07.2017 р.

(східна байка)

Одного разу до живого Будди
Прийшов юнак, він плакав і тремтів:
«Життя мені в подальшому не буде,
Як не відмолю гріх своїх батьків!
Помер мій батько, швидко і раптово,
Не встиг жерця я запросить у двір!
А от тепер вони так просять дорого,
Немає таких гро́шей в нас, повір!
А як же відмолити всі гріхи його?
Хто виконає правильний обряд?
Невже після всіх лих життя свого,
Не буде батько на тім світі рад?
Невже він не підніметься до раю?
Невже в небесне царство не ввійде?
Невже впаде у пекло? Я благаю,
Допоможи, я силую тебе!»
Послухав Будда плач той, та і каже :
«Неси мені два горщика із глини,
В один наллєш олії, і зав’яжеш,
Та так, щоб не боятись перекинуть.
У другий камінців насиплеш жменями,
І теж зав’яжеш, щоб не випадали,
Візьмеш все те, та і прийдеш до мене,
Підем до озера обряд рядити далі»
Юнак зраділий все зробив як треба,
І вже через годину прийшов знову.
До озера пішли, і біля берега
Втопили оба горщика під воду.
«Тепер розбий їх довгою жердиною!» –
І Будда дав жердину юнаку.
Юнак розбив, і вже через хвилину
Від Будди почув мову ось таку:
«Тепер піди до будь-яких жерців,
І скажеш, що за гроші я волію,
Тим співом, що відспівують мерців,
Хай відспівають мені камені й олію.
Нехай олія спуститься на дно,
А камені нехай спливуть угору,
Для їхніх сил це буде все одно,
Що відпустить гріхи смертельно хворим»
«Але ж каміння тяжче, ніж вода!
Це у природи є такі закони,
Не плаває каміння, а шкода́,
Так само, як олія не потоне!»
«От бачиш, ти лиш трохи зрозумів
Закон, який ніколи не старіє,
А далі осягнути не зумів,
Що той закон на все на світі діє!
Якщо твій батько все своє життя
Робив діла важкі, немов каміння, –
На дно впаде, яке тут каяття?
І хто його ізвідтіля підніме?
А як діла його легки́ми всі були,
То злине вгору, навіть не молись,
Він не побачить мулу та золи,
І хто, скажи, потягне його вниз?»

***

(східна байка)

Між двох поселень, над ущелиною, в го́рах
Зробили люди міст, звичайно, підвісний:
Чотири тро́си натягнули на опорах,
На нижніх двох – дощечки із сосни.
Два верхні – то для того, щоб триматись,
На висоті великій і страшній,
З худобою щоб зручно розминатись
На неширокому й хиткому полотні.
Щоправда, всі місцеві так вже звикли
До переходів по мосту туди й сюди,
Що для них поручні із тросів ніби зникли –
Могли пройти, геть не тримаючись за них.
Та й діти бігали звичайно без дорослих,
Лиш дощечок торкаючись, без рук:
Внизу в ущелині, чагарником зарослій,
Було лиш чутно їхніх п’яток звук.
Та ось одного разу, рано вранці,
Два верхні троси зникли із моста!
Зібрались люди – і немов ті бранці –
Ніхто навіть на міст не може стать!
Поки були ті поручні під руки,
Допоки й нехтували ними, як могли,
Тепер без тросів став міст недоступним,
Ну як же це ми їх не вберегли?!

Отак в людей все відбувається з батьками:
Поки живуть батьки – здається нам,
Що ми й без них своїми пройдемо стежками,
Як тільки втратимо – дорожимо життям...

***

Не той товариш, хто з тобою в свято,
хто першим з перемогою вітає,
а той, хто дружбу почитає свято
і у біді тебе не покидає.

28.05.2016

Тягло поета знову на сонети,
прості катрени вже не спокушали.
Хоча писав такі-собі куплети,
та гордо називав він їх віршами!

Тулив він нові рими всім на подив,
завзято вкотре жонглював рядками.
Уперто ямб з хореєм в купу зводив,
знаходив форми, сховані віками…

Хоча часу уже й пройшло багато,
та слід великого Франка згадати:
„П‘ятистоповий ямб, мов з міді литий,

два з чотирьох, два з трьох рядків куплети,
пов‘язані в дзвінкі римові сплети –
лиш те ім‘ям сонета слід хрестити“!

09.03.2017

Іще одна зоря упала з неба,
Осиротіли хата і поріг…
У гості більше не зайду до тебе.
(Завжди хотів, але таки не зміг).

Сьогодні не спитаюся нікого
По кому дзвони на каплиці б'ють.
Бо сам Господь покликав у дорогу
На жаль скінчився на землі твій путь.

А серце роз'їдає дика туга…
Не повернешся, пройдена межа.
Не стало сина, батька, просто друга,
Пішла до Бога ще одна душа.
09.07.17р.

Ідуть мандрівничі своїми дорогами, трибом,
Хтось клявся любити, затим – від любові згорав.
А ти намалюй журавлів, що закохані в небо,
Веселчасті цяточки квітів між росяних трав.
І буде нам тепло в обіймах кохання і літа,
Засвітиться обрій від сяйва далеких орбіт.
Хоч тисячі років минуло від створення світу –
Ти досі ще мрієш про свій необходжений світ.
Цей всесвіт, тобою намріяний - обітований,
Дорога, мов крижма освячена, ми молоді…
Між хмар, що розхристані вітром – небесні органи,
Лілейне пелюстя пливе по криштальній воді…
Мій мрійнику ніжний, твоє одкровення, як мантра,
Таким лиш як ти відкриваються двері небес.
Ти кажеш, без мене немає ні нині, ні завтра?...
Клянешся, що вже помирав, лиш зі мною воскрес...

Я був – немов суцільна рана –
Так розпач душу розпоров.
Та в ній навік, моя кохана,
Залишилась лише любов.

За хмари зсунувся подалі
Розпуки час в осінній схов.
Минули дні тяжкі печалі –
Залишилась лише любов.

Нехай це сталось не одразу,
Та біль у серці охолов.
Забулись лайки і образи,
Залишилась лише любов.

Хай лицар я не без догани,
Знов квіти в твій несу альков –
Усе забулося погане –
Залишилась лише любов.

Хоч гордий, на коліна стану,
Життя нове будуймо знов.
У нім навіки, до остану
Залишилась лише любов.

4.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Хварэю я
табой.
Ад мар як
ты сышоу,
Нарушыу супакой,
Шмат непатрэбных
слоу.

Нам разам
не гуляць,
Не гадаваць
дзетей,
Сяброу
не
запрашаць:
вяселля,
юбiлей,

Да сустрэч не
лiчыць
Тых беспрытомных
дзён.
I больш нам
не марыць
Аб радасцi сваёй.

Мiнуушчыны няма,
і, можа, хто смялей
выпiць жадау віна
той,
быушы што
наглей.


А я застанусь, тут, на
вогнішчы
з
лістоу

Пораненая зноу,
i без
тваiх
вуснау..

08.07.17.

Залиш мене в цій тиші помирати.
Чи я щаслива бути не твоєю?
Чи я не мрію тут про близькість страти?
Від ревнощів і сорому згорати -
То гірше, якби вкинули за грати,
Або втопили в пахощах єлею.

Я не щаслива бути не твоєю!

08.16

Як котилося сонце з неба -
Всі святі затулили очі.
А воно, чи сліпе, під себе,
Мов пергамент, згортало ночі.

Тільки борозни, як гадюки,
Позад нього чорніли скрушно,
Пролягали шляхи розпуки,
Затихали вітри послушно.

Хтось сказав: то Земля спіткнулась
Об космічну пісну пилюку.
Не забулась, ох, не забулась
Людських діток прадавня мука.

Не зболіло, й не догоріло -
Цього трунку повік не впитись.
Дай нам, Боже, наш добрий Боже,
Не змиритись з гріхом, не змиритись.

24.07.16

На тротуарі порозкидано книжки.
Вітер гортає їхні сторінки...
Поглинуті екранами й ерзацами,
Не плескаємо в долоні на схід сонця,
Не проводжаємо його роздумним щемом,
...Епоха наша робить ще і ще,
Аби назватись «пост-цивілізація».

Кричать уранці "здравія желаю",
"на мєстє...", повертаються навспак...
Місцеві пси їх зустрічають лаєм.
О, скільки тут шестірок, посіпак!

Для них екзотика - державна, рідна...
Стирають піт долонею з чола,
Плюють під ноги і живуть безплідно,
Прикажуть - то і Неньку догола...

"Какая разніца?" - здригнешся, душе.
Роздолля брехням... німо у степу.
Я миролюбна, та до скону мушу
Тут воювати, вчити мудь тупу.

Відьом палили в Сумах, Конотопі...
Тризуби нині - модний татуаж.
Та опануйте ж мову до потопу,
Хохли-служаки, ввергнуті у раж!

На мультиках дозріли ці панята,
Котигорошки, Барбі... голубі...
Якою гомонить нічний Хрещатик?
Чи парость мови квітне у тобі?

Слова - мов глеки між млинів - забуті...
Півусмішка - селючко, відійди...
Лиш ті спроможні досягти могуття,
Кому авторитет - свої діди,

А не чужі, що закоптили пажить,
Розбестили замріяне дівча...
Чи знаєш українську - тут не важить.
Онук-артист - у ролі прохача.

А мова дозріває... бачу соки...
Зрізаю грона, віршем причащусь.
Мій келих - чистий, дорогий, високий -
Змія болотна хвалить - кусь та кусь...



2017

Ти розкинеш руки наді мною.
Я у лиск півоній облачу́ся –
ласкою зімліло неземною
у блакитнім мреві розтечуся.
Зблиснуть самоцвітами під сонцем
стебла рук гнучкого оксамиту,
нас покличуть божі охоронці
на поляну, млою оповиту.
Упадуть у трави креноліни
з шурхотом недбало край дороги...
Я до тебе ланою прилину,
хвилею підкочуся під ноги.
Ельфи нам заплутають волосся
сміхом золотавого осоння.
Дякую тобі, що відбулося
наше оксамитове безсоння.
Затріпоче лунною жагою
на світанні жайвір з високості.
Я до тебе ве́рнуся нагою,
станом з оксамитової млості…

... Ти розкинеш руки наді мною.
Я у лиск півоній облачуся –
ласкою зімліло неземною
у блакитнім мреві розтечуся.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Мовчи… Мовчи…Мій спокій не поруш –
я зараз десь блукаю поруч тебе…
Яке безпечне, невагоме небо
розкинулось на крони наших душ!
Ми у цвіту… На крилах пелерин
звеснілих снів – на всі чотири броди –
на персах розімлілої Природи
блукаєм вдвох – між сосен і калин…
Над нами – просинь… Клекотом лелек
вертаються з чужин отерплі щеми –
як Щек і Либідь линем звіддалек,
де наших доль незіграні бедлеми…

…Струна – мов сарна… пилом з пелюсток –
То п’є із рук, то нервом стрепенеться…
Уйми мисливця!.. не зводи курок! –
нехай собі гуля, де заманеться…

(Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

(пісня)

Облітає, облітає
Облітає вишні цвіт.
Миленький мене кохає,
Я люблю його в отвіт.

Наливає, наливає
Соком спілим вишні плід.
Палко він мене кохає,
Хоч минуло стільки літ.

Знову вишня розквітає
Біло-біло навесні,
Цвіт впліта в коси мені,
Почуття ж це не згасає.

2017 р.

"Сім разів відміряй - раз відріж" -
Приказка народна так говорить.
Отже, щоб зробити щось, то ми
Подумати повинні дуже добре.

Часто ж навпаки буває в нас,
Коли щось скажемо чи вчинемо недобре,
А потім каємося.Та минув вже час
І повернути все назад не можна.

Так неподумавши втрачаємо людей,
Які добра зробили нам немало,
Бо ж слово, кажуть, що не горобець -
Вилетіло й зробило в серці рану.

Чомусь вона не хоче заживать,
А кровоточить все і кровоточить.
То ж спершу думаймо усі, що нам сказать,
А чи зробить.Не жалкувать щоб потім.

2017 р.

Палёт кахання ёсць высокi,
Значна вышэй i аблокау,
Але, калі не робяць крокi,
На шыю вяжацца удау,

Не дадзена душы умення
За тішыню здрадзіць любоу,
Праводзячы і другi дзень я
Спадзяюсь, што астыне кроу...

Страшыць мяне гэта iмгненне,
Калі ужо крылы не нясуць,
I на душы маёй паленне,
Чаму навекi бы заснуць...

08.07.17.

Пішла. Та гіацинти ждали,
І не будив ще день вікна,
І у легкій жіночій шалі
Розквітла тиша чарівна.

Осяяна вечірнім пилом,
Я знаю, знову прийдеш ти,
Щоб араматом нільських лілій
Манливі сіті заплести.

Люблю я руки ці чутливі,
І мову цю неголосну,
Граційну талію звабливу,
І пліч округлих білизну́.

Та в імені твоїм – безмірність,
І у імлі очей твоїх
Зміїну вгадую невірність,
І ніч повір’їв грозових.

Земному світові підвладна,
Ти ще сама не осягла,
Які ти звершуєш обряди,
Яку ти віру прийняла.

Ввійди, своїй не владна волі,
Очима добрими поглянь,
І темним поглядом до болю
У серце трепетне порань.

Вповзи, немов змія повзуча,
Посеред ночі оглуши,
Замуч цілунком уст жагучих,
Косою чорною вдуши.

Чому таке ти, невеселе, літо?
Неначе я – теж літній чоловік.
Горіть не здатен, можу тільки тліти,
Невже цей стан тепер уже навік?!

І що за відчуття це – прохолода?
Здається, що не літа – серця стан,
У котрому не був іще я зроду…
Мабуть такий мені Богами дан.

Коли усе сприймається спокійно,
Не палко, тільки з усміхом легким –
Поразки, перемоги, мир і війни,
Красуні не чарують і зірки…

Здається, що холонути ще рано,
Немов іти до смерті навпростець.
І вірю, прохолода ця розтане
У полум`ї закоханих сердець!

7.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Сякі такі пересякі
переперезані вітрами
як не кричи, з усіх боків
відлуння вас пошле до мами…
07-07-2017.