Частина 1
Якось одного ранку з ночі,
На схилі пройдених років,
Розплющу стомлені я очі,
Згадаю подвиги людські.
У ті часи планет кружлянню
Не заважало ані що,
Й моє буденне сподівання
Здавалось назавжди було.
Я виріс атомом суспільства,
Таких нас тисячі зросло.
Цеглинка, елемент, не більше.
Життя здавалося пройшло.
Дні копійовані злітали,
Душа марніла без пригод.
Текло повз мене все й минало,
Не було вирватись нагод.
І ось, коли в думках спітнілих
Я мрії свої присипав.
В світах далеких зло жевріло,
Життю загрозу планував.
Але гадавши, що ми з краю,
Що не про нас ця заметіль.
Ми скривлену звели реальність,
Та світ з осі вже полетів.
Вожді намарно всіх благали
Усе як було зберегти.
Такого дива наламали,
Що за віки не розгребти.
Хто доживати намагався,
Хто дім у шахтах будував,
Я ж за надію все тримався -
Ми вихід знайдемо, я знав.
Тоді здавалось, що в польоті,
У прірві вже без вороття,
За соломинку, як в болоті,
Людства схопилося дитя.
Земля згадала, що гуртом
Здолати й батька вдвічі легше.
До всіх звернулися з листом,
Щоб об’єднатися у перше.
Ідеї кризисні, часом,
Смішні до сліз і не практичні.
Чого там тільки не було.
Й нові були і автентичні.
Я свої теж пропонував,
Та метод штурму провалився.
А ворог вже поля топтав
Зірки сусідні розчинивши.
Зникали десь світи чужі
І ми чекали свого дня,
Коли ідея як спастись
Від сина мого надійшла.
Тоді в розмові про польоти,
Процес ракетний малював.
Малий спитався мимоволі:
Чому не так? І я признав.
Той світ, що ми побудували,
В його вустах простішим став.
Канони фізики-примари.
Він інший вимір описав.
Віки топтали ми стежину,
Яка нікуди не вела.
Та еволюції дитина
Спасіння руку простягла.
Він пояснив нема тяжіння
Є рух спіральний між полів.
І все знаходиться невпинно
В точках перетину вузлів.
(Буде продовження)