* * *
Збуджусь – й від дум сумних в світанку млі
Зажура на весь день: не рада й літу;
Читати стану – й так проймуть жалі,
Що за слізьми не видно вже і світу.
Сильніше туги хмара грозова,
Ніж мливо смутку виднокіл затьмарить;
Вона із рози пурпур вимива,
Мертвить бутон і лист зелений старить.
Глибокий став – й хоч біля берегів
Прозорий, сонця зблисками сміється;
Все ж далі, там, де глибше, спохмурнів:
Згорьоване чиєсь там серце б’ється.
Вночі ж до смутку ще й відчай в додачу:
Заплакавши, проснусь; проснувшись – плачу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Sorrowful dreams remembered after waking
Shadow with dolour all the candid day;
Even as I read, the silly tears out-breaking
Splash on my hands and shut the page away . . .
Grief at the root, a dark and secret dolour,
Harder to bear than wind-and-weather grief,
Clutching the rose, draining its cheek of colour,
Drying the bud, curling the opened leaf.
Deep is the pond — although the edge be shallow,
Frank in the sun, revealing fish and stone,
Climbing ashore to turtle-head and mallow —
Black at the centre beats a heart unknown.
Desolate dreams pursue me out of sleep;
Weeping I wake; waking, I weep, I weep.

* * *
Коли я бачу, як вітри невгавні
Зими шаленства бурю їм навстріч
Здіймуть у грудях в нас, кажу: “Принаймні
Це ж та пора, коли найдовша ніч.
Хай квітів не знайдеш у сніговиці
Й повітря співом птахів не бринить, –
Та сонце сходить пізно так у дні ці:
Не зайва ж для любові навіть мить.”
Шкода: уже світає; бовваніють
Засніжені дерева у саду.
О, розставання біль! Уста німіють.
Як розімкну обійми, як піду?...
Химерна ноче, що як мить лишень,
Прощай! Надворі вже найдовший день.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I said, seeing how the winter gale increased,
Even as waxed within us and grew strong
The ancient tempest of desire, "At least,
It is the season when the nights are long.
Well flown, well shattered from the summer hedge
The early sparrow and the opening flowers! —
Late climbs the sun above the southerly edge
These days, and sweet to love those added hours."
Alas, already does the dark recede,
And visible are the trees against the snow.
Oh, monstrous parting, oh, perfidious deed,
How shall I leave your side, how shall I go? . . .
Unnatural night, the shortest of the year,
Farewell! 'Tis dawn. The longest day is here.