* * *
Ніч за сестру мені, й кохання стільки
В ній, що довкіл все шал його омив;
Щоб спокою не відати ні хвильки,
Лежу я тут, де піниться приплив.
Її рука лиш між піском і мною,
Її лиш голос й дихання її
Втишають біль зітханнями й пітьмою,
Тамують схлип – й німі уста мої.
Навряд чи заманеться чоловіку
У шторм такий свій залишати дім
Заради потопаючої крику,
Як це – кохання вир, що тоне в нім.
Лиш ніч одна в сльозах з-під темних вій
Чатує тут, де я і вітровій.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Night is my sister, and how deep in love,
How drowned in love and weedily washed ashore,
There to be fretted by the drag and shove
At the tide's edge, I lie — these things and more:
Whose arm alone between me and the sand,
Whose voice alone, whose pitiful breath brought near,
Could thaw these nostrils and unlock this hand,
She could advise you, should you care to hear.
Small chance, however, in a storm so black,
A man will leave his friendly fire and snug
For a drowned woman's sake, and bring her back
To drip and scatter shells upon the rug.
No one but Night, with tears on her dark face,
Watches beside me in this windy place.

* * *
В гучної пісні кубок золотий
Всю нашу пристрасть виллєм; сплівши руки,
Хай сплять коханці інші без принуки –
Не ми; відлуння світу всього лий
У нього, весь шаленства буревій,
Стрічань блаженство і відчай розлуки,
Й душі зворушення, і серця муки,
Щоб ще хмільнішим утворивсь напій.
Лишень співця жде лютня; хай жалі
Леліючи, зітхає тільки, схожий
На будь-кого в німій дрімоти млі.
В любові ж вись така, що їй не гожі
Гілки найвищі: плід, що на землі
Його знаходить кожний перехожий.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Into the golden vessel of great song
Let us pour all our passion; breast to breast
Let other lovers lie, in love and rest;
Not we,--articulate, so, but with the tongue
Of all the world: the churning blood, the long
Shuddering quiet, the desperate hot palms pressed
Sharply together upon the escaping guest,
The common soul, unguarded, and grown strong.
Longing alone is singer to the lute;
Let still on nettles in the open sigh
The minstrel, that in slumber is as mute
As any man, and love be far and high,
That else forsakes the topmost branch, a fruit
Found on the ground by every passer-by.