Іван зачув по радіо гасло "Верноьм страну народу", з себе та кума Саливона створив ініціативну групу та пішли вдвох до фермера, вимагати, вочевидячки в того вищеозначеної "страни". Воно, Іван більше налягав не на ефемерну "страну", а на цілком конкретний центнер цукру, якого буцімто винен йому наш місцевий господар. Зрозуміло – як буде зайвий клумак "солодкої смерті", то з'явиться шанс умолотити Одарину вигнати з того клумака яку сулію "смерті" сорокаградусної, а це вже неабияка для Івана спонука вдатися до активізації політичного життя населеного пункту.
Чомусь така активізація неабияк збадьорила Крошку, але марно – фермер нагадав активістам – "народникам" як вони потягнули минулого року з його поля кожен по чотири мішки кукурудзи. Господар погрожував тоді заявою до дільничного, якось біду (дякуючи переважно Одарині) зам'яли, а це винуватці самі напросилися, так би мовити, на реанімацію давньої справи.
Словом, прийшли наші "радетелі" за повернення "страни народу" поганьблені, але розчарованого Крошку така обставина лише озлила, а зло наш велико-могучий котяра зганяє виключно на мені: понаписував на шматках картону "Верньом горище котам" і порозвішував у полі мого зору скрізь. Ні, так то він нічого, й поспілкуватися буває цікаво – Крошман єдиний із господарського двору, кому дозволяється заходити до хати, тож розповідає іноді цікаві речі, але як нападає на нього ота політична "бацила" – ну хоч із бантини насидженої зривайся та втікай!
Я, звісно нікуди не втік – узяв одну з Крошчиних "дацзибао", написав на звороті "Верньом комору мишам!" і почепив перед котячим лазивом. Він, бідолаха, як побачив – мало з драбини не впав! Кажете, коти, а тим більше виростогуби ані писати, ні читати не здатні? Не знаєте ви ще наших котів, я вже про виростогубів мовчу…

Далі буде…